ПРИВАТНИЙ НАВЧАЛЬНИЙЗАКЛАД
«ІНСТИТУТ ДІЛОВОГОАДМІНІСТРУВАННЯ»
Кафедра суспільно-гуманітарнихнаук
Контрольна робота
з дисципліни«Політологія»
Варіант №30
м. Кривий Ріг
2008 рік
Зміст
1. Типологія політичних партій
2. Поняття політико – ідеологічних доктринта їх види
3. Дати визначення поняттям
4. Які терміни відповідають визначенням
5. Вибрати і обґрунтувати правильнувідповідь
6. Творче завдання
Список використаної літератури
1. Типологіяполітичних партій
Однією зголовних у політичних науках є проблема «політичного темпераменту»партій або загальновідомий поділ на лівих та правих, що особливо характерно дляєвропейської політики. У сучасних системах політичного плюралізму ліві та правівже не пояснюються лише ідеологічними принципами. Хоча досі існує певний набірцінностей, характерних для лівих. Вони традиційно є пацифістами, антирасистами,антикапіталістами, виступають проти «дикого ринку», за пріоритетакціонерної, колективної, групової власності, — у цьому розумінні вони є завждисоціальні або соціалістичні. Праві, у свою чергу, обстоюють усталені порядки,повагу до них, культ влади ієрархії, приватну власність як засадугосподарювання та функціювання суспільства. Проте в історії були випадки, колипевні ідеологічні доктрини бралися на озброєння представниками протилежнихполітичних течій.
Так,Жан-Луї Керманн у своїй книзі «Західні політичні режими» наводить якприклад французький націоналізм. Під час Великої Французької революції йогосповідували ліві; за часів Бонапарта — праві; у період комуни — ліві; післясправи Дрейфуса — праві; за доби буланжизму — ліві; у міжвоєнний період — праві; в роки руху Опору — ліві; за часів де Голля — праві; а після перемогисоціалістів на виборах 1981 року й дотепер — знову ліві.
Томудеякі політологи вважають, що продуктивнішим є врахування лише ставлення партіїдо теперішньої соціальної системи й суспільного устрою. Так, Ф.Гогель (Франція)називає лівих партією руху, а правих — партією порядку, причому орієнтація напорядок ідентифікується з опором змінам, а рух витлумачується (залежно від добита країни) від реформи до революції. Але ця й попередня схеми не заперечують, адоповнюють одна одну.
Крімтого, йде процес певного об'єднання цих течій, що спричинило появу якцентристського напрямку, так і напрямків нових правих та нових лівих.
Усвітових політологічних школах є ще низка підходів до класифікації партій.Класичну типологію партій розробив М.Дюверже у своїй праці «Політичніпартії». Він установив бінарну класифікацію — кадрові та масові партії.Кадрові партії, згідно з М.Дюверже, є продуктом еволюції (від початку — середини XX сторіччя)електоральних комісій «в низах» і парламентських групах «уверхах». Відповідно до цього маємо партії нотаблей (людей, чиє становище всуспільстві забезпечується їхнім авторитетом у політичному житті). Масовіпартії, навпаки, вважаються створеними у «другій генерації»,продуктом загального виборчого права. Пізніше М.Дюверже виокремив третій типпартій — непрямі партії, наприклад, лейбористи Великобританії, до лав якихавтоматично вступають усі бажаючі члени профспілок.
Венер(США), Паламбара (США) та інші політологи виводять ще один тип партій — «партію виборців», тобто таку, що мобілізує значну частину своєїдіяльності для розв'язання головної проблеми поточного моменту, об'єднуючинавколо популярних гасел велику кількість населення. Підсумовуючи попереднікласифікації, Ж.Шарль і Дж.Сарторі запропонували трикомпонентну типологіюпартій: партії нотаблей (кадрові), масові партії та партії виборців. Цейтрикомпонентний поділ є дуже популярним у сучасних західних політологічнихшколах. Прикладом кадрових партій називають республіканську та демократичнупартію США, масових — німецьку ХДС-ХСС, соціалістів Франції та Італії тощо,партій виборців — здебільшого партії країн Східної Європи. Можливий поділзгідно з організаційною розбудовою або внутрішньою субординацією партії.Польський політолог Артур Боднар виокремлює згідно з цим критеріємцентралізовані та децентралізовані партії. По суті, це те саме, що Ж.-Л. Керманнта інші вкладають у поняття партій з сильною та слабою структурою.
2. Поняттяполітико-ідеологічних доктрин та їх види
Протепри цьому не уникнути упередженого, тенденційного викладення фактів, довільногоїх тлумачення, розстановки наголосів відповідно до чиїхось окремих,партикулярних пріоритетів, групових інтересів. Політичні (вони ж партійні)пропаганда й просвіта здійснюються, виходячи з установки на досягнення метиякоїсь однієї партії, певної політичної сили, на ставлення до ситуації уплощині якоїсь ідеологічної доктрини. Одним із засадових принципів викладанняполітичних знань у демократичному суспільстві є розрізнення політичноїпропаганди та політологічної просвіти мас.
Метоюполітико-пропагандистського, ідеологічного впливу є захист інтересів якоїсьчастини суспільства, культивування окремих групових, класових цінностей. Такадіяльність є чи не найголовнішою у функціюванні будь-якої політичної партії.Використовуючи різні засоби впливу та канали масової інформації, політикипрагнуть переконати громадськість у переважності своєї позиції, схилити її насвій бік, спрямувати перебіг подій на свою користь, досягти мети, визначеноївиключно їхніми міркуваннями про політичну доцільність.
Наслідкомполітико-ідеологічного впливу, зміст якого складають виправдання й теоретичне обґрунтуваннякурсу якоїсь партії, формування у слухачів підтримки та готовності включитися вйого здійснення, є політизація суспільства, розшарування нації на непримиренніверстви. Такий вплив є окремою, власною справою самих партій та політичних силі не може бути обов'язковим для всіх громадян, а тим паче не повиненздійснюватися з використанням державних освітянських структур та коштів.
Домінуваннясамого тільки партійно-упередженого впливу на громадянську свідомістьхарактеризує тоталітарні порядки й призводить до них. Наочним прикладом тутможе бути функціювання радянської системи партійно-політичної просвіти, якійбула властива претензія на всеохопне й обов'язкове засвоєння населеннямідеологічної доктрини однієї партії, піднесення її до загальнодержавного рівня.Тоталітаризм, крім іншого, вирізняється ще й ототожненням, неприроднимпоєднанням двох різних засад політичного процесу — державного й партійного.Згубність тоталітаризму полягає в тому, що крім розгулу беззаконня й репресій,і вочевидь завдяки цьому, вдавалося примусити майже весь народ перебувати втакому стані світосприйняття, в якому він, згідно з формулою Карла Клаузевіца,тільки й заслуговує на такий режим. Сформована внаслідок цього «радянськалюдина», на думку визначного філософа нещодавнього минулого МерабаМамардашвілі, це «людина нігілістичного моралізму й розподільчої етики, целюдина, яка обожнює ідею, що держава є молохом, перед яким жодні людськіпроблеми не мають жодного значення. Ми весь час перебуваємо у вічних пошуках,кому б „сказати спасибі, що живі“. А щойно це питання оволодіваєдушею, воно губить громадянина, перетворює людину на раба»(«Основи теоріїполітики» за ред. М.В. Томенка, стр.10).
Існуютьрізні види доктрин. Народницька концепція, через специфіку історичного розвиткута певних етнопсихологічних характеристик українського народу, посідала одне зголовних місць у політологічній школі. Ставлення до народу (в соціальномуконтексті) як до визначної цінності було передумовою у формуванні майбутньої народницькоїконцепції.
Важливароль у створенні концепції належить Михайлу Грушевському. Саме його історичніпогляди стали стрижнем подальшої політико-економічної та державотворчої моделі.«Я був вихований, — писав М. Грушевський, — в строгих традиціях радикальногоукраїнського народництва, яке вело свою ідеологію від Кирило — Мефодіївськихбратчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власті вина завждилежить на стороні власті. Бо інтерес трудового народу — це найвищий законвсякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові недобре, се його право обрахуватися з нею».
Цейпідхід історичного народництва та визначення його як головного принципуорганізації державної влади стверджується, крім Михайла Грушевського, Сергієм Шелухіним,Ростиславом Лащенко та Отто Ейхельманом.
Формадержавного правління. Висока оцінка ефективності історичного та сучасногонародоправства стала передумовою для визначення для України репрезентантамицієї концепції народної демократичної республіки — як оптимальної формидержавного правління. Михайло Грушевський, як Голова Центральної Ради,спробував практично реалізувати цю модель. Згідно з Конституцією УНР (29 квітня1918 року) Всенародні збори УНР є вищим органом УНР, що здійснює законодавчу таформує виконавчу і судову владу. Повноваження українського парламенту єнадзвичайно великі. Найвищою посадовою особою є Голова зборів. Ця парламентськамодель закладала Й значну роль інституцій прямої демократії — зокрема правозаконодавчої ініціативи мали органи самоврядування та гурт виборців (не меншніж 100 тисяч осіб).
Модельформи державного правління за Отто Ейхельманом (у його «ПроектіКонституції основ державних, законів УНР») с теж парламентська модель збільшою мірою залучення принципів прямої демократії. Так, для розв'язання низкипринципових питань необхідне проведення всеукраїнського або земськогореферендуму. Цікаво, що за часів УНР ЇЇ керівники пішли на заміну формидержавного правління від парламентської до президентської — обравши ПрезидентомМихайла Грушевського та намагаючись перенести центр влади від законодавчої довиконавчої влади.
Формадержавного устрою. Ідея безпосереднього залучення народу до прийняттядержавного рішення стала визначальною у необхідності творення федеративногоустрою га організації найширшого місцевого самоврядування. Історичне підґрунтяцієї моделі Ростислав Лащенко вбачає в добі Київської Русі, а згодом, за часівХмельниччини, — у формі Переяславської угоди. Кожний з представниківнародницької теорії дещо по-різному вбачає зміст федералізму. Так, дляРостислава Лащенка та Сергія Шелухіна федералізм — це форма політичноїорганізації влади. На думку Шелухіна, федеральні зв'язки України з країнамибули б бажаними, що ж стосується Росії — то певні союзи можливі лише па засадахрівності самостійних держав у системі конфедерації. Позиція Р.Лащенка полягає учіткому розмежуванні функцій між Росією та Україною, після чого можливе такефедеративно-конфедеративне об'єднання.
Федералістичнумодель Михайла Грушевського та Отто Ейхельмана слід розглядати як концепціюбільш глибокого змістовного навантаження, ніж просто огляд принципів державногоустрою. їхні теоретичні напрацювання є радше концепцією суспільного устроюдержави. Саме тому обидва вчених викладають модель реорганізації влади ісуспільних відносин від громадянина до держави, де центральні органи владивиконують функції добровільно передані органами місцевого самоврядування.
Проблемавласності. Для репрезентантів народницької концепції є характернимісторико-політичне обгрунтування колективістського начала українського (як іросійського) народу. Саме це, на думку вчених, є підставою до критичногоставлення до приватної власності, оскільки виробництво мусить базуватися,зокрема сільське господарство, на громадських, колективних формах. ПравникСергій Лащенко вирізняється з-поміж своїх колег обґрунтуванням іншої тези:індивідуалізм українця виступив проти общинної (російської) формиземлекористування. У своїй праці "Ідея права власності на землю вУкраїні" Лащенко стверджує, що ідея приватної власності на землю в Українімає сталу історичну традицію і є органічною, невід'ємною сутністю українськогонароду.
Загалом ідеїнародницької концепції в українському суспільно-політичному житті відіграваливизначальну роль. Ідея народоправства, пріоритет соціальної ідеї — не принципи,що вирізняли значну кількість партій доби УНР, радянського періоду та сучасноїУкраїни.
Ниністала модною сентенція, що була сформульована Фукіямою та відповідно звучалаблизько до того, що «лібералізм як світоглядна та політична концепціяприречений на перемогу». З огляду на значний вплив лібералізму у західномусвіті (особливо в системі американського впливу) та відповідної популяризаціїцих ідей в сучасній Україні, ця теза стала близькою до аксіоми серед українськихнауковців та політиків. Поза тим, особливість появи теоретичної концепціїлібералізму в українській політичній думці пов'язана з формуванням організаційта партій ліберальної орієнтації. Перші роботи та статті з цієї тематики булиоприлюднені саме представниками зазначених структур. З огляду на це становленняліберальної течії в сучасній Україні було пов'язане з неадекватноютрансформацією історичних традицій лібералізму в українській політичній думці.Так, у праці Центру соціально-економічного і політичного аналізу Ліберальноїпартії України визначними представниками ліберальної течії названо М. Костомарова,В. Антоновича, М. Грушевського, представників Кирило-Мефодіївського братства.Очевидно, що такі висновки не зовсім коректні. З огляду на такий стан речейдоцільно визначитися з приводу термінів. На пашу думку, необхідно розрізнятищонайменше три поняття, які послуговуватимуть адекватному сприйняттюукраїнського лібералізму. Це ліберальні ідеї, лібералізм — як світоглядна таполітико-економічна концепції.
Підліберальними ідеями доцільно розглядати прагнення до свободи, демократії,гуманізму. Лібералізм як світоглядна концепція ґрунтується на визнанніпріоритетності прав особистості, яка є вищою цінністю з-поміж колективу,суспільства чи держави. Цей принцип закріплює визнання святості танедоторканності приватної власності, гарантії прав та свобод особистості.Лібералізм як політико-економічна концепція додає до цього необхідність поділувлад, відповідної організації економічного господарювання, яка ставить на першемісце свободу та природні здібності особистості тощо.
Зогляду на це можемо стверджувати, що лідерами Кирило-Мефодіївського братства тарепрезентантами народницької концепції підтримувалися певні ліберальні Ідеї.Поза тим, зараховувати їх до представників ліберальної концепції було б науковонекоректним.
Українськийлібералізм як світоглядна концепція формується Михайлом Драгомановим. Підвпливом декабристів та представників англійського лібералізму М.Драгомановстворив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійнорозвинених особистостей. Шлях до цього ідеалу — федералізм з максимальногодецентралізацією та самоврядуванням громад і областей. Підхід Михайла Драгомановаполягав у необхідності пов'язати український національний рух та його програмуз європейськими ліберально-демократичними концепціями. Проте значною мірою йогосвітобачення мало виразне соціал-демократичне забарвлення.
Певніідеї М. Драгоманова перейняв Іван Франко, котрий на початку своєї політичної діяльностіспробував об'єднати соціалістичні ідеї з ліберальними підходами. З 1895 рокусвітогляд (Франка еволюціонує і вже до 1905 року він формулює власну концепціюукраїнського демократичного націоналізму.
Ліберальнаконцепція була посилена та збагачена новими підходами в період відомої дискусіїза доби першої російської революції 1905 року. Критики більшовицької ідеології,котрі виклали свої аргументи у збірнику «Вехи», мали серед своїх авторів ітеоретиків лібералізму. До найважливіших слід віднести українських громадськихдіячів, що брали участь у цій науково-політичній дискусії. Ключове місце тутпосідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського університетуОлександра Кістяківського — активного діяча «Старої громади» тажурналу «Основа».
БогданКістяківський, навчаючись в Київському університеті, відчув на со5І значнийвплив ідей М. Драгоманова, І. Франка та М. Павлика. Впродовж своєї наукової тагромадської діяльності Б. Кістяківський формує теорію розуміння права вконтексті соціальних наук. Грунтуючися на цьому, він закладає підвалинипринципів правової держави.
Певноюмірою своє тлумачення ліберальної концепції виклали І Михайло Туган-Барановський,Максим Славінський.
Уперіод діяльності української держави від 1918 року в системі Українськоїакадемії наук працювало кілька відомих українських і російських вчених тагромадських діячів, що обстоювали ідеї лібералізму. Це Володимир Вернадський,Агатангел Кримський та інші.
Головноюхарактеристикою української ліберальної концепції був розгляд важливості такогопоняття, як пріоритет прав особистості. Михайло Драгоманов у своємуконституційному проекті «Цільна спілка» на перше місце ставитьформування держави на засадах політичної свободи. Український мислитель пітполітичною свободою розумів права людини і громадянина, до яких слід віднести:недоторканність особистості, життя, приватного листування, національності(мови), свобода совісті, друку, об'єднань, носіння зброї, вибору житла ізанять, іі також право позову напосадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівністьусіх у громадянських правах та обов'язках, на думку М. Драгоманова, не можебути скасована будь-яким законодавчим актом. Винятком може бути лише військовийстан у країні.
Пріоритетправа Богдан Кістяківський, беззаперечно обговорюючи рівність громадян у правахта пріоритет прав особистості, вважає, що лише це є передумовою міцногоправопорядку. Суспільна організація та державна влада зможуть перебувати устані єдності лише за умов перетворення державної влади з влади сили на владузакону. В цьому розумінні важливого значення набуває судова влада та особливогромадський суд. Ці ідеї знайшли відтворення в майже викінченій концепціїБогдана Кістяківського щодо правової держави. У своїй праці «Соціальні наукиі право» український правник і політолог пише про те, що правовий устрій єскладним апаратом, у якому частина сил діє суто механічно. Проте для приведенняудію цього апарату та його правильної роботи необхідна безперервна духовнаактивність усіх членів суспільства. Кожна особистість повинна постійнозовнішньо і внутрішньо працювати для реалізації та дотримування права. Для Б. Кістяківськогоє надзвичайно актуальною і важливою проблема перехідного суспільства, де нібитоможливо йти на обмеження прав та свобод громадян. Він аргументує трагічність інеприпустимість таких дій.
Самоврядування- підґрунтя соціально справедливого суспільства, вважає Михайло Драгоманов.Саме тому для нього інституція самоврядування — це не лише формадецентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. У концепції М.Драгоманова ключове місце посідають громадянин та громада. Подальша організаціявлади будується за принципом знизу догори, де всі інститути є самоврядними.
НаціональнаІдея. Михайло Драгоманов у своїй праці «Чудацькі думки про українськунаціональну справу» переконує, що сама по собі думка про націю не зможедовести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого — загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та мирило їх. Протеця ідея космополітизму і людства зовсім не суперечить ідеї національності, алише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і БогданКістяківський, Володимир Вернадський, Агатангел Кримський, творячи своїконцепції організації української науки. З огляду на це важливо процитуватилист Володимира Вернадського до Агатангела Кримського на його 70-річчя,написаний па початку 1941 року (в контексті певних звинувачень щодонеукраїнської позиції першого Президента УАН Вернадського): «Моя наукова роботадля мене, а власне і для вас, все… стоїть на першому місці, але культураукраїнського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою вкритичний момент історії нас об'єднала. Ми з Вами обрали… правильний шлях укритичний момент історії української наукової роботи».
Підсумовуючиогляд головних характеристик українського лібералізму, слід застерегти, щосвітоглядна концепція лібералізму в історичному контексті не змогла набративиразної, сталої політико-економічної форми.
Деякі партійніінституції, що діяли в період 1907 — 1917 років, УДП, УРП тощо не булирепрезентантами ліберальної програми у новому її розумінні. З огляду на сучаснешироке тлумачення терміна «консерватизм» доцільно зробити попереднійісторичний екскурс. Історично термін «консерватизм» розглядався якдуховна настанова, що бачить особливу цінність у традиційному ладі тавикристалізованих традиціями установах і формах життя та дбає про їхнєзбереження.
Історичнітрадиції українського консерватизму. В’ячеслав Липинський історично виводитьукраїнські монархічні традиції з часів Гетьманщини Богдана Хмельницького.Аналіз цього історичного періоду переконує теоретика українського консерватизмув тому, що держава Богдана Хмельницького — це типова європейська країнаспадкової монархії. Головці ідеї гетьмана Богдана Хмельницького про організаціювлади, роль шляхти, необхідність успадкування української козацько-гетьманськоїдинастії В. Липинський пов'язує для подальшого історико-політичного розгляду тавибудування своєї консервативної концепції.
СтепанТомашівський виходить з необхідності визнання першою українською національноюдержавою Галицько-Волинського князівства, яке ввібрало в себе кращізахідноєвропейські традиції. Саме Галичина з ЇЇ релігійними та культурнимитрадиціями мусить відігравати визначну роль у формуванні нової українськоїдержави.
ВасильКучабський вбачає важливі історичні уроки у XXсторіччі.Гетьманат Г.Т. Скоропадського та діяльність ЗУНР продемонстрували важливістьідей консерватизму в українському державотворенні. Тому помилки та сильні бокивищезгаданих періодів є головними для формулювання своїх підходів у ВасиляКучабського.
Формадержавного правління. Аналіз історичних традицій та пошуки оптимальної моделіорганізації державної влади в Україні привертають репрезентантів консерватизмудо ідеї монархічного ладу. Проте, враховуючи особливості підходів кожного ізполітологів, було запропоновано фактично три різні форми монархій. В’ячеславЛипинський вбачав ефективним класократичний тип організації влади (на відмінувід демократичного та охлократичного) у вигляді правової монархії на засадахІсторичного гетьманату. Степан Томашівський відповідно — у правовійклерикальній, а Василь Кучабський — у військовій монархії. В’ячеслав Липинськийі Степан Томашівський у своїх пізніх працях припускали можливість еволюціїмонархічної організації влади до європейського типу конституційної монархії, децентр владних повноважень значною мірою перебирає парламент.
Політичнаеліта. Представники консервативної моделі під впливом праць Г. Моски, В. Парето,Р. Міхельса та інших розробляють концепцію ролі та місця політичної еліти усистемі політичного ладу. Виступаючи з критикою ліберально-демократичних ідейможливості організації влади за принципом влади більшості, вони віддають перевагув ролі провідної верстви — творчій меншості.
Елітаабо аристократія в Історичному контексті В. Липинського — творча меншість,верства, єдино здатна для конструктивної, державотворчої роботи. Саме виходячиз цього український політолог критично оцінює загальноприйняте розуміннядемократії. «Я не демократ тому, що люблю народ, але не живу з»народної любові" і не вірю в те, щоб правда і добро сходили відрозпалених агітаторами хвилевих пристрастей випадкової арифметики більшості, анавпаки, вірю в досвід історії людства, який вчить, що всі громадські цінностізавжди створювалися уміючою панувати над своїми та чужими пристрастями,організованою та непохитною в своїх переконаннях меншістю".
Іншийаспект проблеми політичної еліти в Україні походженням та суспільним місцем.Роль політичної еліти В. Липинський відводить у першу чергу продукуючимверствам-продуцентам, які зайняті у виробництві та живуть від нього. ДляУкраїни з її історико — господарським минулим на роль політичної елітипідходить «посідаючий хліборобський клас», тобто всі хлібороби, щоживуть на землі і від землі, незалежно від розмірів свого господарства.Інтелігенція не може виступати у ролі політичної еліти. її призначення — утворенні культурних та суспільних цінностей, щоб тим самим сприяти державнійєдності. Інтелігенція лише інтелектуально та ідейно підпирає провідну перству.До речі, представниками консервативної течії скритикована теза про історичнепокликаний української інтелігенції до державно-політичного лідерства такерування держаною.
Третійаспект проблеми політичної еліти пов'язаний із питанням взаємовідношення староїта нової еліти за умов творення якісно пової державної організації (як увипадку з Україною). Принциповий підхід В’ячеслава Липинського полягає вобґрунтуванні необхідності пошуку компромісу та залучення частини старої елітидо нової державотворчої діяльності.
СтепанТомашівський вважає, що українська еліта аристократія зможе зберегтися лише влоні греко-католицької церкви. Тому на цю церкву необхідно покласти функціїконсолідації суспільства та підтримки правлячої династії.
ВасильКучабський принципового значення надає необхідності набуття військового хисту.Головне також — це наявність вродженого шляхетського духу, волі та патріотичнихпочувань. Саме на цих засадах може і повинна об'єднатися історична шляхетськааристократія разом з молодою генерацією, яка прагне до освіти та культури задляреалізації національної ідеї.
Національнаідея. Пошук національної Ідеї, яка могла 6 об'єднати націю в творчомудержавницькому процесі, став ще однією важливою політологічною проблемоюукраїнської консервативної концепції.
Відсутністьнаціональної ідеї — спільної та об'єднуючої для всіх громадян України за часівукраїнської революції 1917 — 1918 років — одна з головних причин Ті поразки.«Побили себе ми самі… Ідеї віри, легенди про одну-єдину, всіх українцівоб'єднуючу, вільну і незалежну Україну провідники нації не створили, за такуідею не боролися і тому, розуміється, така Україна здійснитися, прибратиреальні, живі форми не могла». В’ячеслав Липинський у пошуках такої ідеївикористовує принцип від протилежного і вважає, що:
— національно-етнічна ідея як опертя на українську (в етнічному розумінні) націюздається не найкращим вибором мірою відсутності національної монокультури,ментальної та релігійної ідентичності, спільної історичної долі різних земель;
— соціальна ідея як ідея орієнтаціїдержави на певні соціальні прошарки — робітництво, найбідніше селянство — тежне підходить;
— ідеологічна ідея як ідея опертя на певні політичні та філософські концепції,здебільшого історично не притаманні Україні, як-то комунізм, націоналізм тощо,теж нереальна з причин неможливості Ідентифікувати українську спільноту лише водній ідеології.
Зогляду на це, В. Липинський пропонує так званий принцип «територіальногопатріотизму», що означає таке; всі жителі, які постійно живуть в Україні,а не кочують, і які усвідомили себе її частиною, незалежно від мови, партійноїприналежності, релігійної конфесії, творять українську націю. Цьому політологічномувисновкові передувала авторська історична парадигма про месіанізм України, щополягає в її геополітичному, історичному, культурному, власне цивілізованомусинтезі між Сходом І Заходом. Тож бачив він майбутню українську державу, в якій«коріння… мусять бути в громадянстві — в своїй родині і своїм роді, всвоєму класі (значить в різних класах України) в своїй церкві (значить, в різниххристиянських церквах України), од яких ми не маємо права… одриватись»1.
СтепанТомашівський наближається до ідеї територіального патріотизму, проте застерігаєщодо пріоритетності базування етичних засад суспільства на цінностях греко-католицькоїцеркви. Він також пропонує принципово переглянути проблему українськогонаціонального героя, котрого сприймають як речника національної ідеї. Досі,вважає С.Томашівський, таку місію було покладено на Тараса Шевченка. Критикуючийого твори за анархістські та антидержавні ідеї, представник українськогоконсерватизму пропонує замінити міфологічну, неконструктивну програму Т.Шевченкана реальну та позитивну програму Михайла Драгоманова і В’ячеслава Липинського.Василь Кучабський пропонує розпочати державотворчий процес навколо українськогоП'ємонту, роль якого на першому етапі повинна відіграти Галичина. Далі Ідеявідродження України зорганізує подальші регіони та стане консолідуючою уборотьбі за формування власної держави.
Проблемапатріотизму. В розгляді ставлення українського консерватизму до ідейнаціоналізму автор заторкував його наголошуванням на негативних аспектахнаціоналізму. Теоретик українського консерватизму вважав більш адекватним та доцільнимвикористання терміна патріотизм. «Бути патріотом — це значить бажати всімасилами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиттялюдей, що живуть на українській землі, а не мріяти про витоплення в Дніпрібільшості своїх же власних земляків. Бути патріотом — це значить шукатизадоволення не в тім, „щоб бути українцем“, а в тім, щоб було честюносити ім'я Українця. Бути патріотом — це значить перш за все вимагати гарних ідобрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти іншихтому, що вони „не українці“. Врешті, бути патріотом, це значить,будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні,державотворчі прикмети: віру в Бога і послух його законам, тобто духовівартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану досвоєї традиційної влади (монархізм), загалом кажучи, лицаркість — тобтополітичні вартості».
Економічніпроблеми. Серед раніше означених носіїв консервативної Ідеї в Україні ніхтоспеціально не розглядав подібні питання. Єдиною тезою проходила економічнатематика у В. Луганського, С. Томашівського, В. Кучабського — у розумінніприродного визнання вартісності приватної власності — як підвалини господарювання.Проте цікавим виглядає вивчення статей українського економіста-консерватораМихайла Тимофіїва. Свої дослідження на сторінках часопису «ХліборобськаУкраїна» економіст присвятив вивченню ефективності впровадженняконсервативної національної валюти, системи взаєморозрахунків з Росією та іншимпитанням. Тимофіїв запропонував забезпечити введення власної національноївалюти — гривні — через підтвердження цукром та хлібом, а не золотом, як цетрадиційно заведено.
Зогляду на це було створено інші інституції грошово-фінансової реформи. Яксвідчать історичні дослідження економічних засад політики гетьманату П. Скоропадського1918 року, багато ідей економістів консервативної орієнтації, і зокрема МихайлаТимофіїва, ефективно діяли в Україні. В українській політичній думці вагомемісце посідає концепція комунізму. Поза тим слід свідомо підкреслити, щойдеться саме про український комунізм, оскільки він змістовно принципововідрізнявся від традиційного російського (радянського) комунізму.
Українськийкомунізм став відгалуженням національної революції 1917 року і з перших кроківсвоєї організаційної та політичної діяльності поєднав два елементи:самостійність як умову комуністичної революції та те, що соціальні перетвореннямусять іти в контексті національних. Маємо підстави говорити про кілька течійукраїнського комунізму.
Одназ них народилася в українській соціал-демократичній робітничій партії. Ця ліватечія в УСДРП, відійшовши від своєї партії, певний період брала участь урадянському уряді, а потім ввійшла в Комуністичну партію України на першомуз'їзді КПУ в Москві (5 — 15 липня 1918 року)- Всі представники цієї групи — Є. Неронович,П. Слинько. Є. Касяненко — обстоювали українську лінію й усіляко боролися зазміну нейтралістської політики КПУ. Є. Касяненко, для прикладу, брав участь усамостійницьких опозиціях в КПУ, проте організаційно ця течія нічого не змогластворити.
Другоюважливою складовою українського комунізму стала течія всередині КПУ, що виниклана початку 1918 року при створенні першої радянської республіки. МиколаСкрипник, Василь Шахрай, Сергій Мазлах І цілий шерег інших організаторівкомуністичної партії в Україні бачили її самостійною структурою, яка на рівнихправах входить до Ш Інтернаціоналу. Саме вони відіграли провідну роль на Таганрозькійнараді (19 — 20 квітня 1918 року)-, яка обговорювала перспективи пролетарськоїреволюції в Україні та засади комуністичної партії. Після дискусії на нарадібуло запропоновано два проекти резолюції:
— перший (Є. Квірінга): «Створитиавтономну партію зі своїм Центральним Комітетом та своїми з'їздами, але якийпідлягає загальному Центральному Комітету і з'їздам Російської комуністичноїпартії»;
— другий (М. Скрипника та інших):«Створити самостійну комуністичну партію, яка має свій Центральний Комітеті свої партійні з'їзди та зв'язана з Російською комуністичною партією черезміжнародну комісію (Інтернаціонал)».
Післяпоіменного голосування за пропозицію Скрипника висловилося 35, проти — 21,утримався — 1. Була запропонована й назва — Українська комуністична партія, щобільше відповідало її самостійному характеру (пропозиція Василя Шахрая таінших), але вона не була підтримана.
Протенавіть таке рішення спричинило активне втручання ЦК РКП(б). який наполегливорекомендував своїм колегам в Україні лише з тактичних міркувань оголосити впресі про створення незалежної комуністичної партії України, але чітко йти, щобна з'їзді було прийнято рішення про створення КПУ як складової частини РКП(б),Відповідна підготовка до з'їзду в Москві фактично спричинила орієнтаціюбільшості делегатів на рішення про статус КПУ, проте ціла група, очолюванаМиколою Скринником, проводила лінію Таганрозької конференції.
Підчас дискусії навколо проблеми можливості самостійного статусу КГІУ і ставленнядо цього ЦК РКП(б) Є. Квірінг пояснив: «Негласна постанова ЦК, згідно зякою повинен бути офіційно український ЦК, а неофіційно він існує як обласнийцентр». У результаті обміну поглядами й, зокрема, під тиском справжньоїточки зору ЦК РКП(б) Микола Скрипник знімає свій варіант резолюції і з'їздбільшістю приймає рішення про об'єднання партійних комуністичних організаційУкраїни зі своїм ЦК і зі своїми з'їздами для входження в єдину Російськукомпартію з підпорядкуванням у питаннях Програми загальним з'їздам РКП і загальнополітичнихпитаннях ЦКРКП.
Такимчином, уже на момент створення КПУ фактично не була українською ні за метоюсвоєї діяльності, ні за організаційним типом засад, ні за етнічним складом. Начас проведення першого з'їзду компартія України нараховувала чотири тисячічотириста членів, з них лише 7 відсотків українців — це триста вісім членівпартії.
Частинакомуністів, що продовжувала обстоювати ідею самостійної українськоїкомуністичної партії, спробувала аргументувати слушність своєї позиції. Саметакою працею стала книга Василя Шахрая та Сергія Мазлаха «До хвилі. Щодіється на Україні і з Україною», яка вийшла в Саратові наприкінці 1918 — на початку 1919 року й пізніше стала платформою самостійницьких поглядів укомуністичних течіях КПУ та поза нею. Василь Шахрай вважав за недоцільнепрацювати в після з'їздівській КПУ і пропонував створити іншу партію. Вгорі, наобкладинці книги «До хвилі...», він зазначає видавця:«Українська Комуністична партія (більшовиків)», якої насправді на тойчас не існувало.
Уподальшому ця праця залишилася як програма боротьби за повне національне йсоціальне визволення українського народу. Василю Шахраю не вдалося їїреалізувати, бо він був розстріляний денікінцями 1919 року, на Кубані.Співавтор — Сергій Мазлах — на себе ініціативи не взяв.
Щеяк на одну течію слід дивитися на Українську комуністичну партію (боротьбістів)- УКП(б), яка свій родовід веде з березня 1919 року. Саме тоді частинаукраїнських соціал — революціонерів перейменувалася в Українську партіюсоціал-революціонерів комуністів-боротьбістів, а в серпні того ж року злилася згрупою українських незалежних (лівих) ініціал-демократів і разом з нимиутворила Українську комуністичну партію боротьбістів — УКП(б). Керівникиборотьбістів — Гнат Михайличенко, Василь Елан Блакитний, Андрій Заливчий таінші — вимагали визнання себе в Комінтерні як незалежної і єдиної українськоїсекції. Проте така політика не могла довго протриматися і партія самоліквідуваласята злилася з КХ1(б)У навесні 1920 року.
До1925 року діяла ще й Українська комуністична партія (УКП), що з січня 1920 рокустала фактично легальною опозицією до більшовицького уряду в Україні. Навідміну від боротьбістів, які походили від есерів, УКП була марксистськоюпартією (походила від УСДРП), але стояла на засадах нової самостійної УРСР(лідери Андрій Річицький, Михайло Ткаченко).
Зліквідацією останньої опозиційної партії в Україні, якою була УКП (1925 рік),фактично на терені України не залишається організованої сили, яка брепрезентувала ідеї українського комунізму.
Комуністичнапартія України як територіальна, організаційна й політична складова Російськоїкомуністичної партії більшовиків не була виразником Ідей українськогокомунізму. Політично КПУ чи КП(б)У в різні періоди ставили за мету створенняпролетарської світової держави шляхом світової комуністичної революції, якзазначалося у Конституції РСФСР, УРСР до 1936 року, — організаційно, згідно звизнаним принципом демократичного централізму — повністю підпорядковувалися ЦКРКП(б), фактично на засадах територіальної організації. Крім того, до кінця30-х років українці становили меншість у Комуністичній партії України. Так, заз'їздівською статистикою в липні 1918 року із 4,4 тисячі членів і кандидатіввідсоток українців не перевищував семи. Така кількість українці в-комуністі в,можливо, вплинула на те, що на 11-му «жовтні і II1-мув березні 1919 р. з'їздах етнічні дані не публікувалися.
З кінця 30-хроків частка комушетів-українців у компартії України швидко зростає. Але на гойчас партійність стає вже необхідним; додатком для отримання доброї освіти,призначення на посаду.
Слідсказати, що після ліквідації УКП ідеї українського комунізму залишилися нарівні поглядів поодиноких державних та громадських діячів. Серед таких найбільшвідомими були Микола Скрипник, Микола Хвильовий, що обстоювали ідеї правукраїнського суверенітету і спромоглися на певний розвій національної культури,освіти, науки в хвилини політики українізації України. Дуже цікавими виглядаютьстатті Михайла Волобуєва про необхідність самостійності української республіки.Він вважав, що «економічне питання --центральна частина національноїпроблеми сучасності». Так, у праці «До проблеми українськоїекономіки» він па статистичному матеріалі доводив, що лише в 1924 — 1925роках. близько третини всіх прибутків України було витрачено поза її межами.
Такимчином, остання спроба поодиноких апеляцій керівними діячами КПУ чи іншихдержавних органів щодо порушення елементарних прав суверенітету Українизавершилася па початку 30-х років.
Ідеяукраїнського комунізму була похована до 90-х років XXсторіччя,коли комуністи України поставили за мету створення самостійної українськоїкомуністичної партії. Проте й цей план не було реалізовано. На час заборони їїдіяльності КПУ залишилася організаційно та політично у системі КПРС. Адже згідноз останнім статутом КГТУ, який прийнято в програмі на IIетапі XXVIIIз'їзду КПУ (13 — 14 грудня 1990 року), «Компартія України у своїхпринципових політичних і практичних діях керується програмними і нормативнимидокументами КПРС, рішеннями Ті вищих органів, що стосуються загальнопартійнихсправ».
Головніпринципи українського комунізму закладені у розумінні ролі понять соціальної танаціональної ідеї, української революції, а також проблеми стосунків України таРосії.
Соціальнаі національна ідея. Лише за умов розв'язання питання національно-державноговідродження України, ліквідації її національного поневолення можливий іреальний поступ економічного, соціального і культурного життя України. До цьогонаціональне будівництво для українського робітника і селянина є не лишеісторичним правом, але й історичною повинністю.
Українськареволюція… Революція розглядається представниками цієї політичної течії якнеобхідна передумова створення власної держави. Василь Шахрай пише:«Раніше чи пізніше, чи трудним і кровавим шляхом озброєної боротьби, чизгодою, шляхом демократичного вирішення спірних питань з сусідніми країнами, аУкраїна буде самостійною і незалежною не на словах тільки, а й на ділі».Поза тим національна революція повинна продовжитися й розвинутися укомуністичну революцію.
Україната Росія. Підтримуючи російський пролетаріат, який йде шляхом соціальноїреволюції, репрезентанти українського комунізму застерігають його відімперіалістичних впливів. До речі, цікаво, що під час дискусії з російськимибільшовиками українські комуністи наголошували увагу на повному розходженні зїхньою теорією принципу Володимира Леніна про те, що «в кожномубуржуазному націоналізмі пригнобленої нації є загальнодемократичний зміст протигноблення й саме цей зміст ми безумовно підтримуємо», який виглядає, надумку теоретиків українського комунізму, гаслом політичної доцільності. Цятеоретична конструкція більшовиків руйнується вже першими кроками їхньоїпрактики. З огляду на це, ідея об'єднання радянських республік в єдину державуможлива лише за умови утворення незалежних держав, які добровільно визначатьпринципи функціювання майбутнього союзу.
Націоналізмв українській та світовій термінології XIXсторіччя однозначно сприймався як національна свідомість та патріотизм. Засвоїм змістом він базувався на засадах гуманістичної філософії та поєднувавнаціональну ідею та демократичні цінності.
Зогляду на такий стан речей відомий український політолог Ольгерд Бочковськийзапропонував вирізняти націоналізм XIXта XX сторіччя як«націоналізм та всенаціоналізм», а В’ячеслав Липинський — як«патріотизм та націоналізм». Є всі підстави розрізняти світоглядний — демократичний націоналізм та більш партійно-ідеологічний інтегральнийнаціоналізм — як різні школи у цій течії.
Демократичнийнаціоналізм ми ще можемо означити як національно-державний напрямок, де йогорепрезентанти подають модель формування національної держави європейськогозразка. До представників демократичної концепції слід віднести Станіслава Дністрянського,Володимира Старосольського, Ольгерда Бочковського, Степана Рудницького.
Необхідністьрозрізнення двох підходів до націоналізму запропонували саме представникинаціонально-державницького напрямку. Ольгерд Бочковський у «Науці пронацію та її життя» (Нью-Йорк, 1958) писав, що націоналізм XIXсторіччя формувався передусім на гуманістичній філософії Й.Г. Гердера та бувдитиною новітньої демократії, засвоївши ідеологію Великої Французькоїреволюції: свобода, рівність, братерство. Цей старий націоналізм визнавав ізважав на етичні норми у громадсько-політичному житті.
Націоналізмже XX сторіччязі своєю програмою є антидемократичним, антигуманним та антиморальним. Ідеї Д. Донцовата його прихильників правильніше називати не націоналізмом, вважав О. Бочковський,а новонаціоналізмом або всенаціоналізмом.
СтаніславДністрянський у «Самовизначенні народів» робить застереження щодоновітнього націоналізму як такого, що змагається до влади не лише на своїйнаціональній території, а й над іншими народами, позбавляючи їх політичних прав.
Націоналізм(Інтегральний націоналізм) веде свій родовід від ідей Миколи Міхновського. Йогопромова, а згодом брошура «Самостійна Україна», крім обґрунтуванняправа українського народу на власну державу, закладає й деякі ідеї етнічногопринципу її організації. Поза тим, остаточно інтерналізм в Європі та зокрема вУкраїні дедалі виразніше набирає забарвлення партійної програми, що базуєтьсяна принципах революційності, моно-партійності тощо. Після обґрунтування цихідей інтегральний націоналізм як теорію було сформовано Дмитром Донцовим у«Націоналізмі».
Головнимипідставами чинного націоналізму (термін Д. Донцова) є:
— зміцнювати волю до життя, до влади, доекспансії;
— прагнення до боротьби та свідомість їїконечності;
— фанатизм та неморальність;
— піднесення ідеології до рівня державноїполітики імперіалізму;
— вождизм (творче насилля провідноїверстви). Незважаючи нате, що Дмитро Донцов не був членом ОУН, ця організаціявзяла на озброєння його ідеї. Ідеологічні та організаційні засади ОУН від 1929та щонайменше до 1943 року ґрунтувалися на засадах інтегрального націоналізму.
Одиніз лідерів ОУН Микола Сціборський у своїй праці «Націократія» (Париж,1935) пропонує більш окреслену модель суспільно-політичної організаціїукраїнської держави. Ця модель «націократії» грунтується на:
— необхідності встановлення диктатуриперехідного характеру;
— забороні участі політичних партій удержавному управлінні;
— тому, що українській націоналізм — державна ідеологія;
— визнанні важливої ролі синдикатів якорганів місцевого самоврядування у державній організації України;
— відведенні центральної ролі головідержави як керівнику нації та держави.
Зазначений вищепідхід був значною мірою відредагований рішеннями Третього Надзвичайного ЗборуОУН, який відбувся 1943 року. Проте після повернення до керівництваорганізацією Степана Бандери та у період Ярослава Стецька ідеї інтегральногонаціоналізму посідали певне місце в ідеологи та діяльності ОУН (б).
3. Дати визначення поняттям
Конституція – цезакон, який розв’язує засадове питання державного життя, закладає правовіпідвалини суспільного буття й має найвищу юридичну чинність у країні; цесукупність правових норм найвищої юридичної сили, які відрізняються відзвичайних законів тим, що формулюють і стверджують найзагальніші принципиутворення, оновлення й здійснення державної влади.
Непрямі вибори –процедура формування якогось представницького органу чи обрання посадовоїособи, відповідально до якої виборці подають свої голоси не безпосередньо закандидатів на виборну посаду, а за виборців другого щабля – виборщиків, які вжей проводять остаточне обрання від імені виборців.
Консенсус –спосіб, процедура відпрацювання і прийняття колегіальних рішень шляхомузгодження пропозицій сторін, досягненням погодженості думок, віднайденняприйнятних для всіх формулювань.
Прагматизм –пізнавально – практична позиція, що ґрунтується на схильності визнавати міриломістинності знання, його практичну цінність, зручність, те, наскільки воно сприяєдосягненню успіху в діяльності.
Мілітаризм –реакційна політика нарощування військової могутності, яку проводять панівнікласи експлуататорських держав з метою загарбання чужих земель.
Європарламент – міждержавнийі міжнаціональний політичний орган, в якому в 1995 році були представлені 12країн Європи – Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія,Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Німеччина і Франція.
Гласність– соціально – політична характеристика стану суспільства, що виражається увідвертості політичних процесів, інформованості населення, в широкому доступінаукових кругів і громадськості до джерел інформації.
4. Які терміни відповідаютьвизначенням
політичнийпартія лібералізм еліта
Сукупністьнеополітичних відносин, захищена законами від регламентації з боку держави – суспільнаорганізація.
Коло виборців,які голосують за певну політичну партію на виборах – електорат.
Система засобів,спрямованих на захист вітчизняного виробника – санкція.
Недоторканістьособи депутата – імунітет.
Любов добатьківщини – патріотизм.
5. Вибрати і обґрунтувати правильнувідповідь
1) Що унайбільшій мірі зумовило кризу світового комуністичного руху?
а) підривнадіяльність світового імперіалізму;
б) низькийрівень політичної свідомості пролетаріату;
в) зрада лідерівруху комуністичної ідеології;
г) компрометаціякомуністичних ідей практичними діями в процесі побудови соціалізму в СРСР таінших країнах.
Кризу світовогокомуністичного руху у найбільшій мірі зумовила підривна діяльністьімперіалізму.
Підтримуючиросійський пролетаріат, який йде шляхом соціальної революції, репрезентантиукраїнського комунізму застерігають його від імперіалістичних впливів. До речі,цікаво, що під час дискусії з російськими більшовиками українські комуністинаголошували увагу на повному розходженні з їхньою теорією принципу ВолодимираЛеніна про те, що «в кожному буржуазному націоналізмі пригнобленої нації єзагальнодемократичний зміст проти гноблення й саме цей зміст ми безумовнопідтримуємо» (С.Г.Рябов «Основи теорії політики» стр.91), який виглядає,на думку теоретиків українського комунізму, гаслом політичної доцільності.
2) Хто першим ізвчених Нового часу обгрунтував концепцію переходу людства від природного станудержави через укладення «суспільного договору»?
а) Дж. Локк;
б) Г. Гель;
в) В. Гумбольдт;
г) Т. Гоббс.
Першимобгрунтував концепцію переходу людства від природного стану держави черезукладення «суспільного договору» Т.Гоббс.
У Новий часвідбувається перенесення (редукція) властивих ним наукам методів та концепційна суспільне життя, їх використання в осягненні сутності соціального. ФренсісБекон, Томас Гоббс, Гуго Гроцій вважали природу, Індивіда та суспільство єдинимцілим, підпорядкованим наперед заданим та незмінним законам буття, єдинимпринципам причинності. Найголовнішим для індивідів є «природнийзакон» («lexnaturalis»), яким є«розпорядження або якесь винайдене розумом загальне правило, згідно з якимлюдині заборонено робити те, що може згубно позначитися на ЇЇ житті або щопозбавляє її засобів його збереження, і втрачати те, цю вона вважає найкращимзасобом для збереження життя»(Рябов С.Г, М.В. Томенко «Основитеорії політики», К. – 1996 р., стр. 41).
Виконуючивимогу цього закону й водночас вільно та свідомо люди укладають «суспільнуугоду» — угоду про сталий державний порядок, який дозволяє уникнутинебезпек (страхіть) «природного стану» («statusnaturalis»). Державний,громадянський стан («statuscivilis») є,згідно з Гоббсом, штучно сконструйованим засобом запобігти «війні всіхпроти всіх», яка буває характерною для додержавної, природної стадіїсуспільства, коли було заведено задовольняти Інтереси індивідів всімадоступними засобами без жодних обмежень.
У гоббсівськійтеорії віддзеркалено загальну тенденцію мислення XVIIсторіччя,яка полягала в спробах на нерелігійних засадах теоретично обґрунтувати йвиправдати сильну, централізовану державу, яка тільки й здатна забезпечити«громадянський мир».
6. Творче завдання
/>
Виходячи ізданої статті можна зробити висновок, що держава приймає безпосередню участь ужитті суспільства і у вирішенні найактуальніших питань, а саме таких як:енергоносії, ринки, інші звернення громадян. Для вирішення даних питань буливпровадженні програми для зменшення використання енергоносіїв, була проведенаборотьба із осередками стихійної торгівлі та ін. До уваги міськвиконкомуприймаються і розглядаються всі звернення громадян, що допомагає вирішеннюбагатьох питань.
Списоквикористаної літератури
1. Брегеда А.Ю. Політологія:Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 1999. — 108 с.
2. Гелей С, Рутар С. Політологія:Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. — К.: Знання, 1999. – 427 с.
3. Політологія у схемах, таблицях,визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С. Дзюбка, І.Г. Оніщенко, К.М. Левківського,З.І. Тимошенко. — К.: УФІМБ, 1999. — 161 с.
4. Політологія: Підручник / За заг.ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. — К.: Вища школа, 1998. — 415 с.
5. Політологія. Підручник длястудентів вузів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. — К.: Академія, 1998.- 368 с.
6. Політологія: Курс лекцій / І.С. Дмитрів(керівник), О.М. Рудакевич, В.А. Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. — 158с.
7. Основи політичної науки: Курслекцій / За ред Б. Кухти. — Ч. 3. Політична свідомість і культура. — Львів:Кальварія, 1998. — 556 с.