Політологія Політичні системи в Україні

--PAGE_BREAK--

    продолжение
--PAGE_BREAK--—       атомізованапартійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку чис­ла партій. Тут виникає поріг, за яким кількість партій — де­сять, двадцять чи більше вже не має великого значення.
В літературі ще також часом виділяється безпартійна система. У сучасному світі під цю категорію підпадає Оман та Саудівська Аравія, які є абсолютними монархіями і існування там партій є до певної мірі нонсенсом. Також були прецеденти запровадження тимчасової безпартійної системи у деяких африканських країнах після військових переворотів (Нігер).

Громадські організації та рухи. Різноманітні об’єднання громадян – це елемент будь-якого демократичного суспільства. Об’єднання допомагають людям розв’язувати проблеми повсякденного життя,  відкривають можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування. Сенс існування громадських об’єднань – спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємозалежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму.
Громадські організації – це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей. Вони мають свій статус і структуру. Це є профспілки, організації інвалідів, ветеранів, молодіжні організації, дитячі, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні товариства, фонди і асоціації.
Їх ознака – документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення.
Громадські рухи теж мають масовий характер, певну мету, але на відміну від громадських організацій це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер. Вона направлена на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Це є політичні рухи: демократичні рухи (рухи за демократичні перетворення); антифашистські, антидиктаторські, соціальні рухи.
Причина піднесення ролі громадських рухів в житті суспільства є неспроможність традиційних партійних і політичних організацій своєчасно підмітити і оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі населення в демократичних перетвореннях.
Держава безпосередньо не втручається в діяльність громадських організацій а лише регулює відповідно до закон у їх діяльність. Громадські організації та рухи не мають владних повноважень, відрізняються від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Громадські організації і рухи не політичними організаціями.
Функції громадських об’єднань поділяються на дві групи: 1) По забезпеченню захисту інтересів своїх членів. 2) Щодо системи влади, розвитку суспільства.
Громадські організації захищають своїх членів від державних структур. Це було важливо для держав колишнього СРСР, де демократичний процес знаходився у стадії формування.
Діяльність громадських організацій є однією з перешкод на шляху до надмірної державної централізації.
На основі громадських організацій і рухів виникають групи тиску – громадські об’єднання, які бажають задовольнити власні інтереси впливаючи на органи державної влади або політичні партії. Це може бути інформаційний вплив –  пропаганда своїх поглядів через газети, ТВ, таємний вплив – особисті зв’язки, шантаж, насильство, тероризм.
Громадські організацій та рухи – сполучна ланка між політичним і громадським суспільством, між “низом” і “верхом”. І в цьому їх стабілізуюча роль у суспільстві.

Політична ідеологія Ідеологія політична (від грец. idea — поняття і logos — учен­ня) — система концептуально оформлених уявлень, ідей і погля­дів на політ, життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, сусп-ва, політ, партій, громад, рухів та ін. суб'єктів політики. І.п. може розглядатися як форма сусп. сві­домості й як явище культури. Як елемент культури І.п. є продуктом соц.-політ, діяльності людей, їх ду­ховного виробництва. Але її спе­цифіка і відмінність від багатьох ін. елементів культури полягає в тому, що вона створюється діяль­ністю певних верств — ідеологів, політиків, учених. Народні маси, соц. спільноти безпосередньо не створюють ідеології, проте їхні інтереси, уявлення про сусп.-політ. життя є поживним грунтом для її формування.
Структурно І.п. складається з політ, теорій та ідей, сусп.-політ. ідеалів, цінностей, концепцій по­літ. розвитку і політ, програм, політ, символів тощо. На відміну від науки І.п. містить у собі не лише знання політ, життя, але й ставлення, оцінку політ, процесів з позицій інтересів соц. спільно­ти, політ, партії — носія цієї ідео­логії, через що І.п. більш уперед­жена, ніж політ, наука. І.п. може містити в собі, поряд із справжні­ми знаннями, і неправильні, хибні уявлення про політ, процеси, від­носини і стан політ, життя, що проявляється в політ, міфах, уто­піях. Політ, міфологія спотворе­но відбиває стан політ, життя, дас помилкові орієнтири політ, пове­дінці мас, їх громадсько-політ. об'єднань. Поширення міфів у сусн. свідомості може спричини­ти тимчасовий успіх, але рано чи пізно за принципом бумеранга повертається проти самих твор-. ців таких міфів. Серед цінностей І.п. виділяються політ, символи -умовна знакова система, що ви­ражає ті чи ін. політ, ідеї та ідеа­ли. приналежність власника пев­ного символу до певного това­риства, руху, орг-ції. На думку П.Сорокіна, «червоний колір пе­реслідується не тому, що він чер­воний, а тому, що він символ ду­мок, бажань і почуттів, які ворожі існуючому ладові». Політ, історія підтверджує також думку франц. політ, діяча М.Рокара, що кон­фронтація поміж окремими про­шарками сусп-ва нерідко йде на­вколо символів.
І.п. виконує важливі соц. функції: пізнавальну, мобілізацій­ну. нормативно-регулюючу, кон­трольну, політ, соціалізації тощо. І.п. глибоко взаємопов'язана з політикою. Вона наділяє її систе­мою ідеалів і цінностей, сприяє вибору мети, спрямовує політику. Одночасно політика по суті спра­ви ідеологічна, на грунті певної І.п. формулюються політ, мета і підбираються засоби її реалізації, мобілізується соц. маса для під­тримки цієї мети та участі в її здій­сненні. Разом з тим існує пробле­ма межі взаємопроникнення ідео­логії й політики. Гіперідеологізація політики спотворює її, по­збавляє можливості адекватно реагувати на нагальні потреби сусп-ва, на зміни, що в ньому від­буваються, ефективно вирішува­ти життєво важливі проблеми. Одночасно обмеження простору, в якому І.п. має взаємодіяти з політикою, створює вакуум у сис­темі сусп.-політ. орієнтацій і ре­гуляцій, послаблює чи руйнує соц. і духовні ресурси політики.
Необхідністю І.п. для сучас. Ук­раїни визначається потребами вироблення певної системи по­літ. поглядів, надання цій ідеолог. системі основоположного зна­чення у виробленні політ, курсу д-ви та поширення знань про неї задля сприйняття її більшістю на­селення. Це уможливить вироб­лення цілісної політики в еконо­міці та соціальній сфері, усунен­ня суперечностей у процесі дер­жавотворення.

Консерватизм. Неоконсерватизм. Корнсерватизм – суспільно-політична течія, головною ідеєю якої, є традиції і спадковість в житті. Для консерватизму характерна схильність до дійсних і сталих систем і норм, вони не приймають революцій та радикальних реформ, відстоюють поступовий розвиток. Консерватизм проявляється в вимогах реставрації старих порядків, в ідеалізації минулого. Вперше термін консерватизм використав Шатобріон, він визначив концепції, які  відображали ідеологію аристократії періоду Французької революції кінця 18 ст.
Консерватизм як політична течія не є незмінним. Щоразу, коли країни заходу перебудовували свої суспільні відносини, оновлювали технології, відроджувалися забуті духовні цінності і ідеї. Завжди існували класи, які дбали про збереження попередніх порядків, забезпечували їм влад і привілеї. Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства сталості. Найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку виростали з минулого. Так епоха прискореного економічного зростання, соціальних реформ, наукових відкриттів, яка на заході називалась “модерніті” (1870-1970), в духовному плані використовувала цінності минулого.
В 30 роки 19 ст. склалася соціал-демократична модель розвитку, яка забезпечувалася стабільність країн заходу. Але  криза модерніті в 70 рр. Привело до виникнення нової моделі розвитку. Становлення постіндустріального суспільства на заході ознаменувало розвиток неоконсервативної соціальної бази – дрібні торговці і підприємці, священнослужителі, фермери, військові, які були незадоволені високими податками, діяльністю корпорацій, поширенням масової культури. З їхніми інтересами значною мірою збігалися інтереси банківського капіталу, який був занепокоєний безконтрольною діяльністю корпорацій.
  Консерватизм (франц. соnservatisme, від лат. conservare -зберігати, охороняти) — політ, іде­ологія і практика сусп.-політ. життя, що орієнтуються на збере­ження і підтримання існуючих форм соц. структури, традиц. цін­ностей і морально-правових за­сад. Вперше термін К. був ужитий франц. письменником Ф.Шатобріаном як такий, що означав іде­ологію феодально-аристократ. реакції періоду франц. бурж. ре­волюції кінця XVIII ст. Ця ідео­логія різко критикувала ідеї про­світництва «справа», апологізу-вала феод. цінності й дворянсько-клерикальні привілеї. Первісне теорет. обгрунтування К. нале­жить духовним батькам цього на­пряму Ж. де Местру, Л. де Бональду й особливо Е.Берку. Гли­боко вражені спробами ради­кального політ, переустрою сусп-ва в часи Великої французької ре­волюції 1789 p., вони прагнули утвердити думку про неприро­дність свідомого перетворення соц. порядків. Система їхніх по­глядів базувалась на пріоритеті наступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного порядку. Богом даної ієрархічності людського співто­вариства, а відтак і моральних принципів, що лежать в основі сім'ї, релігії та власності. На їхню думку, збереження минулого здатне зняти всі напруження те­перішнього й тому має розгляда­тись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь. Ціл­ком природно, що такі принци­пи заперечували оптимізм лібера­лізму і радикалізм соціалізму.
На відміну від обох вищезгада­них течій, К. не має сталого ідей­ного ядра і набуває різних форм у окремі істор. періоди. Як пра­вило, ідеологія К. виступає у двох осн. формах: як апологія тради­ційних порядків (політичний К.) і як ностальгія за втраченим соц. статусом (реакція типу антисемі­тизму, расизму, ірраціоналізму, націоналізму та ін.). Попри різні форми, К. притаманні спільні ідейні риси: визнання недоскона­лості людської природи й обме­жених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-реліг. порядок; переко­нання про вроджену нерівність людей; ставлення до конституції, як до Богом даного порядку; впевненість у необхідності пану­вання закону й законопослушності як форми індивід, свободи і т.ін. Можна виділити кілька різ­них інтерпретацій К.
1. Історична інтерпретація, згідно з якою К. розглядається як аристократично-клерикальна ре­акція на Велику французьку ре­волюцію, як намагання зберегти феод. порядки, як неприйняття лі­беральних прагнень.
2. Антропологічна інтерпрета­ція. У даному випадку К. розгля­дається як вічна загальнолюдсь­ка позиція з визначними ідеями й цінностями. До останніх відно­сять традиції, стабільність, авто­ритет, порядок, свободу разом з відповідальністю, скептицизм тощо. Людина розглядається як істота, яка керується у своїх діях інстинктом, почуттям, розумом. Сусп-во стоїть вище за окремого індивіда, а права людини витіка­ють з її обов'язків.
3. Ситуаційна інтерпретація. К. розуміється як засіб думки і дій класів, шарів і соц. верств, які на­магаються зберегти існуючі по­рядки. Ситуаційна інтерпретація не передбачає «прив'язки» до якої-небудь істор. ситуації: К. роз­глядається як позиція, котра по­стійно повторюється у різні часи соц. групами, партіями, рухами.
Можна говорити також про ціннісний і структурний К. У пер­шому випадку К., зберігаючи вір­ність принципам, готовий пого­дитись зі змінами соц.структур, у другому — займається негатив­на позиція щодо сусп. змін.
У XX ст., захищаючи цінності й ін-ти індустр. сусп-ва, К., як і лібералізм, став заперечувати держ. вторгнення в економіку, оск. воно здатне гальмувати розвиток вільного ринку, конкуренції, пору­шити привілеї представників круп­ного капіталу. У післявоєнний пе­ріод, коли К. змушений був засто­совувати більш тонку і складну апологетику капіталіст, способу життя, з'являються, поряд з тради­ційними, національні форми ідео­логії, технократичний, християнсько-католицькии, реформаторсь­кий та ін. різновиди К. Останні де­сятиліття виявили прагнення К., з одного боку, до ірраціональних ідей реакційного типу (напр. «нові праві» у Франції), а з ін. — схиль­ність до ліберальних цінностей, котра найяскравіше проявилась у неоконсерватизмі — ідеолог, течії, що сформувалась як своєрідна від­повідь на екон. кризу 1973-1974 pp., — масові молодіжні рухи про­тесту в Зх. Європі й поширення впливу кейнсіанських ідей.
  Неоконсерватизм – су-час, політ, течія, що пристосовує традиц. цінності консерватизму до реалій постіндустр. сусп-ва й визначає урядову політику та поліг, курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (напр. «рейганоміка», «тетчеризм»).
Кредо «нового консерватазму» в економіці — заміна реформіст. моделі розвитку монетарист. моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного держ. втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. У соц. сфері — більш гнучкий ліберально-реформіст. курс поступився місцем жорсткій економії, «економічному реалізму», скороченню соц. витрат, антиегалітарним тен­денціям. У політ, сфері спостеріга ється неоконсервативна переорієнтація щодо проблем політ, влади, демократії, політ, участі, функцій і прерогатив д-ви, бюрократії в на-прямі посилення елітарних тенденцій і антибюрократ. настроїв. Н. ставить завдання функціонального посилення політ, системи, пошуку ідей і підходів щодо створення більш гнучких структур влади, зміцнення «законності і порядку», забезпечення традиц. морально-політ. цінностей через розвиток ін-тів громадян, сусп-ва і збалансованість відносин сусп-ва з природою (Д.Белл, З.Бжезінський, Н.Крістолл та ін.).
Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхідності технолог., соц.-екон. і політ. змін у сусп-ві постіндустр. доби, а сам неоконсерватизм є відповіддю на вимоги технологічної революції та сучас. цивілізації. Н. виявився досить ефективним у багатьох аспектах: у ряді країн вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність, ліквідувати збиткові галузі промисловості; він дав людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політичне стабільною д-вою, узгодивши раціональне ставлен-ня до дійсності з моральними принципами; неоконсерват. курс синтезував у своїй ідейній основі не лише досягнення традиц. консерватизму, а й гуманіст. уявлення лібералізму, соціалізму й ряду ін. соц.-політ, вчень. Відштовхуючись від ідейно-теорет. бази Н., сучас. неоконсерватори шукають середній шлях між деструктивністю неприборканої ринкової стихії та неефективною держ. регламентацією всіх сфер сусп. життя. У більшості країн Заходу Н. виступає як могутня інтелектуальна сила. Прихильники політ, позицій, що втілюють у собі за-значені риси, об'єднуються у кон­сервативні партії. Найбільші з них — це Консервативна партія Великобританії (виникла 1867 p.). Консервативна партія Данії (ви-никла 1916 p.) та ін. Знання сутності і осн. рис Н. дозволяє краще зрозуміти європ. і світовий політ, процеси, проаналізувати деякі загальноцивілізац. закономірності розвитку сучас. сусп-ва та напрями необхідних структурних зміну ньому.

Лібералізм та неолібералізм. Лібералізм (від лат. liberalis -вільний) — політична та ідеолог. течія, що об'єднує прихильників парламент, ладу, вільного під­приємництва і дем.свобод. Тер­мін «Л.» увійшов до широкого вжитку в першій пол. XIX ст., коли в ряді країн зх. Європи ви­никли політ, партії «лібералів». Однак витоки Л. сягають епохи бурж. революцій XVII-XVIII ст. Ідеологія раннього Л. відіграва­ла прогресивну роль, тому що в ній були сформульовані осн. принципи нового сусп. устрою, який прийшов на зміну феодаліз­му. Прибічники Л. вимагали об­меження прав монарха парла­ментом, встановлення конституц. ладу і допущення вихідців з третього стану до управління д-вою, запровадження дем. свобод, скасування привілеїв дворянства і духовенства. Ідеологи бурж. рево­люцій зробили суттєвий внесок у розробку і втілення в практику пар­ламент. устрою. Пізніше багато з ідей, витриманих у дусі концепції «правової держави» — конституцій­ного правління, заснованого на поділі влади на законодавчу, вико­навчу і судову; забезпечення осн. політ, прав громадян, включаючи свободу слова, друку, віроспові­дань, проведення зборів тощо -увійшли в ідейно-політ. арсенал Л.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Ринкова економіка сприяла формуванню середнього стану (купців, підприємців, управлін­ців, інтелігенції) з різночинців, тобто недворян; інституцій соц. спрямування і різної політ, орі­єнтації, незалежних від д-ви. Внас­лідок багатолітньої еволюції на­званих чинників і сформувались цінності сучас. Л. як системи соц.-екон. та політ, поглядів, яка за­хищає свободи та права особи, приватну власність, демократію, громадян, сусп-во, договірний характер держ. влади, вільну кон­куренцію тощо. Л. виходить з положення, що світ підпорядко­вується законам, які нам не під­владні. Тому природним принци­пом поведінки людини повинні бути здоровий глузд, адаптація до обставин і вимог сусп-ва. Л. від самого початку не був тотожним егоїзму, аморальності, відходу від участі у виконанні сусп. завдань. Він звертався до високомораль­ної особи, яка діє зважено, поєд­нує свої інтереси з інтересами соц. цілого й несе за нього відпові­дальність. Л., на думку його ідео­логів (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, І.Кант, Г.Гегель, Є.Бентам, Б.Кон-стан, Т.Джефферсон, Д.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківсь-кий, М.Драгоманов та ін.),-це за­снований на особистій ініціативі й свободі вибору спосіб дій, готов­ність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики, влади. Такий «спонтанний порядок», на думку деяких вчених (Гі Сорман), спро­можний забезпечити саморегулю­вання сусп. організму краще за будь-які плани. Елементами спон­танного порядку є окремі госп-ва як індивідів, так і орг-цій, якими керують свідомо. Розвиток при­ватного права полягає значною мірою у наданні можливості для створення добровільних асоціа­цій, які не мають тієї чи ін. приму­сової влади. Найважл. постулат Л. — встановлення балансу між сфе­рами сусп. та особистих інтересів. Вважається, що Л. — це не ідеолог. догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих іст., нац. і культурних умов.
Згідно з ліберальним ідеалом мета створення д-ви — збережен­ня і захист природних прав лю­дини, відносини між окремою людиною і д-вою повинні мати договірний характер, а верховен­ство закону є інструментом соц. контролю. У сусп-ві надається пріоритет громадян, свободам над політ., юрид. та моральн. нормами. Вплив д-ви конститу­ційне обмежений, вона не повина втручатись в екон. життя сусп-ва. Політ, стилю Л. властиві праг­матизм, меркантилізм, раціона­лізм. Спосіб політ, відносин — по­шуки і досягнення консенсусу; засоби поліпшення сусп. умов -реформування, філантропія, до­бродійність.
«Етатистським» різновидом Л. є неолібералізм з характерними для нього посиленням держ.-монопо­ліст. регулювання економіки, інституціоналізацією нових форм держ. втручання в сусп. життя.
Більшість партій — прихильників Л. — об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 p. Партіями-засновниками прийня­то «Маніфест лібералів». В Євро-парламенті ці партії (понад ЗО) ма­ють п'яту за чисельністю фрак­цію.
Неолібералізм (від грец. neos — новин і лат. liberalis — віль­ний)-сучас. політ, течія, різновид традиц. ліберальної ідеології і пол­ітики, що сформувався як відоб­раження трансформації бурж. сусп-ва від вільного підприємниц­тва до державно-монополіст. ре­гулювання економіки, інституціо-налізації нових форм держ. втру­чання в сусп. життя; «етатистсь-кии» різновид лібералізму зі збе­реженням вірності принципам де­мократії, вільної конкуренції, при­ватного підприємництва.
Практичне втілення Н. дістав у політиці «нового курсу» Ф.Руз­вельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено значною мі­рою науково-техніч. революцією, яка потребувала значних держ. капіталовкладень в основні фон­ди невиробничої сфери, у розви­ток освіти й науки, у підвищення кваліфікації робочої сили, в охо­рону здоров'я. В основу політ. програми Н. лягли ідеї: консенсу­су між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; необхід­ності участі мас у політ, процесі, демократизації процедури прий­няття управлінських рішень; плю­ралізм форм організації і здій­снення держ. влади. Завдячуючи теорет. розробкам відомих неолі-бералів Р.Даля, Ч.Ліндблюма, Ф.Хайєка, Д.Ешера, Г.Олсона, формуються принципово нові уявлення про роль і 4)ункції д-ви. Місце ліберальної теорії «держа­ви нічного сторожа» займає ідея «держави добробуту», суть якої полягає в суттєвій зміні функцій і завдань, тобто втручання д-ви в економіку, що має на меті ство­рення і підтримку сприятливих умов для конкуренції. Держ. ре­гулювання соц. життя через ве­личезні соц.витрати і перерозпо­діл коштів засобом держ. бюдже­ту створювало певні соц.-політ. умови для збереження сусп. ком­промісу. Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх гро­мадян, що лежить в основі цієї концепції, принципово проти­стоїть ідеї ринкового регулюван­ня відносин розподілу. Саме ці егалітарні риси теорії і практи­ки неолібералів були піддані критиці в 70-80-х pp. представ­никами «неоконсервативної хвилі», які побачили в державі -покровителі небезпеку для ефек­тивного функціонування капіта­лів, а також для існуючої систе­ми цінностей. Нові явища у роз­витку країн Заходу вплинули на еволюцію ідеології Н., деякі з представників якого (Д.Белл, Д.Мойніхен, Н.Глейзер та ін.) сприйняли неоконсервативні ідеї.

Соціалістична ідеологія Соціалізм – суспільно-політична течія. Вона прагне створити суспільство, де панує свобода, як можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливість як рівність стартових можливостей для всіх громадян, солідарність, як можливість для людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства і держави. Термін –соціалістична ідеологія зв’явився в др пол.19 ст. Його ввів Леру. Представники цієї течії Т.Мор, Кампанелла, Сен-Симон, Фур’є, Оуен, Макркс, Енгельс.
В основі соц. ідеї лежить концепція самоцінномті людини незалежно від її соціального та економічного статусу. Зміст соціалізму – суспільство повинне не тільки проголошувати, а й гарантувати кожному можливість існування і духовного розвитку.  Суспільство може взяти на себе відповідальність за самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом і спільність людей повинна забезпечити втілення цієї рівності. Зрівняльність в розподілі і в споживанні є вторинними.
Як свідчить історичний досвід, будь-який перерозподіл порушує принцип рівності можливостей, найприкріше те, що перерозподіляє здобуті блага не той, хто створив ці цінності, а урядовці. Це яскраво виявилося в практиці радянської моделі соціалізму.
Після Жовтневої революції соціалізм розвивався у двох напрямках – комуністичному і соціал–демократичному. Соціал-демократія орієнтується на формування капіталізму. Прихильники соціал-демократії вважають, що соціалізм може бути втілений в довгому процесі реформування капіталізму, ствердження політичний, економічної, соціальної демократії, свободи, справедливості, рівності, солідарності. Політика соціал-демократії впливає на демократизацію відносин влади і власності, на зростання рівня життя найманих робітників.
Комуністична ідеологія втілює лад, основні риси якого монополія державної власності, директивне централізування, планування, диктатура верхівки партійно-державного апарату, який спирався на насильство, репресії. Господство тоталітарної системи, яка була в СРСР, призвела до економічної, політичної і духовної кризи.

Соціал-Демократизм. Соціал-демократія — ідео­лог. і політ, течія, яка виступає за здійснення ідей дем. соціалізму в усіх сферах життя сусп-ва; важ­лива складова політ, лівих сил сучасності, впливова серед ро-бітн. і дем. кіл передусім Зх. Європи.
Як політ, течія С.-д. утворила­ся в міжнар. робітн. русі в остан­ній третині XIX ст. Після розко­лу II Інтернаціоналу під час пер­шої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністами мар­ксистсько-ленінської течії — при­хильниками революц. методів досягнення соціалізму і соціал-демократами — послідовниками реформіст, засобів переходу до соціалізму, яка продовжувалася до кінця 80-х pp. У 70-80-х pp. сформувалися нові центри С.-д. в Лат. Америці, Африці. На межі 80-90-х pp. соціал-дем. партії по­новлені в країнах Сх. Європи та д-вах, що входили до складу ко­лишнього СРСР. У сучас. світі налічується понад 80 партій со­ціал-дем. орієнтації з кількістю членів близько 20 млн. чол. Пе­реважна більшість їх об'єднана в Соціалістичний Інтернаціонал, засн. у 1951 p.
Ідеолог, основою С.-д. є до­ктрина демократичного соціаліз­му, яка спирається на досить широке коло джерел (філософсь­ке вчення І.Канта, елементи мар­ксист. філософії, лібералізм, австромарксизм, християнство, соц. філософію франкфуртської школи). Значний відбиток в іде­ології С.-д. залишили ідеї й вис­новки Е.Бернштейна. Гол. базові цінності С.-д. — свобода, справед­ливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму — здійснення справ­жньої демократії. Прийнята 1989 p. на конгресі Соцінтерпу «Декла­рація принципів» проголосила вірність документам, що містять оси. цінності демократичного со­ціалізму. С.-д. не визнає принци­пу екон. детермінізму, віддає пе­ревагу еволюц. розвитку політ. процесу, розглядаючи його як безкінечне наближення до етич­ної мети, забезпечення соц. прав трудящих, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримінації, віль­ний розвиток кожної особи. У центрі уваги С.-д. — ідея створен­ня «соціальної держави» як інструмента формування «солі­дарного суспільства», в якому мають з'єднатися два великих до­сягнення XX ст.: індивідуальність творчості та колективна солідар­ність. Визнається примат грома­дян. сусп-ва над д-вою.
70-90-ті роки засвідчили збли­ження С.-д. з лібералізмом, що позначається на організац. прин­ципах соціал-дем. партій (внутрі-парт. демократія, свобода диску­сій, терпимість до інакодумців). Політ, стиль С.-д. відзначається практицизмом, здатністю кори­гувати свою позицію з важливих проблем кожного разу, коли вони перестають відповідати ре­альностям; прихильністю до кон­сенсусної теорії «структурного функціоналізму». Практичними завоюваннями С.-д. вважаються створення інституту соц. партне­рства (на основі концепції «соці­ального партнерства», що замі­нила і вдосконалила концепцію «класової боротьби»), ефектив­ної системи соц. захисту, досяг­нення гідного життєвого рівня для трудових верств населення. Однак нездійсненність в умовах сьогодення запропонованих С.-д. моделей «демократичного соціа­лізму», «держави всезагального благоденства», а також непере­конливість вирішення ряду соц. проблем, породжених техноло­гічним ривком індустр. д-в, підір­вали її авторитет в єврсп. сусп. думці.
Створена 1990 p. в Україні соці­ал-дем. партія, що неодноразово зазнавала структурної перебудо­ви, намагається поєднати традиції укр. С.-д. початку XX ст. з кращи­ми надбаннями зх. С.-д.

Релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку Клерикалізм, як політичний напрямок, склався в XIX ст. Його ідеї поширилися у всьому світі, справивши серйозний вплив на суспіль­но-політичне життя. В багатьох країнах, поряд з релігійними організаціями, були створені конфесійні політичні партії, профспілки, жіночі та молодіжні об'єднання. Вони зміцнили позиції клерикалізму.
Релігійних переконань і нині дотримується більша частина люд­ства. Серед конфесій (віросповідань) найбільш впливовим є като­лицтво, що його визнають майже 600 млн чоловік з усіх континентів. Понад половина з них — у країнах Латинської Америки і США. Ка­толиками є населення семи західноєвропейських країн: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Австрії, Бельгії та Ірландії. Католики станов­лять значну частину населення і в східноєвропейських країнах: Угор­щині, Чехії, Словаччині та Польщі, багатьох країнах Азії та Африки.
Ідейно-політичним центром католицизму є Ватикан. Його соціаль­на доктрина була розроблена в енцикліці папи Льва XIII «Про нові речі», що була опублікована в 1891 р. Згідно з цією енциклікою іде­альна модель соціального устрою має створюватися на основі хрис­тиянської демократії, яка передбачає співробітництво між класами й народами, ліквідацію протиріч між працею й капіталом. У 1991 р., рівно через 100 років після виходу попередньої енцикліки, папа Іоанн Павло II випустив нову, ювілейну енцикліку «Сотий рік», в якій про­голосив подальший розвиток соціальної доктрини Ватикану, сфор­мулювавши права й свободи людини та обгрунтувавши необхідність участі католицької церкви в захисті цих прав, зміцненні й поглиб­ленні християнської демократії.
З нових позицій розглядає ця енцикліка і ставлення церкви до за­гальнолюдських проблем, визнаючи необхідність зміцнення солідар­ності між всіма народами, між віруючими і атеїстами в ім'я збере­ження миру на Землі. У зв'язку з цим засуджуються війни, викорис­тання зброї масового знищення тощо.
Оновлення соціальної доктрини Ватикану виявилося також і в розширеному тлумаченні принципу свободи совісті, надання като­лицькій церкві права розвивати контакти з іншими релігіями та віро­сповіданнями. Відтак, хоч католицька церква продовжує визнавати істинним (правомірним) лише своє релігійне вчення, вона встанови­ла дійове співробітництво з іншими християнськими віросповідан­нями й релігіями.
До світових релігій, які справляють серйозний вплив на політичні процеси й суспільне життя, належить іслам. Його послідовники —понад мільярд мусульман — проживають у 52 країнах Азії та Афри­ки і проголосили іслам основою своєї державності. Ці країни дотри­муються різної політичної орієнтації, в них склалися й різні структу­ри влади: абсолютистсько-теократичні режими (Саудівська Аравія та інші), конституційні монархії (Йорданія, Марокко, Малайзія та інші), республіки (Іран, Пакистан, Лівія та інші).
У 70-х роках, особливо після перемоги національно-визвольної "ісламської революції" в Ірані, в країнах мусульманського Сходу по­мітно зріс вплив ісламу: масовими стали релігійні свята, посилило­ся відвідування святих місць, активну діяльність розгорнули партії та рухи, що виступають за повернення до "ісламських цінностей" в політиці, економіці та культурі.
Духовні й політичні лідери широко використовують іслам для впливу на віруючих. «Оновлений» ісламський соціальний порядок пропагується як «третій» шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі роль стримуючої сили, міцного бар'єра на шляху проникнення західного й східного впливу, ідей та культур, з якими мусульманські народи зв'язують свої біди, зростання злиден­ності й безправ'я.
Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична течія намагається справити як найсильніший вплив на людей з метою за­лучення до себе максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії неминуче змагаються між собою, сподіваючись відштовхнути одна одну на узбіччя суспільного життя. Але взаємо­відносини різних ідейно-політичних течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається ніби постійна дискусія з приво­ду суспільних проблем, що в ній вони взаємно впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Тому взаємне збагачення різних ідейно-політичних течій можна розглядати передовсім як взаємодію, що включає в себе різні елементи і процеси.

Релігія і політика (від лат. religio — набожність, святиня, предмет культу) — одна із форм суспільної свідомості у взаємозв'язках з однією із основних підсистем суспільства. Багатоманітні погляди щодо взаємозв'язку релігії і політики грунтуються на трьох змістових центрах. Перша точка зору полягає в тому, що релігія і політика абсолютно не співмірні, що це два різних світи, які не перетинаються. Її прибічники стверджують принципову відмінність між релігією та ідеологією (політичною), яка пов'язана з практичною діяльністю. Вони заперечують будь-яке їх зближення, мотивуючи це тим, що християнством надто часто зловживали для відстоювання вузькогрупових цілей. З іншого боку, християнство згуртовувало людей для відбиття ворожих нападів, подолання внутрішніх криз. Християнство тим самим включалося до кола політичне значущих явищ і в масовій свідомості сприймалось як ідеологія. Через це в свідомості деякої частини людей заперечувалась його претензія на абсолютну істину, можливу вже за межею наукової емпірії. Усвідомлене таким чином християнство стало політичне утилітарним явищем. Це стосується не лише християнства, а й інших релігій. І, нарешті, ще одна точка зору полягає в прямому ототожненні релігії і політики. Вона утвердилась у марксизмі, особливо сталінського зразка. Так, у Маркса критика теології перетворювалась на критику політики, критика релігії пов'язувалась з критикою політпорядків, «які вона освячує і захищає». Це призвело до того, що за Леніна служителі церкви розглядалися як політсупротивники, а антирелігійна боротьба набула політхарактеру. Отже, неприйнятними й невідповідними дійсності є ані протиставлення, ані ототожнення релігії і політики. Найбільш коректною є теза про їх взаємовплив на кількох рівнях:
    продолжение
--PAGE_BREAK--духовних явищ, організацій, окремих людей. Важливо також розрізняти в політсфері роль релігії як світогляду і роль церкви як соціального інституту.
У сучасних умовах за релігійною ознакою створюються і діють громадські об'єднання і партії, складовою програм яких є релігійні ідеї або вчення. Названі інститути можна поділити на дві групи. Одна з них висуває на передній план релігійну належність як ознаку даного  об'єднання (ісламські партії в мусульманських країнах). Друга передбачає згуртування людей з різними поглядами (навіть світських, вільнодумно настроєних громадян, якщо вони визнають значення християнських цінностей).

Збройні сили Військові формування, що являють собою осн. структурний елемент воєнної могутності д-ви; одне з найваж­ливіших знарядь політичної вла­ди, що створюється й утримуєть­ся д-вою чи держ. утворенням для захисту й забезпечення політ, та ін. цілей. Поняття З.с., як загаль­не для означення армії і флоту, вперше було вжите Ф.Енгельсом. Сучас. поняття З.с. включає: ар­мію (сухопутні війська, флот, аві­ацію і протиповітряну оборону), національну гвардію, службу без­пеки, прикордонні та внутрішні війська. Поняття «армія» інколи використовується у визначенні З.с., однак це різні поняття, які не збігаються. З.с. можуть включа­ти до себе і народне ополчення, тому вони є не тільки державною належністю, але й належністю громадян, сусп-ва. З.с., по-перше, зобов'язані захищати загально-держ. інтереси, а також загально-нац. інтереси. По-друге, гол. озна­кою З.с., яка відрізняє їх від ін. держ. і громад, орг-цій, є те, що вони є сукупністю озброєних орг-цій, як об'єднань озброєних лю­дей. По-третє, З.с. -це держ. війсь­кова орг-ція особливого призна­чення, здатна вести війну, озброє­ну боротьбу на всіх рівнях — так­тичному, оперативному і страте­гічному. Ця здатність досягаєть­ся забезпеченням високого рівня бойової могутності З.с., заснова­ної на таких факторах, як кількість і якість зброї та бойової тех­ніки, професійно підготовленого, високосвідомого, патріотично на­строєного особистого складу, від­повідної організац. структури, розвиненої воєнної науки.
З.с. як соц.-політ. ін-т суспільст­ва виникають на терені сусп. жит­тя одночасно зі створенням д-ви. Виникнувши в давні часи, З.с. без­перервно розвивалися і удоскона­лювалися як невід'ємний елемент д-ви. Виникнення й розвиток З.с. — закономірний процес. Існує дві групи закономірностей, дії яких підпорядковані розвиток і вдос­коналення З.с. Перша з них — за­кономірності соціально-полі­тичні, які відображають залеж­ність З.С. від сусп-ва, його окре­мих сфер. Закономірності першої групи вивчаються різними сусп. науками, в т.ч. й політологією. Друга група закономірностей -це специфічні, воєнно-технічні закономірності, які поряд з пер­шими визначають розвиток орга­нізації З.с., їх озброєння, техн. ос­нащення, комплектування, війсь­кового управління і т.п. З.с. є од­ночасно об'єктом і суб'єктом політики. При цьому дуже важ­ливо, щоб суб'єктивність З.с. за­вжди залишалась на рівні її пов­ної відповідності Конституції д-ви, в ін. випадку вони можуть перетворитися в антиконституц., наддержавну силу. З.с. -дуже не­безпечний інструмент політики. Тому в сучас. умовах необхідно підтримувати й розвивати тен­денцію посилення держ. і особли­во громадського контролю над З.с., забезпечувати повну відпо­відність їх діяльності Конституції та чинному законодавству Укра­їни.
(також дивись питання № 3 “теорія сили у політиці”)

Технології і антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва Сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політ, результату. Вони включають в себе, насамперед, вивчення та набуття знань щодо реально існуючих об'єктивних умов, у яких відбувається діяльність суб'єктів політики. Це означає володіння інформацією щодо того, які соціальні групи, залежно від їх причетності до форм власності, до рівня доходів та ін. показників, проживають на території країни чи конкретного регіону; який відсоток становить кожна група щодо всієї маси населення; які потреби, інтереси, сподівання у кожної з цих груп; у яких відносинах вони перебувають стосовно одна одної, а також щодо органів держ. та місцевої влади (взаєморозуміння, поваги, недовір'я, ворожнечі та ін.). Необхідне володіння також інформацією стосовно нац. груп, якщо територія багатонац. Важливою складовою знань про реальні об'єктивні умови є інформація про розстановку політ, сил, вплив політ, партій, рухів, громадсько-політ. об'єднань, а також засобів масової інформації на конкретні соц. (національні) групи населення. Не менш важл. значення мають знання про найбільш гострі соц. проблеми в країні чи регіоні, а також про те, як відбиваються ці проблеми у свідомості соц., нац. та ін. груп. Володіння цією та ін. інформацією дає можливість свідомо здійснювати політичну діяльність і, насамперед, продумано й цілеспрямовано формувати її стратегію як найбільш важливий і складний елемент Т.п. Набута попередньо інформація, як правило, розробляється у вигляді програм суб’єктів політики. В умовах складної соціальної структури населення розробку програми доцільно починати з пошуку та формування екстраординарної мети, тобто такої, яка, по-перше, є найбільш важливою для країни чи регіону, і, по-друге, яка була б привабливою для всіх груп населення й орієнтована на широкий загал. Під реалізацією цієї мети формується й змістовна сторона програми. Зарубіжний та вітчизняний досвід свідчать,  що обов’язковими принципами побудови змісту  програм є акумуційний, інноваційний, мобілізаційний, принцип конкретності та ясності. Акумуляційний принцип передбачає формулювання таких положень у програмі, які   б могли кваліфіковано акумулювати і адекватно відображати інтереси різних соц. та нац. груп. Інноваційний принцип передбачає висунення у програмі нових ідей, забезпечує оригінальність та свіжість програм. Мобілізаційний принцип вимагає, щоб закладені у зміст програми положення та ідеї мобілізувалиті чи ін. соц. групи на їх реалізацію через максимальне відображення їх інтересів та потреб. Принцип конкретності та ясності передбачає, щоб у програмі були показані механізми та шляхи реалізації чи ін. положень. Це переконує населення в тому, що суб'єкт політики здатний на конкретні дії. Важл. значення у технології побудови програми має і формальний бік справи, тобто сама форма викладення змісту. Це, насамперед, доступність її мови для розуміння різними соц. групами. Слід мати на увазі, що стратегія, розроблена у вигляді програми, не досягне своєї мети, якщо не буде враховувати менталітет народу, історичні, національні, релігійні, психологічні особливості та традиції населення країни чи конкретного регіону. Ще однією важл. частиною Т.п. є тактика як сукупність засобів і методів досягнення локальних, тимчасових результатів. Від вибору прийомів, продуманості їх застосування багато в чому залежить реалізація стратегічної лінії.
Оволодіння Т.п. дає можливість підвищити рівень і результативність політичної діяльності, сприяє цілеспрямованому впливу на розвиток політичної ситуації.
Антитехнології. На відміну від справжніх технологій, як систем і способів і шляхів послідовного досягнення бажаного результату, в політичних антитехнологіях ставка робиться на досягення одиничного або невіддаленого результату, при ігнорування загальних і довготривалих наслідків рішень, що приймаються.
Характерною рисою антитехнологій є те, що вони базуються, як правило, на незадоволенні тих чи інших соціальних груп та прошарків, тобто на тому будівельному матеріалі політики, який завжди є під рукою, і в достатній кількості, бо в будь-якому достатньо самокритичному і вільному суспільстві були є і будуть невдоволені громадяни, групи громадян і цілі шари суспільства. При цьому вихідним матеріалом антитехнологій може бути не тільки експлуатація невдоволення великих прошарків реальними явищами або реальними особистостями, політичні хитрощі можуть будуватися на ненависті мас до ілюзорних об’єктів.
Антитехнології мають спільну рису – всі вони виходять з парадигми незалежності політики від моралі, а точніше залежності моралі від політики (Макіавеллі – вивід політики за дужки моралі); модель політики як абсолютно вільної зони, яке не підпорядковується ні моральним законам ні релігійним табу; ще гірше ситуація, коли мораль не просто відкидають у бік а примушують її прислуговуватися політиці (ідеології “ремісницького соціалізму” минулого століття ), в якій рекомендувалося велику приватну власність вважати аморальною, а дрібну моральною.
Популізм – це сенситивність великих людських мас до простих пояснень складних проблем, до примітивних яскравих лозунгів, а також політичні дії політиків, що намагаються використовувати цю сенситивність. Популізм є набором антитехнологій.
Центральна серед цих антитехнологій, базується на тій особливості політичної ментальності широких мас, яку можна було б назвати презумпцією істинності простих рішень.
Інший різновид – презумпція значимості малих і конкретних справ (спроби звести політику до тисяч конкретних дрібниць).
Ще одна популістська антитехнологія – помста охлократам (ставка на політичний нюх натовпу, якою рухають не знання і компетентність, не політична культура, а стихійні пориви та сплески емоцій.
Популярна і дієва популістська антитехнологія – ідеологічне клішування (навішування ярликів).
Антитехнологія в політичних текстах та промовах.
-             проковтання кінцівок фраз – тобто антитехнологія порушує синтаксичні структури.
-             “політичне шпигунство” – аналіз лексики політичного опонента і пошук взаємозв’язків між використаними їм термінами та закріпленої в мові психології чужого класу.
-             антитехнологія метафори – засіб підміни понять.
-             “розбавлення водою троїзмів” протилежних понять в промові політика, що дає змогу в одному виступі догоджати і правим і лівим.
-             мовний прийом, що заснований на впливові на свідомість цифрового матеріалу.
-             підміна або звуження теми.
Національні особливості як інструмент антитехнологій.
-             апокаліпсизм – віра у диво.
-             фетишизм – прагнення поклонятися чому-небудь.
Антитехнологія помилкової парадигми.
(парадигма – сума поглядів, що визначають теоретичний світогляд)
1.         Виходять з постулату про те, що владу не дають, а беруть.
2.         Виходять з формули Клаузевица про сутність політики, як мистецтві можливого.
3.         Прийоми, які базуються на зведенні політики до економічної основи за відомою формулою “політика концентрований вираз економіки”.
4.         “Stop-Go” – не забороняти опозиційні рухи і організації і часом навіть стимулювати, але одночасно створювати на їх шляху штучні перепони, які видаються за природні труднощі.

Проблеми формування і функціонування політичної влади в Україні Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді ста­не стабільною й ефективною, коли буде здатною вирішити ряд проблем, центральне місце серед яких належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах.
З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демокра­тичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянського су­спільства та правової держави, формування багатопартійної політич­ної системи.
Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів різних верств населення країни.
Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так по­трібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві «системну згоду». А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Існуючі ж сьо­годні в нашій країні суперечності перехідного періоду та зв'язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері та діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати між різни­ми політичними силами і рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати існуючу ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи, і навпаки, вміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли в свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйні­вну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.
Саме такий шлях обрали представники державної влади нашої республіки, коли підпи­сали конституційний договір між Верховною Радою та Президен­том. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль всіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій. Цей конструктивний процес взаємодії різних гілок влади знай­шов логічне завершення в підготовці та прийнятті Конституції Ук­раїни.
Як свідчить світовий історичний досвід, а також практика здійснення демократичних перетворень в Україні, шлях до розбудо­ви державності і зв'язаного з цим ефективного функціонування вла­ди дуже складний, і на ньому суспільство повинно обминути багато небезпечних місць.
Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих інституцій. За умов нинішнього ослаблення ^владних структур здається, на перший погляд, що підняти рівень ефективності влади можна за рахунок її зосередження в руках органів або осіб, наділених особливими або навіть надзвичайними повнова­женнями, до чого прагнув у свій час Л.Кучма, коли ще був прем'єр-міністром. Аргументи на користь цього є переконливими: щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити її від затяжних та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних по­годжень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність рефор­маторського курсу. Суспільна практика і справді свідчить, що демок­ратичний процес зв'язаний з деякими втратами ефективності управ­ління, бо вимагає зусиль і часу для виявлення й обліку різних інтересів та думок. Ці втрати особливо великі нині в українському суспільстві, яке перебуває у початковому періоді формування демократії. Але роз­виток подій в Україні та інших посттоталітарних суспільствах пе­реконливо свідчить також, що для подальшого демократичного роз­витку необхідна не концентрація влади, а її чіткий розподіл та сумлін­не відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання. Без цього завжди залишатиметься можливість відновлення недемократичних, авторитарних та реставраційних про­цесів.
Інша небезпека — елітарний авангардизм. До його поши-1 рення може призвести досить широко культивована в суспільстві теза про те, що народ, мовляв, не готовий до демократії. На практиці це означає, що еліта обраних, яка знає, «що треба роби­ти», повинна «ощасливити» народ, узявши на себе всю повноту вла­ди та очоливши демократичні зміни в суспільстві. Така ситуація цілком відповідає досить поширеній серед радикальної інтелігенції ідеї, яка базується на абсолютизації в політиці ролі свідомої мен­шості. Такий елітарно-авангардистський снобізм не може не бути антидемократичним за своїм змістом. Як свідчить політична прак­тика, народ ніколи не буде готовий до демократії, якщо його усунуто від «великої політики», а правляча еліта, постійно натрапляючи на нерозуміння народом її програм та ідей, неминуче рано чи пізно по­верне від демократичної риторики до авторитаризму.
Іншим варіантом тієї ж небезпеки елітарного авангардизму є до­сить поширена нині ідея бажаного виходу демократів з владних струк­тур в опозицію. Як і в першому випадку, в основі цього варіанту роз­витку лежить та сама теза про неготовність народу до сприйняття програм і планів демократів. Прибічники такого підходу заявляють, що нехай, мовляв, реформи здійснюють старі кадри звичними для них та зрозумілими народу методами, а демократи, очікуючи свого часу, займуться критикою та освітою населення. Такий заклик є пе­реконливим свідченням слабкості деяких верств української демо­кратії, — розгубленості певних її представників перед масштабами та складністю завдань, що постали перед суспільством. Цілком зро­зуміло, що заклик до виходу в опозицію — це не що інше, як спроба знайти ідеологічне виправдання для тих, кого хвиля демократії ви­падково винесла нагору і хто тепер злякався труднощів. Слід мати на увазі, що не лише народ, а й авангардна еліта ніколи не буде готова до демократії, якщо в неї не вистачить терпіння й волі пройти сувору школу практичної участі в політичному житті суспільства.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Ще одна небезпека для ефективного функціонування влади — це антидержавний анархо-лібералізм. Прибічники цієї політичної течії вважають, що з держави треба повністю зняти функції регулювання суспільного життя.
Слід особливо наголосити, що ніде в світі немає саморегулюван­ня без взаємодії з державним регулюванням. А тому для українсько­го суспільства, де тільки робляться перші кроки з формування рин­кових відносин, подібні рецепти просто згубні. Як свідчить наш осо­бистий державницький досвід, спроби деяких представників влади відмовитися від державного регулювання остаточно могли б втягну­ти наше суспільство в анархію та хаос.
Рух до сучасної демократії, її принципів і форм в Україні відбу­вається через боротьбу як в теорії, так і на практиці. Суперечність тут в основному полягає в тому, що змінюється політична система, створюються демократичні інститути, а економічної бази для функ­ціонування демократичного режиму немає. Демократичні зміни підтри­мує більшість народу, але ця довіра поступово втрачається, оскільки влада своєчасно не розв'язує актуальних для суспільства проблем. Суспільство за цих умов починає шукати «сильної особистості», ви­нуватців економічних негараздів і політичних невдач. Відтак вини­кає політична демагогія, щедра роздача обіцянок, які неможливо з об'єктивних причин виконати, оживають старі й виникають нові міфи та утопічні ідеї, люди втрачають ініціативу, чекаючи соціально-еко­номічного дива, зростають можливості для політичного авантюриз­му.
І все ж таки, якою б глибокою не здавалася криза, що в ній пере­буває наше суспільство, на які б труднощі не натрапляла і ще на­траплятиме наша молода демократія, побудова незалежної демокра­тичної України — це реальний процес. По-перше, реалізувати таке завдання вже спромоглися багато країн. Так, успішно вийшли з кри­зи у післявоєнний період Німеччина, Японія, Південна Корея та ряд інших держав. Їхній досвід для нас має надзвичайно велике значення.
По-друге, реформи, що проведені в Україні, хоч і не були ради­кальними, але вже відіграли і продовжують відігравати позитивну роль. Головний результат реформування нашого суспільства полягає в тому, що більшість вже усвідомила, що повернення назад немож­ливе, що треба йти далі по шляху світової цивілізації.

Політична еліта І. Дослідження природи елітизму. Школи елітизму.
Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномену елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспільством і що історію творять вибрані представники панівних верств. Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки: одна для «вибраних», інша — для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обгрунтування ці ідеї дістали у Платона, Макіавеллі і Ніцше. Однак перші концепції еліт у їх сучасному розумінні з'являються лише наприкінці XIX — на початку XX ст. і пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Роберта Міхельса.
Гаетано Моска (1858—1941) — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки — поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політичне залежну більшість (масу). Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Саме правлячий «політичний клас» визначає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Моска пояснював кращою організованістю. Народовладдя, реальна демократія і соціалізм — утопії, несумісні із законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. Окрім того, будь-яка еліта, на думку вченого, має тенденцію до перетворення на «закриту», спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише реальний вплив суспільства на процеси формування еліти, який спонукає «політичний клас» до оновлення, дає змогу тримати його у певних межах і усувати в тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни. Отже найбільш ефективною визнається система коли провідну роль в політичній системі відіграє політична еліта, але при цьому суспільство шляхом демократичних механізмів може впливати на еліту.
Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський соціолог і економіст — обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихічними якостями індивідів. Поділ на спроможну управляти суспільством еліту й нееліту він вважав суттєвою ознакою всіх людських суспільств, а кругообіг еліт (тобто їхню стабілізацію і подальшу деградацію) — рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з його концепцією люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману (цих представників еліти він називав «лисами») або ж здатністю до використання насильства («леви»). Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які послідовно змінюють один одного. Якщо правляча еліта не займається цілеспрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до соціальної революції.
Роберт Міхельс (1876-1936) — німецький вчений, один з основоположників політичної соціології — дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства, і вивів так званий «залізний закон олігархії». Суть його полягає в тому, що створення великих організацій веде до їхньої олігархізації і формування еліти. Людська ж цивілізація неможлива без великих організацій, керівництво якими може здійснюватися здебільшого лише вузьким колом осіб. Це зумовлене насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, яка, в свою чергу, потребує керівного ядра й апарату, що поступово, але невідворотно виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику власним інтересам і починають турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища. Маси ж через недостатню компетенцію та активність залишаються байдужими до політичної діяльності. Отже, робить висновок Міхельс, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група.
Вищезгадані концепції сучасної елітарної теорії належать до макіавеллістської школи. Попри всі розбіжності вони (включаючи сучасних дослідників) мають цілий ряд спільних положень: елітарність будь-якого суспільства; особливі психологічні якості еліти; усвідомлення елітою своєї винятковості; право еліти на політичне управління суспільством, широкими масами; незмінність владних відносин між елітою і простим людом, починаючи з найдавніших часів; конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу. Ця течія визнає необхідність існування еліти і те, що розвиток кожного суспільства залежить від якостей політичної еліти в ньому.
Поряд з макіавеллістською школою в західній політології розрізняють вартісні теорії еліт, елітарні теорії демократії, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції та ін.
Ціннісні теорії еліт (X. Ортегаі-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке та ін.) розглядають еліту як найбільш продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями. Формування її — результат природного відбору в суспільстві. Соціальна рівність є рівністю стартових можливостей, що сама по собі спричиняє висування з маси найактивніших фізично й найбільш підготовлених інтелектуально представників. Завдання ж суспільства полягає в тому, щоб здійснювати цілеспрямоване рекрутування (пошук і залучення) найбільш результативної еліти.
Елітарні теорії демократії (Р.Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер та ін.). Вони розглядають еліту як групу, покликану не лише управляти, але й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску й неврівноваженості мас.
Плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен та ін.) визнають множинність еліт у будь-якому суспільстві. Жодна з них не здатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та інші, кожна з яких покликана виражати інтереси своїх базових груп. Згідно з цими теоріями з допомогою різноманітних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, впливу преси, груп тиску) можна обмежити або й відвернути дію «залізного закону олігархії», втримати еліти під впливом мас.
Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібанд та ін.) базуються на таких основних положеннях: головний елітоутворюючий чинник — не видатні якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обмежується політичними діячами, а включає керівників корпорацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспільним статусом; між елітою й масою існують значні відмінності, реальних шансів зайняти високі посади у представників народу майже немає; основна функція еліти в суспільстві — забезпечення власного панування.
Отже бачимо, що підходи до проблеми еліти є досить різними, але об'єднує їх те, що всі школи визнають еліти, як необхідний компонент любого суспільства, який визначає розвиток останнього.
ІІ. Поняття та суть політичної еліти.
Що таке еліта, найчастіше до неї належать: люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності (Парето); найактивніші у політичному відношенні люди, орієнтовані на владу (Моска); особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою, з розвинутим почуттям відповідальності (Ортега-і-Гассет); наділені владою люди (Етціоні); особи, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистості, наділені харизмою (Фройнд); творча меншість суспільства (Тойнбі); найкваліфікованіші фахівці: менеджери, найвищі службовці у системі бюрократичного управління (послідовники технологічних теорій). Кожен з вищерозглянутих напрямів елітарних теорій відображає певні аспекти політичної дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Однак попри всі ці розбіжності найважливіші риси й аспекти суспільно-політичного розвитку даного феномена дають змогу визначити еліту в найзагальнішому розумінні.
Політична еліта — це достатньою мірою самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.
Однак не треба думати, що політична еліта є однорідною за структурою. Політична еліта внутрішньо диференційована. Це правляча еліта, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційна (контреліта). Головною метою першої є утримання влади. Контреліта зорієнтована на відвоювання її у панівної еліти, найчастіше з метою не привласнення влади, а реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Саме взаємодія цих двох еліт не дає еліті перетворитися в закриту з послідуючою деградацією.
Розрізняють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Еліта поділяється на вищу, яка безпосередньо впливає на прийняття загальнозначущих для всього суспільства рішень, і середню (службовці, менеджери, вчені, інженери, інтелектуали). До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прийняття політичних рішень, відносять адміністративну еліту, до якої входять службовці-управлінці.

Лідерство Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших і Платон, і Арістотель. У середні віки Н. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер — правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів. Ф. Ніцше у праці «Генеалогія моралі» вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природний інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку 3. Фрейда, народні маси потребують авторитету так, як сім'я потребує авторитетного батька.
Більш пізні західні політологи і соціологи намагаються з'ясувати проблему лідера уже на інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно з якою лідер є особистістю з відповідними соціально-психологічними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.). Звичайно, особисті якості грають тут істотну роль. Проте, гетеротрофуючи цей фактор — трактуючи лідера тільки як явище біопсихологічне, поза соціально-економічною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з'ясувати проблему політичного лідерства.
Поширена точка зору, що лідером стає людина, котра найбільш успішно здійснює орієнтацію на інших. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати пануючі звичаї або домінуючий характер, що дало б йому змогу піднятися без напруження або ризику на керівний пост.
Політичний лідер повинен насамперед мати власну політичну програму, повинен володіти такими особистими рисами, як воля, цілеспрямованість, настирливість. Необхідно бути також популярним, уміти завойовувати маси. Звичайно, лідер повинен мати час і можливість довести своє лідерство. Нарешті, істинність лідера виявляється і в тому, що навіть втративши свої офіційні політичні посади, він залишається самим собою.
Щодо типів політичного лідерства, то М. Вебєр вивів їх із типів влади (правління). Насамперед це лідерство, властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою діяльність. Правитель, котрий зневажає традиції, може втратити і свою владу.
Далі — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, талант, властивий людині), відповідно харизматичний правитель. Це той, при якому влада над іншими грунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену місію. Це зумовлює послух підлеглих. І тут влада випливає із особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів.
Нарешті, легальне правління означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання яких він несе відповідальність перед виборцями.
Загалом вивчення політичного лідерства, в тому числі його типів, вимагає конкретно-історичного підходу. Суспільний устрій, політичний режим та інші фактори зумовлюють тип політичного лідера.
Великого значення набуває типологія лідерів залежно від характеру політичного устрою. Йдеться про лідерів демократичних режимів і різних підвидів авторитарних — від олігархічних до воєнних, тоталітарних, диктаторських. Політичний досвід розрізняє лідерів за методами здійснення влади як демократів і диктаторів. Останній тип лідерства властивий авторитарним режимам. Як зазначав Р. Міхельс, диктаторство вождів випливає не тільки з ганебної жадоби панування і дикого свавілля, а й дуже часто з чесної впевненості в значимості власного «я» для суспільства. Панування бонапартастського лідера, тобто вибраного народом, може грунтуватися на ілюзії мас, що саме вони вручили йому мандат на панування. Такий лідер виступає як творіння самого народу.
Істотне значення має поділ лідерів на реформаторів і революціонерів. Це насамперед відмінності в питаннях тактики. Для реформаторів типовим є прагнення до мирної тактики поступових змін, в основному шляхом переконання. Революціонери дотримуються екстремістської тактики, що включає насильство. Хоча для досягнення окремих цілей революціонери за певних умов беруть на озброєння тактичні прийоми реформаторів. Своєю чергою реформатори стикаються з тим, що їхня ненасильницька конфронтація викликає тактику насилля з боку прихильників існуючих порядків.
Різниця між лідерами-реформаторами і лідерами-революціонерами більшою мірою виявляється в розумінні й оцінці ситуації. Як зазначає Р. Такер, реформатор відстоює базовий міф політичного суспільства, його ідеальну модель культури. Відхилення практики в деяких сферах життя від моделі — це ситуація, яку можна і потрібно виправити. Революціонер, визначаючи колективну ситуацію, вважає, що вона ганебна, виправити її неможливо. Єдиний вихід — фундаментальна перебудова суспільства. Завдяки авторитету і особистому впливу політичний лідер грає визначальну роль у здійсненні влади над організацією, до якої належить і яку очолює. Функціонально він покликаний формулювати політичний курс, стратегію і тактику. Його діяльність здійснюється на трьох взаємопов'язаних рівнях: перший — здійснення функції оцінки (від лідерів чекають авторитетної, мудрої та своєчасної оцінки групових ситуацій), другий — вироблення ліній поведінки (визначення від імені групи напряму її дій з метою розв'язання проблеми), третій — виконання мобілізуючих функцій (лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або її більшості в оцінці ситуації і реалізації наміченого плану).
    продолжение
--PAGE_BREAK--Лідер — обов'язково особистість, продукт «природного відбору». В зв'язку з цим слід розрізняти поняття «лідер» і «керівник». Політичний керівник також визначає мету політики і засоби ії досягнення, домагається реалізації певної стратегії і тактики. Проте робить це, тому ідо призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером — це кращий варіант. Але можлива і відсутність у політичного керівника як в особи якостей лідера. І ще одне: якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно.

Етнонаціональна політика Етнополітика (від грец. ethnos — народ, плем'я і politika- держ. або сусп. справи) — система тактико-стратег. дій, заходів і накрес­лень певного політ, суб'єкта (д-ви, політ, партії, громадсько-політ. руху та ін.) в галузі етно-іст., етико-культурницьких та ін. взаємин народів-етносів між собою та в їхніх стосунках з д-вою. Об'єктом Е. є досить складна сукупність політико-етнічних (етнополітичних) явищ, а саме: політ, життя народів-етносів, що є громадянами даної д-ви (державотворчість, електо­ральні кампанії, референдуми, пле­бісцити, місцево-регіональне са­моврядування, муніципальна гро­мадсько-політ. діяльність); геополіт. розташування народів-етносів і етногруп на юрисдикційному терені даної д-ви; соц.-екон. і полі-тико-культурницькі взаємини са­мих народів-етносів і етногруп між собою, з одного боку, та їхні взає­мини з д-вою — з іншого; взаємо­стосунки народів-етносів і етно­груп, підданих даної д-ви, з їхніми етнородичами, геополіт. сусідами і суміжними етносуб'єктами, тоб­то «міжнародне життя» у широко­му значенні цього поняття.
Як і будь-яка ін. галузь політи­ки, Е. побутує на двох сутнісних рівнях — теоретичному (ідеальні уявлення, умоглядні накреслен­ня, концепт, розробки) та прак­тичному (організац. заходи, праг­матичні експерименти, праксеолог. апробації). У зіставленнях цих двох рівнів перший завжди має передувати другому, тобто Е. має бути науково, теоретично об­грунтованою, що дасть змогу уникнути волюнтаризму урядо­вих сил, з одного боку, та екстре­мізму, анархізму, охлократизму, етносепаратизму та ін. аполітич­них проявів у етномасиві під­данського громадянства — з іншо­го, а також сподіватися на актив­ний рух у бік політичне стабіль­ного, консенсусного громадянсь­кого сусп-ва. Особливо ж виваже­ною в теорет. сенсі має бути Е. в поліетнічних сусп-вах, країнах і д-вах. Тут Е. є не просто специф. галуззю політики, а «найпроклятішою політичною діяльністю в найделікатнішій сфері життя» (Р.Люксембург).
Поряд з необхідністю теоретич­ного обгрунтування сучасна Е. стосовно сусп.-політ, розвитку України має повсякденно вирішу­вати ряд буденно-практичних за­вдань, зокрема: виявивши стадії соціоцивілізаційної зрілості наро­дів-етносів, забезпечувати соц.-політ. умови для їхнього послідов­ного просування в напрямку по­дальшого етноіст. і соц. прогресу; сприяти всім народам-етносам в автохтонному розташуванні на геополіт. площині нинішньої д-ви у максимальній адекватності до їхніх колишніх етноплацент і ет-ноойкумен; культивувати пози­тивні етновалентні симпатії й упо­добання народів-етносів і сприя­ти їм у налагодженні консенсусу і загальногромадян. злагоди; ви­робляти загальногуманні критерії оцінки і вирішення т.зв. «історич­них несправедливостей» стосовно окремих народів-етносів країни, що заподіяно в минулому (насиль­ницьке роздержавлення, агресивні війни, ініціація конфліктів, тер. анексії, майнові контрибуції, де­портації і т.ін.); забезпечувати умови для реалізації всіма народа­ми-етносами країни загально­людських прав громадянина і ет­нічності у внутрішньодерж. і міжнароднозовн. стосунках з ін. етно­іст. і політ, суб'єктами.

Економічна політика держави в умовах переходу до ринку Економічна політика — це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюєть­ся в інтересах суспільства.
Економічна політика держави має кілька завдань:
• здійснювати регулювання економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу;
• зв'язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціаль­них груп, які мають політичну владу, так і тих, які не мають її;
• забезпечувати функціонування усієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура);
• встановлювати і розвивати взаємовигідні економічні зв'язки з іншими країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни.
Які ж зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до ринку? Це насамперед створення змішаної економіки, впровадження різних і рівноправних форм власності, а для цього — підтримка підприємництва, роздержавлення, приватизація та розви­ток конкуренції. Ефективне функціонування ринку можливе лише за умови, коли основна частина товаровиробників (підприємств, орга­нізацій) мають свободу господарської діяльності й підприємництва. Вони повинні не за наказами, а самостійно визначати, як використо­вувати те, що їм належить, самостійно вирішувати, що і як виробля­ти. Вони самі вибирають постачальників сировини, обладнання, на­півфабрикатів, зв'язуються зі споживачами, домовляються про ціни. Товаровиробники вільно розпоряджаються своїм прибутком, що за­лишається після сплати податків.
Поряд зі створенням нових підприємств повинно відбуватися роз­державлення існуючих. Це не обов'язково перехід до індивідуальної власності, можлива передача або продаж державної власності тру­довим колективам, кооперативам, акціонерам. У результаті створюєть­ся власність колективного підприємства, товариства, кооперативу, акціонерного товариства. Колективи можуть не тільки купувати, а й орендувати державні підприємства і майно. Оренда зумовлює пере­дачу орендодавцем орендарю права користуватися й розпоряджати­ся його власністю на певний термін і за відповідну оплату.
Можуть також створюватися підприємства, що є власністю гро­мадських та релігійних організацій, іноземних громадян та фірм, а також змішані підприємства. Водночас у державній власності зали­шаються підприємства, які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або окремих регіонів.
Усім товаровиробникам, незалежно від форм власності підприємств, має бути гарантована повна самостійність, свобода підприємництва, невтручання органів державного управління в їхню роботу. Важливо також заохочувати конкуренцію поміж ними, роз­робити ефективні антимонопольні заходи, підтримувати мережу ма­лих та середніх підприємств. Основою економічних відносин мають стати взаємозв'язки самостійних підприємств — головних суб'єктів ринкових відносин.
Один з найважливіших заходів на шляху до ринку — зе­мельна реформа. Вона спрямована на те, щоб зробити селя­нина справжнім господарем на землі й власником результатів своєї праці. Цьому сприятиме розвиток різноманітних форм власності, створення однакових умов для розвитку як колек­тивного, так і індивідуального, сімейного, орендного та приватного господарств. Адміністративні органи державного управління сільськогосподарським виробництвом треба ліквідувати, що виклю­чить диктат та адміністрування, дасть селянину можливість вільно вибирати способи господарювання.
Суттєві зміни на шляху до ринку відбуваються в ціноутворенні. Невід'ємним елементом ринкової економіки є вільні ринкові ціни, які визначаються попитом та пропонуванням. А щоб перехід до та­ких цін був найменш болісним, необхідно на цей час зберегти фіксо­вані ціни на кілька видів життєво необхідної продукції.
Складовою частиною заходів переходу до ринку є також реформа банківської системи, спрямована на створення самостійних комер­ційних банків, а також на становлення в країні економіки відкритого типу, що функціонує у взаємозв'язку і в змаганні з економікою інших країн.
Ринкові відносини дозволяють поєднувати ефективну систему економічного примусу до раціонального господарювання і випуску продукції вищої якості з максимальною свободою учасників у ви­борі форм та методів економічної діяльності. Ніхто не стане вирішу­вати за товаровиробника, що і як виробляти, ніхто не стане нав'язу­вати йому способи дій. Людині й колективу їхня власна вигода видні­ша, а помилки призведуть до втрат власного капіталу. Це привчатиме до ощадливості й економічної відповідальності.

Проблеми економічної політики України на сучасному етапі Ринкові реформи в Україні натрапили на великі труднощі й перешкоди, які не дають досягти бажаних результатів. П'ять років еконо­міка України перебуває в глибокій економічній кризі. Виробничий потенціал скоротився майже вдвічі. Різко впав життєвий рівень більшості населення України, неприпустимих меж досягла майнова диференціація. В цій складній ситуації й виникла потреба у певній корекції моделі економіки України перехідного періоду, що була вне­сена Президентом України Л.Кучмою. Корекція економічної політи­ки не стосується її стратегічних настанов. Незмінними залишаються її базові позиції.
Перша — ринкова трансформація економіки. Друга — здійснен­ня цього процесу прискореними темпами попри всі протидії. І, на­решті, третя — пріоритетність фінансової та грошової стабілізації. Серед визначальних завдань корекції реформ — запровадження дійо­вих механізмів стимулювання виробничого процесу, здійснення активної промислової політики, структурних перетворень, відновлен­ня інвестиційних процесів, посилення регулюючої функції держави та її органів управління.
Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Ук­раїні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне ствердження ринкової багатоукладної (змішаної) еконо­міки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм — державної, приват­ної, колективної.
З цією метою потрібне здійснення ініціативно швидкої, керова­ної державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації дер­жавних підприємств. Це не лише основа роздержавлення та ринко­вої трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства— формування якнайбільшого прошарку реальних акці­онерів — власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу — основи реального поглиб­лення економічних реформ. Здійснювана у попередні роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомп­рометувала. В ній зацікавлений лише тіньовий капітал. Така політи­ка є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки.
В нашій державі необхідно створюва­ти сприятливі економічні і правові умови для швидкого розвитку малого і середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнен­ня великих промислових і аграрних підприємств.
Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні 1 виступає активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її подальшої лібералізації і де­централізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження си­стеми вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.
Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на основі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснен­ня восени 1996 p. так довго очікуваної грошової реформи в державі з впровадженням стабільної грошової одиниці — гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конку­рентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і якісне оновлення економіки держави.
В державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо подолання найбільшого зла в національній економіці — масової несплати податків.
Сьогодні в умовах надзвичайно глибокої кризи в Україні особли­вого значення набуває такий напрямок економічної політики, як уп­равління економічними реформами. Глибоке реформування струк­тури державного управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками економічного процесу — одне з найважливіших зав­дань органів законодавчої та виконавчої влади.
Необхідно здійснити систему заходів для структурної перебудови діючої системи управління економікою. Галузевий принцип управ­ління себе вичерпав. Нині всі галузеві міністерства фактично перетворилися в гальма економічних реформ. Вони значною мірою втра­тили управлінські функції й не впливають реально на стан справ в економічному житті. Все це визначає необхідність, з одного боку, структурної перебудови діючої системи економічного управління, приведення її у відповідність з реаліями економічних перетворень, з іншого — перенесення значної частини функцій управління як економікою, так і соціальною сферою в регіони. Зараз урядову політи­ку з цього питання спрямовано на забезпечення суттєвого підвищення як функціональних повноважень, так і відповідальності обласних виконавчих структур в управлінні економікою регіонів.

Політика і глобальні проблеми сучасності. У другій половині нашого століття людство натрапило на проблеми, від вирішення яких залежить подальший соціальний прогрес. доля цивілізації. Ці проблеми отримали назву глобальних (від лат globus — Земна куля). Визначальною особливістю цих проблем є їхня комплексність, системність та загальний характер, зумовлені зростаючою єдністю сучасного світу, тенденціями до посилення взаємозв'язку і взаємозалежності існуючих економічних і політичних структур.
До глобальних політичних проблем сучасності належать:
1.               Виживання людського роду, тобто самозбереження життя світового співтовариства, захист цивілізації від загибелі, самознищення.
2. Планетарна відповідальність усіх народів, націй, держав, класів, політичних партій, соціальних груп, індивідів за пом'якшення й вирішення глобальних проблем.
3. Обов’язковість широкого міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних політичних проблем. Це означає неможливість такого вирішення силами однієї країни і навіть групою країн. Здійснення такого співробітництва доведено практикою.
Для зручності наукового аналізу глобальні проблеми класифікуються за групами: глобальні військово-політичні проблеми; глобальні політико-економічні проблеми; глобальні соціально-політичні проблеми.
Напередодні XXI ст. інтенсивне зростання глобальних соціально-політичних проблем неминуче веде світову цивілізацію до катастрофи. В такій ситуації питання врятування життя на планеті, виживання людства набуло пріоритетного значення. На попередніх етапах історії не виникала потреба самозбереження людства — воно вважалося вічним. На сучасному етапі розвитку науково-технічної революції з'явилися чинники, що загрожують відтворенню і продовженню життя людства, самим умовам існування людського роду взагалі. Піклування про збереження цивілізації є першою необхідністю, як і потреба людини в засобах підтримання фізичного існування. Задоволення цієї корінної потреби перетворилося в загально-людський інтерес.
Один з ефективних способів запобігання загибелі всього живого на планеті — комплексне вивчення, узагальнення й поширення національного й міжнародного досвіду як основа пошуку нових, різноманітніших форм і засобів вирішення глобальних проблем, передавання такого досвіду майбутнім поколінням. До того ж важливим є як позитивний, так і негативний досвід.
Практика світового політичного життя засвідчує, що людство багато зробило для того, щоб упродовж кількох десятиріч від дня створення атомної бомби світ не було втягнено в ядерну війну. Однак реальна ситуація в період переходу до третього тисячоліття складається так, що сили прогресу ще не в змозі встановити вічний мир, а сили реакції вже не можуть штовхнути людство в ядерну прірву, тому що, з одного боку, цьому протидіє могутній планетарний антивоєнний потенціал, а з іншого — неминуче загинуть і самі палії війни. Рух прихильників миру на всіх континентах багато зробив для того, щоб перервати роковий цикл «війна — мир — війна», і його досвід має стати політичним здобутком нинішніх і майбутніх жителів планети.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Політологічні школи світу Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під знач-ним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX — XX ст, таких як М.Вебер, В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.
Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864 — 1920) здобув широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». В сучасному суспільстві, підкреслював М.Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник вбачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість відповідним чином планувати і визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві.
Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністю традиційних норм. на які весь час посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.
Харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть «магічні» здібності.
Раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.
Значний внесок у розвиток політичної думки XX століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846-—1923), Г.Моски(1858—1941)та Р.Міхельса (1878— 1936). Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка виступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. В суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на «правлячу (панівну) еліту» і «неправлячу еліту». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій. Слід також відзначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низових верств суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Проходить час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новітньою.
Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політичне залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура «правлячого класу» без зміни його функцій. Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахунок кращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.
Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, Що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу''. З цією метою дослідник обгрунтував свій „залізний закон олігархічних тенденцій“. Згідно з цим законом, демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти через об'єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією. За таких умов, на думку Р.Міхельса, демократія неминуче повинна трансформуватися в олігархію.
Цікавим явищем у політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р.Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію „поліархією“. Суть її полягає в такому. За всієї демократичності політичних інститутів західних суспільств обов'язково існують еліти та їхня влада. Роль політичної системи полягає в тому, щоб кожній еліті дати альтернативу і можливість змагатися між собою, тоді як центральна влада має проти-стояти їм і врівноважувати їх.
Поліархія поліпшує і доповнює принцип демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва, сильнішої гарантії прав меншості, використання електорального та інших засобів для управління представниками більшості, усунення різних видів політичної нерівності.
Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється можливістю опозиції заперечувати урядову політику, наявністю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням для підтримки претендентів на лідерство (особливо за допомогою виборчого голосування), періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються.
Цікавою теорією є біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принципи біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.
Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902-1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію „політичного психоаналізу“. Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.
З досліджень Г.Лассуелла випливає, що існує певний зв'язок між психологічним типом особистості і виконанням нею відповідних політичних ролей. Запропонована Г.Лассуеллом класифікація психологічних типів особистості враховує також особливості психіки політичних лідерів. Так, наприклад, на думку американського політолога, „вождями-агітаторами“ рухає почуття провини. Вони „шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших“. Ідеологічні лідери — це індивіди, котрі пережили в дитинстві катастрофу багатьох надій. Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслює Лассуелл, також часто намагається прийти в політику. „Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися… панувати над іншими“. На думку Г.Лассуелла, для таких суб'єктів не має значення, як і де вони стверджуватимуться, головне для них — мати владу над людьми.
Значний вплив на політичну думку нашого століття справив фрейдизм. Хоч більшість політологів вважають спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин з погляду перетворених форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чимало корисного, якщо її використати для дослідження проблем „лідер — маса“, „лідер — певна група“ тощо. Ідеї З.Фрейда продовжують жити й поширюватися, наприклад, у працях американського вченого Е.Фромма (1900—1980).
На відміну від Фрейда, котрий вивчав позасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первісне існування в людському суспільстві соціалізованого індивіда. В центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються протягом „пристосування“ людини до конкретної соціально-економічної діяль-ності.
Людина вільна, за Фроммом, тільки на рівні її антрополого-екзистенціальної ситуації, але соціально-економічні умови протягом історії не дозволяли (не дозволяють і досі) наповнити її життя сенсом повнокровного буття, щоб прожите воно було „по-людському“. В таких умовах життя для конкретного суб'єкта починає втрачати сенс, все більша кількість людей впадає в неспокій та відчай.
На її читачів справив велике враження психологічний аналіз передумов становлення й формування фашистської системи в Німеччині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз він цікавить в дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме „готовність прийняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонування політичної структури та символів, що надаватимуть життю індивіда якусь видимість сенсу і порядку“.
Е.Фромм справедливо звертає увагу на те, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, що мали своїм наслідком встановлення фашистського режиму, справді не можна пояснити виключно економічними, соціальними й політичними причинами.
Тверезий аналіз Е.Фромма показав, що сучасне суспільство здатне або грубо й силоміць, або тихо й непомітно викорінювати людське в людині і що кінець-кінцем деградація людини може стати необоротною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забувати про небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать твори видатного німецького й американського вченого Е.Фромма.
Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки був також Ганс Моргентау (1904—1980) — провідний теоретик США з зовнішньополітичних питань.
Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зовнішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ, особливу перевагу надавав американським національним інтересам. Для цьо-го, на його думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.
Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, Г.Моргентау великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо вона не підкріплена економічною, військовою та політичною міццю. Ось чому досягнення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави.
Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos) і багатство (plutos).
Але таке політичне правління — це тільки псевдодемократія, в яких би формах вона не здійснювалася. Справжня демократія, на думку М.Дюверже, — це дещо інше: більш скромне й більш реальне. Вона визначається через „свободу для Народу та для кожної час-тини народу, як це записано у Французькій конституції 1793 p. Сво-бода не тільки для привілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, — але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політичної рівноваги“.
XX століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології—теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Ко-зер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.
Л.Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їхньої зміни. Свою концепцію, що отримала назву „концепція позитивно-функціонального конфлікту.
Р.Дарендорф — німецький соціолог та політичний діяч — вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. Не наявність, а відсутність конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди присутня дезінтеграція і конфлікт. “Все суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. В людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знай-ти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального оволодіння та контролю над соціальними проблемами».
Американський політолог та економіст К.Боулдінг, автор «загальної теорії конфлікту», намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах всі явища живої і неживої природи. індивідуального та суспільного життя. У своїй книзі «Конфлікт та захист. Загальна теорія» Боулдінг відзначив, що «всі конфлікти мають спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може представити феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві». Це положення несе основне методологічне навантаження в «загальній теорії конфлікту».

Політичне життя суспільства. Буття людей здійснюється у рамках певних суспільних сфер. У сукупності вони є організмом, назва якого — суспільство. Водночас ці сфери порівняно самостійні, мають свою специфіку.
Суспільство — багаторівнева система. Вона виявляє себе через певні відносно самостійні сфери: економічну, соціальну, правову, військову, ідеологічну та ін. В основі виділення сфер суспільного життя лежать поділ праці, види людської діяльності і соціальних відносин, їхні норми і цінності. Сфера суспільного життя як підсистема життєдіяльності суспільства характеризується змістом оформлення, організаційними особливостями, які виділяють її з інших сфер суспільства.
У системі сфер суспільного буття важливе місце посідає політична сфера. Політична сфера є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя.
Змістом політичної сфери є насамперед політиковладні відносини народів, націй, соціальних груп, особистостей щодо завоювання, утримання, використання влади і впливу на владу. Це також діяльність, пов'язана з організацією державної, політичної влади, з визначенням її цілей, завдань та засобів, забезпеченням їхнього функціонування політичними і правовими нормами.
Розвиненість політичної сфери зумовлюється розвитком організаційних структур, активністю всіх форм політичної діяльності в суспільстві, її насиченістю подіями, широтою функціонування, організованістю політичних сил, впливом на інші сфери.
Політична сфера акумулює в собі все, що пов'язане з політикою, але визначальними серед них є види і форми політичних відносин і політичної діяльності, організаційні структури, політичні цінності і політичні та правові норми, що лежать в основі політичного функціонування суспільства. Найбільш повно політична сфера виражена через політичне життя суспільства.
Політичне життя — частина суспільного життя, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації соціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування й здійснення політичної влади в суспільстві.
Зміст політичного життя становлять політичні відносини з приводу встановлення влади і процесу владарювання; ставлення до держави, здійснення нею притаманних їй функцій, до системи державних органів, їхньої діяльності; відносини між партіями та громадськими об'єднаннями, між масами й політичними лідерами, між політичними партіями і політичними лідерами та ін.
Політичне життя багатогранне і різнобарвне. Його можна класифікувати за різними принципами. Типологія політичного життя має такий вигляд:
·              за обсягом охоплення сфери — внутрішньополітичне, зовнішньополітичне;
    продолжение
--PAGE_BREAK--·              за сферами прояву — соціально-політичне, національно-політичне; військове; адміністративно-політичне та ін.;
·              за суб'єктами політики — соціально-класове, національне, державне, партійне, громадсько-політичне тощо;
·              за діяльністю політичних органів — парламентське, адміністративне;
·              за формами діяльності мас — парламентське, страйкове, мітингове;
·              за формами організації — організоване, стихійне, слабо-організоване;
·              за рівнем здійснення — за місцем проживання, в трудових колективах, на рівні управління й самоуправління за адміністративно-територіальним поділом, на державному рівні, міжнародному рівні.
Отже, політичне життя має складну внутрішню структуру. Насамперед розрізняють внутрішньополітичне та зовнішньополітичне життя.
Внутрішнє політичне життя включає так звані об'єктивно-інституційні елементи, їх функціонування. Це життєдіяльність політичної системи суспільства з її основними структурами – політичною владою, політичними відноси-нами, політичною організацією суспільства (держава, політичні партії), політичною культурою, найважливішими політичними процесами, напрямами й фор-мами політичної діяльності та ін.
Зовнішньополітичне життя є системою взаємовідносин держав, партій, їхніх блоків і союзів з питань власних інтересів, а також інтересів світового співтовариства і має своїм змістом контакти між державними та іншими політичними лідерами (переговори, зустрічі, візити та ін.) з метою укладення або здійснення існуючих домовленостей договірних сторін із зовнішньополітичних питань.
Особливості економічного і політичного життя варіюються залежно від розвиненості ринкової економіки і політичної системи. Чим більш розвинені ринкові відносини і відповідне їм економічне життя, тим демократичніше політичне життя і політична система, що йому відповідає. І навпаки, звуження сфери ринкової економіки, набуття нею командних рис, а також зниження активізації економічного життя в суспільстві, централізація його в державних структурах призводять значною мірою до згортання обсягу демократичних форм політичного життя, одержавлення його.
Політичне життя суспільства зумовлене також його соціальним станом, тобто діяльністю соціальних спільностей — народів, націй, соціальних груп, активною діяльністю особи. Це особливо помітно в умовах демократично і тоталітарне, авторитарне організованого суспільства. Наведемо такі паралелі:
У XX ст. зміни у співвідношенні економіки і політики певною мірою позначились і на соціальних формах життя. З'ясувалося, що політичними засобами можна регулювати динаміку економічного розвитку, уникати криз, переорієнтовувати економіку на вирішення здебільшого соціальних завдань або на максимум ефективності. Економіка і політика вступили у якісно нове співвідношення.
Що ж є характерним для політичного життя XX ст. на відміну від попередніх століть?
1. Стало можливим політичними засобами регулювати динаміку економічного життя, переорієнтовувати напрями економічної діяльності, досягати максимуму ефективності економічного розвитку.
2. У XX ст. на відміну від попередніх широкого розвитку в західних країнах набула демократія. Це сприяло тому, що партії, які виражали інтереси більшості, одержали можливість прийти до влади. Терміни «буржуазні» й «робітничі» партії фактично втратили минуле значення, оскільки велику частку електорату цих партій становлять трудящі, наймані робітники.
3. Відхід більшості політичних партій від своєї вихідної соціальної бази. В соціальному плані суспільство стає багатошаровим, різноманітним. Чисельно зростають міжкласові групи, виникають численні групи робітників-власників, які володіють нерухомістю, акціями та ін. Отже, політична партія, яка орієнтується тільки на певну соціальну групу, прирече-на на поразку.
4. Державна діяльність як вид політичної діяльності стає політичним та правовим інструментом здійснення реформ в інтересах більшості суспільства. На політику відчутно впливають такі інтереси широких мас, як екологічні, національні, групові, утвердження миру на планеті тощо.
5. Широкого розвитку набувають масові рухи як фактор зближення людей різного соціального походження, що само по собі теж якоюсь мірою консолідує діяльність політичних партій.
6. Майже до середини XX ст. майнове становище мас, а отже, й економічне життя відігравало значну роль і виступало в основному детермінантою політичної діяльності. В сучасних умовах питання бідності більш як для 2/3 населення світу втрачає свою актуальність. Марксистське розуміння
класового підходу, класового інтересу як вихідного в оцінці політичних подій неприйнятне для сучасних оцінок багатьох проблем, зокрема національного питання, екологічних проблем, самобутності культур та ін. Ці та інші проблеми сягають своїм корінням не в класові відносини, не в існування експлуатації або капіталізму, а в природу сучасної цивілізації як індустріальної, так і постіндустріальноі.
7. Політичне життя світового співтовариства не зводиться до необхідності соціальної революції. Воно різноманітне і різнобарвне.
8. Глобалізація бачення політичного життя. Воно стає для людства новою реальністю, спрямованою на виживання. Це передбачає пошук домовленостей, встановлення консенсусу, взаємодії. Саме вони є умовою існування людства і рушійною силою політичного прогресу.
9. Зростання міжнародної інформації щодо політичного життя робить його надбанням широких мас, які активно включаються у політичне життя.

Політика як вид регулювання суспільних видносин Політика належить насамперед до сфери духовного життя сус­пільства. Її виникнення було зумовлено цілою низкою об'єктивних чинників у" різних сферах суспільного життя, але на­самперед — у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Вона виникає в період переходу від первіснообщинного життя сус­пільства до цивілізації.
Інтегрованим виразом усіх суспільних відносин виступає сус­пільний устрій, основу якого становлять пануючі в даному суспільстві економічні відносини та інститути, які повинні забезпечувати його функціонування і розвиток. Роль суспільного устрою в житті суспільства полягає передовсім в тому, що він визначає для даного кон­кретного суспільства загальний спосіб, ступінь і характер його жит­тєдіяльності. Він виконує регулятивну функцію стосовно всіх інших сторін суспільного життя.
Як відомо, економічні відносини — це відносини між людьми в процесі виробництва, що зумовлені їх взаємним стосунком до засобів виробництва та результатів праці і втілюються в конкретно-історич­них формах власності, в способах поєднання робочої сили зі знаряд­дями праці, в формах обміну діяльністю, що зумовлена суспільним поділом праці і відмінностями місця, становища осіб, груп, класів у системі виробництва, у формах розподілу, обміну, споживання.
Економічні відносини справляють величезний вплив на специфіку суперечностей в суспільстві, на характер взаємовідносин між соціальними суб'єктами. Ось чому в політиці, де центральним питанням постає питання про владу, остання не виступає як самоціль, а стає засобом для захисту суспільного ладу з його конкретними еко­номічними відносинами або для його повалення й заміни іншим. —
З розкладом первіснообщинного ладу і з переходом до цивілізації відбулося не тільки класове розшарування суспільства, а й загост­рення суперечностей поміж соціальними суб'єктами, на основі по­силення існуючих відмінностей стосовно відношення до засобів виробництва і результатів праці. Відбулося поглиблення й загострення суперечностей між інтересами різних соціальних суб'єктів.
Водночас суспільний поділ праці, соціальна диференціація й по­силення нерівності у володінні засобами виробництва і засобами за­доволення життєвих потреб створили можливості для вияву таких негативних людських рис, як жадібність, заздрість, нестримна го­нитва за багатством, намагання домогтися його будь-якими засоба­ми.
Відтак виникає потреба в новій організації суспільства. Форму­вання цієї нової організації зв'язане з розробкою особливих правил, норм, настанов, законів, спрямованих на регулювання відносин між людьми, а також зі створенням відповідних органів, інститутів, які б забезпечували виконання цих правил, норм, законів і регламентува­ли поведінку людей у суспільстві.
Так відбувається становлення публічної влади, головним органом здійснення якої стає держава. На цьому рівні розвитку суспільства індивіди перестають бути членами роду, носіями його рис, а стають громадянами, життєдіяльність яких тепер здійснюється в межах роз­роблених суспільством норм, законів і під контролем суспільства, насамперед — держави.
Отже, місце колишніх кровно-родинних зв'язків і відносин зай­мають якісно нові відносини — політичні, які активно впливають на всі інші. Відтак політика виникає як результат об'єктивно зумов­леного суспільного поділу праці, зміни характеру відношень людей до засобів виробництва і результатів праці (виникнення приватної власності), поділу суспільства на соціальних суб'єктів з різними інте­ресами, зміни форми обміну, споживання. Політика виникла як сфе­ра відносин, що забезпечує погодження, регулювання, реалізацію інтересів людей за допомогою влади.
Діяльність держави як всередині країни, так і за її межами та відно­шення до цієї діяльності класових сил з цього часу стали визначати­ся поняттям «політика». Вже набагато пізніше, під час бурхливого розвитку демократичних процесів, коли з'явилися нації, а згодом політичні партії та масові суспільні організації, кожна з яких вира­жала інтереси та настрої багатьох людей, політика набуває нового змісту.
Політика виражає докорінні інтереси різних соціальних спільно­стей, партій, держав і цілі, якими вони керуються. У всіх сферах, де здійснюється політика, вона має багато форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно зв'язані одна з одною сфери політики—внутрішню та зовнішню. Разом з тим багатоманітність реального життя дозво­ляє і зобов'язує виділяти у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі і в той же час дуже важливі сфери політики, такі як: економіч­на, соціальна, національна, політика розвитку народовладдя, куль­турна політика тощо.
Зрозуміло, що багатоплановість такого важливого суспільного явища, як політика, вимагає виділення та розгляду й інших більш конкретних сфер діяльності. Наприклад, тільки в сферу економічної політики входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна, фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна політика. Не­обхідно відмітити і такі сфери політики, як економічна, демографіч­на, кадрова, національна, молодіжна тощо. Кожна з них може бути предметом самостійної теорії політики.
Різнобічні також сфери і напрямки зовнішньої політики, виділення яких зумовлено діючими на міжнародній арені групами держав, політичними, громадськими та іншими демокра­тичними об'єднаннями.
Теорія політики, зрозуміло, не зводиться лише до виділення й оці­нки основних сфер політики, розкриття її структури та завдань. У політиці необхідно бачити зв'язки між її сферами, їхній взаємовплив, взаємодоповнення та механізм їх здійснення. Її важливо розглядати не тільки з погляду структурних, а й з урахуванням функціональних, тимчасових, довготривалих та інших аспектів.
Еволюційний розвиток політики засвідчує незмінність її фунда­ментальних засад. Навіть якщо вони в далекій перспективі й змінять­ся, то тільки разом із реформуванням всієї системи організаційних та регулятивно-контрольних сфер суспільства. А щодо перспективи зникнення політики, як про це мріяли соціалісти-утопісти, то з висо­ти сьогоднішнього розвитку політичних процесів вона зовсім нере­альна навіть у гіпотетичному майбутньому. Якщо колись і не буде держави, що теж проблематично, політика неодмінно залишиться у тих самих суспільних функціях, але з іншими суб'єктами. Такими соціальними суб'єктами можуть бути асоціації, вільні самоуп-равлінські угруповання у межах громадянського суспільства тощо. Але цілком очевидно, що політика як засіб організації й регулювання життя суспільства неодмінно збереже своє значення. Аналізуючи стан і перспективи розвитку людства, не можна не дійти висновку, що нині найбільш актуальною проблемою політики виступає її демок­ратизація, гуманізація, наближення до злободенних запитів суспіль­ства і вирішення їх через його (суспільства) прогрес та оновлення. Кількість і складність таких завдань з розвитком людства зростає. Ось чому подальшою перспективою розвитку політики буде її уск­ладнення, підвищення її ефективності та відповідальності. Без усві­домлення цього методологічного положення не можна зрозуміти зміст та характер політичного життя суспільства.

Політика як наука і мистецтво. Політологія як наука
Політологія в її сучасному вигляді — це явище новітнього часу. Вона виникла на сучасному етапі людської цивілізації. Це сталося у період утвердження індустріального суспільства, коли разом з бурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні стосунки між людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя породили великий попит на ідеї демократії, яка все більше починає виступати в суспільстві як форма організації суспільно-політичного життя. Демократична організація суспільства все більше вимагає проведення такої державної політики, яка б грунтувалася на теоретичних політичних знаннях, а не на соціальних утопіях. Відповіддю на цю історичну необхідність стала поява ліберальної демократії з її гострим попитом на політологічні знання. Ліберальна демократія створила сприятливі умови для розвитку суспільно-політичної думки, і зокрема політології як науки.
Організаційне оформлення політології відбулося в країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до середини XX століття у гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. Саме право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало при вивченні політичних систем. І тільки після другої світової війни з'явилися теоретичні праці, в яких під політикою стали розуміти не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно сформувалося поняття сучасної політології.
Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно співробітничати з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методології суспільних наук, чіткіше розмежовуються їхні предметні сфери, встановлюється взаємодія політичної науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникає система наукових шкіл і напрямків (дослідження свідомої та підсвідомої мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів влади, аналіз зовнішньої політики. понять політичного реалізму і т.п); відбувається, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідження внутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем, політичного лідерства, типології влади та інше); завершується перехід від праці ізольованих груп та окремих вчених до організації наукових установ, мережі навчальних закладів, що готують кадри спеціалістів, починається видавнича діяльність, з'являються спеціалізовані періодичні видання. Політична наука стає у розвинених країнах повноправною частиною науки як соціального інституту з численними й організованими кадрами дослідників та учнів; виникають міжнародні та національні організації політичної науки.
Разом з такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- і біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію в широкому розумінні.
Поряд з нею існує й політологія у вузькому її значенні — як загальна теорія політики, що становить «душу й серце» політичної науки. Політологію (загальну теорію політики) відрізняє від інших політичних наук те, що вона не займається лише окремими аспектами політики і не вивчає політику в ряді інших, неполітичних об'єктів. Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об'єкт і, по-друге, своїм основним предметом мас групу внутрішніх, іманентне властивих тільки політиці, специфічних закономірностей владних відносин.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Політологія як комплексна й самостійна галузь суспіль-них наук не займається лише переведенням загальних філософських, соціологічних та інших наукових понять у політичну сферу. Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного су-спільного явища: вияв на макро- та мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх та зовнішніх зв'язків та відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробка об'єктивних критеріїв соціального виміру політики.
Політика як мистецтво.
Суть політики визначається «двоїстим» характером цього явища По-перше, політика — це наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку. Останнє вимагає від дослідників обов'язкового розгляду цього явища крізь призму розуміння об'єктивної логіки його законів, визначення його категорій та методів. Відтак політика не може виступати в суспільному житті як сфера свавілля окремої особи, соціальної групи або класу.
Необхідною умовою, що сприяє кращому розумінню об'єктивних процесів, що діють поза і всередині політики, є вивчення історичного досвіду, необхідність уважного ставлення до його уроків та врахування в політичній діяльності всієї багатоманітності чинників, які на неї справляють вплив. Наявність об'єктивного елементу в політиці, її залежність від попередніх подій створюють можливість для науково обгрунтованих прогнозів, передбачень і навіть для відповідного моделювання політичних процесів, хоча, звичайно, це можна зробити лише з певною мірою ймовірності.
По-друге, політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, вміти приймати правильні й виважені політичні рішення як на основі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та фантазії. «Політика як мистецтво — це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Роль мистецтва в політиці зумовлюється імовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т.п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного знання і в той же час утри-матися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.
Вирішення першого завдання зв'язане зі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням людей та їхніх інтересів, слабких та сильних сторін, логіки та психології поведінки мас, груп та окремих осіб і т.п. Саме воно визначає політичну тактику, спосіб прийняття конкретних політичних рішень, можливість тонкого маневрування на основі правильного психологічного розрахунку, вміння перетворювати наміри в дії, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневрувати переходять у більш значні стратегічні дії. Коли ж мистецтво підміняють спритністю, інтригою, маніпуляцією людьми й принципами, що, на жаль, частенько трапляється, можна говорити про переродження політики в політиканство.
Друге завдання — залишатися у сфері раціонального — вирішується вмінням утримуватися від усього неосмисленого, випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т.п.
Вирішення цих двох завдань зближує інтелект політика з його емоційною сферою. На межі між ними, в інтуїтивній сфері, що близька до підсвідомості, виникають яскраві імпровізації, прозріння, вдалі здогадки, рішення про вибір близьких за духом та за складом характеру партнерів. На межі знань та інстинктивного вибору політика може досягти справжнього артистизму, піднятися від виснажливої праці до емоційного осяяння.
Як свідчить історична практика, політика, як мистецтво, залежить не тільки від об'єктивних, а й від суб'єктивних обставин, котрі не піддаються логічному аналізу. Ця обставина вимагає від політиків постійної готовності творчо мислити і відповідально ставитися до своєї діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулого досвіду, раніше відомих і перевірених колись схем політичної поведінки, звичних старих прийомів вирішення проблем. Як зазначав З.Фрейд, «в політиці необхідно діяти одразу і правильно, тут немає можливості перевірити гіпотезу, поставити питання, щоб повернутися до нього пізніше і т.п. Якщо проблема встановлена, мета поставлена— треба діяти».
Треба постійно пам'ятати про те, що політичні події обов'язково несуть на собі «відбиток» тих людей, які беруть участь у політичному житті, віддзеркалюють культурне, емоційне середовище, в якому вони сформувалися. Так само, як багатоманітні умови та напрямки будь-якої політики, так само багатоманітні й її засоби. Необхідний вибір саме цих засобів і конкретний момент їх застосування — це найважливіші вияви мистецтва політики, бо вони вимагають високого ступеня раціональності й винахідливості у прийнятті та реалізації політичних рішень.
Політиці притаманний особливий стан: постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії, відносини, події ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткого часу. Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб'єктів нових підходів, нових рішень, нових зусиль для їх реалізації. Це дає нам змогу зробити два важливі висновки. По-перше, здійснення політики виступає як процес: вже на початку політичних дій несподівано можуть з'явитися нові, непередбачені обставини та чинники, що можуть не тільки вплинути на кінцевий результат, а й стати вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини і моменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політику мистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якої є уява, інтуїція, творча сміливість і фантазія.
Другий важливий висновок полягає в тому, що не можна ставитися до фактів політики як до статичних, незмінних. Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робить вибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великим мистецтвом, що може прийти лише з досвідом. Не випадково одна з порад великого політичного мислителя Н.Макіавеллі полягає в тому, що «всі мудрі державці повинні мати на увазі не тільки теперішні ускладнення, а й майбутні і з усією енергією вживати заходів проти цих останніх. Якщо передбачати їх раніше, то неважко буде боротися з ними; якщо ж чекати їхнього наближення, то лікування буде вже несвоєчасним, бо хвороба стала невиліковною». Як свідчить політична практика, впливати на політичні процеси, контролювати їх на ранніх етапах розвитку набагато простіше, ніж на завершальній стадії. Мистецтво політика виявляється в тому, щоб політичні рішення приймати не тільки правильно, а й своєчасно.
Політичне мистецтво означає, таким чином, поєднання раціональних, інтелектуальних та інтуїтивних (підсвідомих) чинників та почуттів людини. У цьому синтезі за певних умов і обставин може ви-никнути й політична харизма (дар божий), а саме: вміння політика породити довіру в людей до себе, яка може сягати навіть містичного поклоніння. Однак необхідно пам'ятати про те, що мистецтво політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над теоретико-раціональними засадами політики. Треба також мати на увазі, що мистецтво без міри — це великий ризик виродження справжньої політики у брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства.
Ось чому мистецтво політики полягає в дуже важкій праці із забезпечення та погодження досить багатоманітних властивостей цього явища, у здатності ніколи не впадати в крайнощі та абсолютизувати будь-які з його різноманітних аспектів. На превеликий жаль, на таку абсолютизацію ми постійно натрапляємо, коли «велику» й «малу» політику часто зводять до суб'єктивістських дій як окремих осіб, так і певних замкнених груп, відкидаючи будь-які раціональні підходи до аналізу політичних процесів.

Політична свідомість  і політична культура. Політична свідомість – опосередковане відображення політ, життя сусп-ва, суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток і задоволення інтересів та потреб політ, суб'єктів; сукупність поглядів, оцінок, установок, які, відображаючи політико-владні відносини, набувають відносної самостійності.
Теоретичним дослідженням феномена П.с. займаються різні науки. Філософія розглядає її як форму сусп. свідомості й аналізує у поєднанні із сусп. буттям. Політична соціологія виділяє у П.с. ідеологічний і масовий рівні, зосереджуючи увагу на розкритті суттєвих характеристик консервативної, ліберальної, реформістської, радикальної та ін. типів П.с., досліджує масову П.с. як поєднання усгановок, що склалися у сфері ідеолог. та політ, діяльності, і висновків, отриманих суб'єктом внаслідок самостійного аналізу сусп.політ. діяльності. Психологія політики поєднує аналіз змісту П.с. з індивід, механізмом її існування. П.с. входить до складної психічної діяльності особистості й функціонує за її законами. П.с. — це сприйняття суб'єктом тієї частини реальності, що пов'язана з політикою, це суб'єктивний образ політ, системи. Знання та уявлення про політику не є продуктом індивід, свідомості. Особистість здобуває їх із навколишнього середовища в ході політ, соціалізації.
Структура П.с. складна і суперечлива. Згідно з функціональним принципом класи4)ікації в ній можна виділити такі аспекти: політико-психологічний (почуття, настрої, наміри, мотиви, установки, переконання, воля та ін.), політико-ідеологічний (цінність, ідеал, ідея, доктрина, концепція, погляди, теорія та ін.), політико-дійовий (свідомість консервативна, ліберальна, реформістська, радикальна та ін.). За суб'єктом П.с. класифікують на П.с. сусп-ва, нації, класу, групи, особистості, масову П.с., а також громад, думку. За ставленням до влади розрізняються автократична П.с. і демократична П.с. з їх численними підтипами. У гносеолог. плані виділяють П.с. на емпіричному і теоретичному рівнях, буденну і наукову П.с. та ін. П.с. складається в процесі пізнання кожної форми політико-владних відносин: представницької (законодавчої), виконавчої і судової, а також сукупності політ, інтересів суб'єктів, установки і цінності яких синтезовані в колективну волю, виражену в меті й завданнях політ, дій і спрямовану на здійснення функції народовладдя, управління і самоуправління. Важл. фактором формування П.с. є політ, виховання.
Усвідомлення політики на теорет. рівні сприяє вирішенню стратег. і тактичних політ, завдань і цілей, визначенню засобів і методів їх досягнення, виробленню різноманітних концептуальних підходів до втілення і коригування політ. рішень і програм. Емпіричний рівень П.с., що відображає політ. дійсність у формі відчуттів, уявлень, ілюзій, переживань і т.ін., слугує живильним грунтом для формування політ, культури суспва. До осн. функцій П.с. належать: пізнавальна, норматчвно-регулятивна, інтегративна, прогностична.
П.с. покликана адекватно відображати процеси демократизації в зовнішньополіт. і міжнар. розвитку, прагнення народів жити в мирі і злагоді, виключити війни із життя суспва, досягти на ділі пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей, свободи соц. і політ, вибору. В Україні на сучас. етапі розпочався й постійно відбувається складний і тривалий процес формування дем. П.с.
Політична культура
(від лат. -cultura, вирощування; виховання, освіта; розвиток) — частина загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політ. життя; історично і соціально зумовлений продукт політ, життєдіяльності людей, їх політ, творчості, який відбиває процес опанування сусп-вом, націями, класами, ін. соц. спільнотами та індивідами політ. відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здібностей як суб'єктів політ, життя.
Сам термін «політична культура» уперше вжив нім. філософ XVIII ст. І.Гердер. Як особлива концепція П.к. завдячує теорії «суб'єктивно мотивованої соціальної дії» М.Вебера і його вченню про роль цінностей як каталізаторів соц. змін. Концептуальна розробка проблем П.к. вперше розпочалася в 50-х -на поч. 60-х pp. XX ст. в працях амер. вчених Г.Алмонда, С. Вер-би, Д.Пауелла та ін.
П.к. включає в себе культуру політ, мислення і поведінки індивідів і соц. спільнот, культуру організації та функціонування політ. ін-тів і всього політ, життя в сусп-ві. За структурою П.к. складається із політ, знань, політ, ідеології і психології, політ, досвіду і традицій, політ, ін-тів, норм, зразків і засобів політ, діяльності. У П.к. особи, поряд з політ, знаннями, ідеолог. позиціями та зразками політ. діяльності, велике значення мають емоційно-психолог. компоненти політ, переконання, почуття, настрій, оцінки, переживання і т. ін. Системоутворюючими у П.к. є політ, ідеологія, політ, знання і переконання. П.к. виконує такі функції: забезпечення реалізації інтересів відповідних соц. спільнот людей і політ, стабільності сусп-ва (гол. функція); опанування політ. відносин; нормативно-регулююча; політ. соціалізації; комунікативна; прогностична тощо.
Характер і стан П.к. справляють істотний вплив на формування і функціонування політ, системи та ін-тів, на особливості політ, режиму, взаємовідносини між громадянами і владою, на політ, поведінку людей та їх громадсько-політ. орг-цій. Характерні риси і особливості П.к. зумовлюються конкретно-іст., екон., соціально-класовими, національно-етнічними, регіон., профес. та ін. чинниками. Як підсистема загальної культури П.к. взаємодіє з її підсистемами — культу-рами екон., моральною, правовою, естет., еколог, і т.ін. П.к. містить у собі елементи особистого, класового, національного і загальнолюдського.
У політичній науці використовується метод типологізації П.к. за різними ознаками. Так, за суб'єктом розрізняються П.к. сусп-ва, соц. спільноти і особи, виділяються також окремі класові П.к., П.к. еліти. За ознакою ступеня консенсусу між членами сусп-ва стосовно до осн. політ, цінностей і правил політ, «гри» розрізняється «фрагментарна» й «інтегрована» П.к.; за орієнтацією на режим політ. життя — «тоталітарна», «авторитарна» та «демократична»; за орієнтацією на засоби політ, дій – «реформістська», «революційна», «контрреволюційна», «консервативна» П.к. тощо.
Незважаючи на складність виділення іст. типів П.к., у світовій науковій думці закладені основи її класифікації за цією ознакою. Насамперед відзначаються цивілізаційний і формаційний підходи до класифікації іст. типів П.к. Згідно з марксист, традицією використовується формаційний підхід, який доповнюється класовими, етнічними та деякими ін.характеристиками П.к., що функціонують у межах одного типу формаційної П.к. Амер. політологи Г.Алмонд і С.Верба через порівняльний аналіз різних П.к., враховуючи специфіку властивих їм почіт. орієнтацій, виділили три її «чистих типи»:
1) «патріархальну П.к.», якій властиві такі риси: брак у сусп-ві чітко виражених спеціалізованих політ, ролей і зацікавленості підданих у функціонуванні політ. системи; орієнтація членів сусп-ва на вождів племені, шаманів і т.ін.; невіддільність політ, орієнтацій від реліг. і соц.; 2) «підданську П.к.», що характеризується сильною орієнтацією на політ, систему і наслідки її функціонування, усвідомленням особливого авторитету влади, низьким рівнем участі підданих у політ, житті; 3) «активістську П.к.», яка відзначається значним інтересом громадян до політ, системи і наслідків її функціонування, а також активною орієнтацією на особисту участь у політ. житті. Сполучення цих «чистих типів» П.к. дає кілька змішаних типів П.к., що реально (функціонують у політ, процесі. Вищим з них визнається а в горами цісї типології «громадянська культура», в якій переважає активістська П.к. із збереженням елементів патріархальної та підданської П.к. Типи П.к., виділені Г.Алмондом і С.Вербою, певною мірою віддзеркалюють особливості різних іст. епох. Розгорнуту класифікацію іст. типів П.к. розробив також польськ. політолог Є.Вятр. Засадами його типології є зв'язок П.к. із сусп.-політ. формаціями і притаманними їм політ. системами. Відповідно до цього Є. Вятр виділяє такі типи П.к.: 1) традиційна П.к., що відповідає рабовласн. і феод. сусп-вам і має три різновиди: племінну, теократичну і деспотичну П.к. Поряд з основною — традиц. П.к. функціонує другорядний тип — П.к. станової демократії із різновидами: патриціанською і дворянською П.к. 2) буржуазно-демократична П.к., як оси. тип П.к. капіталіст. сусп-ва з різновидами: консервативно-ліберальною і лібсрально-демократичною П.к. Як другорядний тип тут виділяється автократична П.к. із різновидами — авторитарною і тоталітарною П.к. 3) П.к. соціалістичної демократії як осн. тип П.к. соціаліст, сусп-ва, а поряд з нею другорядний тип — реліктова автократична П.к. Кожен іст. тип П.к. характеризується певним редукціонізмом і має доповнюватися нац., соціально-класовими і регіон, підходами до аналізу.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Політичний конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) -зіткнення, протиборство різних соц.-політ, сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політ, статусу, а також з політ. перспективами розвитку сусп-ва. Суб'єктами П.к. виступають індивіди, малі й великі соц. групи, формально організовані в соц.політ. орг-ції або в політизовані соц. рухи. В основі П.к. лежать соц.-екон., етнічні й політ, суперечності (об'єктивно властиві будь-якому сусп-ву.) Особливо гострих форм П.к. набувають у кризові й перехідні періоди розвитку сусп-ва та людства.
Виділення П.к. в самостійну проблему і напрям зх. політ, науки припадає на серед. XX ст. З тих пір політ, конфліктологія стала одним з найважл. розділів зх. теорет. і прикладної політології. На сьогодні зх. вченими глибоко досліджені причини і специфіка П.к., його роль, місце і функції в сусп-ві, умови й передумови виникнення, стадії розвитку, попередження і методи вирішення, розроблена їх типологія. Особливого поширення й популярності набули концепції: «загальної теорії конфлікту» (К.Боулдінг), «позитивно-функціонального конфлікту» (Л.Козер), «конфліктної моделі суспільства» (А.Дарендорф), «теорії принципових переговорів» (Дж.Бертон, Р.Даль, Р.Фішер, У.Юрі), «міжнародного конфлікту як особливого різновиду соціального конфлікту» (Б.Броді, К.Дойч, Ч.Макклелланд, Р.Патнем, М.Херманн.) Серед концепцій П.к., які претендують на універсальне застосування, важл. місце посідає «загальна теорія конфлікту» К.Боулдінга, котрий конфлікт визначає як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій і кожна прагне зайняти позицію, несумісну з бажаннями, інтересами ін. сторони, що разом з тим не виключає необхідності подолання чи суттєвого обмеження конфліктів. Відповідно до «конфліктної моделі суспільства» Р.Дарендорфа, будь-яке сусп-во постійно змінюється, соц. конфлікт всюдисущий, його потрібно вивчати і намагатися вирішити.
У суч. зх. політології великого значення надають аналізу різновидів і структури П.к. як основи для розробки методики його вирішення. Структура П.к. складається: з умов його виникнення і протікання; учасників, сторін П.к., їх дій щодо досягнення своїх цілей та їхнього рівня, що відображає їх силу і становище у політ, системі сусп-ва; засобів і способів, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації; уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося в її учасників і третьої сторони (нейтральних, незацікавлених і зацікавлених суб'єктів); характеру конфлікту; його просторово-часових параметрів; етапів та інтенсивності протікання; наслідків і результатів. Амер. політологами розроблені різноманітні методи вирішення П.к. Виділяються: метод «ухиляння» від конфлікту (зникнення з політ, арени, ухиляння від зустрічей з противником та ін.); метод підміни конфлікту (переміщення в ін. площину); метод кон4)ронтації (жорсткі, «революційні» рішення); метод відкладання (тимчасова поступка сильному опонентові); метод консенсусу сторін на основі зближення їх позицій через посередника; метод третейського арбітражу; метод переговорів (найбільш поширений і перспективний спосіб вирішення П.к.). Сучас. методика втілення останнього способу — «теорія принципових переговорів» — полягає в тому, щоб вирішувати політ, проблеми на основі їхніх якостей, тобто виходячи із суті справи, а не з торгів з приводу поступок тієї чи ін. сторони. В основу принципових переговорів покладено такі принципи: відмова від ведення позиційного торгу і зосередження на інтересах, а не на позиціях; використання об'єктивних критеріїв; пошук взаємовигідних варіантів; розмежування між учасниками дискусії й обговорюваними проблемами; м'яка, вміла тактика взаємодії з протилежною стороною і підключення в разі потреби до них третьої сторони.
У разі виникнення П.к. для його благополучного вирішення необхідно, по-перше, локалізувати конфлікт, чітко визначити його межі, тобто не допустити включення в нього додаткових факторів. По-друге, потрібно запобігати спрощенню проблем, які послугували підставою П.к., їх дихотомічній трактовці. Учасникам П.к. важл. вийти за межі конфліктної ситуації на рівень метапринципів щодо неї, розглянути її з точки зору спільного, що об'єднує обидві сторони: гуманізму, демократії, прав людини і т.ін. По-третє, не слід допускати втрати часу у вжитті конструктивних зусиль і заходів, оск. час у вирішенні конфлікту є одним з вирішальних факторів. Втратити його — означає в подальшому мати справу не лише з П.к., а і з його наслідками, які можуть бути значно небезпечнішими за сам конфлікт.
Архітектура виникнення та технологія гасін­ня політичного конфлікту.
Конфлікти стають реальністю після стадії свого назрівання. Суть цього процесу полягає в тому, що до наявних передумав конфлікту при­плюсовуються ще і додаткові фактори, які заго­стрюють протиріччя та роблять сутичку неми­нучою. На цій стадії конфліктуючі сторони усві­домлюють несумісність своїх інтересів і розг­лядають одне одного як перешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують, що зберігати status quo не можливо і приступають до активних дій. Такий стан взаємовідносин між суб'єктами називаєть­ся конфліктною ситуацією. Для безпосеред­нього початку конфлікту потрібний певний сти­мулюючий фактор, який при нормальній ситуації не викликає рішучих дій. Така обставина є при­водом до конфлікту. Після нього конфлікт всту­пає в свою активну фазу.
Схожим явищем в політиці виступає полі­тична криза або кризова ситуація. По своїй суті є переломом у функціонуванні політичної системи, розлад попередніх взаємовідносин між правлячою групою та підпорядкованими соціальним прошарками. В результаті кризи політична обстановка характеризується різким посиленням недовольства широких соціальних верств діями правлячої групи. Будь-яка полі­тична криза може перерости на конфліктну си­туацію.
Види політичних криз
Урядова криза виражається у втраті виконавчою владою контролю над ситуацією і вирішується перестановками в уряді чи його повною відставкою.
Парламентська криза — це така зміна співвідношення сил в органі законодавчої влади, коли він стає неспроможним приймати рішення чи його рішення розходяться з волею більшості громадян держави. Така криза до­лається. як правило шляхом розпуску парла­менту та призначенням нових виборів.
Конституційна криза означає фактичне припинення дії Основного Закону держави. через втрату його легітимності. Така кри­за вирішується звичайно шляхом прийняття нової Конституції. Вона може проявлятися також у незмозі парламенту прийняти Конституцію через протистояння в самому законодавчому органі чи нереальність зaпропонованого проекту тощо. У першому випадку проект може бути винесений на референдум, може бути розпуще­ний парламент, чи прийняття Конституції відбудеться шляхом владного рішення з боку виконавчої влади або голови держави, залежмо від повноважень останніх, у другому — подаєть­ся новий проект.
Зовнішньополітична або міжнародна криза пов'язана з розладом сис­теми відносин держави з однією або деякими державами в результаті посилення протиріч між ними та загрози переростання у відкритий кон­флікт. Наразі неврегулювання такого конфлікту мирним шляхом він може перерости у війну.
Соціально-політична або загальнонаціональна криза — це яви­ще, що впритул іде з революційним вибухом. але не тотожне йому. Це поворотний момент в розвитку суспільства, що не обов'язково веде до зміни правлячої еліти чи групи. Вихід s нього може бути знайдений шляхом перестановок всередині правлячої групи, коригування політич­ного курсу, без відхилення від основної лінії та не порушуючи балансу сил.
Шляхи врегулювання конфліктів.
Як відомо основною причиною виникнення конфліктів є нестача матеріальних благ. тобто безконфліктне суспільство мусить складатися з осіб. економічні потреби яких повністю задово­лені. Як показує практика суспільство такого плану побудувати неможливо і непотрібно. Тобто можна прийти до висновку, що в суспільстві завжди існуватимуть конфлікти, можна лише говорити про умови та шляхи зниження їх гостроти.
На практиці існує різні шляхи виходу із конфліктних ситуацій, але всі вони зводяться до наступних чотирьох: 1) заперечення, замовчу­вання наявних конфліктів; 2) застосування репресивних заходів відносно конфліктуючих сторін; 3) здійснення реформ, покликаних частково ліквідувати передумови, що призвели до відкритої сутички; 4) спроби корінного вирішення конфліктів шляхом усунення їх безпосередніх причин.
Перші два методи звичайне застосовуються на ранніх стадіях конфлікту, але. як правило, не дають позитивних результатів, оскільки через деякий час вони знов з'являються через незнищення причини протистояння. Найбільшу пере­вагу має метод досягнення компромісу за учас­тю третьої сторони чи без неї. Такий шлях спра­цьовує за умови наявності у конфліктуючих хоч аби-якого спільного інтересу та неантагоністич­ного характеру конфлікту. При застосуванні такого методу конфлікт не вичерпується, в ли­ше ставиться у такі рамки, щоб на його хід мог­ли ефективно впливати представники владної еліти.

Розвиток політичної думки в Україні Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були: перехід українського сус­пільства від варварської (докласової, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами ре­гулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень — племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського взірця); поширення давньої писемності, освіти, наукових знань; прихід християнства та його запро­вадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі; синтез орієнтальних (східновізантійських) та окцидентальних (західноєвропейських) культурних впливів.
На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них, — часів Київської Русі (X—XIIIст.) українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історич­них творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстах тощо). Це пояснювалося синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією інтелекту­альної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були сфор­мульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, лі­тописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, від­носин влади і церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш ві­домими серед цих творів були «Слово про закон і благодать» (1052) першого митрополита з русинів Ілларіона; «Руська Прав­да» (XI ст.), що складалася з трьох частин — «Правди Ярос­лава» (початок XI ст.), «Правди Ярославичів» (1073—1076) та широкої редакції «Руської Правди» (початок ХП ст.); «Повість минулих літ» (1113—1116), написана монахами — літописця­ми Нестором і Сильвестром, — перший загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із середньовічними західноєвропейськими хроніками; «Повчання» (близько 1117), написане великим князем київським Володимиром Мономахом (1053—1132); «Слово про Ігорів похід» (1185 чи 1187), на­писане невідомим автором, — найвизначніша поетична пам'ятка Київської Русі.
У згаданих творах було порушено такі політичні пробле­ми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних і міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм пра­ва князями; верховенство світської влади над церковною; об­ґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед на­родом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейова­них груп населення та княжої адміністрації); засудження кня­зівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чин­ників, що дестабілізували становище всередині країни і полег­шували її загарбання іноземними завойовниками.
Наступний етап розвитку української політичної думки пов'язаний з галицько-волинським і польсько-литовським пе­ріодами української історії (XIV — перша половина ХVП ст.). Його початок збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав — Зо­лотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Ста­новище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за умовами якої більша частина України була інкор­порована до складу Польського королівства. Розвиток укра­їнської політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 p. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути — 1529 p. (за Сигізмунда І Старого), 1566 p. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 p. (за Сигізмунда ПІ). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні полі­тичні погляди — щодо централізації держави, зміцнення ко­ролівської влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення полі­тичної думки не спостерігалося.
Від середини XVI ст. українська політична думка розвива­лась у двох напрямках: гострополітичному, або полемічному (В. Суразький, С. Оріховський, 3. Копистенський, І. Борецький, І. Вишенський, Г. і М. Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю. Рогатинець, К. Ставровецький, С. і Л. Зизанії). Ідеї мо­рального консерватизму (традиціоналізму) та шанування за­кону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі, ви­явились у творчості С. Оріховського (1513—1566; основна пра­ця — «Напучення королю польському Сигізмунду»), який на­магався синтезувати демократично-правові традиції Київсь­кої Русі з сучасними йому гуманістичними поглядами та об­ґрунтувати потребу оптимізації форми правління і політично­го режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гу­манізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; конечну необхідність врахування полі­тичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. «Найсправедливіше, — радив Орі­ховський королю, — щоб ти перебував у межах свого обов'яз­ку»; «… король вибирається задля держави, а не держава за­для короля існує...»; «закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та біль­шим за короля»; «… король є вустами, очима й вухами закону». Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави (за­довго до виникнення самої концепції правової держави): вер­ховенство права в суспільному та державному житті, зв'яза­ність законами дій державної влади тощо.
Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. були також X. Філалет (?—?), Вишенський (1560—1620), П. Могила (1597—1647).
X. Філалет (основна праця — «Апокрисис») будував свою кон­цепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці «Синод брестський» (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільного клімату — релігійна толе­рантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав наро­ду його володарями; право народу на захист порушених сво­бод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. X. Філалет одним із перших українсь­ких мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та ра­ціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї сус­пільного договору і природного права, обмеження влади зако­ном тощо.
Проблема співвідношення релігії та політики, влади ду­ховної та світської посідала центральне місце в політичних концепціях І. Вишенського та П. Могили. І. Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних і демократичних принципів раннього християн­ства. Він, зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода, справедливість) наріжними для побудови справедли­вих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світсько­го життя; базуючись на ідеї рівності, висловив думку про не­обхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відки­нув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправда­ну доктрину католицького універсалізму та абсолютного цен­тралізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові грома­дянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Продовжуючи аргументацію І. Вишенського, П. Могила об­стоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єк­тивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української право­славної церкви та збереженню ідентичності українського на­роду. Погляди П. Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впли­ву на українських теренах у XVII—XVIII ст.
Національно-визвольна революція середини XVII ст. і ство­рення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVII— XVIII ст.). Цей період її еволюції характерний насамперед по­силеною увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османсь­кою імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами то­гочасної міжнародної політики, визначенням політичного ста­тусу українського народу і створенням перших конституцій­но-правових документів.
Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б. Хмельницьким (1595—1657) у «Березне­вих статтях» 1654 p. та І. Виговським (?—1658) і Ю. Немиричем (1612—1659) у «Гадяцькому трактаті» 1658 p. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому — про створення феде­ралістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовсь­кого та України. Обидва політико-правові документи не були повністю зреалізовані: у першому випадку через свідоме по­рушення Росією умов укладеної угоди, у другому — через відсутність соціальної бази.
Продовжувачами ідей П. Могили та І. Гізеля у першій чверті ХУШ ст. виступили Ф. Прокопович (1682—1736) і С. Яворський (1658—1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф. Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпоряд­кування Української церкви Російській державі та за вста­новлення абсолютистсько-монархічної форми правління — царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С. Яворський, навпаки, засуджував ро­сійський «цезарепапізм» і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.
Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом (1672—1742), П. Герциком і А. Войнаровським та відомий як «Конституція П. Орлика» (1710 p.). Хоча ця «Конституція» не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідне­ність української політико-правової традиції з західноєвро­пейською Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивову­вала національно-державну незалежність України; закріплю­вала права та свободи козаків та інших соціальних груп укра­їнського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади; гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й спра­ведливості.
Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід уважати погляди Г. Ско­вороди (1722—1794). Його політична концепція нагадує вит­риману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існую­чого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синте­зованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму прав­ління (в ідеалі) — демократичну республіку, де буде забезпе­чено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення ок­ресленого суспільного ідеалу — просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви «загальної любові», «доброї волі», «доброчесності» тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних
 
Політичні концепції українських мислителів 20-го сторіччя Національно зорієнтоване просвітництво Домінувало в українській політичній думці на зламі XVIII— XIX ст., ґрунтуючись на концепції суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з крити­кою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків українсь­кої автономії саме представники цієї інтелектуальної течії — В. Каразин (1773—1842), В. Капніст (1758—1823), Я. Козельський (1729—1795), П. Лодій (1764— 1829), В. Лукашевич (1783— 1886), М.Рєпнін-Волконський (1778— 1845), І. Тимковський (1772—1853), Ф. Туманський (?—1805) були нечисленними за­хисниками державних традицій України. Саме в цьому сере­довищі з'явилася «Історія Русів». Відповідно до часткової лі­бералізації суспільно-політичного життя Російської імперії за Олександра І, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства. Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого «юридично­го» світогляду, в центрі якого стояла людина як самоціль. Сво­бода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної особистості.
Особливості української політичної думки XIX—XX ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середо­вищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, посту­пово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.
Україна впродовж XIX—XX ст. перебувала майже вик­лючно в російській (з 1922 p. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала що­найперше впливів таких російських інтелектуально-політич­них течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано — західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.
З огляду на розмаїття ідей розвиток української політич­ної думки XIX—XX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних і взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (де­мократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.
Демократичне народництво Виникло на першій фазі українського національного від­родження та було найстарішим напрямом української політич­ної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П. Борисов, П. Вигодовський, І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єд­наних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського де­мократичного народництва:
— ворожість до кріпацтва й самодержавства;
— думки щодо демократизації суспільного та державного життя, конституційного перевлаштування імперії;
— створення демократичної панслов'янської федерації.
Подальший розвиток демократичного народництва пов'яза­ний із прагненням його чільних представників зблизити соці­альне й національне питання та розв'язати їх у перебігові со­ціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федералістичних, демократичних і соціалістичних (не-марксистських) ідей дає підстави визначати демократичне на­родництво як специфічно український різновид соціалізму — український соціалізм.
Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846 p.) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Укра­їні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Ліде­рами цієї організації були М. Костомаров (1817—1885), П. Ку­ліш (1819—1897) і Т. Шевченко (1814—1861). Один із братчи­ків Г. Андрузький (1827—?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-полі­тичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на за­садах демократизації та федералізації Росії («Начерки кон­ституції республіки»).
Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнсь­кого світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення се­лянських мас («народу») від кріпацтва, метою була проголо­шена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: зни­щення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спіл­ки християнських республік; поширення християнського сус­пільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії.
Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували по­ляки-українофіли, або хлопомани: Ф. Духінський (1816—1893), І. Терлецький (1807—1888), М. Чайковський (1804—1886), В. Ан­тонович (1834—1908); другий, впливовіший, започаткував М. Драгоманов (1841—1895).
У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В. Антоновича, автора численних історичних і публіцис­тичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездат­ність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави;
М. Драгоманов, крити­куючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапо­ром соціалізму (громадівства), який, щоправда, не був револю­ційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування сус­пільства мислитель проголосив «безначальство» — анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або «етичного», соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, ви­ робленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національ­них інтересів України через конституційно-правову реоргані­зацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надан­ня твердих гарантій конституційним правам громадян; надан­ня права самоврядування для окремих регіонів і національ­ностей та забезпечення вільного розвитку української куль­тури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що «не народи існують для держав, а держави для народів».
Народницько-демократичну традицію України кінця XIX— початку XX ст. характеризували два виразні складники:
1) прагнення до громадянської та національної свободи;
2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.
Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20— 30-х pp. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів — інтегрального націоналізму, націо­нал-комунізму та націонал-демократії (два останні були «улам­ками» окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в дру­гому — в бік національного); усвідомленням провини укра­їнських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917— 1920 pp.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейсь­кому масштабі; становленням тоталітарних режимів.
У ЗО—50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В. Винниченко та І. Баг­ряний (1906—1963), які пережили тривалий період захоплен­ня націонал-комунізмом. В. Винниченко (основна праця — «Конкордизм») виступив зі спробою обґрунтування нового суспіль­ного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варі­ант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем, вису­нутої на Заході в 50—60-х pp. І. Багряний, автор численних публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналіз­му чи фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на засво­єння й поширення демократичних ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та дезінтег­рації СРСР.
Лібералізм Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого ро­змаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприй­няття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай по­вільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелі­генцією та широкими колами українського суспільства обу­мовлювалися наявністю авторитарного типу політичного ре­жиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього — засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російсь­кого революціонаризму чи українського народництва).
Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Пер­ша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій поло­вині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) пред­ставників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX— початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативній доктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником.
Центральними в системі координат українського лібера­лізму були такі погляди:
— існування демократичної держави можливе лише за умо­ви політичної свободи (М. Драгоманов), де остання тлумачить­ся як сукупність конституційне закріплених прав громадян;
— домінантною цінністю у співвідношенні «людина — сус­пільство — держава» є «людина» незалежно від соціального статусу конкретної особистості;
— в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М. Туган-Барановський);
— визнання верховенства права в суспільному житті, вза­ємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соці­альної та правової ідей (Б. Кістяківський);
— пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаш­тування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В. Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму);
— децентралізація держави як засіб обмеження держав­ної влади та надання гарантій існуванню місцевого самовря­дування (М. Драгоманов);
— популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).
Більшість українських лібералів вірила в можливість здій­снення національних прагнень українського народу та захис­ту конституційних принципів у межах оновленої та демокра­тизованої федеративної Росії.
У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній течії.
Націонал-демократія, або наіпонал-державництво Цей напрям української політичної думки зародився в Га­личині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед з іме­нами І. франка, Ю. Бачинського та Л. Цегельського. Лише зго­дом нова інтелектуально-політична течія набула певного по­ширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917— 1918 pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницького федера­лізму до ідей національно-державної незалежності (С. Петлю­ра, О. Шульгин, Є. Чикаленко та ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у 20—30-х pp. під впли­вом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917—1920 pp. та ознайомлення з полі­тичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О. Шульгин запро­понував остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідне­ності з соціалізмом і не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьох державних ді­ячів доби УНР.
С. Дністрянський і О. Ейхельман зробили спробу підготу­вати проекти конституцій для України, врахувавши прита­манні, на їхню думку, українському народові національно-дер­жавні та етнопсихологічні традиції. Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право народів на самовизначення.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:
— інтерес нації та держави — найвищий критерій істо­ричної оцінки в разі домінування суверенності нації над суве­ренністю держави (за винятком позиції О. Ейхельмана);
— обґрунтування права українського народу на самовиз­начення в межах власної етнічної території;
— ідеї демократичного політичного режиму і республікансь­кої форми правління як основи політичного ладу української нації;
— визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.
Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежування народу і нації, підкрес­лювалася необхідність проведення політики «дрібної праці» та утвердження ролі Галичини як «П'ємонту» України.
Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою — несоціалістичних елементів демократичного народниц­тва) виступають представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та деякі інші).
Консерватизм В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібера­лізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свід­ченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосе­редня його поява була викликана необхідністю захисту націо­нальних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі­каторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія Русів» (1818— 1822 pp.) — полемічна праця з виразним антиросійським спря­муванням.
Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П. Скоро­падського (1918), необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політично­му середовищі. Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційни­ми для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917—1920 pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консерва­тивної концепції — очевидно, найціннішої складової доробку української політичної думки.
Найбільшим і найвпливовішим представником українсько­го консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський (основні праці — «Україна на переломі», 1657—1659; «За­мітки до історії українського державного будівництва в XVII-м столітті», 1920; «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українсь­кого монархізму», 1926).
Провідними цінностями політичної філософії В. Липинсь-кого були держава і нація. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», — таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держа­ва», В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної ук­раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалеж­ній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою — монархії англійського взір­ця. До такої форми правління як оптимального способу органі­зації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проана­лізувавши три методи розв'язання проблеми державного бу­дівництва: демократія з республікою; охлократія з диктату­рою; класократія з правовою — «законом обмеженою і зако­ном обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу­мів нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією — необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією — владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.
Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність — релігійну, регіональну, полі­тичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) — єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класовоі ознак, та залученні до тво­рення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньопо­літичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільст­ва; християнська етика — ірраціональний чинник, що має спри­яти процесові державотворення.
Усіх. трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона­лізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових мето­дів організації суспільних відносин, що спиралися б на пред­ставництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про­цесі.
Після другої світової війни консервативний напрям не на­був значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-их pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну тради­цію української політичної думки для обґрунтування своїх іде­ологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).
Український націонал-комунізм Його поява й поширення спричинені насамперед слабкіс­тю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками ук­раїнізація (з 1923 p.) навіяли деяким представникам українсь­ких лівих надію на те, що можна виправити критичне стано­вище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, ком­промісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної держав­ності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націо­нал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єди­ного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.
Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кіль­ка напрямів:
1) ліва течія в УСДРП (1917—1918 pp.; головні представни­ки — П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович);
2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918—1919 pp.; головні представники — Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев­ною мірою М. Скрипник);
3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше — УКП (боротьбис­ти) (1918—1920 pp.; головні представники — Г. Гринько, В. Ел-лан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);
4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укаїгісти) (1920—1925 pp.; головні представники — М. Авдіенко, А. Дра-гомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);
5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні представники — Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов);
6) закордонна група УКП (1920—1922 pp.; головні пред­ставники — В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).
Найяскравішим представником націонал-комунізму пись­менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він уважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями іде­алу європейської людини фаустівського типу — людини-гро­мадянина, носія етики активізму, творця культурних і сус­пільно-політичних цінностей та рушія історії.
Гасло культурного Ренесансу на українських теренах проголошене М. Хвильовим, було наслідком відмови від однобіч­ної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» — закликав мисли­тель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спад­щини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політични­ми, він вважав боротьбу за самостійність української культу­ри складовою процесу кристалізації української нації та ство­рення повноцінного й незалежного від Москви державного ор­ганізму у формі радянської соціалістичної республіки. Він ви­явився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самос­тійної комуністичної України.
Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націо­нал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства — праця І.Дзюби «Інтер­націоналізм чи русифікація?» (1965 p.), в якій викривалися від­хилення радянської національної політики в Україні від ле­нінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Нада­лі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.
Інтегральний націоналізм Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна під­става організованого (чинного) націоналістичного руху проми­нув у своїй еволюції три стадії:
1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873—1924);
2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883—1973), М. Сщборський (1897—1941), С. Бандера (1906—1959), Я. Стецько (1912—1986);
3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА—УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх поперед­ників.
Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці — «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УШІ», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва — суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ран­ній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою са­мостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бачинсь-кого (праця останнього — «Україна ірредента», 1895) та знач­ною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до наці­онал-демократії (праця «Поза межами можливого», 1900).
Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се­ред широкого загалу» '. Завдання-мінімум, поставлене перед ук­раїнством М. махновським, — відновлення історичного легіти­мізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 p. — перебувало в річищі консервативної традиції та не мало ре­альних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не­від'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міх­новський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.
Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (ос­новні праці — «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дур­ман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957;
«Клич доби», 1968). Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши при­нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі­цистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз­му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовни­чість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдсь­ким цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.
У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20—30-ті pp.), ідеї Д. Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організацій­но не належав до націоналістичних структур. Свою модель май­бутньої української державності запропонував один із чіль­них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці — «Націокрагія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Ук­раїнської держави», 1940). Піддавши гострій критиці демокра­тію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував ство­рення альтернативної державної форми — націократії як «ре­жиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальне корисних верств, об'єднаних — відпо­відно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представ­ницьких органах державного управління». М. Сціборський, об­стоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та роз­глядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення держав­ної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. На­селенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга­нізаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту — Дер­жавної Ради.
Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтеграль­но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу­ваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили врахо­вувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відпо­відно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок­ратизація» інтегрального націоналізму.
Завдяки публіцистичним творам В. Мороза («Серед снігів»,  «Репортаж із заповідника імені Берія») інтегрально-націона­лістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60—80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.
Роки української незалежності (після 1991 p.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися укра­їнські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також полі­тичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керів­ники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямова­ності та швидкості руху від тоталітаризму.
Представники однієї орієнтації (Д. Видрін і Д. Табачник («Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз», 1995), В. Гриньов («Нова Україна, якою я її бачу», 1995), А. Деркач, С. Веретенников та А. Єрмолаєв («Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четьіре года пуги», 1995), критикуючи націонал-лі­бералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах пре­зидентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тоталь­ної «українізації» та «вестернізації» («американізації»); збере­ження монопольних позицій державного сектора в національ­ній економіці та створення «згори» соціальне орієнтованої мо­делі ринкової економіки.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Виразники протилежної орієнтації — Є. Бистрицький, О. Дергачов, С. Макєєв, В. Полохало, М. Томенко та ін. наголо­шують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет роз­в'язанню проблеми формування в Україні громадянського сус­пільства («Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств», 1995; «Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз», 1996; «Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби», 1997). Так, зокрема, М. Томенко (основна праця — «Ук­раїнська перспектива: історико-політологічні підстави сучас­ної державної стратегії», 1995) виступив за синтез кращих (на­ціональних і світових) здобутків соціал-демократії, лібераліз­му та консерватизму у вигляді українського соціального лібе­ралізму (або «сучасного українського традиціоналізму») та ут­ворення руху «нової демократії», ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; вер­ховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень — консенсус між різними група­ми суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.
Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових уста­новах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська ака­демія політичних наук, Асоціація молодих українських політо­логів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація полі­тичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політо­логії спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національ­ної демократичної доктрини, створення концепції широкої полі­тичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; пуб­лікацію першоджерел національної політичної думки, відрод­ження забутих імен визначних вітчизняних політичних мисли­телів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.

Державна влада і концепція розподілу влади. Політична влада — здат­ність і можливість здійснювати визначальний вплив на політ, ді­яльність і політ, поведінку людей та їх об'єднань з допомогою будь-яких засобів — волі, авторитету, права, насильства; центральні, організаційні й регулятивно-кон­трольні засади політики.
Що стосується розуміння сутності П.в., погляди на неї роз­вивались неоднозначне. Так, послідовники антрополог, підхо­ду, виходячи з уявлення про полі­тику як регуляцію людських від­носин, яка спирається на владу і авторитет, поширюють поняття П.в. на всі соц. утворення: від сім'ї до д-ви. Прибічники марк­сист. точки зору вважають П.в. втіленням волі економічно пану­ючого в сусп-ві класу. Більшість напрямків сучас. політології пов'язує політичність влади зі взаємодією сусп. інтересів, з асо­ціативною діяльністю різнома­нітних соц. груп, які у своєму протиборстві прагнуть до орга­нізованого примусу як основи здійснення своєї політики.
До характерних ознак П.в. на­лежать: легальність використан­ня сили; верховенство, обов'язко­вість її рішень для всякої ін. вла­ди; публічність, тобто всезагаль­ність та безособовість, що є ви­разом не приватної, особистої, а всезагальної волі; моноцентричність та ієрархічність центрів прийняття рішень; багатоманіт­ність ресурсів та методів здій­снення влади (від насильства, примусу, покарання до заохочен­ня й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легітимність влади як виправдання застосу­вання сили та обмеження свобо­ди, коли громадяни визнають правомірність існуючого політ. порядку. П.в. внаслідок інституалізації набуває характеру полі­тичного панування в сусп-ві. Від­бувається певна структуралізація поділу праці на тих, хто керує, й тих, хто виконує волю перших.
П.в. досягає найвищого інституціонального рівня, заверше­ності й органічної єдності у владі державній. Однак П.в. ширша за змістом, ніж держ. влада, оскіль­ки відносно самостійне значення мають владні відносини у політ. об'єднаннях (партії, групи тиску та ін.) та вольові дії громадян під час виборів, ін. масових громадсько-політ. акцій. Сутність П.в. розкривається через її функції, осн. з яких є: формування політ. системи сусп-ва, політ, відносин, котрі включають до себе відно­сини між д-вою і сусп-вом, соц. групами, класами, асоціаціями, політ, ін-тами, апаратами й орг-ціями держ. управління, партія­ми, громадянами і т.ін.; управлін­ня справами сусп-ва і д-ви на різ­них рівнях; керівництво органами влади і політ., а також неполіт. процесами; контроль політ, та ін. відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того або ін. сусп-ва типу прав­ління, політ, режиму і держ. уст­рою (монархічного, республі­канського), відкритого або закри­того, замкнутого, відгороджено­го від д-ви(автократичного)сусп-ва, притаманної даній д-ві політ. системи, відповідних їй політ, від­носин та ін. політичних характе­ристик. Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції П.в. конкретизуються в політиці у безлічі видів політ, діяльності: управлінні, прийнятті рішень, ви­борі цілей, визначенні завдань ви­конавцям, їх підборі та розста­новці, орієнтації в політ, та непо­літ. ситуаціях, створенні власної структурної організації та багато ін. Відносини влади, як і політ, від­носини, характеризуються своєю універсальністю (присутністю у всіх ін. видах сусп. відносин), а також включеністю, інклюзивністю, здатністю проникати в усі сфери життя й діяльності.
На сучас. етапі сусп. розвитку структура інституціональної П.в. включає три функціональні взає­модіючі рівні: 1) макрополітичну систему вищих інстанцій, яка по­ширюється на осн. внутр. проце­си сусп-ва і зовнішньополіт. дія­льність д-ви, її зовн. органи -уряд, його центр, заклади; «2) П.в. середнього або проміжного рівня (мезорівень), створену апаратом П.в. середньої ланки, бюро кратією різних рангів, аж до му­ніципальних органів. Цей рівень безпосередньо пов'язує інституціональну П.в. з неінституціо-нальною, неформальною, П.в. з неполітичною; 3) мікрорівень П.в., який охоплює безпосереднє політ, спілкування людей, малих груп, самоуправління. На цьому рівні формується й виявляється політ, культура, складаються пе­реконання, думки і т. ін. Мікро­рівень — не є нижчим рівнем, він тільки функціонально відрізня­ється від ін. рівнів, складаючи разом з ними загальну політ. тканину сусп-ва.
Виникнення і розвиток теорії поділу влади, її сутність. Теорія поділу влади зародилася у Франції в середині 18 століття і була зв'язана, насамперед, із боротьбою буржуазії, що міцніла, проти феодального абсолютизму, боротьбою із системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції було зв'язано з ім'ям Ш.-Л. Монтеск'є, людини, відомого не тільки в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, що розуміє проблеми неефективного функціонування державних органів (Монтеск'є займав значне положення президента Бордоского парламенту – судового утворення). У своїй фундаментальній роботі „ПРО дух законів“( 1748 р.) Монтеск'є виклав результати тривалого дослідження політико-правових установлень декількох держав, прийшовши до висновку, що „свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушень законності за допомогою поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що взаємно стримують один одного“. Як видно, ціль теорії — створення безпеки громадян від сваволі і зловживань влади, забезпечення політичних свобод.
Розберемо грунтовніше основні положення теорії поділу влади (по Монтеск'є).
По-перше, існує три роди влади: законодавча, виконавча, і судова, що повинні бути розподілені між рівними державними органами. Якщо ж у руках одного органа сконцентрується влада, різна по своєму змістові, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а отже, свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена для здійснення визначених функцій держави. Основне призначення законодавчої влади — »виявити право і сформулювати його у виді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян.". «Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, установлюваних законодавчою владою». «Задача суддів у тому, щоб рішення і приговори завжди були лише точним застосуванням закону. Судова влада карає злочини і розв’язує сутички приватних осіб.»  Однак, «хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютне відокремлення, а лише про відносну їх самостійність й одночасно тісну взаємодію одної з одною, здійснювану в межах їхніх повноважень».
По-друге, повинна діяти система  стримок і противаг, щоб влади контролювали дії одна одної. «Взаємовплив законодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права, що у кінцевому рахунку відбиває компроміс що зштовхуються воль і інтересів різних соціальних шарів і сил. За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі государя стримує від сваволі законодавчу владу, будучи наділена правом накладати вето на рішення законодавчих зборів, установлює регламент його роботи і розпускає збори». Безумовно, зараз передбачений набагато більш різноманітний і ефективний механізм «стримок і противаг», ніж той, що ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, однак вже в його роботах були закладені основні принципи й інститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади (що видно з приведених цитат ). У наш час, як правило, «законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім її обмеженням є двопалатна побудова Парламенту». «Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером що видаються нею нормативних актів; повинна зберігатися також внутрішня розділеність між Президентом і Урядом, федеральною і регіональною владою. Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішній поділ утілюється в тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюється коло повноважень прокуратури, уводяться системи спеціальних судів, світових судів. »
Однак, у конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади. Законодавча влада явно грає домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою по своїй природі, а судову — узагалі напіввладою. Здається, усе це було не настільки актуально в часи Монтеск'є, як актуально було наступне положення теорії поділу влади: визначена гілка влади повинна представляти інтереси визначені соціальної грунти. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча — монарха, верхня палата законодавчого зібрання (передбачена конституційним проектом Монтеск'є) — аристократії, нижня палата зборів — інтереси народу. Таким чином, ми бачимо прагнення досягти компромісу в боротьбі буржуазії (що злилася тоді з народом) і прихильників абсолютизму.
Пізніше теорія поділу влади одержала сильний практичний і теоретичний розвиток. Насамперед, варто згадати праці Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що «законодавча, виконавча і судова влади — особливі прояви єдиної влади народу». Після цього «теза про єдність влади використовувався різними силами.
У зв'язку з інформатизацією суспільства в XX столітті в сучасній теорії держави і права прийнято виділяти ще одну гілку влади — »четверту владу" — засоби масової інформації. Справа в тому, що телебачення, радіо, преса й інші засоби масової інформації, що стали в наш час доступними майже всім шарам населення, не просто інформують товариство про ті або інші політичні події, але і нав'язують людям свою оцінку що відбувається, свої ідеали, вони мають можливість маніпулювати суспільною думкою. Навіть у недемократичних державах, де точка зору «мас» виявляється лише в критичних ситуаціях (революції і т.п. ), уряди розуміють усю значимість впливу «четвертої влади» на людей.

Проблема парламентаризму. Парламент (від англ. Parlia­ment, нім. Par-lament, франц. Раг-lement) — найвищий виборний законодавчий орган, що здійснює представництво осн. соціальне та політичне активних груп населен­ня. У деяких країнах П. мають спе-циф. назви: конгрес — у США, кортеси — в Іспанії, стортинг — у Нор­вегії, сейм — у Польщі, кнессет — в Ізраїлі, альтинг — в Ісландії і т. ін. П. складаються з депутатів, які переважно обираються, іноді представництво у П. частково здійснюється шляхом призначен­ня. Уперше П. було створено в Ісландії (930) та в Англії (1215) як органи станового представницт­ва. Розрізняють одно- та двопа­латні П. Останні мають верхню та нижню палати. Верхня (палата лордів у Великобританії, сенат у США, Франції, Італії та ін.), як правило, представляє складові частини території країни і форму­ється різними способами (вибори, призначення, спадкоємність), має менший обсяг прав, ніж нижня па­лата, яка представляє всю націю в цілому. У П. створюються фун­кціонально-галузеві комітети та комісії, що займаються тими чи ін. сферами життєдіяльності сусп-ва.
Як осн. виразникові волі сусп-ва П. властиві такі функції: зако­нодавча творчість, контроль над фінансами д-ви, контроль над урядом. Законодавчий процес відбувається в кілька етапів: вне­сення законопроекту особами чи органами, які мають право зако­нодавчої ініціативи (президент, уряд, депутати та ін.); його об­говорення в одному, двох або трьох читаннях; прийняття зако­ну. Фінанс. повноваження П. — за­твердження бюджету. П. надає йому юрид. сили та доручає вико­навчій владі забезпечення надход­ження держ. доходів та раціон. витрачання коштів. Контроль за діяльністю уряду здійснюється шляхом обговорення звітів уряду в цілому або окремих міністрів. У парламент, республіці П. має пра­во зажадати відставки уряду в ці­лому або окремих його членів. П. має право створювати органи ви­конавчої влади залежно від форм правління, що встановлені в кра­їні. Час повноважень П. визнача­ється Конституцією д-ви або спец. законом.
Парламентаризм (від англ. Parliament, нім. Parlament, франц. Parlement — парламент) – система представн. органів влади, за якої чіт­ко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирі­шальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. орган влади. П. являє собою широке за змістом поняття, котре охоплює форму організації держ. влади, і кон­кретний спосіб управління д-вою, і механізм взаємодії парламенту з ін-тами виконавчої і судової влад, і си­стему взаємодії д-ви і сусп-ва.
П. — історично зумовлений на­слідок сусп.-політ, розвитку, по­роджений формуванням і станов­ленням державності. Його перед­історією можна вважати створен­ня в Афінах Солоном 594 p. до Хр. представн. колегіального ор­гану — Ради чотирьохсот. Термін «П.» сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представн. установи (X ст. — ісланд. альтинг, XII ст. — ісп. кортеси, XIII ст. -парламент в Англії, XIV ст. — ге­неральні штати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після бурж. революцій XIV-XVIII ст. В основі теорет. обгрунтування П. лежать прин­ципи поділу влади, визнання про­відної ролі законодавчої влади в д-ві (Дж.Локк), суверенітету пар­ламенту (Е.Берк), запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парла­мент. демократія (І.Бентам). Тео­рія П. набула розвитку в погля­дах Дж.Мілля, Т.Джефферсона, Дж.Медісона, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є та ін. У XVIII ст. у Великобританії відбувався про­цес становлення П.в сучас. розу­мінні. Наприк. XVIII і в XIX ст. на принципах П. відбувалась дер­жавно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Кон­кретні форми П. визначились національно-іст. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи ін. формі властивий кожній дем. кра­їні. У другій пол. XX ст. спосте­рігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його пов­новажень за рахунок парламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забез­печення якісного, оперативного і профес. управління держ. справа­ми, посилення виконавчої влади.
Вищезазначений перерозподіл владних повноважень зумовлений певними соц.-політ, інтересами. Проявом цього є взаємовідносини гілок влади в Україні та ін. кра­їнах СНД. П. сьогодні — це реаль­на арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого — подолання суперечнос­тей, досягнення консенсусу, вико­ристання партіями трибуни пар­ламенту для активної пропаганди своїх програм, здійснення ідеолог. впливу на населення, дем. бороть­би за владу.
    продолжение
--PAGE_BREAK--NB. Можна звернути увагу на проблему розподілу влади і розмежування повноважень гілок влади.

Інститут президентства. Президент (від лат. praesidens; букв. — той, що сидить спе­реду) — глава д-вн; виборний го­лова, керівник установи, това­риства, орг-ції.
Іст. корені держ. президентури можна знайти у держ. структурах рабовласн. часів. У Стародавньо­му Римі, зокрема, найвища влада доручалася «представникові наро­ду» (magister populi), а пізніше -«диктатору» (відаісіо- розпоряд­жатися, наказувати.) Щоб запобіг­ти авторитаризмові, повноважен­ня диктатора у конституц. поряд­ку обмежувалися 6-місячним стро­ком. Але вже Сулла (82 p. до Хр.) був проголошений нежиттєвим диктатором. З цього, власне, й по­чалося переродження старого республікан. ін-ту, що призвело до режиму єдиновладдя імператорів Цезаря, Августа та їх послідовни­ків. У середні віки з'явилися нові диктатури і диктатори (Кромвель в Англії, Наполеон у Франції тощо.) Наполеонові, зокрема, вда­лося підпорядкувати собі не тіль­ки парламент, а й увесь ним же ре­організований держ. апарат, жор­стко контролювати франц. бюд­жет. Сучас. президентура бере свій початок з часів утворення Сполу­чених Штатів Америки. Конститу­ція цієї країни 1787 р. передбачи­ла виборну посаду президента США і закріпила його повноваження.
Правовий статус П. регулю­ється конституціями і спец. зако­нами відповідних країн. П., як правило, обирається населенням або парламентом. У різних кра­їнах по-різному визначається обсяг його повноважень. Це впливає на характер відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади і класифікацію форм правління сучас. д-в. У президент, республіках (США, Росія, Швейцарія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран, Ірак тощо) П., як глава д-ви, одноо­собове або з наступним схвален­ням парламентом формує склад уряду і керує його діяльністю. У напівпрезидент. (президентсько-парламент. чи парламентсько-президент.) республіках (Фран­ція, Фінляндія, Україна тощо) П. пропонує склад уряду, в т.ч. кан­дидатуру прем'єр-міністра, на затвердження парламенту, керує діяльністю уряду але під біль­шим контролем з боку парла­менту, ніж у президент, респуб­ліках. У парламент, д-вах (Ні­меччина, Італія тощо) уряд фор­мується виключно парламентом і підзвітний тільки йому, П. має обмежені правові можливості впливати на склад уряду і його практичну діяльність.
На П., як правило, поклада­ються такі функції: вироблення і здійснення внутр. і зовн. пол­ітики д-ви; забезпечення закон­ності, прав і свобод громадян та контролю у сфері держ. управ­ління; керівництво справами оборони країни; представлення д-ви у міжнародно-правових стосунках і підписання догово­рів з іноземними країнами; наго­родження держ. нагородами; по­милування засуджених і оголо­шення амністії тощо. У багать­ох країнах П. має право розпус­кати парламент за наявності пе­редбачених для цього законом підстав і оголошувати нові ви­бори. У нормативному порядку регулюються також питання, пов'язані з достроковим припи­ненням повноважень П. та за­стосування щодо нього імпіч­менту.

Органи виконавчої влади Виконавча влада — одна з трьох гілок держ. влади, котра організовує і спрямовує внутр. і зовн. діяльність д-ви, забезпечує здійснення втіленої в законах волі сусп-ва, охорону прав і свобод людини. Призначення В.в. є по­хідним від принципу поділу єдиної держ. влади на законодав­чу, виконавчу і судову, тобто створення такої структури влади, яка покликана її демократизува­ти, підпорядкувати законові й зробити більш ефективною, спи­раючись на об'єктивний механізм її організації та функціонування, а не на добру волю правителів. Вперше ідею про незалежність В.в. у сер. XVII ст. висунув Дж.Локк. У XVIII ст. Ш.Монтеск'є визначив структуру В.в.: уряд, його установи, виконавчі установи на місцях тощо.
В.в. охоплює всю держ. діяль­ність, яка не відноситься ні до за­конодавчої, ні до судової влади, становить широку сукупність держ. органів і установ, які здій­снюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни. Вона являє собою своєрідну під­систему виконавчих органів держ. апарату, в основі якої ле­жить розгалужений апарат уп­равління, уряд на чолі з його гла­вою. Уряд утворює адмін. апарат шляхом створення та розпуску установ через внесення відповід­них законопроектів. Гол. інстру­ментом управління уряду, підпо­рядкованої йому адміністрації є постанови і розпорядження. У президент, республіці уряд (кабі­нет) очолює президент. Згідно з конституцією він має значну політ. самостійність, користується конституц. правом скликання і роз­пуску парламенту при дотри­манні певних процедур; володіє правом законодавчої ініціативи, домінуючої участі у формуванні уряду і підборі його глави — пре­м'єр-міністра. Президент взагалі характеризується як уособлення В.в., як її безпосередній носій. У США президент є главою кабіне­ту і формує його, поняття уряду тут навіть не виділяють, нато­мість використовують для певних цілей поняття В.в. або президент. адміністрації. У парламент, рес­публіці В.в. формується парла­ментом. Парламент, як правило, самостійно формує кабінет мініс­трів, обирає прем'єра. У сучас. парламент, республіках в основ­ному парламент обирає і прези­дента, який виконує переважно представницькі та консульта­тивні функції. Нестабільність урядів — характерна особливість парламент, республіки, оскільки кабінети тут залежать від дина­міки співвідношення сил у пар­ламенті і тиску на нього депута­тів із зовні. У країнах змішаної форми республікан. правління поєднується сильна В.в. з пози­тивними якостями парламент. демократії. В. в. тут поділяється тією чи ін. мірою між президен­том і урядом та його главою.
Відповідно до Конституції Ук­раїни вищим органом в системі органів В.в. в Україні є Кабінет Міністрів України. Президент призначає Прем'єр-міністра Ук­раїни за погодженням з Верхов­ною Радою України. Персональ­ний склад Кабінету Міністрів України також призначає Прези­дент України за погодженням з Прем'єр-міністром України. Президент видає укази та ін. акти, а Кабінет Міністрів — пос­танови і розпорядження. В. в. в областях і районах здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад цих адміністрацій форму­ють та призначають їхні голови, а голови місцевих державних ад­міністрацій призначаються на посади і звільняються з посади Президентом України за подан­ням Кабінету Міністрів України.

Вебер: про особливості влади[1] Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політич­не явище. Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип вла­ди відзначається наявністю традиційних норм, на які весь час поси­лається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі- зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може поз­бутися і своєї влади.
Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади ба­зується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть «магічні» здібності. Народні маси вірять у те, що харизматич­ний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребуй повного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Ха­ризматичний тип влади притаманний, на думку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.
Третій тип влади — раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір полі­тичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М.Вебера.

Моделі та форми демократії. Демократія (від грец. demos — народ і kratos — влада) — влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціону­вання державної влади на заса­дах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рів­ність і добробут усіх при ро­зв'язанні проблем і питань сус­пільного врядування.
Д. може виявлятись як у держ., так і в недерж. сусп.-політ. орга-нізац. формах (внутріпартійна, виробнича Д. та ін.), хоча най­більш поширеним є її розуміння як держ. форми, форми політ. режиму на противагу антидем. ре­жимам (авторитаризму, тоталіта­ризму, диктатурі, деспотизму, фа­шизму і т.ін.). За формою і спосо­бом здійснення Д. поділяється на безпосередню (референдум, пряме голосування, всенар. обговорення та ін.) і представницьку, коли рі­шення приймаються через депута­тів та ін. народних представників.
Д. насамперед означає фор­мальне визнання народу джере­лом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосов­но яких влада відіграє обслугову­ючу роль. Ознакою Д. є визнан­ня права всіх громадян на участь у формуванні органів держ. вла­ди, контроль за їхньою діяльніс­тю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загаль­ного, рівного виборчого права і здійснення цього права у проце­дурах виборів, референдумів тощо. Ознакою дем. порядків при прийнятті рішень вважається чіт­ке визначення проведення всіх процедур та процесів за допомо­гою регламентів. Цьому найбіль­ше відповідає республіканська форма держ. правління парламент. чи президент. типу. Д. пе­редбачає процедури прийняття рішень у відповідності до волі більшості із визнанням і поважан­ням прав і потреб меншості, куль­туру дотримання закону й конституц. порядку, толерантне, тер­пиме ставлення до ін. думок і по­зицій, готовність до компромісу у розв'язанні спірних питань.
Справжня Д. є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархіст, децен­тралізму. Це такий стиль соц. вза­ємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально поклада­ти на себе функції «центру», дола­ти відчужене ставлення до всезагального інтересу; коли авторитет сили чи майна витісняється авто­ритетом людяності, освіченості, компетентності тощо. Д. — «це не тільки вільні вибори і верховенст­во народу, не тільки плюралізм політ, інтересів, а ще й жорстка система держ. субординації із чіт­ким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, але й че­рез силові структури верховних органів, обраних народом і під­тримуваних ним» (А.Мігранян).
Легітимна влада дем. сусп-ва залежить від волевиявлення на­роду. Д. — не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інсти­туції й установи, а ще й демокра­тично настроєне громадянство. Дем. закони та установи не дія­тимуть демократично, якщо від­сутня дем. свідомість громадянст­ва, дем. менталітет. Д. — не тільки участь у виборах і референдумах, а й згода народу жити за умов існуючої влади, виконувати, до­тримуватися її настанов. Демок­ратичність влади полягає в її від­повідності внутрішньому єству демосу. Демократичність політ. режиму може втілюватися у різ­них, не тільки республіканських, формах держ. правління (примі­ром, цілком демократичними вважаються парламентарні мо­нархії в Швеції або Голландії).
За сучас. умов політ, демокра­тизм, окрім іншого, означає: осо­бисту, індивід, свободу людини; спосіб управління сусп. справами, певний режим, порядок здійснен­ня влади; соц. активність, участь громадян у житті д-ви, у роз­в'язанні сусп. проблем. Д. дає ок­ремій особі певну міру свободи, право діяти па власний розсуд в особистому житті, свободу вибору і обрання представників влади, свободу слова тощо. Д. — безсум­нівна цінність, яка не припускає жодних обмежень. На відміну від авторитарист. патерналізму, вона нічого не дарує, але гарантує мож­ливість кожному самому захища­ти себе та свій добробут, свої гро­мадян. права, які є природними і невід'ємними. Д. — це наказ урядові не допускати таких порядків, які б обмежували права і свободи лю­дей. Проте, коли Д. розуміють тіль­ки як негативну, зворотну проек­цію тоталітаризму (як тоталіта­ризм навпаки), вона перетворю­ється на охлократію. Найпершою умовою демократичності сусп-ва є дем. настроєність громадянства, відповідний рівень громадян, куль­тури. Д. — це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Д. буває такою, якими є самі люди. Разом з тим Д. — важ­лива й універсальна політ, умова й засіб оптимізації організації, фун­кціонування і вдосконалення сусп-ва й д-ви, вільного розвитку осо­бистості.
Демократії розрізняють пряму і представницьку. Пряма демократія була властива приміром грецьким полісам, де всі громадяни брали безпосередню участь у прийнятті рішень. Представницька демократія передбачає участь громадян лише у формуванні органів влади. Окремі громадяни не берукть участь у прийнятті рішень. Вони делегують свої владні повноваження виборному органу або окремій особі, яка займає виборну посаду.
Треба пам’ятати, що демократія є передбачає республіканську форму правління, але зворотнє твердження не є вірним. Багато держав з республіканською формою правління (принаймні формально республіканською) насправді не є демократіями.

Політична система суспільства Інтегрована сукупність політ, влади, суб'єктів, відносин, політ, організації і політ. культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політичну орієнтацію. Головним елементом політичної системи суспільства є політична влада,  здатність, право і можливість політичних суб'єктів приймати рішення, здійснюючи вирішальний вплив на діяльність і майбутнє окремих людей та їх об'єднань (в тому числі й інституалізованих). Форми реалізації влади: панування і координація, керівництво і організація, управління і контроль  від консенсусу до насильства, від демократії до тоталітаризму, від врахування особистісних і групових інтересів до психологічного тиску і фізичного терору, від апеляції на адресу релігійних і світових авторитетів до маніпулювання свідомістю і поведінкою індивідів.
До суб'єктів реалізації влади належать:
·       індивіди  рядові громадяни, лідери політичних і суспільних об'єднань, держав та наддержавних інституцій;
·       соц. спільності  класові, етнічні, професійні, демографічні, територіальні, виробничі, представники тіньової економіки, а також політична еліта в наявних варіантах її функціонування;
·       організації  політ. партії, сусп. об'єднання громадян, а також їх формально неполітизовані спільності і рухи, які періодично змушені займатися політ, діяльністю;
·       держави, державно-адміністративні. і державноетнічні утворення, міждержавні. об'єднання, які обгрунтовано кваліфікуються як найбільш активні і впливові політичні суб'єкти.
Найбільш динамічним. елементом політичної системи суспільства є притаманні їй політ. відносини  взаємостосунки політ. суб'єктів з приводу набуття, використання і перерозподілу політ. влади. Зміст політ, відносин визначається значною кількістю об'єктивних і суб'єктивних чинників, структуру складають їх «горизонтальні» і «вертикальні» складові, а також політ. принципи, норми і процедури. Розрізняються політ. відносини співробітництва, компромісу, консенсусу, солідарності,  суперництва, ворожнечі й конфлікту. Політична організація суспільства це система інститутів, в межах яких відбувається його політ. життя. Центральним, елементом політ, організації є держава. Володіючи владою, матер. ресурсами і апаратом примусу, вона:
·       організує політ., екон., соц. і духовне життя країни; встановлює статус інститутівтів політичної системи суспільства і юрид. рамки їх діяльності;
·       забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, профес., демограф, та ін. соц. спільностей;
·       захищає інтереси суспільствава на міжнар. арені.
Вагомими елементами політ, організації є політ, партії, сусп. організації (професійні, творчі, оборонні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо), засоби масової інформації (період. видання, радіо, телебачення, преса, кіно, аудіо і відеопродукція), які, маючи значні можливості впливу на сусп. свідомість, метафорично визначаються як «четверта влада».