План
Вступ
Розділ 1. Розвиток дисидентства вУкраїні
1.1 Програмовізасади руху
1.2 Концептуальні поглядидисидентів
Розділ 2. Діяльність УкраїнськоїГельсінської спілки
2.1. Створення і діяльністьУкраїнської Гельсінської спілки
2.2. Значення суспільно-політичноїдіяльності та ідей українських дисидентів та УГС
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
ХочаУкраїна заявила про себе на міжнародній арені як про демократичну республіку,все ж докорінних змін після розпаду СРСР не відбулося. У свідомості багатьохукраїнців залишаються амбівалентні бажання. З одного боку, ми всі хочемозбудувати демократичну державу. А з іншого боку, українці так звикли допатерналізму та конформізму, що вже не здатні сприймати зміни, що ведуть доіндивідуалізації особи.
Сьогоднів повсякденному житті ми часто стикаємося з порушеннями прав людини, зігноруванням законів та не виконанням обов’язків – все це є наслідкомрадянського стримування людського творчого потенціалу, нав’язування стандартівжиття, утиск вільного розвитку мови та культури. Отже, щобборотисяза права людини, щоб боротися за демократичну, правову й дійсно незалежнуУкраїну, необхідно вивчати корені сучасних проблем, а також досвід боротьбипопередніх поколінь. Саме тому дослідження проблем дисидентського руху таУкраїнської Гельсінської спілки в Україні є дуже актуальними сьогодні.
Данатема в науці розроблена достатньо.Так, О. Бажан [1] розглядає проблему визначення поняття «дисидентство», Ю.Зайцев [5] та Є. Захаров [7] приділили увагу проблемі розвитку дисидентськогоруху, В. Янко [19] аналізує прояви ідей соціальної та національноїсправедливості в українському дисидентському русі, В. Лісовий [12] і А.Русначенко [16] розглядають різноманітність напрямків опозиційного руху, Ю.Курносов [9] та Ю. Литвин [11] торкаються проблем діяльності Української Гельсінськоїспілки. Тим не менш, багато аспектів українського національно-патріотичногоруху в УРСР від 1960-х – до кінця 1980-х років, стратегічною метою якого булаборотьба за державну незалежність, досі є або нез’ясованими, або недостатньовивченими, що робить цю наукову роботу актуальною і важливою.
Об’єктомдослідження є українська політична думка 60-80х років XXст.
Предметомдослідження є процес формування суспільно-політичних поглядів українськихдисидентів.
Метоюдослідження є вивчення основних суспільно-політичних ідей представників даногоперіоду та з’ясування їх значення для подальшого розвитку політичної думкиУкраїни.
Реалізаціямети передбачає виконання наступних завдань:
1. Вивчитинаукову літературу з даної проблематики.
2. Проаналізуватизасади дисидентського руху в Україні.
3. Дослідитисуспільно-політичні погляди дисидентів.
4. Визначитизначення ідей і діяльності українських дисидентів та Української Гельсінськоїспілки.
5. Узагальнитиматеріал та зробити висновки.
Методологієюдослідження є використання як загальнонаукових, так і спеціальних методів.Серед них, метод аналізу та синтезу, застосований при виявленні та порівняннідумок дослідників щодо даної проблематики; узагальнюючий метод, завдяки якомуми зафіксували основні ознаки дисидентського руху; історичний метод,використаний при розгляді еволюції ідейних течій українського дисидентства;системний метод дозволяє розглядати дисидентство як певну цілісність, щоскладається з різних течій, які знаходяться у взаємозв’язку між собою. Структуракурсової роботи складається зі вступу, двох розділів: перший розділ торкаєтьсяпроблеми зародження дисидентського руху на Україні та основних напрямків йогорозвитку; другий розділ присвячено Українській Гельсінській спілці, значенню їїдіяльності та суспільно-політичних ідей, представлених у дисидентському русі;висновків та списку літератури.
Матеріалкурсової роботи може бути рекомендований студентам при вивченні навчальнихдисциплін «Історія української політичної думки», «Загальна теорія політики»,та всім, хто цікавиться історією українського дисидентського руху.
РОЗДІЛ 1.РОЗВИТОК ДИСИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ
1.1Програмові засади руху
Більшучастину свого існування Україна пробула у складі інших держав, але найактивнішіїї представники довго намагались створити свою незалежну і соборну державу.Звичайно, звертаючись до влади, ці спроби присікалися, не маючи надії напродовження. Але все ж на початку ХХ ст. політичні і громадські діячі,публіцисти, письменники, такі як М. Міхновський, Д. Донцов, В. Винниченко, М.Грушевський та багато інших почали працювати над створенням програм щодоможливості проголошення України незалежною та соборною державою. Алевисловлення цих думок навіть у найцивілізованішій формі, у межах конституційнихсвобод та гарантій, викликали негайне і невідворотне реагування старанновідпрацьованого репресивного механізму [5, с. 196].
Періодпотужного піднесення руху опору колоніальному комуністичному режимові у формахзбройної боротьби воєнного та повоєнного часів завершився розгромом частинУкраїнської повстанської армії та підпілля. Більшість учасників руху, що вижилив боях та катівнях НКВС, опинилися в тюрмах і таборах, а їхні сім'ї — увіддалених поселеннях. Однак окремі озброєні групи проіснували до початку 60-хроків, хоча реальної загрози системі вони не становили[4].
Смерть«вождя народів» пробудила сподівання на лібералізацію режиму. Розвінчаннякульту особи Сталіна не лише виявило антигуманну суть тоталітаризму, а йпосіяло в душі передових людей того часу сумнів у соціальній вартостіпобудованого в СРСР ладу, історичній цінності теорії, що його обґрунтовує, іпрогресивній ролі партії [5, с. 196].
Хрущовська«відлига» серед мільйонів звільнених із сталінських концтаборів та засланняповернула до творчого життя частину репресованих діячів української культури тамистецтва [5, с. 196].
Розпочавсяновий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Влітературі подаються різні причини виникнення дисидентського руху. Люди, якігостро відчували наростання проблем у суспільстві, дискримінаційну політикуцентру щодо України, починали відверто висловлювати свої погляди та вимагаливід властей зміни політики [19, с. 118]. Самевони стали рушіями українського духу дисидентів. Бажання влади за будь-яку цінувтримати народ під контролем і одночасно проводити десталінізацію у конкретновизначених межах призвело до конфлікту з інтелігенцією [19,с. 118]. Значний вплив на формуваннядисидентства в Україні справляли зовнішні фактори, а саме: антикомуністичнівиступи у країнах так званого соціалістичного табору (Угорщині, Польщі, СхіднійНімеччині, Чехословаччині), розвиток світового правозахисного руху[19, с. 118].
Важливиммоментом є те, що Український дисидентський рух набувнаціонально-демократичного забарвлення та спрямованості на пошук соціальної танаціональної справедливості. Як будь-який національно-визвольний рух українськедисидентство мало свою специфіку. Так, в науковій літературі наводяться такіриси:
«По-перше,це була мирна, опозиційна, ненасильницька форма боротьби за розум і душулюдини. Підтримуючи ідеали національно-визвольної боротьби, дисиденти прагнулидосягти мети конституційними методами, шляхом проведенняагітаційно-пропагандистських акцій – що є яскравим прикладом українськоїментальної традиції.
По-друге,цей рух мав чітко визначення організаційні форми (гуртки, спілки, об’єднання,комітети).
По-третє,дисидентство було загальноукраїнським явищем і існувало в усіх регіонахУкраїни.
По-четверте,дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало різні соціальніпрошарки населення – інтелігенцію (письменники, журналісти, літературознавці,вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного господарства,студентство, робітництво тощо)» [19, с. 119].
Більшістьпредставників нового опозиційного руху перейняли ідеї діячів початку століттята почали їх розвивати в новому руслі. Традиціїнаціонально-визвольної боротьби в нових умовах продовжили підпільні групи таорганізації, які, відмовившись од збройних методів опору режимові, намагалисьдіяти мирними, конституційними засобами. Серед них — широко відомі Українськаробітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі а юристом Левком Лук'яненком (1959—1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька іфілолога Зіновія Красівського (1964—1967) [4].
Алеще одним здобутком потепління політичного клімату стала поява нової генераціїмислителів і творців, названих за часом розквіту їхнього таланту«шістдесятниками» [5, c.196], а за рішуче неприйняття догматів пануючої ідеології — «дисидентами»,тобто словом «дисидент» (від лат. dissidens– незгідний), яке в своєму історичному значенні застосовувалось як назва дляєретиків, стали називати осіб, які в 60-х – на поч. 80-х рр. XXст. в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору» піддавали сумніву такритикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. У 60-80х рокахзбільшилася кількість осіб, які відкрито висловлювали незгоду з офіційноюідеологією та політикою, та тих, що так чи інакше солідаризувалися з ними [12].
Це,зокрема, поети Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, МиколаВінграновський, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художникАлла Горська, театральний режисер Лесь Танюк, кінорежисер Сергій Параджанов,перекладач Микола Лукаш. Згодом до них при єдналися поети Василь Стус, ВасильГолобородько, Ігор та Ірина Калинці, Микола Холодний, письменник БорисАнтоненко-Давидовим, викладач Михайло Осадчий, історик Валентин Мороз,журналіст В'ячеслав Чорновіл, художник Опанас Заливаха, мистецтвознавець БогданГоринь, психолог Михайло Горинь, генерал Петро Григоренко, слюсар Іван Гель табагато інших [4].
Ігноруваннякомуністичним режимом законів, норм і правил, підпорядкування інтересів особипримарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життяздійснюваний легально рук за права людини, який назвали ще демократичним. Вінжорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору булапредставлена Українською Гельсінкською спілкою (УГС, 1976—1988)[4].
Чималийпласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокремапредставники православної та репресованих Української греко-католицької ірізних протестантських церков. Серед знаних діячів цього руху зустрічаємо іменаВасиля Романюка, Йосипа Терелі, Георгія Вінса.
Отже,основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50—80-х роківбули самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рухпідпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рухшістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).Поняття «дисиденти» фактично поширилося на всіх учасників опозиції, тому йвживатимемо його як синонім означенням опозиціонер чи учасник руху опору[4].
Засоціальним складом українська політична опозиція була не тільки когортоюінтелігентів. На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьби зпереважно селянським складом загонів у дисидентський рух слідом заінтелігенцією поступово втягувалося робітництво. Наприклад, під адресованим уквітні 1968 року вищому партійному та державному керівництву СРСРлистом-протестом проти незаконних репресій та закритих судів в Україні з-поміж139 підписів діячів науки літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції,педагогів та студентів були прізвища 88 робітників. За підрахунками знаногоісторіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої серед 89 засуджених у1972-1974 роках українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалосявстановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10священиків) і 17 – робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 40осіб репрезентували Східну Україну і 55 – Західну. Тобто, опозиційнийрух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верствсуспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чисоціальним статусом, а особистими якостями [4].
Отже,дисидентський рух є продовженням національно-визвольної боротьби, яка почаласяще на початку XX ст. і є проявомопозиції тодішній комуністичній владі, яка ігнорувала закони та права людини,що були закріпленні конституцією УРСР та Декларацією прав людини відповідно.Цей рух привернув увагу майже всіх верств населення і розвивався у всіхреспубліках Радянського Союзу. Щодо Української республіки, то внутрішнімипередумовами опозиційного руху були бездержавний статус України, пануваннякласу партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовногожиття, цілеспрямована русифікація корінного населення.
1.2Концептуальні погляди дисидентів
Як булозазначено вище, дисидентство в Україні розвивалося за кількома течіями:самостійницька; національно-культурницька; правозахисна та рух за свободусовісті (релігійна опозиція). Зрозуміло, що жодна з течій опозиційного руху неіснувала в «чистому» вигляді. На практиці сфери прояву антирежимної діяльностіучасників опору взаємоперекривались [4].
Найрадикальнішоюі найбільш переслідуваною течією руху опору була самостійницька, представникиякої відстоювали ідею державної незалежної України, зокрема, це були тіопозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40-50-хроків. Досить політично цікавою групою стала організація «Українськийнаціональний фронт» (УНФ), що її створили 1964 р. Дмитро Квецько та ЗіновійКрасівський. Як вважали учасники УНФ, до економічної експлуатації й політичногогноблення народів СРСР долучається ще й позбавлення їх власної національноїкультури, прилучення цих народів до фактично провінційної російської культури зелементами національної [18].
У політичнійплощині УНФ вимагав: «Відокремлення України від Росії. Створення українськоїсамостійної держави в її етнографічних межах, включаючи землі, загарбаніколонізаторами»/там же/. Після відокремлення передбачалася замінадержавно-колоніальної адміністрації новою національною владою в особі дійснихнародних представників, вільно обраних самим народом, розпуск партійних іпропагандистських організацій. Ця програма, деякі інші документи УНФ подаютьдобрі розробки і культурно-національних проблем республіки, і що більше —старанно опрацьовані соціально-економічні питання: повна газифікація міст ісіл, вільний вибір місця проживання і професії, свобода професійних об’єднаньробітників, вирішення житлової проблеми, вища освіта і та ін. Земля залишаласяб у власності національно-державній, з ліквідацією колгоспної системи [18].
Подібне завданняставила перед собою і низка інших організацій, які хоч і діяли мирнимизасобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це,зокрема, Об’єднана партія визволення України(1953-1958) та УкраїнськийНаціональний Комітет (1959-1961).
Об’єднана партіявизволення України (ОПВУ) створювалася на засадах ОУН-УПА, але її діяльністьбула суто пропагандистською. ОПВУ проводила агітацію серед населення,поширювалися листівки, віддруковані на друкарській машинці, мала свій статут,програму і текст присяги. Авторами статуту були Богдан Тимків, Іван Струтинськийі Василь Площак [6].
Українськийнаціональний комітет (УНК) був створений у Львові Богданом Грициною та ІваномКовалем – молодими робітниками. Треба сказати, що УНК був доволі радикальноюорганізацією. Його програма була набагато радикальнішою за ідеї ОУН. Наряду зтакими пунктами програми, як повна національна незалежність, був пункт, який стосувавсядепортації за межі України усіх інших націй. І, звичайно, пункти про українськийуряд, обраний народом, а також про українську національну армію, розумілисярозробниками програми не лише в державному, а й в етнічному аспекті. Завданнямиорганізації були пропагандистська діяльність і підготовка збройного повстаннячерез деякий, невизначений, час. Про це свідчить активний збір зброї [6].
Частина учасників національного руху,аналізуючи українську дійсність, прогнозуючи майбутнє, користуваласямарксистською ідеологією і методологією. На таких позиціях, зокрема, базувавсяпроект програми Української робітничо-селянської спілки (УРСС) Л. Лук’яненка(1959 р.). Стратегічною метою організації був вихід України з СРСР шляхомдекларованого Конституцією права на такий вихід, що здійснився б черезвсенародний референдум. У критиці суспільства він стриманіший, ніжнаціоналісти, але чітко вказує, що в Союзі панує диктатура партії, народусунено від влади. Робітників нещадно експлуатують, становище селянневільницьке[18].
Водночас проект програми УРСС непозбавлений і деяких внутрішніх взаємозаперечень. Так, він визначає туборотьбу, що велася в Україні в 40–50-ті роки, як національно-визвольний рух,але заперечує націоналізм, хоч саме на його засадах ґрунтувалися організації,що складали основу того руху. Л. Лук’яненко повторює за публіцистами ОУН тезупро відсутність в українському суспільстві ворогуючих класів, бо воноскладається з партійно-радянського чиновництва і багатомільйонного трудовогонароду [18].
В таких умовах,вважає Л. Лук’яненко, відкрита агітація за вихід України з СРСР — неможлива,тому на першому етапі боротьби за незалежність головна увага має бутиспрямована на розширення демократичних прав і свобод в СРСР, демократизаціюкраїни. Цю роботу членам групи доведеться вести в підпіллі, поєднуючи легальніта нелегальні форми роботи[18]. Другим етапом боротьби мала бути боротьба засамостійність України. Тогочасне становище України розцінювалося якколоніальне, але програма все ж базувалась на засадах марксизму-ленінізму.«Знання марксизму-ленінізму вказують на безоднє провалля між сучасноюрадянською дійсністю і тими ідеалами, за які боролися пролетарі усіх країн з їхвождями: Марксом, Енгельсом і Леніним…» [6].
Виникнення цієї течії (марксистської)було закономірним: більшість учасників національного руху не була знайома ні зякою іншою, крім марксизму, ідеологією, мусила у цьому русі пройти шлях віднаціонал-комунізму, який течія об’єктивно представляла, до його заперечення,що, зрештою, й сталося. По суті, це була ревізія марксизму в умовах України [18].
Представникинаціонально-культурницької течії в опозиційному русі на чільне місце висувалинеобхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема,його національної самобутності, традицій мови, правдивого висвітленняісторичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви,нищення пам’яток історії та культури, переслідувань за переконання, незаконнихарештів і закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеологічномуодурманюванню людей, догматами соціалістичного реалізму. Основу його складалимолоді люди, розбуджені хрущовською «відлигою», – поети, художники, музиканти,історики, публіцисти. Видатними діячами культурно-просвітницького рухушістдесятників були молоді поети, письменники, художники, публіцисти, історики:Іван Світличний, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, ЛінаКостенко, Ірина Стасів-Калинець, Ігор Калинець, Василь Стус, Валерій Шевчук,Алла Горська, Людмила Семикіна, Опанас Заливаха, Галина Севрук, СтефаніяШабатура, Іван Дзюба, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, СвятославКараванський, Євген Сверстюк, Михайло Брайчевський та інші [4].
Рухшістдесятників пройшов складний еволюційний шлях від культурологічногононконформізму до відвертого громадянського протистояння владі. В результатіжорстоких репресій та посилення русифікації шістдесятники зрозуміли, що їхнінадії на розв’язання національного питання у складі СРСР були марними. Саме цейрух заснував перші осередки громадянського суспільства й визначив подальшийрозвиток руху опору в Україні. Рух шістдесятників тривав із кінця 50‑х допочатку 70-х років і закінчився тотальним розгромом руху у 1972 році. Після1972 року цей рух продовжується тільки в неволі[6].
Головноюзаслугою шістдесятників є зруйнування утопії про «нову» радянську культуру, про«нову» радянську людину і повернення до загальносвітової культури. Як сказавЙосип Бродський, «вони інтуїтивно прагнули відтворення безперервностікультури». Фактично шістдесятники повернули словам і поняттям їх природнерозуміння. Чесний, розумний погляд на дійсність став необхідним каталізаторомдля поглиблення й розширення культурологічних процесів. Повернулисязагальнолюдські цінності: віра в Бога, Душа, Вічність [4].
Найпотужнішоютечією дисидентства був правозахисний рух. Його учасники вважали основним завданнямгромадський контроль за дотриманням громадянських свобод, проголошених вЗагальній Декларації прав людини(1948), а також Заключному акті Наради з питаньбезпеки та співробітництва в Європі(1975), підписаних СРСР [5, с. 199]. Це жстосувалося і виконання положень республіканської та союзної Конституції, де,для прикладу, проголошувалася суверенність України, а фактично статус їїзалишався колоніальним. Звідси програмною метою боротьби була деколонізаціяреспубліки, шляхом вільних виборів та демократизації суспільства. Тому згаданийрух викликав шалений опір тоталітарного режиму [5, с. 199-200]. Прихильникиправозахисної течії відстоювали ідеї гуманізму та демократії, особистої танаціональної свободи, право людини на творчість, вільний розвиток, доступ доінформації, захист від насильства, переслідувань за інакомислення, на політичніта економічні свободи, мирні збори, об’єднання у спілки, вільне пересування,вибір місця проживання, гласність, контроль за діями чиновників будь-якихорганів, особливо, каральних. Вони намагалися утверджувати в народі розуміннясвоєї всевладності і всеправності, пропагувати примат особи та другорядністьдержави, виступали в оборонні прав національних меншин [4].
З середини 70-хроків правозахисний рух стимулював до легальної боротьби інші рухи, у томучислі релігійні [6]. Комуністична система прагнула зруйнувати виплеканірелігією моральні та духовні засади суспільства і нав’язати нову віру –марксизм–ленінізм і поклоніння її вождям [4]. Тому релігійних дисидентів режимпереслідував особливо жорстоко. Головне своє завдання релігійна опозиціявбачала в боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицькоїцеркви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільнездійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів тавідбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув’язнення тареабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручаннядержави в діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідуванняпідпільних богослужінь. Першою правозахисною організацією на захист праввіруючих УГКЦ стала «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви вУкраїні». Вона була створена 9 вересня 1982 року. До її складу увійшли ЙосипТереля – голова, отець Григорій Будзінський – секретар, отці Ігнатій таДіонісій, Стефанія Петраш-Січко. Групою були зроблені заяви про створення, вяких проголошувалася мета і завдання ініціативної групи та її склад. Далі групазвернулася з меморандумом до уряду УРСР. В цьому документі засуджувався ЛьвівськийСобор 1946 року і висувалися 9 вимог щодо легалізації УГКЦ [6].
Дисиденти таопозиційні організації в програмних документах і заявах викладали також своюточку зору на економічні і соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувавсяколоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспногоселянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методикерівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження правпрофспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва.Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цихзасобів, отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалосяліквідувати приватну власність КПРС, відновити ринкові відносини і вивільнитиприватну ініціативу, зробити виробника власником виробленої продукції з правомїї вільного розпродажу [4].
У сферіміжнаціональних відносин дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, зокремаімперського ґатунку, так і національну обмеженість [5, с. 199]. Не виявляючиворожості до інших народів, в тому числі й до росіян, вони протестували протипридушення демократичного мислення в будь-якому куточку імперії [4].
Отже,дисидентський рух знайшов свій прояв майже в усіх сферах життя суспільства, аідеї, викладенні представниками різноманітних течій збігаються на тому, щоУкраїна має стати незалежною державою в її етнографічних межах, де будутьпідтримуватися права і свободи людей. Також виділялись і радикальні ідеїопозиційного руху, що знайшли свій вияв в несприйнятті національних меншин табажанні виселити їх з території України. Більшість представників підтримувалиідею розширення прав українців, перебуваючи в складі СРСР. Велика увагаприділялась духовному і культурному відродженню України. До того жвисловлювалися ідеї проти втручання влади в діяльність церков тощо.
Таким чином,дисидентський рух був проявом незгоди з бездержавним статусом України,пануванням класу партійно-радянської бюрократії, утискам національногокультурно-духовного життя та цілеспрямованій русифікації корінного населення.Відзначалося, що можна все це можна зупинити лише виходом України з РадянськогоСоюзу, та відтворення власної незалежної та соборної держави.
РОЗДІЛ 2.ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ СПІЛКИ
2.1 Створення тадіяльність Української Гельсінської спілки
Правозахисний рух у Радянському Союзіродився з суспільної необхідності і потреби захисту прав людини і громади відпостійних правопорушень з боку партійно-державної бюрократії. Цей рух ріс наґрунті критично-ліберального інакодумства, яке ще на початку 1960-х роківнабрало загальносоюзної значимості і був характерно-визначальною стороною життярадянського суспільства на певному етапі його розвитку [10, с. 342]. Тодішнєінакодумство в СРСР постало з критичного переосмислення радянської дійсності, зкритичного ставлення до державності, до її партійно-бюрократичного способумислення, до її практичної діяльності [10, с. 344].
І найповніше це інакодумствопроявилось і сформулювалось в діяльності гельсінських правозахисних груп [10,с. 344].
Ідея гельсінського руху вперше виникла у москвича Ю.Орлова з метою показати світові справжнє обличчя Радянського Союзу, особливощодо дотримання людських прав. В результаті у травні 1976 р. було утвореноМосковську Гельсінську групу. Незалежно від неї 9 листопада 1976 р. виниклаУкраїнська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (далі — УГГ).Протягом короткого часу також самостійно і незалежно одна від одної булоутворено подібні групи в Литві, Вірменії та Грузії[9, с. 130]. Українська групакоординувала свою діяльність з Московською групою і виступає за найтіснішийсоюз та солідарність усіх правозахисних груп СРСР і вбачає в цьому запорукууспіху правозахисного руху в Радянському Союзі [10, с. 344].
Ідея правозахисного руху на Українізріла і виношувалася задовго до створення Української Гельсінської громадськоїгрупи. Можна з упевненістю сказати, що вже і 1960-х роках первовісником її бувЛевко Лук’яненко – організатор та натхненник боротьби за національне звільненняУкраїни шляхом референдуму та соціальних перетворень і земельних реформ наіндивідуально-корпоративних засадах [10, с. 345].
Гельсінські угоди та заключний актцих угод були тим зовнішнім поштовхом, що прискорив самозародженняправозахисних груп в СРСР, надавши їм сучасну форму існування [10, с. 345].
УГГ заснували в Києві 19 провіднихдіячів українського правозахисного руху. Її керівником був киянин М. Руденко[9, с. 130]. 11 листопада 1976 року М. Руденко під час перебування у Москвіразом з П. Григоренком склав і підписав «Повідомлення» про створення УГГ і тогож дня його текст передав у квартирі Гінзбурга кореспондентові західнонімецькоготелебачення Бердну Нільсенові-Штокбі. Членами-засновниками групи були: О. Бердник, П. Григоренко,І. Кандиба, Л. Лук’яненко, М. Маринович, М. Матусевич, О. Мешко, Н. Строката.О. Тихий.
Засновники УГГ склали перші документигрупи — Декларацію і Меморандум, в яких розглядалися причини та обставинивиникнення цієї правозахисної організації, накреслювалися її завдання іпрограмні засади. Група мала самвидавний орган «Інформаційний бюлетень» [9, с. 132].
Згідно з Декларацією [2], що булапроголошена того ж дня — 9 листопада, УГГ поставила перед собою такі цілі:
1. Сприятиознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини.Домагатися, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинахпоміж особою і з державою.
2. Виходячиз переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактівпоміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активносприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпекиі співпраці в Європі.
3. Домагатися,щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватись підсумки виконанняГельсінкських Угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН булапредставлена окремою делегацією.
4. Зметою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україніпредставників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агенств [6].
Програмові документи УкраїнськоїГельсінкської групи писані різними людьми в різний час, а тому на початкудосить розмиті. Чогось особливо нового в суспільну думку вони не привнесли, алише підтвердили ідею «єдності загальнолюдських і національних прав українськихгромадян». Група еволюціонувала від загальнодемократичних, правових завдань, десеред інших був і захист національних прав у досить поміркованих тонах, доосуду тоталітарної системи й усвідомлення першорядних завдань українськоговизвольного руху. Так, «Меморандум №1» [13] групи стверджував, що в Україніпродовжується ще з часів Сталіна і по сьогодення геноцид проти народу [18].
Уся діяльність гельсінських груп вСРСР спрямована на захист прав і свобод людини та суспільства від будь-якихзловживань з боку властей, це самозахист суспільства від деспотизмучиновницької бюрократії [10, с. 347].
Українська група Гельсінкі керуєтьсяв своїй діяльності правовими принципами, вираженими в Загальній декларації правлюдини [3], Декларації прав народів та націй, ратифікованих більшістю державсвіту, а також Заключним актом Гельсінських умов, підписаним 35-ма країнамисвіту. В своїй правозахисній діяльності Українська група Гельсінкі не виключаєнаціональне питання. Зокрема українське, яке не розв’язала ні «Великая Октябрьскаясоциалистическая революция», ні шістдесятирічне панування «власти советов» наУкраїні. Питання національного самовизначення є найактуальнішою проблемою вжитті українського суспільства [10, с. 347].
Захист прав і свобод людини беззахисту прав і свобод нації не має під собою ґрунту.
Українська правозахисна група засвоїми принципами має вести боротьбу з політикою офіційного і неофіційноговеликодержавного шовінізму в його найрізноманітніших проявах, захищати правонації на свій самобутній розвиток, без чого не можна вести успішну боротьбу засвободу соціальну та особисту. Так само група буде вести боротьбу протибудь-яких проявів національної ворожнечі в Українській РСР [10, с. 347].
Вступ до Української громади групиГельсінкі не обмежується національним походженням, професійними, освітніми таіншими ознаками. В групу приймались всі ті, хто поділяв загальні принципиправозахисного руху в цілому і його національні особливості зокрема [10, с.348].
Таким чином, Українська Гельсінськаспілка представляла собою правозахисний рух на теренах України. Представникигрупи виступали за надання прав та свобод радянським людям та їх захист відзловживань з боку влади, згідно з Конституцією та Загальною декларацією правлюдини. Підставами для зародження Гельсінської спілки стало утиснення людей вїх правах. Для України важливим питанням поставала проблема про національнесамовизначення. Тобто, захист індивідуальних прав мав здійснюватися одночасно ззахистом і національних.
2.2 Значеннясуспільно-політичних ідей та діяльності українських дисидентів
Розглядаючисуспільно-політичну діяльність українських дисидентів варто зазначити, що вонизаклали відмінний фундамент для подальшого визначення українців як самобутньоїнації, та початку відродження національної культури. Наявність великоїкількості представників дисидентського та правозахисного руху дозволилапроводити їх ідеї у маси українського населення.
Перш за все,слід відзначити, що ідеї та діяльність українських дисидентів не зароджувалисяна порожньому місці. Цьому сприяла комуністична ідеологія та політика, якупроводила «верхівка» влади. Це стосувалося дискримінаційної політики центрущодо України, ігнорування комуністичним режимом законів, норм, правил,підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу та тоталітарноїдержави, встановлення права володіння на засоби виробництва запартійно-державною бюрократією [11], утиснення робітників та інших верств в їхправах, позбавлення власної культури та прилучення українців до провінціальноїросійської культури. Також зовнішніми передумовами стали антикомуністичнівиступи в країнах «соціалістичного табору» та створення світовогоправозахисного руху.
Ідеї дисидентівсприяли поширенню демократичних засад на території України. Не беручи до увагирізноманітність течій дисидентства, всі їх ідеї зводилися до вимагання змінитиполітику центру, надати спочатку широких прав та свобод українцям, а потім вжеі дозволити Україні шляхом декларованого конституцією права вийти з СРСР шляхомреферендуму. Повага до інших націй та захист прав національних меншинзабезпечило солідарність представників різних націй в українськомудисидентському русі – євреїв, кримських татар, білорусів і т. д. [12]. Тобто,як ми можемо побачити опозиційний рух закладав основи демократизму та лібералізму.Також простежуються організації, які мали радикальніший характер, вони вимагализвільнення з етнографічних меж України інших народностей. Це так званий проявшовінізму. В цьому русі можна відстежити вже втому українців від будь-якихінших національностей та прагнення впровадження девізу М. Міхновського «Українадля українців».
Дисидентськийрух став основою так званої “національно-демократичної” ідеології: сам цейтермін у контексті західних політичних ідеологій є дещо незвичним, оскількикожна західна демократична ідеологія само собою включає національний аспект –поцінування національно-культурної ідентичності та національних інтересів.Використання терміна “національно-демократичний” вказує на особливістьукраїнської ситуації, необхідність наголосу на утвердженні українськоїнезалежної національної держави, на противагу лише демократичній ідеології, якуможна було мислити і під кутом зору демократизації СРСР [12].
Важливогозначення для подальшого розвитку України мають ідеї «шістдесятників». Вониборолися за культурне та духовне відродження нації, адже саме це могло бсподвигнути її представників на опозицію діючій владі. Духовне та культурневідродження представляло собою відновлення національної самобутності, мови,традицій, правильного висвітлення історичного минулого.
Не важкоздогадатися, що у тоталітарній державі жодні обіцянки не виконувалися. Тому тутможна говорити про девальвацію слова [14,244].Девальвація слова потягла за собою девальвація понять. До розряду вигаданихпотрапила мета, ідеал, героїзм, подвиг. Міцно відгороджений своїмнігілізмом(заперечення загальних для всіх моральних норм, принципів та ідеалів,невизнання будь-яких суспільних авторитетів [17, с. 258]), «трудящий» викинувза борт усе. Для України трагедія стала подвійною – як для усіх «націоналів»Радянського Союзу. Бо такі поняття, як нація, патріотизм, рідна мова, Вітчизна,потрапили до реєстру «вигаданих», «книжних» речей. Людина, яка не вірила ні вщо. Мусила збайдужніти і до України [14,244].
А шістдесятникиповернули втрачену вагомість словам і поняттям, заставили людей знову повіритиу реальність духовного світу. Це був справжній подвиг: в атмосфері тотальногозневір’я у щось повірити і запалити вірою інших [14,245].
«І нічого іншоголюди так не ждуть, як живого прикладу героїчної громадської поведінки. Людямпотрібен цей приклад не тому, що без нього не можуть скласти уявлення проістинне громадське діяння, а тому. Що їм потрібна впевненість, що і сьогоднітаке героїчне діяння можливе, і сьогодні воно безплідне».
Ці слова Дзюбипро значення Симоненка є фактично оцінкою ролі шістдесятників в цілому. Кожнаепоха мала таких будителів, що відроджували слова і поняття після девальвації,надавали їм знову живого змісту [14,245].
Не можливооминути увагою представників Української Гельсінської спілки. Перше, щонеобхідно зазначити це те, що вони виступали за деколонізацію республіки шляхомвільних виборів та демократизації суспільства. Вони притримувалися ідейгуманізму, демократії, особистої та національної свободи, права людини натворчість, вільний розвиток, доступ до інформації, захист від насилля, права навільне обирання місця проживання та оборону прав національних меншин [4].Діяльність Української Гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентськогоруху в нову, зрілішу стадію – стадію, яка відзначалася сформованоюорганізаційною структурою й окресленою політичною програмою. Основним моментомцієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції [19,123].
Однією ізважливих особливостей українського дисидентського руху (у порівнянні, скажімо,з російським) є той факт, що значна кількість колишніх дисидентів сталиактивними учасниками політичного життя України кінця 80-х – 90-х років. Щостосується оцінки інтелектуально-культурного руху шістдесятників тадисидентського руху, то зважена оцінка очевидно має ґрунтуватися надиференційованому підході. Дисидентський рух містив далекосяжний проектутвердження цінності особистості та нації (в контексті поцінування культурноїрізноманітності світу і культурної самобутності будь-якої нації чицивілізації). Але цей проект був закорінений в умонастрої просвітницькогоідеалізму: переважала віра в те, що в умовах свободи люди дуже швидко зможутьрозпізнати справжні цінності та їх речників, а, відповідно, становленнягромадянської і національної свідомості відбудеться швидко. Тут маємонедооцінку сили інерції стереотипів та ідеології у масовій свідомості,сформованих імперською комуністичною ідеологією. Друга вада полягає у тому, щокритика комуністичного режиму не була поєднана з розробкою конкретнихполітичних теорій і стратегій, розрахованих на перспективу – на «демонтаж»комуністичної імперії [12].
Отже, все це дає змогу стверджувати,що суспільно-політичні ідеї українських дисидентів заклали основу длямайбутнього створення незалежної, соборної української держави, вони сприялипоширенню демократичних засад повсякденному житті. А діяльність Української Гельсінськоїспілки допомогла почати боротися простим українцям за їх права і свободи. Таким чином, УГСпредставляла собою правозахисний рух, що намагався досягти захисту відзловживань з боку влади, згідно з Конституцією та Загальною декларацією правлюдини. Підставами для зародження Гельсінської спілки стало утиснення людей вїх правах.
ВИСНОВКИ
Проаналізувавшинаукову літературу з даної проблематики, автор прийшов до таких висновків.
По-перше,політична думка України 60-80-х років XXст. знайшла свій вияв у діяльності дисидентського руху та УкраїнськоїГельсінської спілки. На їх діяльність вплинули антикомуністичні виступи українах так званого «соціалістичного табору», розпад світової колоніальноїсистеми на рубежі 50-60-х pp., розгортання світового правозахисного руху,стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні «Загальноюдекларацією прав людини».
По-друге,суспільно-політичні погляди дисидентів стосувалися, перш за все, виходу Україниз СРСР, надання їй статусу незалежної, демократичної, соборної держави. Їх ідеїмали національно-демократичний характер, підкреслювалася необхідністьнаціональної самовизначеності українців. Також, вважливими є ідеї представленніУГС. В них відтворюється необхідність захищати права та свободи як людини, такі націй.
По-третє, всіідеї, висунені як представниками усіх течій дисидентського руху, так іучасниками Української Гельсінської спілки, мали своє вирішальне значення дляподальшого розвитку України. Їх ідеї не були чимось абсолютно новим, адже схожіпогляди мали і представники націоналізму початку століття, вони лишепідкреслювали той стан речей, який необхідно було змінити докорінно. Звичайно,можна вважати, що саме завдяки інакомислячим було розвалено СРСР, але все жбільшість дослідників наполягає на тому, що вони стали тією силою, якапідштовхнула систему, що вже і так розвалювалася на очах.
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. БажанО.Г. Дисидентство в УРСР: спроба дефініції / Магістеріум. Історичні студії. — №8. – С. 27 – 31.
2. ДеклараціяУкраїнської Громадської групи сприяння виконання Гельсінських угод // Тисячароків української суспільно-політичної думки. У 9 т. Т. 8.:40-ві – 80-ті рокиXX ст.: Дніпро, 2001. – С. 267-269.
3. Загальнадекларація прав людини // Українська Громадська Група сприянню виконанняГельсінкських угод: В 4 т. Т.2.: Документи і матеріали. 9 листопада 1976 – 2липня 1977 // Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко;Худож.-оформлювач Б.Ф.Бублик – Харків: Фоліо, 2001. – 194 с.
4. ЗайцевЮ. Дисиденти // Молодь України. – 1995. – січень-червень. №32-41.
5. ЗайцевЮ.Д. Дисиденти: опозиційний рух 60-ті – 80-ті рр// Сторінки історії України: XXст: Посібник для вчителя / За ред… С.В. Кульчицького; Упоряд: В. П. Шевчук,А.А. Чуб, Н.А. Дехтярьова. – К.: Освіта, 1992. — С. 195-235.
6. ЗахаровБорис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987) // Харківськаправозахисна група; Худож.-оформлювач Б. Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. –144 с.
7. ЗахаровЕ. Дисидентское движение в Украине (1954-1987).
8. КурносовЮ.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша пол. 80х). – К., 1994. — С.130-151.
9. КульчицькийС.В. перший радянський виступ українських дисидентів. Історія України. — №39. –С.7.
10. ЛитвинЮ. Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи // Тисяча роківукраїнської суспільно-політичної думки. У 9 т. Т. 8.:40-ві – 80-ті роки XX ст.:Дніпро, 2001. – С. 342 -348.
11. ЛитвинЮ. Якщо немає бога – все дозволено // Українська Громадська Група сприяннювиконання Гельсінкських угод: В 4 т. Т. 4.: Документи і матеріали. 10 грудня1978 – 11 березня 1988 / Харківська правозахисна група; УпорядникВ.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф. Бублик – Харків: Фоліо, 2001. –256 с.
12. ЛісовийВ. Дисидентський рух [Електроннийресурс].– Режим доступу: www.Khpg/org/archive.
13. Меморандум№1 / Українська Громадська Група сприянню виконання Гельсінкських угод: В 4 т.Т.2.: Документи і матеріали. 9 листопада 1976 – 2 липня 1977 / Харківськаправозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф. Бублик –Харків: Фоліо, 2001. – 194 с.
14. МорозВ. Серед снігів // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9 т.Т. 8.:40-ві – 80-ті роки XX ст.: Дніпро, 2001. – С. 243-260.
15. ОвсієнкоВ. «Правозахисний рух в Україні (середина 1550-х-1980-і роки)» // УкраїнськаГромадська Група сприянню виконання Гельсінкських угод: В 4 т. Т. 1.: Особистості/ Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювачБ.Ф.Бублик – Харків: Фоліо, 2001. – 240 с.
16. РусначенкоА. Розумом і серцем: Українська суспільно-політична думка 1940 -1980х рр.
17. Сучаснийсловник із суспільних наук / за ред. О. Г. Данильяна, М. Ш. панова. – Х.:Прапор, 2006. – 432 с.
18. Українськадержавність у XX ст. (Історико – політологічний аналіз). – Київ: Політичнадумка. – 1996. – Р. 6.
19. ЯнкоВ.В. Ідеї соціальної та національної справедливості в українському дисидентськомурусі 1960-1980-ті роки // Гілея: збірник наукових праць. К, 2007. – Вип. 8. С.117-124.