РЕФЕРАТ
З КУРСУ "ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ"
НА ТЕМУ:
«В’ячеслав Липинський і Дмитро Донцов: дві концепції української державності»
КИЇВ-2009
План
Вступ
1. Концепція Д. Донцова
2. Концепція В. Липинського
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність дослідження. Україна отримала незалежність досить недавно, а до того переживала довгий період, протягом якого не мала досвіду державного будівництва. Тому, у той час, коли більшість європейських держав змогла виробити таку модель, що історично була оптимальною для них, Україна й досі перебуває в пошуках. Спроби запозичити готові моделі державного управління на Заході скоріше показали, що те, що добре для Франції, для України може не підійти. У цьому контексті важливим є вивчення концепцій державності, запропонованими саме українськими вченими. Доробок В. Липинського та Д. Донцова мають, на мою думку, важливе значення ще й тому, що вони, на відміну від переважної більшості мислителів того часу висловлювали ідеї устрою саме для України як незалежної держави, а не автономії у складі великої імперії.
Об’єктом дослідження є концепції побудови української держави.
Предмет дослідження — альтернативні концепції української державності В. Липинського та Д. Донцова.
Метою дослідження є описати та порівняти дві концепції української державності, сформовані на початку ХХ ст. В. Липинським та Д. Донцовим.
Завдання дослідження
Дослідити концепцію української державності В. Липинського.
Дослідити концепцію української державності Д. Донцова.
Джерельну базу дослідження складають першоджерела — твори В. Липинського «Листи до братів хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму» та Д. Донцова: «Націоналізм», «Дух наших традицій», «За який провід» та "Історія розвитку української державної ідеї".
Методи дослідження — у ході виконання роботи використовувався метод опису та порівняння.
Структура роботи. Робота складається з вступу, двох основних розділів та висновків. У вступі подається актуалізація теми, об’єкт та предмет дослідження, мета та завдання дослідження, джерельна база та методи дослідження.
У першому розділі основної частини подається концепція української державності
Д. Донцова — його критика демократичне правління, основні засади будівництва майбутньої держави та причини, з яких Україна має право на власну державність.
У другому розділі подається концепція В. Липинського — причини, з яких він заперечує демократію в Україні, основні характеристики його проекту Трудової Монархії та причини, з яких Україна може збудувати власну державу саме у такому вигляді.
У висновках подане порівняння двох концепцій української державності, виявлені їх спільні та відмінні риси за трьома критеріями — ставлення до демократії та соціалізму, уявлення про устрій майбутньої держави та у причинах, з яких Україна має право утворити свою державу, а не бути частиною чужої держави.
1. Концепція Д. Донцова
Д. Донцов увійшов в історію як основний теоретик українського інтегрального націоналізму — вже з цього випливає те, що його концепція була «альтернативною» до головних течій епохи української революції.
Перш за все слід відмітити його цілковите несприйняття ідей другої половини ХІХ ст., з яких розвились сучасні йому форми демократії та соціалізму, ідеї автономізму, федералізму та не здатності українців утворити державу окремо від Росії. У своєму «Націоналізмі» — найбільш ґрунтовній праці він наводить цілу низку причин, з яких ідеї Драгоманова та інших діячів минулого століття є неправильними та шкідливими, які загалом можна пояснити у протиставленні Шопенгаурівського розуму і волі — Драгоманов та його послідовники абсолютизували раціоналізм, матеріалізм, повністю відкидаючи ірраціональне, хоча саме на ірраціональному, на думку Д. Донцова побудовані всі людські інстинкти, які мають лежати в основі ідеї, якщо вона хоче бути життєздатною: «ХІХ-ий вік — це був золотий вік розуму, а разом із тим і золотий вік нашого декадентського націоналізму. Шопенгавер, цей найзавзятіший ненависник вольового чинника і, заразом, його найліпший, хоч і несвідомий, апологет, — найяскравіше сформулював протилежності двох поглядів на світ: вольового та інтелектуалістичного. Для Шопенгавера “сила, яка животіє і буяє в рослині, яка витворює кристал, яка тягне маґнет до північного бігуна», яка діє в матерії як “втеча і шукання, розлука і получення”, нарешті, як “тягар, що… виявляється в кожнім предметі, притягаючи камінь до землі, а землю до сонця", так само як стремління людини до життя, все це — “лиш різні форми виявлення" того, що “ми в собі називаємо волею". Але цю “волю" відчуваємо ми в інших тілах лиш з аналогії з нашою власною, самі ж тіла знані нам тільки як уявленнянашої свідомості, як світ окремих феноменів, а на цьому світі панує не воля, а розум кавзальної причиновости, позбавлений усякої містики і всяких таємниць. Власне саме таким бачив світ і ХІХ-ий вік: це не був світ тих, що творять, а тільки світ тих, що його обсервують; не тих, що діють на оточення, а лиш тих, на кого діє воно і його механічний “закон”"1.
Національна ідея, за Д. Донцовим, має відповідати шістьом основним критеріям:
національна ідея має бути збудована на волі до життя, на ірраціональному, а не на логічних побудовах, ціллю її має бути експансія, а засобом — боротьба2;
національна ідея має пропагувати устремління до боротьби та розуміння того, що вона є конечною, без яких ні героїзм, ні віра в життя неможливі3;
національна ідея має бути «романтичною» — ставити «національну місію» вище добробуту, інтереси нації — вище інтересів генерації, міцність спільноти — щастя одиниці, догматичною та ідеалістичною4;
ідея має бути фанатичною, нетолерантною — саме такі ідеї підносили держави на найвищий щабель їх розвитку, та «аморальною», що виростає з фанатизму і не є відмовою від етичних принципів, навпаки — найжорсткіше дотримування моральних приписів ідеї, які, щоправда, можуть конфліктувати з загальноприйнятою мораллю5;
окрім фанатичності, національна ідея має слугувати інтересам поступу як права сильних рас на організацію людей і слабших рас для зміцнення культури6;
підставами суспільного прогресу та практичною частиною будь-якої ідеї є творче насилля й ініціативна меншість, оскільки уряд завжди створюється меншістю, а не більшістю, народ ніколи його не створює7.
Крім того, що ідеї «громадівського соціалізму» були самі по собі нездатними до об’єднання нації та відкидали боротьбу за самостійність, вони мали й інші недоліки. У статті «Дух наших традицій» Д. Донцов пише про те, що ХІХ ст. фактично призвів до занепаду традиції саме через розвиток соціалістичних ідей: «Ми шануємо традиції старого Києва і його культуру. А ідеолог українського соціалізму й радикалізму, називає традиції київської Русі — традиціями „хамів і розбійників“, які треба „кинути в піч“, замінивши „традиціями“ соціалізму. „8. Він різко засуджує Драгоманова та інших “поступовців» та «демократів», що відкидали національні традиції як щось «ретроградне» та «реакційне» та протиставляли їм ідеї «поступу» та «космополітизму» як нібито щось цінніше та корисніше для народу9. Окрім того, Д. Донцов зазначає, що діячам ХІХ ст. були притаманні занадто ідеалістичні погляди на світ: «Це були часи, коли вірили — чи прагнули? — що слово правди заб'є облуду і егоїзм, класовий чи національний; що у всьому, у всіх бідах, винні лише „царі та пани“, а як, мовляв, прийдуть до слова народи, свобідні і великодушні, то наступить рай. Іван обійметься з Ванюхою, чи з ким, єретиків не палитимуть більше на кострищах, кати бавитимуться в ловеласів, або викладатимуть пасьянси, тирани займуться добродійством, або гратимуть на сопілці, лев ляже коло ягня, рай буде на землі і щастя в людях. А над усім світом загориться радісна веселка всецілющої демократії і братерства… „10. Крім того, він підкреслює, що таку деструктивну ідеологію мають тією чи іншою мірою всі сучасні йому партії, не залежно від того як вони себе подають.
Нинішні ж часи революції, зазначає Д. Донцов, зовсім не схожі на те, що малювали собі ліберали та соціалісти, скоріше сучасність схожа на “вік XII, вік „Слова о полку Ігоря“, віки XVI, XVII. Віки, коли релігія, віра, як нині мова, була роздільною межею між народами, була головною прикметою окремої національності. Коли, як нині мовна, релігійна боротьба була боротьбою національною. Коли, як писав історик: „в країні все дихало злобою, помстою і одчаем“»11. Іншим недоліком вчення демократів була наївна віра в те, що народ з народом обов’язково порозуміються, навіть якщо до того один з них довів неодноразово, що несе іншому лише знищення, а особливо його ставлення до росіян, що завжди несли українцям смерть; у цьому питанні він критикує не лише лібералів та соціалістів, але й Липинського (за його концепцію «трьох Русей»12: «Радикальний божок минулого віку вчив, що союзниками нашими в Україні будуть „самі великороси“ (москалі), що наш порятунок — в „лібералізмі, спільнім з освіченими великорусами“. На ту саму ноту — лише заміняючи „освічених великорусів“ якимись іншими „дорогими товаришами“ з ІІ-го Інтернаціоналу (а навіть а Інтернаціоналу Троцького) чи „братами хліборобами“, співають і теперішні наші соціалісти чи монархісти. Їм треба вірити, бо це ж, казав Драгоманов, „близнята по роду“… І як різнилася душа цих політичних дітей від мужньої душі предків, наприклад від того самого Клирика Острожського з його заповітом: „не личить говорити і радитися з сліпим про світло, з розбійником про мир і згоду“. А коли вже про згоду предки мислили, то іншу мали формулу. Вони домагалися, щоб з ними говорили „вольні до вольних, рівні до рівних — і чесні до чесних“. Як мало ті, що пакти укладали з Мануїльським чи іншими посланцями Леніна в Києві, звертали увагу на третю, найважливішу, ланку цієї формули. „13.
Також Д. Донцов наголошує на різниці традиційного негативного ставлення українців до зрадників, єретиків, перебіжчиків до віри інших і взагалі всіх, хто вирізнявся серед спільноти — їх проклинали, піддавали анафемі, та інтернаціоналізмі нинішніх соціалістів з їх доктриною примусової релігії та примусової національності, в їх неповазі до дисципліни та необхідності покарань, фактично — невідповідності їхніх гасел їхнім реальним силам: проголошуючи, що “в єдності сила», а насправді потураючи приватному інтересу 14.
Останнім, на що необхідно наголосити у критиці Д. Донцовим лібералізму та соціалізму — їх зневага до патріотизму. «Безмежно різними були і поняття патріотизму — в тих віках і в столітті „відродження“. Те, що тоді звалося патріотизмом — тепер, на жаргоні драгоманівців, зветься „шовінізмом“. Те, що тоді звалося „отступництвом“ — те, на жаргоні радикало-соціалістів, зветься „космополітизмом“. Ніби потоп відділяє нас від тих часів… „15— пише він.
Д. Донцов нічого не пише про устрій, який він бачить ідеальним для України. Зрозуміло лише, що він відкидає ті, що їх ідеальними вважають для себе ліберали та соціалісти. Він переймає від Шпенглера поділ народів на народи-плебеї та народи-пани. “Цей поділ на „лицарів“ і „свинопасів“ серед народів, на аристократів, панів і плебеїв — не є поділом класовим, соціальним, лише — психологічним, типолологічним. Кожний народ представляє, в певні хвилини, його провідна верства. Вона може складатися — з касти жерців, феодалів, дрібної шляхти, бюргерів, або „селянсько-робітничої“ бюрократії, — це все рівно. Наприклад, напередодні великої революції 1789 року, знуджена пануванням і спрагла матеріальних утіх, французька феодальна аристократія — хилилася вже до феллахського типу. Так само козацька аристократія в Україні — виразний аристократичний тип за Богунів і Дорошенків стає типом плебейським за панів Халявських і Довгочхунів»16. Для світогляду панів характерне прагнення до свободи, а для світогляду плебеїв — прагнення до рівності, навіть під владою самодержавного царя-батюшки; але найголовнішою рисою, за якою можна розрізнити плебея від пана є його ставлення до влади — «плебея пізнаєте, особливо, і по тому, що він недооцінює значення політичного власновладства»17. В наших же лібералів прагнення до самостійності стояло нижче за прагнення до самостійності, мало того — вони зневажають традиції боротьби за державність козаків, називаючи їх «хамами та розбійниками» та державницькі традиції Русі, бо князі руські — насильники і чужинці, феодали і нероби, що лише марнували народне добро та різалися з кочовиками, не даючи простому народу працювати18. Д. Донцов же зазначає, що ці «розбійники» і «експлуататори» якраз і витворили єдину українську націю та всі культурні надбання19. Цю проблему — як він її називає — рала і меча («соціальної» і «політичної» волі) вирішує на користь останньої. Козацтво він розглядає як шляхту, як аристократію, і перш за все за духом, за їх ставленням до правил «доброго тону», з їх прагнення до завоювання волі, а не до того, щоб їм її подарував якийсь пан чи цар, як це він бачить у драгоманівців20.--PAGE_BREAK--
Велику увагу він приділяє типу людини — тодішньому і теперішньому. Нинішній ліберал-космополіт прагне спокою та неробства, тоді як людина княжої доби «ніколи не охлявала ні фізично, ні морально, яка була вічно на сторожі» — справжнього ідеалу лицаря21. Саме за такого провідника Д. Донцов прагне для українського народу. У своїй статті «За який провід» він описує такий ідеал — мудрий, шляхетний та мужній, не працівник тихого хліборобського труда, а людина, що не прагне спокою, що готова відстоювати права свого народу до останнього22. Тип же політика, який був сучасним революції був прямою протилежністю ідеалу, а тому їх легко було обдурити, залякати та підкупити; такий тип політика — «з холопським спритом, замість державної мудрості», без ідеалу, а лише з приватними інтересами та без великої відваги характерні для періоду занепаду, в період же відродження такі лідери швидко зникають23.
Звичайно, говорить Д. Донцов, лідери є різні і деякі з них саме такі, "ідеальні лицарі", проте об’єднуватись їм з іншими, «неідеальними», ні в якому разі не можна, оскільки «Об'єднання повинно і мусить бути. Але об'єднання людей одного духа, гарячої віри і випробуваного характеру! Людей ідеї! Добір кращих!»24.
Щодо підстав, на яких Україна має повне право на державність Д. Донцов у праці "Історія розвитку української державної ідеї" виділяє як матеріальні — багатство ресурсів, досить велику територію та населення, щоб забезпечити своє існування без війн за землю з сусідами, так і духовні передумови української державності через свою далекість від культури Російської і наявність у ній своєї культури та мови, що має більше спільного з Західною культурою, аніж з культурою російською25.
2. Концепція В. Липинського
Основним ідеологічним твором В. Липинського вважаються «Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму». Саме за нею і розглянемо його концепцію влаштування української держави.
Перш ніж говорити про свою концепцію, В. Липинський критикує ту, що її спробували втілити в життя діячі Центральної Ради. По-перше, він зазначає, що «весь перший період Центральної Ради в унутрішній політиці пройшов — як було сказано — під гаслом боротьби з самостійниками взагалі, а з самостійниками несоціалістами зокрема. Ми українські самостійники несоціялісти хотіли тоді негайного проголошення незалежности України, миру з Центральними Державами та війни з Керенським, якого ми вважали ставленником анонімного міжнароднього фінансового капіталу. „26. Натомість діячі Центральної ради об’єднались з Керенським і продовжили наступ проти Центральних Держав, в результаті, на його думку, Україна втратила реальний шанс встановити самостійність з допомогою військ Центральних Держав, оскільки ще була достатньо сильною27. Це перетікає у наступну його тезу проти Центральної Ради та решти демократів — не знаючи ідей демократів європейських, вони замінили боротьбу національну на боротьбу класову, що призвело до того, що народ почав сприймати гетьманів як зрадників та відмовлятись від свого славного минулого, від своїх традицій, що є найбільшою трагедією і вірний знак, що нація починає вмирати28. Підсумовуючи, В. Липинський пише, що перемога інтелігентської української демократій означала “з боку ідеольогічного — мішанину російського брошуркового соціялізму з українським театральним козацьким жупаном; з боку політичного — шукання здеклясованою інтелігенцією, яка раптом опинилась в ролі державних будівничих а не політичних посередників і опозиціоністів, того, чого нема — творчої ідеольогії здекласованого селянства, ідеольогії пів-пролєтаря, пів-хлібороба… Врешті з боку державного перемога української демократії означала олігархію соціялістичних партій, що держатись могла тільки при допомозі якоїсь чужої сили. „29. До того ж, зазначає мислитель, українському руху бракувало якоїсь високої ідеї, спільної для всього народу, був лише національний меркантилізм “Україна — десятина… Бери й бий! Не дай і бий!»30. «Досвід історії дійсно підтвердив, що нації, де переважають „нейтральні“ чи то у внутрішній, чи то в зовнішній боротьбі, неминуче засуджені на смерть і рабство. Боязливе полювання у внутрішній боротьбі на чужу перемогу робить кожну таку перемогу неповною й тому всякий внутрішній лад нетривким; а в боротьбі зовнішній все й безумовно кінчиться поневоленням тих, хто на чужу перемогу рахує.
Між іншим, і наше історичне поневолення в певній мірі пояснюється тим, що ми під час „Руїни“, в боротьбі між Москвою й Польщею, будували свою будуччину не на власній перемозі, а на перемозі то одного, то другого сусіда…. В результаті нація наша опинилась у залежності і від Москви й від Польщі; всі наші войовничі елементи спольщились та помосковились, а при українстві лишились самі нейтральні пацифісти — вічно покривджені. …. Отже, кожному, кому дорога будуччина нашої нації, не вільно в тій домашній війні, яка тепер на Україні розгорілася, оставатися нейтральним. Навіть якщо ця нейтральність випливала з глибокого патріотизму і щирої любові до всіх Українців. В таких хвилинах, коли важиться доля нації, історія не вирізняє поміж нейтральних боягузів і політичних спекулянтів від чесних і щирих патріотів. „31— зазначає В. Липинський. У той же час, зазначає він, що на момент написання “Листів...» (доба української революції) ідеологія українських інтелігентів розділилась на ці самі руйнівні течії, лаючи, при цьому Гетьманів, що чинили так само32. Останнім недоліком української демократії за В. Липинським треба вважати нездатність створити армію та вести війну, що могла б об’єднати українську націю та допомогти їй здобути самостійність: «Кожна демократія в чистім виді, така, як наша сучасна демократія українська — це організм без спинного хребта. Спинний хребет кожної державної, отже й державної демократичної організації — армія, не твориться „виборами“, ані демократичною, найбільше „народолюбною“ політикою. Армія твориться силою, зверху вниз, а не знизу вверх — монархічними, коли ж монархія в даний мент неможлива — то аристократичними, хоча-б навіть більшовицькими — диктатурами. І наша Народня Республіка могла б армію сотворити тільки в такім разі, коли б у самім початку російської революції найшовся був український диктатор. Подібно як Хмельницький зумів сполучити українську „чернь“ з українською шляхтою — так він мусів би сполучити соціяльний селянський фермент з творчим українським аристократичним елєментом у одній понадкласовій всенаціональній армії й армію цю кинути в війну — за оборону віри, за здобуття египетських пірамід, за світову соціяльну революцію, за захист цивілізації перед варварами, за священні права людини, за винищення „буржуїв“ усього світа. Гасло це справа другорядна, аби армія й аби війна, бо без того ні одна держава в світі на руїнах революції повстати не могла й не може. А гасло само тоді напрохувалось — це війна за волю України з Росією временного правительства — з Керенським. За цим гаслом пішла б була вся „большовицька“ Україна, пішли б були всі праві хліборобські й монархічні круги, що всяких „кадетів“ російських не переварюючи, з хвилиною абдикації Царя могли вважати, що переяславська умова й злука Московщини з Україною перестала існувати. „33.
Слід зазначити, що В. Липинський вважав себе представником класу хліборобів і захищав саме їх інтереси. На його думку, УНРівська демократія захищає інтереси лише здекласованого, обезземеленого селянства, а інтересам землевласників (хліборобів) їх ідеологія суперечить, а тому їм така демократія не потрібна34.
Відкидаючи таку модель демократії, В. Липинський пропонує свою концепцію державності.
“Тільки єдиний хліборобський, до землі міцно прив'язаний і з рільничої продукції, а не з політики живучий клас заінтересований кровно — життям а не словами — в існуванню власної, незалежної Української Держави. Він по класовій своїй природі не може бути національним посередником між чужими урядами й „народом“. Він українським може бути лише у власній державі, або мусить бути неукраїнським у державі чужій. І хліборобові — Українцеві нема життя ані під Лєніним, ані під Пілсудським. Нема життя навіть у тих „українських республіках“, що під патронатом Москви і Польщі могли б на якийсь час появитись. Його жде там доля Петра Дорошенка, Науменка й інших, убитих українськими побічниками Москви, доля Миколи Устимовича, Болбочана й інших, убитих українськими побічниками Польщі. Отже, коли наш клас хліборобський національно організується, коли його активність національна, як це було за гетьманування Павла Скоропадського, зростає, то не заганяйте нас назад силоміць у „національні меншости“, не руйнуйте земельної підстави, без якої нема й не може бути Української Держави, нема й не може бути Української Нації. „35. Цей клас — носій українських традицій, єдиний не зіпсований демократичними ідеями клас, саме на його долю випадає будівництво Української Держави та відродження господарства, отже, держава має бути такою, що б відповідала його баченню держави, його психології36.
Майбутню державу В. Липинський уявляє у формі трудової монархії, зі спадковим гетьманом на чолі, який повинен стояти над класами і партіями, над всією нацією, бути відповідальним перед своєю сім’єю, своїм сином-наступником та всією нацією, щоб і вони відповідали перед нацією37. Гетьман — не перший серед певного класу, а охоронець спокою всередині держави, необхідного для праці, плоди якої розподіляються самі працівниками через їх професійні організації — “Ради»38. Фабрики та села отримують повну свободу, вони самі вирішують свої справи, без панів та власників, але «Коли той фабрикант і той пан, по своїй працездатності й по своїм організаторським аристократичним здібностям потрібний — хай лишається й у купі з ними живе та працює; як ні — коли він тільки народолюбець-демократ, а фабрики чи господарства сам зорганізувати не вміє — хай собі йде геть»39. На думку В. Липинського, хоча такої форми правління ніде ще немає, Україна має всі передумови стати першою державою, що її встановить, оскільки має міцне консервативне хліборобське селянство, півселянське робітництво, слаба республіканська фінансова буржуазія, нечисленна республіканська інтелігенція40.
Для В. Липинського свобода без авторитету — пустий звук; істинну свободу має гарантувати армія, створена Монархом41.
Українська Держава має бути децентралізованою, а організатори цієї Держави добиратимуться з продукуючих класів особисто Монархом, як таким, що особисто зацікавлений у розвиткові держави, і така система добору забезпечить кращі результати, ніж вибори, оскільки виборна влада завжди пов’язана з партіями, які схильні більше працювати заради покращення свого власного становища і покращення становища своїх наступників42. Демократична ж республіка завжди централізована і управляється непродукуючою інтелігенцією, що є вигідною для панівних буржуазних класів43. «Авторитет, влада й відповідальність у народу внизу, а свобода й безвідповідальність зверху — це державний принцип Народньої Республіки. Свобода внизу, а авторітет, влада й відповідальність зверху — це державний принцип Трудової Монархії»44— підсумовує він.
В. Липинський не вірить в демократичну, всенаціональну й всекласову ідею для об’єднання; він говорить, що об’єднати націю, відродивши традиції нації, може лише монархія: «Чи можна без монархії помислити собі: з'єднання Німеччини, Франції, Італії або відродження менших націй, як Болгарія, Румунія, Норвегія. Чому ми маємо бути винятком? Чи тому може, що національна свідомість у нас менша?»45.
Демократія породила «триголову» українську культуру, що для мислителя є нонсенс; монархія має прибрати ці зайві гілки — полонофільство та москвофільство, що є лише наслідком перетворення мистецтва та культури на засоби партійної боротьби, а отже культура стане не партійним, а всезагальним благом46.
Нарешті, В. Липинський протистоїть тим, хто вважає, що українська нація — демократична та республіканська — ніколи не сприйме ідею монархії. Він говорить, що навпаки — всі спроби встановити демократію врешті-решт вели до її повалення, і наводить приклад Норвегії, що після відділення від Швеції встановила республіку на певний час, проте швидко стала монархією приблизно з тих же причин, з яких монархія має бути встановлена і в Україні47. продолжение
--PAGE_BREAK--
В. Липинський виділяє три «основні методи організації» «національної аристократії»: класократію, охлократію та демократію. Під національною аристократією він розуміє прошарок найкращих, тих, хто на даний момент стоїть на чолі нації, а методи її організації відрізняються співвідношенням раси активної та раси пасивної.
Класократія — співвідношення органічне, і саме його В. Липинський вважав найкращим, оскільки саме при класократії співвідношення між активною та пасивною частиною суспільства є оптимальним. Активна раса («жовті») має дві основні прикмети: лицарство та войовничість та прагнення до матеріальної праці, що разом робить з них тих лідерів, що, завоювавши територію, не просто використовують те, що на ній вже було, а сприяють розвитку пасивної раси («чорних») 48. Умовами такого органічного співжиття «жовтих» і «чорних» є обмеження поривів жовтих (обмеження світської влади духовною або спадкова монархічна влада, що сама по собі обмежена законом), сполучення «жовтих» з найкращими з «чорних», що мали витворитись на попередньому етапі розвитку49. Пасивний клас при цьому теж повинні мати чітко визначені прикмети: вони мають в зачатках ті прикмети, що їх мають «жовті»50. Коли через кілька поколінь поступово відбувається таке об’єднання, з’являється територіальна єдність «жовтих» і «чорних», і так відтворюються спільні традиції, спільний монарх, і, врешті решт, спільна нація51
В. Липинський передбачав, що можливе створення союзу «трьох Русей» (саме союзу, а не федерації), якщо у всіх трьох встановиться класократія52.
Національна свідомість, за В. Липинським, залишилась лише у стихійному, неусвідомленому вигляді, а тому її не можна розвивати демократичними шляхами, оскільки кожна партія зі своїм власним розумом трактуватиме поняття нації так, як їй заманеться, в результаті чого може статись так, що залишаться нації московська і польська, а українська — лише партія; саме для того, щоб запобігти цьому, українцям необхідна держава з Монархом — Гетьманом, що є персоніфікованим образом української нації53.
Висновки
Про Д. Донцова у вступі до своїх «Листів до братів-хліборобів» В. Липинський пише як про людину, яка всіх зраджує та робить з ідеї самостійності засобом для здобуття літературної слави54. Не дуже добре ставився до В. Липинського Д. Донцов, що звинувачував його через те, що той не виключав можливості створення союзу «трьох Русей». Не зважаючи на це, у їх концепціях є досить багато спільного. По-перше, обидва вони вважають, що демократія, її ідеї є в корні неправильними та не сприяють утворенню самостійної України.
Для обох демократія, прагнення до зменшення сили та повноважень державної влади — це ознака плебейського, нижчого мислення. У концепціях обох авторів величезна увага приділяється провідній верстві, тому, якою вона має бути для того, щоб збудувати самостійну державу.
І Д. Донцов, і В. Липинський приділяють дуже багато уваги збереженню традицій, що саме на цих традиціях має будуватись держава, і одна з причин, через які обидва ці мислителі відкидають демократичні ідеї — те, що виразник демократичних ідей — інтелігенція, не має власних традицій, а старі традиції руйнує.
Для обох них демократичні ідеї занадто «раціональні» — такі, що не пробуджують інстинкти, а лише намагаються промовляти до розуму.
Є, звичайно, і певні відмінності. Д. Донцов виступає проти будь-яких союзів, навіть після здобуття незалежності, особливо з Росією, що завжди несла смерть українцям;
В. Липинський зазначає, що союз (не федерація) України з Росією та Білоруссю можливий, якщо в усіх трьох державах встановиться класократичне правління — найкраще з усіх можливих.
Для В. Липинського національна ідея персоніфікована, у Д. Донцова ж такого чіткого, однозначного вираження національна ідея не знаходить.
Список використаної літератури
Донцов Д.І. Дух наших традицій. — www.banderivets.org.ua/index. php? page=pages/zmist8/Donzov/hrest/Duh
Донцов Д.І. За який провід. — www.banderivets.org.ua/index. php? page=pages/zmist8/Donzov/hrest/Zayakyi
Донцов Д.І. Націоналізм. — www.banderivets.org.ua/index. php? page=pages/zmist8/Donzov/Nationalism
Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. — К.: Товариство «Знання» України, 1991. — 48 с.
Липинський В.К. Листи до братів хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму. — Нью-Йорк: Булава, 1954 — 470с.