Ґенеза поглядів на адміністративне право з найдавніших часів до ХІХ ст.

Виконав студент 5 курсу Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету Студент групи МП-111 Мозолевський Андрій Сергійович Ґенеза поглядів на адміністративне право з найдавніших часів до ХІХ ст. ЗМІСТ Вступ 1. Зародження управлінських відносин: підгрунтя адміністративного права 2. Винекнення засад адміністративного права: від камералістики до поліцейського права 3.

Становлення науки адміністративного права Висновки СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ Вступ Адміністративне право як самостійна галузь права , має тривалу і давню історію. В усі часи воно так чи інакше пов'язувалося з публічною владою, взаємодією держави, її органів та посадовців з громадянами та іншими учасниками суспільних відносин. Виникнення правових норм, сукупність яких ми сьогодні називаємо галуззю адміністративного права, нерозривно

пов'язане з управлінням. За часів абсолютизму управління суспільними справами зосереджувалося в руках правителя, воля якого була законом, а дії не обмежувалися жодними адміністративними розпорядженнями. Предмету науки адміністративного права, як і її самої, ще не існувало, як не існувало сформованої системи розподілу влади, а також адміністративно-правового порядку, в рамках якого були б встановлені правовим суб'єктивні права

індивіда по відношенню до державної влади. Управління виникає тоді, коли суспільство досягає певного рівня розвитку. Воно є результатом піднесення матеріальної та духовної культури. Проблема управління публічними справами виникала на найраніших етапах розвитку цивілізації. Так, наприклад, в Древньому Римі, Греції і Єгипті значну увагу приділяли підтримці порядку і забезпеченню лояльності громадян, благоустрою, організації війська, спорудженню доріг

і каналів та інше. Поняття «поліція» означало колись управління справами поліса — міста-держави. І лише в останні три-чотири століття це поняття стає тотожним визначенню спеціалізованої служби громадського порядку і внутрішньої безпеки. Простежуючи історичний шлях виникнення засад адміністративного права та відзначаючи його основні тенденції, можна відзначити, що управлінські відносини є однією із первісних складових структури суспільства.

Адміністративне право у традиційному для пострадянської свідомості розумінні — галузь права, яка об'єднує юридичні норми, що регулюють відносини як між державними органами в процесі їхньої виконавчої і розпорядчої діяльності, так і між ними та громадськими організаціями й громадянами. 1. Зародження управлінських відносин: підгрунтя адміністративного права Зародження управлінських відносин у людському суспільстві відбулося задовго до виникнення держави.

Будь-яка спільнота людей - плем´я, рід існували в певних організаційних рамках, які забезпечували процеси життєдіяльності та керівництва цими первісними структурами людської цивілізації. Висловлювання про ті чи інші аспекти управління можна знайти у стародавніх документах. Ще давньогрецький філософ Платон обґрунтовував перевагу поділу праці та її спеціалізації. Арістотель відзначав, що у будь-якому державному устрої

є три елементи: перший — законодавчий орган у справах держави; другий — магістратури, тобто виконавчі органи; третій — судові органи. Отже, вже в стародавньому світі спостерігається особлива увага до управління і суспільство в цілому, і будь-яка держава зацікавлені в успішному управлінні власними справами. На прикладах стародавніх Греції, Риму та Єгипту видно, що організація управління завжди була складною справою. Адже необхідно було будувати шляхи і канали, щоб підтримувати належний порядок серед підданих,

організовувати військо, охороняти державу від зовнішніх ворогів тощо. Без управління і порядку суспільна діяльність людей неможлива. У середні віки феодальні держави Європи поступово перетворилися на абсолютні монархії. Внаслідок боротьби буржуазії проти феодалів зароджується так звана «поліцейська» держава. Поліцейська держава — це форма абсолютизму, що панувала в

Європі з другої половини XVII ст. до початку XIX ст. Характерними рисами поліцейської держави були урядова опіка та втручання в усі сфери життя, відсторонення громадян від участі в державному управлінні, підпорядкування економіки інтересам збільшення державної скарбниці, наявність дуже розгалуженої бюрократії. Розв'язанню завдань поліцейської держави мало слугувати так зване «поліцейське» право.

Становлення адміністративного права на теренах України, як і у світі в цілому, слід пов'язувати з усвідомленням суспільної значущості правової регламентації управління як окремої функції державної влади. Так, у часи Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, тобто в княжу добу, основним завданням влади було забезпечення зовнішнього і внутрішнього миру, а її функції майже повністю зводилися до військової, судової

і фінансової (насамперед податкової) діяльності. Найвідоміша правова пам'ятка того часу — Руська Правда, якщо не рахувати кількох приписів фінансово-правового характеру про розподіл судових та інших зборів, жодним чином не стосувалася відносин управлінського характеру. Проте існували окремі норми (в звичаєвому праві, договорах Русі з Візантією, князівських уставах і уроках), які регулювали військову організацію, порядок стягнення

податків, торгівлю, будівництво шляхів та мостів тощо. їх можна певною мірою вважати прообразом норм майбутнього адміністративного права. Іншими юридичними документами такого плану були "Повчання Мономаха", "Правда Ярославичів" (1072 р.), "Слово про закон та благодать" (1137-1150 рр.).

В наступну, так звану литовсько-польську, добу, в ході розвитку шляхетської демократії і станово-представницьких установ набула поширення ідея обмеження влади володаря правовими рамками. На українських землях основним джерелом права став Литовський Статут (далі — Статут), що органічно поєднав руські правові традиції із законотворчістю великих князів литовських. У цьому документі закріплюються гуманістичні

ідеї і принципи того часу: - суверенність народу і держави; - рівність усіх перед законом; - засудження деспотизму; - особиста недоторканність людини; - юридичний захист прав людини; - особиста відповідальність перед законом тощо. У своїй найбільш досконалій, третій (1588 р.) редакції Статут, за оцінками сучасних учених, перетворюється на «кодекс правової держави у феодальному розумінні». Так, у вступній частині (посвяті правлячому монарху) підканцлер литовський

Лєв Сапега, який керував роботою над Статутом, цитує слова Арістотеля: «Де правитель на свій розсуд владу має, там лютий звір панує, а де статут або право гору бере, там сам бог всім володіє». Принципами Статуту відповідно стають єдність права для всіх, непорушність шляхетських прав, обмеження судової і адміністративної сваволі. На цьому етапі право ще виступає як

єдине ціле, без чіткого поділу на галузі, але вже зароджується тенденція виокремлення інститутів, властивих адміністративному праву. Зокрема, у Статуті виразно простежуються обриси інституту військової служби (розділ «Про оборону земську»), передбачено норми про ненадання «урядів» (високих державних посад) простолюдинам, іноземцям та деякі інші вимоги щодо державної служби загалом.

Є також окремі норми, що регламентують заняття ремеслом чи торгівлею. Згідно зі Статутом караються штрафом різноманітні правопорушення в галузі охорони природного середовища, хоча ця відповідальність має не стільки публічний (адміністративний), скільки приватний (цивільно-правовий) характер і розрахована передусім на захист майнових інтересів власника відповідної землі, лісу або озера.

Друге за ступенем поширеності на українських землях джерело права цього періоду — магдебурзьке феодальне міське право — теж містить низку норм управлінського характеру, що стосуються як відносин усередині самоврядної міської громади, так і відносин між громадою та центральною і місцевою адміністрацією. Іншими нормативно-правовими актами закріплювалися основи державного регулювання сільськогосподарського виробництва («Устав на волоки» 1557 p.), торгівлі, ремісництва тощо.

В період козацької доби в Україні характеризується козацькою державою Б.Хмельницького, що, зокрема, було відображено в Березневих статтях (1654 р.). Для соціального устрою Січі були характерні свобода переходу від посполитих до козаків і навпаки, формальна рівність усіх козаків, відсутність кріпосних та феодальних верств. Водночас існувала велика різниця між багатими і бідними козаками.

Цікавим документом була і Конституція Пилипа Орлика, підписана у 1710 р в якій відбувся чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція також гарантувала державну незалежність (гарант - шведський король), виборність усіх посад і чітко були сформульовані обов'язки гетьмана 2. Винекнення засад адміністративного права: від камералістики до поліцейського права За часів абсолютизму управління суспільними справами зосереджувалося в руках правителя, воля якого була

законом, а дії не обмежувалися жодними адміністративними розпорядженнями. Предмету науки адміністративного права, як і її самої, ще не існувало, як не існувало сформованої системи розподілу влади, а також адміністративно-правового порядку, в рамках якого були б встановлені правовим суб'єктивні права індивіда по відношенню до державної влади. Початок розвитку адміністративного права поклала наука камералістика.

У XVI ст із затвердженням абсолютної монархії зявляються перші наукові праці з державного управління Ці праці мали теологічний зміст і давали поради правителям, як управляти державою. Метою управління в цю епоху було отримання якомога більше грошей для правителя, монарха. На цих позиціях стояли до початку XVIII ст. камеральні науки. У німецькій економічній літературі камералістика (нім.

Kameralistik, від пізньолат. Camera - палацова скарбниця) означала сукупність адміністративних та господарських знань з ведення камерального, у вузькому сенсі слова палацового, а широкому - державного господарства. Своє найменування камералістика отримала від камеральних управлінь, що створювалися в середні століття князями, герцогами і королями, мали значне власне господарство. Для підготовки чиновників і керуючих господарством великих феодалів на особливих факультетах університетів

та в спеціальних камеральних школах викладалися науки, що одержали назви камеральних. Основний розвиток цієї науки відбудеться в Німеччині. Зростання потреби у фінансах для утримання держави, чиновників і війська стали головними чинниками виникнення та розвитку наукових знань, що вивчалися камералістикою. Ця наука досліджувала цілий ряд взаємозв'язаних проблем: державне управління, державні фінанси, економіку,

аграрне справу, гірнича справа, торгівлю і т.д. Камеральная наука, розробила власний інструментарій для вивчення управління, його структури. Будучи політичною по суті, камеральная наука враховувала також вчення про економіку і про державні фінанси. На створених теоретичних основах виникла і нова наука адміністративного права XIX століття.

В середньовічних університетах починають вивчання курсу камеральних наук, до складу яких включали цикл адміністративних і економічних дисциплін. Король Пруссії Фрідріх Вільгельм I заснував в м. Галле і у Франкфурті-на-Одері першу кафедру камералістіки. З її введенням в університетську освіту молода наука в XVIII ст отримала подальший розвиток і розповсюдила свій предмет вивчення на всі пов'язані з державною

політикою найважливіші дисципліни, особливо на економічну науку, політику, поліцейську науку, науку про фінанси, аграрну науку, мануфактурну справу і гірське будівництво (отримавши назву "Нова камералістіка"). Камеральні науки складалися з трьох основних блоків: політичного блоку, економічної та фінансової політики. Мета камералістики — вироблення рекомендацій управлінського характеру щодо різних галузей управління. Історично обумовлений поділ камералістики на «стару» (вивчала питання фінансів,

економіки господарства) та «нову» (питання поліції, мануфактурної, гірничої справи та ін.), що стався у середині XVIII ст. «Нова» камералістика, орієнтуючись на тодішнє розуміння поліції як управління містом, державою, по суті, займалась питаннями державного управління (державної політики) у різних сферах суспільного життя. Становлення поліцейського права (як галузі, призначеної здійснювати внутрішнє управління), родоначальником якого прийнято вважати французького вченого

Ніколаса Даламара, який у 1722 р. у своїй праці «Трактат про поліцію», хоча і недає визначення поняття «поліція», окреслив предмет поліцейського права, а також вказав групи суспільних відносин, об’єднані поліцейською діяльністю. У розробленій їм системі Н. Деламаре виділив 11 частин тієї матерії, в якій застосовується поліцейська діяльність: релігія; звичаї; охорона здоров'я; живлення; публічний порядок

і спокій ; дорожнє господарство; торгівля; мануфактура (виробництво); службовий персонал; поденна робота. Отже, поліцейське право трансформувавшись із «нової» камералістики, наприкінці XVIII ст. відігравало значну роль у регулюванні суспільних відносин у різноманітних внутрішніх сферах держави. Основними представниками поліцейської науки цього часу називають Іоганна-Генріха-Готліба Юсті (1717—1771), фон Зонненфельда

і Пюттера (1725—1807). Останній визначає місце поліцейської науки в системі публічного права, характеризує поліцейську владу як орган захисту суспільства від небезпеки, при цьому сприяння добробуту суспільства не мало бути справою поліції, як це вважалося раніше. Юсті першим обгрунтував концепцію «вчення про поліцію». Термін «поліція» він визначає як сукупність заходів внутрішньої політики, що має на меті забезпечення

громадського добробуту. Розглядаючи питання про діяльність держави, спрямовану на створення громадянського добробуту, Юсті мав на увазі не тільки адміністративні установи, а й законодавство. Закони мають відповідати моделі управління. Вони повинні змінюватися зі зміною самого життя. Юсті вважав, що поліція та юстиція — це дві частини одного цілого, а їх функціонування повинно бути прерогативою одних і тих же органів.

Проте суспільна практика в той період не давала можливості розмежувати поліцію та юстицію. Юсті також вважав, що поліцейські закони повинні узгоджуватися з фінансовими. Отже, започаткована у Франції Деламаром, а в Німеччині — Юсті наука про поліцію була теорією політики законодавства та управління. Наприкінці XVIII— початку XIX ст. Г. Берг (1765— 1843) систематизував

і переклав старе вчення про поліцію на принципи політико-правових категорій, вироблених І. Пюттером. Він у своєму «Довіднику німецького поліцейського права", скоротив поняття поліції, звівши його до рівня забезпечення безпеки. На думку поліцєїстів XVIII—XIX ст. поліцейською визнавалася діяльність по охороні публічного і суспільного порядку, особистих і майнових благ. Поліцейська влада виявлялася в нагляді, профілактичних

заходах і поліцейській юрисдикції. Наприкінці XVIII ст.—на початку XIX ст. поліцейська наука продовжувала розвиватися. Подальший розвиток поліцейської науки пов'язаний з працями вчених, які розробляли питання поліцейської держави. 3. Становлення науки адміністративного права Впродовж XIX ст. з'являється безліч цікавих наукових робіт з питань управління, в яких послідовно усе

більш розмежовуються адміністративне право, державне право і наука державного управління. Найбільш відомими французькими авторами були, наприклад: Ж. Пете ("Про поліцію і муніципалітети", 1789 р.), Ч Ж. Боннен ("Принципи державного управління", 1812 р.), Ж. Іїберт ("Адміністративні нрави",

1825 р.), А. Вівьен ("Нариси про адміністрацію", 1845 р.), А. Шардон ("Адміністративна влада", 1912г.). У цих і інших роботах переважало уявлення про таке управління, яке регламентоване законом. Дослідження адміністративного права у Франції починається з 30-х років XIX ст. Першими дослідниками французького адміністративного права, а також засновниками відповідної

науки були Дежерандо, Макрель, Вів'єн, Лафер'єр та інші. Адміністративне право визначає побудову та взаємовідносини громадських органів, на які покладена турбота про ті громадські інтереси, для яких існує адміністрація, а також ставлення адміністративної влади до громадян. Завдання поліції — попередження загроз. Зокрема, Вів'єн у своїх «Адміністративних етюдах» (1843) обстоював (розвинуту пізніше

Л. фон Штейном) думку, що кожна галузь адміністрації має свою позицію, але самостійним завданням поліції є приватна та громадська безпека. Ідеї адміністративного права Франції, як і її цивільного права, справили великий вплив на інші держави Західної Європи, де також почалося виокремлення адміністративного права у самостійну галузь публічного права. Формуються такі принципи побудови

і діяльності органів публічної влади, як законність, централізація, децентралізація тощо. Французька система адміністративного права знайшла своїх послідовників у Бельгії, Італії та Іспанії. Французькі вчені виходили із загального вчення про конституційний устрій та поділ влади. Виконавча влада, яка контролюється законодавчою владою,¬ діє в установлених законом рамках та відповідальна

перед законом. Звідси виникає інститут адміністративної юстиції. В кінці XIX ст. в західноєвропейських країнах, зокрема у Франції, відбувається процес становлення системи адміністративних судів, в яких можна було оскаржити незаконні дії і рішення адміністративної влади. Поліцейське право продовжує активно розвиватися у Німеччині багато в чому завдяки працям Роберта фон

Моля та Лоренца фон Штейна, в яких були закладені основи адміністративного права. Після встановлення конституційних форм правління майже у всіх країнах Європи і виділення виконавчій гілки влади, сфера дії поліцейського права значно розширюється. Стосунки у сфері державного управління стають складнішими і поліцейське право вже не здатне їх охопити. Це служить причиною появи нового поняття «Право управління»,

авторство на яке належить Лоренцу Штейну. Це право встановлює принципи управління, основи застосування дисциплінарного примусу, окреслює правове поле таких важливих інститутів виконавчої влади, як уряд і армія, регулює діяльність державних службовців, їх права і обов'язки, відповідальність в разі зловживання владою і т. п. Особливу роль в процесі розвитку адміністративного права зіграли роботи

Р. Моля "Державне право королівства Вюртемберг" (1829—1831 рр.) і "Наука про поліцію на принципах правової держави" (1832—1833гг.). У своїх роботі "Державне право королівства Вюртемберг" він зробив спробу розмежувати державне і адміністративне право, відповідно і книга мала розділи, присвячені "державному праву" і "адміністративному праву". Р. фон Моль показав в ній своє бачення держави як правової держави.

На його думку, завданням правової держави є забезпечення можливості кожній окремій особі досягати поставлених нею розумних цілей за допомогою встановленого владою порядку і в рамках цього порядку; захист від несправедливості повинен здійснюватися юстицією, а забезпечення допомоги повинне знаходитися в компетенції поліції. Держава, яка досягає такої мети, Р. фон Моль назвав правовою державою.

Л. Штейн, а за ним і Роберт фон Моль, активно розробляючи питання управлінського права, приходять до висновку про необхідність виділення з нього адміністративного права, як самостійної частини дисципліни публічного права. На основі пропозицій Л.Штейна були здійснені важливі перетворення в організації міністерств, які замінили колегіальні установи, в справі набору і підготовки службовців і організації управлінського персоналу.

З другої половини XIX ст в Німеччині, почалась активна розробка адміністративного права — як німецького, так і інших держав. Число праць з адміністративного права сягнуло десятків. Кожна з німецьких держав, особливо Прусія, Баварія, Саксонія, Вюртемберг, Гессен, мали своїх коментаторів, систематиків і тлумачів адміністративного права. Після поразки німецької революції 1848—1849 рр склалися нові соціально-

економічні умови що істотним чином відбилися на формуванні найважливіших наукових уявлень про суть управління, його завдання, цілі і організацію управлінської діяльності. У 1864 р. в монографії О. Бера "Правова держава" він висловив думку, що правова держава може бути створена лише тоді, коли публічне право буде встановлено законом, а саме управління підпорядковане судочинству К. фон Гербер (1823 - 1891) спробував розповсюдити дію правових норм на область управлінської

діяльності, здійснюваної різними суб'єктами. Розвиток цієї теорії продовжив Ф. Майер, який першим висловив ідею про об'єднання земельного (тобто розрізненого по окремих землях) адміністративного права в загальне німецьке адміністративне право. О. фон Сарвей (1825—1900) розвинув цю ідею і склав загальне вчення адміністративного права, зібравши воєдино зі всіх німецьких земель головні адміністративно-правові положення.

Таким чином, Ф. Майер в 1862 р. і О. фон Сарвей в 1884 р в дослідженні адміністративно-правових питань, зробили спробу сформулювати загальні адміністративно-правові принципи. Усередині адміністративно-правової науки в ці роки конкурували між собою два напрями в розвитку адміністративного права. 1. Державно-правовий (науково державний метод) напрям - метою подібного підходу в розвитку науки адміністративного права є повний опис реального функціонування управління в різних областях державної

діяльності. Правові норми, регулюючі відповідні області управлінської діяльності, були згруповані залежно від предмету і цілей управління і відносно цього отримували своє наукове пояснення. Таким чином, науково-державний метод грунтувався на досягненнях науки управління і полягав в необхідності її подальшого будівництва. Цей метод виходив з аналізу окремих галузей управління

і пояснював правові встановлення, що відносяться до них, не створюючи при цьому внутрішньої єдності адміністративного права і відповідно не представляючи його як всілякого позитивного правового матеріалу, що вимагає систематизації і кодифікації. 2. Науково-правовий (юридичний) метод направлений на створення адміністративного права шляхом виявлення властивих йому власних правових інститутів; він прагнув пізнати

їх суть, проникнути в їх глибину і систематизувати їх. Цей метод сприяв всесторонньому пізнанню адміністративного життя і на цій основі доданню їй правового порядку. У результаті юридичний метод виробив поняття "система" і "загальне учення" адміністративного права, які, у свою чергу, обгрунтовували самостійність правової дисципліни і забезпечували її подальший розвиток.

Отто Майер (1846—1924), спробував прискорити темпи розвитку адміністративно-правової науки в Німеччині. Цей вчений тривалий час істотно впливав на розвиток німецької адміністративно-правової науки. Можна сказати, що на його ідеях сталося становлення в XX ст сучасної адміністративно-правової науки. Отто Мейєр у праці «Німецьке адміністративне право», виданій в 1895 p прагнув насамперед до точних формулювань

адміністративно-правових понять, юридичних інститутів. До числа його здобутків належать визначення внутрішнього управління, а також адміністративного права як системи юридичних норм, що регулюють управління. На думку О.Мейєра, наука про управління поділяється на дві частини: 1) адміністративне право, що вивчає юридичні принципи управління;

2) адміністративна політика, що вивчає принципи доцільності. Автор виклав тільки першу частину, що ж стосується адміністративної політики, то вона залишилася без відповіді. Саме Мейер наприкінці XIX ст. під впливом французького адміністративно правового вчення створив закінчену систему загального адміністративно правового вчення. Порівнюючи французьких догматиків адміністративного права з німецьким, знаходимо між ними різницю не

стільки у методологічних прийомах, скільки у розумінні обсягу науки та побудови її системи. Німецькі вчені переважно вивчають тільки право внутрішнього управління, вважаючи право воєнне, фінансове, судове предметом самостійних дисциплін. Що стосується французьких дослідників, то вони розробляють всю систему адміністративного права, розуміючи її як єдине ціле. Наприкінці XIX ст. англо-американська юридична література відрізнялася від відповідної

літератури на Європейському континенті тим, що не давала повних систем політичних та юридичних наук. Отже, наприкінці XIX ст. адміністративне право як наука тільки формується. Остаточно його предмет ще не визначений. Єдиної позиції в науці не існує. Так, у Франції адміністративним правом вважали політико-юридичну науку, що вивчає питання державного управління. Деякі французькі вчені включали адміністративне право до державного права.

У Німеччині адміністративне право одні вчені називали поліцейським правом, інші — правом внутрішнього управління. Наука адміністративного права кінця XIX—початку XX ст. у широкому розумінні включала вчення про всю сукупність юридичних норм, які визначали діяльність адміністративних органів. З предмета дослідження вилучалися норми про державний устрій, судову діяльність, судочинство. До системи цієї науки відносили військове управління, міжнародне, фінансове,

церковне та внутрішнє управління. Центральним у системі науки адміністративного права залишилося питання про організацію діяльності адміністративних установ у сфері внутрішнього управління. Наступним важливим питанням була діяльність адміністративних інституцій щодо застосування адміністративно-правових норм (форми управління). Окрім цього, наука адміністративного права включала адміністративну юстицію як особливу форму вирішення

спірних питань, що виникали у процесі адміністративної діяльності. Ці три блоки утворювали загальну частину науки адміністративного права. До особливої частини науки адміністративного права входили розділи: 1) про поліцію безпеки; 2) про народне здоров'я; 3) про духовний розвиток; 4) про економічний добробут. Так поступово в надрах науки управління, поліцейського права та державного

права виникає наука адміністративного права. Новою рисою в розвитку адміністративного права стало встановлення контролю за адміністративною владою через кримінальні та цивільні справи. Ця мета може бути досягнута двома засобами: громадянам може бути надана можливість звертатися із скаргами на незаконні дії органів адміністрації до загальних судів, що розглядають цивільні та кримінальні справи, або ж до особливих установ, створених для розгляду скарг на дії адміністрації.

Система підконтрольності адміністрації загальним судам формувалася в Англії та США. Система розгляду скарг на адміністрацію в особливих установах, яка виникла у Франції, прийнята у більшості держав Західної Європи і має спеціальну назву — адміністративна юстиція. Пізніше у західноєвропейських країнах була створена система адміністративних судів, які є однією із систем, що забезпечує дотримання законів посадовими

особами. У зазначений період наука адміністративного права поступово перетворювалася на самостійну дисципліну. На базі німецької та французької шкіл розвивалася адміністративно-правова наука і в інших європейських державах. Висновки Усвідомлення суспільством необхідності управління, як основи діяльності суспільства, поступово трансформуючись спочатку в камералістику, потім в поліцейське право і нарешті перетворюється в адміністративне право. В становленні науки адміністративного права можна

виділити такіі етапи: Виникнення науки камералістики, який припадає на початок XVIII ст основний розвиток відбудеться в Німеччині. Зростання потреби у фінансах для утримання держави, чиновників і війська стали головними чинниками виникнення та розвитку наукових знань, що вивчалися камералістикою. У цілому ж слід зазначити, що саме камералістика передовсім забезпечувала раціональне управління державним

майном. Саме ця обставина (управлінська) свідчить про зв'язок камералістики та сучасного адміністративного права. Розподіл камералістики на «стару» (вивчала питання фінансів, економіки господарства) та «нову» (питання поліції, мануфактурної, гірничої справи та ін.) Становлення поліцейського права (як галузі, призначеної здійснювати внутрішнє управління), родоначальником якого прийнято вважати французького вченого Ніколаса

Даламара, який у 1722 р. у своїй праці «Трактат про поліцію» окреслив предмет поліцейського права, а також вказав групи суспільних відносин, об’єднані поліцейською діяльністю. До них належали релігія, охорона здоров’я, громадський порядок, торгівля, дорожнє господарство тощо. Отже, поліцейське право, як слушно зазначає трансформувавшись із «нової» камералістики, наприкінці XVIII ст. відігравало значну роль у регулюванні суспільних відносин

у різноманітних внутрішніх сферах держави. Перехід до адміністративного права (друга половина ХІХ ст.), що стався під впливом буржуазних революцій насамперед Французької революції 1789 р.), коли права та свободи людини були протиставлені всемогутності держави. Методи прямого примусу, що використовувалися поліцейським правом, було модифіковано на підставах верховенства права, ідей про те, що управління повинно базуватися на вимогах закону, з обов’язковим урахуванням прав

і свобод громадян, що державне управління не може здійснюватися на власний розсуд чиновників. СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ: 1. Авер’янов В. Нова доктрина українського адміністративного права: концептуальні позиції // Право України. – 2006. – № 5. – С. 11 – 15. 2. Адміністративна юстиція. Адміністративне судочинство: Навчальний посібник / За заг. ред. Т. О. Коломоєць,

Г. Ю. Гулевської. – К.: Істина, 2007. – 152 с. 3. Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю. П. Битяка. –К.: Юрінком Інтер, 2006. 4. Бандурка О. М Тищенко М. М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 288 с. 5. Васильев А. С. Административное право

Украины (общая часть): Учебное пособие. – Харьков; «Одиссей», 2003. – С. 237–242. 6. Перепелюк В. Г. Адміністра-тивний процес. Загальна частина: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2003. – 367 с. 7. Штейн Л. Учение об управлении и право управления Спб 1874 8. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник-

С.В. Кивалов Харьков «Одиссей» 2004 9. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ Академічний курс Том 1. Загальна частина / Рсд. колегія: В. Б. Авер'янов (голова). — К,: Видавництво «Юридична думка», 2004 584 с. 10. Курс общего административного права. Старилов Ю. Н. Издательство НОРМА, 2002 11. Старилов

Ю.Н. Курс административного права : в 3 т./ Ю.Н. Старилов М 2002 Т.1 : История. Наука. Предмет. Нормы. Субъекты 728с.