Зміст
Вступ
1. Історичний аспект розвитку питання
2. Теоретичні аспекти
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Розвиток сучасноїукраїнської школи ставить нові завдання і вимоги перед тими, хто готує майбутнєнашої держави. Відхід від стереотипізації, перехід до особистісногоспрямування, індивідуалізації процесу освіти, виховання самостійності,творчості, активності життєвої позиції у тих, хто навчається, вимагають відпедагогів та студентів педагогічних ВНЗ широкої обізнаності у галузі свогофаху, знання багатьох супутніх наук, вміння органічно поєднувати тазастосовувати їх у своїй діяльності.
Сучасний вчительнесе велику відповідальність за якість результатів своєї праці. Педагог працюєз дітьми — найкритичнішими та найприскіпливішими суб’єктами нашого суспільства,які не вибачають нещирості, ханжества, блюзнірства. А перед учнями молодшихкласів педагог несе подвійну відповідальність, тому що він допомагає зробитиперші самостійні кроки у суспільстві новій генерації. І від того, як вчительорганізує, навчить, підготує до подальшого життя цих “маленьких громадян",залежить майбутнє нації, майбутнє нашої України.
На першому місці,враховуючи специфіку молодшої школи, стоїть особистість вчителя, його ерудиція.Не останню роль відіграє й вміння правильно, грамотно і цікаво організуватинавчально-виховний процес отримання нових знань, формування відповідних вміньта навичок практичного застосування цих знань учнями 1-4 класів.
Організація навчально-виховногопроцесу в молодшій школі повинна здійснюватися у розвивальному середовищі, якеутворюється сукупністю природних, предметних, соціальних умов та просторомвласного «Я» дитини. Відсутність такого середовища є однією з проблемпідготовки сучасних вчителів. Практичні зусилля педагогів мають підпорядковуватисяінтересам дитини та її розвитку у різних сферах життєдіяльності. Розвивальнийхарактер середовища має забезпечуватися педагогічно виправданим використаннямйого можливостей і систематичним, цілеспрямованим його збагаченням.
Серед головнихпроблем сьогоднішньої молодшої школи можна назвати організацію та застосуванняіндивідуального підходу; застосування особистісного підходу, всебічне таергономічне формування та розвиток самостійності, як сучасної риси школяра іпідготовленості його до здобуття вищої освіти у контексті вимог Болонськогопроцесу; виховання національної свідомості та гідності, поваги до себе таоточуючих, до своєї Батьківщини.
Урок ніколи небуде ефективним, якщо вчитель виявляє низький рівень підготовки до уроку. Важливуроль також відіграє майстерність проведення та засоби заохочення дітей. Дляобґрунтування цих положень доречним буде вивчити досвід наших попередників ворганізації та проведенні уроків.
Ці проблемисучасної дидактики початкової школи і зумовили вибір такої теми “Підготовкавчителя молодших класів до організації та проведення уроку". В ходідослідження ми висуваємо гіпотезу, що навчання і виховання будуть найбільшефективними, якщо органічно поєднувати під час підготовчого етапу всі складовіпедагогічної майстерності. Метою дослідження є аналіз проблеми і виробленняпевного алгоритму підготовки вчителя молодших класів до проведення уроку. Основнимизавданнями даної роботи є аналіз історичного розвитку питання дидактикимолодшої школи; аналіз сучасної теорії і практики організації уроку в молодшихкласах; вироблення алгоритму підготовки сучасного вчителя початкової школи допроведення заняття.
Ми вважаємо, що цяпроблема є досить актуальною і відповідає контексту проблематики сучасноїмолодшої освіти, адже від готовності вчителя до уроку, залежить, чи будутьсприймати новий матеріал діти, чи буде їм цікаво пізнавати нове у своєму житті,чи зусилля педагога будуть витрачені даремно.
1. Історичний аспект розвитку питання
Навчання івиховання своїм корінням сягають у часи, коли люди почали усвідомлювати себе якмислячі істоти. У первісному суспільстві людина робила свої перші кроки,навчаючись життю, перебираючи досвід своїх батьків, оточуючих її осіб. Відуспішності такого навчання залежала майбутня доля цієї людини. Основнимизасобами пізнання для неї були спостереження та імітація дій дорослих. Ми неможемо із впевненістю говорити про певні системи організації навчання тавиховання у ті часи, але вже був присутній сам факт формування особистості,зароджувалася тенденція формування освіти.
Певних форморганізація навчання та виховання набуває за часів Стародавньої Греції та Риму.Юнаків готували до суспільного життя у “гімназіях” та “академіях”. Нам, правдавідомо небагато про навчання дітей молодшого віку. Чи не єдиними фактами євідомості про те, що у Спарті дітей віком 6-ти років забирали від батьків інавчали їх військовій справі, готуючи до воєн та виховуючи з них справжніхчоловіків.
У добусередньовіччя та раннього Відродження, наприклад, в епоху Київської Русі вжез’являються школи для дітей на теренах сучасної України. Так, освіту здобувалихлопці віком від 12 років, а попередня підготовка проводилася в родинах такзваними “батьками", які передавали свій досвід та знання, проводячи здітьми весь час. Дівчата здобували досвід дорослого життя, спілкуючись з“мамками", няньками. Тобто, початкова освіта відбувалася на рівні родинногонавчання і полягала у передачі знань через народний фольклор, історію, традиціїта культуру тогочасності. “Вся справа навчання дітей була підпорядкованавихованню у них народного світогляду, оволодінню основами хліборобськоїкультури… надзвичайної ваги набуло патріотичне виховання." [16, с.77].
Така системаосвіти не змінювалася протягом декількох століть. Перші ж відомості пропочаткову школу відносяться до середини XVII століття. Саме на Україні булиорганізовані перші заклади для дітей віком 8-9 років. Основоположником молодшоїшколи був Мелетій Смотрицький, який у своєму маєтку організував школи дляобдарованих хлопців, у які набирали з 8 років. На першому місці у навчанні утаких школах стояла духовна освіта. Таким чином, виховувалася національнасвідомість та гідність майбутньої генерації українців, передавалося багатствоморальної та культурної традиційності, зв’язок з українським народом, рідноюземлею. Недарма серед провідних полковників Війська Запорізького було багатосаме вихованців таких шкіл.
Більш ретельно донавчання дітей молодшого віку підійшли вже у XIX столітті. Саме тоді булиорганізовані церковно-приходські школи, ліцеї, гімназії. Щодо організаціїнавчально-виховного процесу у молодших класах тогочасних освітніх закладівможна сказати небагато: Освітня програма була поділена на уроки, які триваличасом до 2-х годин, класи складалися з 40-50 учнів, вчитель міг вести всідисципліни і не завжди був особою висококваліфікованою та компетентною. Методиканавчання полягала у простому заучуванні цілих сторінок з підручників, неіснувало ніякої методики навчанню грамоти, викладання велося переважноросійською чи церковнослов’янською мовами, українська мова була заборонена. Такаситуація створювала певні труднощі для учнів: незнання чужої мови, необхідністьзаучувати цілі слова замість детального аналізу звуків та літер, відсутністьіндивідуального підходу, існування інституту фізичних покарань — все це робилонавчання важким та нецікавим.
Багато українськихпросвітителів звертало увагу на необхідність українізації освіти з метоюформування національно свідомого покоління і для досягнення кращих результатівв освіті. Так, крім духовної освіти Костомаров наполягав на оволодінні учнямирідної мови, граматики, розширення знань з природознавства, основ народногожиття [16].
Всі прогресивніпедагоги того часу наголошували на важливості виховання в батьківськомусередовищі, як паралельного з початковою школою педагогічного впливу: “урідному мовному оточенні важливим фактором є наслідування батьків, шляхом якогодитина оволодіває не тільки мовою, а й засвоює різні життєві навички та етикународу — відбувається становлення почуття поваги до старших, любові добатьківського краю, його звичаїв. Якщо підмінити дитині її природний мовнийгрунт, починають руйнуватись, так би мовити, автоматизовані компоненти, щосприяють утворенню динамічних стереотипів. ” [4, с.87].
Великий внесок урозвиток загальної освіти в цілому, і початкової зокрема, зробив видатнийукраїнець-педагог Костянтин Дмитрович Ушинський. Основою педагогічної системиУшинського є принцип народності, який ґрунтується на думці, що народ має правой повинен мати школу рідною мовою, побудовану на власних національних засадах. “Єлише одна загальна для всіх природжена схильність, на яку може розраховувативиховання: це те, що ми звемо народністю..." [25, с.99].
Духовно-моральневиховання, на думку Ушинського, повинно розвивати в дитини гуманність, почуттянаціональної і власної гідності у поєднанні із скромністю, чесність іправдивість, патріотизм, працьовитість, дисциплінованість [16].
Іншийосновоположник української педагогіки Б.Д. Грінченко вважав, що нова школаповинна надати освіті розвиваючий, виховуючий характер. Він не вважав, щоголовним завданням школи є наповнення учнівських голів певною сумою знань. всясуть народної школи полягає, на думку педагога, в тім, щоб виховати розумдитини, розвинути, зміцнити його, зробити дитину придатною для подальшоїдіяльності. Б.Д. Грінченко стояв на тій позиції, що всі знання, які ученьнабуває в школі, повинні бути тільки засобами для розвитку розумової силиучнів, і всі предмети її навчального курсу повинні строго відповідати цій меті.Для того, щоб розвивати розумові здібності дітей, вчитель має добиративідповідні методи навчання. Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, неусвідомленезапам’ятовування, протиставляючи їм навчальну роботу, що розвивала образне іабстрактне мислення, забезпечувала глибину знань. Він залучав до самостійногочитання, обговорення прочитаного. Читання дає дитині новий грунт для роботисвого мислення [16].
“Діти спочаткувивчались розкладати слова на склади й на окремі звуки, потім доходило до того,що з показаних їм звуків самі складали слова." [7, с.61-62].
Усна робота упершому класі завершувалася сполученням звуків у склади й слова. Б.Д. Грінченкорекомендує після опрацювання звукової системи української мови приступати дочитання та писання. Значне місце в книзі для першокласників приділялосязавданням граматичного характеру, які подавалися до кожної теми. Замість крапокдітям необхідно було відшукати потрібну граматичну форму. Це, на думку Грінченка,зацікавлює учнів і привчає їх свідоміше порядкувати мовою.
Грінченко зауважував,що на особі вчителя ґрунтується все навчання і виховання. Він хотів його бачитивисокоосвіченою, високоморальною особою, яка досконало знає свою справу,сумлінно виконує вчительський обов’язок, є справедливою, послідовною іцілеспрямованою в своїх діях. [16].
За часівУкраїнської Народної Республіки молодша школа проходить суттєву реорганізацію. Вонавиділяється у окрему частину загальноосвітньої системи. Вводитьсяобов’язковість початкової освіти, знижується віковий освітній ценз: вінстановить 7-8 років. Проводиться всебічна українізація та індивідуалізаціянавчання, на перше місце виходить особистість школяра як суб’єктанавчально-виховного процесу. Організовуються “системні школи", які внароді назвали “петлюрівськими". Системність їхня полягала у неперервностіосвіти від молодшої школи до здобуття професії. Одним з найактивніших реформаторівшколи був відомий український вчений, політик, педагог Михайло Грушевський. Першоосновоюгромадянського виховання він вважає історію рідного краю. Наслідком її вивченнямає бути культ рідних традицій, рідної сторони, моральних вартостей, виявлених нею- справ попередніх поколінь [16].
Неоцінимий внесоку розвиток початкової освіти внесла педагог С.Ф. Русова. Головним завданнямпедагога, на її думку, є розвиток самостійності дитини. Треба не вчити дитину,не давати їй готове знання, хоч би й саме початкове, а більш усього збудити вдитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, — щоб очідитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися йколо олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу [23].
Категоричнозасуджує Русова бездумну сувору шкільну дисципліну, виступає за панування унавчальному закладі жвавого настрою, веселості, поваги, уваги і любові до дітей.
Педагог переконанав тому, що в рідній школі розкриватимуться всі природні задатки дитини, яканабуватиме гармонійного розвитку. Це можливе за умов, якщо виховання будеіндивідуальним, пристосованим до природи дитини; національним, відповідатимесоціально-культурним вимогам життя.
Педагог постійнонагадує вчителям про необхідність врахування індивідуальних особливостей дітей[16].
Українарадянського періоду зазнавала руйнації власної освітньої системи. На першийплан виходили принципи виховання колективізму та засобами колективу. Негативноговпливу освіта зазнала через втручання адміністративно-командної системи, щонамагалася повністю контролювати не лише саму освіту, а й навіть і думкиосвітян. Проте, серед невизначеності та одноманітності освітніх підходів можнавиділити цікавий підхід А.С. Макаренка до ролі вчителя у процесі навчання тавиховання. Вчитель, на його думку, має виступати не керівником, диктаторомшкільного буття, а спільником.
Педагог стояв натому, щоб спілкування вчителів і учнів базувалося на дружніх взаєминах, повазівчителя до особистості учня, вірі в його сили й можливості [16].
І на завершенняісторичного огляду розвитку початкової освіти та методики організації тавизначення основних цілей навчально-виховного процесу згадаємо про В.О. Сухомлинського,який був чи не першим новатором в шкільній освіті Радянського Союзу. Найголовнішимаспектом педагогічної системи Сухомлинського є виховання у кожного вихованцяповаги до самого себе. Він вважав, що до того часу, поки є самоповага, існує йшкола.
Виховання дітей6-10 років Сухомлинський називав “школою сердечності" Він радив педагогамі батькам дітей вчити добру, любові, милосердю. Для цього треба, щоб дітипостійно бачили гуманістичний зміст вчинків і поведінки тих, хто їх оточує [16].
ГуманізмСухомлинського особливо яскраво виявився у його ставленні до організаціїнавчання учнів. Розумову працю дітей педагог розглядав як засіб розвиткурозумових сил і здібностей, засуджуючи механічне заучування і неусвідомленістьзнань. Чим вищий рівень духовного життя дитини, тим більшу радість приноситьпраця [16].
Розв’язанняпроблеми міцних осмислених знань можливе за умови напруження власних зусиль,досягнення працею успіху, радості розумової праці — цих трьох сходинок на шляхупізнання.
Навчальнудіяльність Сухомлинський розглядав необхідною умовою формування духовно багатоїособистості. Вона (діяльність) має бути активною і творчою, чому допомагаєспеціальна організація розумової праці на уроках і в позакласний час, включенняучнів до творчості, пошуково-експедиційної роботи тощо [16].
“Не втратити науроці жодної хвилини, жодної миті без активної розумової праці, що може бути нерозумнішим у такій тонкій справі, як виховання людини. Така цілеспрямованість уроботі вчителя просто означає: витиснути з дітей все, що вони можуть дати. Післятаких “ефективних" уроків дитина повертається додому стомленою. Вона легкороздратовується і збуджується. ” [24, с.119].
Таким чином, мибачимо, що протягом багатьох століть дидактика початкової школи проходиласкладний шлях становлення і розвитку. Методика організації навчання і вихованнямолодших школярів ускладнювалася і ставала все більш розгалуженою і насиченою. Існувалирізноманітні підходи та системи, які акцентували увагу як на вузьких аспектахнавчання, наприклад, духовному вихованні, так і поєднували в собі різноманітніположення освітнього процесу, використовували зв’язки з іншими галузями науки; розвивалисявід загально-колективного до індивідуального, творчого підходу до навчання івиховання. Поступово було вироблено гуманізаційний підхід, який взятий наозброєння сучасною системою початкової школи, як це зазначається у Державнійпрограмі “Освіта: Україна XXI століття” [9]. Школа перетворюється з закладу, денавчають, у заклад, де вчаться, де учень стає не об’єктом, суб’єктомнавчально-виховного процесу. А початкова школа стає першою ланкою у системіформування нової особистості, нового громадянина, патріота своєї держави. Ауспішність цього процесу цілком залежить від професійної компетентності,всебічної обізнаності, педагогічної майстерності та психологічної і моральноїчистоти вчителя, як першого дорослого, хто зустрічає дітей на їхньому шляхусоціалізації та становлення.
Саме ці аспектипедагогічної діяльності вчителя молодших класів і досліджуються у наступнійчастині нашої роботи.2. Теоретичні аспекти
На першому місці упрофесіоналізмі вчителя, на наш погляд, стоїть педагогічна майстерністьвчителя, яка складається з таких характеристик: гуманістична спрямованість,професійна компетентність, здібність до педагогічної діяльності, педагогічнатехніка. Педагогічна майстерність є основою навчальної і виховної роботивчителя. Як визначає В.В. Ягупов, “Педагогічна майстерність — це комплексвластивостей особистості, що забезпечує високий рівень самоорганізаціїпрофесійної діяльності на рефлексивній основі” [30, с.166]. Від рівня цієїмайстерності залежить якість навчання, його відповідність основним принципамдидактики: поступовості, наочності, зв’язку з життям, послідовності, поєднаннітеорії і практики, доступності, науковості тощо.
Отже, мипропонуємо детальніше розглянути всі аспекти педагогічної майстерності таз’ясувати їхню значимість та вплив на процес підготовки вчителя молодших класівдо проведення заняття.
Гуманістичнаспрямованість — спрямованість на особистість іншої людини, утвердження словом іпрацею найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки й стосунків. Цевияв професійної ідеології вчителя, його ціннісного ставлення до педагогічноїдійсності, її мети, змісту, засобів, суб'єктів. Слід ураховувати той факт, щодіяльність вихователя зіткана з педагогічних драм, якщо драмою вважатизіткнення думок, боротьбу за утвердження позиції. Причому, що вищий рівеньмайстерності, то чіткіша виявляються конфлікти, бо новизна систем, якіпропонуються талановитими вчителями, часто натрапляє на опір сталих поглядів. Сутьу тому, як співвідносяться особисті установки вчителя з головною метоювиховання і на що спрямовані їхні думки, прагнення, дії.
Отже, педагогічнаспрямованість особистості кожного вчителя багатоаспектна. ЇЇ становлятьціннісні орієнтації:
на себе— самоутвердження(щоб бачили в мені кваліфікованого, вимогливого, справжнього вчителя);
на засобипедагогічного впливу (коли найважливіше для вчителя — програма, заходи, способиїх пред'явлення);
на школяра(дитячийколектив в актуальних умовах — адаптація);
на метупедагогічної діяльності (на допомогу школяреві в розвитку — гуманістичнастратегія).
Для педагогапровідною є орієнтація на головну мету за гармонійної узгодженості всіх інших: гуманізаціїдіяльності, гідного самоутвердження, доцільності засобів, врахування потребвихованців. Лише за умови почуття відповідальності перед майбуттям,усвідомлення мети і великої любові до дітей починає формуватися професійнамайстерність учителя.
Гуманістичнаспрямованість як надзавдання у повсякденній роботі майстра завжди визначає йогоконкретні завдання. Порівняймо дві позиції. Учитель дізналася про думку учнящодо непорядків у школі, яку хлопець висловив перевіряючим. Думка школяра булакритична, гостра, але висловлена від щирого серця. Завуч виявив невдоволеннячерез те, що виникла конфліктна ситуація. Марія Василівна, класний керівник,захистила хлопця, запропонувавши звучу разом з учнями обговорити проблемуповедінки в класі, схваливши небайдужість Миколи і давши йому і його товаришамможливість обміркувати, як змінити обставини. Ми бачимо, що в одного педагогапереважає думка про престиж закладу. І це було б добре, коли б через це нестраждали учні. Другий учитель вболіває за розвиток учня, дбає, щоб критичнийзапал Миколи переріс у творчу енергію, щоб у нього формувалася громадянськапозиція.
Гуманістичнаспрямованість педагога визначає стратегію його уроку. Якщо спрямованістьпедагога гуманістична, вона завжди виявляється як активна позиція. Протенерідко трапляються й такі ситуації: якщо ти, вчитель, не маєш змоги змінитиобставини, то що заважає сказати дітям чесно: тут коїться неподобство, — та йподумати, що слід зробити.
Гуманістичнаспрямованість є виявом здатності бачити великі завдання у малих справах. Вонадає змогу оцінювати свою діяльність з точки зору не лише безпосередніх, а йопосередкованих результатів, тобто тих позитивних індивідуальних змін ужиттєдіяльності і структурі особистості своїх вихованців, частковиморганізатором яких він є сам як особа, відповідальна за якість організаціївиховного процесу.
Саме гуманістичнаспрямованість дозволяє вчителю формувати у дітей відповідні соціально-ціністніорієнтації, що відбувається завдяки утворення уявлень про ту, або іншу якістьчи характеристику особистості. Дитина відчуває стан тієї чи іншої якості, виражаєвідчуття у власній творчій діяльності, емоційно переживає певні стани, виражаєїх у своїй поведінці. “Отже, дитина не лише засвоює норму, але й доповнює їїзмістовну характеристику власним смислом, ця норма набуває для неї особистісноїзначущості і, таким чином, забезпечується єдність об’єктивного і суб’єктивногозасвоєння соціальних цінностей" [13, с.50].
Підвалиноюпедагогічної майстерності є професійна компетентність. Знання вчителя звернені,з одного боку, до дисципліни, яку він викладає, а з другого — до учнів,психологію яких мусить добре знати. Готуючись до уроку, вчитель обмірковує йогозміст, методику, враховує особливості сприймання учнів цього віку, класу,власні можливості. Отже, зміст професійної компетентності — це знання предмета,методики його викладання, педагогіки і психології. Важливою особливістюпрофесійних педагогічних знань є їх комплексність, що потребує від учителявміння синтезувати матеріал для успішного розв'язання педагогічних задач,аналізу педагогічних ситуацій, що зумовлюють необхідність осмисленняпсихологічної сутності явищ, вибору засобів взаємодії. Розв'язання кожноїпедагогічної задачі актуалізує всю систему педагогічних знань учителя, яківиявляються як єдине ціле.
Знання педагога — несума засвоєних дисциплін, а особистісно забарвлена усвідомлена система, де ємісце власним оцінкам, критичним поглядам. «Головне в житті не самезнання, а та гармонія, яка виявляється, коли знання добре вміщені в душі, тафілософія, яка визначає людину, її світогляд».
Для того, щобвикликати в учнів певне ставлення до предмета, обговорюваного на уроці, вчительвисловлює своє розуміння проблеми, свої міркування. Звучить; «Я гадаю…»; «Мені здається...» А буває й так: студент на педагогічнійпрактиці точно передає думку з підручника, розповідає грамотно, послідовно, авласної думки класу не дістає у відповідь. Тут маємо відтворення почутого, незігріте власними роздумами. Так, інколи вчитель забуває педагогічну істину: якщосам не розкриваєшся перед учнями, не даєш їм проникнути у світ своїх почуттів,думок, марно очікувати щирих відповідей. І таке навчання не є розвиткомтворчого потенціалу учнів, а перетворюється на тяжкий шлях «накопиченнязнань».
Майстерністьпедагога — в «олюднюванні», натхненності знання, яке не переноситьсяз книг в аудиторію, а висловлюється як власний погляд на світ. На грунтіпрофесійних знань формується педагогічна свідомість — принципи і правила, які єзасадовими щодо дій і вчинків учителя. Ці принципи і правила кожний педагогвиробляє на підставі власного досвіду, але осмислити, усвідомити їх можна лишеза допомогою наукових знань, що потребують систематичного поповнення. Слідзауважити, що складність навчання вчителя, набуття професійної компетентностіполягає і в тому, що професійне знання має формуватися водночас на всіх рівнях:методологічному, теоретичному, методичному, технологічному. Це потребуєрозвинутого професійного мислення, здатності добирати, аналізувати йсинтезувати здобуті знання у досягненні педагогічної мети, уявляти технологіюїх застосування.
Проте швидкістьнабуття майстерності не регламентується лише накопиченням професійних знань. Єіндивідуальні передумови успішної діяльності, стимулятори професійногозростання — здібності.
Отже, третімелементом у структурі педагогічної майстерності є здібності до педагогічноїдіяльності. Вони залежать від особливостей перебігу психічних процесів,що сприяють успішній педагогічній діяльності. Аналіз педагогічних здібностейздійснено у низці фундаментальних досліджень.
Якщо говорити прогенеральну здібність, що об'єднує всі провідні, то, на нашу думку, — цечутливість до людини, яка росте, до особистості, яка формується. Спираючись надослідження, можна виокремити такі шість провідних здібностей до педагогічноїдіяльності:
комунікативність — професійна здатність педагога, що характеризується потребою у спілкуванні,готовністю легко вступати в контакт, викликати позитивні емоції успіврозмовника й відчувати задоволення від спілкування;
перцептивніздібності — професійна проникливість, пильність,
педагогічна інтуїція,здатність сприймати і розуміти іншу людину.
3) динамізм особистості — здатність активно впливати на іншу особистість;
4) емоційна стабільність — здатність володіти собою, зберігатисамоконтроль, здійснювати саморегуляцію за будь-якої ситуації, незалежно відсили зовнішніх чинників, що провокують емоційний зрив;
5) оптимістичне прогнозування — прогнозування розвитку особистості зорієнтацією на позитивне в ній і перетворення всієї структури особистості черезвплив на позитивні якості;
6) креативність — здатність до творчості, спроможність генерувати незвичніідеї, відходити від традиційних схем, швидко розв'язувати проблемні ситуації.
Здібності допедагогічної діяльності можна оцінити залежно від того, як швидко йдепрофесійне навчання.
Сфера впливу, полетяжіння вмілого педагога поширюються передусім на нього самого. Самовладання,здатність до саморегуляції, емоційна усталеність особистості дають змогуволодіти ситуацією. Визначаючи оптимістичне прогнозування як одну з провіднихпрофесійно-педагогічних здібностей, ми водночас наголошуємо на зв'язкукомплексу здібностей зі спрямованістю особистості вчителя. Професійний оптимізмє опертям на позитивне у становленні особистості будь-якої людини. Вчитель немає права сказати учневі: «Ніколи...»
Четвертий елементпедагогічної майстерності — педагогічна техніка як форма організації поведінкивчителя. Знання, спрямованість і здібність без умінь, без володіння способамидій не є гарантією високих результатів. Педагогічна техніка — це вміннявикористовувати психофізичний апарат як інструмент виховного впливу, це прийомиволодіння собою (своїм організмом, настроєм, мовленням, увагою й уявою) іприйоми впливу на інших (вербальними і невербальними засобами). Ягупов виділяєдві групи компонентів педагогічної техніки. До першої відносяться фактори, щовпливають на вміння управляти своєю поведінкою (кмітливість, розум, умінняуправляти емоціями, техніка мови, компетентність тощо), до другої — умінняпедагога впливати на особистість вихованця (комунікативні, дидактичні, організаційнівміння, пантоміміка, технологічність підходу до навчання) [30].
Елементипедагогічної майстерності дають змогу з'ясувати системність цього явища впедагогічній діяльності. Високий рівень майстерності надає нової якості всійроботі педагога: формується професійна позиція, що акумулює в собі вищі рівніспрямованості, знань і готовності до дії; розвинуті знання стають інструментомдля самоаналізу і вияву резервів саморуху; високий рівень здібностей стимулюєсаморозкриття особистості, а вдосконалення педагогічної техніки — пошукрезультату, адекватного задумові.
Критеріямимайстерності педагога є доцільність (за спрямованістю), продуктивність (зарезультатами), діалогічність (характер стосунків з учнями), оптимальність (увиборі засобів), творчість (за змістом діяльності).
В оволодіннімайстерністю можна виокремити кілька рівнів.
Елементарнийрівень. У вчителя наявні лише окремі якості професійної діяльності. Найчастіше- це володіння знаннями для виконання педагогічної дії, володіння предметомвикладання. Проте через брак спрямованості на розвиток учня, технікиорганізації діалогу продуктивність його навчально-виховної діяльності е низькою.
Базовий рівень.Учитель володіє основами педагогічної майстерності: педагогічні діїгуманістично зорієнтовані, стосунки з учнями і колегами розвиваються напозитивній основі, добре засвоєно предмет викладання, методично впевнено ісамостійно організовано навчально-виховний процес на уроці. Цього рівня, якправило, досягають наприкінці навчання у вузі.
Досконалий рівень.Характеризується чіткою спрямованістю дій учителя, їх високою якістю,діалогічною взаємодією у спілкуванні. Вчитель самостійно планує і організовуєсвою діяльність на тривалий проміжок часу, маючи головним завданням розвитокособистості учня.
Творчий рівень.Характеризується ініціативністю і творчим підходом до організаціїпрофесійної діяльності. Вчитель самостійно конструює оригінальні педагогічнедоцільні прийоми взаємодії. Діяльність будує, спираючись на рефлексивний аналіз.Сформовано індивідуальний стиль професійної діяльності. Нами визначено, щопроцес організації заняття у початкових класах повинно відбуватися поступово іпроходити наступні етапи:
готуючись доуроку, вчитель повинен вияснити тему уроку, мету уроку, тип уроку, основніпитання уроку;
проаналізуватирезультати попередніх уроків;
переглянути планпопереднього уроку;
вивчити матеріал зпідручника, переглянути спеціальну та методичну літературу;
підібрати наглядніпосібники, фактичний матеріал, методичну літературу, роздатковий матеріал;
продумати плануроку, питання та їх послідовність;
врахувати віковіособливості дітей, важкі місця;
скласти плануроку, конспект уроку;
оцінити навчальнеі виховне значення матеріалу;
підготувати всенеобхідне для уроку;
перевіритиготовність до уроку свою, дітей, класу, обладнання.
М.М. Фіцулавиділяє наступні етапи підготовки вчителя до уроку: формулювання мети і завдань(відповідність мети уроку загальноприйнятим освітній, розвиваючій та виховнійцілям), визначення обсягу і змісту навчального матеріалу, вибір форморганізації навчання, вибір методів і прийомів навчання, наочно-технічнеоснащення уроку, визначення змісту й методики виконання домашнього завдання,складання плану-проспекту уроку, перевірка готовності учителя до уроку,перевірка готовності учнів до уроку [26]. Ці складові в цілому співпадають ізвизначеними нами й відповідають основним принципам організації навчальногозаняття.
Формулаефективності уроку включає дві складові частини: ретельність підготовки імайстерність проведення. Погано спланований, недостатньо продуманий, поспішноспроектований і не узгоджений з можливостями учнів якісним бути не може. Підготовкауроку це розробка комплексу заходів, вибір такої організації навчально-виховногопроцесу, яка в даних конкретних умовах забезпечує найвищий кінцевий результат.
У підготовцівчителя до уроку виділяються три етапи: діагностика, прогнозування,проектування (планування). При цьому передбачається, що вчитель добре знаєфактичний матеріал, вільно орієнтується в своєму навчальному предметі. Він ведеі поповнює власні так звані тематичні папки або робочі книги, куди заноситьновітні відомості, що з'явилися в області предмета, що викладається ним, проблемніпитання і завдання, тестові матеріали тощо. Для успішної підготовки уроку,підкреслимо ще раз, важливо, щоб у педагога не було проблем з фактичнимизавданнями, щоб він упевнено володів навчальним матеріалом.
Підготовча роботазводиться до “пристосування” навчальної інформації до можливостей класу, оцінкиі вибору такої схеми організації пізнавальної праці і колективної співпраці,яка дасть максимальний ефект. Щоб вибрати оптимальну схему проведення уроку,розраховується час навчального заняття. У його основі алгоритм підготовки уроку,послідовне виконання кроків якого гарантує облік всіх важливих факторів іобставин, від них залежить ефективність майбутнього заняття. Реалізаціяалгоритму починається з діагностування конкретних умов. Діагностика (про неївже говорилося в зв'язку з проектуванням виховної роботи) полягає в “проясненні"всіх обставин проведення уроку: можливостей тих, хто вчиться, мотивів їхдіяльності і поведінки, запитів і схильностей, інтересів і здібностей,необхідного рівня навченості, характеру навчального матеріалу, йогоособливостей і практичної значущості, структури уроку, а також у уважномуаналізі всіх витрат часу в навчальному процесі на повторення (актуалізацію) опорнихзнань, засвоєння нової інформації, закріплення і систематизацію, контроль ікорекцію знань, умінь. Завершується даний етап отриманням діагностичної картиуроку, на якій наочно представляється дія визначальних ефективність заняття. Найбільшаякість очікується в тому випадку, коли фактори знаходяться в зоні оптимальнихумов.
Прогнозуванняполягає у визначенні результатів, що очікується отримати під час проведеннянавчально-виховної діяльності вчителем. Тут доцільно поділити весь урок напевні етапи, які допоможуть усвідомити загальну мету навчання і виховання черездосягнення часткових цілей, притаманних кожному етапові. Так, Білан О.І. виділяєтри етапи, які допомагають спрогнозувати більш реальні результати освітньоїдіяльності вчителя: ознайомлювальний, мовленнєво-комунікативний тамовленнєво-творчий. На першому етапі учні працюють з ілюстраціями, наочністю,що полегшують сприйняття матеріалу. Ілюстрація в цьому випадку дає тему, зміст,матеріал, на якому розвивається мовлення дітей і вміння користуватисьвідповідними дидактичними засобами. У змістовний аспект другого етапу покладеноцілеспрямоване навчання розповіді за ілюстраціями, розвиток мовлення учнів. Нацьому етапі реалізується принцип вмотивованості навчання, стимуляціїнавчально-пізнавальної діяльності. Метою третього етапу є збагачення знань,доповнення та уточнення отриманих знань [2]. Поділивши весь урок на такі етапи,дуже легко спрогнозувати результати, що вчитель отримує під час заняття.
Щодо планування,то цей аспект полягає у складанні певного алгоритму підготовки, організації тапроведення уроку. Такий алгоритм був детально описаний вище, тому вертатися донього немає потреби.
Важливим є те, яквчитель збирається спілкуватися з учнями, який стиль спілкування він обере: авторитарний,ліберальний чи демократичний. Від цього залежить успішність очікуванихрезультатів, їхня позитивність. У початковій школі неможливо зупинитися наодному певному стилі спілкування, тому що учням потрібно створити атмосферущирості, любові, батьківської турботи, що є складним завданням педагога.
Отже, підводячипідсумки, можна визначити, що підготовка вчителя до уроку є кропіткою таретельною справою. Кожний урок є своєрідним іспитом для вчителя на “прочність”,відповідність компетентному рівню, перевіркою його соціально-педагогічнихпринципів та світогляду. Хоча й можна скласти певний алгоритм підготовкивчителя до уроку, проте, ми пам’ятаємо, що урок не повинен повторюватипопередній, бути подібним, шаблонним. Діти завжди це відчувають і ніколи непробачають такої халатності педагогу. Тому й визначається як окреме завданняпедагога — постійна самоосвіта та самовдосконалення, пошук новаторських табільш активних, творчих форм організації та проведення занять.
Висновки
Відповідно до метита завдань нашого дослідження ми можемо зробити наступні висновки:
Аналіз літературиз історії педагогічної думки дозволяє стверджувати, що питання організаціїнавчання і виховання в початковій школі до ХІХ століття кардинально нерозглядалося, а поєднувалося з аспектом родинного виховання. Лише з серединипозаминулого століття це питання почало розглядатися у працях видатнихпедагогів, таких як: Г. Ващенко, К. Ушинський, Т. Шевченко, М. Костомаров, С. Русовата інших. Ці науковці визначили основні цілі, предмет та завдання початковоїосвіти. Ними розроблено принципи поступовості та безперервності різних освітніхрівнів, у тому числі дошкільної та початкової освіти. Проте, стосовноорганізації навчання і виховання молодших школярів, то вони екстраполювалиметоди і прийоми, що існували в старшій школі, намагаючись відібратинайефективніші та на їхній базі створити дидактику початкової школи.
На сучасному етапіпитання організації навчально-виховного процесу у початковій школідосліджується всебічно. Науковці виділяють багато шляхів і методів підготовкивчителя до уроку. Всі вони погоджуються у тому, що серед першочергових завданьпедагога повинні бути питання поєднання індивідуального підходу, відповідностіпринципам навчання, саморозвиток та самоосвіта вчителя, розвиток творчихздібностей учнів, застосування педагогічної майстерності як складової успішноїдіяльності вчителя під час проведення уроку.
Нами було розробленоалгоритм підготовки вчителя початкової школи до уроку, який полягає у ретельнійдобірці навчального та виховного матеріалу, відповідності його розумовим тафізіологічним і психологічним особливостям учнів, плануванні та прогнозуванніпедагогічного впливу, побудові активного взаємодії з учнівським колективом,діагностиці можливостей колективу та індивідуумів.
Список використаної літератури
1. Басова Н.В. Педагогика и практическая психология. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. — 416 с.
2. Білан О.І. Навчання дітей монологічного мовлення,використовуючи художні ілюстрації // Науковий вісник Південноукраїнськогодержавного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського (Збірник науковихпраць). — № 11. — Одеса. — 2004. — С.107-112.
3. Бойко А.М. Григорій Ващенко: альтернатива поглядіві оцінок: Навчальний посібник. — К.: Інститут змісту і методів навчання, 1998.- 235 с.
4. Веркалець М.М. Освітньо-педагогічна спадщина // Ріднашкола, 1989. — № 8. — С.82-92.
5. Власенко С.П. Особливості становлення сучасноїбагаторівневої освіти вчителя початкових класів: Автореф. дис. …канд. пед. наук:13.00.04. — К., 2002. — 21 с.
6. Гончаренко C.У. Український педагогічний словник. — К.: Либідь, 1997. — 376 с.
7. Грінченко Б. Українська граматка. — К., 1917. — 164с.
8. Громцева А.К. Формирование у школьников готовностик самообразованию. — М.: Просвещение, 1983. — 144 с.
9. Державнанаціональна програма „Освіта"(„Україна ХХІ століття”) // Освіта. — 1993. — № 44, 45, 46. — 38 с.
10. Зязюн І.А. Гуманістична стратегія теорії тапрактики навчального процесу // Рідна школа. — 2000. — № 8. — С.8-13.
11. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы. — СПБ.: Питер, 2000.- 480 с.
12. Казанжи І.В. Формування творчих здібностеймайбутніх учителів початкових класів в процесі підготовки до позаурочноївиховної діяльності // Науковий вісник Південноукраїнського державногопедагогічного університету ім. К.Д. Ушинського (Збірник наукових праць). — № 11.- Одеса. — 2004. — C.89-95.
13. Колбіна Л.А. Професійно-педагогічні соціально-цінісніорієнтації вчителя початкових класів // Матеріали ІІ Міжнародноїнауково-практичної конференції “Динаміка наукових досліджень”2003”. Том 30. Педагогіка.- Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. — С.49-50.
14. Крамар В.У. Духовне виховання у позанавчальнійроботі // Сучасні інформаційні технології та інноваційні методики навчання впідготовці фахівців: методологія, теорія, досвід, проблеми: Зб. наук. пр. — Випуск 5/Редкол.: І.А. Зязюн (голова) та ін. — Київ — Вінниця: ДОВ Вінниця,2004. — С.262-265.
15. Литвиненко С.А. Теоретико-методичні засадипідготовки майбутніх учителів початкових класів до соціально-педагогічноїдіяльності // Науковий вісник Південноукраїнського державного педагогічногоуніверситету ім. К.Д. Ушинського (Збірник наукових праць). — № 11. — Одеса. — 2004. — С.49-56.
16. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історіяукраїнської педагогіки. Навчальний посібник для педагогічних навчальнихзакладів. — К.: Інститут змісту і методів навчання МО України, 1998. — 360 с.
17. Мойсеюк А. Є. Педагогіка. Навчальний посібник.3-євидання, доп. — К.: ВАТ КДНК, 2001. — 608 с.
18. Освітнітехнології: Навчально-методичнийпосібник / О.М. Пєхота, А.З. Кіктенко, О.М. Любарська та інші; За заг. ред О.М.Пєхоти. — К.: А.С.К., 2001. — 256 с.
19. Основыпедагогического мастерства: Учебноепособие для педагогических специальностей высших учебных заведений / Под ред. И.А.Зязюна. — М.: Педагогика, 1989. — 332 с.
20. Остапенко М. Виховати людину // Завуч. — 1999. — №35. — С.5.
21. Педагогика: Учебное пособие для студентовпедагогических институтов / Под ред. Ю.К. Бабанского. — М.: Просвещение, 1983.- 608 с.
22. Руденко Ю.Д. Українська козацька педагогіка: відродження,пошуки, перспективи // Рідна школа. — 1994. — №5. — С.13-18.
23. Русова С. Мої спомини. — К.: А.С.К., 1996. — 234 с.
24. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям // Вибрані тв.У 5-ти т. — К., 1977. — Т.3. — 186 с.
25. Ушинський К. Про народність у громадськомувихованні // Вибрані педагогічні твори. У 2-х т. — Т.1. — 218 с.
26. Фіцула М.М. Педагогіка: навчальний посібник длястудентів вищих педагогічних закладів освіти. — К.: Вид. Центр “Академія",2000. — 544 с.
27. Хомич Л.О. Професійно-педагогічна підготовкавчителя початкових класів. — К.: Магістр-S, 1998. — 124 с.
28. Хуторской А.В. Современная дидактика: Учебник длявузов. — СПб.: Питер, 2001. — 544 с.: ил. — (Серия “Учебник нового века”).
29. Шиянов Е.Н., Котова И.Б. Развитие личности вобучении: Учеб. пособ. для студ. пед. вузов. — М.: Издательский центр“Академія”, 1999. — С.64-70
30. Ягупов В.В. Педагогіка: Навч. посібник. — К.: Либідь,2003. — 560 с.