Лабораторне експериментування в соціальній психології
Усвідомлюючи необхідність розвивати теорію, створювати основу для інтеграції накопичених даних, основним напрямком пошуків виходу з положення, що створилося, більшість соціальних психологів США все-таки вважають подальше вдосконалювання методів дослідження. Найбільш істотною характеристикою сучасної соціальної психології вони називають її «прихильність до наукового методу». Роз'ясняючи суть загальноприйнятого серед соціальних психологів США розуміння методу, Макдевид і Херери вказують на три основні операції, до яких він зводиться: методологію або процедуру збору дані спостереження, побудову теорії, або впорядковану інтеграцію цих даних у гіпотези й наукові закони, і, нарешті, наукове експериментування й застосування, або перевірку адекватності цих теоретичних законів з погляду їхньої прогностичної здатності.
Центральне положення в тріумвіраті «методологія-теорія перевірка й застосування» відповідно до позитивістської установки займає спосіб одержання даних, на частку ж теорії залишається завдання систематизації даних, добутих у результаті застосування методу.
Цілком природно тому, що в удосконалюванні методу вбачається основна можливість подальшого просування вперед по шляху наукового пізнання. За аналогією зі створенням усе могутніших телескопів в астрономії й мікроскопів у біології прийнято й у соціальній психології шукати настільки ж потужний засіб проникнення в суть досліджуваних явищ.
Істотна проблема складається, однак, у тім, чи припустима принципово така аналогія в застосуванні до соціальної науки. В американській соціальній психології це питання, як ми намагалися показати вище, вирішений позитивно.
Тому цілком логічно, що еталоном науки для соціальної психології стала фізика з її розвитий технікою експерименту й математичною обробкою одержуваних даних. По цьому стандарті й оцінюється тепер ступінь науковості того або іншого дослідження. Немає нічого дивного в тім, що, прагнучи досягти максимальної «науковості» у цьому змісті, соціальний психолог по суті ставить перед собою завдання: 1) усунути наскільки можливо з об'єкта свого дослідження все людське; 2) досліджувати його в максимально очищеній від впливу сторонніх факторів обстановці, що дозволяє виявити певний і недвозначний зв'язок між залежною й незалежними змінними, по можливості повністю цей зв'язок контролювати; 3) точно неї виміряти й описати так, щоб вона могла бути перевірена. Метою методу як такого не є встановлення системи причинних зв'язків, тому що «причинність ніколи не може бути доведена, оскільки в остаточному підсумку вона є висновок, що ми робимо на підставі наявних у нас даних». Проте, при цьому зберігається загальна ідея: нагромадивши достатню кількість окремих фактів, виявити в них і стійкі причинно-наслідкові зв'язки, закономірності й закони.
У підсумку ж якщо скласти разом прагнення відкрити якісь універсальні, абстрактні закони людського поводження, концепцію «соціального», обмеженого взаємодією між організмами, зневага до теорії, прагнення все підрахувати й обчислити, додати математичне вираження результатам, отриманим у штучній обстановці лабораторного експерименту, те, як справедливо говорить Н. Армистед, «тоді й вийде соціальна психологія, що як у своїй концептуальній структурі, так і в основному методі систематично ігнорує соціальний контекст, у якому здійснюється соціальне поводження».
Говорячи про основний метод, Н. Армистед має на увазі лабораторний експеримент, що, якщо судити по публікаціях за 10 років (з 1961 по 1970 р.) у трьох основних журналах по соціальній психології, дійсно, далеко перевершував по поширеності всі інші методи.
В 1974 р. частка лабораторного експерименту в загальній кількості публікацій про соціально-психологічні дослідження становила в «Журналі особистості й соціальної психології» 84%, «Журналі експериментальної соціальної психології» — 85%. Лабораторний експеримент став свого роду критерієм приналежності до професії соціального психолога.
Таким же обов'язковим критерієм уважається застосування статистичних методів. Про те, наскільки вони обов'язкові, свідчить стаття Левина, у якій він, виступаючи проти преклоніння перед експериментальним і статистичним методами, буквально просить право на застосування інших «імпресіоністських» методів, усіляко доводячи їхню корисність.
У підсумку молоді дослідники юрбами йдуть у лабораторії, оскільки саме лабораторний експеримент, будучи найбільше «торованим» і престижним методом, самовідтворюється як самоціль і перестає бути тільки засобом наукового пізнання.
Таким чином, одне з пояснень популярності лабораторного експерименту криється не тільки в прийнятих методологічних посилках. Очевидно, що в століття інституту науки дослідник може керуватися у своїй діяльності й поза науковими інтересами. Як говорить Левин, «необхідність публікуватися, потреба видавця в яких-небудь критеріях при відборі рукописів, наше бажання мати певне положення в науковому світі (потреба більше «зелених» дисциплін у схваленні більше «зрілих»), наша соціальна потреба в критеріях для присудження вчених ступенів і потреба в простоті викладу академічних курсів — все це, разом узяте, впливає на те, як практично використовуються дані, отримані експериментальним і статистичним методами».
Будучи основним методом, лабораторний експеримент цілком природно в процесі наукової рефлексії попадає у фокус уваги. Саме навколо його долі йшла дискусія про методи соціальної психології й проблеми знаходження адекватного способу пізнання соціально-психологічних явищ.
Щоб стала суть цих дискусій більш наочно, досить розглянути один із класичних лабораторних експериментів Аронсона й Карлсмита, що неодноразово викладався в американських підручниках по соціальній психології. Експериментатори ставили перед собою завдання — перевірити гіпотезу, відповідно до якого індивіди, що піддаються більше суворій процедурі ініціації (прийому до групи), будуть уважати цю групу більше привабливої для себе (більше дорожити нею), чим індивіди, що піддаються менш суворій процедурі присвяти або прийняті в групу без ініціації.
Для участі в експерименті були запрошені на добровільних початках студентки одного з коледжів. З метою маскування гіпотези й намірів експериментатора їм було оголошено, що вони будуть брати участь у серії групових дискусій із проблем психології підлоги. Кожна студентка після прибуття в лабораторію проходила бесіду з експериментатором, що повідомляв її, що ціль експерименту — вивчення динаміки процесу групової дискусії, комунікативної мережі й т.п., а тема «Психологія статі» вибрана спеціально, щоб зацікавити можливо більша кількість учасників. Потім він визнавався в тім, що велика незручність, пов'язане з темою, полягає в тому, що багато випробувані соромляться говорити по цих проблемах. Після цього експериментатор запитував студентку, чи може вона (на відміну від інших) вільно обговорювати психологічні проблеми підлоги. Як правило, відповіді були стверджувальними.
Після цього випробуваних розбивали методом випадкової вибірки на три групи: суворої ініціації, що піддавалася, помірковано суворої й не ініціації, що піддавалися зовсім. В останній групі випробувані одержували інструкцію починати дискусію відразу ж. Випробуваним інших двох груп експериментатор говорив, що для більшої впевненості необхідно спочатку перевірити, чи дійсно вони здатні відверто обговорювати настільки інтимні проблеми. Під цим приводом їх просили пройти «тест» нібито спеціально для відсівання соромливих. У групі суворої ініціації студентки повинні були прочитати вголос експериментаторові-чоловікові 12 нецензурних слів і два яскравих описи сексуальних сцен із сучасних розповідей. У групі помірковано суворої ініціації дівчат просто просили прочитати вголос слова, пов'язані із сексом, але цензурні.
Потім кожна з випробуваних займала місце в ізольованій кабіні, де через навушники слухала «дискусію» нібито дійсно присутніх учасників, а насправді — запис дискусії (чим досягалася однаковість стимулу для всіх випробуваних). Для того щоб у випробуваних не виникало підозри й щоб уникнути можливих спроб «увімкнутися в бесіду», що неминуче привело б до розкриття інсценівки, випробуваним було сказано, що на цьому засіданні вони повинні просто послухати, що говорять інші, а ізоляція пояснюється прагненням створити більше вільну атмосферу.
Коли запис закінчувався, експериментатор просив кожну випробувану оцінити дискусію і якість виступів по заздалегідь підготовленій шкалі. Отримані результати підтвердили гіпотезу. Студентки в групі із суворою ініціацією оцінили групу (існуючу лише в записі) як більше привабливу, чим студентки в групі з помірковано суворою ініціацією й без ініціації.
Описаний експеримент відповідає більшості стандартів, прийнятих в американській соціальній психології: у ньому чітко сформульована гіпотеза, її перевірці (а не виявленню якихось нових відомостей, даних) підлегла вся процедура експерименту, зміст якої складається в ізоляції двох експериментальних змінних — незалежної (ступінь твердості ініціації) і залежної (привабливість групи), у встановленні між ними причинно-наслідкового зв'язку й, що саме головне, — у забезпеченні строгого контролю більшої частини супутніх умов.
Саме в цьому контролі вбачається основна перевага лабораторного експерименту. Зіставляючи їх з недоліками (штучність ситуації, відірваність від реального життя й т.п.), Аронсон і Карлсмит підкреслюють: «У підсумку головна перевага лабораторного експерименту складається в його здатності давати нам однозначний доказ причинності. Крім того, він дозволяє краще контролювати зовнішні змінні. Нарешті, він дозволяє досліджувати розміри й параметри складної змінної».
Тому немає нічого дивного в тім, що на перший план висуваються проблеми технічного порядку: організації експерименту, інсценівки, імітації реальної ситуації, маскування задуму експериментатора й т.п. У підсумку, як це міг би сформулювати лінгвіст, синтаксис витісняє семантику, форма займає місце змісту, самоціллю стає формально правильна конструкція, схема дослідження.
В останні роки такий зсув стало особливо очевидним. Розглядаючи цей феномен в одній з деякій, присвяченій цій проблемі статей, У. Макгайр пояснює його розвитком критичного аспекту прийнятої парадигми дослідження на шкоду творчому. Під творчим аспектом він розуміє процес зародження й формулювання гіпотези, а під критичним — її перевірку.
Звичайний шлях дослідження в соціальній психології, на думку Макгайра, — це запозичення гіпотези з інших областей психології (психопатології, теорії научання й т.п.) і потім спроба відтворити в лабораторному експерименті реальну ситуацію з обов'язковим контролем над незалежної змінною й прагненням нейтралізувати всі привхідні, неорганізовані змінні.
Спроби «підігнати» гіпотезу до експериментальних умов приводять до того, що соціальні психологи усе більше схильні використовувати лабораторний експеримент не для перевірки гіпотези, а для підтвердження її істинності. «Ми схильні починати з гіпотези, що, мабуть, щира і яку ми не мають наміру відкидати незалежно від результату експерименту». Беручи як приклад експерименти по міжособистісній атракції, Макгайр справедливо відзначає, що перевірка гіпотези (типу «чим більше хто-небудь сприймає установки іншої людини як подібні зі своїми, тим більше він схильний симпатизувати цій людині») перетворюється фактично в її ілюстрацію.
В остаточному підсумку, якщо гіпотеза не підтверджується, то, як це ні дивно, винуватим виявляється експериментатор, як поганий режисер, що не зміг створити досить умілу ситуацію, у якій заздалегідь очевидна гіпотеза могла б знову довести свою істинність. «Саме тому, — говорить Макгайр, — ми фактично готовимо з наших студентів у першу чергу гарних фахівців з інсценівок», а «щонайменше 90% часу наших курсів по методології присвячені способам перевірки гіпотези, у той час як більше важливому й першочерговому процесу породження гіпотез приділяється занадто мало часу». Цілком зрозуміло, що молодий (хоча й не тільки) дослідник піклується більше про те, щоб довести свою здатність поставити експеримент не гірше інших. Той факт, що й він і інші ставлять «ту саму п'єсу», його не бентежить.
Макгайр справедливо зауважує, що безплідність досліджень у лабораторії не може бути врівноважена внесенням більш соціально релевантних проблем і вдосконалюванням пошуку гіпотез, він уважає, що необхідно відмовитися від явно неадекватного розуміння залежності між змінними як прямій і однобічної, призиває до більше активного розвитку польових досліджень до створення інформаційних банків для того, щоб мати можливість досліджувати динаміку тих або інших процесів, застосуванню більше зроблених математичних методів для моделювання соціально-психологічних явищ і статистичної обробки одержуваних даних.--PAGE_BREAK--
Все це зовсім правильно, але знову ж більше стосується техніки дослідження, у той час як необхідний зміна змісту підходу до соціально-психологічного дослідження як дослідженню людини, а не фізичного об'єкта.
До такої зміни невблаганно веде сама «людяність», соціальність досліджуваного об'єкта. Вона дає про себе знати досить відчутно, хоча й сприймається поки як якась додаткова (а не сутнісна) специфіка. Ця «людяність» проявляється у вигляді різних артефактів, турбує як етична проблема вторгнення експериментатора в інтимну сферу переживань, необхідності обманювати випробуваних і т.п.
Американські соціальні психологи добре розуміють складності дослідження, пов'язані з тим, що людина є одночасно й об'єктом і суб'єктом пізнання. Разом з тим всі ці складності розцінюються як пов'язані з недосконалістю процедури дослідження.
Звичайно вони розглядаються із трьох сторін: як викликані властивостями експериментатора, випробуваного й ситуацією їхнього спілкування. Початок дослідженню цього питання було покладено роботами Р. Розенталя. В одному з експериментів випробуваним було доручено провести досвід над пацюками з однієї популяції. Пацюк повинна була навчитися проходити лабіринт. В одному випадку «експериментаторам» було сказано, що пацюк — розумна, в іншому — дурна. Були отримані статистично значимі дані, що підтверджують цю «випереджальну» гіпотезу. Виявилося, що з «розумною» пацюком експериментатор звертався більш ласкаво, гладив її, створюючи тим самим неусвідомлене додаткове позитивне підкріплення.
Згодом цей експеримент був повторений у школах, де роль «експериментатора» виконували вчителі. У двох експериментах «здатні учні» (приблизно по тій же причині) домоглися більшого успіху.
Це явище одержало назву «ефекту упередженості (bias) експериментатора» і згодом досліджувалося досить детально. Воно входить у більше широку групу артефактів, іменованих ефектами властивостей експериментатора. В 1966 р. вони були підсумовані Розенталем у наступному переліку найпоширеніших властивостей:
1. Очікування експериментатора визначають характер одержуваних їм даних.
2. Усвідомлення експериментаторами своєї власної схильності знаходити очікувані дані може привести до протилежного ефекту: змусити шукати настільки ж упереджено інші факти, щоб не здаватися упередженим.
3. Експериментатори, які одержують «гарні» дані на самому початку, згодом «поліпшують» їх; ті ж, хто спочатку одержують «погані», схильні одержувати ще гірше.
4. Ефект упередженості пояснюється не фальсифікацією, підтасуванням даних або підказкою випробуваним; очевидно, експериментатор, сам того не усвідомлюючи, вербально або іншим імпліцитним способом підкріплює певні види поводження випробуваних.
5. Упередженість може передаватися інтонацією, а також візуально, коли експериментатор і випробуваний бачать один одного під час експерименту.
6. Ефект упередженості сильніше в тих експериментаторів, для яких характерні прагнення до схвалення, схильність до жестикуляції, дружнє й зацікавлене відношення до випробуваного.
7. Ефект експериментатора виражений сильніше, коли експериментатор і випробуваний добре знайомі.
8. Ефект експериментатора виражений більше в експериментаторів-жінок у порівнянні з експериментаторами-чоловіками.
Щоб уникнути дії перерахованих властивостей, Розенталь пропонує ряд мір, у тому числі збільшувати число експериментаторів, спостерігати за їхнім поводженням, проводити спеціальне тренування з ними, у ряді випадків приховувати від самих експериментаторів основну гіпотезу, домагаючись тим самим подвійного маскування, зводити до мінімуму контакти експериментатора й випробуваного й т.п.
Крім рекомендацій, спрямованих на нейтралізацію властивостей експериментатора як учасника процесу міжособистісного спілкування, досліджується й поводження випробуваного із цієї ж точки зору. До теперішнього часу поруч дослідників розроблена докладна типологія випробуваних по характері їхніх реакцій на ситуацію експерименту й способу пояснення цілей експерименту. Так, «послужливі» випробувані намагаються догодити експериментаторові, вони готові виконувати нудотну, тривалу й безглузду роботу; «обережні» піклуються головним чином про те, щоб стати в кращому світлі; «певні» виконують примхи експериментатора, щоб показати своя довіра; «прозорі» співробітничають, одержуючи задоволення, виставляючи напоказ свої особисті переживання; «егоїсти» беруть участь для того, щоб переконатися в правильності самооцінки; «підозрілі» намагаються сховати свої справжні реакції.
Спеціально вивчалися властивості випробуваних, пов'язані з фактом їхнього бажання добровільно брати участь в експериментах. Ці «добровольці», як правило, — студенти перших курсів, слухачі вступних курсів по психології. Виявляється, «доброволець» сприймає участь в експерименті як соціально схвалюваний учинок, схильний піддаватися рішенню інших брати участь в експерименті, звичайно курить, п'є каву, уживає інші стимулятори, шукає схвалення навколишніх, підданий коливанням настрою й схильний до самобичування, інтроверт, розумний, хоче належати до «еліти», має потребу в групі, прагне до успіху, звичайно перша дитина у родині, виявляє симптоми загального невротизму, належить до відносно високої соціально-економічної категорії.
Неважко помітити, що «доброволець» — це типовий представник так званого «середнього класу», «білих комірців».
Специфіка дослідження, викликана тим фактом, що соціально-психологічний експеримент є не що інше, як приватний, хоча й досить спеціалізований вид міжособистісного спілкування, тобто спілкування двох людей, виражається ще в одній винятково важливій проблемі — етичної. Вона безпосередньо випливає з підходу до людини, яку можна було б визначити як «презумпцію облудності» випробуваного або переконаність у тім, що випробуваний не може, не знає, не здатний або не хоче виразити свою справжню реакцію. У цьому знаходить своє непряме вираження визнання лицемірства як невід'ємної риси соціального поводження кожної людини.
Крім того, важливо врахувати також і те, що переважна більшість даних у соціальній психології по суті отримані в результаті вербальних самозвітів, ґрунтувалися на невербальних даних, інші 57 — на вербальні (з них 20 — на письмові).
Здатність людини як істоти, наділеного свідомістю, хотіти одного, усвідомлювати інше, говорити третє, надходити ще якось, представляє для соціальної психології проблему номер один. Про те, що вона ще далека від хоча б приблизного рішення, свідчать численні дослідження соціальної установки, у яких особливо наочно видно розбіжність між вербальними деклараціями й реальним поводженням. Справді, існує величезна кількість причин, по яких психологічний стан (наприклад, соціальна установка) виражається випробуваним неадекватно. Він може не усвідомлювати установку або усвідомлювати недостатньо ясно, не мати здатність до її об'єктивації. Далі, випробуваний може сховати справжню, реальну установку й виразити іншу, наприклад, «соціально прийняту», стереотипну й т.д. Іншими словами, дослідник ніколи не може бути цілком упевнений у вірності методу, якщо він заснований на вербальній реакції.
Треба сказати, що соціальні психологи в США проробили колосальну роботу з рішення цієї проблеми. Накопичено великий досвід по складанню шкал, запитальників, техніці проведення інтерв'ю, які підлеглі однієї центральної мети: проникнути «за»те що бачимо. Однак, незважаючи на всі ці зусилля, уже зараз можна констатувати, що хоча завдання не вирішене, але можливості в цьому напрямку, видимо, в основному вичерпані. Не випадково особливо бурхливо розвиваються методи, які мінімально пов'язані з вербальним самозвітом випробуваних.
По-перше, удосконалюються методи спостереження, які раніше «застосовувалися незаслужено мало», розробляється техніка спостереження за невербальним поводженням (міміка, обмін поглядами, руху тіла, жести), переміщеннями в просторі, поводженням (тональність голосу, тембр, паузи й т.п.), лінгвістичним поводженням. Складаються докладні шкали, класифікації дрібних виражень внутрішнього психологічного стану, винаходиться нова апаратура.
По-друге, інтенсивно вивчаються методи психофізіологічного дослідження соціально-психологічних феноменів. Крім звичайних психофізіологічних вимірів: пульсу, артеріального тиску, частоти подиху, фіксуються скорочення зіниць. Був створений ВПС (вимірник психологічного стресу) — пристрій, що може розрізняти емоційні модуляції голосу (у тому числі й по телефоні). На думку Д. Шапиро й Г. Шварца, «ця техніка забезпечує невербальні, об'єктивні, відносно вільні від впливу схильності показники реакції людини, які мають почасти ті ж переваги, що жести й інші індикатори зовні спостережуваного поводження».
Отже, проникнення в психологічну сутність сприйняття випробуваним соціальної реальності йде наступними шляхами: 1) створенням системи «фільтрів», що очищають «сиру» вербальну реакцію від можливих перешкод (цей напрямок досліджень, на думку багатьох соціальних психологів, вичерпало себе); 2) удосконалювання методів, що дозволяють обійтися без вербального самозвіту (спостереження й психофізіологічні методи), на ці методи зараз покладають більші надії.
От отут і виникає проблема етики соціально-психологічного дослідження як проблема начебто б неминуча й об'єктивно задана. Вихід, здавалося б, простий, якщо випробуваний заради забезпечення високої якості дослідження не повинен знати про щиру його мету, те його не тільки можна, але й треба обдурити, запропонувавши інше пояснення, сховати суть експерименту й т.п. Однак у такому випадку треба відмовити людині в праві бути (у тому числі й у соціально-психологічному експерименті) людиною й звести його до рівня піддослідної тварини. Тільки тоді етично можливий обман і «проникнення» у щирий зміст вербальних реакцій, що порушує права людини на охорону особистої таємниці.
Всі ці проблеми обговорюються винятково гостро на сторінках американської наукової печатки. Досвіди С. Милгрема, у яких інсценувалося покарання за помилку у виконанні завдання й випробуваним пропонувалося збільшувати силу електроструму, що нібито застосовувався до людини, що перебуває в сусідній кімнаті. В інших досвідах випробуваних змушували заповнювати по двох тисячі сторінок безглуздими цифрами, потім рвати їх на клаптики й починати всю роботу спочатку. Метою експерименту було оголошене вивчення впливу монотонної праці.
«Просочування» суспільства соціально-психологічними знаннями створює, таким чином, ще одну проблему, виявлену К. Гергеном, також досить значиму для подальшого розвитку методів соціально-психологічного дослідження.
У якому ступені допустиме обман, настільки необхідний для дотримання чистоти експерименту, а якщо він неприпустимий, то які прийоми повинні його замінити? Якщо врахувати, що «скільки-небудь значимі дослідження невіддільні від обману», то стане зрозуміла заклопотаність не тільки етичною стороною справи, але й практичною долею емпіричного дослідження в американській соціальній психології. Далі, обман як необхідний прийом навряд чи може сприяти авторитету самої соціальної психології й, крім того, цілком природно викликає негативну реакцію у випробуваних. Усвідомлюючи себе об'єктами дослідження, вони більш насторожено будуть стежити за всіма маніпуляціями дослідника. Нарешті, як це трапилося в соціології, з'являться й рекомендації випробуваним про те, як поводитися в тім або іншому соціально-психологічному дослідженні, а тим більше маюче практичне значення (тестування при прийманні на роботу й т.п.). З огляду на, що популярні видання по соціальній психології зараз винятково широко поширюються в США, ця перспектива представляється досить реальної.
Література
1.Лебедєва Н.М. Введення в етнічну й крос-культурну психологію. — М., 1998.
2. Пенто P., Гравії М. Методи соціальних наук. — К., 2004
3.Левкович, О.В. Соціологія й сучасність. — К., 2000
4. Шибутані Т. Соціальна психологія. — К., 2006