ДИПЛОМНА РОБОТА
Методика ознайомлення учнів 1 – 4 класів з мистецтвом художньоїкераміки
ЗМІСТ
Вступ
РозділI Кераміка як вид декоративно-прикладногомистецтва
I.1 Історія розвитку української кераміки
I.2 Традиції давньої та сучасної української народної керамічноїіграшки
Розділ II Методика проведення занять вивчення мистецтва кераміки в початковій школі
ІІ.1 Декоративно-прикладне мистецтво
ІІ.2 Методика проведення уроків сприймання мистецтва
Розділ IІI Методика проведення занять ліплення в початковій школі
II.1 Матеріали та інструменти для створення кераміки малих форм
II.2 Методика проведення занять ліплення з глини
II.3 Процес створення керамічної іграшки на уроках образотворчогомистецтва
Висновки
Література
ВСТУП
Соціально-політичніперетворення сучасного періоду розвитку України, докорінні зміни засад,розбудова освіти дали поштовх до відродження та оновлення народногодекоративно-прикладного мистецтва, яке становить унікальне явище національноїкультури. Завдяки йому, усвідомлюється народна етика, смаки, поняттяпрекрасного і загалом образ життя, оскільки в ньому відбито вікові надбанняхудожніх геніїв української нації.
В контексті дослідження головну увагу звернено наформи творчої діяльності в галузі декоративно-прикладного мистецтва, зокремахудожньої кераміки, як зі сторони народного мистецтва, так і з позиціїпрофесійного ставлення. З метою вивчення методів, які б сприяли накопиченню ірозвитку позитивного досвіду в роботі початкової школи в галузідекоративно-прикладного мистецтва, особлива увага звертається на своєрідністькераміки як виду мистецтва, пошуки та рекомендації щодо ведення занять ліпленняу процесі уроків образотворчого мистецтва.
Вивчення творчих доробків народних та професійнихмайстрів, керівників дитячої творчості, допомагають повніше відтворити процесзародження, становлення й розвиток української кераміки, зокрема кераміки малихформ, народної іграшки, техніки та способів її декорування, композицію,стильове скерування.
На сьогоднішній день до цієї теми звернені праці мистецтвознавцівВ. Скуратівського, Д. Степовика, Р. Дреботюка, В. Отковича, В. Островського, Г.Гончаренко та ряду інших науковців. Але не тільки мистецтвознавців, етнографівта майстрів декоративного мистецтва турбує ця тема. Сучасна педагогіка скерованана відродження народної освіти та виховання. І саме декоративно-прикладне мистецтвоє чудовим засобом залучення підростаючого покоління до вивчення історії, мистецтва,звичаїв і традицій нашого народу. У цьому напрямі працюють науковці та практикипедагогіки. Серед них С.Коновець, В.Тименко, Л. Масол, Л. Денисенко, Є.Антонович, В. Шпільчак, Л. Маслій та інші. Їх наукові праці та публікаціїстосовно практичної реалізації впровадження різних видів народного декоративногомистецтва в освітню галузь заслуговують на подальше впровадження в шкільній системінавчання та виховання. І в першу чергу це стосується початкової школи.
Відомо, що опанування національними, духовнимицінностями, сприяє формуванню й вихованню підростаючого покоління, баченняшляхів до самосвідомості і розуміння традицій, звичаїв.
Сучасний рівень народної культури поставив передсуспільством нові завдання — відродження та становлення національної культури, народногомистецтва у справі художнього виховання підростаючого покоління.
Декоративно-прикладне мистецтво, виступаючиоберегом національної народної культури, і, малюючи яскраво вираженийнаціональний колорит, повинно стати сьогодні засобом національного відродженняй художнього виховання молоді. В ньому закладено великий художньо-творчий іпедагогічний потенціал, нехтування яким, як свідчить досвід попередніх десятиліть,руйнує народну культуру, збіднює духовність суспільства і окремої особистості.Сприяти культурному і мистецькому розвитку має відповідна система вихованнядітей і молоді. Цією ідеєю об'єднані сьогодні педагоги, народні мистці, діячікультури і мистецтва. Вони намагаються створити оптимальне середовище дляіснування і розвитку традиційної культури, намагаються не тільки зберегтинародні культурні скарби, але й передати їх наступним поколінням.
Велика роль у розв'язанні цього питаннявідводиться художньому вихованню та навчанню учнів на уроках образотворчогомистецтва у відповідності з освітньою галуззю “Мистецтво”. А також творчимколективам школярів, які можуть за певних умов виконувати надзвичайно важливіфункції: пізнавальну, виховну, дозвіллєву, ціннісно-орієнтаційну, розважальнутощо. Такі колективи (середні загальноосвітні школи, художні школи, студії,гуртки, факультативи) повинні включатись у загальну соціокультурну діяльність,залучаючи до цінностей народного мистецтва як учнів молодших класів, підлітків,так і молодь загалом, і сприяти їх естетичному збагаченню.
Актуальність проблеми. Художня кераміка — один знайпоширеніших видів українського декоративного мистецтва. Зародившись углибокій давнині, вона за тривалий час свого розвитку досягла високогохудожнього рівня й технічної досконалості. Вивчення історії розвитку мистецтвакераміки, техніки та технології створення, функціонального призначеннякерамічних виробів, змісту орнаментальних мотивів, композиції та колориту даєможливість всесторонньо пізнати традиції побуту, культури українського народу.
Такий вид художньої кераміки, як мала пластика, типологічнагрупа — іграшка, дозволяє опановувати техніку ліплення з глини, знайомитись зцим видом мистецтва школярів. В цілому художня кераміка виступає одним ізважливих засобів вивчення народних традицій декоративно-прикладного мистецтва. Керамічнаіграшка проста, лаконічна за формою, зрозуміла дітям і, безперечно доступна длявиготовлення учнями у шкільних умовах.
Сучасний стан проблеми. Сучасна кераміказбагатилася новими рисами, які відбивають традиції минулого в оновлених формах,а саме у декоративному вирішенні предметів утилітарного тахудожньо-декоративного призначення, відроджується народна іграшка. Іде активнийпошук притаманних кераміці, як видові декоративного мистецтва, своєрідних форммистецького вислову. Українська народна кераміка, гончарство зажило великоїпопулярності у формі малої пластики, яка є чудовим твором наповненняінтер'єрів, доступною формою навчання ліпленню, розвитку об’ємно-просторовогобачення, продовження керамічного ремесла.
Актуальністьта значимість використання декоративно-прикладного мистецтва у навчально-виховномупроцесі початкової школи визначили вибір наукового дослідження на тему: “Методика ознайомлення учнів1-4 класів з мистецтвом художньої кераміки”
Мета дипломної роботи — теоретичнийаналіз історії, традицій народної кераміки, гончарства України, типів тафункціонального призначення кераміки малих форм; використання традицій народноїкерамічної іграшки у навчально-виховному процесі.
Об'єкт дослідження – мистецтво народнакерамічна іграшка як типологічна група декоративного мистецтва.
Предмет дослідження: народнакерамічна іграшка як засіб навчання основам ліплення, формування та розвиток в учнівоб’ємно-пластичних умінь та навичок.
Завдання дипломної роботи:
— проаналізувати історію розвитку та сучаснийстан української народної кераміки та керамічної іграшки;
— висвітити проблему збереження та використання народнихтрадицій в навчально-виховному процесі уроків образотворчого мистецтва;
— описати техніку та технологію виготовлення кераміки малих форм;
— розкрити методичні основи проведення занять ліпленняв початковій школі;
— реалізував на практиці послідовність виготовленнякерамічної іграшки;
— розробити композиції, ескізи керамічних фігурок– іграшок та виконати їх в матеріалі.
Методи дослідження. В ході виконаннядипломної роботи використані теоретичні та емпіричні методи дослідження:
— теоретичний: метод аналізу та синтезу,вивчення та узагальнення мистецтвознавчої, народознавчої, методичноїлітератури;
емпіричний: вивчення зразків української керамікигобелену, опрацювання технологічних прийомів ліплення з глини та випалювання,спостереження, перегляд учнівських робіт, бесіди з учителями та школярами.
Структура дипломної роботи включаєтеоретичну та практичну частину. Теоретична частина — вступ, два розділи,висновки, список літератури, додатки; практична – декоративні керамічні іграшки.
У вступі обгрунтовано вибір теми дипломноїроботи, оприділено актуальність та сучасний стан досліджуваної проблеми,визначено мету, об'єкт, предмет дослідження, подано завдання дипломної роботита вказано методи дослідження.
У першому розділі – “Кераміка як вид декоративно-прикладногомистецтва” проаналізовано основні етапи розвитку традиційної народної кераміки,типи та функціональне призначення керамічних виробів, зроблено історичний огляднародної керамічної іграшки.
У другому розділі – “Методика проведення занятьліплення в початковій школі” охарактеризовано матеріали та техніки створення керамікималих форм, розкрито методику проведення занять ліплення, процес створення керамічноїіграшки.
У висновках сформульовано основнірезультати опрацювання та дослідження проблем і питань, які розв'язувалися вході науково-методичного дослідження, вказано на значимість та актуальністьданої теми в системі сучасної освіти.
Додатки включають ілюстративний матеріал– зразки кераміки малих форм народних та професійних майстрів; ескізи керамічнихіграшок та фотографії закінчених виробів з глини. Робота в матеріалі –теракотові фігурки – додаються до теоретичної частини дипломної роботи.
Апробація. Результати наукового дослідження заслуховувалися на науковійстудентській конференції, під час проходження педагогічної практики на ІУ та Укурсах були проведені уроки ліплення керамічної іграшки в 3 – 4 класах.
Розділ І Кераміка як вид декоративно-прикладногомистецтва
I.1 Історія розвитку українськоїкераміки
Освоєння людиною глини — першого пластичного і порівнянотвердого матеріалу для виготовлення місткостей (посуду) та магічно-ритуальнихфігурок — припадає на епоху палеоліту. Гончарне виробництво первісних культурвиходило переважно з практичних потреб. І лише згодом, внаслідок удосконаленнятехнології, черепок став тоншим, Урізноманітнюється форма, звертається увага назовнішнє оздоблення.
На території України найдавніші археологічніматеріали (епоха неоліту) засвідчують поширення випаленого керамічного посудудвох стильових відмін. Перший має ярості одноманітні форми горщиків і мисок,розписаних прямолінійно-геометричними мотивами у виглядігоризонтально-лінійних, ялинково-діагональних та інших мотивів, вкритихнаколками або відтисками гребінця — поширений на півночі та лівобережжіУкраїни. Другий відзначається різноманітністю типів і форм посуду, декорованогочервоною, білою або чорною фарбами, переважно спіральними і меандровимимотивами орнаменту — поширений на правобережжі України, Подунав'ї та Балканах.
Майстри ранньослов'янської кераміки (середина Ітис.) користувалися ручним гончарним кругом, що давало їм змогу виготовититонкостінні вироби урізноманітнених форм. Такі вироби рясно оздоблені рельєфомі штампиковими візерунками у вигляді кружалець, ромбів, трикутників, дужоктощо.
Високим художнім рівнем форми і засобамиорнаментування відзначалися вироби черняхівської темно-сірої керамікикухонного, столового і тарного призначення. До окремої групи слід виділитиритуальний посуд, котрий виготовляли з особливою ретельністю та оздоблювализагадковими мотивами-символами. На думку вітчизняного вченого Б. О. Рибакова,таємничі знаки на чарі з Лепесівки і глечику з Ромашівки є не просто прикраси,а найдавніший східнослов'янський календар, що містить основні місяціхліборобського циклу [ 1, 45 ].
Інтенсивний розвиток кружальної кераміки у III—VI ст. змінюється їїзанепадом у VII—IX ст. Майже зникають традиції високохудожньої черняхівськоїкераміки, збіднюється асортимент, спрощується форма виробів. З незрозумілихпричин майстри перестають користуватися гончарним кругом, задовольняючиськухонним посудом, виготовленим стрічково-ліпною технікою. Дехто зі вченихпов'язує занепад гончарства з виникненням деревообробного токарства івитісненням гончарних виробів зручним дерев'яним столовим посудом та виробами повсякденноговжитку.
З утворенням Давньоруської держави у X ст. поступовозбільшується кераміка, виготовлена на крузі, особливо в містах. На виробахпоявляється спочатку непрозора, а згодом прозора полива.
Найважливішою типологічною групою посуду, щознайдені на території західної України, були горщики для приготування їжі. Вонимали кілька типів, котрі різнилися розмірами, співвідношеннями плічок до висотита особливостями ритованого декору (в основному зосереджується на плічках увигляді ліній та нескладних відбитків) [1, 65].
З другої половини X ст. керамічний посуд іглиняні плитки покривають кольоровою прозорою поливою. У наступних століттяхвиробництво поливаної кераміки збільшується. Виникає поліхромний розпис глухимиполивами (емалями) мисок, чаш тощо. Наприклад, чашу, розписану кольоровимиемалями, знайдено під час розкопок 1931 р. на давньоруському поселенні XI ст. на березіТаманської затоки. У центрі чаші міститься світлий круглий медальйон іззображенням двох птахів обабіч дерева життя. Прийоми розпису нагадують такзвану перегородчасту емаль, де замість металевих переділок наведені чорніконтури, а чисті поля заповнені синьою, жовтою, зеленою, білою і чорноюемалями. Подібні зразки творів знайдені в Києві і Гньоздові. У XII ст. форми посудунабувають присадкуватої і опуклобокої тектоніки.
Названі нові тенденції у розвитку керамікиКиївської Русі характерні насамперед для міських центрів гончарства, тоді яксільські провінційні осередки зберігали давні традиції у формуванні виробів таїх оздоблення [43, 32 –35].
Щоденний і святковий посуд Київської Русі XII—XIII ст. відзначавсябагатством і різноманітністю форм, виготовлений на ножному крузі та оздобленийпереважно геометричним орнаментом. Українська кераміка післямонгольського часувиготовлялася на швидкообертовому ножному крузі, випалювалась у двох'ярусномугорні, тобто це продукт значно вищого ремісничого виробництва. Удосконаленнятехнології дало змогу створювати тонкостінний посуд нових форм. Основнітипологічні групи виробів цього періоду — горщики, дзбанки, миски, кухлики таін.— мають все ті ж найменування виробів, що були в Київській Русі. Однак типівв окремих групах значно більше.
У XIV ст. переважно виготовляли сірі вироби, дешеві йзручні для приготування страв, їх оздоблювали лощенням (гладженням) ідерев'яними штампиками-кілочками у вигляді кружалець з промінчиками, зірочками,зубчиками, листочками тощо. Загальна композиційна схема декорування посудунічим не вирізнялася від композиції попередньої епохи: стрічковий орнаментпевної ширини розташований у верхній частині виробу.
У XV—XVI ст. із застосуванням свинцевої поливи зеленого йжовтого кольорів усе частіше з'являється посуд з різноколірним черепком таполіхромним рослинним розписом. Спочатку поливою розписували і лише згодом неюполивали частину або повністю весь виріб [1, 75 –76].
У XVI ст. на українських гончарних виробах, крім вжевідомих технік декорування, з'являються нові: ріжкування та фляндрування.Зразком поєднання цих технік є фрагмент миски з Білої Церкви (кінець XVI—початок XVII ст.): берегимиски оздоблені великими зубцями зеленої та червоної барв, виконаними ріжкуванням,а на дні — фляндровані розводи плям білого, зеленого, червоного, сірогокольорів.
Із податкових реєстрів кінця XIV—XV ст. відоміпрізвища й імена міських гончарів, які виготовляли посуд, кахлі та ін. У XV—XVI ст. на Україніславилися чимало керамічних центрів: Кам'янець-Подільський, Бар, Біла Церква,Київ, Миргород, Чигирин, Галич, Потелич, Снятин, Коломия, Теребовля, Хотин таін.
Первісні кахлі на Україні появились у другійполовині XIV ст. Вони були спочатку циліндричної, трубчастої форми,тонкостінні, з пласким дном, виточені на крузі і без жодних прикрас.
З другої половини XV ст. поширюються плитковиднікахлі з доліпленою румгіою — прототипи сучасних, їх відтискали з пластичноїглини у дерев'яних або гіпсових формах (найхарактерніший зразок — кахлі XV ст. зКам'янець-Подільського музею; одні кахлі з цієї колекції оздобленіконтррельєфними геометричними мотивами, інші горельєфними зображеннями фігуртощо).
Зростання попиту на кахлі у XVI ст. сприяврозширенню їх виробництва. Якщо спочатку кахлі були ознакою панськогоінтер'єру, то у кінці XVI ст. кахлеві печі все частіше зустрічаються уміщанському і навіть селянському житлах. Але кахлі різняться виготовленням ідекором.
У XVII—XVIII ст. виробництво кераміки на Україні набуловищого рівня розвитку. Удосконалилися технічні прийоми та художні засобивиразності. Досить поширилися розпис, фляндрування, зелена і коричнева полива.Крім цього, вироби розписували ангобами та емалями, що дало змогу перейти добагатоколірного декору. Панівне місце посіли рослинні квіткові орнаменти,(вигадливі картуші та традиційні геральдичні знаки-мотиви; були популярнимифігурні композиції, передусім на мисках і кахлях. У цей період у давніхкерамічних осередках України (Київ, Васильків, Умань, Чернігів, Батурин,Глухів, Миргород, Полтава, Харків, Бар, Бубнівка, Кам'янець-Подільський,Смотрич, Коломия, Снятин, Львів, Хуст, Ужгород та ін.) створені гончарськіцехи.
Київ разом з околицями у той час становив один знайбільших центрів керамічного виробництва, який забезпечував заможних людейвисокоякісним і дорогим посудом. Тут виготовляли з білих глин глечики, дзбанки,вази, миски, ринки, барилка, кухлі та ін., покриваючи їх звучною зеленою поливоюабо розмальовуючи по жовтому тлі черепка барвисті рослини й квіти. Зпоповненням у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджимиіноземцями вироби київських майстрів набувають ще більшої пишності, укомпозиції розписів уводять постаті людей.
У Гончарній Слободі — своєрідному осередку напівдні Правобережжя —- виготовляли необхідні запорізьким козакам предмети:глечики для води, олійні лампи й каганці, люльки із зображенням жіночихголівок, тварин тощо.
Протягом XVIII ст. наполіхромний розпис перейшли гончарні цехи в Чернігові, Новгороді-Сіверському,Ніжині, Батурині, Глухоаі, Ічні, Переяславі та ін. Так, посудновгород-сіверських майстерень вишуканими округлими формами і поливанимрозписом нагадує фаянс. Маленькі букетики квітів рівномірними плямамирозміщувалися по сферичних площинах посуду, надаючи йому урочистоїпривабливості.
У цей час поміж численних полтавських осередківгончарства, таких, як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішимосередком була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовлялирізноманітний святковий посуд для навоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманціта декоративний посуд скульптурного характеру — баранці, леви, коники, півнітощо, оздоблені квітковим орнаментом. Мотиви орнаменту, мабуть, запозичені змісцевих килимів, гаптів і пристосовані до багатоколірного керамічного розпису.У Глинську, завдяки творчості родини Сулимів, провідною технікою розпису сталафляндрівка, іноді у поєднанні з квітковими мотивами.
Подніпровські гончарні осередки — Дибинці, Канів,Ревівка (затоплена Кременчуцьким водосховищем), Сунки, Цвітна та ін.— славилисяне лише добротним мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (увигляді тварин і птахів). У с. Сунки у XVII ст. виготовлялиоригінальні миски, оздоблені зображеннями людських постатей, листків іззавитками. Ці композиції були аналогічними щодо місцевих мальованих кахлів.
На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі,Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівськакераміка, опріч чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин іпташок на покришках дзбанків, ринок тощо.
Провідними осередками гончарства на ЗахіднійУкраїні були Львів, Потелич, Яворів, Коломия, Пістинь, Ужгород, Мукачеве та ін.У найменшому серед них — Яворові 1765 р. 25 гончарів виготовляли господарськийі святковий посуд, оздоблений розписом. У Коломиї гончарний цех створений 1661р. Крім посуду тут виробляли свічники і кахлі, прикрашені фляндрівкою іріжкуванням. Наприкінці XVIII ст. пістинські гончарі надавали перевагутеракотовому і сірому посуду, любили також виготовляти каганці і свічники,переважно декоровані “мармуруванням” [41, 14 – 15].
У XVII—XVIII ст. українські гончарі всіх великихосередків виготовляли також кахлі для печей, а подекуди і вставки для будівельу формі рельєфних і розписних кружал, прямокутних плиток з орнаментом, щоутворювали на стінах декоровані фризи тощо.
У XVII ст. кахлі виготовляли гончарні майстриКиєва, Чернігова, Кам'янця-Подільського та ін. Значно ширшого розповсюдження кахлярськийпромисел набув у XVIII ст. Наприкінці XVIII ст. на Українізародилося фаянсове і порцелянове виробництво, виникли перші мануфактури іфабрики. В Корці 1784 р. засновано одну з перших фаянсових фабрик, яка черезшість років почала випускати порцелянові вироби. Таким чином, 1790 р. є рокомпочатку відліку історії порцелянового виробництва на Україні.
У 1798 р. побудовано фаянсову фабрику в Києві, дезапочаткований випуск фаянсу на зразок англійського. До фабрики були приписаніселяни з гончарних осередків сіл Валки і Нові Петрівці.
Фаянсову фабрику наприкінці XVIII ст. заснованотакож у м. Потелич (тепер с. Львівської області). Тоді це був один знайдавніших гончарних центрів Галичини, відомий з XV ст. Вже 1670 р. уньому налічувалось 50 гончарів.
Утвердження капіталістичних відносин і скасуваннякріпацтва на Україні сприяли бурхливому розвитку народних художніх промислів,зокрема сільського гончарства. Міське цехове ремесло переживало кризовий стан,що призвів його до занепаду. Сільські гончарі дістали право вільного виходу наринок на рівних умовах з міськими. 60—80-ті роки XIX ст. позначенірозвитком кераміки на Україні: більш як у 500 населених пунктах. Однак вже зкінця століття кустарний промисел зазнав конкурентного тиску з боку фабричногокерамічного виробництва і металоробної промисловості, які масово виготовлялидосить дешевий посуд.
Разом з тим демократична інтелігенція чималозробила для піднесення престижу народної кераміки, засновуються навчальнізаклади гончарства в Коломиї (1876 р.), Товстім (1886 р., тепер Тернопільськаобласть), Миргороді (1896 р.), Глинську (1908 р., тепер Сумська область),Опішні (1912 р.) та ін. Товариства сприяння народному мистецтву влаштовуваливиставки, піклувалися про збут творів. Усі ці заходи почасти пригальмовувализанепад гончарного народного промислу, але не зупинили його.
У XIX ст. кожний район гончарного промислу мав власніхудожні особливості виробів, які залежали від природних якостей матеріалів,технологічного рівня виробництва, локальних традицій тощо. Майже кожен осередокпредставлений провідними майстрами з яскравою творчою індивідуальністю.
На Подніпров'ї у с. Дибинці (тепер село уБогуславському районі Київської області) працювали відомі гончарі: К. Масюк, М.і К. Пащенко, С. Родак, Є. Проценко та ін. їхні миски, тарілки, глечики, тиквита інші вироби відзначалися характерним рослинним розписом з доповненнямкрапок, рисок і “гребінців”, а також різноманітних зооморфних мотивів. Розписвиконували технікою ріжкування по білому, червоному, рідше рожевому тлі [41, 47 – 48].
Своєрідною декоративністю характеризувалисявироби опішнянських гончарів. Так, Федір Червінка, крім гравіювання по вологомучерепку, наліплював рельєфні орнаментальні деталі; Василь Поросний у плетивомальованого рослинного орнаменту вводив казкових звірів і птахів, ахудожник-кераміст Юрій Лебіщак (1873— 1927) розробляв декор на основі мотивів,запозичених із шовкових гаптів.
Серед подільських гончарів особливої шанизаслуговують Андрій Гончар (1828— 1933) з с. Бубнівка, який перший запровадив усвоєму селі виробництво червоного мальованого посуду технікою ріжкування; ПетроЛукашенко і Павло Самолович з Бару — за оздоблення мисок тематичними.:фігурними композиціями; Петро Білоок, Микола Небесний і Роман Червоняк зіСмотрича — за оригінальний розпис на основі фляндрівки; Яків Бацуца (1854—1932)з с. Адамівка, який своїм неполиваним посудом кулистоподібних форм, розписанимсилуетними фігурками та ін., прославився на всеросійських і міжнароднихвиставках.
У XIX ст. на Гуцульщині провідними осередкамигончарства стали Косів і Пістинь. Славу косівській кераміці принесла самобутнятворчість Олекси Бахметюка (1820—1882). Він народився у бідній родині гончаря.Його батько, Петро Бахметюк, виготовляв неполиваний посуд. Юнаком Олексанавчався і працював у відомого майстра-кахляря Івана Баранюка на передмістіКосова — Москалівці, Самостійна творчість О. Бахметюка в успадкованій відбатька майстерні (виготовляв.традиційний святковий посуд і кахлі)відзначається оригінальним тематичним розписом технікою ритування побіленогочерепка з наступною домальовкою коричневим ангобом (ріжкування) та запусканнямяскравих плям зеленим і жовтим підполиваними барвниками після першого випалу.На його мисках, дзбанках, кахлях зустрічаємо зображення рільників і пастухів,солдатів і. панів, музикантів і шинкарів, мельників, ткачів і гончарів. Ціпостаті здебільшого позначені виразним соціальним трактуванням, гострим йдотепним гумором, що так нагадує народні усмішки. В орнаментиці О. Бахметюкчасто вдавався до пишних багатопелюсткових квіток в оточенні зигзагоподібногоореолу, тюльпанів на подобі пальметок, трикутного листя, грон винограду, пташокна гілках, коней, кіз, оленів. Сміливо розбудовані, квіткові мотиви згодомдістали назву “бахмінщини”.
Загалом доля О. Бахметюка склалася щасливо. Йоговироби набули широкої популярності, швидко розходилися далеко від Гуцульськогокраю. Учасника багатьох виставок, його ще за життя визнали “геніальним майстромгончарства”, косівчани двічі обирали його бургомістром — яскраве втіленняуспіху для молодих гончарів.
У середині XIX ст. виникла ірозвинулася школа косівської кераміки завдяки праці О. Бахметюка, родиниБаранюків — Петра (1816—1880), Михайла (1834—1902), Йосипа (1863—1942), а такожГната Кощука (1860—1899), Михайла Білецького (1870—1942) та ін. [30, 120].
Водночас зародилася пістинська школагончарства (село неподалік від Косова), пов'язана з відомими родинами гончарів:Волощуків, Зон дюків, Кошаків, Михалевичів, Тимчуків та ін. Вони здебільшоговиготовляли мальовані миски, тарелі і дзбанки. Крім цього, Петро Тимчук(1878—1924) виробляв оригінальні фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками наспині для кімнатних квітів. Та чи не найбільше успіху і слави випало ПетруКошаку (1864—1940). Він захопився гончарством, коли йому виповнилося 25 років;1894 р. закінчив трирічну гончарську школу в Коломиї і відкрив власну майстернюв Пістині. П. Кошак виготовляв декоративний посуд (тарілки, миски, колачі,плесканки, дзбанки, вази, кахлі тощо), який користувався попитом у покупців і неодноразововідзначався на виставках у Львові (1894 р.), Косові (1904 р.) і Коломиї (1912р.). Сучасники П. Кошака вважали його послідовником сюжетних розписів О.Бахметюка, хоч насправді у розписах виробів він надавав переваги рослинниморнаментам, поєднуючи їх із зображеннями птахів, оленів, кіз, і був у ційцарині неперевершеним майстром [40, 128 – 129].
Посуд різноманітного призначення і формивиготовляли у давніх керамічних це'нтрах Львівщини — Гавареччині, Глинську,Лагодові, Сасові, Сокалі, Шпиколосах, Яворові та ін. Майстри Ф. Гусарський зЛагодова, Я. Домарецький з Сасова, Д. Муц з Шпиколосів виготовляли- сірийпосуд, інколи оздоблюючи його ліпним декором та гладженням. Визначний майстермальованих гончарних виробів у цьому регіоні Василь Шостопалець (1816—1879) ізСокаля прикрашував свої твори рятованими і мальованими розетами, “соняшниками”,гілками пишних квітів, “пташками” тощо. Його талант виявився у виготовленніфігурного посуду для напоїв, що нагадує людські постаті. На цих дзбанках здоліпленими головами паничів, шинкарів, монахів містяться також різноманітнінаписи приказок, побажань і сентенцій, сповнених народного гумору. На одномузнаходимо запис у зворушливій формі технологічного процесу виробництвагончарного посуду: “Зваж, що я витерпів, як тільки народився. Мене вкинуто увогненну піч, але це мені не шкодить. Дали мені спраглому пити топлене олово івдруге вкинули у вогонь. Дали мені жовту й зелену фарби, від чого ледве меніочі не повилазили. Перетерпівши все це, живу тепер щасливо і де найбільшерозважаються, там ви мене побачите”.
На Закарпатті у другій половині XIX ст. поширивсяпідполиваний розпис… Хустські гончарі Андрій Лех (1837—1909) і його син ЙосипЛех (1872—1946) розписували пензликом (характерний квітковий орнамент, нанесенийширокими мазками по рожевому черепку глечиків, дзбанків, горщиків), подібно якце робили при вільному малюванні фаянсового посуду. В осередках Гуді, Драговіта Мирчі виробляли сірий посуд з лискучими візерунками. Однак у Драговінайбільшою популярністю користувався неполиваний посуд, оздоблений білою ікоричневою ангобами геометричним орнаментом (техніка ріжкуванння).
У с. Влахове (тепер с. Вільхівка Іршавськогорайону) побутувала специфічна техніка декорування “урізом” — щось середнє міжритуванням та різьбленням на дереві. Гострим предметом врізалися у затужавілийчерепок, лишаючи широкі площини і жолобки, які надавали виробам своєрідноїорнаментальної пластики.
Крім посуду в цей період на Україні значногопоширення набуло кахлярство. З середини XIX ст. кахлеві печівсе частіше можна зустріти у хатах міщан і селян середнього достатку.Виробництво кахлів стало масовим. Майже всі знамениті гончарі XIX ст. були водночасі прекрасними кахлярами. У декотрих визначних осередках гончарства виниклидрібні кахлярські підприємства: у Глухові, Ніжині, Конотопі (Чернігівськоїобласті), Кролевці, Шатрищах (Сумської області), Глинську, Яворові (Львівськоїобласті) та ін. [10, 67 — 69].
У XIX ст. кахлі розписували орнаментальними, переважнорослинно-квітковими та декоративними (зображення птахів, тварин, людей,будівель, тощо) малюнками. Орнаментальністю відзначаються кахлі з Канева,Ніжина і Конотопа (характерний “фіалковий” мотив); композиціями з квітів,птахів і тварин — кахлі з Сокаля (В. Шостопальця), Пістині (П. Кошака),сюжетними розписами з розмаїттям побутових сцен (музиканти, на полюванні, умлині, праля, прогулянка в кареті, в корчмі, залицяння, вершники, бійка тощо),військової атрибутики — кахлі з с. Сунки (Черкаської області), Ічні(Чернігівської області), Коломиї (мабуть, майстра В. Словацького), Косова (О.Бахметюка) та ін.
Таким чином, у другій половині XIX ст., незважаючина зростаючу конкуренцію з боку промислового виробництва посуду та іншихпредметів, гончарство на Україні досягло чи не найбільшого розповсюдження,технологічної досконалості й високого художнього рівня творів.
Виготовленням художнього фаянсу на Україні у XIX ст. найбільшеславилася вже згадувана нами Києво-Межигірська фаянсова фабрика (1798—1874).Графічний декор розфарбовували. Малюнки тематично охоплювали пейзажі, міськівиди, побутові й батальні сцени, декоративні зображення рослин, тварин, амурівабо військової атрибутики. Дошки — печатки і валики виготовляли місцевірізьбярі й запрошені професійні художники-гравери. Зустрічаються вироби зрельєфним оздобленням (меандр, пальмета, акант, листя винограду, ромашки тощо),вкриті кольоровими поливами. Форми ваз для фруктів, десертних тарілок іпопільничок інколи утворені з кількох поєднаних листків винограду, смородиниабо хмелю. У виготовленні ваз для квітів, масничок і свічників переважайорієнтувалися на стародавні античні вироби і лише білий посуд — столові сервізий різні тарілки — оздоблювали частіше орнаментами ручного розпису, генетичнепов'язаного з народним мистецтвом. Києво-межигірський фаянс тривалий час бувзразком для інших фабрик середини і другої половини XIX ст., зокрема наволинському і чернігівському Поліссі — у Баришах, Городниці, Кам'яному Броді,Житомирі, Білотині, Горошках, Ушівці та ін. Це вже були типові капіталістичніпідприємства з вільнонайманими робітниками і спеціалістами, їх продукція —здебільшого побутового призначення, оздоблена друкуванням і ручним розписом —:орієнтувалася на покупців середнього і нижче середнього достатку.
Після відкриття великого родовища білих глин наоколиці м. Часів Яр (тепер Донецька область) 1887 р. відомий російськийфабрикант С. М. Кузнєцов побудував у Будах поблизу Харкова фаянсову фабрику,яка згодом стала найбільшим на Україні виробником столового посуду. Спочаткуорієнтувалися на східні зразки посуду з суцільним арабесковим декором. Згодоммісцеві майстри розробили і власні форми так званих трактирних полумисків,горщиків, глечиків, котрі походили від українських гончарних типів посуду.Навіть оздобами (традиційні гілки, букети, віночки квітів), нанесеними пензлемпружними широкими мазками у кілька кольорів, ці вироби нагадували давнійрозписний дерев'яний посуд і були дуже популярні серед селян.
У першій половині XIX ст. на західних земляхУкраїни діяли фаянсові заводи в Потеличі, Глинську і Любичі (тепер територіяПольської Республіки), а з другої половини століття до них приєдналися ще тринапівкустарні виробництва у Сасові, Селиськах (нині Львівська область) іЗалісцях (Тернопільська область). Генезис виробів цих підприємств передусімвказує на народні джерела (форма і декор). Так, ажурне прорізування по краяхтарілок, ваз для квітів, фруктівниць імітує плетіння з лози, а мотиви розписуінколи нагадують народне малювання у гончарстві, художньому деревообробництвітощо [9,.12 – 14].
Інтенсивний розвиток фаянсового виробництва у XIX ст. ставважливим фактором та експериментальною базою для піднесення українськоїфарфорової промисловості, яка швидко засвоїла технологічний та естетичнийдосвід відповідних підприємств Західної Європи і Росії. Виробництво порцелянина Україні розпочалось із заснуванню мануфактури в Корці (1790—1831).Становлення порцелянового виробництва у Баранівці (1804— по даний час) припадаєна період пізнього класицизму. Тут із захопленням “цитували” прості й виразні:античні форми посуду, все частіше відмовлялися від білого черепка (блакитні іжовта поливи). У гонитві за пишністю баранівські майстри перевантажували виробіпластичним й орнаментальним декором, відступаючи від класицистичних засад.
Порцелянове підприємство, у Городниці (1807 — поданий час, тепер Житомирське область), мабуть, формувалося під впливомКорецької фабрики, залишаючись її філіалом до 1814 р. Вироби першої половини XIX ст. виконані утрадиціях пізнього класицизму, а другої половини століття — набувають рисеклектизму, спрощення, втрачаючи художню вартість.
На початку XX ст. українську порцелянузахоплюють модерністичні тенденції, котрі, однак, не врятувалифарфорово-фаянсову промисловість від кризового стану: біль шість керамічних підприємствбули ліквідовані.
Внаслідок ідеологізації народного мистецтва напочатку 20-х років з'явились керамічні вироби, оздоблені.елементами радянськоїсимволіки (п'ятикутна зірка серп і молот тощо) та узагальненими зображеннямивершників у будьонівках індустріальної архітектури, шрифтових гасел. Цейплакатно-агітаційний декор виник спочатку в порцеляні й проник в інші галузіхудожньої промисловості. В українську кераміку його, мабуть, впроваджувалиМежигірський керамічний технікум, Уманська керамічна школа та Опішнянські зразково-навчальнімайстерні. Штучно внесені новації того часу мали показово-агітаційну мету істосувалися переважно творів виставочного характеру.
В період непу гончарство стало кустарнимпромислом майстрів-одноосібників. Постачання матеріалами і збут здійснювалискупники, котрі володіли значним капіталом. Закупкою гончарних виробів наекспорт відав Укркустарторг [1,.67-69 ].
Артілі почали виникати лише наприкінці 20-хроків. Перша з них — “Червоний керамік”, заснована в Опішні (1929 р.),об'єднала 200 майстрів. Загалом це була невелика частина виробників потужногокерамічного осередку, що налічував тоді близько 3000 гончарів. Через чотирироки в Опішні став до ладу керамічний завод, де випускали побутовий тадекоративний посуд, скульптурки, іграшки тощо.
Примусова колективізація завдала значної шкодигончарному промислу. В багатьох відомих сільських осередках спроби заснуватигончарні артілі зазнали невдачі. Дещо в кращих умовах залишалися окремімайстри, твори яких експонувалися на виставці народного мистецтва (1936 р.),або ті, котрі жили в містах (брати Яким та Яків Герасименки з Бубнівки, ІванГончар з Крищенець, Карпо Білоокий зі Смотрича, Іван Симон із Хомутинець таін.).
Певного пожвавлення гончарство набуло в повоєннідесятирічччя. Нестача на ринку вжиткового посуду сприяла швидкому відновленнювиробництва кераміки в Опішні, Василькові, Валках (Харківська область).Водночас виникли гончарні артілі у давніх осередках (Дибинці, Бар, Бунівка,Адамівка, Смотрич, Косів, Кути, Ужгород). Переважно дрібні, напівкустарніпідприємства задовольняли своїми виробами навколишні села, їхні миски, дзбанки,горнятка та інші речі зберігали місцеві художні традиції форми і декору, атакож виявляли загальний регіональний характер гончарства Середнього Подніпров'я,Лівобережжя, Поділля, Прикарпаття і Закарпаття [28, 180 – 183].
У повоєнний час розширився асортиментпорцелянових і фаянсових виробів, водночас активізувалися пошуки нових формпосуду в напрямі простих, лаконічних обрисів й ужиткових конструкцій.
Українська майоліка 60—80-х років розвивалась утрьох основних напрямах: 1) індивідуальна творчість народних майстрів, яківиготовляють унікальні традиційні вироби ручним способом; 2) серійне і масовевиробництво продукції напівмехавізованими цехами і заводами; 3) творчістьхудожників-професіоналів [10, 45-49 ].
Народні майстри старшого покоління працювалисамостійно, тобто не були залучені до новостворених і вже діючих гончарнихпідприємств, здебільшого орієнтувалися на місцевий ринок і виготовлялинедорогий, але зручний та художньо досконалий посуд. На їхні плечі лягали всітруднощі гончарювання від заготівлі глини до збуту виробів на ярмарках. Однаксаме ці майстри з діда-прадіда були першими охоронцями народних традиційукраїнської майоліки. Чимало майстрів виготовляли сіру димлену кераміку, майжевся краса якої зосереджувалася в її формі, а нескладний лискучий візерунокпідкреслював виразність та шляхетність.
У 60-х роках ще діяли численні осередки сіроїкераміки: Городище Полтавської області, Шатрище Сумської, Плахтянка Київської,Пастирське Черкаської, Залісці Тернопільської, Шпиколоси і ГавареччинаЛьвівської, Коболчин Чернівецької областей. У цих осередках не створюваликерамічних цехів (вважалося, що сіра і теракотова майоліка неконкурентноспроможна з мальованою), і до певної міри тут найдовше“законсервувалися” традиційні локальні форми. Однак з плином часу центри сіроїкераміки, так само, як і, теракотової, а в декотрих місцевостях навітьрозписної, поволі згасали. Наприкінці 80-х років їх залишилося менше половини,та й то працювали в них переважно один-два досвідчені майстри: Іван Бібік зОлешні Чернігівської області, Яків Падалка з с. Віта Поштова Київської області,Іван Сухий з Черкас, Григорій Гнатченко з с. Хомутці Житомирської, ФеодосійКиричун і Степан Романюк з с. Залісці Тернопільської, Василь Бакусевич з с.Гавареччина Львівської, Іван Мазур і Василь Гончар з с. Коболчина Чернівецькоїобластей та ін. [1, 54 – 57].
Другий значний напрям творчості майстрів сучасноїукраїнської майоліки пов'язаний з керамічними підприємствами, заснованими у60—70-х роках. Процес розбудови керамічних цехів — результат посилення інтересудо народного мистецтва насамперед міського населення і збільшення попиту натрадиційні майолікові вироби (реакція на урбанізацію та ностальгія за селом іприродою). Та популярністю користувалися не теракотові глечики чи макітри,зручні у побуті, а пишно декорований посуд, інколи скульптурні місткості длярідин у вигляді різноманітних тварин, котрі ніколи нічим не наповнювались, аслужили прикрасою житла. Свої форми та декор вони черпали з традиній народної іграшки,кераміки малих форм.
Найбільші центри декоративного посуду — Опішня,Васильків, Косів та Ужгород. Якщо в 60-х роках на Опішнянському заводівиготовляли традиційний розписний посуд, іграшки та скульптурний посуд,оздоблений ліпними фактурними елементами, то в наступні десятиріччя ефектнавиставочна пластика панує в асортименті. Баранів, левів, биків, коней, кізвіртуозно виготовляють заслужені майстри народної творчості І. А. Білик, В. О.Омельченко, В. А. Біляк, Г. П. Кирячок та ін.
У 1990 р. чисельність опішнянських майстрів, якіможуть творчо працювати на гончарному крузі, зменшилася порівняно з 1970 р.більше ніж на половину, і залишилося їх 17 чол. Але це зовсім не відбилося наваловому виробництві майоліки. Новозбудований і відповідно механізований завод(1984 р.) навіть збільшив масовий випуск спрощених виробів (підвазонники,горщики-стовбунці, миски) за рахунок автоматичного тиражування їх нашпіндельних верстатах у гіпсових формах. Так прославлений на весь світгончарний осередок поступово деградує до посереднього художньо-промисловоговиробництва.
Косів — найвизначніший центр гончарства наПрикарпатті. Тут діють керамічні цехи виробничо-художнього об'єднання“Гуцульщина” та Косівського художньо-виробничого комбінату Художнього фондуУкраїни. Продукція.цих підприємств, хоч і має спільні художні засади(тектоніка форми, мотиви і колорит декору, технічні прийоми та ін.),вирізняється асортиментом і ступенем засвоєння локальних традицій. Народнімайстри, художники-керамісти худфондівського цеху виготовляють вручну авторськісерії виробів на виставки і для збуту в обласних та столичних салонах. Вонинадають переваги декоративному посуду дещо побільшеного масштабу (вази і дзбанки,миски і тарелі, плесканки і колачі), а ще сдічникам, плакеткам, дрібнійпластиці, оздобленим переважно квітковими мотивами гравіюванням, розписомкоричневим ангобом і зеленими, жовтими підполиваними барвниками на білому тлі[40, 167 –168].
Вироби керамічного цеху “Гуцульщина” більшетяжіють до традиційних побутових форм. Виробництво ведеться масовими тиражами,що начебто має забезпечувати дешевизну і доступність споживачам.
Обличчя сучасної косівської кераміки творятьпровідні народні майстри і художники-професіонали: Надія Вербівська, ОрисяКозак, Розалія Ілюк, Ганна Білянська, Микола Скорецький, Михайло Кикоть, МаріяПоляниця, Анастасія Риптик, подружжя Шведів та ін.
Наприкінці 80-х років на Україні працювали понад30 керамічних заводів, цехів і дільниць, які виготовляли вироби, виходячи злокальних традицій народного гончарства, однак постійне нарощування плановихпоказників зводить до повтору лише деяких зовнішніх ознак. І тоді відсправжньої рукотворності виробу залишається холодна реміснича підробка.
У 60-70-х роках в українській майоліці зародивсятретій напрям — творчість професійних художників-керамістів. Зауважимо, щохудожники як організатори і керівники керамічного виробництва, технологи йавтори зразків працювали й раніше, зокрема у довоєнні десятиріччя, наприклад,Олександра Грядунова., Павло Іванченко, Людмила Кияниця, Зінаїда Охрімович,Ніна Федорова та ін. Але лише в 60-х роках молоді львівські керамісти ТарасДраган, Андрій Бокотей, Марія та Анатолій Курочки, Тарас Левків та інші сміливовивели майоліку з традиційної колії, водночас послаблюючи її утилітарнуспецифіку. Вони наполегливо експериментують з теракотою, шамотом, кам'яноюмасою, звертаючись до багатої спадщини світової культури. Звідси вільнарозкутість точеної і ліпленої форм, метафоричність й асоціативність пластики,багата фактура природного черепка поєднується з насиченим колоритом полив. Дляпосилення декоративності творів художники вишукують приховані пластичні йживописні можливості керамічної палітри. У 80-90-х роках на міжнароднихвиставках успішно виставлялися твори Л. Левківа, О. Безпалківа, І. Туманової,Я. Мотики, Н. Федчук та ін. У цей час вже можна говорити про формування чіткихзасад львівської школи кераміки, котра набула цілісних, нових якостей:образного втілення філософсько-естетичннх ідеалів, висловлених черезсвітобачення художника.
Нині цікаві колективи керамістів працюють у Києві— Л. Богінський, Н. Ісупова, Л. Красюк, О. Миловзоров та ін., Сімферополі — Л.Абраменко, О. Вородін, О. Львович, Одесі — О. Дмитрієва, Н. Зеблова, а також уВінниці, Тернополі, Львові, Івано-Франківську тощо [15,.45 ].
I.2 Традиції давньої тасучасної української керамічної
народної іграшки
Серед традиційноїнародної кераміки, іграшка посідає своєрідне місце. Не так багато видів декоративно-прикладногомистецтва мають таку типологічну групу як іграшка. На Україні з давніх-давен виготовлялидерев’яні іграшки, з соми та рогозу,плели з ниток. Але саме кераміка малих форм і керамічні іграшки служили не тількидитячими забавками, як це є звичним на нинішній день, але й були оберегами, символами,під час несли в собі щось магічне.
Художня самобутність української народної іграшкизакладена її багатовіковою історією, традиційністю, відчутним відгоміном язичницькоїдавнини.
На території України найдавніші прототипи іграшкивиявлені на пізньопалеолітичній стоянці в с. Мезин Коропського районуЧернігівської області. Це узагальнені жіночі постаті (за іншою версією —фігурки пташок), а також маленькі анімалістичні фігурки вовка або собаки, виготовленіблизько 25 тис. років тому з мамонтового бивня. Перші були оздоблені ритованимгеометричним орнаментом (складні меандрові завитки, скісні, зигзагоподібнілінії тощо). Усі ці зооморфні фігурки, мабуть, мали обрядове, тотемічнезначення, а тому їх загалом можна віднести до культової пластики малих форм ілише опосередковано пов'язувати з іграшкою, точніше з її прадавніми витоками.
В епоху неоліту (IV—III тис. до н. е.) утрипільців зародилася керамічна дрібна пластика жіночих статуеток у сидячійпозі, витончених стоячих жіночих постатей, а також різноманітних фігурок тварин(бики, корови, вівці, барани, коні та ін.), пов'язаних з ідеєю плодючості.З'являються ліпні порожнисті фігурки пташок (могильник с. Висоцьке Бродівськогорайону Львівської області), що згодом трансформувалися на зооморфнііграшки-свищики [8 28 ].
Особливий інтерес становлять керамічніяйцеподібні тарахкальця, моделі житла трипільців із деталями інтер'єру,розписом, оскільки серед іграшок наступних епох принцип «моделювання» —виготовлення мініатюрного посуду, військового обладунку, знарядь праці — одиніз важливих напрямів творчості [1, 85].
Про іграшки стародавніх слов'ян важко щосьстверджувати через відсутність необхідних відомостей. Найдавніші дитячі іграшкиКиївської Русі — вирізані з дерева коники, пташки (качечки),— виявлені прирозкопках у Києві і датовані приблизно X—початком XII ст. Крімзображальних іграшок побутували і незображальні, так звані технічні іграшки —мечі, луки, кульки, дзиґи, тріскачки.
Керамічна дрібна пластика переважно зображаласвященних тварин, птахів, фантастичних істот, жіночі постаті Матері-землі,вершників, півфігурки воїнів тощо, їх віковічні форми, “концептуальні мотиви”,мандрівні сюжети слов'янського і не слов'янського походження свідчать прозв'язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняттяхристиянства в Київській Русі реакція проти поганства була відчутною. Швидкорозібрали поганські капища, але повільно “виживалися” поганські звичаї ізпам'яті народу. Люди ще довга носили прикраси-обереги з прадавніми символами, ав житлах приховували сакральні фігурки, яким надавали значення оберегів.Очевидно, із плином часу магічна функція іграшки, послабилася, забулася ітрансформувалася в ігрову та декоративну. Одними іграшками забавлялися діти,інші стояли на полиці або підвішувалися до сволока як улюблена прикраса житла.
Від українських іграшок XIV—XVIII ст. майже нічогоне збереглося. До нас дійшли переважно керамічні і дерев'яні зразки, датовані XIX ст. Найпоширенішістереотипи, виявлені в музейних колекціях (лялька, кінь, вершник, птах тощо),дають змогу стверджувати стійкість і безпосередність традиції дрібної пластики,Починаючи з епохи Київської Русі. На нашу думку, виготовлення забавок неприпинялося ні в XIV, ні в XVI ст. Інша справа, що їх масове виробництво напродаж, Мабуть, розпочалося лише у другій половиш XVIII ст. внаслідокрозвитку на Україні ярмаркової торгівлі.
На середину XIX ст. припадаєнайвищий розквіт кустарного іграшкового промислу. Саме в цей період на Україніісторично сформувалися три найбільші регіони виготовлення забавок: Подніпров'я,Поділля і Прикарпаття, а в їхніх межах визначилися провідні осередки. Протягомтривалого часу тут виробилися і закріпилися локальні стильові особливості,характерні лише для іграшок відповідного центру [ 11 29 – 31 ].
Народна керамічна, дерев’яна і плетена іграшкапереважно була побічним Промислом щодо основного виробництва — гончарства,художнього деревообробництва чи плетіння виробів, а тому “чистих” іграшкоробнихосередків дуже мало. У селах Придніпров'я, де виготовляли з дерева на продажрізноманітні побутові речі, оздоблені різьбленням, водночас виготовляли і їхнімаленькі моделі, що відрізнялися від справжніх хіба що зменшеним масштабом. Ус. Макієвка теперішньої Полтавської області у XIX ст. виточували івитесували іграшкові тачівки, товкачики, рублі, оздоблені різьбленням (Музейантропології та етнографії АН Росії).
Серед іграшок Подніпров'я кінця XIX ст. трапляютьсяоригінальні дерев'яні кухлики для зачерпування рідини; загальним обрисом вонинагадують качечку с. Морквина Кіровоградської області). Дерев'яні лялькиузагальненої форми, видовженої, стрункої статури характерні для с. Боровиця Черкаськоїобласті (кінець XIX ст.).
Окрему групу утворюють дотепні механічні забавкиз відповідно рухомими елементами — вирізані фігурки попарно з'єднаних планкамиведмедів, ковалів, трачів, теслярів, що працюють внаслідок руху планок.
На Полтавщині дерев’яні ляльки у вигляді воїнаприлаштовували на хату або господарську будівлю. Замість рук до плечей кріпилипалички із загостреною платівкою, іона швидко оберталася від вітру, створюючивраження, що воїн вертить шаблею, до цього ж типу іграшок можна віднести дзиґиі-вітряки. Так, дерев'яний вітряк з с. Згурівка Київської області (1894 р.)конструктивно нагадує вітряний млин. З цього ж осередку походять цікавіголоволомки для дітей — так звані велика і мала мороки. Перша відрізняєтьсябільшою кількістю частинок: два довгих і 12 коротких кілочків утворюють наосновній вісі три хрестоподібні конструкції. Мала морока складається ізчотирьох одинакових модулів, зв'язаних у хрестик. Такі мороки потребуютькмітливості. Без знання секрету їх не можна ані скласти, ані розібрати. Подібніголоволомки (мороки), навіть досить складні модульні конструкції — хрести,віночки тощо — зустрічаються на Гуцульщині. І
На Прикарпатті відомими осередками виготовленнядерев'яних іграшок столярної конструкції були села Ілінці, Прутів, Тростянець,Річка Івано-Франківської області, Мервичі, Вільшаниця, Наконечне та передмістям. Яворів Львівської області. У Яворові кустарне виробництво дерев'яних забавокзапочатковане у XVIII ст. і найбільшого піднесення досягло у серединіминулого століття. Яворівські столярі виготовляли різноманітні візочки здрабинками або з профільованими і розмальованими побічнями, з одним або двомасилуетне вирізаними кониками на його передній частиш основи. Користувалисяпопулярністю іграшкові меблі (столи, скрині, стільці, лави- ліжка — бамбетлі),іграшкові музичні інструменти: скрипки, сопілки, пищики, тарахкальця,тріскачки… Художня досконалість Іграшок залежала від тектоніки форми,виразності силуету, плавності профільованих контурів, звучності мальованогодекору т. ін. Токарі переважно виточували іграшковий посуд: мисочки, тарілочки,горнятка, маснички, розписані рослинними візерунками — вербівками, розетками,китицями тощо. Яворівські різьбярі виготовляли на продаж анімалістичні фігурки,переважно коників [ 14, 35 –42].
Наприкінці XIX ст. кустарне виробництвоіграшок не витримало конкуренції із фабричною дешевою продукцією і поступовозанепало. З метою збереження традиційного промислу іграшок Галицький краєвийвідділ 1886 р. відкрив у Яворові так звану забавкарську школу. Вчитель ПавлоПридаткевич прагнув якось осучаснити давні форми іграшок, навчити майстрівдосконалішої технологічної обробки деревини, ьі Однак вони не сприймалинововведених зразків, стійко дотримуючись традиційних пласких форм іконструкцій. З приводу цього директор школи писав, що «домашні Яворівськіпромисловці виконують свої твори з вправністю автомата, навіть без світла,завжди на одну моду, так як це робили їх батьки і діди» [ 10, 51 ]. Школапроіснувала трохи більше десяти років. Після її закриття яворівські майстрипродовжували виготовляти забавки, хоч попит на них і далі скорочувався.
У 20—30-х роках XX ст. під впливомфабричних іграшок у Яворові крім традиційних забавок починають виготовлятиавтомобілі й літаки. У розписі рослинні барвники повністю замінені яскравимианіліновими фарбами. Майстри додатково вводять жовтий колір — у вигляді прямих іхвилястих смуг, що оживлює тло, надає цільності орнаментальній композиції.
Глиняні забавки виготовляли майже в усіхгончарних осередках переважно жінки і діти гончарів. Вони виліплювали їхнасамперед для себе та сусідів, а з окремих центрів (Опіпшя, Бубнівка,Адамівка, Випшівець, Стара Сіль та ін.) іграшки вивозили і на ярмарки. Основнітрадиційні стереотипи — лялька, коник, вершник, пташка і под.— відомі уКиївській Русі як міфологічні зображення [ 1, 78-79 ]. У XIX ст. вонивтратили—міфологічну основу, набуваючи побутових рис, зокрема в одязі зачіскахта ін. У кожному іграшковоробному осередку склалися свої традиції у ліпленніформи і розписі улюблених образів. Так, для жіночих фігурок з с. Отпшя Полтавськоїобласті характери низькі, дебелі постаті з півнем під пахвою. Гончар ОстапНочівник, крім традиційних присадкуватих постатей, ліпив витончені фігуркидівчат з кошиками (1902 р.), вершників на конях він зображував “на трійці”,застосовуючи відомий прийом: до одного коня прилаштовував три голови.
Усі анімалістичні постаті забавки були водночас ісвищиками. Резонатором служив циліндричний корпус для тварин і яйцеподібний —для пташок. Розрізняли тварину або пташку переважно за формою голови: коник,бичок, баранець, кізонька, півник, зозуля і т. ін.
На Поділлі керамічні іграшки виготовляли більш яку десяти осередках (Бар і Бубнівка Вінницької області, Адамівка, Смотрич іМіньківці Хмельницької, Калага-рівка Тернопільської, Гологори Львівськоїобластей та ін.). Як і на Полтавщині, тут користувалися попитом ляльки, коники івершники. Подільські ляльки мають під пахвою пташку або тримають у рукахдитину. Очевидно, в таких примітивних пластичних зображеннях майстри-гончаріпідсвідоме виражали вічні нерозривні зв'язки селянина із землею-годувальницею.Стереотип жінки із птахами поширений у багатьох видах народного мистецтваслов'ян та інших народів і має надзвичайно глибокі міфологічні корені. Крімцього, лялька з найдавніших часів — один із засобів шлюбної магії, вонасупроводжувала дівчину в подружнє життя, сприяла народженню дітей. У XIX ст. зображенняжінки з птахом почало втрачати узагальнену міфологічну і магічну основу,набуваючи звичайних побутових рис. Саме тому в пізніх варіантах подільськихляльок все частіше повторюється жіноча постать з немовлям — не як символматеринства, а як конкретизований, локальний тип жінки у характерному місцевомуодязі, і лише в деяких осередках ще траплялися ляльки з птахами як відголоскидавньої символіки. Наприклад, на початку XX ст. жіночіфігурки з птахами під пахвою виготовляли у с. Міньківці Хмельницької області.Ляльки завжди ліпили у святковому одязі, сукня, розширена до низу,— стійкаоснова фігурки і місце для розпису; на шиї намисто, на голові модна зачіска;очі і рот позначені умовно, з поспіхом, крапками і рисками [ 29, 11 – 13].
Традиційні подільські іграшки-вершники — булизавжди чоловічої статі. Зображували на коні селян, козаків, військових тощо.Попри всі загальні риси стереотипу, вершник мав чимало локальних відмін. Так, ус. Мазурівка коників робили витонченими, на високих, дугоподібних ногах, згордовито піднесеною головою на довгій шиї.
Досить цікаві й рідкісні за фантазійністю образукерамічні свищики виготовляв Яків Бацуца наприкінці XIX— початку XX ст. (с.Адамівка). В основі їх композиції людська постать (можливо, жіноча) із пташкоюпід пахвою. Людина сидить верхи на антропозооморфній істоті — кентаврі. Такефантастично-химерне поєднання не має прямих аналогій в українському народномумистецтві, виняток становлять російські полкани (напівлюди, напівтварини).
Багатий і самобутній світ подільських забавок увигляді тварин і птахів. Передусім це свищики. Гончарі найчастіше ліпили їхкониками, баранцями, кізочками, півниками, курочками, індиками тощо. Особливою пластичноювиразністю відзначаються коники й олені з м. Бар, баранці та індики з с.Смотрич (початок XX ст.) [28, 201 — 203].
Майже в усіх гончарських осередках виготовляли йіграшковий посуд — зменшену копію справжнього. Так, майстри з с. Адамівкавиробляли мініатюрні збаночки, чаші на низьких і високих ніжках, мисочки ймакітерки, пляшечки і двійнята, розписуючи світло-вохристий черепоктемно-коричневим ангобом здебільшого рослинними мотивами за композиційнимпринципом вільного заповнення форми. Поміж гілок квітів інколи вносили силуетнізображення тварин, пташок, людей і под. Таким чином, дитячий посуд з Адамівкизагальною формою та орнаментальною системою прикрас дуже нагадує місцевікерамічні вироби.
У XIX— на початку XX ст. на Волинідіяли два найбільших осередки вигртовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець тас. Великий Кунинець, тепер Збаразького району Тернопільської області).Вишнівецькі забавки порівняно із подільськими надзвичайно витончені, стрункі табарвисті. Коло образів тут цілком традиційне, як і в інших регіонах: ляльки зптахами, вершники, а ще узагальнених форм пташки і свійські тварини. Однаккожен стереотип багатий локальними варіантами. Вишневецькі ляльки мають чіткупропорційну форму, м'який силует, по-дівочому струнку, гордовиту поставу.Яскравий колорит суцільно фарбованого одягу графічно окреслений чорними йохристими смужками, оздоблений зигзагами, хрестиками тощо. У такому жстильовому ключі виготовляли вершників та інші фігурні свищики.
На Львівщині керамічні іграшки виробляли у м.Миколаєві, с. Салаш, с. Стара Сіль, м. Стрий Самбір та ін. Давні традиції маютьдуже цікаві, пластичні свищики і тарахкальця зі Старої Солі — переважнотеракотові і розписані білими вертикальними, похилими або горизонтальнимисмугами. Наприкінці XIX ст. у згаданому осередку крім загальнопоширенихстереотипів (вершник, лялька, пташка) виникли рідкісні в українському народномумистецтві сюжети — “танок”, “колисочка”. “Танок” — двофігурна композиція —жінка й чоловік, узявшись за руки, танцюють. До жіночої фігурки ззадуприлаштований мундштук для свистка. Скульптурне зображення “колисочки накружалах”, а в ній дитини, становить сюжетну й пластичну основу свищика –“колисочки” [25, 13 –17].
Окрему групу забавок становлять керамічнітарахкальця, так звані хихички. Їх виготовляли у вигляді порожнистої кулькизавбільшки з гусяче яйце. Подібні тарахкальця, як уже згадувалось, яйцевидноїформи, відомі трипільській культурі. Старосільські хихички при стандартнійформі мають різноманітні оздоби, утворені із стародавніх мотивів: “сонце”,“півмісяць”, “спіраль” і т. ін.
Близько до керамічних іграшок є дрібна пластикаіз сиру, що побутувала на Гуцульщині з давніх часів. Однак, зважаючи нанедовговічність матеріалу, достовірні відомості про характер виробів походять зXIX ст. З відповіднообробленої сирної маси майстри ліпили коників, оленів, кіз, пташок, витягуючиіз одного шматка окремі частини — тулуб, ноги, голову, хвіст та ін. Матеріалутруднював деталювання, потребував узагальнення, тому фігурки тварин майжеоднакові, вирізняються лише головою або її окремими частинами — вухами, рогамитощо. Єдиним інструментом при формуванні фігурок були пальці. Мабуть томустільки пружності, м'якості й теплоти відчувається у малесеньких забавках ізсиру. Гадаємо, що вироби із сиру, враховуючи їх майже однаковий набір сюжетівіз керамічною іграшкою, мали колись спільну оберегову функцію. Згодом, напочатку XX ст. Переважали естетичні засади. Села Брустурів, Річка,Снідавка і Шепіт теперішньої Івано-Франківської області — осередки виготовленнятрадиційної сирної пластики.
На Україні іграшки виготовляли не тільки зтвердих і пластичних матеріалів, а й з лози, рогози, соломи технікою плетіння.В осередках Бібрка, Яворів Львівської області, сіл Джурів, Мишин, ПрутівкаІвано-Франківської, Пишківці, Хотовиці Тернопільської та інших водночас зкошиками для дорослих виробляли й маленькі дитячі. В Остері та околицяхнаприкінці XIX ст. виплітали візочки.
Чудернацькі солом'яні ляльки з ледь помітноюперев'яззю голови, тали і довгими руками на Україні, як і в інших слов'янськихнародів," були для дітей простого люду найдоступнішою іграшкою, а давніше,мабуть, використовувались у магічних, ритуальних обрядах. З соломи випліталитакож тарахкальця у вигляді порожнистої подушечки, настромленої на паличку.
Для виготовлення саморобних іграшокзастосовувалися наявні матеріали — тканина, кольоровий папір, картон. З нихробили ляльки, зокрема, паяци, витинали для забави силуетні зображення тварин,птахів тощо.
У 20-х роках народні керамічні та дерев’яні іграшки переважнозалишалися традиційними. У пізніших творах окремих майстрів відчутніноваторські спроби змінити ігрову фіункцію забавки ідеологічною. Так виникласкульптура малих форм, насичена відповідним ідейно-тематичним змістом(наприклад, дрібна пластика Івана Гончара з с. Крищинці — будьонівці, арештбуржуїв і под.). У 20— 30-х роках традиційні керамічні іграшки виготовлялимайже в усіх гончарних осередках, але найбільшого визнання дістали Опішня, Ніжин,Ічня, Вороніж, Адамівка, Бубнівка та ін.
Крім керамічних забавок у багатьох центрахдеревообробництва виробляли іграшкові меблі, свищики, мороки, рухливі фігурки.На Україні діяли також дві майстерні ляльок з пап'є-маше (голівки) та м'якихматеріалів у Києві й Полтаві. Полтавські ляльки — це романтизовані типичервоноармійця, комуністки та сатиричні постаті куркуля й попа, а київські(майстерня деякий час працювала під керівництвом художника М. Л. Бойчука і йогодружини С. О. Неліпінської-Бойчук) — мали узагальнені неконкретизовані образидівчинки (жінки)-українки, характерні для традиційних народних ляльок.
У 50—60-х роках кількість іграшкарських центрівзменшилася. Керамічні забавки виготовляли опішнянський завод “Художнійкерамік”, керамічні майстерні Київського зонального науково-дослідногоінституту експериментального проектування, а також гончарі сіл Адамівка,Бубнівка, Великий Кунинець, м. Косів та ін. Найбільшим центром керамічнихіграшок залишалась Опішня. Тут у 50— 60-х роках працювали відомі майстри НастяБілик-Пошивайло, Трохим Демченко, Григорій Кирячок, Мотря Назарчук, ОлександраСелюченко та ін. Іграшки Т. Демченка здебільшого були анімалістичногохарактеру, тоді як іграшки М. Назарчук і О. Селюченко інколи утворювалибагатофігурні тематичні композиції.
Традиції опішнянських іграшок розвивала йталановита одеська майстриня Ольга Шиян. Родом з Опішні вона ще в юнацтвізахопилася виготовленням теракотових свищиків у вигляді кумедних тварин, щоінколи приймають людські постави. Особливо вдалими є звірі-музиканти, якіскладають кілька тематичних композицій: “Тріо”, “Квартет”, “Оркестр”, “Джаз”тощо. Іграшки О. Шиян наділені особливою теплотою і природністю фактури,оскільки майстриня не приховує шорстку поверхню випаленої глини ані барвниками,ані лискучими поливами [1, 84 – 88 ].
Розділ II Методика проведеннязанятьліплення
в початковійшколі
II.1Матеріали та інструменти длястворення
кераміки малих форм
Вихідним матеріаломдля виготовлення керамічних виробів є глина. В основу класифікації глинпокладено їх відносну чистоту. Поділяють глини і за їх вогнетривкістю(тугоплавкістю). Чистота глини впливає на тугоплавкість, тому що стороннідомішки великою мірою сприяють плавкості глини.
Найкращі глинибілого кольору без домішок йдуть на виготовлення фарфору та фаянсу. Ці глиниспікаються при високій температурі, яка підвищує якість продукції. Гончарнаглина пластична, вона містить велику кількість окисів заліза, тому має червонезабарвлення та плавиться при нижчій температурі [41, 54 ].
Найбільш поширена проста цегельнаглина.
Глину спочаткувідповідно обробляють, причому від ретельної обробки залежить якість виробів.Насамперед, необхідно надати глині однорідності, тобто ліквідувати прошарки,прожилки, відколоти великі частинки (грудки, камінці, кусочки вапна). У всіхсвоїх частинах глина повинна мати однаковий склад та будову, а значить іоднакову пластичність, інакше під час подальшої обробки вона легкоушкоджуватиметься і не буде достатньо міцною та рівномірно забарвленою.
Обробка глини починається із замочування.Глину замішують з водою для утворення пластичного тіста. Замочують її в широкійпосудині ( найкраще в пластмасовій мисці ) невеликими кусками. Співвідношеннясухої глини та води таке: для жирної глини – 1: 0,5, для пісної – 1: 0,25.Щоб прискорити вбирання води, куски глини проштрикують у кількох місцях. Вже закілька годин замочування глина готова для вимішування. Вимішують її руками надерев’яній дошці, надаючи масі однорідності, При цьому з неї витискують зайвеповітря.
Великий шматок глини ділять на маленькікусочки, які вимішують, наче тісто. Після такої обробки, крім однорідності,підвищуються липкість та тягучість. що так потрібні для виготовлення тонкихвиробів, Якщо маса вийшла рідкувата, її витискують на гіпсовій дошці, якавбирає зайву вологу.
Перед ліпленнямпотрібно добре вимішати глину, покласти її в поліетиленовий мішок та діставатипри потребі, Поруч у мисочці повинні бути вода та інструменти для ліплення –металічний або виструганий із твердого дерева ножик, дерев’яні стеки.
Існує ряд технікдля створення керамічних виробів. Точіння форм на гончарному крузі – це означаєвиготовлення тіла геометрично правильної форми обертання за допомогою круга, щообертається. Спочатку гончарні круги були дуже простими і виготовлялисяповністю з дерева, а під низ клали камінь із видовбаною та змащеною жиромямкою.
Сучасні гончарнікруги значно удосконалені: вони виготовлені на металічній основі з ніжним абоелектричним приводом. Такий круг складається з вертикального вала, на якомузакріплена кругла плоска голівка. На голівці точать вироби. На звичайному крузіпрацюють, сидячи збоку на лаві його станини.
Круг повиненобертатися зі швидкістю від 50 до 300-350 обертів на хвилину із потужністю, яказабезпечує виготовлення великих виробів. Робоча площа у всіх випадках повиннаобертатися проти годинникової стрілки.
При виготовленнітонкостінних виробів, які важко знімати з робочого майданчика у сирому вигляді (можливадеформація), рекомендується застосовувати товстий гіпсовий диск, якийзакріплюється та знімається разом з виробом [ 32, 66 ].
Якщо роботавиконувалась на гіпсовому диску, то щоб не дуже засмітити днище виробу гіпсом,рекомендується прокласти шматок пластичної маси. Після закінчення роботи струнупротягують вже під цією підкладкою, а потім, коли виріб трохи підв’ялений, їївідривають від днища.
Головнимінструментом гончара є гончарний круг та його руки. Застосовують також різнідопоміжні пристрої: шаблони, товщиномір, струна для зрізання, губка, різак.
/>
/>
Товщиноміромуточнюють розміри виробу. Шаблони та лекала допомагають перевіряти і створюватикілька однакових виробів. Їх виготовляють із дерева, пластмаси, і вони можутьбути найрізноманітніших форм. Дротик-струна з двома руками призначений длязрізання з голівки круга, гончарний різак (звичайна дощечка з дерева твердоїпороди або пластмаси) – для обточування та вирівнювання при завершенні роботи,поролонова губка – для зволоження поверхні виробу при обточуванні, а також длязагладжування та вибирання залишку вологи з дна посудини (в такому випадку їїзакріплюють на дротику, щоб можна було дістатися на глибину).
Всі тонкощіроботи на гончарному крузі не описати, бо багато чого залежить від особистостікожного, тому розглянемо лише основні прийоми [ 35, 105 — 108 ].
Перший прийом – центрування глини наголовці круга. Для цього глиняну кулю потрібно розмістити в центрі. Якщо ж вонапоставлена правильно відносно центра, то при швидкому обертанні здаватиметьсямайже нерухомою. Час від часу, відриваючи руки від глини, потрібно їїзволожувати губкою. Поступово підсилюючи тиск долонями рук та пальцями, якізакриваються, намагаються розташувати глиняну кулю в центрі круга таперетворити її в загладжений купол.
Другий прийом можна назвати витягуваннямта здавлюванням утвореного купола. Його необхідно повторити 8-10 разів длятого, щоб глиняний виріб став одноріднішим, а після випалювання міцнішим. Томупісля центрування при здавлюванні глини обома руками і поступовому підніманніїї вверх купол перетворюється в конус. Перетворивши глиняну масу в правильнийкупол, зменшити швидкість обертання круга та кінцем пальця намітити на вершинікупола центр.
Тепер сформуємопорожнину та днище виробу. Це буде третій прийом. Великим пальцем лівої рукиробимо заглиблення в центрі. Круг при цьому весь час має обертатися. Післярозширення заглиблення поступово ставимо в нього два великих пальці, а рештоюпальців та долонями обох рук охоплюємо глину. Глина повинна оброблятисявологими руками. Після того як будуть утворені необхідний діаметр днища таневелика порожнина, губкою вибираємо у ній воду.
Четвертий прийом – витягування циліндра.Підтягніть стінку циліндра вверх лівою рукою зсередини та суглобом вказівногопальця зовні до потрібної висоти. Витягувати невеличкий циліндр можна лишеоднією рукою, витискаючи нижню частину порожнини між великим пальцем та рештою.Щоб витягнути циліндр до потрібної висоти, цю вправу треба повторити 2-3 рази,воду періодично слід вибирати сухою губкою.
Отже, п’ятийприйом – виготовлення із циліндра вази. Якщо тиснути на внутрішню частинустінки циліндра, то вона витягуватиметься з розширенням форми. При такомуформуванні дуже важливо, щоб діяли обидві руки, які знаходяться всередині тазовні циліндра, точно одна навпроти другої, взаємно координуючи тиск, потрібнийдля утворення необхідної форми [ 35, 44 – 51].
Вже привитягуванні циліндра в його стінках можна виявити повітряні бульбашки, що єнаслідком поганого переминання глини. Їх можна усунути проколюванням дротикомта видавлюванням повітря. Якщо бульбашок багато, то глину потрібно перебитипо-новому, Коли край циліндра вийшов нерівний, то бокову стінку проколюютьдротиком до порожнини і, стінку в найнижчому місці, де починається нерівність.
Шостий прийом – вивертання краю стінки вази.Його можна віднести і до оздоблення вази деталями. Для цього верхній крайвиробу виточують тоненьким. Потім маніпулюючи пальцями, глину “виводять”назовні та завертають.
Виготовленняручки можна віднести до сьомого прийому. Потрібно взяти шматок глини, з якоїточилася ваза, і змоченою правою рукою поступово витягнути та розгладити йогодо потрібної довжини. Витягнувши край ручки і підв’яливши, можна приклеїти їїцією ж рідкою глиною до стінки вази, легко притиснувши.
Восьмий прийом. Після виконання всіх додатковихвправ вазу зріжте з круга. Виготовлений інструмент – стальну стружку з двомаручками – прикладіть до низу днища і, притискаючи пальцями до диска, одночаснотягніть її до себе. Відразу ж на диск підлийте води і протягніть струну ще раз.Після цього вазу зсуньте або зніміть на підставку – рівну, змочену водою,дерев’яну або пластмасову дощечку. На цій же підставці її і підсушуйте.
Післяпідсушування глечика чи вази перед приклеюванням ручки іноді виконують незначнеобточування.
Проводять йоготеж на гончарному крузі на невисокій швидкості. Невеликі вироби обточують удень їх виготовлення. Необхідна вологість у великих виробах підтримуєтьсязберіганням їх щільно закритими. Інструментом може бути невелика металічнастрічка завширшки 2-2,5 см і завдовжки 20-30 см, зігнута на кінці під прямим кутом. З такої ж стрічки можна виготовити і петлю, прикріпивши її до дерев’яноїручки.
Для обточуваннявазу встановлюють догори днищем на голову круга та центрують спочатку на дужемалій частоті обертання, використовуючи для орієнтації концентричні кола надиску.
Після центруванняшматочками глини вазу міцно закріплюють на головці диска з чотирьох боків.Глину прикладають із двох протилежних боків одночасно.
При обертанніінструмент просувають від центра вази прямо до краю дошки, поки не вирівняєтьсяднище і не стане за товщиною однаковим зі стінкою. Рух має бути обов’язково відцентра до краю, інакше виникає напруга у глині. Після вирівнювання днищаінструмент прикладають знизу та спрямовують рух від днища до шийки.
Для розмноженняоднакових глиняних виробів, абсолютно ідентичних за величиною, але складнішихза формою, застосовують техніку заливання у гіпсові форми.
Для виготовленнягіпсових форм та моделей використовують гіпс ( Ca SO4*2H2O ), який часто буває засміченийдомішками. Гіпсову форму виготовляють із застосуванням гіпсової моделіоригіналу виробу. Таку модель спочатку роблять із глини або з пластиліну, апотім переводять у гіпс. Модель має бути трохи більша, ніж готовий виріб, борозміри керамічної маси після сушіння та випалювання зменшуються.
У процесі роботивикористовуються такі інструменти: металічні лопатки, ніж, стамеска, шкребок,гумова чашка, цикля, ложка, ножівка, дерев’яний молоток, мастило, трикутник.
Гіпсові формибувають одно — та багатокускові. Однокускові форми, тобто у вигляді одногомонолітного куска можна виконати кількома способами [ 4, 65 — 68 ].
Перший спосіб.
Модель рельєфногопанно розміром 20х20 см, виконана із сирої глини та розміщена на аркуші паперу.Для виготовлення форми перекладемо модель на шматок скла, який за розміромбільший, ніж панно. Зробимо огорожу, відступивши від стінок на 2-3 см, заввишки теж на 2-3 см більшою, ніж найвища виступаюча точка на панно. Огорожею може бутистрічка картону, глини, пластиліну, Щоб вони не розсувалися при заливаннігіпсу, закріпимо її зовні та закриємо всі щілини, де заливаємо готовий гіпсовийрозчин.
Другий спосіб.
Є модель цього жсамого панно, але з висушеної глини, В такому випадку для виготовлення формизаливати її рідким гіпсом не можна, адже у гіпсовому розчині є вода, якарозмочить глину, а та розшириться і зруйнує форму. Тому спочатку потрібновиконати ізоляцію глини від гіпсу, Найпростішою ізоляцією може бути розчинене уводі до стану рідкої сметани звичайне господарське мило. Цим розчином ізмащують модель перед заливанням гіпсом.
Багатокусковіформи виготовляти складніше, ніж однокускові. Розглянемо це на прикладівиготовлення форми з гончарного, вже випаленого глечика. Його ґрунтуємо тавикористовуємо як модель. Оскільки глечик не конусоподібний, доведеться ділитийого по вертикалі точно на дві половини, а значить і форма буде двоконусовою.Виготовимо короб-огорожу з дощечок з розрахунком, щоб відстань із трьох боківмоделі до короба була приблизно 3-4 см. Висота огорожі теж повинна бути настільки ж сантиметрів більшою від найвищої точки моделі. Верх моделі, а у насотвір, притискаємо до внутрішнього боку короба. Простір, утворений із трьохбоків між моделлю та коробом, від поверхні столу до лінії розподілу, заповнимоглиною абр пластиліном. Вирівняємо глину та змастимо половину моделі, щозалишилась. Приготувавши свіжий розчин гіпсу, заллємо зверху модель і згладимоповерхню врівень із коробом. Коли гіпс затвердіє, розберемо огорожу тазвільнимо модель від глини. Ми одержали один кусок форми.
Для другого кускавставимо модель у вже виготовлений кусок форми тим же боком. Покладемо знову їїна стіл так, щоб вона була зверху, а гіпс знизу, Приготуємо свіжий розчин гіпсута заллємо короб доверху. Коли гіпс затвердіє, знімаємо короб і в з’єднаномустані двох половинок зачистимо всю форму як одне ціле. Постукуючи, роз’єднаємоїх, виймемо модель. Двокускова форма готова, її можна зв’язати за допомогоюнарізаних кілець від старих гумових камер шин автомобіля.
Крім глечика, задопомогою двокускової форми можна виготовляти й інші керамічні вироби.
Різні побутовівироби можна виготовляти технікою лиття спеціально приготовленої рідкої глини угіпсові форми. Така техніка називається шлікерним миттям.
Принцип роботиполягає в тому, що глиняним шлікером заповнюють підсушену гіпсову форму,Надлишок води, який є у шлікері, всмоктується в мікроскопічні пори гіпсу, і настінках форми наростає шар сирого черепка [20, 18 – 24].
Розглянутітехніки створення керамічних виробів, мають, безумовно, складний процес. Учні1-4-х класів не можуть працювати в таких техніках, проте даний теоретичнийматеріал доцільно використати в гуртковій роботі з відбором технік та способівтворчої роботи із врахуванням віку дітей. Теоретичні відомості та практичні вміння,навички необхідні вчителю образотворчого мистецтва. Адже щоб створити навіть простийвиріб і навчити цьому виду творчої роботи учнів, йому потрібно самому володіти основамиконкретного ремесла, зокрема – художньої кераміки.
ІІ. 2 Методика проведення занятьліплення з глини
Виготовлення глиняних іграшок – це особливагалузь керамічної справи. Практика свідчить, що учні молодших класів люблять ліпити,їм дуже цікавий процес створення в об’ємі власного задуму. Але саме головне, яксвідчать численні педагогічні дослідження, до ліплення дітей заохочує те, що вониможуть зі шматка пластиліну чи глини неодноразово виліплювати фігурки, змінюватиїх, переробляти. Цей вид творчої роботи дає можливість відчути об’ємність, пластикуі навіть рухомість як матеріалу, так і створених фігурок, іграшок… Створені дітьмиоб’ємні фігурки в дитячій уяві і в ігровій формі набувають живих рис. В руках дитинивони рухаються, “розмовляють”, сміються тощо.
Традиційно в початковійшколі на уроках образотворчого мистецтва учні займаються ліпленням з пластиліну.Тека практика ведеться дуже багато років. Поряд із пластиліном під час використовуютьтакий матеріал як пластика. Ззовні він нагадує пластилін і в роботі теж м’ягкий та еластичний. Проте дляміцності і довговічності виробів він вимагає термічної обробки. Пластилін і пластикаяк матеріали ліплення зручні та доступні для молодших школярів. Глина, як матеріалдля ліплення в шкільних умова використовується дуже рідко. Це пояснюється тим, щоучні на початках не вміють акуратно працювати з цим матеріалом. Та і для вчителяце начебто зайвий клопіт, певні труднощі. Не кожен вчитель початкових класів володієпрактичними вміннями в області кераміки. Така справа більше доступна фахівцям образотворчогота декоративного мистецтва. Але не зважаючи на це, все ж доцільно практикувати науроках образотворчого мистецтва займатися ліпленням саме з глини. Це –природній матеріал, це – жменька землі, глини, з яку використовували наші предкиз давніх-давен. І тому потрібно залучати дітей навчатися основам ліплення саме задопомогою глини, прилучати їх до народного мистецтва.
Керамічна іграшка,як уже зазначалося у роботі, цікава дітям тим, що вона піддатлива для творчості,фантазії. Навчати учнів основам ліплення, розвивати у них відчуття об’єму, простору,пластики (все те, що вимагають сучасні шкільні програми з образотворчого мистецтва)ефективніше і доцільніше на традиціях народного мистецтва. Учням значно цікавішевиліплювати типажів народної творчості, аніж ліпити просто овочі, фрукти, листочкитощо.
Розглянемо послідовністьроботи з глиною на уроках образотворчого мистецтва.
Глину, як готовийробочий матеріал, вчитель повинен підготувати заздалегіть і на початку заняття датикожній дитині потрібну кількість готової глиняної маси. Вчитель пояснює і обов’язковопоказує, як потрібно працювати з цим матеріалом, виліплює фігурки, коментуючи своїдії. На основі почутого і побаченого учні приступають до самостійної роботи. В процесіліплення вчитель повинен підсказувати дітям, вказувати на недоліки і помилки, допомагатистворити виразні образи.
Уроки ліплення необмежуються однією годиною. Повинен бути так званий цикл уроків, тематичний блок,коли протягом двох-трьох уроків учні працюють в техніці ліплення. Такі тематичніблоки доцільно проводити два – три рази на рік, найбільш доцільно у 3 і 4 класах.Завдання повинні поступово ускладнюватися. На перших уроках ліплення вчитель приділяєбільшу увагу теорії і демонструє прийоми ліплення. Подальші уроки – це восновному практична творча робота дітей.
Техніка і технологіякераміки включає не лише ліплення. Це основна частина роботи, але не менш важлива– сушіння та випалювання виліплених фігурок. Цю частину роботи вчитель проводитьсамостійно, учні можуть лишень спостерігати процес випалювання.
Розглянемодекілька простих прикладів роботи з глиною на уроках.
Ліплення котика,собачки.
/>
Учням потрібно передатихарактерні ознаки тварини, рухи. Проте, фігурка повинна носити узагальнений, дещостилізований характер.
Наприклад, у котика тулуб видовженої циліндричноїформи з пластичними передніми і задніми кінцівками, голова — кругла з короткимигострими вушками. Ліпити котика найпростіше з окремих частин. Спочатку требавиліпити тулуб з ніжками і голівку, врахувавши їх пропорції та форму. Потімприєднують інші частини (вушка, хвостик).
Розглянемо, наприклад, форму іграшкової лисиці. Унеї маленька голівка, загострена до носа, видовженої форми тулуб, довгий хвіст,короткі тонкі лапи. Ліпити лисицю краще з одного видовженого шматка, якомунадають характерної форми довгастого тулуба з невеликою голівкою і довгимхвостом. Лапи ліплять окремо, дотримуючись пропорцій натури.
/>
Послідовність ліплення фігуркибаранчика.
Поділи пластилін(глину) на дві непропорційні частини, (мал.1). З першої частини зроби тулуб.Для цього розкачай пластилін (глину) прямими рухами рук і утвори товстий валик.Кінці валика зігни дугою та стекою зроби розрізи. Пальцями рук утвори передніта задні ноги (мал.2).
/>
Від загальноїформи відтягни пластилін (глину) для шиїта голови, потім відтягни мордочку, ана ній — маленький носик.
З іншого кінцяформи відтягни пластилін (глину) і пальцями утвори хвіст (мал.З).
/>
З другої частинипластиліну (глини) зліпи ріжки і з'єднай з головою.
Стекою виділиочі, ніс. Зарівняй нерівності та надай фігурі характерні ознаки. Порівняй її іззразком (мал.4). Готову фігуру можна розфарбувати. Таким чином можна виліпитиконика.
/>