РЕФЕТ
Моральне самопізнання особистості, його умови та способиздійснення
Співвідношення між самосвідомістю та самопізнанням у філософськійлітературі трактується по різному: одні автори у самопізнанні бачать лише умовусамосвідомості, інші – лише його результат, а треті зовсім не згадуютьздібність самопізнання у зв`язку з діяльністю самосвідомості.
У „Словнику з етики” самопізнання не розглядається ні в окремій статті,ні в контексті аналізу моральної самосвідомості, самооцінки, самоконтролю,самовиховання. Між тим, ряд філософів, етиків, психологів (Р.Д.Азимова,А.Г.Спіркін, І.І.Чеснокова та ін.) характеризують самопізнання як одну зпровідних функцій самосвідомості особистості. Дійсно, усяке знання є ідеальнаформа існування світосприйняття, адже „щось виникає для свідомості остільки,оскільки воно знає це щось. Знання є його єдине предметне відношення”[21,14].Отже, і знання суб`єкта про його власний соціальний статус, внутрішні потенціїта зовнішні акції є найважливіший спосіб функціонування його самосвідомості.Самосвідомість не тотожна самопізнанню, як вважав Декарт, та не є їїпередумовою, як стверджував Кант. Самосвідомість у вигляді знання суб`єкта просебе безпосередньо зумовлена розумовою діяльністю, спрямованою на нього самого,виступаючи як пізнавальна самосвідомість. З іншого боку, самопізнанняпередбачає певний рівень самосвідомості, в якій особистість виділяє себе вякості предмета пізнання.
Моральне самопізнання Сократ, Платон, Монтень, Локк, Кант, Гегельрозглядали як найважливіший обов’язок та цілком здійсненне завдання кожноїособистості. Його специфіка виявляється не стільки в психологічних механізмах,загальних для всіх видів самопізнання, оскільки в змісті, що відображає внормативно-ціннісному ракурсі положення особи в системі моральних відносин,характер її моральної діяльності, моральні якості, вчинки, їх мотиви та ін.Самопізнання – одна з основних форм виявлення та засіб збагачення, розвиткуморальної самосвідомості. Необхідність в ньому зумовлена суспільноюнеобхідністю в оптимальній регуляції кожною людиною своєї моральної діяльностіна основі достатньо повної та вірної інформації не лише про навколишнєсередовище (його моральних наказів, очікувань, санкцій), але і про себесамого(свої моральні обов’язки та права, спонуки та дії, моральний склад).
Осягаючи своє моральне буття (сутність) через призму соціальноналежного, ми досягаємо успішної моральної самоорієнтації, адекватногосаморозкриття та самовизначення у суспільстві. Зрозуміло, що наші моральніможливості повністю реалізуються лише у добро. Але і, пізнаючи себе, ми стаємовсе більше доброчесними, стверджували Сократ, Платон, Монтень, Спіноза, Локк,Руссо. Моральне самопізнання не лише необхідне, але і цілком можливе, оскількийого предмет — моральне Я – стає об`єктивною та суб`єктивною реальністю длясамосвідомої особистості. Разом з тим цей процес досить складний тасуперечливий. Айріс Мердок у дусі неопозитивізму констатувала „одвічнусуперечність між пізнанням самого себе, яке нам дається в об`єктивнихсамоспостереженнях, та відчуттях власного „Я”, що здобувається суб`єктивно;суперечність, через яку, мабуть, збагнення істини, взагалі, неможливе.Самопізнання надміру абстрактне, самовідчуття надміру особисте, запаморочливе.Можливо, якась цільна уява, своєрідний геній моралі змогли б прояснити його якфункцію вищої та загальнішої свідомості...”[123,128].
Дійсно, самопізнання відрізняється своєрідним сполученнямоб`єктивного та суб’єктивного, конкретного та абстрактного, одиничного тазагального, чуттєво-емоціонального та логічно-раціонального. Найважче – пізнатисамого себе, попереджував Фалес, а Бекон уточнював: „У всякому разі необхіднодокласти не менше, а то й швидше і більше для того, щоб отримати про самихсебе, а не лише про інших, детальні та правильні уяви” [20,476]. Важкість ця,очевидно, в тому, що суб`єкт пізнання одночасно є об`єктом для себе, а ценеминуче породжує небезпеку суб`єктивізму в дослідженні та поясненні своїх помислів,переживань, вчинків та якостей. Моральне самопізнання не може бутибезпристрасно-об’єктивістським, так як власна особистість представляє особливузацікавленість для суб`єкта, тим більше, коли питання постає щодо її моральноїцінності. Водночас воно повинно бути неупередженим та спрямоване на досягненняоб`єктивної істини. „Щоб об`єктивно осягнути свої переживання, необхідно нереєструвати лише те, що безпосередньо дане у видіннях свідомості, а відкритимиочима поглянути на свою реальну життєву позицію, якою зумовлені ці переживання,та усвідомлювати себе в ній. Це часто питання не лише інтелектуальної, але йморальної чесності та моральної мужності” [150,40].
Пізнавальний інтерес до власної особистості зумовленийнеобхідністю людини в самоорієнтації та самореалізації, самоствердженні тасамовдосконаленні у процесі спільної діяльності та взаємного спілкування зіншими. У певних умовах моральне самопізнання стає відносно самостійнимпроцесом, що вимагає від суб’єкта повної концентрації уваги та напруженнярозуму, відчуттів, волі. Але для того, щоб зрозуміти себе, зовсім необов`язково віддалятися від людей, тому що бажаючий цього завжди й будь-дезможе усамітнитися у власній душі, – справедливо замітив Марк Аврелій [1,220].Відхід від „світської суєти” в постійно хворобливе самокопання нікому ще недопоміг осягнути свою моральну сутність. Водночас час від часу виникаєнеобхідність наодинці з собою розібратися у своїх суперечливих спонуках тавчинках, критично проаналізувати допущені помилки, підвести риску під зробленимта пережитим, намітити плани на майбутнє. Людина не лише має право наусамітнення, писав Н.Г.Чернишевський, але і потребує його, щоб періодичнозосередитися на своєму внутрішньому житті[185,230]. Аутокомунікація – здібність обговорюватиз самим собою пройдений шлях та перспективи, аналізувати потаємні думки тавідчуття. Необхідно відрізняти самотність як форму соціального відчуженняособистості, що переживається як стан відчуженості, від необхідності вусамітненні, необхідному дорослій людині для нормальної рефлексії, самооцінки,самовдосконалення[185,151]. Не дивлячись на суцільно інтимний характер,діалогічне спілкування індивіда з собою у процесі морального самопізнаннязалишається соціальним за своїм походженням та методами функціонування,специфічним чином відтворювати у загальних рисах зміст та структуру пізнанняінших людей у процесі морального спілкування з ними.
Суперечності морального самопізнання, не вирішувані в межахпасивного самоаналізу та рефлексії, замкнутого в собі індивіда, стають цілкомпереборювані у процесі практичної взаємодії з іншими членами суспільства. Зтого, що далеко не кожний адекватно пізнає себе у моральному аспекті по міріневідповідності між вчинками та уявами про себе, „взагалі, навряд чи хто,взагалі, спроможний відобразити себе вірно”[155,114]. Принципове обмеженняпізнавальних можливостей людини стосовно до самої себе веде до приниження тавикривлення життєвих функцій самосвідомості, означаючи заперечення їїможливості усвідомлювати те, що вона думає, відчуває, робить та свідомо творитьсебе за законами добра.
Гіпертрофоване самопізнання відірвано від спілкування з оточуючиминеминуче паралізує моральну активність особистості, вироджуючись в безпліднесамокопання. І чим більше остання зосереджується на самій собі, тим вона більшедуховно бідніє, тим менш важливим об’єктом пізнання стає для себе та для інших.
Більшість вчених вважають, що емпіричне та теоретичнесамоосягнення людини ні історично, ні онтогенично не передує його практичнійсамореалізації, а включене в неї, оправдане, зумовлене та опосередковане нею.„Лише виконуючи свої моральні зобов`язання, особистість остаточно звільняєтьсявід суб`єктивного свавілля рефлексії про належне та дозволене”, – зазначавГегель [48,40]. Моральна сутність людини проясняється для неї та оточуючих тієюмірою, якою вона реалізується нею в спілкуванні з іншими, об`єктивуючись увчинках. Водночас самопізнання неможливе без зізнань, тобто без словесноговисловлення про себе, самоопису, автохарактеристики.
Формування необхідності у моральному самопізнанні визначаєтьсямірою усвідомлення соціальної необхідності у моральній саморегуляції тасамовдосконаленні щодо вимог суспільства до її поведінки. Зароджуючись увідчуженні ця необхідність досягає різної необхідності в юності та зріломувіці, при чому переживається тим сильніше, чим ясніше індивід розумієпротиріччя між власними домаганнями та відношенням до нього оточуючих, чимбільше він сам зазнає сумнівів у своїй моральній правоті, відчуваєнезадоволення своїми рішеннями та вчинками. Подібного роду „когнітивнийдисонанс” стає важливим стимулом переосмислення та критичної переоцінки самогосебе[39,266]. У цьому зв`язкупотребує уточнення положення І.С.Кона: „Чим активніший інформаційний обмін міжіндивідом та середовищем, тим менше у суб`єкта підстав замислюватися про самогосебе, робити себе об`єктом дослідження, слабо вираженою у цьому випадку є іаутокомунікація”[98,77]. Звісно, в момент спілкування з іншими поглинута працеюособистість, як правило, не використовує розгорнутий діалог з собою, а починаєроздумувати про свої вчинки, лише залишаючись наодинці. Але у подальшомуспонукачем до поглибленого самоаналізу слугують конфлікти, що виникають саме упроцесі інформаційної взаємодії з оточуючими, коли виявляється неспівпаданнясамооцінок з їх думкою. Більше того, чим інтенсивніший обмін достовірноюінформацією про інших, тим серйознішими можуть бути приводи у кожного для того,щоб задуматися про себе.
Якщо безпосереднім критерієм істинності морального знання людинистає власна поведінкова практика, то непрямим показником достовірностісамопізнання може бути багатократне співпадання автохарактеристики зісправедливою суспільною думкою. „Хто хоче точно знати, чого він вартий, можедізнатися про це лише від народу і, відповідно, повинен віддати себе на йогосуд”[49,232]. Звіряючись здумкою інших про мене, я впевнююсь у власній правоті чи неправоті. Суспільствож, дійсно, визначає мою реальну моральну цінність не лише за суб’єктивнимиспонуками, а й за об’єктивними наслідками моїх вчинків, прямо чи опосередкованозачіпаючи інтереси інших осіб. Про приховані помисли та відчуття реальнихіндивідів можна достовірно судити лише за соціально важливими діями, мотивами,цілями та результатами, які далеко не завжди співпадають за моральним змістом.В характеристиці індивіда не можна також беззаперечно виходити з його уявленьпро себе самого, тому що, по-перше, по мірі різних об’єктивних та суб’єктивнихпричин далеко не кожен спроможний скласти про себе правильну думку, а по-друге,не завжди він зважиться привселюдно визнати те, що думає про себе, особливо,якщо це може характеризувати його негативно. При аналізі й оцінці власнихпереконань та вчинків „дуже легкі мимовільні непорозуміння з самим собою; тутвідкрите, при всій добропорядності людини, найбільш широке поле помилок передсамим собою”[41,174].
Разом з тим суб`єкт осягає моральну сутність власних вчинків нелише „іззовні” при оцінці їх явних наслідків, але і безпосередньо „зсередини”,враховуючи свої мотиви та мету, про які інші можуть дізнатися лишеопосередковано через його слова та вчинки. У даному випадку перевагасамопізнаючої особи перед оточуючими полягає у тому, що їй одній відоміістинні думки, інтимні відчуття, нездійсненні наміри, які вона навмисно або безнаміру приховує від них. У певному значенні кожен знає себе краще, ніж інші,які роблять висновки про нього поверхнево, лише за манерами та вчинками, а неза дійсними намірами, – зазначав ще Монтень [128,348]. Саме тому, що у процесі самопізнаннясуб`єкт та об`єкт постійно виступають у нероздільному поєднанні, індивід знає іті свої вчинки, які робить без свідків. Він ладен вловлювати в собі найменшіпорухи душі, фіксуючи увагу на суб`єктивних станах, що недоступні дляпосторонніх спостережень. Лише невтомно спостерігаючи за собою, ми осягаємопотаємні закони психічного життя, „гра яких відкрита перед нами лише у нашій(власній) самосвідомості”[41,202]. А це дуже важливо при визначенні ступеня моральності своєїповедінки, що неможливо без урахування всієї системи вчинків, їх мотивації тамети.
Складність морального самопізнання індивіда полягає у тому, щооб`єкт його динамічний та якісно невичерпний, бо його моральна діяльність тавідносини безкінечно мінливі, різнорідні за змістом та формами прояву.Гносеологічний образ „Я” у моральній самосвідомості суб`єкта в даний моментвибірково відображає лише деякі фрагменти його багатомірного морального життя,знаходячись у безперервному розвитку, оскільки сам він спрямований у майбутнє,творить себе. Особистість як потенційний та актуальний об`єкт моральногосамопізнання за своїм змістом значно багатша, ніж її суб`єктивний образ.
За певних умов ще не стають або не є предметом самопізнання окремімоменти моральної діяльності, що не складають особливого інтересу для самогосуб`єкта у даний момент, випавши з його уваги або забуті ним, надміру важкі длярозуміння чи самоочевидні, що виникли несвідомо або витіснені у сферупідсвідомого як звичні, неприємні, неприйнятні для нього. Людина далеко незавжди визнає значення та динаміку своїх внутрішніх й зовнішніх моральних дій,їх суб`єктивні звички та об`єктивні наслідки, хоча в принципі „будь-якийнесвідомий зміст може стати надбанням свідомості”[41,403]. Але навіть те ускладі моральної діяльності, що безпосередньо є предметом пізнання, не осягаєтьсялюдиною одразу, цілком та адекватно. У моральному самопізнанні неминучісуб’єктивності та обмеженість знань про себе долаються поступово на основіморальної практики у процесі руху від незнання, помилок, або відносно істинногопро власне моральне обличчя до все більш повного та глибокого об’єктивноістинного знання; від чуттєво-конкретного, ситуативного самосприйняття дологічно-абстрактного, узагальненого поняття про моральне „Я”[41,404].
„Оскільки моральна діяльність як система вчинків виступає у форміспілкування, не можна повністю погодитися із припущенням, ніби пізнання самогосебе через діяльність має інші способи, засоби та рівні, ніж черезспілкування”[175,178]. Адже моральне самопізнання можливе лише черезспілкування в процесі моральної діяльності, через самоспостереження, рефлексію,інтуїцію, на рівні розуму.
Важливим методом морального самопізнання слугує цілеспрямованеактивне самоспостереження за допомогою якого суб`єкт виділяє, збирає, фіксує,описує конкретні факти власної життєдіяльності. При цьому моральнесамосприйняття залежить від світосприйняття особистості та чинить зворотнусуб`єктивну дію на нього. „Немає свідка більш вірного, ніж кожен стосовно досамого себе, але немає і більш тенденційного. Це проявляється вже у відборі й інтерпретаціїтієї цінної інформації про наші внутрішні стани та їх зовнішні прояви, якаотримана шляхом інтроспекції” [39,143].
У процесі самопізнання елементарне відчуття безпосередньоїтотожності людини із собою у самопереживанні через ідентифікацію себе з іншимипідіймається до самоідентифікації в узагальненій думці про себе як „Я”.„Особистість стає для себе тим, чим вона є в собі, через те, що вона становитьдля інших”[39,144]. Систематичноспівставляючи результати спостереження інших осіб з даними самоспостереження уконтексті самоспілкування, індивід шукає схожість та різницю між собою й ними,уподібнює та переносить на себе характерні їм риси, а свої – на них. У йогосамосвідомості виникають уявлення та поняття про себе як людину певної статі,віку, соціальної, етнічної, професійної належності, сімейного положення. Ускладі цільного образу „Я”, що формується все тісніше переплітаються загальні,особливі та неповторно індивідуальні риси.
Чим повніше у моральній діяльності виражені типічні риси представникапевної епохи, країни, соціальної спільноти і, чим глибше він методомсамоаналізу осягає їх у собі, тим вища науково-пізнавальна цінність йогоавтопортрету і, тим достовірніше втілена у ньому моральна самосвідомістьсуспільства. Так, у роздумах Марка Аврелія та Сенеки, у автобіографіях Абелярата Петрарки, у сповідях Руссо та Монтеня, в щоденниках Толстого, у листахЧехова, Шевченка, Франка відобразився не лише унікальний душевний світ кожногоз них, але і макросвіт моральних пошуків людства. Абсолютизаціяконкретно-одиничного при ігноруванні соціально-родового в об`єкті самопізнанняпороджує небезпеку самоізоляції суб`єкта, позбавляє його моральної значущості.Адже самопізнання „має тим меншу цінність, чим менш вдається до пізнаннявсезагальної інтелектуальної та моральної природи людини і, чим більше воно,відвертаючи свою увагу від обов`язків людини, тобто істинного змісту її волі,вироджується у самозадоволення індивідуума із своїми, йому одному дорогимиособливостями”[145,7].
Водночас, є дещо однобоким твердження, ніби самосвідомістьвідноситься „до найбільш статичних форм свідомості, адже у ній усвідомлюютьсянайбільш суттєві, функціонуючі якості вбільш або менш тривалий термінсоціальних відносин індивіда”[37,101]. Усвідомлення себе припускає відображенняі несуттєвих, випадкових, короткочасних зв`язків суб`єкта із середовищем нарізних ступенях його розвитку, виступаючи в єдності процесу становлення і йогофіксованого результату. Безумовно, чим вищий рівень зрілості самосвідомості,тим глибше остання відображає найбільш загальне та стійке, суттєве в людини.
Безпосередньо у чуттєвому самоспогляданні без достатньогосоціального досвіду та рівня розвитку інтелекту неможливо визначити моральнуякість феноменів свідомості й поведінки особистості. Але і самосприйняття нетаке ж „пасивне” та „нейтральне”, як це може здатися: у його вибірковійспрямованості на певні факти життя суб`єкта проявляється і світогляднатенденційність, – нерідко у вигляді підсвідомого наказу. Водночас крізь призмусуб`єктивного самопочуття індивід часто сприймає світ однобоко, ілюзорно.
Для проникнення у моральну сутність та специфіку „Я” необхіднаморальна рефлексія – більш складна, логічна форма самопізнання соціального віндивідуальному. Якщо людина визнає себе істотою суспільною, їй не може бутичужою рефлексія, – відзначав В.Г.Бєлінський. Винятки складають, виключно,практичні, дрібні натури, що перебувають у духовній апатії. Лише той, хторозуміє свої почуття, наміри та вчинки, відчуває та діє свідомо, по-людськи.Водночас постійно рефлектуючи над собою, він „роздвоюється”, живе неповно:почуття його тьмяніють, думки дрібніють, наміри не здійснюються[17,109].Традиційне розуміння рефлексії, що йде від Декарта, Локка, Лейбніца, Гегеля,зводиться до самовідображення у розумі суб`єкта його духовного світу. У цьомурозумінні самосвідомість є чистою рефлексією „Я” усвідомлення самого себе,оскільки воно слугує об’єктом для самого себе”[47,123]. Гегель розглядаєрефлексію і у більш широкому аспекті, ніж звернення суб’єкта до себе у своїйоб’єктивній всезагальності та до світу у його суб’єктивно опосередкованійодиничності.
У науковій літературі часом дається розширене пояснення моральноїрефлексії як здатності суб`єкта до раціонального обґрунтування суспільних тавласних моральних ідеалів, принципів й норм, до пояснення та оцінки своїхвчинків. У такому поясненні рефлексія виступає як важлива ознака моральності,показник прогресу моральної свідомості, вираженого у здатності дораціоналізованої мотивації, самоорієнтації, самостійного вибору, автономногосамоконтролю. Доцільно виділити поняття моральної рефлексії у більш вузькомузначенні як роздуму людини над власною моральною діяльністю, її передумовами тарезультатами; здатності усвідомлювати свої вчинки, наміри, мотиви. Особливістьподібної саморефлексії проглядається у такому аналізі своєї свідомості таповедінки, який приводить до узагальнення власних моральних позицій, рішень тадає відчуття внутрішньої свободи. „Етичне рефлектування стає при цьому способомвнутрішнього самостановлення людини у зіткненні з обставинами”[17,127]. За допомогоюрефлексії людина піднімається над собою, вириваючись за межі чуттєвоїпоглинутості безпосереднім потоком життя. На відміну від рефлективного роздумупро іншу особу або розумового діалогу з нею саморефлексія є самоаналіз у формідіалогу із самим собою, особливо з приводу критичних ситуацій, у яких суб`єктудоводиться здійснювати радикальний моральний вибір.
У процесі морального самопізнання використовуються ті ж логічніоперації, що і в інших формах ціннісного пізнання, з поправкою на специфікупредмета та характер дослідження. Прояв морального аспекту своєїжиттєдіяльності припускає здатність людини тимчасово абстрагуватися від іншихїї характеристик, у даному випадку неістотних для неї. Виходячи із власнихморальних установок, суб’єкт у суцільному потоці інформації про самого себевиділяє, аналізує, співставляє, диференціює та оцінює окремі вчинки і їхкомпоненти, які потім інтегрує й узагальнює у цілісний образ „Я”. У результатіконкретні ситуативні прояви моральної діяльності в самосвідомості рефлектуючоїособи синтезуються та генералізуються у вигляді суттєвих моральних якостей,створюючи системне знання про її моральне обличчя – відносно стійку і у той жечас динамічну „Я – концепцію”, яка складається у двоєдиному процесі вивчення таузагальнення на основі соціального утвердження та самоствердження.
Ступінь саморозуміння характеризується адекватністю та глибиноюпроникнення суб`єкта у свою соціально-моральну сутність, цілісністю й повнотоюохоплення її багатьох проявів, стабільністю та упорядкованістю знань про власне„Я”, здібністю ефективно використовувати їх у саморегуляції, прогнозуванні тавдосконаленні своєї моральної діяльності відповідно до вимог даногосуспільства, класу. Там, де родова сутність людини викривлена її одномірниміснуванням та в ілюзійному вигляді відображається громадською думкою,розчарована самосвідомість не в змозі осягнути ні моральної значущості окремихвчинків, ні суті життя взагалі. Відмовившись від намагань зрозуміти себе таоточуючих, багато людей обмежуються бездумним спогляданням гри своїх та чужихпристрастей або цілком поглинуті метушнею життєвих розрахунків.
Різні рівні раціонального самопізнання певною мірою зумовленівзаємодією здорового глузду та розуму. Згідно з Кантом, морально практичномурозуму приписується безумовний закон обов’язку, з якого здоровий глузд виводитьпоняття належного та співвідносить його з конкретною метою. У Гегеля розумвиступає у єдності свідомості та самосвідомості на основі подолання протилежностіналежного та істотного; він стає практично розумовим, „лише тоді, коли висуваєвимоги, щоб добро здійснювалось у світі, володіло зовнішньоюоб`єктивністю...”[47,16]. Виходячи з подібного пояснення самосвідомості яквищого ступеня розумної свідомості, Р.Д.Азимова обмежила функції здоровогоглузду формальним засвоєнням моральних цінностей, а розуму – перетвореннямзовнішньо належного у внутрішньо необхідне для особистості[3,40].
Однак суспільний та власний моральний досвід може по-різномуусвідомлюватися й практично використовуватися людиною за допомогоюсвітосприйняття на рівні як здорового глузду, так і розуму у їх взаємодії. Умежах рефлексії здорового глузду індивід обмежується усвідомленням сукупностісвоїх окремих вчинків, моральних якостей, соціальних ролей у дзеркалі думокрізних осіб та референтних груп (у вигляді буденних знань про власний моральнийстатус). Людина із здоровим глуздом здатна досягати відносно істинного знанняпро себе та доцільно керуватися ним у своїй поведінці. Але, виходячи зповсякденного життєвого досвіду, вона, звичайно, схильна пояснювати свої вчинкиу простих стереотипних ситуаціях збігом зовнішніх обставин та внутрішніхспонук, особливостями характеру, темпераменту та ін. При таких роздумахкаузальні зв`язки виявляються лише на поверхні моральних явищ, нерідкоприймаючи вигляд випадкових. Розважлива людина іноді пізнає свою моральнудіяльність односторонньо та фрагментарно, згладжуючи протиріччя таабсолютизуючи відмінності, а тому у нестандартних, складних, конфліктнихситуаціях стає безпомічною. Метафізична обмеженість чисто розважливоїсамоорієнтації погіршується історично певним способом життя та системоювиховання. За різних соціальних умов розважливість може виступати як життєвоюрозсудливістю, реалістичним поглядом на себе та оточуючих, тверезою обачливістюй помірністю, або у вигляді викривленої розважливості, міщанського забобону,егоїстичної розважливості, вульгарного практицизму та хитромудрого конформізму.
Розум у гносеології розглядається як більш складна та довершенаформа логічного мислення, що діалектично долає обмеженість здорового глузду. Ветиці моральний розум визначається як „розвинена здатність суспільної людиниобмірковувати соціальну дійсність та самого себе у моральних характеристиках”,як „критично мисляча совість”, заснована на подоланні „дуалізму міжнауково-пізнавальними можливостями людини та її духовно-моральним розвитком, наосягненні істини, що включає у себе рішення етичних проблем[17,91]. Таке етичнезнання – не лише продукт розуму, але й передумова подальших моральних пошуків,результат яких залежить і від методологічних, світоглядних (у тому числіморально-етичних) позицій суб’єкта.
Моральне самопізнання стає розумним в тій мірі, в якій все глибшепроникає у сутність не лише окремих вчинків й якостей особи, але й всієї їїморальної діяльності та морального обличчя в їх системній єдності тасуперечливому розвитку, осягаючи загальне в одиничному, необхідне увипадковому, належне в сущому. Моральна проникливість розуму проявляється не стількиу здатності відчувати найтонші нюанси у мотивах та вчинках, оскільки упоясненні всієї поведінки складним комплексом соціальних та психологічних,об`єктивних та суб`єктивних, суттєвих та несуттєвих причин у контекстірізнорідних суспільних відносин. Дійсно, розумне ставлення до себе, на відмінувід розважливості як морально-прагматичної якості, спрямованої в основному назабезпечення власного блага та щастя, зумовлює насамперед піклування про благата щастя інших людей. Лише людина, адекватно пізнавши глибокий взаємозв`язоксоціального та особистого, здатна повною мірою стати морально вільною та нестивідповідальність за власні помисли й діяння, спосіб життя, долю. „Розум данийлюдині для того, щоб вона розумно жила, а не для того, щоб вона бачила, що вонанерозумно живе”[9]. Вона розуміє свої достоїнства та вади, вживаючи заходи дляутвердження перших та викорінення других. Самокритично обдумуючи своє минуле татеперішнє, вона прагне правильно прогнозувати та творчо вдосконалюватиморальну діяльність.
Моральне самопізнання виступає у діалектичній єдностірефлексивного та арефлексивного, опосередкованого та безпосереднього,раціонального та емоціонального, дискурсивного та інтуїтивного аспектів. Часомв етиці одні моменти самопізнання нерідко абсолютизуються та містифікуються зарахунок викривлення та приниження ролі інших. Виходячи з різних позицій,представники етичного інтуїтивізму (Дж.Мур, О.Джонсон, Г.Річард, У.Росс) таемотивізму (Е.Айер, Б.Рассел, Р.Карнап) дійшли висновку, що про власні моральніякості людина судить, лише керуючись почуттями або „самоочевидними” поняттямидобра та обов`язку[134,97]. Екзистенціалісти (М.Хайдеггер, К.Ясперс, Ж.П.Сартр)вважають, що лише за допомогою інтуїції у критичних „граничних” ситуаціях миздатні ірраціонально осягати свою унікальну моральну сутність незалежно відсоціального та індивідуального практичного досвіду й теоретичних знань.
З іншого боку, частина етиків, перебільшуючи рольусвідомлено-рефлексивної форми самоорієнтації особи, явно недооцінює значенняпідсвідомо-інтуїтивного способу „прискореної, безпосередньої орієнтації у світісоціальних цінностей”[9,79]. Між тим, пізнавально-оціночне ставленняособистості до себе проявляється не лише в дискурсивно-логічній, рефлексивнійформі аргументованого самоаналізу, (коли виникає необхідність обґрунтувати своюдумку перед собою та іншими), але і у вигляді арефлексивного, інтуїтивного„прямого” розсуду визначення моральної цінності своїх вчинків (особливо, колиобставини не допускають, або не вимагають розгорнутого доказу). Подібно дотого, як внутрішня мова суб`єкта лише у скороченому вигляді відтворює йогозовнішню мову, розгорнутий роздум вголос при переході до рефлексії „про себе”все більше згортається, набираючи форми ентимем та соритів, поки неперетвориться у гранично стислий інтуїтивний висновок без усвідомлених посиланьта проміжкових вербальних підсумків.
Моральна інтуїція проявляється на різних рівнях самопізнання умиттєвому пізнанні особою своїх суб`єктивних станів, пережитих у минулому(чуттєва інтуїція); у беззвітній самооцінці стереотипного вчинку, що немотивується, здійснюється в елементарній ситуації (розважлива інтуїція); убездоказовому (та нерідко дуже правильному) визначенні сутності своєї моральноїпозиції, лінії поведінки у складній конфліктній ситуації при гострому дефіцитічасу та інформації (інтуїція розуму). Евристична роль інтуїції такого родуособливо велика у критичні моменти життя людини, коли вирішується її доля тавиникає термінова необхідність оптимального самовизначення на основі „експрес-аналізу”.Функціонально така інтуїція виступає як неподільний, емоціонально-раціональнийакт раптового осяяння („інсайту”), безпосереднього осягнення етичної цінностівчинків, способу життя, морального обличчя особистості без усвідомленнявнутрішньої логіки цього процесу. Відсутність морального відчуття породжуєморальну сліпоту та глухоту, своєрідний „дальтонізм” – неможливість розрізнятидобро й зло у собі та інших. Водночас, генетично моральна інтуїція у будь-якійформі і на різних рівнях є продуктом та компонентом пошукової розумовоїдіяльності, опосередкована набутим моральним досвідом, етичними знаннями. Укінцевому рахунку істинність інтуїтивного (як і дискурсивного) висновку просебе підтверджується або спростовується всією практикою соціального спілкуваннялюдини.
Специфічні труднощі самопізнання ще не дають основ для висновкупро те, що воно завжди „залишається на рівні практичного знання, – не в силіпіднятися на рівень науки”[39,117]. По-перше, емпіричні знання особистості просебе, включені у вигляді самоусвідомлення у соціологічні, психологічні, етичнідослідження, стають необхідною умовою наукової вірогідності останніх. По-друге,чим вищий теоретичний рівень наших знань про людську природу, тим більшавірогідність того, що цілеспрямоване самодослідження дозволить кожному досягатиоб`єктивно-істинного знання про себе. К.Д.Ушинський справедливо відмічав, щорозумно мисляча людина стосовно до себе неодмінно виступає як історик, філософі психолог, адже „ кожен робить спостереження над власним розвитком, над своїмипсихічними процесами; кожен робить досліди у психічній сфері та осмислюєрезультати з цих дослідів”[176,98]. Ми не лише попадаємо у різні ситуації, алеі самі обираємо та створюємо їх, приймаючи рішення й здійснюючи вчинки, піддаючисебе „випробуванню на міцність”, перевіряючи власну моральну надійність,„експериментуючи” над собою, завдяки чому ще краще пізнаємо свої моральніпотенції. Опора на моральну практику та знання основ сучасної соціології,етики, психології буде сприяти все більш правильному та науково обґрунтованомурозумінню особою моральної сутності своєї поведінки й характеру. Адже, моральнесамопізнання „здійснюється, як і всяке пізнання у рамках відносних, а неабсолютних істин”[6,66]. Але й у всякому морально-етичному знанні людини про себе єзерна абсолютної істини, через що у своєму індивідуальному та історичномурозвитку вона здатна наближатися до все більш повного та глибокого знання просебе через багато відносних істин.
Вищим ступенем розумного ставлення до світу та себе є мудрість.Істинна практична мудрість, на противагу хитромудрості, припускає піклуванняпро власну гідність та доброчесний спосіб життя, уміле використання своїх знаньі досвіду при виборі вчинків, – вважав Ф.Бекон [20,546]. На думку ж Гегеля, життєвамудрість проявляється на ступені моральності як „мудре знання того, щонасправді є в собі і для себе справедливим та розумним”[45,375].
У сучасній етиці моральна мудрість розглядається як складнакомплексна якість свідомості та поведінки особистості, що характеризує вищийступінь її моральної культури, проявляється у здатності та прагненні ефективновикористовувати етичні знання й життєвий досвід для прийняття оптимальнихрішень у своїй моральній діяльності. Мудрість – вищий прояв духовності, сплав інтелекту,досвіду та морального почуття. Виходячи з наукової тези про самопізнання як„першу умову мудрості”, необхідно відзначити, що специфіка її — у найбільшглибокому та правильному проникненні у сутність буття людини, у її соціальнепокликання в історично визначену епоху, у ясному розумінні змісту та метивласного життя, шляхів досягнення загального блага та власного щастя, усамовизначенні прогресивної моральної позиції, що вільно реалізується у гіднийспосіб життя. „Мудрість життя у тому, щоб знати своє призначення та засобивиконати його”[1]. У всі часиістинний мудрець – це не безпристрасний резонер або праведний самітник, а живаособистість, що веде активну боротьбу з чужою та власною недосконалістю зарадидобра й справедливості. Мудрість проявляється у здатності проектувати свійжиттєвий шлях, адекватно прогнозувати власну поведінку та її наслідки за різнихобставин, обираючи найбільш правильні, розумні їх варіанти заради реалізаціїсвого соціально-морального призначення та покликання, а отже й досягненнящастя.