Натуралізмі суб'єктивізм у соціальній психології
Для історіїсоціології в капіталістичних країнах характерно періодичне чергування двохтеоретичних орієнтацій — натуралізму й суб'єктивізму. Відповідно до першого зних, соціальний мир — явище об'єктивне, незалежне від людської діяльності йсвого відбиття у свідомості людей. Відмітні риси натуралізму — недооцінка йігнорування ролі суб'єктивного фактора в суспільних процесах, ігноруваннятворчого відношення людини до миру, ролі природної об'єктивності. Учені, щокоштують на цій позиції, бачать у природничих науках зразок науки взагалі,проповідують нейтралітет і неупередженість академічного наукового знання.
Присуб'єктивістському підході, навпроти, у фокусі дослідження виявляється самесвідомість, що трактується як основний фактор соціального життя. При цьомуігнорується об'єктивно історична обумовленість життя суспільства. В основіметодології даного напрямку лежить принцип «розуміння», розробкаякого зв'язана головним чином з іменами Вільгельма Дильтея й Макса Вебера.Говорячи про роль соціолога в житті суспільства, прихильники суб'єктивізмузаперечують можливість ідеологічного й політичного нейтралітету.
Натуралізм ісуб'єктивізм у соціології чергувалися в такий спосіб. Друга половина XIX ст.характеризується пануванням натуралістичних концепцій. Це період, колинайбільшим авторитетом користуються раціоналізм, об'єктивізм, еволюціонізм,Кінець XIX — перша третина XX ст. — період ослаблення натуралізму й виходу наперший план суб'єктивістських концепцій, для яких характерні ірраціоналізм,релятивізм. 50-е роки XX в. — період «реставрації» натуралістичногоеволюціонізму з його раціоналістичним методом і консервативним ідеологічнимзмістом. Наступний етап буржуазної соціології (кінець 70-е роки) — падінняпрестижу концепцій структурного функціоналізму й ріст впливу суб'єктивістськихі релятивістських теорій, що знайшли своє вираження у феноменологічноїфілософії і її переломленні у вигляді символічного інтеракціонізму, «розуміючої»соціології й т.п.
Накладення цієїсхеми — з обліком того, що вона, по визнанню її авторів, «безумовноспрощує реальну картину розвитку буржуазного соціологічного знання», — напроцес розвитку соціально-психологічних ідей ще раз підтверджує їїадекватність. В XIX ст. відбувається рішуче твердження натуралізму в йогорізних індивідуалістських (Бентам і Милль) і холистських (Спенсер) варіантах.Потім відбувається повернення до суб'єктивізму: період 1850-1930 р., за словамиОлпорта, — це період панування понять «групова свідомість» і "ідея".Період 1930-1970 р. — епоха натуралізму в його американському варіанті. Тут унаявності всі ознаки: сцієнтизм, прихильність до точного експериментальногометоду, ігнорування людської активності, творчого відношення людини до миру.Нарешті, 70-е роки — період кризи натуралізму, що виразився в падінніавторитету жорстко сцієнтистської парадигми психологічної соціальної психологіїй у пожвавленні соціологічної галузі американської соціальної психології — символічного інтеракціонизма.
Ці тенденціїодержали також імпульс і з боку подій у загальній психології. Вони описані йпроаналізовані стосовно до соціальної психології Гергеном. Робота Гергенапобудована на протиставленні підходів, які умовно відповідають полюсамсуб'єктивізм-натуралізм.
Справді, якщозвернутися до тих лініям вододілу між підходами, які фіксує Герген, тевиявиться, що прихильники першого вважають знання чисто суб'єктивним продуктом,прихильники другого — об'єктивно відповідної дійсності. При цьому істина дляперших плюралістична, для других — моністична; наука, на думку перших,насичена, для других — нейтральна; першопричина поводження (джерело мотивації, «каузальнийлокус»), відповідно до першої крапки зору, — у самому індивіді, відповіднодо другого, — у навколишнім середовищі; перші вважають, що в науці факти йцінності нероздільні, другі — що їх варто відокремлювати; нарешті, по питаннюпро методи перші вважають, що так звані експериментальні «дані» єскоріше риторичним, чим онтологічним підтвердженням, другі бачать у них основупізнання й стурбовані вдосконалюванням техніки виміру й контролю змінних. Урозвиток переліку цих розходжень можна було б додати, що «лінія фронту»між проходить і за іншими підставами: синтаксис (форма) — семантика (зміст)дослідження; молекулярна (індивід) — молярна (ситуація, середовище) одиницядослідження; об'єктний (механістичний) — системний тип аналізу.
Додаючи своюсхему до американської психології в цілому й соціальній психології зокрема,Герген виявляє, що з кінця XIX ст. і аж до початку 70-х років домінуєекзогенний підхід. В 30-е роки психологія була емпіричною, механістичною,квантитативної, операціональною.
Логічнимнаслідком зустрічного руху — від натуралізму до суб'єктивізму в соціології івід екзогенного підходу до ендогенного в психології стало висування на першийплан того комплексу ідей, що відомий за назвою «символічний інтеракціонизм».
Ці ідеї зводилисядо того, що людина є істота соціальна, її поводження регулюється соціальнимицінностями й нормами, а походження останніх принципово неможливо зрозуміти безвиходу за межі індивіда в систему значень, змістів і т.п.
Символічний інтеракціонизмі став тим пунктом, де зустрічаються соціологія й соціальна психологія. Цейнапрямок може рівною мірою розглядатися і як прояв психологізму в соціології, іяк прояв соціологізму в соціальній психології. Безсумнівно одне — символічний інтеракціонизмє результат синтезу різних галузей знання про дійсний соціальний процес, щолише в науковій абстракції може ділитися на соціологічний ісоціально-психологічний аспекти.
Консерватизмтрадиційної парадигми, що пустила міцних корінь в інституціональній системіакадемічної соціальної психології США, виявився досить серйозною перешкодою нашляху поширення й розвитку нових ідей у США. Навпроти, західноєвропейські вченібули підготовлені до цьому культурною історією свого регіону. Як показує аналізлітератури, концепції, які в США поєднуються загальною назвою «символічнийінтеракціонизм», є всього-на-всього усічений американський варіантвеликого комплексу ідей, що мають чисто західноєвропейське походження.
Відновлюючиісторичну правду про символічний інтеракціонизм, Р. Джоунс і Р. Дей виявили триосновних його філософських джерела: шотландську школу філософів моралі (А. Сміт,Д. Юм, А. Фергюсон, Б. Ред і ін.); французьких філософів-просвітителів(Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Руссо) з романтико-консервативною реакцією на їхнійтеорії в самій Франції, а також в Англії й Німеччині; і, нарешті, класичнунімецьку філософію й соціологію (В. Дильтей, М. Вебер, М. Шелер, Е. Грюнвальд,К. Маннгейм).
Вплившотландської школи позначилося в трьох основних моментах. По-перше, її представникивиступили зі спростуванням теорій «щирої природи людини» і «соціальногоконтракту» незалежно від того, який оголошувалася ця природа — «погана»(як у Гоббса) або «гарною» (як у Руссо). Критика велася з позиційздорового глузду з опорою на етику, історію й етнографію. По-друге, вонизапропонували перемкнути увагу з марних суперечок про природу людини навивчення структури суспільства, дослідження реальних соціальних груп, апсихологію індивіда досліджувати через відносини людей (тут визначальним було поняття«симпатія»). Опираючись на філософію Юма, вони призивали допослідовного емпіричного дослідження соціальної організації, соціальноївзаємодії й визначальних їхніх факторів. По-третє, представники цієї школиописали різні соціально-психологічні явища: взаємне сприйняття старих і молоді,сприйняття місцевими жителями незнайомців і т.п.
Особливо великезначення мали роботи А. Сміта, одним з перших соціально-психологічногодослідження, що почав спробу. В «Теорії моральних почуттів» задовгодо Ч. Лантухи й Дж. Мида він писав, що відношення індивіда до себе, йогосамооцінка залежать від дзеркала, функцію якого виконує суспільство. Дивлячисьу це дзеркало, ми можемо «очима інших людей вивчати своє власне поводження».Далі А. Сміт розвивав думку про те, що ми судимо про себе й свої вчинки багатов чому так, як, нам здається, про це судять інші. У процесі спілкування в насвиникають почуття розуміння й симпатії, які не що інше, як здатність поставитисебе на місце іншого, зіграти його роль. На думку А. Сміта, індивід не існує «сампо собі», поза організованою системою відносин. Задовго до Томаса й ЗнанецькогоА. Сміт говорив і про феномен, що одержав згодом назву соціальної установки.
Друге ідейнеджерело сучасного символічного інтеракціонизма — філософія французькихпросвітителів і реакція, що вони викликали в Англії й Німеччині. Виражаючипотреби своєї епохи, просвітителі відстоювали права особистості на волю,індивідуальність, удосконалювання. Натхненні досягненнями науки в попередністоріччя, працями Леонардо да Вінчі, Галілея й Ньютона, вони думали розум іспостереження основою пошуку істини й уважали що, якщо наука змогла розкритимеханізм дії основних законів природи, то згодом удасться відкрити й законирозвитку культури й суспільства.
Романтизм цієїепохи (Луї де Бональд у Франції, Е. Берк в Англії й почасти Гегель у Німеччині)виникла як реакція на уявлення про світ, що працює на зразок годинногомеханізму. «У всіх областях — літературі, мистецтві, музиці, філософії,релігії — уживали спроби звільнити емоції й уяву від строгих правил іконвенцій, нав'язаних в XVIII в. У релігії відновлювалося значення внутрішньогодосвіду, у філософії індивідуальній свідомості приділялася творча роль устворенні миру». Все більшого значення набували поняття групи, спільності,нації. Історичні традиції, культура й обов'язки особистості розглядалися якспособи зв'язку індивіда із групою, громадою й державою.
Однак найбільшуроль, з погляду Джоунса й Дейя, у формуванні символічного інтеракціонизмазіграла соціальна (філософська й соціологічна) думка Німеччини. Підводячипідсумки аналізу цього впливу, Джоунс і Дей відзначають, що на сьогоднірозвиток символічного інтеракціонизма визначають чотири фактори: ідея провзаємозалежність суб'єкта й об'єкта при аналізі соціальної дійсності; підхід досуспільства як феномену, для якого характерні постійна зміна й конфлікт;залежність нашого пізнання реальності від соціальних факторів; і, нарешті, ідеяпро те, що інтерпретація й виявлення моделі змісту людських дій виступають яксамі істотні об'єкти соціального пізнання.
Таким чином,екскурс у минуле, здавалося б, чисто американського напрямку сучасноїсоціальної психології виявляє його глибокий внутрішній зв'язок іззахідноєвропейською інтелектуальною спадщиною. Наша мета, однак, не стільки втім, щоб довести європейський пріоритет у якімсь ряді сучасних теорій,концепцій, підходів, скільки в тім, щоб показати, як, залишивши тупцювати намісці американську психологічну соціальну психологію, соціальна психологіяЗахідної Європи рушила вперед, опираючись на більше близьку їй за духомідейно-теоретичний ґрунт.
Теоретичнаспадщина західноєвропейської соціальної психології досить докладно описано й увітчизняної, і в закордонній літературі. При цьому використовується принципсполучення аналізу: 1) переважно по країнах, з додаванням короткого розділу провнесок конкретних наук і 2) переважно по науках, або окремим теоріям — «донорам».
У першому випадкурозглядаються погляди Конта, Тарда, Фулье, Эспинаса, Дюркгейма, Леви-Брюля,Макиавелли, Сигеле, Ломброзо, Парето, Гегеля, Маркса, Вундта, Вебера, Фрейда,Юнга, А. Сміта, Спенсера, Дарвіна, Бажо (Bagehot), Шелера, Мак Дугалла,Троттера, Уоллеса, Гоббхауза.
У другому випадкуаналізуються ідеї, що зародилися у філософії (Гегель) лінгвістиці (Лазарус іШтейнталь), психології (Вундт, Гербарт), соціології (Конт, Дюркгейм, Вебер,Спенсер, Тард, Лебон), етнографії й антропології (Е. Тейлор, Л. Морган,Леви-Брюль, Маліновський, Редклифф, Браун).
У нашім випадкубуде використаний третій варіант, застосований Джоунсом і Дейем для аналізутеоретичних джерел символічного інтеракціонизма — по основних методологічнихідеях і постулатах, що набули в цей час особливе важливе значення. До них можнавіднести: принцип методологічного холізму; принцип системності; гіпотезу проіснування з одного боку, трансцендентального (духовного) рівня соціальногопроцесу, а з іншого боку — глибинного (емоційного, ірраціонального) рівня;ключову роль образа в його різних формах як засобу спілкування й соціальногообміну в соціальній системі; вказівка на особливу роль самого дослідника якінструмента пізнання на обох рівнях, що прагне зрозуміти, осягнути істотадосліджуваного об'єкта.
Відкидаючиамериканську парадигму й разом з нею принцип методологічного індивідуалізму,західноєвропейська соціальна психологія виявилася перед вибором міжметодологічним холізмом і системним аналізом. Холізм сформулювався підвирішальним впливом філософської системи Гегеля й був представлений: усоціології — Э. Дюркгеймом, в етнопсихології — В. Вундтом, у мовознавстві — Лазарусом і Штейнталем. Онтологічні положення холізму (від англ. whole — цілий), по Бунге, такі: 1) суспільство є утворення трансцендентне стосовносвоїх членів; 2) воно має системні властивості, тобто властивостями цілого,незвідними до властивостей індивідів; 3) суспільство впливає на своїх членівбільше, ніж вони на нього; взаємодія між двома суспільствами — це відношенняодного цілого з іншим; будь-яка соціальна зміна має над індивідуальний характер,хоча й відбивається на окремих членах суспільства.
Із цихонтологічних посилок випливають наступні методологічні принципи: 1) суспільствослід досліджувати, вивчаючи його загальні властивості й зміни; 2) соціальніявища можна пояснити, лише аналізуючи над індивідуальне утворення, наприкладдержава; індивідуальне поводження можна зрозуміти, з огляду на одночасноінтенції індивіда й вплив на нього суспільства; 3) гіпотези про закономірностіфункціонування й розвитку суспільства перевіряються на основі історичних ісоціологічних даних.
Прикладом конкретизаціїхолістських постулатів може служити концепція колективних уявлень Е. Дюркгейма,якого деякі дослідники не без підстав уважають не соціологом, а соціальнимпсихологом. Відзначимо, що сам Дюркгейм не розмежовував чітко предметисоціології й соціальної психології.
Так, наприклад,він писав: "… колективна психологія — це вся соціологія, і чому б нескористатися цим, другим терміном". І ще: "… ми не бачимо ніякоїнезгідності в тім думці, що соціологія є психологія, якщо тільки при цьомудодати, що соціальна психологія має свої власні закони, що відрізняються відзаконів індивідуальної психології". На наш погляд, Дюркгейм дійсно бувскоріше соціальним психологом, ніж соціологом, оскільки суспільна свідомістьвін розглядав переважно з погляду його функцій у соціальній структурі, середяких головної виявлялася регулятивна функція різних ідейно-психологічних форм.
Оскільки зпогляду холізму суб'єктом соціальної дії виступає спільність (держава, група йт.п.), функція регулятора цього процесу приписувалася не індивідуальним, асуспільним формам свідомості. З погляду Дюркгейма, такими регуляторами єспособи мислення, звичаї, норми, мова. Він називав їхніми фактами колективноїсвідомості, соціальними фактами або колективними уявленнями. Для індивіда ціфакти мають примусову, обов'язкову силу, оскільки людина при народженнізнаходить їх уже готовими.
Соціальнийпсихолог, що стає на позиції холізму, упадає в іншу крайність у порівнянні здослідником, що виходить із принципу методологічного індивідуалізму, а саме віннедооцінює роль конкретної людини в соціальному процесі. Індивід виявляється ізцього погляду всього лише виконавцем таких самостійних сутностей, як «воля»,«дух», закони суспільства. Він явно «слабка» сторонавідносини. Основний недолік цього підходу — акцент на відтворення системи,відомість індивідуальної психіки до якомусь «вмістищу», у якомуіснує, «думає» і розвивається від методологічного індивідуалізму холістськийпідхід відрізняється не тільки тим, що регуляторами соціальних відносинвиступають культурні утворення, але й принципово іншим трактуваннямсоціального. Якщо з позиції методологічного індивідуалізму — це, як правило,проста присутність іншого, то з позицій холізму невід'ємним атрибутомсоціального виступає його фіксація в символічних, знакових формах. Показово вцьому плані таке висловлення Дюркгейма: «Соціальне життя у всіх своїхаспектах і в усі моменти своєї історії можлива тільки завдяки своєму великомусимволізму».
Ця особливістьсоціального, як ми побачимо далі, зайняла в західноєвропейській соціальнійпсихології досить важливе (якщо не провідне) місце. Істотний недолік холістськихконцепцій при всій цінності тих фактів, які були отримані із цих позицій,полягав у тому, що й у них проблема взаємодії індивіда й суспільства не булавирішена в психологічному аспекті. Іншими словами, залучення людини вколективну дію, соціальну систему виявилася позбавленої психологічного,мотиваційного змісту. У цих дослідженнях можна було почерпнути коштовнийісторичний матеріал про результат, ефективність, у найкращому разі, про способивключення, але не про суть психічного процесу, що переживають живі люди.
Отже, німетодологічний індивідуалізм, ні холізм не дозволили вирішити проблемурегулятора соціально-психологічних відносин. У першому випадку регуляторзамикався в індивіді, у другому — у сфері над індивідуального. Не була вирішеназ позицій холізму й проблема специфіки соціального, незважаючи на деякепросування вперед у порівнянні з методологічним індивідуалізмом.
По широкорозповсюдженому в соціальних науках думці, єдиним на сьогоднішній день можливимспособом подолання недоліків індивідуалізму й холізму є системний підхід. Йогоосновні онтологічні положення, по М. Бунге, такі: 1) суспільство не є ні простасукупність індивідів, ні над індивідуальна сутність; воно є системавзаємозалежних індивідів; 2) будучи системою, суспільство має системнівластивості; деякі з них є результатом дії індивідів інші — обумовленіфункціонуванням самої системи, але вони, хоча й беруть свій початок в індивідахі їхній взаємодії. 3) суспільство не може діяти на своїх членів безпосередньо,це роблять члени соціальної групи; поводження кожного індивіда визначається нетільки його спадковістю, але і його роллю в суспільстві; взаємодія між двомасуспільствами реалізується через взаємодію двох індивідів, кожний з яких займаєпевне місце у своїй спільності.
До методологічнихположень системного підходу Бунге відносить наступні: 1) суспільство сліддосліджувати, вивчаючи соціально значимі характеристики індивіда, а також властивостій зміни суспільства в цілому; 2) соціальні факти варто пояснювати в термінахіндивідуального й групового поводження, а також взаємодії індивідів і груп;індивідуальне поводження варто пояснювати біологічними, психологічними йсоціальними характеристиками людини як члена суспільства; 3) гіпотези прозакономірності функціонування й розвитку суспільства повинні обґрунтовуватисясоціологічними й історичними даними, що містять відомості про індивідів і малігрупи, тому що тільки останні доступні для емпіричного спостереження.
Системний аналізмають давні традиції в західноєвропейській соціальній науці. Примітно, що усвоїй сучасній формі системний аналіз прийшов у науку з дослідження штучних — восновному військових — систем керування. Але базові його ідеї були на думкуісториків науки висловлені дослідниками живих систем: Дарвіном у біології йМарксом у соціології. В інших термінах вони прагнули пояснити процесисаморегуляції цих систем, виходячи з їхніх внутрішніх закономірностей,структури, (функціональних зв'язків і т.п.
Як нині відомо, уміру ускладнення системи міняється її підстава й системна якість. Дляілюстрації можна привести зміну підстав і розвиток системних якостей життя впроцесі еволюції. Що є підставою й системною якістю соціальних систем?
Саме це питання,хоча й в інших (формулюваннях, мислителі задавали собі з незапам'ятних часів івідповідали на нього залежно від відповіді на питання про первинність духу абоматерії. Ідеалісти розглядали й природу й суспільство як інобуття духу. Матеріалісти,навпроти, представляли дух, ідеальні сутності як інобуття матерії, продуктрозвитку природи й суспільства.
Одна з найбільшяскравих метафор про роль психіки у цих двох іпостасей буття належитьПлатонові, що сказав, що душу людини ногами стоїть на землі, але головою йде внебо. На соціальну науку Західної Європи величезний, прямий і опосередкованийвплив зробили ідеї Гегеля про суспільство й природу як середовищу саморозвиткуй самопізнання духу. Вони дають про себе знати в різних, навіть найсучасніших концепціяхсуспільної й групової свідомості. За свідченням істориків соціальної психологіїсоціальна психологія пройшла через цілий етап захоплення ідей груповоїсвідомості.
Велике значеннядля розвитку цієї традиції в соціальних науках мали перші спроби описових,емпіричних досліджень того, що йменується в Гегеля областю об'єктивного духу:культури, релігії, мистецтва, мови, тобто засобів розгортання абсолютного духу.Серед найбільш фундаментальних спроб такого роду можна назвати багатотомнедослідження із психології народів В. Вундта. У ньому, зокрема, він запропонуваввивчати «душу народу» через мову, мистецтво, міфи й інші продуктикультури.
Паралельно цьомураціоналістичному розвивався й інший — ірраціоналістичний. У ньому акцентуєтьсяінша, часто протилежна свідомості, сторона людського буття — переживання,емоції, різні глибинні, неусвідомлювані імпульси й потяги. Найкраще цей підхідвиразився в знаменитій «філософії життя» В. Дильтея. Йому ж належатьтеза про необхідність фундаментального розподілу наук на науки про дух і наукипро природу й заснований на цьому розподілі методологічний принцип розуміння. «Природадалека нам, — уважає Дильтей. — Суспільство ж — це наш мир… Гру взаємодій уньому ми співпереживаємо силами всієї нашої сутності, тому що ми самі,зсередини в живому занепокоєнні пізнаємо стани й сили, на яких будується цясистема… Ми називаємо розумінням процеси, у якому ми зі знаків, почуттєводаних нам ззовні, пізнаємо внутрішнє… У науках про дух кожне абстрактнеположення повинне одержати своє виправдання через зв'язок з духовноюжиттєвістю, як вона дана в переживанні й розумінні».
Метод розуміннявимагав вживання в досліджуваний об'єкт, співпереживання йому, буквальностановлення на його місце (дуже адекватно це передає німецьку мову, деverstehen — «розуміти» має саме цей зміст). Згодом ця ідея одержалабагаторазове підтвердження в прикладній соціальній психології.
В історіїзахідноєвропейської соціальної психології був ще один об'єкт, що наполегливопред'являв себе науці й суспільству — поводження мас. Фундаментальний аналіздосліджень цього об'єкта нині, нарешті, доступний українському читачеві завдякицілій серії публікацій. Тому тут можна обмежитися лише вказівкою на те, щобільше століття тому назад увага науки бути притягнуто самим життям дофеномена, що ніяк не вписується в яку-небудь із раціоналістичних моделей людиний суспільства й набагато більше нагадує метеорологічне, лише умовно,імовірнісне передбачуване й з'ясовне явище.
У сполученні зпостійно живою традицією ірраціоналізму в європейській думці, підкріпленої дотого ж розквітом психоаналізу, ця група робіт утворила потужний і впливовийінтелектуальний шар, що рано або пізно повинен був дати про себе знати.
Однак історичноситуація в Західній Європі зложилася досить парадоксально.
Колективні, надіндивідуальні феномени соціального життя стали вивчатися доситьраціоналістично, позитивістки орієнтованою соціологією. Найбільш яскравимпроявом такого сполучення стали: теорія колективних уявлень Е. Дюркгейма,теорія харизматичного лідерства й аналіз ролі етичних факторів в економічномужитті (М. Вебер), філософія грошей і теорії соціальних форм (Г. Зиммель).
Література
1. Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурнуюпсихологию. — М.: 1998.
2. Коул М., Скрибнер С. Культура й мислення. — К., 2006
3. Ойзерман Т. І. Філософія й повсякденна свідомість. — К., 2007
4. Шибутани Т. Соціальна психологія. — К., 2005
5. Юревич А.В. Социально-психологический анализ обыденного инаучного объяснения. Докт. дисс. — М., 1993.