Міністерство охорониздоров’я України
Івано-Франківськийнаціональний медичний університет
Реферат на тему:
Особистість тадіяльність
Підготувала студентка
ІІ курсу 15 групи
Стоматологічногофакультету
Вацик Юлія Юріївна
м. Івано-Франківськ 2011рік
План
Вступ
1.Поняття про особистість,її розвиток та формування
2. Поняття про діяльність, її види
Висновок
Використана література
Вступ
Особистість єоб’єктом вивчення різних наук – філософії, соціології, етики, біології,педагогіки, психології тощо. Розумінню природи особистості сприяють література,музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенніполітичних, економічних, культурних, наукових, технічних проблем, загалом упіднесенні рівня людського буття.
Категоріяособистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомостіодне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості дляцілісного підходу, системного аналізу та синтезу психологічних функцій,процесів, станів, властивостей людини.У психологічній науці не існуєзагальноприйнятого визначення природи особистості.
Епоху активногонаукового вивчення проблеми особистості можна умовно розділити на два етапи.Перший охоплює період з кінця ХІХ до середини ХХ ст. і приблизно збігається зперіодом становлення класичної психології. У цей час були сформульованіфундаментальні положення про особистість, закладені головні напрямипсихологічних дослідження особистості. Другий етап досліджень проблемособистості розпочався у другій половині ХХ ст.
1.Поняття про особистість, її розвиток та формування
Дитина уже зісвого народження всіма своїми особливостями (будова тіла забезпечує можливістьпрямого ходіння, структура мозку — можливість розвитку інтелекту, будова руки —перспективу використання знарядь праці тощо) підтверджує свою належність долюдського роду, що фіксується в понятті «індивід».
Індивід(лат. individuum — неділимий) — людина як представник людської спільноти,соціуму (групи, класу, нації тощо).
За сучасноюкласифікацією людей індивід займає проміжне становище (людина, індивід,особистість, індивідуальність). Це поняття, не будучи ще суто соціальним,все-таки містить у собі більше соціальних особистостей, ніж ним володієбіологічна сутність. Індивід є суспільно-історичним утворенням, здатним діятиусвідомлено. Характеристика його передбачає сукупність природних задатків,набутих знань, соціального досвіду, які виявляються у поведінці та діяльності.
У дитини, як і вдорослої людини, співіснують біологічні й соціальні якості, що характеризуютьїї як біологічну істоту.
Біологічніякості — все те, що охоплюється поняттям«організм». Вивчається дитячою фізіологією, яка виявляє причинні зв'язки міжфункціями організму в період його росту.
У розвиткудитини є два періоди інтенсивного росту тулуба і формування скелета. Першийвідбувається у 6—7-річному, другий — у 13—14-річному віці. Під час першогоперіоду хлопчики ростуть швидше, ніж дівчатка, під час другого — дівчаткавипереджають хлопчиків на 1—1,5 року, але згодом хлопчики знову випереджаютьдівчаток за показниками фізичного розвитку — стають вищими, сильнішими.
Паралельно зростом організму відбувається процес статевого дозрівання. У 6—7-річному віціспостерігається перше зацікавлення своєю та протилежною статтю, у 13—14 роківнастає період статевого дозрівання. Він проходить три стадії: допубертатну(лат. pubertos — статева зрілість), якій властивий усталений інтерес допротилежної статі, пубертатну (поява здатності до запліднювання у хлопчиків ідітонародження в дівчаток), постпубертатну (здатність до нормального статевогожиття). До біологічного в людині відносять і процес акселерації (прискореногорозвитку; лат. aseleratio — прискорення).
Біологічнийрозвиток тісно пов'язаний з виявом якостей та особливостей, які не належать добіологічної природи людини. Так, з 1,5-місячного віку дитина починаєусміхатися, коли бачить інших людей, потім поступово вчиться розмовляти,набуває навичок поводження з різними предметами. Згодом вона починає засвоюватизнання, моральні норми та правила. Характерно, що мова, навички, звички,поведінка у дітей, які живуть у різних соціальних та побутових умовах,відрізняються. Це свідчить про те, що риси і якості людей не програмуютьсябіологічно, а формуються в процесі життя, характеризуючи її соціальнийрозвиток.
Соціальноюістотою людина стає в процесі формування особистості дитини як майбутньогочлена суспільства. Відбувається цей процес паралельно з біологічним розвиткомлюдини. Наприклад, у 7—8-річному віці соціальною якістю більшості дітей єрефлексія — самооцінювання вчинків та дій. У 13—14 років у зв'язку з фізичнимрозвитком і статевим дозріванням виникає основна соціальна якість підлітковоговіку — почуття дорослості, а звідси і криза віку — неслухняність, так звана«автономна» моральність, відрив від батьків, прагнення проводити час середоднолітків.
Поняття«особистість» характеризує суспільну сутність людини, пов'язану із засвоєннямрізноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічнахарактеристика людини в нього не входить.
Особистість— соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначаєтьсязалученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин.Виявляється вона і формується в процесі свідомої діяльності й спілкування.Поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуального,неповторного.
Структураособистості багатогранна. Найхарактернішими її компонентами є скерованість(вибіркове ставлення людини до дійсності); можливості (сукупність здібностей,яка забезпечує успіх діяльності); характер (комплекс сталих психічнихвластивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленнідо себе, до суспільства); самоуправління (утвердження самосвідомостіособистості, що здійснює саморегуляцію: підсилення або послаблення діяльності,самоконтроль, корекцію дій і вчинків, планування життя й діяльності).
Особистістьхарактеризують такі ознаки:
— розумність(визначає рівень інтелектуального розвитку);
—відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керуватисвоєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);
— свобода(здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);
— особистагідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);
—індивідуальність (несхожість на інших).
Особистістьвизначають неповторні фізичні якості, психічні процеси, темперамент, рисихарактеру, здібності, її потреби, інтереси. Вони позначаються на їїпізнавальній діяльності, навчанні, праці, вчинках, ставленні до себе, взаєминахз іншими.
Своєрідністьпсихіки, особистісна неповторність індивіда визначає індивідуальність.
Індивідуальність— сукупність зовнішніх та внутрішніх особливостей людини, що формують їїсвоєрідність, відмінність від інших людей. Вона постає як ціліснахарактеристика людини — оригінальність, самобутність її психічного складу, —будучи тим особистим «Я», за яким пізнають, характеризують та оцінюють людинуяк особистість. Виявляється у здібностях людини, в основних потребах,інтересах, схильностях, рисах характеру, у почутті власної гідності, усвітобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелектуальних,творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, в типітемпераменту, в особливостях емоційної та вольової сфер тощо. Передумовоюформування людської індивідуальності є анатомо-фізіологічні задатки, якіперетворюються в процесі розвитку і виховання, породжуючи широку варіативністьвиявів індивідуальності.
Розвитоклюдини — процес становлення особистості,вдосконалення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх,керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямованевиховання й навчання.
Він має різніформи (анатомо-фізіологічну, психічну та соціальну) і відбувається на основівзаємодії дитини з середовищем. Розвиток супроводжується кількісними змінамилюдської істоти, тобто збільшенням одних і зменшенням інших її ознак (фізичногоросту організму, розмірів його окремих органів, ваги тіла, м'язової сили тощо).Кількісні зміни зумовлюють зміни якісні — виникнення нових ознак, особливостей ізникнення старих. Найпомітніші ці зміни в утробному періоді розвитку людини,коли її організм за короткий час із зародкової клітини перетворюється налюдську істоту.
У психічномурозвитку кількісні зміни виявляються у збільшенні з віком кількості навичок, асоціацій,розширенні уявлень, знань про навколишній світ, пасивного й активного словника,обсягу уваги, сприйняття, пам'яті, швидкості реакцій тощо. Розвиток психічнихфункцій відбувається нерівномірно, в ньому чергуються фази прискорення йуповільнення, подібно до фізичного розвитку.
Якісних змінзазнають як окремі психічні процеси, так і психіка загалом. Виявляються вони упроцесах запам'ятовування і відтворення, створенні уявлень про ситуації, якихне було у попередньому досвіді дитини. Якісних змін зазнають мислення,мовлення, емоції, потреби тощо. На основі засвоюваних знань і суспільногодосвіду виникають та розвиваються нові якості особистості — самостійнадіяльність, самопізнання, моральні, естетичні та інтелектуальні почуття,ускладнюються і вдосконалюються психічні процеси, розвиваються здібності.Успішний розвиток дитини великою мірою залежить від змісту, спрямованостімотивів, якими вона керується у навчанні та праці.
Близький дорозвитку людини інший процес — формування особистості, в якому основним єсоціальний чинник.
Формуванняособистості — процес соціального розвитку молодоїлюдини, становлення її як суб'єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.Відбувається цей процес завдяки засвоєнню гуманітарних дисциплін, виховномувпливу сім'ї, школи, суспільства, взаємодії з мистецькими явищами, здатностілюдини пристосовуватися до зовнішнього оточення, участі у громадському житті,свідомій її підготовці до самостійного дорослого життя.
2.Поняття про діяльність, її види
Діяльність— одна із основних категорій психологічної науки.
Діяльністьвизначається як специфічна форма активного ставлення людини до навколишньогосвіту, змістом якого є доцільна зміна і перетворення світу на основі освоєння ірозвитку культури. У діяльності людина створює предмети матеріальної тадуховної культури, перевтілює свої здібності, зберігає та вдосконалює природу,будує суспільство, створює те, що без її активності не існувало б в природі.Проблема діяльності органічно пов’язана з проблемою особистості та свідомості. Особистістьі формується і проявляється в її діяльності.
Діяльність— це процес взаємодії людини зі світом, але процесне пасивний, а активний, свідомо регульований, завдяки чому вона досягаєсвідомо поставленої мети, яка виникає внаслідок прояву певної потреби.
Людськадіяльність — це не «сума» дій, а складне динамічнеутворення, має складну організаційну психологічну структуру організаційна групавключає такі елементи: суб’єкт, процес, предмет, умови і продукт діяльності; соціально-психологічнагрупа включає елементи: ціль, мотив, спосіб, результат.
Компонентиструктури індивідуальної діяльності мають певні взаємозв’язки тавзаємовідношення. Діяльність характеризується певною циклічністю інеперервністю взаємопов’язаних елементів. Це характерні особливостівзаємозв’язків та відношень, наприклад: співвідношення «ціль — мотив» — відпевного розуміння цілі, непідкріпленого бажання її досягти, або і розуміння, ібажання її досягти; інваріантність щодо суб’єктів діяльності, де «продуктидіяльності» одних суб’єктів будуть «предметом» діяльності інших, але всіхсуб’єктів об’єднують їхні засоби (досвід): знання, навички, вміння та такіелементи, як ціль, мотив, процес, предмет, результат; виділення в структурідіяльності такого компонента, як «психічний результат» дає можливість говоритипро «приріст» суб’єкта діяльності, що в свою чергу визначає рівень творчоїдіяльності; де «приріст» досвіду великий, там і відповідний рівень«кваліфікації» творчої діяльності, а де — мінімальний, там діяльність стаєтягарем, нудною, рутинною, бо досвід суб’єкта не збагатився ані знаннями, анінавичками, ані вміннями. Діяльність не можлива без людської активності тадоцільності. Людська активність має усвідомлений характер (свідома організаціяі саморегуляція діяльності та поведінки, що спрямовується на подолання перешкоду досягненні мети). Це приводить до суттєвої ознаки діяльності — їїусвідомленого і цілеспрямованого характеру.
Діяльність людини є різноманітною, тому потрібно розрізняти:
Види діяльності, які забезпечують існування та формування людини як особистості;
До основних видів діяльності належать:
1. Гра — це діяльність в умовних ситуаціях, що спрямовується на відтворення в доступній формі праці і навчання, є процесом соціалізації дитини, підготовкою її до майбутнього дорослого життя. Дослідження показують, що у дитини гра є формою реалізації її активності, формою її життєдіяльності. Ігрові дії дітей розвиваються на базі людських форм практичної поведінки, що засвоюються у спілкуванні з дорослими і під керівництвом дорослих. Паралельно з предметами-знаряддями дитина стикається у своїй практиці з іграшками. Дорослі вчать дітей, як користуватися іграшками. Але само ставлення до іграшки як до зображення «справжньої речі» з’являється у дитини завдяки введенню в ігрову діяльність слова. До середини третього року життя у дитини виникає протиставлення своїх дій чужим, вирізняється «Я». Виникають рольові ігри. У рольовій грі дитина відтворює спостережені нею суспільні функції дорослих, поведінку дорослих як особистостей.
Здебільшого це сюжети на побутові теми («мама», «вихователька», «водій», «пілот»). Потім виникають сюжети на громадсько-політичні теми («війна», «парламент»). На наступному етапі — ігор за правилами — риси поведінки дітей отримують свій подальший розвиток. Дії дітей регулюються правилами, вимогами, заборонами і т. ін. На цьому етапі гра за психологічною структурою наближається до праці (метою вже є результат) і до учіння (метою є освоєння правил гри).
Таким чином ігрова діяльність для дітей є процесом соціалізації індивіда, підготовки його до майбутнього дорослого життя, входження у соціальні ролі, оволодіння соціальним досвідом людства. У житті дорослих ігри виступають знаряддями спілкування, зняття напруження, розрядки. Деякі форми ігрової діяльності набувають характеру ритуалів, навчально-тренувальних занять, спортивних змагань. Наприклад, у ділових іграх дорослі відшліфовують певні вміння і навички, скажімо, в технологічному чи організаційному управлінні.
2. Навчання — це діяльність, спрямована на засвоєння знань, вироблення навичок, вмінь, звичок. Процес навчання розглядається як спеціальна форма передавання і засвоєння суспільно-історичного досвіду. Це діяльність, яка криє в собі два протилежні, але єдині та внутрішньо зв’язані моменти навчання — викладання та учіння. Викладання та учіння являють два аспекти того самого процесу і нерозривно пов’язані між собою. Це означає, що процес навчання фактично роздвоюється, розпадається на дві діяльності, які є одночасно діючими актами, аспектами чи складовими частинами його.
3. Викладання — цілеспрямований вид діяльності, здійснюваний педагогом, організатором педагогічного процесу. Викладання є активним процесом, бо в його здійсненні намагаються не лише передати учневі (студентові) певні знання, а й розвивати у нього прагнення і вміння самостійно, без учителя, набувати нових знань, досвіду.
4. Учіння — цілеспрямоване засвоєння знань, умінь, навичок, соціального досвіду з метою наступного використання їх у практичному житті. Учіння є однією зі складових педагогічного процесу, що охоплює діяльність учня (студента) під керівництвом учителя (викладача). Конкретно учіння виступає у формі інтелектуальних дій учня (читання літератури, слухання і засвоєння того, що викладає вчитель, розв’язання різних навчальних завдань тощо), а також у формі фізичних дій (лабораторні роботи, уроки праці, робота в майстернях, на пришкільній ділянці, посильна праця під час проходження виробничої практики). Кінцевою метою учіння є міцне засвоєння знань, вироблення практичних умінь, доведення навичок до автоматизму їх виконання.
5. Спілкування — це діяльність, яка полягає в обміні інформацією між людьми, в результаті якої створюється продукт (психічний). Наприклад, діяльність педагога, лектора, актора, екскурсовода та інших. Головна особливість діяльності спілкування — те, що вона наявна у будь-якому основному виді діяльності, бо ані гра, ані навчання, ані праця не можуть реалізовуватись без обміну інформацією.
Головними компонентами засобів суб’єкта діяльності є його вміння, навички, знання щодо сфери діяльності та звички.
Крім того, в психології прийнято виокремлювати ще й інші види рухів: мовленнєві, соматичні, виразні, психомоторні. У всіх випадках необхідні координація рухів та погодженість їх одне з одним. Різноманітні дії людини, які виконуються у внутрішньому плані свідомості, називаються розумовими діями. Кожна розумова дія обов’язково включає моторні рухові компоненти.
Розумова діяльність людини розподіляється на:
1) перцептивну, за допомогою якої формується цілісний образ сприйняття предметів чи явищ;
2) мнемічну, за допомогою якої здійснюється запам’ятовування, утримання та згадування якогось матеріалу;
3) інтелектуальну, за допомогою якої здійснюється вирішення інтелектуальних проблем;
4) імажитивну (від іmage — образ), за допомогою якої здійснюється творчий процес.
особистістьіндивід індивідуальність діяльність
Висновок
Отже,соціально-психологічні, психологічні та індивідуально-психологічні властивостіособистості доцільно розглядати цілісно як такі, що становлять єдиний ряд, якийможна позначити терміном соціально-психолого-індивідуальні властивостіособистості. У цьому ряду виділимо такі складові, як спілкування,спрямованість, характер, самосвідомість, досвід, інтелектуальні або психічніпроцеси, психофізіологічні якості.
Використаналітература
1. Гамезо МВ., Домашенко ИА. Атлас по психологи: Информ.-метод. материалы к курсу «Общ. психология»: Учеб. пособие для студентов пед.
ин-тов. — М.: Просвещение, 1986. — С. 83—96.
2. Климов А. Основы психологии: Учеб. для вузов. — М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1997. — С. 196—206.
3. Козаков В.А. Психологія діяльності та навчальний менеджмент: Підруч.: У 2-х ч. — Ч. 1. Психологія суб’єкта діяльності. — К.: КНЕУ, 1999. — С. 13—26, 80—83.