Міністерство освіти і науки України
Національний університет «Острозька академія»
Правничий факультет
Кафедра кримінально-правових дисциплін
Курсова робота на тему:
Теорія еліт, бюрократії і технократії
Виконала:
студентка групи П-12
Кухар Іванна Іванівна
Острог, 2008
Зміст
ВСТУП
РОЗДІЛ I. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ТЕОРІЙ ЕЛІТ
1.1 Поняття політичної еліти
1.2 Класичні теорії еліт
1.3 Сучасна політична еліта
РОЗДІЛ II. ТЕОРІЇ БЮРОКРАТІЇ
2.1 Бюрократія. Загальна характеристика
2.2 Раціональна теорія бюрократії Макса Вебера
2.3 Марксистське тлумачення бюрократії
2.4 Теорії бюрократії на сучасному етапі
РОЗДІЛ III. ТЕХНОКРАТИЗМ, ЙОГО КОНЦЕПЦІЇ
3.1 Перші концепції А. Сен-Симона
3.2 Т. Веблен – «батько технократизму»
3.3 Д. Гелбрейт і його технократичні ідеї
3.4 Сучасні теорії технократії
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Вступ
В другій половині XIX ст. у зв’язку з централізацією бюрократичного політичного життя настав новий період у сприйнятті людьми політики, влади. Він відображений в теорії еліт Вільфредо Парето, Роберта Міхельса і Гаетано Моски. На початку XX ст. елітарний підхід щодо вивчення політики був доповнений вивченням впливу так званих заінтересованих груп і новим поглядом на підпорядковуючу роль бюрократії в справі реалізації влади в суспільстві і в країні. Особливий вид соціального аналізу політики зіставила концепція технократії.
Актуальність дослідження зумовлена недостатнім вивченням даної теми у системі політичних наук.
Відомо, що еліта є носієм національної ідеї. Саме ця група керує всією нацією, стоячи на чолі її політичних організаційних установ, творить певні культурні, моральні, політичні й організаційні цінності, які потім привласнює собі вся нація, і завдяки яким нація живе і тримається. Політичні еліти прямо чи опосередковано здійснюють владу, керують політичним процесом, усіма видами політичної діяльності, розвивають політичну культуру. Утворення і функціонування держав, політичний режим і суспільно-економічний устрій також залежить від типу і сили еліт. Тому нам необхідно показати всім людям важливість наявності цієї еліти у державі.
Державна влада з часом набуває самостійності щодо суспільства, стає служити власним потребам і свій корпоративний інтерес у реалізації суспільних функцій бюрократія видає за загальні інтереси. Досягнути прогресу в розвитку всіх сфер нашого життя без подолання бюрократизму неможливо. Тому необхідна боротьба проти нього.
Прихід до влади технократів – непомітний перехід економічної, політичної влади до рук професіоналів, людей, які раніше стояли за спинами керівників чи власників. Нам необхідний цей перехід для того, щоб до влади прийшла «майстри своєї справи», які зможуть навести лад всередині держави і підняти її рівень розвитку.
Метою роботи є дослідження теорій еліт, бюрократії і технократії, їх аналіз та встановлення необхідності їхнього існування.
Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких наукових завдань:
— дослідити історію виникнення політичної еліти ;
— опрацювати класичні теорії еліт;
— розглянути теорії бюрократії за Максом Вебером;
— опрацювати марксистське тлумачення бюрократії;
— дослідити погляди Сен-Симона та Т. Веблена на технократію;
— дослідити розвиток теорій еліт, бюрократії і технократії на сучасному етапі.
У курсовій роботі використовувалися такі методи як:
— системного аналізу: розділила об’єкт мого дослідження на окремі частини для детального його вивчення. Такими частинами стали розділи і підрозділи моєї курсової ;
— порівнянь: в рамках співставлення різних теорій еліт, теорій бюрократії і технократії;
— історичний: простеження історичного розвитку теорій еліт, бюрократії і технократії.
Об’єктом дослідження є концепції теорій еліт, бюрократії і технократії.
Предметом роботи є історія виникнення і розвитку теорій еліт, бюрократії і технократії; їх місце в системі політичних концепцій.
Практичне значення дослідження полягає у тому, що його результати можуть бути використані у підготовці лекцій і практичних занять із теорії політології, соціології. Робота може бути одним із джерел для опрацювання матеріалу по цій темі.
Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури:
У вступі розкрита актуальність нашого дослідження; сформульовані об’єкт, предмет, мета, завдання, методи та практичне значення наукової роботи.
Розділ I. «Поняття та види теорій еліт». У ньому висвітлено загальну характеристику феномену елітизму, його історичний розвиток; охарактеризовано класичні теорії еліт; подано характеристику сучасної політичної еліти.
Розділ II. «Теорії бюрократії». У цьому розділі досліджено раціональну теорію бюрократії М. Вебера та марксистські погляди на бюрократизм, охарактеризовано сучасний його стан.
Розділ III. «Технократизм, його концепції». Тут охарактеризовано концепції А. Сен-Симона, погляди Т. Веблена та технократичні ідеї Д. Гелбрейта.
У висновку стисло подаються результати нашого дослідження.
Розділ I. Поняття та види теорій еліт
1.1 Поняття політичної еліти
Термін «еліта» походить від латинського eligere і французького elite, що означає «вибраний, кращий, добірний». Починаючи з XII ст., це поняття використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом — у сфері суспільного життя для вирізнення груп “кращих” людей — вищої знаті, духовенства, військових. В XIX ст. так стали називати вищі групи у системі суспільної ієрархії1.
Елітою називають:
— людей, які отримали найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Парето);
— найбільш активних у політичному відношенні особистостей, що зорієнтовані на владу, тобто організовану меншість суспільства, правлячий клас (Моска);
— людей, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством; осіб, що інтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинуте почуття відповідальності (Ортега-і-Гассет);
— людей, наділених владою (Етціоні);
— людей, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай);
— особистостей, наділених харизмою (Фройнд);
— творчу меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі);
— меншість, що здійснює найбільш важливі функції в суспільстві (Келлер);
— порівняно невеликі групи, які складаються з осіб, що посідають провідне становище в політичному, економічному, культурному житті суспільства (теорія елітного плюралізму);
— найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів та вищих службовців у системі бюрократичного управління (теорія технологічного детермінізму);
— провідних представників різних соціальних груп — професійних, етнічних, локальних (Боден)2.--PAGE_BREAK--
Політична еліта – самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Вона відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства.
Правляча еліта має свою структуру. Вона складається з трьох взаємопов’язаних елементів:
1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних функцій. Її вплив на систему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних сил у державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою політичних конфліктів. Політична еліта володіє психологічними, соціальними й політичними якостями, бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї.
2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату. Вони мають владні повноваження, впливають на виконання важливих державних функцій.
3. Комунікаційна та ідеологічна еліта — представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації3.
Важливим є поділ еліт на закриті і відкриті (за доступом до влади).
Відкрита еліта допускає спонтанний приплив нових членів. Вона формується за такими принципами:
— економічна вагомість;
— політичний статус;
— популярність;
— професіоналізм у своїй сфері діяльності;
— підтримання власного авторитету;
— члени еліти піддаються остракізмові за порушення дисципліни;
— увага до суспільної думки.
Закрита еліта характерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки:
— члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни;
— головне в підборі — відданість вождеві з урахуванням особистих якостей;
— спосіб підбору — кадрова політика партії та влади;
— заперечує спонтанність формування;
— посадова вимога — точне виконання директив керівництва;
— ігнорує громадську думку.
Що ж до добору еліт, то К. Мангайм визначає три типи:
— на основі крові;
— на основі приватної власності;
— на основі інтелектуальної продуктивності.
На його погляд, еліта крові характерна для доіндустріального суспільства, еліта багатства — для індустріального, а еліта продуктивності — для постіндустріального4.
Вважають, що управління не може реалізуватись усім суспільством, а має здійснюватись кваліфікованою елітою. Існування цієї активної меншості зумовлена психічною і соціальною нерівністю людей, їх неоднаковими природними здібностями, можливостями і бажаннями брати участь у політиці, політичною пасивністю широких мас тощо.
Отже, політичні еліти здійснюють владу, беруть участь у виробленні політичних норм, керують політичним процесом, розвивають політичну культуру, відіграють провідну роль у функціонуванні державного апарату.
1.2 Класичні теорії еліт
У період античності елітарний світогляд знайшов своє відображення в працях Платона, який вважав, що державні функції можуть виконувати тільки вибрані — ті, хто отримав особливе виховання і має досвід управління державними справами. Людей, які не володіють належними знаннями, слід усунути від здійснення управлінських функцій, щоб уникнути хаосу в державному керівництві. Він вирізняв три своєрідні соціальні групи: правителів-філософів, воїнів-охоронців і простих громадян, що становлять керовану більшість. Ці групи існують у жорстких соціальних межах. Проте Платон вважав можливим перехід обдарованої людини з нижчої соціальної групи до вищої та навпаки5. Його теорія справила значний вплив на вчених, які розвивали теорію еліт на зламі XIX—XX ст., — італійських соціологів В. Парето і Г. Моску.
Г. Моска, поділяв суспільство на меншість, яка править, та більшість, якою правлять. Він визначав еліту як політично найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економіка, а політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним механізмом, а тому має безпосередній вплив на економічну ситуацію в країні. Право влади меншості над більшістю Г. Моска виводить з якостей, що притаманні правлячій меншості. До цих якостей, що відкривають доступ до правлячого класу, належить передовсім організованість. «Сто осіб, які діють узгоджено, зі спільним розумінням справи, — зазначає вчений, — переможуть тисячу людей, які незгодні один з одним і які спілкуються тільки один з одним…». Г. Моска визначив кілька рис, які притаманні правлячій еліті: перевага над оточенням, авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають з військових подвигів, багатства, високого походження, високих моральних якостей, місця в церковній ієрархії та володіння мистецтвом управління.
Також Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридичне, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва6.
Незалежно від Г. Моски, і майже в той самий час, теорію політичних еліт розробив В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість – еліта. ЇЇ складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності.
В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта – це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».
За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».
Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до «закону циркуляції еліт» поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації7.
Близькими до висновків Вільфреда Парето і Гаетано Моски були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт – німецького соціолога Роберта Міхельса. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.
У своїй основній праці «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю закону, який Р. Міхельс назвав «залізним законом олігархічних тенденцій», в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість — еліта.
Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверджував Р. Міхельс, завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас і їх байдуже ставлення до політики. продолжение
--PAGE_BREAK--
Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт В. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес — збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію».
Класичні концепції еліт В. Парето, Г. Моски та інших учених, нині критикують за надмірне наголошування на психологічних чинниках, за ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, а перебільшення ролі лідерів, нехтування активності мас, недостатній рівень урахування свідомості суспільства і цинічне ставлення до боротьби за владу8.
Отже, усі існуючі теорії еліт становлять сукупність соціально-філософських концепцій, які стверджують, що необхідними складниками будь-якої соціальної структури є вищий привілейований прошарок чи прошарки, що здійснюють функції управління, розвитку культури. Це і є еліта, поряд з якою співіснує маса звичайних людей.
1.3 Сучасна політична еліта
Сучасна політична еліта є внутрішньо диференційованою. ЇЇ поділяють на правлячу, контреліту і опозицію. Правляча еліта — це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів. Призначенням цієї еліти полягає у володінні владою та утриманні її. Контреліта – це та політично активна верства, з якої в майбутньому може бути сформований новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій. ЇЇ дії спрямовані на те, щоб відібрати владу в панівної еліти. Опозиція – це будь-яка політично організована група, що критикує уряд і прагне здобути владу.
Розрізняють також вищу еліту, яка приймає або безпосередньо впливає на прийняття загальнодержавних рішень, і середню еліту, яка складається з інтелектуалів, службовців, учених, менеджерів тощо. Складовою частиною політичної еліти є адміністративна, до якої належать службовці-управлінці.
У сучасній західній політології наявні два основні підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві — функціональний і ціннісний. Прихильники функціонального підходу за головну ознаку політичної еліти беруть соціальний статус людини, її місце і роль у системі владних управлінських структур. Вони визначають еліту як меншість населення, котра приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю (П. Шарон), або як меншість, котра здійснює найважливіші функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келер).
Прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою політичної еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля, фізичний стан) одних людей над іншими. Х. Ортега-і-Гассет елітою вважав тих, хто володіє найвищим почуттям відповідальності. Згідно із З. Фрейдом еліта — це позначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно магніту. Отже, належність до політичної еліти в даному разі визначається культурно-психологічними особистими якостями людини, з якими вона народжується чи які в неї виховано9.
Останніми часом в політичній науці набули поширення ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліберальні концепції.
Ціннісні концепції еліт об'єднують такі спільні настанови:
— еліта — найцінніший елемент суспільства, наділений високими здібностями в найважливіших для держави сферах діяльності;
— панівне становище еліти відповідає інтересам усього населення;
— формування еліти є наслідком природного добору суспільством найцінніших своїх представників;
— елітарність — закономірний наслідок рівності можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії.
Згідно з теоріями демократичного елітизму керівна група не лише наділена певними якостями, а також здатна виконувати функцію захисту демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку, політичної конкуренції).
Концепції плюралізму еліт:
— передбачають визнання наявності багатьох еліт одночасно, вплив яких обмежений певними сферами діяльності;
— перебування еліт під постійним впливом мас;
— наявність демократичної конкуренції еліт; мінливість і нестійкість відносин влади і як наслідок — відсутність стійких позицій панівного класу;
— умовність відмінностей між елітою та масою з огляду на широкі можливості доступу до лідерства.
Теорії плюралізму еліт (політична, економічна, адміністративна, військова, релігійна, наукова) врівноважують одна одну і таким чином нібито запобігають встановленню тоталітаризму10.
Ліволіберальні концепції еліт базуються на критиці елітарності суспільства з демократичних позицій, структурно-функціональному підході до еліти; визнанні глибоких відмінностей між елітою та масою, складності структури панівної еліти.
Сучасна еліта в різноманітних сферах суспільно-політичного життя частіше не має якихось особливих біопсихологічних якостей чи, простіше кажучи, яскраво виражених талантів, здібностей, надбань. Натомість складається вражання, що в еліту суспільства потрапляють дедалі більше людей з ординарними якостями та без особливих заслуг перед своєю державою.
Нинішнє суспільство має явно елітний характер, а будь-які спроби усунути еліти з політичного життя в ХХ ст. призводили до появи тоталітарних режимів та деградації еліти11. Ось чому в демократичних країнах питання стоїть не про усунення еліти з політичної арени, а про формування висококваліфікованої, ефективно правлячої групи, підконтрольної суспільству. З огляду на це виняткового значення набуває і проблема політичного лідерства як така, що безпосередньо пов’язана з проблематикою еліти.
Розділ II. Теорії бюрократії
2.1 Бюрократія. Загальна характеристика
Термін бюрократія походить від франц. bureaucratie – панування канцелярії – специфічна форма соціальних організацій та відносин у суспільстві, в яких центри виконавчої влади практично незалежні від більшості їх членів; вищий привілейований прошарок чиновників-адміністраторів у державі12. Це поняття використовується, як правило, для характеристики відповідних засобів управлінської діяльності. Бюрократія є апаратом панування, інструментом влади, який містить внутрішнє протиріччя – залишаючись апаратом, він перебирає владу над владою.
Бюрократія притаманна не тільки державі, хоча це поняття часто пов’язується лише з державою, а й взагалі будь-яким організаціям. Передумовою її існування є специфічна професійна управлінська діяльність, тобто необхідність засвоєння певних вмінь і навичок, а також технічна неможливість безпосередньої демократії. Особливо поширились ці передумови в сучасному індустріальному та постіндустріальному суспільстві, хоча, безумовно, бюрократія існувала і раніше, в традиційних суспільствах. Бюрократія приходить на зміну старим формам влади тому, що вона являє собою технічно більш довершений спосіб організації – настільки ж, наскільки машинне виробництво перевершує ручну працю.
Бюрократії притаманні такі риси:
— систематична мобілізація людських та матеріальних ресурсів для здійснення чітко визначених цілей і планів;
— використання професійно підготовлених кадрів, обіймаючи неспадкоємні посади з означеним колом повноважень і сферою діяльності;
— професійна спеціалізація і розподіл праці, що координується ієрархією підпорядкування, підзвітною певній владі або клієнтурі.
Основним призначенням бюрократії є пригнічення індивідуальних особливостей, забезпечення суспільної єдності, утвердження однаковості й максимальної політичної монолітності суспільства.
Бюрократія тримається на таємності, диктатурі влади, вождизмі лідерів, створює сувору ієрархію влади і знищує індивідуалізм та колегіальність. Вона породжує не злагоду, а поступки, при цьому часто спирається також на форми примусу, коли іншими способами не вдається досягти прийнятного консенсусу.
Масштаби, сила й жорсткість дій бюрократії обмежуються лише рівнем і глибиною демократизації суспільства як її антиподом. Розширення і поглиблення бюрократизації суспільних відносин є сталою тенденцією діяльності чиновницького апарату. Загальмувати, обмежити і звузити сферу її діяння може процес демократизації та самоврядування народу. Тому ступінь свободи суспільства і громадянина, визначається результатами протиборства демократії і бюрократії.
Вважається помилковою думка, що поділ державної влади на три гілки усуває бюрократію. Світова практика свідчить: бюрократія ще більше зміцнила свої позиції. Проте з цього не випливає, що будь-яке професійне управління є бюрократичним. Воно стає таким лише з монополізацією управлінської функції, з абсолютизацією її спеціалізації, зосередженням управління в окремій соціальній верстві суспільства.
2.2 Раціональна теорія бюрократії Макса Вебера
Макс Вебер у своїй праці “Господарство і суспільство” дійшов висновку, що бюрократія – “природна” та “обов’язкова” форма будь-якої соціальної організації. Він визначив останню як систему управління, що має свої ознаки. Веберівськаідеальна модель бюрократичної організації базується на трьох опорах – нейтральності, компетентності та ефективності. Автор вважав, що їй притаманні безособистісність, раціональність, сувора регламентованість та обмеженість відповідальності, які є ідеалом будь-якої організації. Така модель базується на жорстких бюрократичних принципах:
— створення особливих сфер компетенції шляхом розподілу посад між службовцями, визначення обсягу влади, якою наділена кожна посадова особа при розв’язанні питань (тобто застосовується авторитарна влада керівника, який ухвалює рішення, віддає розпорядження підлеглим і контролює їх виконання, а останні застосовують управлінські рішення до конкретних ситуацій);
— наділення посадової особи правами і забезпечення її роботою лише залежно від рівня виконання нею своїх службових обов’язків. продолжение
--PAGE_BREAK--
За Максом Вебером бюрократія втілює найбільш ефективні і раціональні способи управління. Вона компетентна, кваліфікована, побудована на принципі ієрархії, має чітко визначені права й обов'язки, а отже, найбільш дисциплінована і законослухняна, одержує фіксовану платню і не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, що сприяє зменшенню корупції.
Висновки Вебера базувалися на аналізі бюрократичної моделі Німеччини, але обґрунтовані ним правила побудови та функціонування більшості структурних ланок державного управління. Основні їх правила такі:
— адміністративні установи організуються відповідно до власної ієрархії;
— кожна установа має власну ділянку компетенції;
— державних службовців не обирають а призначають на підставі професійної кваліфікації, зазначеної в дипломах, або за наслідками іспитів;
— державні службовці отримують заробітну платню відповідно до рангу;
— державний службовець має тільки одне місце роботи;
— державний службовець не володіє установою, у якій працює;
— звільнення державного службовця з посади базується на рішенні інстанції, що стоїть вище13.
Створення органів управління з урахуванням цих ознак формує раціональний тип бюрократії, що в ідеалі здатна діяти в режимі прийняття оптимальних рішень на підставі виключно компетентних і неупереджених оцінок. Вебер вважає, що бюрократія повинна мати професійні навички та раціональні знання, дотримуватися суворої дисципліни, бути відповідальною, поважати закони. У веберівськомурозумінні бюрократія – це максимальна раціоналізація колективної управлінської діяльності, що забезпечує утвердження оптимального державного устрою та структурує суспільство14. Раціональний підхід до феномена бюрократії тлумачить її як найефективнішу форму організації, винайдену людьми, оскільки вона реально дає змогу наблизитися до раціонального управління через використання найкращих здібностей людей, які мають спільні цілі.
Макс Вебер розрізнив два типи раціональної теорії бюрократії: традиційну “патрімоніальну” і сучасну раціональну. Переважною сферою впливу патрімоніальної бюрократії є царина державного управління, а її метою – збереження традиційних структур суспільного життя. Доменом раціональної бюрократії, яка формується в Новий час, була сфера приватно-господарчої діяльності, перш за все внутрішньогосподарська діяльність великих промислових підприємств. Її метою було забезпечення суто формальної ефективності виробництва, тому, виходячи з міркувань доцільності, вона не була обтяжена ніякими традиційними цінностями.
Раціональна бюрократична організація характеризується:
— ефективністю, яка досягається завдяки чіткому розподілу обов’язків між членами організації, що дає можливість використовувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах;
— суворою ієрархічністю влади, що дозволяє вищим посадовим особам здійснювати контроль за виконанням завданьпідлеглими;
— формально встановленою і чітко фіксованою системою правил, які забезпечують одноманітність управлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до окремих випадків в найкоротший термін;
— безособовістю адміністративної діяльностіі емоційною нейтральністю стосунків, що виникають між функціонерами організації, де кожен має виступати не як індивід, а як носій соціальної влади, уособлення певної посади.
Отож, у розумінні М. Веберапоняття бюрократії є близьким до поняття управління взагалі. Втім, бюрократія не співпадає з управлінням – по-перше, там, де в будь-якому управлінні присутні елементи самоуправління; по-друге, там, де бюрократизм обмежується політичним лідерством.
2.3 Марксистське тлумачення бюрократії
Вперше розгорнуту характеристику бюрократії і бюрократизму дали К. Маркс і Ф. Енгельс, їхнє розуміння цього соціального явища ґрунтувалося на тому, що спочатку суспільство за допомогою простого поділу праці створило собі особливі органи для захисту спільних інтересів. Однак з часом ці органи, головний з яких — державна влада, задовольняючи свої особливі інтереси, із слуг суспільства перетворилися на його повелителів. Більше того, державний бюрократичний апарат може набути самостійності, згубної для суспільства і часом шкідливої навіть для тих класів, яким він покликаний служити. Бюрократія із засобу досягнення цілей соціального управління перетворюється на самоціль, її цінності перетворюються на державні. Марксистське тлумачення бюрократії виходить з розуміння її як суспільного явища, що має соціально-класовий зміст. Це спеціально призначений адміністративний механізм, що слугує інтересам правлячого класу. Бюрократія ототожнює себе з державою, свій бюрократичний інтерес у здійсненні суспільних функцій видає за загальні інтереси. В основі бюрократичної системи лежить принцип «сліпого підкорення, віри в авторитет, у механізм твердо встановлених формальних дій, готових принципів, поглядів, традицій». К. Маркс зазначав, що загальний дух бюрократії є таємницею, таїнством, і додержання його забезпечується у власному середовищі її ієрархічною організацією, а щодо зовнішнього світу — її замкненим корпоративним характером. Тому «відкритий дух» держави, а також державне мислення здаються бюрократії зрадою її таємниці15.
Бюрократична каста суспільства, що зосередила в своїх руках владу, постійно нав'язує народним масам свої погляди на державне життя, намагається повчати, що «начальство все краще знає, що про загальні принципи управління можуть судити тільки вищі сфери, які мають всебічні і більш глибокі знання про офіційну природу речей.
Марксисти розробили механізм усунення бюрократії від влади: постійна ротація і виборність чиновників, посилення адміністративних важелів впливу на державних службовців, громадський контроль за діяльністю бюрократичних установ. В цьому випадку, в разі побудови комуністичного суспільства бюрократія відмирає разом із державою, адже народні маси самі здатні здійснювати управлінські функції.
Погляди марксистів з часом зазнали еволюції: від філософського заперечення держави і бюрократії до рутинного осуду бюрократа і бюрократизму. Головне кредо марксизму зводилося до того, що бюрократія, як і кожне суспільне явище, має соціально-класовий зміст.
Отже, марксизм розглядав бюрократію як особливий адміністративний механізм, що діє на користь інтересам правлячого класу. Характерною його рисою є наявність особливої верстви осіб, які в умовах класового суспільства зосереджують у своїх руках владу, спеціалізуються на управлінні й поставлені в привілейоване щодо народу становище. Тобто, бюрократизм породжується не функціональними особливостями управління, а його соціально-політичними та економічними характеристиками.
2.4 Теорії бюрократії на сучасному етапі
Останнім часом дедалі зростає політична роль бюрократії. Вона є важливою частиною урядових тимчасових або постійних структур і операцій. Отже, говорити про політичну нейтральність бюрократичної машини не доводиться. Власне, й раніше бюрократія фактично не була відгороджена від політичних сил, що домінували в суспільстві, їхнє соціальне замовлення вона і покликана була виконувати. А тепер йдеться про безпосередню участь бюрократії у політиці та політичній боротьбі. Однак і суспільне життя не вільне від бюрократизації. Чиновницький персонал фактично управляє масовими організаціями. Політичні партії утримують великий управлінський апарат, який дедалі більше централізується, а разом з цим централізується і процес прийняття рішень. Відтак роль партійного чиновника в діяльності партії зростає. Державна влада з часом набуває самостійності щодо суспільства, стає служити власним потребам і свій корпоративний інтерес у реалізації суспільних функцій бюрократія видає за загальні інтереси. Добитися прогресу в розвитку всіх сфер нашого життя без подолання бюрократизму неможливо. Тому необхідна боротьба проти нього.
Сучасні дослідники критикують веберівський „ідеальний“ тип бюрократії, але це ще не означає, що його цілковито відкинуто. Багато західних соціологів вважають, що теорія бюрократії М, Вебера і тепер має бути основою для конструювання бюрократичної (адміністративної) організації. Бюрократія не повинна зводитися лише до її „ідеального“ типу, вона має і негативні властивості, що забезпечить універсальне розуміння її в різних за своєю природою соціальних структурах16.
Бюрократія зазнала змін як у формах існування, так і в методах здійснення своїх функцій. Пристосування її до нових соціальних умов відбувається надзвичайно активно. Дослідники проблем бюрократії вказують на два загальних чинники, які впливають на еволюцію організаційних (бюрократичних) моделей у сучасному суспільстві:
1) постійний прогрес у засобах і методах передбачення й організації; 2) зростаюча витонченість індивіда у дедалі складнішій культурі.
Для еволюції, якої зазнала бюрократія країн Заходу, найбільш характерні тенденції подальшого підвищення професіоналізму, компетентності, ініціативності, поглиблення спеціалізації, децентралізації побудови і прийняття управлінських рішень, що приводить до ослаблення ієрархії влади й адміністративного втручання у соціально-економічне життя. Такі погляди пропагують неоконсерватори, антиетатистські налаштовані вчені, які наполягають на значному обмеженні державного втручання в соціально-економічну сферу. Найбільш активно ця політика проводиться у Великобританії, де різко скорочені регулюючі функції держави в економіці, а бюрократія затиснута у більш жорсткі рамки функціонування. Цьому сприяла і реформа „державної служби“, яка мала за мету підвищити професіоналізм і компетентність урядових чиновників. Аналогічні тенденції характерні й для інших країн ЄС.
Отже, бюрократія – це не сучасна хвороба, що виникає внаслідок організаційного прогресу, а процес, який гальмує розвиток. Щодо засобів зцілення, то західна соціологія зводить їх переважно до організаційно-технічних і моральних заходів: усунення з чиновницького апарату зайвих інстанцій, які виникають внаслідок надмірної як централізації, так і децентралізації; зменшення письмового обсягу діяльності; скорочення чиновницького апарату, усунення просторового лабіринту; підвищення у чиновників почуття відповідальності; утвердження постулатів справжнього авторитету, особистого контракту із суспільством та ін. продолжение
--PAGE_BREAK--
Розділ III. Технократизм, його концепції
3.1 Перші концепції А. Сен-Симона
Технократія – один з напрямків сучасної суспільно-політичної думки, згідно якого політична влада повинна перейти від політиків і власників до наукової і технічної інтелігенції, спеціалістам, технократам.
Сен-Симон одним з перших спрогнозував керівну роль науковців і технічних фахівців у суспільних процесах. У «Листах женевського мешканця до сучасників» Сен-Сімон заявив, що сучасна наука корисна саме тим, що вона дає можливість передбачити, і тому вчені стоять вище всіх інших людей і професій. Якщо їх втратити, то нація в якийсь момент перетвориться в тіло без душі. Найбільш корисні представники технічних знань – хіміки, фізики, математики. Корисними також є юристи, але їх вплив незначний17.
Прихід до влади носіїв науково-технічного знання розглядався видатним філософом як закономірний результат суспільного розвитку. Він вважав, що управління суспільством має будуватися на раціональних, наукових основах. Тоді, в результаті застосування раціональних методів керування, політика, на думку А.Сен-Симона, «стане доповненням до науки про людину»18.
У вересні 1819 року Сен-Симон за підтримки Огюста Конта заснував журнал «Організатор». В ньому були опубліковані найкращі твори вченого. Безумовно, це було перше із видань Сен-Симона, яке привернуло увагу, як у Франції, так і за її межами. Вчений відкрив «Організатор» знаменитою «Притчою». В ній Сен-Симон зобразив, що би було з Францією, якби вона залишилась без п’ятдесяти керівників з кожної області знань: п’ятдесят інженерів, художників, поетів, промисловців, банкірів і різних підприємців. Це зруйнувало б весь устрій і всю культуру. Потім він аналогічно «викреслив» по п’ятдесят аристократів, державних чиновників, представників вищого духівництва, і показав, як мало це значило би для процвітання Франції.
Сен-Сімон посвятив два листа (восьме і дев’яте) «показу того, як повинна бути організована промисловість». Головне в них – це думка вченого про те, що встановлення нової системи є необхідним результатом закону суспільного розвитку. Прогрес суспільства ніколи не регулюється системою, придуманою кимсь. Це суперечило б природі речей і тому неможливо. Все підкоряється закону розвитку людства; люди – всього лиш його зброя. Звідси те, що нам необхідно підкорятися цьому закону, щоб замінити попередню духовну владу «владою науки і позитивних знань». Сен-Симон вважав, що реалізація цього закону не може призвести до деспотизму, заснованому на науці. Він вважав, що з часом зникнуть підлеглі, а будуть лише соратники і партнери; зникне «уряд», а буде лише «адміністрація».
Отож, в працях вченого присутні дві технократичні концепції: управління суспільством на наукових принципах і провідна політична роль науково-промислових спеціалістів. Але Сен-Симона не слід вважати першим ідеологом технократизму. Адже для того, щоб говорити про технократію необхідна поява великої кількості науково-технічних спеціалістів. А це сталося в другій половині XIX ст. із закінченням промислової революції в провідних країнах, коли почалось масове застосування машин у виробництві, а потім і в інших сферах.
3.2 Т. Веблен – «батько технократизму»
Вважається, що засновником технократизму був американський економіст і соціолог Торстейн Верлен. Його інколи називають «батьком технократизму». Головною метою індустріального суспільства, за його теорією, є нагромадження багатства. Ним пропонувались суспільні реформи, які б забезпечили формування нової індустріальної системи, основою якої є «машинний процес», а також створення умов для інвестицій19.
Період монополістичного капіталізму він розглядав як кульмінацію протиріч між інтересами суспільства й інтересами великих власників, «капітанів фінансів» і «капітанів індустрії». В результаті протиріч влада капіталістів стає неефективною, а самі вони перетворюються на клас, що паразитує на інших верствах. За Т. Верленом, боротьбу проти неефективного капіталу очолить не клас пролетарів, а прошарок технічних фахівців, інженерів. Причому в жоднім разі інженери не мають обмежуватися сферою виробництва — вони мають достатньо потенцій для перетворення всього суспільства в цілому. Для того, щоб привести відсталі у своєму розвитку інституціональні форми у відповідність з новітніми технологічними змінами, їм необхідна тільки свобода дій.
Революційність мислення була притаманна ХІХ століттю, не оминула вона й Веблена, який вважав, що технократи прийдуть до влади тільки «революційним» шляхом. Це мав би бути «страйк інженерів», який би призвів до встановлення нового порядку. Необхідно лише створити самостійну організацію технічних фахівців для координації зусиль у загальнонаціональному масштабі — і як тільки інженери зможуть об'єднатися і розробити план дій, вони легко здійснять задумане. Варто додати, що Веблен все ж багато в чому описував тільки економічні процеси і проігнорував політичні інститути в своєму утопічному передбаченні, так само, як і недооцінив роль вчених в майбутній «революції інженерів». Бунт інженерів так і не було втілено в життя — загалом через непродуманість його основ та загальну недоцільність. Але ідеї про перехід влади до технічних фахівців усе більше поширювалися в західному суспільстві, хоча і не в настільки радикальній формі, як у Т.Веблена.
3.3 Дж. Гелбрейт і його технократичні ідеї
Найбільш типовим представником технократичних ідей після Т. Веблена став американський економіст Дж. Гелбрейт.
Саме Гелбрейт детально дослідив перехід влади від одного класу до іншого — залежно від зміни співвідношення факторів виробництва (земля, капітал, праця, знання). Аналізуючи наслідки НТР, Гелбрейт зазначав: «Досвід минулого дає підстави припускати, що джерело влади в промисловому підприємстві переміститься ще раз — цього разу від капіталу до організованих знань. І можна припускати, що це знайде відображення в перерозподілі влади в суспільстві»20.
Сьогоднішнє суспільство — це суспільство ухвалення рішень, управління складними системами, яке вимагає інформації, тому формальний голова організації чи її власник обов’язково віддає частину реальної влади найбільш компетентним фахівцям. У результаті майже всі питання вирішуються в політичних інституціях, і левова частка управлінських функцій належить інженерам, технологам, економістам і іншим фахівцям. Їхня інформація визначає остаточне рішення. Відтепер не власники і навіть не адміністрація направляє діяльність підприємств і установ, а справжнім мозком сучасного виробництва стала сукупність фахівців, яку Д. Гелбрейт назвав «техноструктурою».
Що ж до політичних відносин, то виробнича технократія зацікавлена в збереженні стабільної соціально-економічної ситуації і забезпеченні безупинного росту обсягів виробництва, тому що це створює максимально сприятливі умови для її існування. Рішення таких задач неможливе без допомоги держави, без сприятливих відносин із правлячим режимом. Тому, на думку Д. Гелбрейта, техноструктура «буде уникати рішучого переходу на платформу якої-небудь політичної партії» і «буде приймати політичне забарвлення тієї партії, що у даний момент стоїть при владі».
І справді, технократи чудово співпрацювали і з фашистськими тоталітарними режимами, і з авторитарними диктаторськими, і з ліберально-демократичними. Таким чином, новий клас є надзвичайно толерантним у питаннях політичних режимів. Отож, на думку Дж. Гелбрейта, до влади, до процесу прийняття політичних рішень має бути залучена вся техноструктура суспільства21.
3.4 Сучасні теорії технократії
Технократію можна розглядати як вплив на владу, як співучасть у ній разом з іншими елітами, але не як політичне панування вчених і інженерів. Адже вчені так і не перетворяться на провідну політичну верству, оскільки власність і політична діяльність все ж залишаються найважливішими джерелами влади. Так само вчені не є однорідною групою — вони можуть розділятися на групи залежно від власних ідеологічних уподобань. І що головне — Белл одним з перших почав розуміти, що в сучасному світі раціоналізм технократії є неможливим. Науково-технічні знання можуть виступати як необхідний компонент політичних рішень, але ідея раціонального рішення, що влаштовує усіх, є утопією. Реалізувати її на практиці не є можливим. Політика — це завжди зіткнення інтересів різних груп людей, а керування ними — результат компромісу, вольового ірраціонального рішення. Тому, як вважає соціолог: «Технократ при владі — це просто один з різновидів політика, як би він не використовував свої технічні знання...»22.
Починаючи з 70-х років, технократія стає нормою західного суспільства. вчені все більше займаються її критикою. Вважається, що в цей час відбувається революція саме управлінців, принаймні в США: якщо раніше на чолі організації стояв «творець» — людина високого інтелектуального рівня, що мислила стратегічно, а менеджери були виконавцями, то тепер влада змістилася: менеджери стали першими особами, а «творці» стали радниками при них. Пізніше ситуація трохи ускладнилася, коли виявилося, що в конкурентному світі менеджери теж мають бути людьми з вищою освітою, теж мають володіти непересічними інтелектуальними даними. На сьогоднішньому етапі верства інтелектуалів і управлінців є змішаною, але саме вона знаходиться в основі будь-яких рішень, є посередником і виконавцем. Утворився «новий менеджмент».
Новий менеджер — «універсаліст», який «вирішує проблеми». Він є членом «команди», яка є рухливою управлінською структурою, що легко проникає в адміністративну оболонку і міняє її. І якщо на Заході вже відбулося декілька хвиль нового менеджменту — від «діячів» до «активних інтелектуалів» з двома вищими освітами, то у нас його представники тільки приходять до влади… Новий менеджмент має побудувати нову культуру праці, нову культуру організації і нову культуру управління.
«Революція менеджерів» — це також революція правил. Вона вимагає раціоналізації господарського законодавства, інституціоналізації всіх ланок ринкової інфраструктури, забезпечення гарантій прав власності і дотримання контрактних зобов'язань, звільнення економіки від кримінального тиску і чиновницьких вимагань. Вона вимагає зміцнення ролі судів і переорієнтації всієї системи правозахисту на захист прав громадян в економіці. Революція менеджерів має допомогти знищити непрозорі стосунки між державою і бізнесом. Саме майбутнє революції управлінців, те, яким шляхом вона піде в Україні, визначить подальший розвиток суспільства. продолжение
--PAGE_BREAK--
І якщо в економіці прихід технократів є просто необхідним, то політичний аспект цього питання є складнішим. Сутність технократизму сьогодні в тому, що рішення продовжують ухвалювати політики — з причин, які пояснив Деніел Белл. Технократи ж — це радники, помічники, консультанти, які пропонують керівнику декілька рішень на вибір, з описом подальшого їхнього розвитку. Технократи раціонально підходять до управління, і якщо в економіці це доцільно, то в політиці питання є складнішим. Уряди технократів ніколи не були популярними в суспільстві, оскільки вони пропонували ефективні, але не популярні, рішення (приклад — зміна декількох технократичних урядів Аргентини, бо вони не можуть вийти за межі технократизму і запропонувати ірраціональні рішення фінансової кризи). Політик же по своїй суті відчуває населення і може вибирати те рішення, яке сподобається людям. Відповідно можна вважати за необхідне формування рівноваги між раціональними консультантами і ірраціональними політиками. Революція управлінців — факт, з яким сперечаються науковці, але який вітають самі управлінці по всьому світі. Її суть — непомітний, безкровний перехід економічної, політичної влади до рук професіоналів, людей, які раніше стояли за спинами керівників чи власників. Звичайно, це не означає, що менеджери стали реальними керівниками підприємств, чи президентом країни стає його радник. Просто саме ці особи пропонують керівникові рішення, і, що важливо, останнім часом саме про цих осіб починає говорити суспільство.
Висновок
У ході даного наукового дослідження ми ознайомились із ранніми і сучасними теоріями еліт, бюрократії і технократії. Був проведений детальний аналіз та цілісне дослідження вищезазначених концепцій. Дослідження доводить, що потреба в політичній еліті — це закономірність розвитку цивілізації. Її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна й соціальна нерівність людей, їхні неоднакові природні здібності, можливості та бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність високого професіоналізму для її ефективного виконання; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.
Елітистський підхід до вивчення політики на початку XX ст. був доповнений теорією бюрократії, а згодом концепціями технократії.
Процес розширення соціальної ролі держави і пов’язаний з ним ріст бюрократії породили неоднозначні оцінки і різні теорії бюрократії. Бюрократизм проймає усі сфери суспільного буття людини – соціальну і політичну систему, державні інститути, бізнес, соціальне та культурне життя. Його вперше проаналізував Макс Вебер. Він висунув концепцію ідеальних типів влади. Згідно з теорією М. Вебера, бюрократія втілює найбільш ефективні і раціональні способи управління. Вона компетентна, кваліфікована, побудована на принципі ієрархії, має чітко визначені права й обов'язки, а отже, найбільш дисциплінована і законослухняна, одержує фіксовану платню і не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, що сприяє зменшенню корупції.
В основі технократичних концепцій лежить досить давня ідея про можливість ефективного функціонування влади, заміни політичного суб’єктивного рішення раціональним і об’єктивним. Технократи вважають, що велику роль у розвитку суспільства відіграє техніка і спеціальні знання в управлінні соціально-політичними процесами, а також науково-технічна революція.
Список використаної літератури
Вісник №3 «Революція управлінців та технократія: новий шанс для України?».
Дмитренко С.П. Політична еліта і політичне лідерство // Політологічні читання. – 2001. — №2.
История политических и правовых учений. Учебник для вузов./ Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 4-е изд., перераб. И доп. – М.: Норма, 2006. – С. 944.
Історія політичних і правових вчень: Підручник. – Юрінком Інтер, 2007. – С.464.
М.В. Масловський. Теория бюрократии Макса Вебера и современная политическая социология (монография).
Новая технократическая волна на Западе. Под ред. П.С. Гуревича. М.: Прогресс, 1986г.
Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: держава і політика /А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – С. 664.
Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенька. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – С. 436.
Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. К., 2002.
10. st.zu.edu.ua/polit/shl_4
11. www.tspu.edu.ua/subjects/66/politilogiua
12. www.zakroma.narod.ru
13. westukr.itgo.com.elita_about.html/