Об'єкти дослідження соціальної психології
Дослідження конкретних об'єктів і явищ, що зложилися в рамках парадигми розуміння, являють собою складний результат рішення чотирьох важливих завдань, що виникли перед західноєвропейськими новаторами. Перша з них — прагнення до нових постановок проблем, пошуку нетрадиційних об'єктів. Друга — спроба довести реалістичність зроблених заявок на створення альтернативи пануючої парадигми пояснення, емпірично обґрунтувати інші методологічні постулати. Третя — необхідність збереження певної наступності соціально-психологічного знання, інтеграції в нові теоретичні схеми емпіричних даних, переконливо пояснені парадигмою пояснення. Нарешті, четверта, більше інституціональна, ніж властиво науці — твердження пропонованої парадигми в системі соціальних інститутів науки: визнання з боку представників магістрального напряму, можливостей публікації в авторитетних виданнях, кваліфікаційній сертифікації вчених ступенів і звань і т.п.
У цей час, по закінченні більше чверті століття з моменту появи західноєвропейської опозиції, можна затверджувати, що більшість цих завдань були вирішені, хоча й з різним ступенем успішності.
Необхідно відзначити при цьому наступні загальні підсумки. Набагато більше ідей і гіпотез було висловлено, чим емпірично перевірене й доведено. У ході конкретної дослідницької практики центральною проблемою стала проблема методу, що відповідає теоретико-методологічним постулатам.
Найбільш значимі емпіричні результати парадигми пояснення, отримані, наприклад, у дослідженнях соціальної установки, когнітивних процесів, знайшли своє місце в нових теоретичних схемах.
Західноєвропейська парадигма успішно затвердилася у світовій соціальній психології: вона має свої журнали серії періодичних тематичних видань, її провідні представники входять до числа визнаних метрів сучасної соціальної психології, їх запрошують читати лекції в оплот парадигми пояснення — американські університети. Таким чином, загальний позитивний підсумок у наявності.
Разом з тим, не можна не помітити, що це коштувало реформаторам помітного ослаблення первісного радикального імпульсу. Деякі дослідження, якщо їх розглядати ізольовано, мало чим відрізняються від традиційних. По ряду параметрів західноєвропейська парадигма співвідноситься з парадигмою пояснення. Такий виявилася об'єктивна ціна її інтеграції не тільки в соціально психологічне знання, але й у соціально-психологічний істеблішмент.
Подібна критична оцінка означає всього лише констатацію реального положення речей і аж ніяк не має на увазі хоч скільки-небудь знизити значимість внеску представників парадигми розуміння. Більше того, надалі будуть показані її дійсні досягнення. Із цією метою будуть розглянуті дослідження: між групових відносин, соціальних уявлень і соціальної ситуації.
У дослідженнях цих об'єктів найбільше рельєфно з'являються нові способи рішення методологічних і теоретичних проблем, запропоновані в рамках найбільш перспективного в Західній Європі культурологічного підходу, а саме: розгляд взаємодій через призму колективних процесів більше високого рівня; звертання до елементів культури (цінностям і нормам) як регуляторам цих взаємодій; дослідження психологічних механізмів регуляції соціального поводження через різні знакові й ідейно-психологічні форми; аналіз індивідуального поводження з урахуванням соціального середовища, у якій воно здійснюється.
Вплив меншостей і поляризація установок
Традиційний підхід опирався на модель суспільства, відповідно до якої в ньому підтримуються статус-кво, соціальний мир, безконфліктність і рівновага. Як показав С. Московичи, ця модель заснована на наступних постулатах:
1. Вплив у групі розподілений нерівномірно, його напрямок односторонній. Індивід у групі — пасивна й мало впливова одиниця.
2. Функція соціального впливу полягає в тім, щоб зберігати й зміцнювати соціальний контроль. Відхилення від групових норм розглядається як погроза існуванню групи, як наслідок поганої адаптації індивіда, що, у свою чергу, пояснюється вадами психіки.
3. Сила й напрямок впливу визначаються відносинами залежності між членами групи. Залежність — головний фактор, що детермінує, між групові відносини. Індивід підкоряється груповому впливу, тому що залежимо від інших членів групи, має потребу в їхньому визнанні.
4. Форми впливу залежать від ступеня невизначеності ситуації, у якій індивід приймає рішення, і від того, наскільки він тяготиться цією невизначеністю.
5. Досягнута групова єдність фіксується в об'єктивній нормі. У випадку, коли можливість об'єктивної перевірки відсутній, людям не залишається нічого іншого, як звертатися до загальноприйнятої думки, що виконує роль об'єктивного критерію.
6. Всі процеси групового впливу повинні аналізуватися як прояви конформності.
Починаючи з досвідів М. Шерифа по формуванню групових норм, а потім досліджень конформізму, виконаних С. Ашем, у соціальній психології міцно затвердилося уявлення, що індивід, як правило, уступає тиску суспільної думки. Однак західноєвропейські соціальні психологи звернули увагу на те, що в експериментах Шерифа й Аша були нейтралізовані фактори, що звичайно діють у реальному житті: попередній досвід учасників; їх емоційне залучення; переконаність у своїй правоті; статус; престиж; нарешті, відносини між членами групи, пов'язані з їхніми цінностями. Вони правильно помітили також вплив ціннісних уявлень авторів на результати їхніх досліджень. Теорії Шерифа й Аша, писали Дуаз і Московичи, з одного боку, «відбивають певне бачення колективних відносин… тенденцію трактувати ці відносини як конформні. Таке бачення колективних відносин… приховує за собою політичну практику репрезентативної демократії, а з іншого боку, практику ціноутворення на вільному конкурентному ринку». Додамо, що в основі цього бачення, так само як і правила «репрезентативної демократії» і «вільного ринку», лежить усіляко відомий у західному суспільстві принцип егалітаризму, відповідно до якого в політичній і економічній сфері всі громадяни рівні.
Тим часом в експерименті, що поставили Лемен, Депорт і Лумен, було встановлено, що випробувані з високим статусом відносно мало змінюють свою оцінку, причому групова норма зрушується убік оцінки цих осіб.
Отримані факти з очевидністю суперечили моделі однобічного (група-індивід) впливу. До того ж з повсякденної практики психологам було відомо, що індивід може:
1) підкоритися групі формально, зовні (мотиваційний варіант, досліджений і експериментально);
2) вийти із групи;
3) якийсь час, залежно від ситуації, пручатися;
4) спробувати змінити самі норми, тобто вплинути на групу. При вивченні цих альтернатив поводження в ситуації групового тиску й виник новий об'єкт емпіричного дослідження динаміки — вплив меншості.
Ще в експериментах С. Аша, а потім С. Милгрема по підпорядкуванню влади було відзначено, що досить випробуваному в конфліктній для нього ситуації виявити наявність так званої «соціальної підтримки», як його стійкість у відстоюванні своєї позиції значно підвищується. Для перевірки цього феномена була поставлена безліч експериментів, у яких виявилися наступні факти.
У випадку, коли мова йде про судження, досить одного висловлення, що суперечить думці більшості, щоб випробуваний не піддався груповому впливу. Однак проста девіація ще одного члена групи не діє, якщо мова йде про соціально значиме судження. Для стійкості нонконформного соціального судження необхідно, щоб хто-небудь підтримав саме дане судження, причому не обов'язково привселюдно. Важливо одне — щоб індивід, що відстоює свою точку зору, знав, що він не самотній.
Розвиток уявлень про природу «соціальної підтримки» привело до побудови моделі групового впливу. На відміну від функціоналістської моделі вона ґрунтувалася на тім, що в групі під впливом зовнішніх соціальних змін співвідношення сил постійно міняється й що меншості в групі може виступати провідником цих зовнішніх соціальних впливів. Тим самим відносини «меншість — більшість» як би вирівнювалася.
Інтеракціонистська модель, на думку її прихильників (Московичи й ін.), відрізняється від моделі «соціальної підтримки» і не є її різновидом, оскільки остання, по суті, представляє групові норми як незмінні, а конфронтуючі їм — як якийсь анклав, острівець «особливості» у групі, у те час як інтеракціонистська модель припускає саме зміна групових норм під дією цього анклаву.
Ще одна важлива її відмінність полягає в трактуванні «меншостей». У традиційних дослідженнях соціальної психології цей термін використовувався в його буквальному значенні, що повністю відповідало традиційному розумінню соціального. У дослідженнях же впливу меншості, про які мова йтиме далі, «меншості» — це та частина групи, що має менші можливості впливу (авторитетом, статусом, владою, компетенцією й т.п.). Із цього погляду, чисельне меншість фактично може бути «більшістю», якщо воно в стані нав'язати своє уявлення іншим членам спільності.
Таке розуміння меншостей більше відповідає реальній дійсності класового суспільства. Так, наприклад, у цей час у США група людей у кількості всього 3,5 тис. чоловік фактично контролює економіку й політику країни й, будучи в явних кількісних меншостях, проте виявляється в більшості в згаданому змісті.
У ряді досліджень ставилося завдання виявити умови, які дозволяють меншостям впливати на групу. Виявилося, що перша умова — це послідовність, стійкість поводження меншості, як синхронна, тобто єдність членів меншості (консенсус) у конкретний момент, тобто збереження, повторення позиції в часі.
Показові в цьому плані два експерименти, поставлені С. Московичи й французьким соціальним психологом К. Фошо. В одному з них випробуваним пред'являлися малюнки, на яких були зображені різні предмети. Пропонувалося вибрати той з них, що по одному із чотирьох параметрів (характеристик) може бути використаний при створенні приладів керування літаком. (Як відомо, прилад може бути зручний або незручний для пілота залежно від форми, розміру, кольору, обрисів). Спільник експериментатора, постійно орієнтуючись на той самий параметр, тобто проявляючи стійкість поводження, помітно впливав на вибір, що робили випробувані.
В іншому експерименті перед випробуваними ставилося завдання асоціювати той або інший іменник або із властивістю (наприклад, апельсин — круглий), або з більше загальним поняттям (апельсин — фрукт). Випробуваним зачитувався список слів, щодо яких заздалегідь була встановлена середня частота тих і інших асоціацій. І в цьому випадку спільник експериментатора, незмінно асоціюючи іменник з поняттям, домагався помітної зміни у випробувані кількості виборів на користь аналогічних асоціацій.
У класичними дослідженнях, що вважаються, Московичи, які перевіряли нову модель соціального впливу, вивчалася залежність впливу меншості від таких змінних, як порядок відповідей підставних осіб, відповідей випробуваних, збереження позиції в часі. Завдання випробуваних складалася у визначенні кольору і його інтенсивності по шести бальної шкалі.
У першій експериментальній ситуації двоє з випробуваних — помічники експериментатора — постійно «бачили» блакитний колір зеленим. В одних групах їх опитували другим і четвертим один по одному, а в інші — першим і четвертим. Для ускладнення експерименту ступінь інтенсивності кольору мінялася. У другій ситуації процедура була такий же, але підставні особи демонстрували менш послідовне поводження: вони називали блакитний колір зеленим лише один раз. Головні результати такі:
1) у контрольній групі лише один з 22 випробуваних один раз побачив блакитний колір зеленим, тобто групова норма відповідала дійсності;
2) у групах, поставлених у першу експериментальну ситуацію, число відповідей «зелений» збільшилося до 8,4% загального числа виборів (без підставних);
3) у групах, поставлених у другу експериментальну ситуацію, тобто з менш, послідовним поводженням підставних осіб, цей показник падає до 1,25%, іншими словами незначно відрізняється від показника контрольної групи.
Крім того, в інтерв'ю з випробуваними послу експерименту з'ясувалося, що підставні особи оцінювалися випробуваними як менш компетентні, але більше впевнені.
Автори інтерпретують результати в такий спосіб. Послідовність поводження меншості впливає, оскільки факт стійкої опозиції двома способами підриває згода (у групі). Меншість, по-перше, пропонує норму, що суперечить нормі більшості, по-друге, наочно демонструє, що групова думка не абсолютно, чим підриває його авторитет.
У цьому зв'язку виник інший, важливий для соціальної практики питання: якої тактики повинне дотримуватися меншості, які умови не тільки збереження його впливу, але й «виживання» його самого? Справа в тому, що в роботах американського соціального психолога Шехтера на сенсорному, матеріалі було показано, що нонконформісти своїм опором підсилюють реакцію їхнього відторгнення групою. Аналогічні результати були отримані в досвідах Дуаз і Московичи.
Досліджуючи цей феномен, Г. Мюньї поставив експеримент, у якому предметом оцінки був уже не сенсорний матеріал, а соціальний об'єкт (армія). Загальна ідея дослідження була така: коли утягуються ціннісні орієнтації, група дробиться на велику кількість підгруп; розмаїтість позицій по соціальних об'єктах набагато більше великий, а учасники групи орієнтуються не тільки на неї, але й на інші групи, у які вони входять — соціальні, професійні й т.п.
Мюньї виділив два «стилі переговорів»: «гнучкий» і «твердий» (ригідний). Твердий стиль відрізняється безкомпромісністю й категоричністю висловлень, схематичністю й строгістю формулювань. М'який, навпроти, характеризується більшою адаптивністю, м'якістю формулювань, у яких проявляється повага до думки інших, виражається готовність до компромісу. Було встановлено, що м'який стиль найбільш ефективний, твердий же може привести до погіршення позицій меншості й зміцненню норм більшості.
У ході експерименту виявилася ще одна обставина — залежність ефективності впливу меншості від образа, що складається про нього в об'єкта впливу, тобто в більшості. Так, якщо в очах більшості меншостей з'являється як безкомпромісне, йому приписується догматичність, що блокує подальший вплив меншостей.
Вплив меншостей як постійний фактор між групових процесів було виявлено й в експериментах з такими традиційними об'єктами, як «ефект ореола», «ефект запізнювання» (sleeper effect) і ін.
Дослідження феномена впливу меншості, за деякими оцінками, дозволяють не тільки побачити традиційні об'єкти й процеси в новому світлі. Так, підводячи підсумки цьому новому напрямку за більш ніж десятилітній період, С. Московичи пише: «Вони складаються в усі більше зв'язну й повну систему. Результатом, як мінімум, є те, що з них виростає усе більше струнке теоретичне знання».--PAGE_BREAK--
Поки ще рано говорити про те, наскільки продуктивної виявиться модель впливу. Підкреслимо лише одну безперечну її перевагу: вона позбавлена однобічності моделі, оскільки включає широкий соціальний контекст, у якому перебуває група. Аналіз динаміки з обліком міжгрупових відносин відкриває перед соціальною психологією нові перспективи. По-перше, з'явилася можливість аналізу групи не як замкнутої одиниці соціальної системи, а як утворення, включеного в систему більше високого рівня. По-друге, взаємодія індивідів у групі стало у двох аспектах: як взаємодія членів однієї цієї групи й, одночасно, як взаємодія представників різних груп, у які члени даної групи також об'єктивно включені.
Цей другий аспект особливо чітко виявився в дослідженнях ще одного нового об'єкта — поляризації групових установок. Він був виявлений завдяки новому підходу до феномена, що получили назву «зрушення до ризику» групового рішення.
Як відомо, в 1961 р. Дж. Стоунер установив, що група після дискусії приймає сміливіше, «ризиковане» рішення, чим можна було б очікувати, опираючись на результат усереднення обмірюваних до дискусії індивідуальних думок її членів. Нагадаємо суть методики. Випробувані спочатку приймають рішення індивідуально. Це фаза перед згоди. Потім експериментатор просить колективно обговорити об'єкт або ситуацію й прийти до загального висновку — фаза згоди (консенсус). Нарешті, після дискусії кожний учасник одержує ту ж анкету й може знову висловити свою особисту думку — фаза пост згоди. Феномен «зрушення до ризику» проявляється в тім, що усереднені оцінки на стадіях згоди й пост згоди виявляються більше екстремальними щодо середньої індивідуальної у фазі перед згоди. Треба сказати, що термін «ризик» застосовується як умовний, тому що в ряді експериментів було показано, що група здатна приймати й більше «обережні» рішення. Суть феномена складається в зрушенні щодо фази перед згоди. У ході багаторічних досліджень були виявлені три основних умови «зрушення до ризику»: сам факт дискусії, деяке вихідна розбіжність індивідуальних позицій і визначеність змісту обговорюваного матеріалу. Взаємозв'язок цих факторів пояснювалася по-різному: дією соціокультурних норм поводження індивіда (у західному суспільстві), що заохочують ризик; можливістю перекласти відповідальність за рішення на інших і т.п. На думку В. Дуаза, американські дослідники виходили з помилкової методологічної посилки: колективне рішення повинне виражати середньостатистичну точку зору, якусь «золоту середину». Тим самим змішувалася динаміка двох процесів — властиво «зрушення до ризику» і ухвалення колективного рішення як такого. Чи не містить сама дискусія елементів, що можуть змусити її учасників прийняти сміливіше рішення, наприклад чи не включає вона механізм дії ціннісних орієнтацій? Таке питання поставили Московичи й Дзаваллони. У своєму експерименті вони застосували класичну методику, але на іншому, ідеологічно насиченому матеріалі.
Експеримент полягав у наступному. В одній із груп випробуваних об'єктом дискусії було відношення до де Голля. Завмер вироблявся по шкалі Ликерта, тобто випробувані повинні були висловити своя згода з одним із семи висловлень, розташованих на континуумі від украй позитивного до вкрай негативного. У другій групі по тій же шкалі вимірялося відношення до іншого об'єкта — американцям. Потім випробуваних обох груп просили оцінити по шкалі Терстоуна (у балах від +3 до — 3) ступінь позитивності або негативності висловлень, запропонованих у першій групі. Таким чином, були отримані три позиції: відношення до де Голля, відношення до американців і оцінка висловлень про де Голля. У всіх трьох позиціях було відзначене зрушення щодо фази перед згоди, тобто отриманий той результат, що звичайно в експериментах трактувалося як «зрушення до ризику». Те нове, що було внесено Московичи й Дзаваллони в розуміння цього феномена, обумовлено його інтерпретацією в більше широкому соціальному контексті. Справа в тому, що робота по першим двох позиціях, де випробувані давали свою оцінку пропонованим об'єктам, ішла в напрямку згоди із суспільною думкою Франції в цілому. Дискусія як би забезпечувала згоду групи з більшістю населення країни. Після дискусії позитивне відношення до де Голля стало ще більш позитивним, а негативне відношення до американців ще більш негативним. Звідси й сам термін «поляризація», що означає одночасно й наближення до полюса суспільної думки. Тому поляризація є завжди екстремізація. Навпроти, не всяка екстремізація означає поляризацію, оскільки вона може вести й до протиставлення загальноприйнятій точці зору.
Не можна не відзначити й інший важливий результат: у третій позиції, коли випробувані виступали в ролі нейтральних експертів, екстремізація була значно нижче, ніж в інших двох, коли в дію включалися ціннісні орієнтації випробуваних.
Очевидно, що той же експеримент, проведений на американцях, дав би протилежні результати, а саме негативне відношення до де Голля й позитивне до американців. Відповідно це означало б екстремізацію щодо французької суспільної думки й поляризацію щодо американського. Питання, отже, не в тім, чи відбувається зрушення взагалі, а в тім, щодо якого об'єкта й з позицій якої системи цінностей.
Розробка цієї проблеми могла б збагатити соціальну психологію, давши досить цікаві результати (наприклад, про реальне функціонування суспільної думки, про його диференціацію в різних соціальних групах і т.п.). Однак західноєвропейські соціальні психологи пішли по шляху дослідження більше приватних особливостей процесу поляризації. Наприклад, Московичи й Дзаваллоні встановили, що при більше формальному розташуванні учасників дискусії, поляризація менше, ніж при менш формальному (навколо стола). Менше відхилення спостерігалося й у тому випадку, якщо скорочувався час на обговорення або не виникало дискусії. Навпроти, ситуація гострих розбіжностей вела до різкої поляризації.
На прикладах досліджень динаміки видно, що зміна методологічних і теоретичних орієнтацій дозволило західним європейцям одержати нові соціально-психологічні дані. Так, конфліктна модель суспільства безсумнівно послужила джерелом ідеї про потенційне значення меншостей, а облік залучення членів деякої групи в інші групи допоміг глибше розкрити природу стійкості індивіда в умовах групового тиску. Разом з тим не можна обійти й факт безсумнівного ідеологічного впливу пануючої системи цінностей капіталістичного суспільства на підхід до дослідження деяких явищ. Це вплив гарний помітно в експериментах, присвячених виявленню умов, у яких меншість може вижити й продовжувати впливати на більшість. Якщо перевести висновки, зроблені дослідниками, на мову політичної дії, то вони фактично виявляться рекомендаціями реформізму: не вимагати багато чого, не ставити гострих питань, демонструвати готовність до компромісу, щоб не викликати на себе репресій. Подібна обережність досить характерна для більшості емпіричних досліджень. Виключення не становлять і дослідження між групових відносин, які найбільше наочно демонструють відмінність західноєвропейської соціальної психології від американської психологічної соціальної психології.
Література
1. Брушлинський О.В. Мислення й прогнозування. — К., 2004
2. Василюк Ф.Е. Психологія переживання. — К., 2004
3. Гришина Н.В. Психология социальных ситуаций // Вопросы психологии. № 5.1997.
4. Коул М., Скрибнер С. Культура й мислення. — К., 2003
5. Московичи С. От коллективных представлений — к социальным // Вопросы социологии. № 2.1992.