Міністерствоосвіти і науки України
Національнийуніверситет «Острозька академія»
Правничийфакультет
Кафедракримінально-правових дисциплін
Курсоваробота на тему:
Теоріяеліт, бюрократії і технократії
Виконала:
студентка групиП-12
Кухар Іванна Іванівна
Острог,2008
Зміст
ВСТУП
РОЗДІЛ I. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ТЕОРІЙ ЕЛІТ
1.1 Поняття політичної еліти
1.2 Класичні теорії еліт
1.3 Сучасна політична еліта
РОЗДІЛ II. ТЕОРІЇ БЮРОКРАТІЇ
2.1 Бюрократія. Загальнахарактеристика
2.2 Раціональна теорія бюрократіїМакса Вебера
2.3 Марксистське тлумаченнябюрократії
2.4 Теорії бюрократії на сучасномуетапі
РОЗДІЛ III. ТЕХНОКРАТИЗМ, ЙОГОКОНЦЕПЦІЇ
3.1 Перші концепції А. Сен-Симона
3.2 Т. Веблен – «батько технократизму»
3.3 Д. Гелбрейт і його технократичні ідеї
3.4 Сучасні теорії технократії
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Вступ
В другій половиніXIX ст. у зв’язку з централізацією бюрократичного політичного життя наставновий період у сприйнятті людьми політики, влади. Він відображений в теоріїеліт Вільфредо Парето, Роберта Міхельса і Гаетано Моски. На початку XX ст.елітарний підхід щодо вивчення політики був доповнений вивченням впливу такзваних заінтересованих груп і новим поглядом на підпорядковуючу роль бюрократіїв справі реалізації влади в суспільстві і в країні. Особливий вид соціальногоаналізу політики зіставила концепція технократії.
Актуальністьдослідження зумовлена недостатнімвивченням даної теми у системі політичних наук.
Відомо, що еліта є носієм національної ідеї.Саме ця група керує всією нацією, стоячи на чолі її політичних організаційнихустанов, творить певні культурні, моральні, політичні й організаційні цінності,які потім привласнює собі вся нація, і завдяки яким нація живе і тримається.Політичні еліти прямо чи опосередковано здійснюють владу, керують політичнимпроцесом, усіма видами політичної діяльності, розвивають політичну культуру.Утворення і функціонування держав, політичний режим і суспільно-економічнийустрій також залежить від типу і сили еліт. Тому нам необхідно показати всімлюдям важливість наявності цієї еліти у державі.
Державна влада зчасом набуває самостійності щодо суспільства, стає служити власним потребам ісвій корпоративний інтерес у реалізації суспільних функцій бюрократія видає зазагальні інтереси. Досягнути прогресу в розвитку всіх сфер нашого життя безподолання бюрократизму неможливо. Тому необхідна боротьба проти нього.
Прихід до владитехнократів – непомітний перехід економічної, політичної влади до рукпрофесіоналів, людей, які раніше стояли за спинами керівників чи власників. Намнеобхідний цей перехід для того, щоб до влади прийшла «майстри своєї справи»,які зможуть навести лад всередині держави і підняти її рівень розвитку.
Метою роботи є дослідження теорій еліт,бюрократії і технократії, їх аналіз та встановлення необхідності їхньогоіснування.
Реалізація цієїмети передбачає розв’язання таких наукових завдань:
— дослідитиісторію виникнення політичної еліти ;
— опрацюватикласичні теорії еліт;
— розглянутитеорії бюрократії за Максом Вебером;
— опрацюватимарксистське тлумачення бюрократії;
— дослідитипогляди Сен-Симона та Т. Веблена на технократію;
— дослідитирозвиток теорій еліт, бюрократії і технократії на сучасному етапі.
У курсовій роботівикористовувалися такі методи як:
- системного аналізу:розділила об’єкт мого дослідження на окремі частини для детального йоговивчення. Такими частинами стали розділи і підрозділи моєї курсової ;
- порівнянь: врамках співставлення різних теорій еліт, теорій бюрократії і технократії;
- історичний: простеженняісторичного розвитку теорій еліт, бюрократії і технократії.
Об’єктомдослідженняє концепції теорій еліт, бюрократії і технократії.
Предметомроботи єісторія виникнення і розвитку теорій еліт, бюрократії і технократії; їх місце всистемі політичних концепцій.
Практичне значеннядослідження полягаєу тому, що його результати можуть бути використані у підготовці лекцій іпрактичних занять із теорії політології, соціології. Робота може бути одним ізджерел для опрацювання матеріалу по цій темі.
Структурароботи. Курсоваробота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаноїлітератури:
У вступі розкритаактуальність нашого дослідження; сформульовані об’єкт, предмет, мета, завдання,методи та практичне значення наукової роботи.
Розділ I.«Поняття та види теорій еліт». У ньому висвітлено загальну характеристикуфеномену елітизму, його історичний розвиток; охарактеризовано класичні теоріїеліт; подано характеристику сучасної політичної еліти.
Розділ II.«Теорії бюрократії». У цьому розділі досліджено раціональну теорію бюрократіїМ. Вебера та марксистські погляди на бюрократизм, охарактеризовано сучасниййого стан.
Розділ III.«Технократизм, його концепції». Тут охарактеризовано концепції А. Сен-Симона,погляди Т. Веблена та технократичні ідеї Д. Гелбрейта.
У висновку стислоподаються результати нашого дослідження.
Розділ I. Поняттята види теорій еліт
1.1 Поняттяполітичної еліти
Термін «еліта»походить від латинського eligere і французького elite, що означає «вибраний,кращий, добірний». Починаючи з XII ст., це поняття використовували дляпозначення товарів вищої якості, а згодом — у сфері суспільного життя длявирізнення груп “кращих” людей — вищої знаті, духовенства, військових. В XIXст. так стали називати вищі групи у системі суспільної ієрархії[1].
Елітою називають:
- людей, якіотримали найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Парето);
- найбільшактивних у політичному відношенні особистостей, що зорієнтовані на владу, тобтоорганізовану меншість суспільства, правлячий клас (Моска);
- людей, якікористуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством; осіб, щоінтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинуте почуттявідповідальності (Ортега-і-Гассет);
- людей,наділених владою (Етціоні);
- людей, якімають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя(Дай);
- особистостей,наділених харизмою (Фройнд);
- творчуменшість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі);
- меншість, щоздійснює найбільш важливі функції в суспільстві (Келлер);
- порівняноневеликі групи, які складаються з осіб, що посідають провідне становище вполітичному, економічному, культурному житті суспільства (теорія елітногоплюралізму);
- найбільшкваліфікованих спеціалістів, менеджерів та вищих службовців у системібюрократичного управління (теорія технологічного детермінізму);
- провіднихпредставників різних соціальних груп — професійних, етнічних, локальних (Боден)[2].
Політична еліта –самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливимипсихологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосереднюучасть у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державноївлади або впливом на неї. Вона відіграє надзвичайно важливу роль у політичномужитті суспільства.
Правляча еліта маєсвою структуру. Вона складається з трьох взаємопов’язаних елементів:
1. Політичнаеліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних функцій. Її вплив насистему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самоїеліти, співвідношенням політичних сил у державі, формою політичного устрою,наявністю й гостротою політичних конфліктів. Політична еліта володієпсихологічними, соціальними й політичними якостями, бере безпосередню участь усхваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чивпливом на неї.
2. Бюрократичнаеліта охоплює представників управлінського апарату. Вони мають владніповноваження, впливають на виконання важливих державних функцій.
3. Комунікаційната ідеологічна еліта — представники науки, культури, духовенства та засобівмасової інформації[3].
Важливим є поділеліт на закриті і відкриті (за доступом до влади).
Відкрита елітадопускає спонтанний приплив нових членів. Вона формується за такими принципами:
- економічнавагомість;
- політичнийстатус;
- популярність;
- професіоналізму своїй сфері діяльності;
- підтриманнявласного авторитету;
- члени елітипіддаються остракізмові за порушення дисципліни;
- увага досуспільної думки.
Закрита елітахарактерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки:
- члени еліти непіддаються остракізмові за порушення дисципліни;
- головне впідборі — відданість вождеві з урахуванням особистих якостей;
- спосіб підбору— кадрова політика партії та влади;
- заперечуєспонтанність формування;
- посадовавимога — точне виконання директив керівництва;
- ігноруєгромадську думку.
Що ж до доборуеліт, то К. Мангайм визначає три типи:
- на основікрові;
- на основіприватної власності;
- на основіінтелектуальної продуктивності.
На його погляд,еліта крові характерна для доіндустріального суспільства, еліта багатства — дляіндустріального, а еліта продуктивності — для постіндустріального[4].
Вважають, що управлінняне може реалізуватись усім суспільством, а має здійснюватись кваліфікованоюелітою. Існування цієї активної меншості зумовлена психічною і соціальноюнерівністю людей, їх неоднаковими природними здібностями, можливостями ібажаннями брати участь у політиці, політичною пасивністю широких мас тощо.
Отже, політичніеліти здійснюють владу, беруть участь у виробленні політичних норм, керуютьполітичним процесом, розвивають політичну культуру, відіграють провідну роль уфункціонуванні державного апарату.
1.2 Класичнітеорії еліт
У період античностіелітарний світогляд знайшов своє відображення в працях Платона, який вважав, щодержавні функції можуть виконувати тільки вибрані — ті, хто отримав особливевиховання і має досвід управління державними справами. Людей, які не володіютьналежними знаннями, слід усунути від здійснення управлінських функцій, щобуникнути хаосу в державному керівництві. Він вирізняв три своєрідні соціальнігрупи: правителів-філософів, воїнів-охоронців і простих громадян, що становлятькеровану більшість. Ці групи існують у жорстких соціальних межах. Проте Платонвважав можливим перехід обдарованої людини з нижчої соціальної групи до вищоїта навпаки[5]. Його теорія справилазначний вплив на вчених, які розвивали теорію еліт на зламі XIX—XX ст., —італійських соціологів В. Парето і Г. Моску.
Г.Моска, поділяв суспільство на меншість, яка править, та більшість, якоюправлять. Він визначав еліту як політично найактивнішу групу людей,зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Моска вважав, що основоюсуспільного розвитку є не економіка, а політика. Правляча еліта концентрує усвоїх руках керівництво державним механізмом, а тому має безпосередній вплив наекономічну ситуацію в країні. Право влади меншості над більшістю Г. Москавиводить з якостей, що притаманні правлячій меншості. До цих якостей, щовідкривають доступ до правлячого класу, належить передовсім організованість.«Сто осіб, які діють узгоджено, зі спільним розумінням справи, — зазначаєвчений, — переможуть тисячу людей, які незгодні один з одним і які спілкуютьсятільки один з одним…». Г. Москавизначив кілька рис, які притаманні правлячій еліті: перевага над оточенням,авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають з військових подвигів,багатства, високого походження, високих моральних якостей, місця в церковнійієрархії та володіння мистецтвом управління.
Також Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичногокласу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з нихпроявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридичне, тофактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягаєв оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління,активних представників нижчих верств суспільства. Найбільш бажаною длясуспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бовона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, такі якісне оновлення самого керівництва[6].
Незалежно від Г. Моски,і майже в той самий час, теорію політичних еліт розробив В. Парето. Своїпогляди з цього питання він виклав у праці «Трактат із загальноїсоціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, щосуспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливимисоціальними та психологічними властивостями меншість – еліта. ЇЇ складаютьіндивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сферідіяльності.
В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта – це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участьв управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними дляеліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу ірізного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновагапотребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неїіндивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилученнятих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правлячаеліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам знеелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якіснийсклад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючуконтреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлюєвласне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав«законом циркуляції еліт».
За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовнозмінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першухарактеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки,динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільнаполітична система характеризується переважанням еліти «левів», анестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти«лисів».
Кожен тип еліти маєпевні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вониперестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується йвідповідно до «закону циркуляції еліт» поступається місцем контреліті, яка задопомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичнепанування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктомпанування та експлуатації[7].
Близькими до висновків Вільфреда Парето і Гаетано Моски булипогляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт – німецькогосоціолога Роберта Міхельса. Учений стверджував, що сама організація суспільствавимагає елітарності й закономірно відтворює її.
У своїй основній праці «До соціології партійності всучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецькоїсоціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великихорганізацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхнічлени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як доповсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективністьфункціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості,яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готуєвибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово, але неминуче виходитьз-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політикувласним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованогостановища. Так з необхідністю закону, який Р. Міхельс назвав «залізнимзаконом олігархічних тенденцій», в організаціях і суспільстві в ціломувиокремлюється керівна меншість — еліта.
Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверджував Р.Міхельс, завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія якбезпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду нанекомпетентність мас і їх байдуже ставлення до політики.
Р. Міхельс заперечувавзакон циркуляції еліт В. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдиназгуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес — збереження свогопанівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервнаборотьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділеліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівнупривілейовану касту і маси як «демократичну декорацію».
Класичніконцепції еліт В. Парето, Г. Моски та інших учених, нині критикують за надмірненаголошування на психологічних чинниках, за ігнорування демократичних іліберальних цінностей, а перебільшення ролі лідерів, нехтування активності мас,недостатній рівень урахування свідомості суспільства і цинічне ставлення доборотьби за владу[8].
Отже, усі існуючітеорії еліт становлять сукупність соціально-філософських концепцій, якістверджують, що необхідними складниками будь-якої соціальної структури є вищийпривілейований прошарок чи прошарки, що здійснюють функції управління, розвиткукультури. Це і є еліта, поряд з якою співіснує маса звичайних людей.
1.3 Сучаснаполітична еліта
Сучасна політичнаеліта є внутрішньо диференційованою. ЇЇ поділяють на правлячу, контреліту іопозицію. Правляча еліта — це група осіб, рішення яких істотно впливають напроцес функціонування і розвитку суспільних інститутів. Призначенням цієї елітиполягає у володінні владою та утриманні її. Контреліта – це та політичноактивна верства, з якої в майбутньому може бути сформований новий тип еліти, щоприйде на зміну існуючій. ЇЇ дії спрямовані на те, щоб відібрати владу впанівної еліти. Опозиція – це будь-яка політично організована група, щокритикує уряд і прагне здобути владу.
Розрізняютьтакож вищу еліту, яка приймає або безпосередньо впливає на прийняттязагальнодержавних рішень, і середню еліту, яка складається з інтелектуалів,службовців, учених, менеджерів тощо. Складовою частиною політичної еліти єадміністративна, до якої належать службовці-управлінці.
У сучаснійзахідній політології наявні два основні підходи до визначення політичної елітита її ролі в суспільстві — функціональний і ціннісний. Прихильникифункціонального підходу за головну ознаку політичної еліти беруть соціальнийстатус людини, її місце і роль у системі владних управлінських структур. Вонивизначають еліту як меншість населення, котра приймає важливі рішення всуспільстві і керує більшістю (П. Шарон), або як меншість, котра здійснюєнайважливіші функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келер).
Прихильникиціннісного підходу визначальною ознакою політичної еліти вважають духовнийаристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля,фізичний стан) одних людей над іншими. Х. Ортега-і-Гассет елітою вважав тих,хто володіє найвищим почуттям відповідальності. Згідно із З. Фрейдом еліта — цепозначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно магніту. Отже,належність до політичної еліти в даному разі визначаєтьсякультурно-психологічними особистими якостями людини, з якими вона народжуєтьсячи які в неї виховано[9].
Останніми часом вполітичній науці набули поширення ціннісні концепції еліт, теоріїдемократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліберальні концепції.
Ціннісніконцепції еліт об'єднують такі спільні настанови:
- еліта —найцінніший елемент суспільства, наділений високими здібностями в найважливішихдля держави сферах діяльності;
- панівнестановище еліти відповідає інтересам усього населення;
- формуванняеліти є наслідком природного добору суспільством найцінніших своїхпредставників;
- елітарність —закономірний наслідок рівності можливостей, вона не суперечить сучаснійпредставницькій демократії.
Згідно з теоріямидемократичного елітизму керівна група не лише наділена певними якостями, атакож здатна виконувати функцію захисту демократичних цінностей (свободиособистості, слова, друку, політичної конкуренції).
Концепціїплюралізму еліт:
- передбачаютьвизнання наявності багатьох еліт одночасно, вплив яких обмежений певнимисферами діяльності;
- перебуванняеліт під постійним впливом мас;
- наявністьдемократичної конкуренції еліт; мінливість і нестійкість відносин влади і якнаслідок — відсутність стійких позицій панівного класу;
- умовністьвідмінностей між елітою та масою з огляду на широкі можливості доступу долідерства.
Теорії плюралізмуеліт (політична, економічна, адміністративна, військова, релігійна, наукова)врівноважують одна одну і таким чином нібито запобігають встановленнютоталітаризму[10].
Ліволіберальніконцепції еліт базуються на критиці елітарності суспільства з демократичнихпозицій, структурно-функціональному підході до еліти; визнанні глибокихвідмінностей між елітою та масою, складності структури панівної еліти.
Сучасна еліта врізноманітних сферах суспільно-політичного життя частіше не має якихосьособливих біопсихологічних якостей чи, простіше кажучи, яскраво вираженихталантів, здібностей, надбань. Натомість складається вражання, що в елітусуспільства потрапляють дедалі більше людей з ординарними якостями та безособливих заслуг перед своєю державою.
Нинішнєсуспільство має явно елітний характер, а будь-які спроби усунути еліти з політичногожиття в ХХ ст. призводили до появи тоталітарних режимів та деградації еліти[11].Ось чому в демократичних країнах питання стоїть не про усунення еліти зполітичної арени, а про формування висококваліфікованої, ефективно правлячоїгрупи, підконтрольної суспільству. З огляду на це виняткового значення набуваєі проблема політичного лідерства як така, що безпосередньо пов’язана зпроблематикою еліти.
Розділ II. Теоріїбюрократії
2.1 Бюрократія. Загальнахарактеристика
Термін бюрократіяпоходить від франц. bureaucratie – панування канцелярії – специфічна формасоціальних організацій та відносин у суспільстві, в яких центри виконавчоївлади практично незалежні від більшості їх членів; вищий привілейований прошарокчиновників-адміністраторів у державі[12]. Це поняттявикористовується, як правило, для характеристики відповідних засобівуправлінської діяльності. Бюрократія є апаратом панування, інструментом влади,який містить внутрішнє протиріччя – залишаючись апаратом, він перебирає владунад владою.
Бюрократіяпритаманна не тільки державі, хоча це поняття часто пов’язується лише здержавою, а й взагалі будь-яким організаціям. Передумовою її існування єспецифічна професійна управлінська діяльність, тобто необхідність засвоєнняпевних вмінь і навичок, а також технічна неможливість безпосередньоїдемократії. Особливо поширились ці передумови в сучасному індустріальному тапостіндустріальному суспільстві, хоча, безумовно, бюрократія існувала і раніше,в традиційних суспільствах. Бюрократія приходить на зміну старим формам владитому, що вона являє собою технічно більш довершений спосіб організації –настільки ж, наскільки машинне виробництво перевершує ручну працю.
Бюрократіїпритаманні такі риси:
- систематичнамобілізація людських та матеріальних ресурсів для здійснення чітко визначенихцілей і планів;
- використанняпрофесійно підготовлених кадрів, обіймаючи неспадкоємні посади з означенимколом повноважень і сферою діяльності;
— професійнаспеціалізація і розподіл праці, що координується ієрархією підпорядкування,підзвітною певній владі або клієнтурі.
Основнимпризначенням бюрократії є пригнічення індивідуальних особливостей, забезпеченнясуспільної єдності, утвердження однаковості й максимальної політичноїмонолітності суспільства.
Бюрократіятримається на таємності, диктатурі влади, вождизмі лідерів, створює суворуієрархію влади і знищує індивідуалізм та колегіальність. Вона породжує незлагоду, а поступки, при цьому часто спирається також на форми примусу, колиіншими способами не вдається досягти прийнятного консенсусу.
Масштаби, сила йжорсткість дій бюрократії обмежуються лише рівнем і глибиною демократизаціїсуспільства як її антиподом. Розширення і поглиблення бюрократизації суспільнихвідносин є сталою тенденцією діяльності чиновницького апарату. Загальмувати,обмежити і звузити сферу її діяння може процес демократизації та самоврядуваннянароду. Тому ступінь свободи суспільства і громадянина, визначаєтьсярезультатами протиборства демократії і бюрократії.
Вважаєтьсяпомилковою думка, що поділ державної влади на три гілки усуває бюрократію.Світова практика свідчить: бюрократія ще більше зміцнила свої позиції. Проте зцього не випливає, що будь-яке професійне управління є бюрократичним. Воно стаєтаким лише з монополізацією управлінської функції, з абсолютизацією її спеціалізації,зосередженням управління в окремій соціальній верстві суспільства.
2.2 Раціональнатеорія бюрократії Макса Вебера
Макс Вебер усвоїй праці “Господарство і суспільство” дійшов висновку, що бюрократія –“природна” та “обов’язкова” форма будь-якої соціальної організації. Вінвизначив останню як систему управління, що має свої ознаки. Веберівськаідеальна модель бюрократичної організації базується на трьох опорах –нейтральності, компетентності та ефективності. Автор вважав, що їй притаманні безособистісність, раціональність, сувора регламентованістьта обмеженість відповідальності, які є ідеалом будь-якої організації. Такамодель базується на жорстких бюрократичних принципах:
- створенняособливих сфер компетенції шляхом розподілу посад між службовцями, визначенняобсягу влади, якою наділена кожна посадова особа при розв’язанні питань (тобтозастосовується авторитарна влада керівника, який ухвалює рішення, віддаєрозпорядження підлеглим і контролює їх виконання, а останні застосовуютьуправлінські рішення до конкретних ситуацій);
- наділенняпосадової особи правами і забезпечення її роботою лише залежно від рівнявиконання нею своїх службових обов’язків.
За Максом Вебером бюрократія втілює найбільш ефективніі раціональні способи управління. Вона компетентна, кваліфікована, побудованана принципі ієрархії, має чітко визначені права й обов'язки, а отже, найбільшдисциплінована і законослухняна, одержує фіксовану платню і не володіє тимиресурсами, якими розпоряджається, що сприяє зменшенню корупції.
Висновки Вебера базувалися на аналізі бюрократичноїмоделі Німеччини, але обґрунтовані ним правила побудови та функціонуваннябільшості структурних ланок державного управління. Основні їх правила такі:
-адміністративні установи організуються відповідно до власної ієрархії;
- кожна установамає власну ділянку компетенції;
- державнихслужбовців не обирають а призначають на підставі професійної кваліфікації,зазначеної в дипломах, або за наслідками іспитів;
- державніслужбовці отримують заробітну платню відповідно до рангу;
- державнийслужбовець має тільки одне місце роботи;
- державнийслужбовець не володіє установою, у якій працює;
- звільненнядержавного службовця з посади базується на рішенні інстанції, що стоїть вище[13].
Створення органівуправління з урахуванням цих ознак формує раціональний тип бюрократії, що відеалі здатна діяти в режимі прийняття оптимальних рішень на підставі виключнокомпетентних і неупереджених оцінок. Вебер вважає, що бюрократія повинна матипрофесійні навички та раціональні знання, дотримуватися суворої дисципліни,бути відповідальною, поважати закони. У веберівськомурозумінні бюрократія – це максимальна раціоналізація колективної управлінськоїдіяльності, що забезпечує утвердження оптимального державного устрою таструктурує суспільство[14]. Раціональний підхід дофеномена бюрократії тлумачить її як найефективнішу форму організації, винайденулюдьми, оскільки вона реально дає змогу наблизитися до раціонального управліннячерез використання найкращих здібностей людей, які мають спільні цілі.
Макс Вебер розрізнив два типи раціональної теоріїбюрократії: традиційну “патрімоніальну”і сучасну раціональну.Переважною сферою впливу патрімоніальної бюрократії є царина державного управління, а її метою– збереження традиційних структур суспільного життя. Доменом раціональноїбюрократії, яка формується в Новий час, була сфераприватно-господарчої діяльності, перш за все внутрішньогосподарськадіяльність великих промислових підприємств. Її метою було забезпечення сутоформальної ефективності виробництва, тому, виходячи з міркувань доцільності,вона не була обтяжена ніякими традиційними цінностями.
Раціональна бюрократична організація характеризується:
- ефективністю,яка досягається завдяки чіткому розподілуобов’язків між членами організації, що дає можливістьвикористовувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах;
- сувороюієрархічністю влади, що дозволяє вищим посадовим особам здійснюватиконтроль за виконанням завданьпідлеглими;
- формальновстановленою і чітко фіксованою системою правил, які забезпечують одноманітністьуправлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до окремихвипадків в найкоротший термін;
- безособовістюадміністративної діяльності і емоційноюнейтральністю стосунків, що виникають між функціонерамиорганізації, де кожен має виступати не як індивід, а як носій соціальної влади,уособлення певної посади.
Отож, у розумінні М.Вебера поняття бюрократії є близьким до поняття управління взагалі.Втім, бюрократія не співпадає з управлінням – по-перше, там, де в будь-якомууправлінні присутні елементи самоуправління; по-друге, там, де бюрократизм обмежуєтьсяполітичним лідерством.
2.3 Марксистське тлумачення бюрократії
Вперше розгорнутухарактеристику бюрократії і бюрократизму дали К. Маркс і Ф. Енгельс, їхнєрозуміння цього соціального явища ґрунтувалося на тому, що спочатку суспільствоза допомогою простого поділу праці створило собі особливі органи для захистуспільних інтересів. Однак з часом ці органи, головний з яких — державна влада,задовольняючи свої особливі інтереси, із слуг суспільства перетворилися на йогоповелителів. Більше того, державний бюрократичний апарат може набутисамостійності, згубної для суспільства і часом шкідливої навіть для тих класів,яким він покликаний служити. Бюрократія із засобу досягнення цілей соціальногоуправління перетворюється на самоціль, її цінності перетворюються на державні.Марксистське тлумачення бюрократії виходить з розуміння її як суспільногоявища, що має соціально-класовий зміст. Це спеціально призначенийадміністративний механізм, що слугує інтересам правлячого класу. Бюрократіяототожнює себе з державою, свій бюрократичний інтерес у здійсненні суспільнихфункцій видає за загальні інтереси. В основі бюрократичної системи лежитьпринцип «сліпого підкорення, віри в авторитет, у механізм твердовстановлених формальних дій, готових принципів, поглядів, традицій». К.Маркс зазначав, що загальний дух бюрократії є таємницею, таїнством, ідодержання його забезпечується у власному середовищі її ієрархічноюорганізацією, а щодо зовнішнього світу — її замкненим корпоративним характером.Тому «відкритий дух» держави, а також державне мислення здаютьсябюрократії зрадою її таємниці[15].
Бюрократичнакаста суспільства, що зосередила в своїх руках владу, постійно нав'язуєнародним масам свої погляди на державне життя, намагається повчати, що«начальство все краще знає, що про загальні принципи управління можутьсудити тільки вищі сфери, які мають всебічні і більш глибокі знання проофіційну природу речей.
Марксистирозробили механізм усунення бюрократії від влади: постійна ротація і виборністьчиновників, посилення адміністративних важелів впливу на державних службовців,громадський контроль за діяльністю бюрократичних установ. В цьому випадку, вразі побудови комуністичного суспільства бюрократія відмирає разом із державою,адже народні маси самі здатні здійснювати управлінські функції.
Поглядимарксистів з часом зазнали еволюції: від філософського заперечення держави ібюрократії до рутинного осуду бюрократа і бюрократизму. Головне кредо марксизмузводилося до того, що бюрократія, як і кожне суспільне явище, маєсоціально-класовий зміст.
Отже, марксизмрозглядав бюрократію як особливий адміністративний механізм, що діє на користьінтересам правлячого класу. Характерною його рисою є наявність особливоїверстви осіб, які в умовах класового суспільства зосереджують у своїх рукахвладу, спеціалізуються на управлінні й поставлені в привілейоване щодо народустановище. Тобто, бюрократизм породжується не функціональними особливостямиуправління, а його соціально-політичними та економічними характеристиками.
2.4 Теоріїбюрократії на сучасному етапі
Останнім часомдедалі зростає політична роль бюрократії. Вона є важливою частиною урядовихтимчасових або постійних структур і операцій. Отже, говорити про політичнунейтральність бюрократичної машини не доводиться. Власне, й раніше бюрократіяфактично не була відгороджена від політичних сил, що домінували в суспільстві,їхнє соціальне замовлення вона і покликана була виконувати. А тепер йдеться пробезпосередню участь бюрократії у політиці та політичній боротьбі. Однак ісуспільне життя не вільне від бюрократизації. Чиновницький персонал фактичноуправляє масовими організаціями. Політичні партії утримують великийуправлінський апарат, який дедалі більше централізується, а разом з цимцентралізується і процес прийняття рішень. Відтак роль партійного чиновника вдіяльності партії зростає. Державна влада з часом набуває самостійності щодосуспільства, стає служити власним потребам і свій корпоративний інтерес уреалізації суспільних функцій бюрократія видає за загальні інтереси. Добитисяпрогресу в розвитку всіх сфер нашого життя без подолання бюрократизму неможливо.Тому необхідна боротьба проти нього.
Сучаснідослідники критикують веберівський „ідеальний“ тип бюрократії, але цеще не означає, що його цілковито відкинуто. Багато західних соціологіввважають, що теорія бюрократії М, Вебера і тепер має бути основою дляконструювання бюрократичної (адміністративної) організації. Бюрократія неповинна зводитися лише до її „ідеального“ типу, вона має і негативнівластивості, що забезпечить універсальне розуміння її в різних за своєюприродою соціальних структурах[16].
Бюрократіязазнала змін як у формах існування, так і в методах здійснення своїх функцій.Пристосування її до нових соціальних умов відбувається надзвичайно активно. Дослідникипроблем бюрократії вказують на два загальних чинники, які впливають на еволюціюорганізаційних (бюрократичних) моделей у сучасному суспільстві:
1) постійнийпрогрес у засобах і методах передбачення й організації; 2) зростаючавитонченість індивіда у дедалі складнішій культурі.
Для еволюції,якої зазнала бюрократія країн Заходу, найбільш характерні тенденції подальшогопідвищення професіоналізму, компетентності, ініціативності, поглибленняспеціалізації, децентралізації побудови і прийняття управлінських рішень, щоприводить до ослаблення ієрархії влади й адміністративного втручання усоціально-економічне життя. Такі погляди пропагують неоконсерватори, антиетатистські налаштованівчені, які наполягають на значному обмеженні державного втручання всоціально-економічну сферу. Найбільш активно ця політика проводиться уВеликобританії, де різко скорочені регулюючі функції держави в економіці, абюрократія затиснута у більш жорсткі рамки функціонування. Цьому сприяла іреформа „державної служби“, яка мала за мету підвищити професіоналізмі компетентність урядових чиновників. Аналогічні тенденції характерні й дляінших країн ЄС.
Отже, бюрократія –це не сучасна хвороба, що виникає внаслідок організаційного прогресу, а процес,який гальмує розвиток. Щодо засобів зцілення, то західна соціологія зводить їхпереважно до організаційно-технічних і моральних заходів: усунення зчиновницького апарату зайвих інстанцій, які виникають внаслідок надмірної якцентралізації, так і децентралізації; зменшення письмового обсягу діяльності;скорочення чиновницького апарату, усунення просторового лабіринту; підвищення учиновників почуття відповідальності; утвердження постулатів справжньогоавторитету, особистого контракту із суспільством та ін.
Розділ III.Технократизм, його концепції
3.1 Першіконцепції А. Сен-Симона
Технократія – один з напрямків сучасноїсуспільно-політичної думки, згідно якого політична влада повинна перейти відполітиків і власників до наукової і технічної інтелігенції, спеціалістам,технократам.
Сен-Симон одним зперших спрогнозував керівну роль науковців і технічних фахівців у суспільних процесах.У «Листах женевського мешканця до сучасників» Сен-Сімон заявив, що сучаснанаука корисна саме тим, що вона дає можливість передбачити, і тому вчені стоятьвище всіх інших людей і професій. Якщо їх втратити, то нація в якийсь моментперетвориться в тіло без душі. Найбільш корисні представники технічних знань –хіміки, фізики, математики. Корисними також є юристи, але їх вплив незначний[17].
Прихід до влади носіїв науково-технічного знання розглядавсявидатним філософом як закономірний результат суспільного розвитку. Він вважав,що управління суспільством має будуватися на раціональних, наукових основах.Тоді, в результаті застосування раціональних методів керування, політика, надумку А.Сен-Симона, „стане доповненням до науки про людину“[18].
У вересні 1819року Сен-Симон за підтримки Огюста Конта заснував журнал «Організатор». В ньомубули опубліковані найкращі твори вченого. Безумовно, це було перше із виданьСен-Симона, яке привернуло увагу, як у Франції, так і за її межами. Вченийвідкрив «Організатор» знаменитою «Притчою». В ній Сен-Симон зобразив, що бибуло з Францією, якби вона залишилась без п’ятдесяти керівників з кожноїобласті знань: п’ятдесят інженерів, художників, поетів, промисловців, банкіріві різних підприємців. Це зруйнувало б весь устрій і всю культуру. Потім вінаналогічно «викреслив» по п’ятдесят аристократів, державних чиновників,представників вищого духівництва, і показав, як мало це значило би дляпроцвітання Франції.
Сен-Сімонпосвятив два листа (восьме і дев’яте) «показу того, як повинна бутиорганізована промисловість». Головне в них – це думка вченого про те, щовстановлення нової системи є необхідним результатом закону суспільногорозвитку. Прогрес суспільства ніколи не регулюється системою, придуманою кимсь.Це суперечило б природі речей і тому неможливо. Все підкоряється законурозвитку людства; люди – всього лиш його зброя. Звідси те, що нам необхіднопідкорятися цьому закону, щоб замінити попередню духовну владу «владою науки іпозитивних знань». Сен-Симон вважав, що реалізація цього закону не можепризвести до деспотизму, заснованому на науці. Він вважав, що з часом зникнутьпідлеглі, а будуть лише соратники і партнери; зникне «уряд», а буде лише«адміністрація».
Отож, в працяхвченого присутні дві технократичні концепції: управління суспільством нанаукових принципах і провідна політична роль науково-промислових спеціалістів.Але Сен-Симона не слід вважати першим ідеологом технократизму. Адже для того,щоб говорити про технократію необхідна поява великої кількостінауково-технічних спеціалістів. А це сталося в другій половині XIX ст. іззакінченням промислової революції в провідних країнах, коли почалось масовезастосування машин у виробництві, а потім і в інших сферах.
3.2 Т. Веблен –«батько технократизму»
Вважається, щозасновником технократизму був американський економіст і соціолог ТорстейнВерлен. Його інколи називають «батьком технократизму». Головною метоюіндустріального суспільства, за його теорією, є нагромадження багатства. Нимпропонувались суспільні реформи, які б забезпечили формування новоїіндустріальної системи, основою якої є «машинний процес», а також створенняумов для інвестицій[19].
Період монополістичного капіталізму він розглядав яккульмінацію протиріч між інтересами суспільства й інтересами великих власників,»капітанів фінансів" і «капітанів індустрії». В результатіпротиріч влада капіталістів стає неефективною, а самі вони перетворюються наклас, що паразитує на інших верствах. За Т. Верленом, боротьбу проти неефективногокапіталу очолить не клас пролетарів, а прошарок технічних фахівців, інженерів. Причому в жоднімразі інженери не мають обмежуватися сферою виробництва — вони мають достатньопотенцій для перетворення всього суспільства в цілому. Для того, щоб привестивідсталі у своєму розвитку інституціональні форми у відповідність з новітнімитехнологічними змінами, їм необхідна тільки свобода дій.
Революційність мислення була притаманна ХІХ століттю, неоминула вона й Веблена, який вважав, що технократи прийдуть до влади тільки«революційним» шляхом. Це мав би бути «страйк інженерів», який би призвівдо встановлення нового порядку. Необхідно лише створити самостійну організаціютехнічних фахівців для координації зусиль у загальнонаціональному масштабі — іяк тільки інженери зможуть об'єднатися і розробити план дій, вони легкоздійснять задумане. Варто додати, що Веблен все ж багато в чому описував тількиекономічні процеси і проігнорував політичні інститути в своєму утопічномупередбаченні, так само, як і недооцінив роль вчених в майбутній «революціїінженерів». Бунт інженерів так і не було втілено в життя — загалом черезнепродуманість його основ та загальну недоцільність. Але ідеї про перехід владидо технічних фахівців усе більше поширювалися в західному суспільстві, хоча іне в настільки радикальній формі, як у Т.Веблена.
3.3 Дж. Гелбрейт і його технократичні ідеї
Найбільш типовим представником технократичних ідей після Т.Веблена став американський економіст Дж. Гелбрейт.
Саме Гелбрейт детально дослідив перехід влади від одногокласу до іншого — залежно від зміни співвідношення факторів виробництва (земля,капітал, праця, знання). Аналізуючи наслідки НТР, Гелбрейт зазначав:«Досвід минулого дає підстави припускати, що джерело влади в промисловомупідприємстві переміститься ще раз — цього разу від капіталу до організованихзнань. І можна припускати, що це знайде відображення в перерозподілі влади всуспільстві»[20].
Сьогоднішнє суспільство — це суспільство ухвалення рішень,управління складними системами, яке вимагає інформації, тому формальний головаорганізації чи її власник обов’язково віддає частину реальної влади найбільшкомпетентним фахівцям. У результаті майже всі питання вирішуються в політичнихінституціях, і левова частка управлінських функцій належить інженерам, технологам,економістам і іншим фахівцям. Їхня інформація визначає остаточне рішення.Відтепер не власники і навіть не адміністрація направляє діяльність підприємстві установ, а справжнім мозком сучасного виробництва стала сукупність фахівців,яку Д. Гелбрейт назвав «техноструктурою».
Що ж до політичних відносин, то виробнича технократіязацікавлена в збереженні стабільної соціально-економічної ситуації ізабезпеченні безупинного росту обсягів виробництва, тому що це створюємаксимально сприятливі умови для її існування. Рішення таких задач неможливебез допомоги держави, без сприятливих відносин із правлячим режимом. Тому, надумку Д. Гелбрейта, техноструктура «буде уникати рішучого переходу наплатформу якої-небудь політичної партії» і «буде приймати політичнезабарвлення тієї партії, що у даний момент стоїть при владі».
І справді, технократи чудово співпрацювали і з фашистськимитоталітарними режимами, і з авторитарними диктаторськими, і зліберально-демократичними. Таким чином, новий клас є надзвичайно толерантним упитаннях політичних режимів. Отож, на думку Дж. Гелбрейта, до влади, до процесуприйняття політичних рішень має бути залучена вся техноструктура суспільства[21].
3.4 Сучасні теорії технократії
Технократію можна розглядати як вплив на владу, як співучастьу ній разом з іншими елітами, але не як політичне панування вчених і інженерів.Адже вчені так і не перетворяться на провідну політичну верству, оскількивласність і політична діяльність все ж залишаються найважливішими джереламивлади. Так само вчені не є однорідною групою — вони можуть розділятися на групизалежно від власних ідеологічних уподобань. І що головне — Белл одним з першихпочав розуміти, що в сучасному світі раціоналізм технократії є неможливим.Науково-технічні знання можуть виступати як необхідний компонент політичнихрішень, але ідея раціонального рішення, що влаштовує усіх, є утопією.Реалізувати її на практиці не є можливим. Політика — це завжди зіткненняінтересів різних груп людей, а керування ними — результат компромісу, вольовогоірраціонального рішення. Тому, як вважає соціолог: «Технократ при владі — це просто один з різновидів політика, як би він не використовував свої технічнізнання...»[22].
Починаючи з 70-х років, технократія стає нормою західногосуспільства. вчені все більше займаються її критикою. Вважається, що в цей часвідбувається революція саме управлінців, принаймні в США: якщо раніше на чоліорганізації стояв «творець» — людина високого інтелектуального рівня,що мислила стратегічно, а менеджери були виконавцями, то тепер владазмістилася: менеджери стали першими особами, а «творці» сталирадниками при них. Пізніше ситуація трохи ускладнилася, коли виявилося, що вконкурентному світі менеджери теж мають бути людьми з вищою освітою, теж маютьволодіти непересічними інтелектуальними даними. На сьогоднішньому етапі верстваінтелектуалів і управлінців є змішаною, але саме вона знаходиться в основібудь-яких рішень, є посередником і виконавцем. Утворився «новийменеджмент».
Новий менеджер — «універсаліст», який «вирішуєпроблеми». Він є членом «команди», яка є рухливою управлінськоюструктурою, що легко проникає в адміністративну оболонку і міняє її. І якщо наЗаході вже відбулося декілька хвиль нового менеджменту — від «діячів»до «активних інтелектуалів» з двома вищими освітами, то у нас йогопредставники тільки приходять до влади… Новий менеджмент має побудувати новукультуру праці, нову культуру організації і нову культуру управління.
«Революція менеджерів» — це також революція правил.Вона вимагає раціоналізації господарського законодавства, інституціоналізаціївсіх ланок ринкової інфраструктури, забезпечення гарантій прав власності ідотримання контрактних зобов'язань, звільнення економіки від кримінальноготиску і чиновницьких вимагань. Вона вимагає зміцнення ролі судів іпереорієнтації всієї системи правозахисту на захист прав громадян в економіці.Революція менеджерів має допомогти знищити непрозорі стосунки між державою ібізнесом. Саме майбутнє революції управлінців, те, яким шляхом вона піде вУкраїні, визначить подальший розвиток суспільства.
І якщо в економіці прихід технократів є просто необхідним, тополітичний аспект цього питання є складнішим. Сутність технократизму сьогодні втому, що рішення продовжують ухвалювати політики — з причин, які пояснив ДеніелБелл. Технократи ж — це радники, помічники, консультанти, які пропонуютькерівнику декілька рішень на вибір, з описом подальшого їхнього розвитку.Технократи раціонально підходять до управління, і якщо в економіці це доцільно,то в політиці питання є складнішим. Уряди технократів ніколи не булипопулярними в суспільстві, оскільки вони пропонували ефективні, але непопулярні, рішення (приклад — зміна декількох технократичних урядів Аргентини,бо вони не можуть вийти за межі технократизму і запропонувати ірраціональнірішення фінансової кризи). Політик же по своїй суті відчуває населення і можевибирати те рішення, яке сподобається людям. Відповідно можна вважати занеобхідне формування рівноваги між раціональними консультантами іірраціональними політиками. Революція управлінців — факт, з яким сперечаються науковці,але який вітають самі управлінці по всьому світі. Її суть — непомітний,безкровний перехід економічної, політичної влади до рук професіоналів, людей,які раніше стояли за спинами керівників чи власників. Звичайно, це не означає,що менеджери стали реальними керівниками підприємств, чи президентом країнистає його радник. Просто саме ці особи пропонують керівникові рішення, і, щоважливо, останнім часом саме про цих осіб починає говорити суспільство.
Висновок
У ході даного наукового дослідження ми ознайомились із раннімиі сучасними теоріями еліт, бюрократії і технократії. Був проведений детальнийаналіз та цілісне дослідження вищезазначених концепцій. Дослідження доводить,що потреба в політичній еліті — це закономірність розвитку цивілізації. Їїіснування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна й соціальнанерівність людей, їхні неоднакові природні здібності, можливості та бажаннябрати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності йнеобхідність високого професіоналізму для її ефективного виконання; наявністьшироких можливостей використання управлінської діяльності для отриманнярізноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільствомабо певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєвіінтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.
Елітистськийпідхід до вивчення політики на початку XX ст. був доповнений теорієюбюрократії, а згодом концепціями технократії.
Процесрозширення соціальної ролі держави і пов’язаний з ним ріст бюрократії породилинеоднозначні оцінки і різні теорії бюрократії. Бюрократизм проймає усі сферисуспільного буття людини – соціальну і політичну систему, державні інститути, бізнес,соціальне та культурне життя. Його вперше проаналізував Макс Вебер. Він висунувконцепцію ідеальних типів влади. Згідно з теорією М. Вебера, бюрократія втілюєнайбільш ефективні і раціональні способи управління. Вона компетентна,кваліфікована, побудована на принципі ієрархії, має чітко визначені права йобов'язки, а отже, найбільш дисциплінована і законослухняна, одержує фіксовануплатню і не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, що сприяє зменшеннюкорупції.
В основітехнократичних концепцій лежить досить давня ідея про можливість ефективногофункціонування влади, заміни політичного суб’єктивного рішення раціональним іоб’єктивним. Технократи вважають, що велику роль у розвитку суспільствавідіграє техніка і спеціальні знання в управлінні соціально-політичнимипроцесами, а також науково-технічна революція.
Список використаної літератури
1. Вісник №3«Революція управлінців та технократія: новий шанс для України?».
2. ДмитренкоС.П. Політична еліта і політичне лідерство // Політологічні читання. – 2001. — №2.
3. Историяполитических и правовых учений. Учебник для вузов./ Под общ. ред. акад. РАН,д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 4-е изд., перераб. И доп. – М.: Норма, 2006. –С. 944.
4. Історіяполітичних і правових вчень: Підручник. – Юрінком Інтер, 2007. – С.464.
5. М.В. Масловський.Теория бюрократии Макса Вебера и современная политическая социология(монография).
6. Новая технократическая волнана Западе. Под ред. П.С. Гуревича. М.: Прогресс, 1986г.
7. Політологія.Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: держава і політика /А. Колодій,Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.:Ельга, Ніка-Центр, 2003. – С. 664.
8. Політологічнийенциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка,В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенька. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004.– С. 436.
9. ШляхтунП.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. К., 2002.
10. st.zu.edu.ua/polit/shl_4
11. www.tspu.edu.ua/subjects/66/politilogiua
12. www.zakroma.narod.ru
13. westukr.itgo.com.elita_about.html/