ЗМІСТ
Вступ
1. Наука та філософські засади оптимізму й песимізму
2. Дедал та Ікар. Суперечка Б. Рассела і Дж. Холдейна
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
Серед психологів узагаліта істориків психології зокрема існує загальна думка, що за психологією філософськоюпостає психологія наукова — «без будь-якої метафізики», тобто філософії.Психологи мають прагнути надати психології статусу науки, яка мала б загальновизнаніположення, сформульовані на принципі об'єктивності. Природничі науки стали для такоїпсихології взірцем. Оперта на такі засади, психологія, зрештою, втрачає своє духовнекоріння, ту основу людського життя, заради якої людина взагалі хоче жити, а не біологічноіснувати. Вона сама себе створює, долаючи біологічний і соціальний фатум. Вона виражаєтьсяв індивідуальному та історичному становленні, в життєвому й творчому шляху, як суб'єктіндивідуального та історичного розвитку. Це і є головним предметом дослідження всучасній психології.
Принцип дії історичновідповідає XIX й початку XX ст. Принцип післядії — XX ст. Науковий підхід зберігаєтьсядійсним, доки психологія досліджує нижчі психічні функції. Цей підхід втрачає силу,коли психологія, озброєна «науковістю» XX ст., намагається застосовуватиїї до тлумачення вищих психічних функцій — людської духовності. Тому «науковість»перетворюється на свій кризовий стан і стає „сцієнтизмом”. А цей останній повертаєназад до засад філософії, що робить психологію людяною (гуманістичною), на яку людинаможе спертися й реалізувати своє життєве призначення.
Перестаючи бути психологієютільки науковою, вона стає дисципліною, потрібною кожній людині. Науковість, щостала сцієнтизмом, показує свою межу. Наукове — це те, що повторюється. Людина жпрагне неповторного вираження своїх потенцій. Завдяки цьому ця тема є завжди актуальноюдля детального розглядання.
Ікар прагнув до «сонця»науки, злетів до нього, але спалив крила й упав на землю. Психологія з позицій культурологічних,а не суто наукових стає більш об'ємною, відображає справжню життєвість людини, вбачаючиїї в багатовимірності творчої діяльності.
В роботі ми розглянемоісторичний розвиток психології як науки на рубежі XIX й початку XX ст., а такожрозкриємо суть суперечки, що виникла на початку XX ст. між Б. Расселом і Дж. Холдейном,мала поставити, а може й розв'язати питання про наукові засади суспільного життя,про роль науки у вирішенні долі суспільства. Рассел (людина в літах і більш досвідчена)показує, як наука може привести до завершення життя на землі. Сили, які вона осідлає,стануть причиною її загибелі. У «великій мудрості» багато печалі, хтозбільшує мудрість, той збільшує печаль. Книга Екклезіаста, своєрідне застереженнящодо ролі науки в житті суспільства, породжує також застереження щодо «наукового»підходу до вирішення долі психологічних досліджень.
1. НАУКА ТА ФІЛОСОФСЬКІЗАСАДИ ОПТИМІЗМУ Й ПЕСИМІЗМУ
Науковий дух, що протиставивсебе спекулятивним метафізичним дослідженням, почав широкий наступ, захоплюючи всенові й нові об'єкти пізнання. Це був ще не сцієнтизм, а просто науковий поступ.А вже з проникненням у сферу ідеології, свідомості епохи він абсолютизувався, ставнабувати духу сцієнтизму.
Вчений більше не називавсебе філософом, як це було у XVII й XVIII ст. Знання поверталося не до з'ясуванняметафізичних начал causae finales. Наукові досягнення пов'язувалисянасамперед із відкриттям узагальнюючих закономірностей, що виходили до зв'язку зпрактикою. Сама філософія мала бути лише узагальненим знанням [2, с. 107].
Якщо в Німеччині напочатку XIX ст. ще не настав час наукового піднесення, ще панував інтерес до побудовий тлумачення великих філософських систем, Англія та Франція — країни-суперниці —змагалися не тільки у вирі військових і дипломатичних баталій, а й у лабораторіях.Учені відкривали нові закони діяльності розуму, духовності, відомості людської істотита водночас відмовлялися від проникнення в сутність речей, від досліджень абстрактно-метафізичнихідей призначення людини тощо. Виникає психологія саме як наукова дисципліна.
Практичний бік наукибув репрезентований економічним ученням А. Сміта про „Джерела багатства народів”,працею Мальтуса «Дослід про закон народонаселення'' (1798), яка вплинула нахарактер Дарвінівського вчення. З'явився трактат „Фізіологічні дослідженняпро життя і смерть'7 (1800) Біша, в якому вилучається питання про остаточні причиниявищ. Відомий його вислів “Життя є сукупність функцій, що чинять опір смерті”протиставляється трансценденталізмові Що таке життя по суті — пізнати не можна.Відкриваються та життєві властивості, які не пояснюються фізичними законам: винайденимив дослідженнях над мертвою природою. Біша визнає існування органічної чутливості,яка не сприймається, і тварини чутливості, яка усвідомлюється. Ф. Пінель (1745—1826)— засновник наукової психіатрії — замінив варварське ставлення до божевільних запровадившим'які міри впливу на хворих [4, с. 220].
Дж. Бернал, указуючина виникнення ідеалу чистої науки, відзначає панування ідеї „космічного песимізму'*в XIX ст. Незважаючи н великий успіх, який мали наукові ідеї в розкритті структурисвіту починаючи із зоряних туманностей і завершуючи людським мозком і всупереч грандіознійкартині безперервного прогресу, яку показала теорія еволюції, до кінця цього періодуоцінка подальших перепекти науки стала глибоко песимістичною. Картина Всесвіту небула освітлені ніякою концепцією людства, яке свідомо поставило б собі завданністати володарем природи для блага свого власного й наступних поколінь для збереженнясамої природи. — В. Р.). Тому ця теорія мала схильність малювати картину сліпоїдолі, що, за залізними законами, веде до смерті, якої ніхто не може уникнути [6, с. 307]. Щоправда, І. І. Мечником створив науковуфілософію оптимізму саме на ґрунті багатобічного вивчення людини. Однак ідея тепловоїсмерті Всесвіту (ентропії), психоаналітичне уявлення про існування у людини потягудо смерті, що було висловлене в 1930 р. 3. Фрейдом, трохи раніше Шпенглерове таЮнгове передбачення другої світової війни — все це зіштовхувалося в світогляднихекскурсах на ґрунті провідних наук.
Оптимізм і песимізм— світоглядні орієнтації, що постають із відкриття природничих закономірностей іє вже позанауковими ідеями, виражають характерологічні риси людини-дослідника, їїособистості. Дж. Бернал зазначав: наука, здавалося, мала свої межі. Окремі її галузіпоєднувалися між собою. Світло, електрика, магнетизм, теплота злилися у велику електромагнітнутеорію. Точка зору Лапласа (увесь світ складається з частин, рух яких можна булоб при бажанні передбачити на вічні часи, варто лише визначити його в якийсь певниймомент) ставала все більш панівною, але й більш похмурою, ніж стародавня ідея фатуму.Теорія Дарвіна приводила до висновку, що еволюція стала фаталістичним єднанням випадковостейі разом з тим безкомпромісної боротьби за існування.
Космічний песимізмпевною мірою урівноважувався чуттям упевненості, якщо не благодушності у ставленнідо сучасного стану й найближчих перспектив розвитку науки та суспільства. Щоправда,існували деякі дивні явища, відмічені природодослідниками, але вважалося, що гострийрозум людини вирішить їх у світлі відомих наукових настановлень [6, с. 204]. Відкриттяперіодичної системи елементів указувало незаповнені місця, які можна просто заповнити.
К. Маркс із переможноюпосмішкою дивився на майбутнє ідеальне суспільство. Все, без сумніву, зрозуміло!Слід не просто пояснювати природу й суспільство, а змінювати їх. Час пасивного спогляданняминув. Дотепер філософи лише пояснювали світ. Справа полягає в тому, щоб змінитийого. Для цього треба побудувати відповідну теорію. Вплив французького матеріалізму,ідей Просвітництва виявився тут значним. Та оптимізм і песимізм до науковості немають відношення. Щодо одних і тих самих закономірностей у біології, фізиці та іншихнауках можна зробити будь-який висновок. Так визначався загальний світоглядний характернаукового, технічного й технологічного руху.
Будучи в попереднівіки заняттям окремих учених, наука тепер охопила велику кількість учасників. Створюютьсяколективи вчених, наукові школи. Застосування в промисловості досягнень науки збуджуєінтерес до неї. Від інженерів вимагають високого наукового знання.
Виникає позитивнафілософія О. Конта (1798—1857). Він намагався дати раціональну класифікацію теоретичнихнаук, точний виклад наукового методу. Його концепція трьох стадій пізнання (теологічна,метафізична, позитивна, або наукова) набула значного поширення, охопивши також психологію.Позитивний характер науки виявлявся дедалі відчутніше [3, с. 344].
Ця проста системастановлення людських знань, може, внаслідок своєї простоти визначила собою підходив історії науки. Дж. Фрейзер застосував її для розуміння становлення людської думки.Історики психології ще й у XX ст. не можуть відійти від цієї, начебто правильної,але абстрактної ідеї, не бачачи того, що такий хід історико-психологічного знанняніколи й ніде не реалізувався. Поготів, коли йдеться про чітко визначені періоди.Зокрема, сучасна психологія стає чимраз більше філософською дисципліною.
Хоч О. Конт проголосивпозитивну філософію, а отже, й таку саму науку, наукові кола все ж продовжувалисуперечку щодо наукових ідей, понять, перебуваючи між Сціллою й Харібдою телеологіїта механіцизму, не усвідомлюючи також тавтологічності таких понять, як усесвітнєтяжіння, потяг до життя та смерті тощо, висуваючи такі світоглядні уявлення (наґрунті наукових теорій), як оптимізм і песимізм. Свобода волі й жорсткий детермінізмбули також своєрідними паралогізмами в науковому й філософському мисленні XIX іпочатку XX ст. Було використано старовинні теорії щодо розуміння свободи як усвідомленоїнеобхідності. Оптимізм і песимізм можна було однаково довести, поміняти їх місцями— на одних і тих самих засадах.
У XIX ст. ДжакомоЛеопарді (1798—1837) пропонує читачеві моральні нариси, серед яких для історії психологіїнайцікавішими є “Розмови природи і душі». Природа звертається до душі,називає її своєю донькою и водночас пророкує ш велике й нещасливе життя. Нещастяпов'язується з переживанням величі. Оскільки душа має животворити тіло, а люди народжуютьсяй живуть нещасними, такою має бути й сама душа. Остання зауважує: якщо мати нещасливудолю, то й не треба народжувати людей. Природа вказує, що доля панує над нею і наддушею. Але душа має переваги над Природою як рокована на нещастя.
Переважання однієїдуші над іншими (що це за постулат? невідома звідки він узявся у Леопарді) дає напругужиття. Сильніше відчувати своє нещастя — це й означає бути нещасним. Життєва напругапередбач» ще й самолюбство. Воно має велику жадобу блаженства. Звідси муки невдоволеностів разі відсутності цього блаженства. Природа зауважуй що гострота розуму, активністьуяви роблять непідлеглою душі більш частку її самої. Людям важко переходити до діїчерез безконечні сумніви та бар'єри, що перешкоджають здійснити дію. Хто не звикусе зважувати, той не заглиблюється в себе самого, швидко і впевнено приймає рішенняі працює плідно. Хто переможений думкою про власну велич, той виявляє нерішучість,яка пригнічує його. Такою« доля великої душі, тому й сама вона страждає. Нагородаїй — слава, хвала, почесті, пам'ять нащадків.
Проте хто ж дастьвеликій душі таку нагороду? Небеса? Природа? Хто? Душа міркує, що вона не може спілкуватисяз іншими душами звичайних людей і зневажатиме їхнє товариство, уникатиме їх.
Люди переслідуватимутьвелику душу своєю заздрістю, презирством не бажаючи знати її. Лише після смертіпрославлятимуть її, а що в цьому доброго? Слави немає за життя, а для кого ж будеслава після смерті?
Отже, перевага великоїдуші — це і є її нещасна доля. Велике душа й благає Природу, щоб вона помістилаїї в найнедосконаліше створіння. Природа згодна це зробити, якщо сама душа відмовитьсявід безсмертя, для якого Природа її передвизначила. Душа просить взамін безсмертяприскорити її смерть, щоб позбутися страждань.
Тут ідеться про завершальнустадію мотиваційного періоду, коли вимагається перехід до «дії”, але вона здійсненоюбути не може; та й у межах мотивації людина вже залишатися не може, адже вона їїпройшла й побачила цілковиту марність навіть такої мотивації, яка є центральноюв людині, тобто мотивації щастя та слави. Це заперечення минулого й це неприйняттямайбутнього (як активності дії) залишає людину ні з чим і веде її до песимізму.А. Шопенгауер — песиміст. Він тримався принципу волі як переходу до дії. Чому жлюдина нітиться й зупиняється перед дією? Чи не через слабкість світоглядної позиції,неможливість прийняти багатство світу, яке розкривається перед людиною, включеноюв дію? Це бачення лише одного боку — занепад ідеалу як мотиваційного визначення.А як же бути з ідеєю трагедії творчості у М. Бердяєва, творчість якого належитьдо першої половини XX ст.? Чи не вигадана ця трагедія на основі неможливості переходумети в засіб, тобто до справжньої творчості, яка є розробкою (творчою) засобу? Отже,будь-який песимізм є тупцюванням у сфері суб'єктивності. Визначне дослідження із цього питання здійснив Дж. Селлі. Й т.п.
Та хоч би як сцієнтиетськийрух позитивістськи заперечував філософію, пізнавальний акт людини завжди звертаєтьсядо неї, коли йдеться про більш загальний смисл досліджуваних явищ. Дослідження природибез будь-якої метафізики — це був початок „науковості”. Однак науковість виявиласязбідненою, безглуздою, позбавленою сенсу. А сенс цей торкався насамперед призначеннялюдини.
Наука в цілому малавитлумачити спрямування людської діяльності, а кожна наука окремо зробити свій внесоку цю справу. Поставало питання про наукову картину світу. Мова тоді мала йти проте, як досягти єдності людських знань. Невпинна й безконечна спеціалізація й диференціаціянаук вимагала інтегруючих зусиль. Однак спеціалізація вчених, що була засадою творчихуспіхів (зокрема, у зв'язку з неосяжним зростанням інформації), разом з тим перешкоджаластворенню єдиної наукової картини світу.
Слід було визначитипровідну галузь людської науки, щоб знайти логічний епіцентр пізнавальних пошуків.Учені, культурні діячі, філософи звернули погляд до психології — науки про людину.Людина — в центрі світу. Ключ до цілісної наукової картини світу було знайдено.Проте її створення спочатку йшло шляхом віднайдення пріоритетних проблем. Тому недивно, що вчені різних спеціальностей звертали свої думки до своєрідностей осередкулюдської діяльності, а саме — до вчинку та всіх тих психологічних феноменів, щоз ним пов'язані. Класифікація наук, протиставлена лінійній класифікації О. Конта,мала вигляд “трикутника”, де психології відводилося місце в його середині (Б.Кедров, Ж. Піаже), оскільки проблема психічного виявилася останньою, завершальноюпроблемою будь-якого наукового пізнання. М. Планк у праці „Динамічна й статистичназакономірність” завершує свої “фізичні** роздуми як психолог філософськогоспрямування, відшукуючи в людській діяльності належне співвідношення детермінізмуі свободи. Планк вважає нездійсненним потяг доконечно вивчити явища власного майбутньогоз точки зору детермінізму й разом з тим ліквідувати поняття душевної свободи. Той,хто стверджував би, що дане свідомістю вільне самовизначення, не обмежене законамипричинності, є логічно несумісним з абсолютним детермінізмом у всіх сферах душевногожиття, той припустився б такої принципової помилки, як і згаданий фізик, котрийне дотримувався б зазначеної перестороги, або як фізіолог, який уявив би, що можевивчити природні Функції якого-небудь м'яза на анатомічному його препараті [2, с.154].
Таким чином, наука,на думку Планка, ставить сама собі нездоланні межі. Однак людина в своєму невтомномупотягу подолати ці межі мусить переступити через них, адже має потребу у відповідіна найважливіше питання свого життя: „Як я маю вчиняти?” Повну відповідь воназнайде не в детермінізмі, не в причинності й узагалі не в чистій науці, а в своїйвласній моральній свідомості, в своєму характері й світоспогляданні.
Можливо, М. Планквідновлює ідею “паралогізмів чистого розуму”, підкреслюючи автономію моральнихі психологічних проблем, але сама автономія лише підкреслює їхню важливість, більшетого – їхнє основоположне значення для життя людини. Керівниками людини, які вкажутьїй правильний життєвий шлях не тільки в науці, а далеко за її межами, є добросовісністьі вірність. Вони не приведуть до блискучих тимчасових успіхів, зате принесуть найвищіблага людського духу — внутрішній душевний мир та істинну свободи .
Н. Бор виступає нанаукових зборах у замку Кронеберг (1938), де відбувалася трагедія шекспірівського»Гамлета". Цей замок стоїть у м.Ельсінор на березі протоки Зука, яка відділяєДанію від Швеції.
Це були збори видатнихпредставників антропологічної та етнографічноі наук. Тема, яку порушує Бор,— цегносеологічний бік новітнього розвитку філософії природознавства та його відношеннядо загальних проблем людства. Його виступ мав назву «Філософія природознавстваі культури народів». Промовець намагався через філософію дійти єдності природничихі гуманітарних наук. Ця єдність виражається хоча б у тому, що існує суттєва залежністьбудь-якого фізичного явища від точки зору спостерігача. Перегляд старих науковихдогм дав багато для розуміння єдності й краси всієї нашої картини всесвіту. Навітьпринцип причинності, що до цього часу був неодмінної основою для всіх тлумаченьявищ природи, виглядав досить вузьким для того, щоб охопити закономірності, якікерують індивідуальними атомними процесами. Розуміння поведінки атомних об'єктівзалежить від засобів спостереження. Йдеться про принцип доповняльності.
Цей принцип, за Бором,має аналогію з характерними рисами проблеми спостереження в психології людини. Так,зокрема, при самоспостереженні неможливо чітко розмежувати самі явища від їх свідомогосприймання. Між психічними дослідами, для опису яких використовують такі слова,як «думки» й «почуття», існує доповняльне співвідношення, схожена те, яке існує між даними про поведінку атомів, отриманими за різних умов досліду:отже, розв'язання простіших фізичних проблем може допомогти з'ясувати більш заплутаніпсихологічні питання.
Бор знаходить «доповняльний»зв'язок між: типами поведінки живих істот на рівні "інстинкту'" й «розуму».Релятивістські точки зору можуть сприяти об'єктивнішому поглядові на співвідношенняміж людськими культурами. Точка зору доповняльності виступає як засіб вивчення людськихкультур, що відрізняються від нашої. Бор робить висновок, що різні людські культуридоповняльні одна щодо одної.
Відбувається злиттякультур, у результаті чого виникають нові. Змішування народів має значення для прогресулюдської цивілізації. Поступове усунення марновірств є спільною метою всіх наук.З позиції принципу доповняльності можна зрозуміти сам учинок як взаємодію між людьми,яка не залишає їх у первісному вигляді, а приводить до суттєвих змін їхніх настанову взаємному спілкуванні.
Н. Бор подає ідеїщодо єднання наук на гносеологічній основі для побудови наукової картини світу йразом з цим підводить до думки про ідею доповняльності для розуміння вчинковогопринципу в самій психології, а також кваліфікує його як загальнокультурний принцип.Історичні відносини між датчанами й шведами дають широкий матеріал для розумінняцієї закономірності, зауважує Бор.
І. Павлов, обґрунтовуючиоб'єктивний метод дослідження поведінки тварин і людей, теорію умовного рефлексу,вважав, що головне — попереду. А цим головним є психіка людини. Дослідити її старимиінтроспективними методами не можна. Як і все природознавство, психологія має бутиоб'єктивною наукою, й у цьому їй допоможе фізіологія. Та завершальна тема людськоїкультури — не фізіологічне, а психологічне. І головною проблемою для людини залишаються«муки її свідомості».
М. Бахтін досліджував«філософію вчинку» переважно в галузі літературознавства, але підняв цюпроблему до загальнокультурного рівня, вкладаючи в неї насамперед моральний зміст.Про його філософію вчинку йтиметься окремо. Нам важливо тут підкреслити, що наука,створена людиною, хоч би який вона мала предмет, врешті повертається до проблемилюдини, її існування, існування гідного, а в самій людині відшукує осередок її діяльностій називає його вчинком.
2. ДЕДАЛТА ІКАР. СУПЕРЕЧКА Б. РАС СЕЛА І ДЖ. ХОЛДЕЙНА
У зв'язку з ідеямиоптимізму й песимізму щодо ролі науки в житті людства виступили Дж. Холдейн і Б.Рассел у брошурі «Дедал та Ікар (майбутнє науки)». Оптимізм першого тапесимізм другого — крайні позиції й разом з цим однобічні. Дух у своїй творчостівбирає в себе такі світоглядні спрямування, але не вміщується в них за своїм змістом,тому примушує піднятися над їхньою суперечкою.
Холдейн, молодшийза Рассела на 20 років, бачить порятунок людства в розвитку природничих наук. Расселуказує на руйнівні тенденції у використанні науки, найбільше — урядовою владою.Холдейн, указуючи на образ Дедала як на позитивні очікування щодо науки майбутнього,переказує, як і згодом Вінер, страшні видіння С. Бетлера — англійського романіста,в яких людина стає додатком до машини, виробничої системи. Спираючись на міць своєїмеханічної тупості, машини захоплюють владу над усією планетою. Тоді можна спитати:чи є мислячий автомат, що відтворює отримані імпульси, метою та ідеалом, до якихпрагне людство?.. Холдейн заперечує такий ідеал. Щоб не трапилося гірше, він проголошуєнеобхідність єднання науки й мистецтва. Зокрема, фрески на фронтоні фабрики збільшуютьпродуктивність праці на 1,03%. Технічна естетика як синтез протилежних компонентіввиникає з практичних потреб, а самі компоненти позбавляються своєї однобічності.Холдейн пропонує, Щоб поети ознайомлювалися з наукою та економікою, а науковці таекономісти — з поезією.
Але колишні намірита діяння гетевського Вагнера мають місце, міркуваннях Холдейна. Одна з його заповітнихпоетичних мрій (одночасний — який сцієнтизм!) — ектогенез, що на буденній мові означає— вирощувати ембріон поза організмом матері. Яку практичну мету мав на увазі Холдейа«Без ектогенезу рівень цивілізації мав би, зрештою, знизитися сам тому, щов більшості країн небажані елементи населення мають високу плодючість”. Це вже належитьдо моралі. Могутність людини, яка забезпечується науковими успіхами, має бути відповідноюморальності. „Якщо це вдасться, то наука, справді, має засіб, який відкриваєтернисті й круту стежку морального прогресу”. Тут слід зупинитися: а чи існує взагаліморальний прогрес? А чи існує інтелектуальний? Нагромадженнями знань не є прогресомінтелектуальним, як нагромадження вчинків не прогресом моральним, який стикаєтьсяз хибним колом моральних відносин. І вже зовсім незрозумілою є залежність “моральногопрогресуючи від наукових знань”.
Привабливі перспективи,які малює Холдейн щодо майбутнього людства, яке буде ощасливлене досягненнями науки,Б. Рассел відкидає принципово у своєму есе „Наука і майбутнє”. Називаючи себескептиком у ставленні до цих питань, він переконаний, що нова наука служитимеш посиленнювлади панівних партій, а не покращенню добробуту. Ікар загинув через свою необачністьі непоміркованість. “Боюся, щоб так ж доля не спіткала народи, які сучаснанаука навчила літати”.
Сама природа людини,в якій переважають пристрасті та інстинкт над інтелектом (мотив досліджень психоаналізу),призводить „Ікарового падіння'' цивілізації. (Хіба не можна встановити всєлюдськадкийкомплекс Ікара?) Войовничість людини не має меж. Особливо підкреслює Рассел інстинктпанування й суперництва. Праця людини підкоряється такому суперництву. І все цевизначає поведінку людини.
Крім того, людинапозбавлена можливості обирати: засоби суспільного тиску зробили свою справу. Психологіявизначає соціальну поведінку людини. Тому наука не може заміняти доброчинність.Серце так само необхідне для доброго життя, як і голова. Однак цієї гармонії досягтилюдині не вдається. Переважає імпульсивний потяг шкодить іншим. Серце відсунутона задній план.
Загальний підсумоксвоїх міркувань про місце науки в суспільному житті Рассел висловлює такими словами:“Наука не дала людству більшого самоконтролю, ні більшої доброти, ні більшоїсили у стриманні своїх пристрастей при виборі тих або інших рішень. Суспільнимиорганізаціям вона швидше дала засоби для посилення колективних пристрастей. Та,зробивши суспільство більш організованим, вона ослабила вплив пристрастей індивідуальних.Колективні людські пристрасті є переважно джерелом зла; чи не найсильнішими з нихє суперництво й ненависть до інакомислячих суспільних груп. Усе, що посилює колективніпристрасті, є лихом. Тим-то й наука становить небезпеку для нашої цивілізації”
Не знаходячи реальноговиходу з такої історико-суспільної ситуації, Рассел висловлює думку про благо, якогоможна досягти з падінням нашої цивілізації. Це був час гострої критики її. О. Шпенглеруказував на протилежність цивілізації культурі. 3. Фрейд підкреслював невдачу цивілізаціїз позицій психологічних: наявність протилежності біологічного та соціального, щопризводить людей до неврозу.
ВИСНОВКИ
Дослідження в областіпсихіки й психології, проводилися вже численними вченими, було відкрите поняттярефлекторної дуги й аналізатора, потім були досліджені практично всі основні психічніпроцеси, пам'ять і т.п., підведена наукова основа під поняття про гіпноз і підсвідомість,досліджені сни.
Дання робота дозволилазробити висновок, що в нашому столітті зі стало однієї із самих „впливових“наук, а знання системи психіки людини, його характеру, темпераменту й т.п. сталоневід'ємною частиною вже виробничого, наукового й багатьох інших процесів, однакє ще багато непізнаного в людині, у його психіці, тому, дослідження в цій областіповинні постійно тривати.
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Адлер А. Практикаи теория индивидуальной психологии. — М., 2004. — 547 с.
2. АнцифероваЛ. И., Ярошевский М. Г. Развитие и современное состояние зарубежной психологии.— М., 2004. — 428 с.
3. Блонский П.П. Избранные педагогические и психологические произведения. В 2-х т. — М., 1999.— 350 с.
4. Джемс У. Психология.— М., 2001. — 604 с.
5. Ждан А. Н.История психологии: от античности до наших дней. — М., 2000. — 428 с.
6. Роменець В.А. Історія психології.— К.: Вища шк. Головне виднію, 1998. — 452 с.
7. ЯрошевскийМ. Г. История психологии. — М., 2005. — 370 с.
8. Маданес К…Системная семейная психотерапия. — М, 1999. — 470 с.
9. МарцинковскаяТ.Д. История психологии: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Издательскийцентр „Академия“, 2001. — 366 с.
10. ПетровскийА.В. Вопросы истории и теории психологии. 2008. —М., — 228 с.
11. ПетровскийА.В. Ярошевский М.Г. История и теория психологии в 2-х томах. Т-1. — М., 2004.— 504 с.