Атрибуціївласних дій і переживань
Твердження, щолюди прагнуть зрозуміти причини подій, що відбуваються навколо них,використовуючи при цьому кращі з наявних у їхньому розпорядженні когнітивніінструменти, навряд чи можна заперечити. Набагато більше спірним і більшенесподіваним було б припустити, що люди використовують ті ж самі інструменти йбувають піддані тим же самим помилкам, коли намагаються зрозуміти свої власніпереживання й дії. В 60-ті роки два дослідження, що розвивалися до цьогопаралельно напрямку, злилися воєдино саме на цій найважливішій ідеї просприйняття й атрибуцію людиною власних дій і переживань.
«Атрибутивна»теорія емоцій Шехтера й Сингера. В 1962 р. Стенли Шехтер і Джером Сингеропублікували знамениту статтю, у якій була викладена приголомшуючою своєюновизною теорія емоцій. Дослідники затверджували, що суб'єктивний емоційнийдосвід людей (тобто те, як люди називають свої почуття і який образ реагують назагалом стимули) може не перебувати у твердій залежності від їх внутрішньогофізіологічного стану. Шехтер і Сингер затверджували, що відбиття цихфізіологічних станів звичайно бувають занадто дифузійними й неспецифічними длятого, щоб розбудити в нас різноманітні емоційні переживання. Навпроти, нашіемоційні переживання й наше поводження залежать від умовиводів, які ми формуємоіз приводу причин свого фізіологічного порушення.
Якщо найбільш правдоподібнимджерелом нашого стану є дешева комедія з мордобоєм, що ми в цей моментдивимося, ми відчуваємо себе веселими або щасливими й сміємося. Якщо ж найбільшприйнятним поясненням нашого порушення є доберман, що ричить, що біжить прямона нас або образливе зауваження про наших предків, ми почуваємо себе відповідноналяканими або розгніваними, відповідно до чого й надходимо. Якщо ж джереломтих же симптомів (вологих долонь, прискореного пульсу, прискореногоповерхневого подиху) є привабливий представник протилежної підлоги, мивідчуваємо сексуальний потяг. Однак якщо найбільш прийнятне пояснення цихсимптомів дає лікар, що попереджає нас, що всі вони являють собою звичайнийпобічний ефект тільки що зробленого нам упорскування адреналіну, ми не випробовуємоніяких реальних емоцій і не виявляємо наміру діяти, корячись емоційному пориву.
Незважаючи на тещо багато сучасних теоретиків могли б покритикувати ідеї Шехтера й Сингера пронедостатню фізіологічну специфічність різних емоційних станів, деякі з них сталиб заперечувати, що нас можна підштовхнути до неправильного позначення своїхпочуттів і до помилкових висновків щодо їхніх джерел. Існує також досить даних,що говорять про те, що люди, що випробовують переживання, що провокують їх напрояв емоцій, можуть почувати й діяти менш емоційно, якщо спонукати їх доприписування своїх тілесних симптомів причинам неемоційної властивості. Так,випробувані, які, перш ніж випробувати на собі серію електричних розрядівзростаючої інтенсивності, одержували «препарат» (у дійсності — плацебо увигляді цукрової пігулки), на їхню думку, що викликає порушення, знаходили цірозряди менш хворобливими, чим випробувані з контрольної групи. Більше того,учасники експериментальної групи умудрялися витерпіти в чотири рази більше сильнийрозряд, перш ніж заявляли про те, що їм стало боляче. Аналогічно, випробувані,що приймали таблетку, що повинна була, на їхню думку, викликати порушення,виявлялися більше схильними до шахрайства на іспитах (приблизно тому, щопомилково відносили своє емоційне порушення, викликане майбутнім шахрайствомабо перспективою бути пійманими, на рахунок препарату).
Приблизно в тойже час, коли Шехтер і Сингер затверджували, що люди дають назви своїм емоціям,ґрунтуючись на правдоподібних каузальних атрибуціях, молодий соціальнийпсихолог по ім'ю Дерил Бем виступав, по суті, зі схожою тезою, говорячи про те,яким образом люди дають назви власним аттитюдам і переконанням.
Бем затверджував,що люди формують судження про власні судження, так само як і про власніпереваги й особистісні диспозиції, аналізуючи своє поводження і його контекст уточності так само, як вони надходили б, будуючи аналогічні судження про іншихлюдей.
Так, наприклад,людина реагує на питання «чи любите ви чорний хліб?», починаючи міркувати втакий спосіб: «Думаю, що так. Я його їм завжди й ніхто мене не змушує церобити». Або ж хтось відповідає на запитання «чи любите ви психологію?»,говорячи: «Мабуть, так. Я увесь час відвідую лекції по психології, хоча ценавіть не мій профілюючий предмет».
Найбільшрадикальна теза Бема, так само як і багато інспіровані їм пізніше експериментиіз само сприйняттям, полягає в тому, що активні учасники подій, подібно їхнімспостерігачам, можуть робити невірні висновки про значну роль особистіснихвластивостей, замість того щоб визнати, що їхнє власне поводження більшою міроювідбиває тиск ситуаційних факторів і обмежень. Говорячи більше загальне, тезаБема має на увазі, що люди змушені обчислювати причини свого зовнішньогоповодження (подібно тому як дослідження Шехтера й Сингера має на увазі, що людизмушені обчислювати причини свого внутрішнього порушення), користуючисьтеоріями й фактами того ж роду, що вони використовували б при формуваннісуджень про інших людей, майже або зовсім не звертаючись при цьому д«безпосередньо доступних» них когнітивним процесам і до інших психічних явищ,що становлять підґрунтя їхнього поводження. Як ми побачимо далі, існуєвеличезна кількість свідчень того, що люди часто помиляються щодо причин свогоповодження рівно настільки, наскільки це припускає тезу Бема.
Усвідомленняментальних процесів. Чому ж результати досліджень дисонансу й атрибуціївнутрішнього порушення виявляються настільки несподіваними? Після деякогоміркування стає ясно, що це відбувається тому, що люди звичайно невідслідковують своє залучення у когнітивні процеси, що лежать в основі цихнесподіваних явищ. Іншими словами, людина не віддає собі звіту в тім, як змінюєсвої аттитюди, приводячи їх у відповідність із власним поводженням. Неспостерігає він себе й у той момент, коли бере до уваги джерело виникненняпорушення, вирішуючи, як почувати себе в ситуації, у якій подібне порушеннявиникає. Результати незліченних експериментів не залишають нам іншого вибору,крім як погодитися з тим, що подібна високоорганізована ментальна активністьпротікає без її усвідомлення суб'єктом.
Наскільки жзагальний характер має ця несвідома, але високоорганізована обробка інформації?Нисбетт і Уилсон (Nisbett & Wilson, 1977) затверджують, що вона, дійсно,поширена дуже широко. Вони затверджують, що прямій доступ до когнітивнихпроцесів у психіці взагалі відсутній. Існує доступ лише до ідей і умовиводів,що представляють собою результати подібних процесів. Деякі процеси — такі, якалгоритми рішення чітко поставлених завдань, мають своєрідних вербальних«попутників», які можуть супроводжувати й направляти відповідні процеси, ізавдяки їм ми можемо бути впевнені, що вибрали правильний спосіб формуваннясуджень або висновку висновків. (Наприклад: «Я зрозумів, що це, швидше за всезавдання на закон збереження енергії, і застосував підходящу формулу».)
Однак призіткненні з багатьма завданнями (особливо зустрічаються вперше), рішення якихвимагає соціального судження, рівень усвідомлення задіяних при цьомукогнітивних процесів досить низок. Так, наприклад, коли випробуваних попросилизробити порівняльну оцінку кандидатів на роботу, то в розповіді про факторів,що вплинули на їхні власні оцінки, вони були не більше точні, чим приперерахуванні факторів, що вплинули на оцінки якого-небудь іншоговипробуваного. Звіт Джека про те, що вплинуло на його власне судження, був небільше точний, чим його висновок про те, що вплинуло на судження Пита.
Аналогічно, удослідженні Вайсса й Брауна студентки університету при перерахуванні факторів,що викликали щоденну зміну їхнього власного настрою, були не більше точні, чимколи вони робили припущення про факторів, що вплинули на настрій інших жінок.Причому ні у звітах про причини власного настрою, ні при перерахуванні причин,що міняють настрій в інших, вони не були особливо точні.
У людей завжди єтеорії про те, що впливає на їхні судження й поводження, так само як у нихзавжди найдеться теорія із приводу соціальних процесів будь-якого роду. Саме цітеорії, а не яке-небудь інтроспективне проникнення в ментальну діяльність є,видимо, джерелом описів, що даються людьми факторам, що впливають на їхнісудження й поводження. Більше того, легко продемонструвати, що багато хто ізцих теорій досить безпідставні (Wilson & Stone, 1985).
Узагальнюючийвисновок про те, що ми маємо досить обмежений доступ до власних когнітивнихпроцесів, підводить нас, як ми побачимо в наступному розділі, до основноїпроблеми даної глави. Хоча ми й усвідомлюємо деякі процеси, пов'язані ізсуб'єктивною інтерпретацією (наприклад, свої свідомі умоглядні міркування пропричини чужого поводження), інші подібні процеси так і залишаютьсянеусвідомленими. Те, що здається нам безпосереднім сприйняттям стимулу,найчастіше виявляється у високому ступені опосередкований процесамисуб'єктивної інтерпретації, що протікають поза полем зору свідомості. Схоже, що«ми кличемо їх тим, хто вони є», а не «тим, ким вони нам здаються».
Подібний недолікусвідомлення наших власних інтерпретаційних процесів не дозволяє нам побачитиможливість того, що хтось інший, що перебуває в іншому положенні, може дати тимже самим предметам іншу інтерпретацію. Коли ми виявляємо, що хтось іншої оцінюєтой або інший стимул відмінним від нас образом, ми відразу ж поспішаємо зробитивисновок про його незвичайні диспозиції або сильну мотивацію. Цих, частопомилкових висновків можна було б уникнути, якби ми усвідомлювали найважливішуроль процесів суб'єктивної інтерпретації й властиву їм мінливість. Люди частоінтерпретують той самий предмет по-різному тому, що розглядають його під різнимкутом зору, а зовсім не тому, що докорінно відрізняються друг від друга.
Нездатністьзробити виправлення на невизначеності суб'єктивної інтерпретації
ПодібноСоломонові Ешу, ми припустили, що якщо сприйняття або поводження людейрізниться, то ця розбіжність може відбивати розходження не в їх «судженнях прооб'єкт», а в суб'єктивних поданнях про те, що являє собою сам «об'єктсудження». Один з найбільш важливих наслідків подібного положення полягає втім, що коли люди неправильно судять про ситуації або коли вони нездатнівизнати, що та сама ситуація може бути інтерпретована різними людьмипо-різному, вони схильні робити помилкові висновки об тих, чиє поводження вониспостерігають.
Дійсне джерелоутруднень корениться не в тім, що люди дають суб'єктивні визначення ситуаціям,з якими зіштовхуються, і навіть не в тім, що процесу формування цих судженьвластиве мінливість і непередбачуваність. Проблема скоріше укладена внездатності людей визнати цю мінливість і непередбачуваність і зробити на неїлогічне виправлення.
Ефектпомилкової соціальної згоди
У своємудослідженні, присвяченому дефектам атрибуції, Росс, Грін і Хауз пропонуваливипробуваним ознайомитися з описом ряду уявлюваних ситуацій, кожна з якихвимагала вибору між двома альтернативними реакціями. Для кожної із ситуаційвипробувані повинні були вказати, яка була б їхня власна реакція, оцінити,наскільки розповсюдженими є їх власна й альтернативна реакції, а такожвизначити, у якому ступені кожна альтернатива дозволяє сформувати стійке йупевнене судження про особистісні особливості людей, її що обрали. Наприклад, водному зі сценаріїв була викладена наступна дилема.
Коли ви виходитез розташованого по сусідству з будинком супермаркету, людина в діловому костюмізапитує, чи подобається вам купувати в ньому продукти. Ви абсолютно чесновідповідаєте, що вам подобається приходити сюди за покупками й згадуєте до тогож, що магазин перебуває недалеко від вашого будинку й у ньому можна знайти дужегарне м'ясо по досить низьких цінах. Потім ця людина відкриває вам, щовідео-бригада тільки що зняла ваш коментар на плівку й просить вас підписатипапір, що дозволяє їм використовувати невідредагований варіант зробленогозапису в телевізійній рекламі мережі супермаркетів. Чи погодитеся ви підписатипапір або відмовитеся?
Основневідкриття, що одержало назву ефекту «помилкової соціальної згоди», полягало всхильності людей оцінювати свій власний варіант вибору в рамках дилеми якбільше розповсюджений і в меншому ступені відображали особистісні диспозиції,чим альтернативний варіант.
Так, люди, щозаявляли, що погодяться підписати папір, думали, що більшість звичайних людей зробилоби так само, а меншостям, що відмовилося зробити це, властиві, як видно,надзвичайна сором'язливість або недовірливість. Ті ж, хто заявляв, що непідпише папір, уважали, що реакція більшості була б аналогічної, а меншість хтопогодився надзвичайно легковірні або схильні до ексгібіціонізму.
Даний феноменнагадує інший ефект, названий «ефектом езопової атрибуції». Звіти про науковіфакти, що нагадують ефект помилкової соціальної згоди, час від часу з'являлисяв літературі, присвяченої соціальному сприйняттю й процесу атрибуції. Оглядаючипоглядом цю літературу, можна сказати, що пропоновані в ній інтерпретаціїданого феномена звичайно носили мотиваційний характер, ставлячи в основупотреба людей відчувати, що перевага, що віддається ними тому або іншомуваріанту поводження, є раціональній і відповідній соціальній нормі.
Росс і йогоколеги припустили, що свою роль у цьому можуть грати й процеси більшекогнітивної властивості. Вони відзначили, що в описі ситуацій, з якими малисправа випробувані, неминуче була відсутня маса ситуаційних подробиць іконтекстної інформації, що віддавалася на відкуп їхній уяві. Тому різнівипробувані неминуче змушені були дозволяти для себе двозначності, додумуватидеталі, коротше кажучи, добудовувати уявлювану ситуацію різними способами. Ізаймаючись цим, вони готовили передумови для ефекту помилкової соціальноїзгоди.
Звернемося,наприклад, до того, що було залишено за рамками короткого опису уявлюваноїзустрічі в супермаркеті: як у точності виглядала «людина в діловому костюмі» іяким саме образом він підніс своє прохання? (чи був торговельний агент, зкільцем на пальці або охайний і приємний у всіх відносинах чоловік, якого вкрайніяково було б розчарувати?) Як ви самі були одягнені в цей момент? А також, щосаме і як саме ви сказали? (чи була ваша мова вільної або ви відповідалиневиразно й це виглядало дурнувато?)
Крім цихзмістовних і контекстних подробиць, виникає також питання про ваш попереднійдосвід. (чи бачили ви раніше рекламні ролики подібного роду, і якщо так, те щови думаєте про людей, що з'являються в них?) Встає також питання й про те, щови думали й почували в момент, коли до вас звернулися із проханням. (У якомунастрої ви перебували, і що ще відбувалося в той момент у вашім житті?) Якісаме образи викликали у вашій свідомості сам обіг і контекст, у якому воно булозроблено? (чи почували ви побоювання «бути використаним», чи дотримувалисянорм, що пропонують допомагати кожному, хто «чесно виконує свою роботу», чивипробовували радість або страх із приводу неординарності самої можливості«бути показаним по телевізорі»?)
Очевидно, щодеякі читачі даного сценарію доповнять ситуацію більшою кількістю подібнихнезазначених контекстних деталей, чим інші. Безсумнівно, однак, що те, якимобразом Вам удасться дозволити подібні двозначності, вплине не тільки навибрану вами реакцію, але також і на ваше подання про відповідність власних дійсоціальній нормі, так само як і на оцінку вами «змісту» обох можливих реакцій.
Той факт, що вусних і письмових описах ситуацій існують двозначності, а також імовірністьтого, що вони будуть по-різному дозволятися різними людьми, має безлічнаслідків, особливо у світі, де настільки багато чого з того, що ми знаємо другпро друга, доходить до нас із других рук. Однак проблема семантичноїдвозначності веде до питання про універсальність ефекту помилкової соціальноїзгоди. Тобто чи має він місце тільки у випадку з отриманими із других рукописами гіпотетичних ситуацій або спостерігається також і при оцінці намиреальних дій, які ми самі робимо?
Щоб відповісти наце питання, учені провели дослідження, у ході якого випробуваних поставилиперед справжньою дилемою: їх попросили зробити реальний вибір, слідом за чимзапропонували оцінити, чи зроблять інші люди так само або по-іншому, і пояснитиїхнє поводження. У ході експерименту, що випробувані вважали дослідженням«способів комунікації», їх запитували, чи готові вони протягом 30 хвилинпоходити по студентському містечку із плакатом типу «сандвіч», що говорить:«Обідайте в закусочній «У Джо», реєструючи реакцію своїх товаришів на цей«незвичайний спосіб комунікації». Експериментатор роз'ясняв випробуваним, щовони можуть легко відмовитися від участі в дослідженні і записатися для участів кожному з подальших досліджень, хоча сам він, природно, зволів би, щоб вонипогодилися. Спочатку він запитував про їхнє власне рішення, потім про те, яким,на їхній погляд, могло б бути рішення інших студентів, і, нарешті, просиввисловити судження про особистісні якості двох чоловік, тих хто погодився абовже відмовилися від участі в експерименті при наявності аналогічної можливостівибору.
Використання«реальної» дилеми підтвердило висновки, зроблені в ході дослідження іззапитальником. У цілому, ті випробувані, які погодилися носити на собі «сандвіч»,затверджували, що 62% студентів зробили б те ж саме. Ті ж, хто відмовився відцього, уважали, що лише 33% погодилися б виконати прохання експериментатора. «Тойхто погодився» і «той хто не погодився» розходилися також в оцінках порівняльноїдіагностичності згоди або відмови двох учасників експерименту носити на собі «сандвіч».Як і передбачалося, «той хто погодився» висловлювали більш впевнені йекстремальні судження про особистісні характеристики свого «не залученого» товариша,у той час як «ті хто не погодився» більш упевнено судили про особистісні якості«залучених у експеримент» товаришів.
Дослідження з «сандвічем»показує, що ефект помилкової соціальної згоди має відношення не тільки дооцінок уявлюваних реакцій на мрячно обкреслені сценарії. Подібно уявлюванимподіям, реальні ситуації також можуть інтерпретуватися по-різному.
Так, випробувані,що представляли собі, що пригода з «сандвічем» викличе глузування їхніхтоваришів, або ті, хто очікував, що експериментатор сприйме їхню відмову відучасті спокійно, або ті, хто розцінював всю ситуацію як випробування насхильність до конформізму, скоріше всього відмовилися б носити плакат. Вонибули б також схильні вважати, що люди, які пішли б за даних обставин напоступки, повинні мати незвичайні або екстремальні особистісні якості.Навпроти, ті, хто уявляв, що їхні товариші будуть аплодувати їхній фізичнійсилі, або вважав, що їхня відмова від участі зустріне скептицизм і жартування збоку експериментатора, або ті, хто сприймав всю ситуацію як тест на «скутість»,швидше за все погодилися б носити плакат. Вони у свою чергу були б схильнідумати, що саме ті, хто відмовився за даних обставин від співробітництва, є «білимиворонами», чиє поводження має потребу в поясненні виходячи з їхніх особистіснихякостей.
Необхідно ще разпідкреслити, що розгляд ефекту помилкової соціальної згоди з поглядусуб'єктивної інтерпретації вимагає більшого, ніж проста констатація факту, щорізні люди витлумачують ту саму ситуацію по-різному. Варто врахувати ще однупосилку: надходячи так, люди виявляються нездатними усвідомити або зробитиадекватне логічне виправлення на те, що інші можуть інтерпретувати «ту ж саму»ситуацію зовсім інакше. Люди, таким чином, виявляються не в змозі визнати,інтерпретації ситуацій, що даються наскільки ними, являють собою самеінтерпретації й умовиводи, а не прямі відображення деякої об'єктивної йнезмінної реальності.
Надлишковавпевненість пророкувань у відношенні себе й інших людей
Дослідженняпроцесів пророкування поводження, що проводилися Россом і його колегамипротягом ряду років, свідчать про те, що люди схильні проявляти набагато більшусуб'єктивну впевненість у пророкуванні реакцій один одного, чим це можнадозволити виходячи з об'єктивної оцінки точності цих пророкувань. Удослідженнях, присвячених пророкуванню соціального поводження (Dunning,Griffin, Milojkovic & Ross, 1990), даний ефект надлишкової впевненостідавав про себе знати незалежно від того, чиє поводження випробуванимпропонувалося пророчити (тобто сусідів по кімнаті або людей, опитанихспеціально для цієї мети), від того, якого роду вступна інформаціявикористовувалася (тобто інформація про відповіді на уявлювані дилеми, даніопитувань про минулі дії й звичках або відомості про реакції на ситуації, зробленів лабораторії). Незалежно від того, чи передвіщалося рішення сусіда по кімнатіпро його участь (або неучасті) у щорічному спектаклі, рішення про те, якголосувати на виборах мера, рішення зачесатися перед тим як фотографуватися,його ж рішення підписатися на журнал «Тайм», а не на «Плейбой», реальнодосягнутий випробуваними рівень точності пророкувань рідко наближався до рівнявпевненості, що виражається ними.
Мабуть, ще більшбагатозначним був той факт, що в пророкуваннях про власні майбутні переваги привиборі навчальних предметів, соціальних альтернатив і варіантів проведеннявільного часу люди проявляли аналогічну надлишкову впевненість (Vallone,Griffin, Lin & Ross, 1990). Іншими словами, випробувані переоцінювалиймовірність настання результатів, що пророкуються ними, говорячи не тільки прореакції добре відомих їм людей (тобто сусідів по кімнаті), але й про реакціїлюдей, яких вони найкраще знають (тобто себе самих). Більше того, надлишковавпевненість найбільш явним образом давала про себе знати у випадках, колисвідомо або неусвідомлене прогнози випробуваних вступали в протиріччя зтиповими способами реагування, тобто коли випробувані пророкували, що конкретналюдина або навіть вони самі будуть реагувати на ситуацію таким чином, що цебуде відрізнятися від найбільше що часто зустрічаються варіантів поводженняїхніх товаришів (і виходить, від диктату ситуаційних тисків і обмежень, що бездіютьна поводження більшості людей).
Ефект надлишковоївпевненості пророкувань у відношенні себе або інших людей не може бути зведенийдо єдиної причини або до одного єдиного механізму, що лежить у його основі.Подібно більшості цікавих і стійких феноменів, вона безсумнівно має безлічдетермінант. Насправді помилкові пророкування й недоречний оптимізм, щовиходить від тих, хто ці пророкування робить, можуть залежати від усьогоспектра погрішностей і людського судження, описаних дослідниками протягомостаннього десятиліття — починаючи з незнання певних статистичних принципів(таких, як регресія до середньої величини) і кінчаючи загальним невірнимподанням про прогностичний потенціал факторів у порівнянні із ситуаційнимифакторами. Проте в міру того як ми міркували про результати даних досліджень, атакож про випадки необґрунтованої впевненості в пророкуваннях у реальномужитті, ми усе більше починали усвідомлювати, до якого ступеня надлишковавпевненість виникає з нездатності людей усвідомити роль процесів суб'єктивноїінтерпретації в оцінці ситуацій.
Існує двавідмінних друзі від друга аспекту проблеми суб'єктивної інтерпретації, щопороджують надлишкову впевненість у пророкуванні соціального поводження.По-перше, для того щоб пророчити, яка буде реакція тієї або іншої людини напевну ситуацію (навіть якщо мова йде про добре відомому нам людині, який миспостерігали раніше в багатьох різноманітних ситуаціях), як правило, необхіднознати або правильно догадуватися про її деталі, особливо про ті її властивості,які визначають відносну привабливість можливих альтернативних реакцій.По-друге, крім знання про подібні об'єктивні особливості ситуації, необхідновраховувати особисту точку зору тієї людини, чиї дії ми пророкуємо.
Невизначеність,що існує відносно об'єктивних особливостей ситуації або у відношенні їїсуб'єктивної інтерпретації людиною, утрудняє пророкування й збільшуєймовірність помилки. Нездатність же усвідомити або внести адекватне логічневиправлення на подібну невизначеність із великою ймовірністю веде до того, щолюдина не може належним чином знизити ступінь упевненості свого пророкування.
Списоклітератури
1.Майерс Д. Социальная психология. Интенсивныйкурс. – М., 2000
2.Рубін Д., Пруїтт Д, Кім С.Соціальний конфлікт. — К., 2000
3.Солсо А., Джонсон Х., Біл К.Експериментальна психологія. — К., 1997
4.Берн С. Гендерна психологія. — К.,2004
5.Берковиц Л. Агресія. — К., 2001