Політичнавлада: сутність і специфіка
Проблемавлади є центральною в політичній науці. Влада — це вид вольових відносин між людьмий політичними суб'єктами. Владу розуміють як здатність і можливість реалізуватисвою волю, впливати на поведінку та рішення інших людей. Б. Рассел у своїй фундаментальнійпраці «Влада» виділяє такі види влади: церковну, революційну, економічну,традиційну, «очолену» владу і владу над громадською думкою До характеристиквлади насамперед належать:
— можливістьвпливати на «когось» і на «щось» у своїх інтересах;
— правона керівництво, вплив, управління;
— наявністьвідповідної могутності й сили;
— правона політичне панування;
— наявністьнеобхідних ресурсів;
— регулюваннявладних відносин на свою користь;
— можливістьсуб'єктів влади діяти на зміну свідомості й позиції «об'єкта» влади.
Влада- це порівняно стійкі й стабільні відносини, які дають змогу суб'єктові підпорядкуватиоб'єкт відповідно до своїх інтересів. Дії влади не завжди спрямовані проти інтересівоб'єкта. Влада — не тільки здатність впливати на «щось» і на «когось».На відміну від впливу (дії), вона виражає сутнісну здатність, диспозицію, цим самимвиступаючи різновидом каузальних зв'язків.
Категоріювлади розкривають у широкому й вузькому значенні. У першому — це владні відносиниміж суб'єктами різних рівнів, коли один з них має змогу гарантовано й тривало підпорядковуватисобі іншого, застосовувати при цьому будь-які засоби й ресурси. У вузькому розумінні- це керівництво державою або якоюсь іншою політичною структурою.
Стверджуючи,що суспільна влада — явище глибоко ангропологізоване, Б. Кухта наголошує: «Аналізуючивладу, дотримуємося думки, що раціональне пояснення недостатнє: у влади присутнєзавжди щось містичне, і це притягує до неї не лише прагматиків, владолюбців, а йпевних романтиків, „шукачів перлин (Політична наука. Словник: категорії, поняттяі терміни.- Л.: Кальварія, 2003.-С. 75).
Політичнавлада є особливим різновидом загального поняття влади. Під політичною владою розуміютьспроможність певної групи, особи проводити свою волю і лінію у політиці та суспільнихвідносинах.
Феноменполітичної влади наукові теоретики розкривають у двох площинах. Одні оцінюють владуяк винятково політичний феномен. Тому влада розуміється як винятково політична сутністьі політичне явище. Інші бачать владу такою, яка не обмежується політикою, але складаєїї значну частину, влада ширша й активно діє за межами політичного.
Як прикладпершого підходу до влади можна навести цитату X. Лассуела й Е. Кеплена: “Уширокому розумінні, — пишуть вони, — всі форми влади є політичними». Отже,політика розповсюджується на всю владу. Прикладом другого підходу є теорія Т. Парсонсата X. Арендт, які з політичної влади виводять міжособистісні відносини, а владуспіввідносять переважно з дією великих соціальних систем.
Багатотеоретиків політичну владу визначають як боротьбу за владу, за володіння нею таїї утримання. Політична влада — це влада в політичній сфері або її секторах. Дляуточнення використовують різні критерії. Головними критеріями для X. Лассуела іЕ. Кеплена є «контроль над політикою володарювання»; для П. Морріса — це контроль над тим, щоб «у процесі прийняття колективних рішень наші індивідуальнівлади трансформувалися в інші види влади». Для Дж. Локка таким критерієм виступає«політичне право»: «Політичну владу я розглядаю як право прийняттязаконів».
Отже,політична влада є лише різновидністю влади. Вона включає всі види владних відносину сфері політики. При визначенні політичної влади головну роль відіграє поняттяполітики.
Політичнавлада може виступати в різних формах, здійснюватися як сила, примус, переконання,легальний авторитет тощо.
Політичнавлада означає здатність суб'єкта забезпечити підпорядкування об'єкта в політичнійсфері. Політична влада — це можливість однієї групи людей реалізовувати свої інтересив боротьбі з іншими групами.
Особливостіполітичної влади:
— здатністьі готовність суб'єкта влади виявити свою політичну волю;
— верховенствовлади, обов'язковість виконання її рішень;
— охопленнявладною дією всього політичного простору;
— наявністьполітичних структур, через які суб'єкт влади здійснює політичну діяльність;
— осмисленняполітичного інтересу й політичних потреб;
— моноцентричністьвлади (наявність єдиного центру прийняття рішень);
— володінняі використання комплексу необхідних ресурсів. Осмислюючи сутність і різноманіттяконцепцій політичної влади, напрацьованих наукою, необхідно класифікувати найголовнішіз них:
— нормативно-формалістична,згідно з якою джерелом і змістом влади виступає певна система норм;
— суб'єктивістсько-психологічна,в основі якої лежить пояснення влади як інстинктивного потягу людини до влади;
— реляціоністська,де влада постає як відносини між індивідами й групами при зміні ролевих відносині впливів;
— марксистськаконцепція спирається на розуміння влади як панування одного класу над іншим, а боротьбайде за економічні інтереси;
— системнаконцепція влади виходить з того, що влада є політична система. У ній виділяють мікро-,мезо- та макропідходи.
— біхевіористськаконцепція зосереджує увагу на мотивах поведінки людей у боротьбі за владу;
— інструменталістськаконцепція розглядає владу як можливість використання певних засобів, у тому числій насилля;
— влада,за теологічною концепцією, є досягненням певних цілей і результатів;
— психологічнаконцепція виводить витоки влади зі свідомості та підсвідомості людей і психологічноїхворобливості;
— за структурно-функціональноюконцепцією влада є різновидом функціоналізму, солідаризму та структуралізму, яківизначаються функціями влади;
— конфліктнаконцепція розглядає владу як суперечливий розподіл цінностей у конфліктних ситуаціях;
— технократичніконцепції різноманітних напрямків.
Суб'єктвлади може бути індивідуальний і колективний, ним може виступати і все суспільство.Таким суб'єктом може бути партія, рада, хунта, революційний комітет тощо. Об'єктомвлади виступає все, на що спрямована дія влади (особи, структури). Виділяють безпосереднісуб'єкти влади, до яких належать політичні структури, які мають відповідні засобидля досягнення цілей.
До джерелполітичної влади належать: ідея, сила, авторитет, багатство, становище в суспільстві,організація, володіння інформацією.
Важливимє поняття ресурсів влади, під якими розуміють все те, що може індивід або групавикористати для впливу на інших.
Кожнавлада, якщо вона хоче бути ефективною, повинна спиратися на відповідні ресурси.Ресурси є основними елементами влади, які визначаються як засоби, за допомогою якихсуб'єкт має здатність впливати на інших суб'єктів.
Політичнатеорія багата на різноманітні пояснення і розуміння ресурсів влади. Зокрема, Е.Етціоні виділяє примусові, нормативні ресурси й ресурси, які дають вигоду. О. Тофлернаголошує на утилітарних, примусових і нормативних ресурсах. X. Лассуел і Е. Кепленнараховують вісім видів основних ресурсів влади: сама влада, багатство, повага,вміння, освіта, становище, моральний обов'язок, любов. Р. Даль до ресурсів політичноївлади відносить багатство, вільний час, інформацію, соціальний стан, харизму, легітимність,підтримку тощо. Отже, автори по-різному підходять до визначення ресурсів влади,включаючи сюди матеріальні, духовні, ментальні, інформаційні види, які розширюютьможливості суб'єкта влади.
Крім цього,С. Бекерек і Е. Лолер виділяють «внутрішні» й «зовнішні» ресурси,а Д. Ронг акцентує на «колективних» ресурсах (солідарність, підтримкагромадськості тощо). Виділяють ще «загальні ресурси влади» й «конкретніресурси влади». До перших належать засоби, які контролюються суб'єктом і завждиможуть використатися ним для впливу на об'єкт. До других — ті ресурси, які потрібнідля підпорядкування об'єкта в конкрегний час. Частина теоретиків наголошує на такійнеобхідній умові, як «здатність мобілізувати ресурси» й відповідно їхвикористати. Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання.
Поняття«ресурси влади» можна віднести до будь-яких засобів, котрі використовуютьсясуб'єктом для підпорядкування об'єкта. Однак у будь-якому разі ресурси влади маютьконтролюватися суб'єктом і довільно ним використовуватися.
Ресурсамивлади можуть використовуватися заохочення і покарання.
Можливістьрозпоряджатися владою передбачає дотримання певних принципів. До основних належать:принцип збереження, дієвості, легітимності, принцип санкціонованих дій, колегіальності,відповідальності, культурності, самокритичності, відхід від вседозволеності.
Політичнавлада має такі характерні ознаки:
а) домінуваннявладної волі;
б) володінняапаратом впливу й управління;
в) можливістьзастосування насилля до осіб, груп, суспільства;
г) верховнийсуверенітет органів влади над іншими структурами; ґ) легітимність.
Політичнавлада має свої особливі функції:
— інтегративну;
— регулятивну;
— стабілізаційну;
— прогностичну;
— визначеннянапрямків розвитку суспільства;
— контрольну;
— розподілуосновних цінностей і ресурсів суспільства.
У розвиткуполітичної влади проходять подальші трансформації. Політична наука акцентує на такихнових тенденціях розвитку політичної влади:
перша- полягає у посиленні процесів демократизації;
друга- проявляється у зростанні факторів легітимації;
третя- чіткий поділ влади за горизонталлю і вертикаллю, її перерозподіл між центром ірегіонами;
четверта- свідчить про негативні процеси наростання конфліктів між гілками влади;
п'ята-посилення темпів бюрократизації владних структур;
шоста- відбуваються функціональні зміни у владних структурах під тиском глобалізаційнихпроцесів.
Особливоактивно відбуваються зміни в українській політичній владі. Наявна модель політичноївлади в Україні залишається неефективною, на що впливає низка причин. Серед головних-невідпрацьовано механізм розподілу й функціонування владних структур. Гілки влади(законодавча, виконавча, судова, президентська вертикаль) більше конфліктують міжсобою, ніж співпрацюють.
Знижуєефективність функціонування влади слабкість і непрофесійність владної еліти, яка,відчувши безконтрольність суспільства, працює в основному на себе. Відбуваєтьсяшвидкий процес корумпованості й олігархізації владних угрупувань. Посилюються авторитарнітенденції як центральних, так і регіональних владних структур.
Структура політичноївлади
Структура влади — це ті компоненти,без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту,джерела і ресурси влади.
Влада може здійснитисятільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодооб'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкціїу випадку його невиконання.
Джерелом владисуб'єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет.Нарешті, влада може породжуватися традицією (влада батьків над дітьми, влада старійшин)і законом, який надає суб'єкту влади право вимагати і використовувати різноманітніресурси. Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння якою-небудь інформацією.Наприклад, жерці в Стародавньому Єгипті використовували знання про сонячні затемненнядля зміцнення своєї влади. В минулому такою владою володіли шамани і чаклуни, сьогодні- вчені, викладачі, політики, професіонали.
Зростання роліекспертів-носіїв унікальних знань в якихось сферах життя призвело до появи такихрізновидів влади, як експертократія і меритократія. Однак монополія на інформацію,секретні знання може стати основою абсолютної влади. Цю думку висловив Е.Канетті.Саме секретність і культ таємниці, на його думку, підтримують тоталітарну владу.Достатньо згадати сталінський режим, який створив таємницю навколо життя вождів,умів приховувати свою сутність, насаджував культ доносів, відмовив громадськостіу праві на доступ інформації. Причина послаблення диктатур і розвитку демократій,вважав Е.Канетті, — поширення таємниці (інформації) серед багатьох людей. Проблемавзаємовідносин влади і знань розглядалася М.Фуко. Він стверджував, що влада продукуєзнання, а знання дає владу. Для сучасного суспільства характерно посилення ролізнань, а відповідно, і влади над індивідуумом.
Суб'єкти політичноївлади маютьбагаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний -політичнимиорганізаціями, суб'єкти більш високого рівня -політичні еліти і лідери. Суб'єктивлади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призмуїх публічності, відкритості для суспільства.
З цієї позиціїможна виділити:
відкриту (видиму)владу: безпосередні учасники здійснення політичної влади — публічні політики: президенти,депутати, лідери опозиції, парламентських фракцій тощо;
напівприхованувладу, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу — від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи,пожертвування у виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж)на офіційну владу. У зв'язку з цим вживається поняття лобізм, під яким розуміютьтиск з боку певних груп інтересів на державну і виконавчу владу з метою прийняттявигідних для груп рішень. Лобі, в першу чергу, виражено найбільш заможними верствамисуспільства, що контролюють провідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове,воєнно-промислове лобі), телемагнатами, військовими. Класичний лобізм передбачає,що групи інтересів і влада взаємодіють через посередника — професійного лобіста(така практика поширена на Заході), депутата, якого-небудь політика. Але ця взаємодіяможе здійснюватися за більш спрощеною схемою. У цьому випадку представники яких-небудькорпорацій безпосередньо засідають у законодавчих органах влади або входять до складукабінету міністрів;
тіньову владу,яка себе не афішує. До подібного «тіньового сектора» влади можна віднести,наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становищев країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальніструктури, якщо вони мають важелі тиску на владу.
Влади не можебути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількохфакторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування,яка може бути викликана:
страхом за своюбезпеку, страхом залишитись без певних благ;
звичкою виконуватинакази;
апатією;
переконанням унеобхідності підпорядкування;
зацікавленістю,щоб бути в підлеглості;
відчуттям обов'язку;
авторитетом суб'єктавлади.
Влада, побудованана інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому що передбачає добровільневиконання розпоряджень, що робить лишнім застосування негативних санкцій. Однієюз найбільш прийнятних для влади мотивацій підпорядкування є авторитет суб'єкта влади.Навпаки, влада, заснована на страху і примусі, породжує бажання об'єкта «піти»з поля влади.
Ресурси влади являють собою все те,що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливусуб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.
У першому випадкувикористовуються такі ресурси, як:
силовий примус- втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладівцього — тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлученнявід церкви, звільнення з роботи тощо;
закон — традиція,звичай;
стимулювання — створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт владинагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовуютьбатьки, викладачі, керівники організацій, політики.
Прихований впливпередбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, абонавіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способиволодарювання: панування, вплив і стимулювання.
Існують і іншікласифікації ресурсів. Наприклад, ресурси поділяються залежно від сфер життєдіяльності.
Економічні ресурси- матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші,родючі землі, продукти харчування тощо.
Соціальні ресурси- соціальні і демографічні структури, соціальна інфраструктура: освіта, медичнеобслуговування, соціальне забезпечення тощо.
Культурно-інформаційніресурси — знання й інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститутинауки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці інститути контролюється формування суспільноїдумки. Особливо великий вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, тойі володіє ресурсами переконання і навіювання.
Адміністративно-правовіресурси — система управління, сукупність владних установ.
Силові ресурси- це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція, внутрішні війська, спецслужби,суд і прокуратура з їх матеріальними атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами).
Легітимністьвлади
Дієздатність владибагато в чому залежить від її легітимності. Це один з показників ефективності політичноївлади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна визначитияк стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимністьі авторитетність влади — явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народуз владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися.Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус.Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, якеозначає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна,тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опираєтьсяна закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування.
Між легітимністюі легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленоїпроцедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обранавлада у випадку невиконання своїх зобов'язань, невдалого економічного курсу, якийпризвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір'я з боку суспільства.У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальназа своїм походженням влада може бути виправдана і підтримана народом. Історія знаєбагато подібних прикладів: повалення монархій у ході буржуазних революцій. Порушившипопередній правопорядок, нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію.
Легітимація — це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальні легітимності(рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, щопорушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільствііснує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджуватисвій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає йогоінтересам.
Легітимність стосуєтьсяяк політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональнихсуб'єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності.При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи)можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішуєтьсячерез вибори.
Яким чином владанабуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера,яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності(панування) залежно від її джерел.
Традиційна легітимністьспирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада маєдекілька видів:
геронтократія- влада старійшин;
патріархальна- влада племінних вождів;
патримоніальна- влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування,але й зверталася до релігійної легітимації — монарх як помазаник Божий; напівбожественийобраз монарха підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу ітрону, спеціальними зображеннями;
султанізм (різновидпатримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняєтьсявід традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада булапоширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом «східного деспотизму»стало правління Івана Грозного;
влада суверенанад феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієївлади є феномен клієнтея (від лат. cliens — слухняний) — влада керівниканад групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихосьблаг.
Харизматична легітимністьзаснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втіленнятаких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будуєтьсяна емоційному заряді, на бездумному довір'ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачиву Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновниківсвітових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовнихбатьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очахсвоїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок — харизма ПапиРимського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), томущо є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.
Легальна (раціональна)легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичнихкраїнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правовінорми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов'язковимиі для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера,виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичнийтип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідуванняв управлінській діяльності установленим правилам.
Інші типи легітимності.Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють їїіншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічнулегітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічнихцінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип легітимності); структурнулегітимність, що випливає з довір'я населення до структур і норм режиму (до законів,органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян укомпетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. Вумовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобраннілідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшоюза весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянамиз успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання.
Французький політологТ.Л.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих),технократичної (пов'язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідністьвлади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності.
Італійський соціологі історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно відджерела походження влади виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.
У реальній практицірізні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. Наприклад, у суспільствах,де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплеміннихвідносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитисяі традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ владиспостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державахАзії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх прямепоходження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційноправили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднанняхаризматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національногогероя Франції після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитетуправа.
Найбільшим потенціаломлегітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимностівлади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнемжиття населення. Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитисялегітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР, націонал-соціалістична Німеччина)опиралися на ідеологічну і харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічнихміфів і пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючогорежиму.