Естетичний світ педагога
Можна беззастережно стверджувати, що в сьогоденній Україні немає такоїполітичної сили чи громадського діяча, котрі з певною долею відстороненості неконстатували б: освіта, як і суспільство в цілому, знаходиться в кризовомустані. Вони переживають затяжний «культурний шок», як означив подібний стансуспільства Е. Тоффлер. Шок (сукупність загрозливих ознак), спричиненийрозривом з традиційними цінностями та заклопотаністю постійного вибору в умовахсоціокультурних інновацій1.Нове суспільство в особі влади ще не запропонувало педагогу такого належного табажаного, яке б співвідносилося з значущими для нього цінностями, що сприяютьформуванню особистості. У ринкових умовах став домінуючим матеріально-грошовиймотив та сумнівні стимули накопичення, водночас знецінюються традиції культури,дискредитуються ідеологічні засади. А це означає, що суспільство ще не вступилов постіндустріальну стадію свого розвитку, в якому духовні чинники гармонізуютьсвіт людини.
Узапропонованій роботі я спробую увести в науковий обіг систему нових понять,простежити діяльність педагога під кутом зору естетичної науки як формидуховного життя особистості й нації. Думаю, мені й тим авторам, яких я будузапрошувати у свої спільники, вдасться довести, що жорсткі закони повсякденнихреалій слід «пом’якшувати» красою та добром, розвиваючи на їх основі значущідля особи й держави ціннісні орієнтири.
Справді,естетика несе в собі такий потенціал, завдяки якому можна не те що підвищитирівень культури, а й прискорити процес переходу від людини до Особистості, щопід силу лише релігії та мистецтву, віруючі вказали б на першу, як безпосередньопов’язану з образом Бога, а на другу – як таку, що вступає в конкуренцію з йогодіяннями. На жаль, сьогодні, як і в часи недалекого минулого, ні програминавчальних дисциплін, ні навчальні посібники не спонукають педагога вживатизасоби виховання красою, а отже, на чуттєвому рівні не консолідують народ унацію. Люди – не особистості ще ніколи не досягали цивілізаційно-культурнихформ життя. Людина не особистість не може виховати Особистість, бо, працюючи заєдиними програмами, стандартизує розумові здібності дітей, не піднімає до тогоморально-духовного рівня, до тих достоїнств, які притаманні ідеалу досконалоїособистості.
Довиросту дитина живе в трьох різновекторних інституціях – сім’ї, школі, вулиці,кожна з яких нагадує Лебедя, Щуку й Рака з відомої байки. І сім’я, і школа, івулиця тягнуть воза дитячого світу в різні широти аж до того часу, поки законодавціне ухвалять на рівні свідомості реальні закони, оті суспільно ідеальні принципирозгортання гуманістичних тенденцій того чи іншого історичного періоду розвиткународу. З суспільних законів і формуються правила виховання, які спрямовуютьбурхливо розвинену вдачу дитини в русло соціуму. Це, вочевидь, перші закони, зякими зустрічається людина, йдучи в широкий світ. Писані й неписанізакони-правила стають надбанням свідомості, коли перебувають у контекстіуявлень про організуючі функції людини, держави та юридичних норм.
Керуєотим світом, що розширюється аж за виднокрай, учитель, який нещодавно закінчивуніверситет, де виконував функції дещо подібні до учнівських. Університетськаструктура, з якої вийшов учитель, досить точно визначена Карлом Ясперсом: «перше– дослідження, навчання й здобування певних професій, друге – освіта тавиховання, третє – базоване на спілкуванні духовне життя, четверте – космоснаук»2.[1] Набувши вправності дослідження іздобувши професію (за К. Ясперсом), учорашній студент займається освітою тавихованням (2), організовує духовне життя (3), залучає учнів до космосу наук(4).
Пункти2, 3, 4, означені К. Ясперсом, потребують, скоріше за все, емоційно-художньогохисту, ніж цілковито раціонального, адже виховання – це одне з найвитонченішихмистецтв. Саме тому всією своєю духовною та фізичною сутністю треба відповістина громові гуркоти нового часу й, особливо, вирішити внутрішні конфлікти,спричинені складністю пошуку особистісного «Я».
Іншимисловами, у процесі свого становлення учень бере від учителя й «привласнює» певні способи сприйняттядійсності, мислення та поведінки. Через засвоєння національної культури вінсоціалізується. Його свідомість набуває певної «структури», коли в її полепотрапляють культурно-історичні факти. І вчитель (здатний мислити) з’ясовує (чихоча б намагається це робити), яким чином проходять зміни та які закономірностівипливають у процесі становлення, беручи до уваги певні фізіологічні йневрологічні умови, а також оточуюче середовище.
Отже,ми підійшли до питання: хто ж він, випускник вузу, що акумулює в собі стількипроблем майбутнього нації?
У буквальномузначенні слова, випускник вузу теоретично не може бути посереднім чи хорошим.Він повинен бути досконалим, «виготовленим» за особливими,індивідуально зорієнтованими рецептами, спрямованими на кінцевий результат ідеал.
Знову ж таки,шлях дитини до ідеалу, до розуміння проходить через дії, які найбільш близькідо досконалості. Такі дії, що наближають до досконалості, означеніподвижницьким служінням українському народові, його споконвічній боротьбі занезалежність. Сократівська чаша з цикутою і його останні слова до афінськогосуду «та вже пора йти звідси, мені – щоби померти, вам – щоби жити, а що з тогокраще, нікому не відомо, окрім Бога» (Платон. Апология Сократа, 42), нехайбудуть прикладом служіння правді, а високим взірцем відданості ідеїсамопожертви заради людей – хресні муки Ісуса і його моління в Гетсиманськомусаду: «Овва, Отче! Все можливо Тобі, пронеси чашу сію повз мене, та не чого Яхочу, а чого – Ти».
Якщо перед очимавчителя будуть височити подібні приклади, у нього розвивається внутрішній слух,ознакою якого є не лише вміння вслухатися в самого себе, а передовсім здатністьвслухатись у ритм пульсації душі й серця учня (джерело змін мислення тасвідомості дитини), розвивається спроможність чути всі ті порухи, яківідбуваються з його батьківщиною та його народом.
Досконалийпедагог тією чи іншою мірою є естетичний педагог, тому що професійно-естетичнезавжди виступає в якості досконалого. Іншими словами, «досконале» та«естетичне» при визначенні особистісних і професійних якостей учителязнаходяться в одному синонімічному ряду й виражають повноту буття, духовні,соціальні й інші ознаки. У цьому названі теми дискурсивно-родинні. Разом з тим,вони різні. Це різні логічні, культурні проекції ставлення вчителя до справивиховання і навчання, у центрі яких височить зростаюча людина. Очевидно, привизначенні естетичного й досконалого педагога варто мати на увазі їхнюспецифічну особливість. Але ми не ставимо перед собою мету чітко окреслити колоназваних особливостей. Це практично й неможливо. Навряд чи розумно вимагатиматематичної точності у визначенні й будь-якого іншого терміна в неточній науціестетиці чи ще менш точної – педагогіці. Ми висуваємо й обґрунтовуємо цітерміни тому, що поняття «досконалий педагог» і поняття«естетичний педагог» при всій єдності та розходженні вкладеного в нихзмісту дають підстави для з'ясування, скажімо, інших понять: людськогоспілкування, задоволеності педагога своєю працею і т. ін. Терміни, щовводяться, крім усього іншого, відкривають обрій для огляду всієї складностіпедагогічної діяльності. Вона, ця складність, як буде показано в книзі,здається простою. Але вся її простота полягає насамперед у тому, що даєтьсявона вчителю відразу, базуючись на всьому комплексі його діяльності: досвіді,любові до дітей, особливому чутті на красу. Звідси можна зробити висновок, щопитання соціального статусу естетичного педагога вирішується на користьпрекрасно-доброго, загальнолюдського: об'єктом праці вчителя виступає незагальна ідея, а конкретна людина чи група людей. Як зауважував І. Кант,«тільки людина… може бути ідеалом краси, так само, як серед усіхпредметів у світі тільки людство… може бути ідеалом досконалості»3.[2]
У часи відходу естетичної науки від класичних норм проблема досконалого,як естетичної категорії, набуває неабиякої актуальності. У цілому, досконале –вище оціночне поняття. Воно слугує поцінуванню соціальних і природних якостей,які чи сприяють, чи не сприяють задоволенню людських потреб. У нашому випадкуговорити про досконалість педагогічних дій – означає вести розмову промаксимальне задоволення потреб суспільства.
Педагогічні явища, які відрізняються певними позитивними набутками й єдосконалими, здебільшого знаходяться за межами наших понять про естетичне. Але,як побачимо в роботі, сукупність благочинностей (любов, ерудиція, працездатністьі т.ін.) неодмінно формує в суб’єкті спочатку загальні цінності, які з часомнабувають естетичних форм (у результаті естетичного відношення).
Як було сказано, досконалість означає найвищу позитивну оцінку. Усуспільних відносинах (якими і є педагогічна праця) поняття «досконале» стоїтьв одному синонімічному ряду з поняттям «ідеальне», останнє трактується якдосконалість людського життя, яке буде, а не те, яке є.
Таким чином, маємо три види досконалого – реальне досконале (краса),духовне досконале (піднесене). Поєднання першого й другого формує поняттяпрекрасного (суб’єктивний образ реального й піднесеного). Усі три видидосконалого притаманні педагогічній діяльності, в якій, можливо, як ні в якійіншій, співпадає ідеал з прекрасним. Окрім того, у педагогічній діяльності «досконале»виступає більш узагальнюючою категорією, ніж окремо взяті «прекрасне» й «піднесене»,ідея та дійсність, бо виступає основою естетичної цінності. У педагогічнійтеорії і практиці краса, «піднесене», «прекрасне» залишаються підвішеними вповітрі, якщо вони не спираються на досконалість. Досконалість є сутнісниймомент педагогічної діяльності, яка залучає у своє силове поле міру,завершеність, доцільність.
Міра в педагогічній практиці носить позитивний естетичний заряд.Завершеність ніби завершує цілісність системи навчання та виховання і,здебільшого, означає досконале. Досконале в тому випадку, коли відносинипедагог – учень набувають повноти явища чи властивостей позитивного.Доцільність співпадає з поняттям корисності, яка вказує на задоволення людськихпотреб.
З вищенаведеного аналізу стає зрозуміло, що досконалість є завершеноюмірою доцільності, а будь-які протиріччя в педагогічній науці та практицізавершуються досконалістю.
Читач, що добре знає справи школи, неодмінно зауважить про те, що ні «досконалого»,ні «естетичного» педагога на торговищі нашого життя не існує, а якщо й існують,то в невеликих кількостях, тому й не варто про них писати. Не приховую: деякийналіт «утопізму» є в пропонованій роботі. І хоча вона не є романом,але, я вважаю, у творах такого типу необхідний пафос мрії про майбутнє,зміцнення надії на свідоме творення щастя. Через те й розраховую свій«утопізм» розділити з читачем. Він так само, як і я, переконаний: безнадії на кращий світ, без спроб життєствердження в мрії людство дотепер залишилосяб у палеоліті. Іншими словами, школа потребує вчителя-романтика, який би бачивзорі в калюжі.
На жаль,досконалого педагога, що застиг у своєму монументальному «яким він повиннийбути», немає чи, принаймні, можна зустріти рідко. Він – ідеал, якого повиненпрагнути кожен педагог і кожна держава. Думаю, що досконалим педагогом будетой, хто виявляє тенденцію до естетичного розвитку. Тобто, хто свідомоналаштовує свою діяльність з урахуванням гармонійного поєднання моральних,фізичних та естетичних координат, що перетинаються на так званій площині людяності.
Але чому ми всі, знаючи цю тонку діалектику професійної краси, недомагаємося, за рідкісними винятками, досконалого фахівця? Відповідно достатистики, більшість школярів заявляє про своє небажання відвідувати школу;частина учнів не задоволена рівнем набутих у школі знань; з кожних десятишколярів лише один визнає, що має в особі вчителя старшого друга та порадника;переважна більшість учнів висловлюється за своє право оцінювати роботу вчителів.А що ж учителі? Як правило, вони не згодні з цим; навпаки, учителі бажали б позбутисяучнів, що не виявляють, на їхню думку, належного інтересу до навчання; половинине зібрати тих, хто вважає педагогічну справу своїм покликанням. Приблизностільки ж бачать у своїй роботі недоліки. Проте далеко не всі усвідомлюють причиницих недоліків. Чимало вчителів готові прийняти, а то й приймають коштовніподарунки від учнів.
Зважаючи на такіфакти, дослідник, що стоїть «над сутичкою», може оголосити анафемубудь-кому й сказати, дивлячись в очі: ми, українці, сьогодні живемо погано, боУкраїну розграбували олігархи; ми не можемо відібрати у них нашу власність,1917 рік показав, що це тупиковий шлях; багатою країна вже не може стати зарахунок тих природних багатств, які на очах вивозяться за кордон. Держава такожбагатою не стане за кошти продажу своїх підприємств не знати кому і захтозна-які ціни. Досвід роздавлених другою світовою війною країн показав, щобагатими можуть стати ті, хто запропонує нові технології. Тобто високоосвіченанація, яка формується на засадах свободи й демократії.
До чого закликаю я? До самовдосконалення, яке неможливе без естетичнихкоординат. А що, таких людей в Україні бракує? А хто ж ті сім та скількимільйонів заробітчан поза межами України? Я закликаю вивчати іноземні мови, аби«вписатися» в європейський контекст, хоч своя рідна українська мова залишаєтьсянайіноземнішою з усіх іноземних. Я закликаю розвивати в дітей талант. Але чи нестануть талановиті діти об’єктом купівлі продажу, як стали ними талановитіфутболісти, красиві жінки та малолітні діти?
Кінець ХХ ст. перетрусив і розпорошив не лише стійку системуморально-естетичних цінностей шкільництва, а й узгоджену з нею освітянськуінфраструктуру, яка впродовж значного проміжку часу безвідмовно та стабільнофункціонувала. У перехідний період (від розвинутого соціалізму до загниваногокапіталізму?), точніше сказати – в час невизначеності, стало очевидним: школаяк складова української культури не працює з огляду на свою цілком закономірнунеповну структурність, як приречений організм, частково позбавленийжиттєздатних органів. Так само освітянська інфраструктура. Гальмами дляособистих творчих зусиль педагога стала невідповідність повсякденних реалій здавно визначеним, сформованим світоглядом. Усе це зайвий раз нагадує вже відомуістину: школа – то не острів, навколо берегів якого хлюпотить нейтральна хвиля.Вона – суспільство в мініатюрі (мікросуспільство). Відсутність умакросуспільстві чітко визначеної ідеології невідворотно позначається намікросуспільстві, зводить нанівець зусилля суб'єктів діяльності, не розвиває їхталант. Заперечення мовчанням або багатослів'ям фундаментальних складовихвиховання, таких, як: ідеал, мета, система, чіткі методичні орієнтири, методологія– не дають змоги адаптувати навчально-виховний процес до виклику часу. Словом,школа опинилася між молотом і ковадлом.
Звичайно, у нас багато чого декларується сановитими педагогами – онскільки написано книг і статей на актуальну тему. Та мова не про окремі імена йне про окремі наукові здобутки. Мова про відсутність феномена виховання яккапітальної складової національної інфраструктури, її традицій і новацій.Вужче: мова про педагогічний процес – його якість і спрямованість, його деталій цілісність, його форму та зміст, що вельми впливає на розмах, глибину й важливістьпедагогічного дійства як складової державної, громадянської і людськоїсутності.
Невтішний висновок випливає з огляду на вищезазначене: педагогія поки щоне виконує свого прямого обов'язку, вона не лише не йде, як це годиться,попереду суспільної свідомості, а й відстала в часі й просторі віддемократичних процесів, які ще жевріють в Україні, плететься у хвості тогопрогресивного прориву національного духу, джерела якого – історична ретроспектива,національні початки сьогодення і європейські демократичні засади.
Прорости отим національним пагінцям на освітянській ниві, неоранійстоліттями й заквітчаній бур'янами, важко. Як неможливо подолати прірву двомастрибками. Справді, якщо для європейських країн і для тієї ж російськоїлюдності національна свідомість громадян була сформована державними інституціямита стала незаперечним фактом кілька століть тому, то для української спільноти,підвладній Росії чи Польщі, національне питання не мало свого Hospitium (лат. –притулку), а спроба довести свою своєрідність у вже незалежній державі викликаєшалений супротив. Іще й через те мета виховання існує радше на рівні гасла, ніжяк реальний феномен. Очевидячки, спрацьовують не лише об'єктивні фактори(розвал існуючої інфраструктури чи державне фінансування шкіл з іноземноюформою навчання), а й фактори суб'єктивні, пов'язані з усталеним баченнямсвіту, а ще – з застарілістю методологічної бази, примітивністю інструментаріюта відчуттям інституційної неповноцінності.
Отже, вихователю народу доводиться мати справу не лише з вирішеннямпроблем ХХI століття (перший стрибок через прірву), а перейматися й тимипроблемами, нагадаю, національної самобутності, що не були вирішені у XVII,XVIII, XIX століттях (другий стрибок).
В Україні університети не стали по-справжньому національними, як інавчальні заклади нижчої ланки. Якщо в ХІХ-ХХ сторіччях університети булизакладами формування національної свідомості, то сьогодні в Україні такийпроцес формування піднімають на такі висоти, до яких переважна більшість івикладачів, і студентів не готові. «Університет, – пише Михайло Мінаков уцікавій статті на означену тему, – є універсальним проявом інтересу розуму допізнання заради самого себе. У цій позиції університет споріднений з поняттямирозуму (свідомості) духу, які є так само джерелами культури в усіх її окремихформах”4.[3] Можливо, років через п’ятдесятдеякі університети в Україні й досягнуть такого рівня, при якому свідомістьбуде керуватися виключно розумом (хіба це можливо?), але сьогодні я погоджуюсяз тими, хто вважає, що «університет є проявом культури, від початку є частиноюсамосвідомості етносу (нації), отже, відхід від національних завдань є проявомі, можливо, причиною кризи”5.[4] Недосконалість підготовкипедагогічних кадрів лягає важким тягарем на слабку державу з їїінтернаціоналізмом, який і далі ускладнює, а то й унеможливлює наявність отогонаціонального ферменту, без якого не буде ні економічного статку, нідемократичних засад, ні культурницького розвою. Отже, якщо базуватися на тихреаліях, які сьогодні визначають і коригують пріоритет і критерії виховання, тоце дає підстави говорити про його неповноцінність.
У педагогіці вищезгаданий (і не відзначений) клубок питань переплітаєтьсяі знаходить своє вирішення в проблемі виховання патріотизму. Повторюю, ця темав Україні не мала стійких традицій, адже століттями не вдавалося зосередитисянехай навіть на елементарній просвіті своїх сучасників, на доведеннінеоціненного значення рідної мови, культури загалом. Національне почуттярозцінювалось як ворожий елемент, у поняття патріотизму вкладалася любов донародів СРСР, і та любов виходила з класового підходу й базувалась на компартійнійорієнтації. І сьогодні спрацьовує усталена вже антиконституційнасамореалізація, дистанціювання від рідної культури. Усе тому, що в країнівідсутня власна ідеологія, школа деідеологізована, що, звичайно ж, суттєво позначаєтьсяна вихованні патріотичних почуттів. Ситуація поглиблюється засобами масовоїінформації, що роз'єднують суспільство ще й тим, що зводять свою діяльність допрофанаційної експлуатації патріотичних гасел – названу пристрасть важкозімітувати людині байдужій до долі народу й держави.
Патріотизм називають останнім притулком ідіота, або ж ліберальним лайном,як висловився сучасний український письменник Сергій Жадан: «Все це ліберальнелайно, яким тебе запихають, говорячи про твої національні інтереси, застарілі,у принципі, ідеї державності, котра нібито виправдовує існування такихпаразитичних інституцій, як служба безпеки чи всілякі там лажові податкові,настільки неактуальні, що про це навіть говорити незручно; держава – тітка зжеку, котра з дня на день заповнює нікому не потрібні реєстраційні бланки, громадячисьсвоїми целюлітними сідницями на твоїх правах і свободах, і без того хирлявих інерозвинених. Держава пасе кожен твій крок і має відповідну статтюкримінального кодексу щодо найменшого твого руху, держава ненавидить тебепросто так – за сам факт твого в ній проживання, для неї, цієї держави, втім,як і для будь-якої іншої, було б набагато зручніше, якби ти з неї звалив,неважливо куди та з якою метою, головне – подалі й назавжди. Держава, обліпившисвоє обважніле черево зовнішньою сумнівною пропагандою західного способу життята новими буржуйськими примочками, ласо підгрібає під себе всіх, хтотрапляється на її шляху, – перш за все, звісно, патріотів»6.[5]
І все ж, патріотизм, цей наріжний камінь виховання громадянина, пробиває,незважаючи ні на які труднощі, собі дорогу. Його несуть ті вчителі-педагоги,які розуміють свою відповідальну місію у цей переднівок.
Патріотизм формується як історично зумовлений, а відтак – і осмисленийрух змісту й форми національного життя. Він зорієнтований на географічновизначені, сьогоденням обумовлені ідеї та ідеали народу.