Виникненняі розвиток соціальної педагогіки як галузі людинознавства
Зміст
Вступ
1. Соціальна педагогіка якскладова „людинознавства”, її суть та завдання
2. Історичні передумовистановлення і розвитку соціальної педагогіки
3. Основоположні принципи соціальноїпедагогіки
4. Суть та об’єктн0-предметна областьсоціальної педагогіки
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Педагогіканадзвичайно багатогранна. Досліджуваний нею предмет настільки складний, щоокрема наука не в змозі повністю охопити його суть. Тому сучасну педагогікуправильніше називати системною наук про виховання.
Структурасучасної педагогіки відображає зв’язки і відносини, що виникли під часісторичного розвитку педагогічних знань, визначає місце кожної з педагогічнихнаук, її роль для педагогічної практики. Нині педагогічна наука об’єднує додвадцяти педагогічних галузей. Їх кількість зростає залежно від суспільнихпотреб.
Останнім часомшироко заявляють про себе такі нові галузі науки, як філософія виховання,порівняльна педагогіка, соціальна педагогіка та інші. Соціальна педагогікавивчає проблеми позашкільного виховання дітей та дорослих. В її складівиділяють такі галузі, як сімейна педагогіка, педагогіка перевиховуванняправопорушників та інші. ( 3, стр. 20)
Соціальнапедагогіка також вивчає закономірності та механізми становлення і розвиткуособистості в процесі здобуття освіти і виховання у різних соціальнихінститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових,культурних та інших закладів, установ та соціальних служб, які сприяютьформуванню соціальної активності дітей та молоді в процесі вирішеннясуспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.
Науково –технічну структуру соціальної педагогіки утворюють:
- агогіка (проблеми попередження відхилень у поведінці дітей та підлітків) ;
- герогогіка( соціально – педагогічні проблеми людей похилого віку ) ;
- андрагогіка( освіта й виховання людини протягом усього її життя) ;
- віктимологія( проблеми категорії людей, які стали жертвами несправедливих умов соціальноїорганізації та насильства). (2, стр. 17)
У наш часінтенсивно обговорюються багатогранні проблеми людини і людського суспільства.Їх постановка і рішення визначаються міждисциплінарними проблемами з різнимисвітоглядними і ціннісними установками. Одні дослідники обирають базисом наукпро людину біологію чи психологію. Їм заперечують представники гуманітарнихзнань, серед яких чимало суперечок, що стосуються вибору основних напрямківпізнання. Останнім часом серйозного впливу набуває соціальна педагогіка.
Народжена новимиінтелектуальними поглядами на світ, зростаючим усвідомленням цінності ізначимості соціальної ролі людини, соціальна педагогіка – це насправді бурхливорозвиваюча область соціально значимих знань. Сьогодні вона зайняла достойнемісце серед гуманітарних наук, ставши системоутворюючим фактором дляантропологічної трактовки суспільних явищ, інтелектуальною та методологічноюосновою гуманітарних структур.
Поряд з іншимигуманітарними науками, соціальна педагогіка складає основу раціональногопізнання світу, протистоїть інтелектуальному збідненню суспільства, ставитьзавдання закрити „чорну дірку” неосвіченості, в яку може скотитись країна.
1. Соціальна педагогіка якскладова „людинознавства”, її суть та завдання
Соціальнапедагогіка, що входить в структуру „людинознавства”, і як науковий напрямок, іяк освітня галузь включає в себе масштабний комплекс різноманітних соціальнихфункцій, багатогранним за своїм змістом і спрямованістю. Вся сукупність цихсоціальних і наукових функцій орієнтована на підтримку людей в процесістановлення нових, цивілізованих умов життя, забезпечуючи ефективну взаємодію іспілкування, соціальне самовизначення і самовираження, суспільний ііндивідуальний соціальний розвиток.
Соціальнапедагогіка відображає як у дзеркалі наше власне духовне обличчя, образ людини іобличчя світу. Вона намагається відповісти на фундаментальні питаннясучасності: Що означає бути людиною? У чому призначення людини? Як статисоціально активною особистістю? Тим самим, у міру своїх можливостей, вонадопомагає людині зрозуміти саму себе, збагатити своє життя, посилити свійособистий інтелектуальний потенціал.
Вона вивчає місцелюдини в житті суспільства, складний процес створення і освоєння людиною своєюсоціокультурної дійсності. Виходячи с цього, вона проявляє себе не просто якописувальна частина пізнання, але й як наука, яка намагається розкритиможливості вдосконалення життєвого світу людини, наука про конкретні і реальнішляхи досягнення цієї мети. Туму її мірою слід розглядати як особливу системузнань, що досліджує фундаментальний спосіб життя людини, його соціальний,природний і діяльнісний потенціал. Звідси беруться основи для інтерпретаціїнапрямків діяльності людини, зміст його свідомості і поведінки.
Соціальнапедагогіка вимушена сьогодні розвиватися в умовах несприятливого, частодраматичного соціального буття. Тут особливо важлива конструктивна думка,направлена на пізнання складного і суперечливого світу людини, яка дозволяєвиділити його закономірності та порядки. Гуманітарне пізнання зосереджує увагуна людській унікальності, індивідуальності. В науковому пізнанні весь процесосвіти розглядається так, щоб зрозуміти, які фактори зберігають, а якізмінюють, розвивають і збагачують світ людини.
Відсутністьсерйозного аналізу і теоретичного підходу не лише об’єднує вітчизняні соціальнінауки, але і призводить до вузького і невизначеного трактування ролі освіти і виховання,що ставить під загрозу існуючі освітні процеси, особливо ті, які належать довивчення суспільства, що загрожує неадекватності теоретичних обґрунтувань соціальноїі культурної політики. У системі освіти накопичуються протиріччя, які можнауспішно вирішити лише на основі теоретичного усвідомлення обслуговуючих їхпричині факторів, аналіз породжуваних ними дій людини. У світлі соціальнупедагогіку можна розглядати як рух пізнання до об’єктивного аналізу життєвогосвіту людини, необхідному для нього, як намагання до самопізнання,раціональному усвідомлення цінностей і цілей, які сприяють суспільногорозвитку. Важливо, щоб не лише суспільство, але і кожна людина повною міроюусвідомили вирішальну роль вивчення соціальної педагогіки у формуваннісуспільного і особистого благополуччя.
Будь – яка наукалегко може бути зруйнована, якщо вона не буде опиратися на твердий грунтреального життя, не оволодіє найбагатшим емпіричним матеріалом. Мало знати,треба ще приміряти накопичені знання. Мало відшукати „дорогу до храму”, щоважливо само по собі, треба ще вийти з храму до людей, щоб вказати їм шлях.В.С. Соловйов писав: „ Я нітрохи не сумніваюсь, що справжня наука може пізнаватиі дійсно пізнає необхідні відношення чи закони явищ. Але лише питає: чизалишиться вона при цьому пізнанні на винятково емпіричному ґрунті чи невключає вона себе інших пізнавальних елементів, крім того, яким хоче обмежитийого відвернутий емпіризм.” ( 8. стр. 654 )
Лише глибоке,всестороннє теоретичне осмислення соціально педагогічної практики ( соціально –педагогічної діяльності в різних сферах соціальних відносин ) через проведеннябагатопланових дослідних, дослідно – експериментальних досліджень з апробаціїгіпотез, а не пусте „вправляння” в наукоподібний, відірваний від практикитеорезації – може вивести соціальну педагогіку з етапу розмитості,невизначеності у розумінні самої суті її як науки на рівень теоретичногообґрунтовування провідних соціально – педагогічних ідей ( не вигаданих, авиведених з практики ) і на цій основі – фундаментальних методологічнихположень. За „варіативністю” підходів, парадигм у визначенні принципових,суттєвих наукових основ насправді нерідко приховується суперечливість урозумінні і визнанні найбільш загальної соціально – педагогічної концепції,перевірених і апробованих її теоретичних положень. Серед таких найважливішихсоціально – педагогічних основ у розвитку соціальної практики в результатідовготривалого комплексного вивчення в монографії виділенні наступні ключовіположення:
- превентивно– профілактичний характер соціально – педагогічної підтримки, орієнтованої навсі категорії та контингенти з метою можливого раднішого виявлення проблем наоснові диференційованого, особисто – орієнтованого підходу;
- включеннясамих людей, клієнтів у процесі вирішення своїх проблем на принципахсамодопомоги як активних його суб’єктів, учасників життєдіяльності суспільства;
- пріоритетсоціально – педагогічної роботи з сім’єю, сімейно – сусідським співіснуванням,общиною, роботи з сім’єю, опора на сім’ю зі всіма контингентами населення, щосприяє гармонізації, розвитку духовно – моральних відносин у соціумі;
- інтеграціясил, засобів і можливостей різних державних і не державних інститутів ( на всіхрівнях, у тому числі на муніципальному, найближчому до сім’ї, особистості ) векономічному і повноцінному їх використанні в соціальній сфері; у роботі здітьми та дорослими, багатими та бідними, різними ексклюзивними і маргінальнимигрупами населення;
- підвищеннясоціально – педагогічної компетенції в процесі професіоналізації інститутусоціальних працівників, інших спеціалістів соціальної сфери, соціальних службрізноманітних відомств;
- визнанняі укріплення авторитету суспільних організацій, розвиток волонтерськогоініціативного руху з включенням до нього різних груп і верст населення, у томучислі розвиток різноманітних дитячих, молодіжних ініціатив.
Соціально –педагогічна ідея сьогодні „визріла”, склався соціальний фон, зробивши цютеоретично обґрунтовану ідею реальною, профілактикоорієнтованою. Без подальшогоруху соціальної педагогіки як науки і освітньої галузі відбувається відомий урозвитку наукових знань феномен своєрідного „топтання на місці”. В суспільствісформувались умови, коли якісний розвиток соціальної педагогіки став не лишеможливим, але й необхідним як механізм інтеграції науки і практики.
2. Історичні передумовистановлення і розвитку соціальної педагогіки
Маючи глибокеісторичне коріння і передумови розвитку в світовій та вітчизняній практиці,соціальна педагогіка опирається на багатий арсенал ідей, положень і практикоорієнтованихрозробок минулого століття і початку ХХ століття, які складають генетичну сутьсучасної соціальної педагогіки, розкриваючи історикологічну послідовність іструктурно – функціональну динаміку інтеграції соціально – педагогічних знань.
Соціальнапедагогіка як самостійна наука і галузь освіти розвивалась і визрівала в умовахоб’єктивного процесу диференціації наукових, у тому числі педагогічних знань.
Історико –педагогічний аналіз, ретроспективний погляд на соціальну педагогіку як феноменосвіти, науки і культури дозволяє виділити, перш за все, актуалізацію на різнихісторичних етапах думки про цінність людини і відношення до неї. Уже в серединіХVI століття освітарозглядається як основа суспільного благополуччя ( Т.Мор, Т.Кампанелла ). Недивлячись на абсолютизацію всесильності освіти, такий підхід, а також ідейсвободи творчості, всезагальної освіти, права особистості на людську індивідуальність,принципи природо відповідальності, також, як культуровідповідальності,здійснили позитивний вплив на розвиток соціально – педагогічної освітньоїпарадигми ( Я.А.Каменський, Ж.Ж.Руссо, Д.Локк, К.А.Гельвецій ).
У ХVII – XIX століттях у європейській педагогіціпринцип природо — відповідальності став основою багатьох теорій освіти підзагальною назвою педагогічного натуралізму ( також відомий як теорія вільноговиховання ).
Визначимонайбільш відомі підходи до принципу природо — відповідності:
- виховання– це всестороній і гармонійний цілісний розвиток ( ранній період; Ж.Ж.Руссо ійого послідовники );
- розвитоклюдини в процесі виховання – це забезпечення її росту, задоволення і розвитокінтересів і потреб особистості ( Д.Дьюї та інші);
- розвиток людинив процесі вільної реалізації ним своїх потенціалів, а виховання – це створенняможливостей для самореалізації і само актуалізації (К.Роджерс, А.Маслоу,Г.Олпорт та інші).
Слід відмітитибіхевіористичну концепцію в освіті, що сформувалась під впливом учених, яківідносяться до „біхевіорестичної школи” в психології ( А.Вейс, Е.Торндайк, Д.Уотсон,У.Хантер та інші). Біхевіоризм виклав моделі поведінки людини, в основі яких –різні способи реакції на вплив навколишнього середовища. Пізніше, на початку ХХстоліття, ці тенденції отримали розвиток і відображення у „реформаторськійпедагогіці” У, Джеймса, Д.Дьюї, В.Лая, Г.Кершенчитейнера. вираженнямраціоналістичного напрямку в педагогіці вважається прагматична і непрагматичнатеорії навчання, орієнтованих на ідею прагматизму і виражених в підлеглостінавчання головній меті – підготувати особистість, максимально успішну всоціальному і професійному плані. При цьому успішна кар’єра вважалась головноюметою, яка виправдовує засоби. Прагматизм рекомендує уникати конфліктів здержавою, заперечує далекі ідеали і завдання і проголошує раціоналізм основноютехнологією оптимальної поведінки людини.
У кінці ХІХстоліття ідеї соціальної педагогіки, єдності освіти і середовища, соціальноїосвіти „проростали” у реалізації різних форм нестандартного навчання івиховання ( О.Вільман, П.Наторп, Р.Штайнер ).
Усі ці ідеї такожзнаходили своє відображення у вітчизняних соціально – педагогічних концепціях ірозвитку дослідно експериментальної роботи. Принцип „пізнання і самопізнаннялюдини”, погляд на особистість як на активного об’єкта освіти, інших видівжиттєдіяльності, з опорою на її здібності, можливості, переваги, інтереси,соціальну активність обґрунтували в своїх працях В.Водовоз, П.Каптарєв,П.Леегафт, М.Ломоносов, М.Неклюєв, В.Островський, М.Пирогов.
Основні положеннясоціально –педагогічної концепції освіти, відсутні К.Д.Ушинським і розвинутійого послідовниками М.Крофом, М.Бунаковим, Г.Ульяновим, А.Герлом,Л.Моздалевським, передбачають розвиток педагогіки сімейного виховання ірозглядали процес освіти, виходячи з сутті людини, на антропологічних основах.
Поява новоїтеорії і практики вільного виховання ( К.Вентцель, В.Вернадський, Л.Толстой )на основі розуміння взаємозв’язку природних і соціальних процесів сприялозакріплення думки про необхідність врахувати у процесі освіти справжнє місцелюдини в світі, розвивати в неї відповідальність за себе і оточуюче їїсередовище, в якому вона живе, працює, відпочиває.
Відмітимо, що вкінці ХІХ століття розвиток соціальної педагогіки було відповіддю на глибокісоціальні зміни, що охопили буржуазне суспільство – крах системи цінностей,норм, ослаблення виховних функцій сім’ї та інших соціальних зв’язків.
З цього часу ставвикористовуватись широкий підхід до предмету педагогіки, йшло її збагаченнясоціальними ідеями, переглядалися взаємовідносини з соціальною практикою,посилилось соціальне бачення виховання, зросли інтереси до проблем соціалізаціїособистості, педагогіки соціальної роботи, соціального середовища.
У першідесятиріччя ХХ століття на розвиток соціальної педагогіки в світі ( особливо –в Германії та інших європейських країнах ) здійснив вплив так званий рухсетельмнтів. У США цей рух підтримував сім’ю з метою покращення її становища,розвивав ідеї допомоги общині, сусідам, соціальним товариствам. У ці рокиотримав широке розповсюдження метод індивідуальної соціальної допомоги, як вСША, так і в європейських країнах.
Ідеї соціальноїпедагогіки широко дискутувалися роки соціально – педагогічного рух 20 – х роках– особливо в Германії. Соціальну педагогіку стали розглядати як практику ітеорію третього виховного простору ” чи поля ( окрім школи і сім’ї). З тихчасів чи мало психологів намагались ввести ясність термінологічний хаос в сферісоціальної педагогіки і дати йому поняття точніше визначення.
Одні розцінювалисоціальну педагогіку фактично як синонім загальної педагогіки лише з деякимиособливими акцентами; інші – як синонім соціального виховання або соціально –політичних аспектів виховання. Треті розуміли як комплекс виховних установ зособливими завданнями. Деякі спеціалісти думали, що соціальна педагогіка,зберігаючи свою історичну традицію, є теорією соціальної допомоги лише дітям тамолоді. Для інших вчення соціальна педагогіка – частина системи педагогічнихнаук поряд з сімейною педагогікою, шкільною педагогікою, дорослою педагогікою,педагогіку дозвілля, педагогікою для дітей з аномальним розвитком і т.д.
Частинаспеціалістів надавала перевагу давати прагматичне визначення цьому поняттю – яквиконання цілого ряду дій педагогічного характеру ( активностей ) в установах іорганізаціях поза сім’єю і школою.
Інші схильні булизводити функції соціальної педагогіки лише на різні групи осіб з відхиленням уповедінці.
У Росії соціальнапедагогіка знайшла своє початкове відображення в доброчинному русі в сільськихобщинах, досвіді земських шкіл, в ідеї народності К.Д.Ушинського втіленої вдіяльності земства; а на початку ХХ століття – у концепції та безпосередньомудосвіді з моделювання соціально – педагогічної діяльності С.Т.Шацького,А.С.Макаренка. Цей досвід є основою методології особистісно середовищемвзаємодій як найважливіших стимулів інтелектуального, світоглядного,естетичного, фізичного розвитку особистості.
Перевірена впроцесі дослідно–педагогічної роботи на початку ХХ століття теорія соціальноїдетермінації освіти ( П.Блонський, М.Крупеніна, М.Кузін, О.Луначарський,П.Руденко, В.Шульгін, С.Шацький ) значно просунула розробку проблем соціальноїпедагогіки, доводячи взаємо- обумовленість впливу середовищ них факторів нарозвиток особистості і будучи першою спробою основи „педагогіки середовища” вРосії.
Після другоїсвітової війни, коли знову загострилась ситуація у світі і коли людськіпроблеми стали тільки складнішими і комплексними, посилилась тенденціяактуалізації соціальної педагогіки. У багатьох країнах на порядок денний буловиставлено питання про розвиток соціальної педагогіки як теоретичного базисупрофесійної соціальної роботи. Проблеми допомоги окремому індивіду чиконкретній сім’ї, кожній людині, а також підготовки спеціалістів соціальноїсфери потребували більш глибокого теоретичного обґрунтування і соціально –педагогічного забезпечення.
Історико –логічний аналіз становлення соціальної педагогіки і соціально – педагогічноїосвіт, проведений у динаміці, дозволяє прослідкувати тенденцію поступовогорозширення простору (функціонального поля ) соціальної педагогіки і соціально –педагогічної освіти.
У середині ХХстоліття трактування ( інтерпретація, розуміння) функціонального полясоціальної педагогіки, її зв’язок з практикою, ( і, відповідно, характеристиканаучних категорій) зводилась до впливу на власне педагогічні сфери, закладиосвітньої галузі, точніше – на дитячо – підлітковий контингент цих закладів.
До кінця ХХстоліття простір соціальної педагогіки поступово розширюється і розглядаєтьсявикористовується у всій сукупності закладів соціальної сфери ( не лише власнеосвітніх, а й соціального захисту, охорони здоров’я, культури, органівправопорядку та ін.). Більше того, проявляється тенденція посилення орієнтаціїцих закладів на концепцію відкритості до оточуючого середовища, активізаціїінших суб’єктів соціуму, комерційних структур у модернізації суспільстві.
Характерно, що щена початку 60 – х років ХХ століття Клаус Молленхауер, відомий німецькийсоціолог і педагог, визначив перспективу розвитку соціальної педагогіки –служити теоретичною основою в широкому соціальному просторі, бути стержневоюзмістовною основою в між організаційній координації усіх суб’єктів соціальноїроботи.
У процесірозвитку різних ідей – соціально – інтегративних, соціально – критичних,психолого-соціальних, соціальних дій, комунікативної дії концепцій„повсякденності”, „життєвого світу” і інші – у другій половині ХХ століттявималювався загальний напрямок теорії розвитку соціальної педагогіки зорієнтацією на створення єдиної, інтегрованої, цілісної концепції, націленої назміни, покращення соціальних відносин і поведінки людини.
Перед соціальноюпедагогікою було вже тоді поставлене завдання подолати педагогічну замкненістьу рамках освітніх установ, вивести роль і функції на широкий шлях педагогічногоаналізу соціального життя і конструктивного впливу на соціум. З іншої сторони.Підкреслювалось, що соціальна педагогіка не повинна розчинитись серед явищсуспільного життя (сімейного, шкільного і т.д.). Соціальна педагогіка в мірусвого розвитку чітко виділяє свої, специфічні завдання і механізми вирішенняпроблем. Вона намагається врахувати конкретні умови соціального середовища,впливати на взаємодію структур в соціумі, місце і роль людини в цих умовах, їїдіяльність в конкретному середовищі.
У розвиткувітчизняної соціальної педагогіки в другій половині ХХ століття можна виділититри якісно відмінних етапи. Перший етап – 60 – ті роки, період накопиченнядосвіду, емпіричного пошуку, поява в соціально – педагогічній практиціробітників, соціально зорієнтованих на проведення соціально – педагогічної,багатопланової роботи в соціумі (організатор позакласової та позашкільноїроботи школи, різні категорії робітників позашкільних установ, педагоги –організатори і вихователі, що працюють в закладах інших відомств: культури,спорту, житлово – комунального і соціального забезпечення, правоохороннихорганів, у системі профсоюзів, гуртожитках і т.д.). Рівень соціальноїпедагогіки на цьому етапі умовно може бути визначений як організаційно –емпіричний.
На рубежі 70-80-хроків, другому етапі, суспільна потреба, досягла передового досвіду, вивелипроблему на якісно новий етап її вирішення. У країні почала розвиватися мережарізних комплексів і соціально – педагогічних, освітньо–культурних,фізкультурно–оздоровчих, сільських шкіл – комплексів і т.д. У їх діяльності, атакож у створені молодіжних жилих комплексів, у роботі позашкільних установ,міжвідомчих клубів за інтересами, різновікових об’єднань за місце проживання убагатьох областях і містах країни сформувались і затвердились ідеяцілеспрямованого накопичення соціально – педагогічного досвіду. В педагогічнійнауці цей період характеризується посилення уваги дослідників до проблемсоціальної педагогіки, спробою осмислити і розглянути ідеї педагогікисередовища, проблеми протиріччя її розвитку в іншій соціальній ситуаціїстосовно даного етапу еволюції суспільства. Посилилась увага до соціальноїсфери життя людей.
У Росії до кінця80-х років (третій етап) були створенні всі необхідні умови для переходу відокремих осередків передового досвіду роботи на державний рівень вирішенняпроблем і для офіційного введення в 1991 році у країні інституту соціальнихпрацівників і соціальних педагогів як модифікацій представників єдиноїпрофесії, покликаної забезпечити спеціалістами систему соціально – педагогічноїпідтримки і захисту населення.
Більше 50 вузівСРСР вже в 1990 році почали підготовку кадрів за спеціальностями „соціальнапедагогіка”. Зараз їх більше 300.
Народження новоїпрофесії співпало з досить складним періодом в житті суспільства. Загостренняуваги до людини, актуалізація проблем соціальної допомоги людям завжди булихарактерні для переломних етапів історії. У ситуації, що склалась, іззаглибленням кризи суспільства, швидко збільшилась обездоленність значноїчастини сімей, груп населення, посилювалась соціальна напруженість. Все цезростало і поставило на чільне місце проблему пошуку шляхів докорінногоматеріального і морально – духовного оздоровлення суспільства як гарантіїзадоволення потреб, захисту інтересів та прав особистості.
Очевидно, щовжиті заходи з соціального захисту населення приносили лише тимчасовийекономічний і політичний ефект. Вони не могли протистояти інфляційним процесам,стрімкому росту числа людей, що потребували соціальної допомоги, при недостатку бюджетних коштів. Крім того, матеріальна допомога, як відомо, далеконе завжди ефективний захист, зросла потреба в докорінній змінні соціальноїполітики суспільства і держави, усуненні розбіжності соціальних, психологічних,педагогічних, медичних, правових мір, у зорієнтованості міжвідомчої системи службсоціального захисту в підтримку населення.
Офіційне введеннянової професії, її високий суспільний імідж і статус, швидко зростаюча потребау відповідних службах соціального захисту населення виявили мінімум дві групипроблем, вирішити які через критичну ситуацію необхідно в країні необхідно булов органічній взаємозалежності, оперативно і одночасно.
З одного боку, щоназивається, в „польових умовах” слід було розвивати теорію і практику;обробляти класифікаційні та етичні стандарти нової професії, пред’явленими вдосвіді багатоликим „віялом”, набором її різновидів, напрямків; проектувати,консультувати і зразу втілювати ефективні моделі соціальних служб, якіпідходять для різни національних умов країни і здатні захищатинайрізноманітніші верстви населення, груп, сімей, дітей.
Це, в свою чергу,у всій величі поставило проблему адекватних стандартів при доборі, підготовці,підвищення кваліфікації спеціалістів.
Поряд зформуванням базової системи підготовки спеціалістів у вищих навчальнихзакладах, особливо актуальним виявилось питання раціонального, науково обґрунтованоговідбору цих спеціалістів з інших професій, які стали базовими для комплектуванняінститутів соціальних педагогів і соціальних працівників, проведення реєстраціїі первинної реєстрації тих, хто вже працює в цій якості, не маючи покиспеціальної освіти.
І головною,вирішальною проблемою була проблема наукового обґрунтування і супроводудіяльності соціальних педагогів, соціальних працівників незалежно від їхвідомчої підлеглості – проблема соціально – педагогічного забезпечення їхпрактичної діяльності і професійної підготовки. Ситуація, що склалася напочатку 90 – х років, була парадоксальною і в країні, яка породила педагогікусередовища ще на початку століття і має найбагатші народні, національнітрадиції, завжди відрізнялось самобутністю і оригінальністю, гуманізмом імилосердям, яка володіє невичерпаними джерелами практичного досвіду соціально –педагогічної підтримки і де в соціальній сфері трудяться десятки, сотні тисячентузіастів, не було жодного спеціаліста професіонала. І у соціальній сферівони були всього лише волонтерами, парапрофесіоналами.
Перевантаженняряду професій, яка спостерігалась як наслідок цього (учителів, лікарів,працівників міліції і т.д.) невластивими їм обов’язками, з одного боку, заважалаповноцінному виконанні ними своїх безпосередніх професійних обов’язків; зіншого – заважала розвитку в країні самостійної професії, підготовці корпусупрофесіоналів різних галузей соціальної сфери.
Вихід напрофесійний рівень постановки соціальної роботи в країні – саме собою явищевизначне, але, враховуючи, що цей процес до цього часу знаходився в нас настадії „природного експерименту”, а точніше – створення своєї, вітчизняноїнауки і професії „соціальна робота”. Провідні спеціалісти країни, навітьнайрозвинутіших в цій області, зараз стурбовані створенням саме такої науки.Вони підкреслюють, що такого роду дослідження мають бути комплексні,міждисциплінарні. Але при цьому особливий акцент робиться на тому, щодослідницькі спроби знайти універсальну, глобальну концепцію соціальної роботимають трансформувати її в моделі для локального застосування (як у теорії, такі на практиці) та включати пошук соціально – педагогічного забезпечення різнихсфер соціальної практики.
Соціально –політична ситуація, що склалася на межі ХХ – ХХІ століття, висунула, такимчином, соціальну педагогіку в самостійну галузь людинознавства в цілому,цінності і значимості якої визначається в сучасних умовах, з одного боку,загально соціальною потребою гуманізації відносин зміненої особистості тадинамічного розвиваючого суспільства; з іншого – універсальною значимістюсоціально – педагогічних знань у науковому забезпеченості усіх сфер соціальноїпрактики, і у першу чергу – діяльності закладів соціальної сфери, системисоціальних служб.
У сучасних умовахздоров’я людей залежить від економічних ситуацій в суспільстві, від проведеннямкерівництвом держави соціальної політики, від екології, але і від малої групилюдей, у рамках якої проживає людина. Звідси виникає завдання гуманізаціїсередовища перебування, єдності населення, пошуку ефективності шляхів міжсімейної, між поколінної, між сусідської, міжрегіональної інтеграції ікооперації з метою соціального влаштування соціального життя, виховання дітей,підтримки малозабезпечених верств населення.
Досить частопричини багатьох відхилень у поведінці людей ховаються в умовах життя, таких якбідність, безробіття, погане харчування, ненормальні житлові умови. Соціальнапедагогіка, яка має за мету попередження соціальної, особистої, моральноїдеградації людини, сприяє вирішенню повсякденних, буденних, соціальних проблем індивіду,а значить, і суспільство в цілому. У даному контексті вона виступає, якпрактико – орієнтована наукова дисципліна, гуманна за своєю суттю.
В основісоціально – педагогічних досліджень, практичної діяльності лежить особистісно-орієнтованийпідхід, який вказує пріоритет людини в системі взаємовідносин „особистість –суспільство – держава”. Особистісно–орієнтовний підхід передбачає глибокезнання конкретного індивіду, його індивідуальних психологічних особливостей,стану здоров’я, потреб, інтересів; потреб, можливих відхилень; вмінняаналізувати його діяльність, спостерігати і грамотно оцінювати спостережуваногоі на рівні практичних умінь користуватися цими знаннями, опираючись нареалізацію її педагогічної технології.
Соціальнапедагогіка як наука відрізняє особистісно–середовищний підхід до явищ, фактів,подій, що вивчаються, який вимагає глибоких знань середовища особистості, якеїї оточує, та вміння врахувати його позитивні та негативні фактори.
Соціальна педагогікабазується на особистісно–діяльному підході, суть якого полягає у тому, щоперетворення людини і оточуючого середовища можливо лише шляхом участі індивідав особистісно і соціально значимій діяльності.
Для соціальноїпедагогіки, що свій зміст на наукову інтеграцію знань про людину, характернийміждисциплінарний підхід, який передбачає сумісну роботу різнопрофільнихспеціалістів у наданні комплексної соціально – педагогічної допомоги людині.
Боковим каменемсоціальної педагогіки, що вивчає особистість в контексті середовищ нихвзаємодій, є міжвідомчий підхід. На практичному рівні цей підхід вимагає уконкретні технології соціального партнерства, взаємодії та співробітництварізних відомств у вирішенні тієї чи іншої проблеми виховного і соціальногоплану.
Відмінною рисоюсоціально – педагогічних досліджень і практичної діяльності є проблемнийпідхід, суть якого полягає в тому, що об’єктами системного аналізу перш за всестає програма конкретної людини. При чому ця проблема розглядається в контекстівзаємовідносин і взаємозв’язків індивіда як з внутрішнім середовищем, так і ззовнішнім середовищем.
Соціальнапедагогіка в числі інших сучасних фундаментальних наук починає вивчати,досліджувати соціальні і педагогічні явища з інформаційних позицій, з позиційінформаційних відносин. Цей інформаційний підхід заключається в тому, щоспочатку відбувається аналіз та синтез не предметів, а відношень в середини нихі відносин із зовнішнім світом. Після класифікації внутрішніх відносин івластивостей і їх зовнішніх відносин за ознаками аналізується і синтезуютьсявластивості на базі отриманої інформації (хоча і відносної).
Соціальнапедагогіка, розглядаючи як цілісний інтегративний навчально-виховний простір,опирається на системний аналіз соціуму, всіх його структурних компонентів, цеозначає, що побудова будь – якої навчально -виховної системи не обмежуєтьсярамками школи, а охоплює всі види і форми неформального навчання інеорганізованого виховання.
Сукупністьвизначених підходів складає універсальний соціально – педагогічний методнаукового пізнання, що дозволяє розглядати соціальну педагогіку, якметодологічну основу побудови виховних, освітніх і соціальних систем.
3. Основоположніпринципи соціальної педагогіки
Соціальнапедагогіка базується на певних принципах, які випливають із закономірностей іособливостей організації цілісного навчально – виховного процесу. Назвемонайбільш основоположні з них.
Принцип соціально– історичної обумовленості. Виходячи з даного принципу, джерела розвиткуособистості слід шукати в конкретно – історичних і соціокультурних умовахрозвитку суспільства, притаманних йому ідеалах, цінностях, переконань,суспільно схвалених нормах поведінки. Даний принцип підкреслює значну рольконкретної мікросфери у формування особистості, необхідність бачити в середовищних факторах витоки інтелектуального, морального, фізичного, психологічного тасоціального розвитку особистості, особливості її неповторного внутрішньогосвіту.
Принципсоціальної спадковості, що передбачає необхідність врахувати у вихованні інавчанні традиції, звичаї, погляди оточуючого людини суспільства з моменту йогонародження, які передаються від покоління до покоління і під впливом якихвідбувається процес формування особистості, національних особливостей,природних задатків особистості.
Принциппедагогічної цілісності. Згідно з цим принципом кожне педагогічне явищенеобхідно розглядати в його взаємозв’язку з іншими процесами. Суть принципуцілісності полягає в тому, що найзначніші успіхи пізнання пов’язанні не лише звідкриттям елементів цілісного об’єкту та описами його властивостей, але й звизначанням специфічних властивостей цілого. Принцип цілісності передбачаєнеможливість зведення складного до простого, цілого до частини, наявність уцілісного об’єкту – особливості, середовища, соціуму – таких властивостей іякостей, які ніяк не можуть бути притаманні його складовим частинам. Данийпринцип передбачає єдність моральних відносин, норм поведінки, організованихсім’єю, школою, регульованих через суспільну думку, соціальний контроль жителівміста, села.
Принциппріоритету сім’ї. Сім’я розглядається як інститут соціальної особистості, дезакладаються і формуються базові цінності, життєві ідеали, норми поведінки,спілкування, відносини до людей, природи і праці. У рамках інших суспільнихструктур здійснюється соціалізація. Їх соціальна роль зводиться до доповненнята коректування виховання, отриманого в сім’ї.
Принципгуманістичних цінностей. Цей принцип визначає гуманістичну направленістьсоціальної педагогіки, яка базується на перевазі таких принципів у вихованні,як доброта, милосердя, совість, працелюбність, відповідальність, соціальнасправедливість.
Принципвідкритості передбачає роботу соціальних інститутів, як відкритих соціально –педагогічних систем з реалізацією соціально – педагогічних функцій, широкимисоціальними контактами з середовищем найближчого оточення, гуманізаціїпрофесійної діяльності, різносторонніми формами соціальної та педагогічноїдопомоги тим, хто її потребує.
Принципсоціальної активності особистості, який розглядає особистість як об’єкт ісуб’єкт перетворюючої діяльності, а соціально – педагогічну діяльність увідкритому середовищі як головний фактор оволодінням досвідом суспільнихвідносин. Він передбачає активне застосування знань, умінь, життєвого досвідуособистості в суспільно – корисні роботі, спрямованій на зміни оточуючогосередовища.
Соціальнапедагогіка має свою модель підходу до вирішення виховних, освітніх, соціальнихпроблем. Не можна опиратись лише на педагогічні фактори і вводити в педагогічнупрактику чисто педагогічні розробки без врахувань конкретних умов соціальногосередовища, місця чи ролі людини в цих умовах, його діяльності в конкретно історичномусередовищі.
4. Суть та об’єктно-предметнаобласть соціальної педагогіки
Соціально –економічні та історичні передумови і провідні сучасні тенденції розвитку соціальноїпедагогіки дозволили обґрунтувати її композиційне „триєдинство” як науки,соціальної практики та соціально – педагогічної науки. При цьому най значнішимта найконструктивнішим нам здається такий підхід до розгляду розвитку процесусоціальної педагогіки, який не лише виділяє ті чи інші етапи, їх хронологічнірамки, а розглядає динаміку суттєвих основ соціальної педагогіки, у тому числіосновних її наукових категорій. Ці пріоритети в свою чергу відбилися напідвищення ролі самої сучасної педагогіки в педагогічному забезпеченні соціальноїпрактики як науки, яка інтегрує знання про систему цілеспрямованої педагогічноорганізованої підтримки життєвих сил людини, розумної побудови її відносин зоточуючим світом і людьми, само собою на основі ініціативної активності таморальної самоорганізації життя в конкретному соціумі.
Це призначеннясоціальної педагогіки як науки закладено в її предметі. Не дивлячись нарізноманітність непорозуміння об’єктивно – предметної області соціальноїпедагогіки, більшість спеціалістів сходяться в тому, що об’єктом соціальноїпедагогіки розглядається педагогіка відносин у соціумі цілісна системасоціальних відносин, а її предметом – процес педагогічного впливу на соціальнівзаємодії індивіда протягом усіх вікових періодів життя і в різних сферах йогомікро середовища, його багатогранної соціальної життєдіяльності, на всюсукупність соціальних відносин.
Таким чином,основним призначенням соціальної педагогіки як галузі науки, що має в якостісвого об’єкту цілісну систему соціальних взаємодій людини, є реалізаціянаступних завдань:
- закластиоснови педагогічного мислення в різних суб’єктах соціуму, акцентуючи особливузначимість і сучасній соціальній ситуації використання і розвитку людськогоресурсу як головної цінності країни;
- формуватиздібності та вміння розуміти в соціальній практиці ефективні рішення, адекватніконкретним особистісно–середовищним ситуаціям;
- розроблятиреальні механізми використання і приведення в рух потенціалу людського ресурсу,опираючись на відповідну мотивацію, яка ініціює діяльність людини (сім’ї,групи), відповідає її (їх) потребам і керує цією діяльністю;
- повноцінновикористовувати можливості сім’ї, інших соціальних інститутів, мікросередовищаособистості і соціуму в цілому в забезпеченні турботи про права особистості, розвитокїї інтересів і можливостей, захисту духовності людини і підвищення якостіжиття.
Як наука, якавходить в структуру людинознавчих наук, соціальна педагогіка відтворює унеповторному конкретному значиме загальне. І як науковий напрямок, і як областьпрактичної діяльності, і як освітня галузь вона здійснює масштабний комплексрізних соціальних функцій багаторівневого підходу, багатогранних за своєюсуттю. Вся сукупність цих соціальних і наукових функцій орієнтована насоціально – педагогічну підтримку населення в становленні нових цивілізованихумов життя, що забезпечують культурну взаємодію і спілкування, духовнесамовизначення і індивідуальне соціокультурне усвідомлення.
Будь – яканаукова галузь повинна виробляти свої, специфічні інструментальні механізмивзаємозв’язку з практикою, здійснювати вплив на розвиток практики, соціальнупедагогіку ми відносимо до ряду наук, які мають діяльніший характер такогомеханізму. Опираючись на знання ряду інших наук (філософія, соціологія та інші),вітчизняна соціальна педагогіка володіє достатньо відпрацьованими на практицімеханізмами впливу на соціальні відношення, в якості якої виступає соціально –педагогічна діяльність, яка має свою специфіку, характерне саме для педагогікисоціальної як самостійної галузі наукових знань.
Ця специфікаполягає, перш за все, у тому, що як область практичної соціально – педагогічноїдіяльності соціальна педагогіка розглядає „особливість в середовищі”,„особливість в ситуації”, в системі соціальних відносин. Вона конкретизуєположення загальної педагогіки і інших людинознавчих дисциплін в особистісно–середовищномуконтексті, вивчає людину в системі його соціальних відносин і впливу на їхгармонізації.
Соціальнапедагогіка розглядає завдання, зміст, способи і засоби впливу на поведінку і навідношення людини в суспільстві, в різних умовах соціального життя, середовища.У цьому смислі поняття „соціальна педагогіка” правомірно інтерпретувати якпедагогіку соціальної діяльності.
З позиціїзагальної теорії діяльності, яка розглядається на міждисциплінарному рівні, впедагогіці вона характеризується як найважливіша форма виявлення активноговідношення людини до оточуючої дійсності. В діяльності розвиваються відчуття,сприймання, процеси пам’яті, мислення, уяви, формуються знання, набуваєтьсяжиттєвий досвід, тобто створюються внутрішні умови для розвитку самоїдіяльності, збагачення її змісту, виникнення її нових видів і форм.
У вивченнімеханізмів впливу мікросередовища на особистість психологи важливу рольвіддають так званій соціальній ситуації розвитку (Л.С.Виготський), якуЛ.І.Божович визначає як те особливе поєднання внутрішніх процесів розвитку ізовнішніх умов, яке є типовим для кожного вікового етапу і обумовлює динамікупсихологічного розвитку протягом відповідного вікового періоду, а також якіснонові специфічні психологічні утворення, яке виникло до його кінця.
На кожному етапіформування особистості складається певна специфічна соціальна ситуація їїрозвитку, специфічна психологічна позиція індивіду. І сукупності всі сферижиттєдіяльності людини складають мікросоціум особистості як одне поле їїсоціальної активності.
Особистість,розвиваючись у конкретній соціальній ситуації „не виковується по частинам”(А.С.Макаренко). Процес формування особистості передбачає розгляд всієїсукупності соціальних відносин, цілісної системи життєдіяльності людини, певнихзасобів і способів реалізації можливостей різних соціальних інститутів.
Висновки
Порівняльнийаналіз розвитку і становлення соціальної педагогіки і соціально – педагогічноїосвіти, проведений спеціалістами соціальної сфери у світовій практиці, дозволяєвиділити ряд позицій пов’язаних із специфікою розвитку самої соціальної сфери внашій країні.
- Розвитоктеорії і практики в соціальній сфері в нашій країні значно відрізняється відбільшості зарубіжних країн. Навіть підготовка спеціалістів для освітньої галузіяк напрямку соціальної сфери здійснювалась поза функціонального взаємозв’язку зпідготовкою спеціалістів інших складових соціальної сфери (охорони здоров’я,культури, соціального захисту, спорту, безпеки, охорони прав особистості), що вкрайнегативно продовжує відбиватися на рівні якості освіти, рівні активності,функціональної грамотності, професійної компетентності спеціалістів кожноїгалузей соціальної сфери в цілому.
- Усвітовій теорії і практиці прийняте намагання здійснити практичну діяльність іпрофесійну освіту спеціалістів усіх галузей соціальної сфери за змістом,технологіями, механізмами реалізації сумісно, в єдиній системі, або узгоджено.
- У більшостікраїн (США, Великобританія, Німеччина, Швеція, Швейцарія та інших) на етапістановлення соціальної сфери пріоритетом віддавався курсовій системі підготовкиспеціалістів, і лише після апробації програм, навчально – методичних посібниківта інших матеріалів розвилась мережа базової (вузівської) система підготовкиспеціалістів соціальної сфери, причому не лише в педагогічних інститутах, але ів університетах, юридичних, інших гуманітарних вузах, а також у спеціальнихшколах соціальної педагогіки, соціальної роботи; відмічено при цьому, що навітьз відкриттям факультативів, вузів – додаткової професійної освіти, професійнаосвіта в соціальній сфері ставала все потрібною в зв’язку з необхідністюпостійної та оперативної орієнтації спеціалістів у динамічно зміненому соціумі.
- Потужнійпотенціал російської моделі соціальної сфери закладений у їїпсихолого–педагогічній складовій, яка в інших країнах присутня, але не такглибоко і обґрунтовано.
Суспільно –політична значимість соціальної педагогіки взаємообумовлена сьогоднідослідженнями соціального середовища, соціальних факторів, їх впливу наособистість, на процес її виховання, освіти, розвитку, соціального захистуобумовлена рядом причин.
По-перше, інтересдо соціальних мікро процесам пояснюється підвищеним інтересом до людини,визнанням ролі людського фактору у всіх економічних і соціальнихперетворюваннях, намаганням людей глибше пізнати самих себе і оточуючий світ.
По-друге,індивідуальний внутрішній світ людини формується в залежності не лише відзагальних матеріальних, політичних і соціальних відносин у рамках всьогосуспільства, але і в значній мірі від безпосередніх, конкретних умов, системицінностей, традицій і правил, які існують у малій групі, під впливом прямихконтактів з близькими людьми. Індивідуальна, неповторна своєрідність будь-якоїособистості складається під впливом як спадковості, так і соціальногосередовища, в їх діалектичній єдності.
По-третє, сучаснасоціальна ситуація обумовила зростання ролі соціальних товариств у великихсоціальних процесах. Вона вимагає об’єднання людей з метою найбільш ефективноговирішення їх соціальних проблем. Вивчення макросоціального оточення особистостідопомагає вірніше визначити соціально – психологічні механізми, комплексфакторів, які сприяють виживанню особистості в експериментальній ситуації. Прицьому в центрі уваги повинні бути не лише соціально – історичні, соціально –економічні умови, що є основним фактором, що обумовлює процес виховання ірозвитку людини, — сім’єю, школою, різними дитячими об’єднаннями, трудовимиколективами, традиціями і духовними цінностями.
Соціальнапедагогіка має свою модель підходу до вирішення основних виховних, освітніх,соціальних проблем. Не можна опиратися лише на педагогічні факти івикористовувати в педагогічній практиці чисто педагогічні розробки безурахування конкретних умов соціального середовища, місцях і роль людини в цихумовах, її діяльності в конкретному соціально – історичному середовищі.
Цілком очевидно,що перетворене в соціумі, що відбуваються, їх глибина і гуманістичнаспрямованість на покращення якості життя кожного громадянина багато в чомузалежить від повноцінного забезпечення полі функціональної діяльності всіхінститутів і суб’єктів соціальної сфери, від своєчасного визначення їїстратегій і ефективного використання технологій втілення їх в конкретних видахі формах соціально – педагогічної діяльності.
Література
1. Актуальныепроблемы социального воспитания / под ред. Т.Ф. Яркиной, В.Г. Бочаровой. – М –Запорожье, 1990 г. – стр. 11-12
2. Педагогіка/ Н.П.Волкова: пос. – К., 2001.
3. В.М.Галузяк,М.І.Сметанський, В.І.Шахов / Педагогіка: навч. пос. – м.Вінниця, 2003 р.
4. Дистерев А. / Избр. пед. соч. – М.,1956 г.
5. Дьюи Д. / Школа –общество – М., 1925 г.
6. М.В.Левківський / Історія педагогіки. – К., 2006 р.
7. І.П. Подласый / Педагогика: 100 вопросов –100 ответов. – М., 2001 г. – стр.347-357.
8. В.С.Соловьев /Сочинения в 2 – х томах: — Т.1 – 1998 г.