Контрольнаробота на тему:
Організаціянавчально-виховного процесу та педагогічна думка у другій половині XVII— XVIIIст.
Друга половинаXVII— XVIII ст. в освітній сфері характеризуються насамперед створеннямрозгалуженої мережі початкових навчальних закладів, формуванням системиспеціальної професійної освіти, становленням національної школи вищого типу. Втогочасному українському шкільництві втілилися освітні традиції, вироблені наукраїнських теренах упродовж кількох попередніх століть.
Однак специфічнаісторична та цивілізаційна ситуація, за якої Україна тривалий час перебувала накордоні між греко-слов'янським світом і латинізованою Європою, наклала нарозвиток освіти свій відбиток. Українське шкільництво швидко вбирало в себепедагогічний досвід західноєвропейського суспільства, поєднуючи його знаціональним, що базувався на глибокій культурній традиції Київської Русі.
Протестантські,єзуїтські й уніатські навчальні заклади разом з братськими і приходськимиправославними школами зробили величезний внесок у розвиток народної освіти,просвітництва в Україні XVII—XVIII ст., наблизивши їх до загальноєвропейськогорівня.
Зокрема, системаосвіти тогочасної Європи, як правило, складалася з двох основних ступенів,організаційно не пов'язаних між собою. Перший становила початкова освіта, якоюкерувала безпосередньо церква. Найважливішою ланкою цієї системи були школи прикафедральних соборах у центрах єпархій, підпорядковані кафедральним схоластам.Поряд з ними виникають школи при монастирях. Це були безстанові навчальнізаклади, у яких навчалися представники майже всіх соціальних станів і груп.Спільною, не залежною від станової приналежності, була й програма навчання.Основне завдання цих шкіл полягало у підготовці вихованців до вступу в духовнезвання.
Позастановийстатус упродовж усього розглядуваного періоду вдавалося зберігати (попри те, щостановість була характерною рисою системи освіти як Речі Посполитої, так іРосійської імперії, у сфері впливу яких тривалий час перебувала Україна)українському шкільництву як нижчого, так і вищого ступеня. Початкова освіта вУкраїні однаковою мірою була доступна і чоловікам, і жінкам.
Особливістю шкілдругої половини XVII—XVIII ст. було те, що кожен їх різновид становив тількиодин із щаблів освіти. Прослідковується відсутність спадкоємності від одноготипу шкіл до іншого. Бони не були єдиною системою, практично кожен тип існувавокремо. У них не було навчальних планів і програм у їх сучасному значенні.Зміст навчальних дисциплін визначався тими книгами і підручниками, які повиннібули засвоїти учні у певній послідовності.
Початкові школизасновувались здебільшого за ініціативи місцевого населення. Мережа таких шкілбула досить широкою, оскільки існували вони, як правило, при місцевих церквах.Вчителями в них могли бути священнослужителі місцевої церкви, але переважно ціобов'язки покладалися на дяків. Звідси й їх назви: «дяківські»,«церковно-приходські». Як правило, утримання вчителів у таких школахбрала на себе місцева громада. Колегіуми — середній тип навчального закладу —існували відокремлено, не були пов'язані з якимось офіційним органомуправління. Звідси й певна індивідуальність планів роботи, переліку дисциплін,що викладалися. Однак загальний напрям змісту освіти, методики і методіворганізації навчального процесу вони запозичували від Києво-Могилянськоїакадемії.
Іншоюособливістю тодішньої освіти було те, що розвиток школи будь-якого рівнязалежав не стільки від держави, як від місцевого архієрея. Він дбав про їїматеріальне становище, забезпечення викладачами, переймався вихованнямслухачів. Тому колений навчальний заклад мав багато індивідуального, однакзагальна спрямованість змісту освіти, методів підготовки студентів у навчальнихзакладах України у XVIII ст. залишалася відносно сталою. Зміст навчання вколегіумах мав переважно загальноосвітнє спрямування. Саме в них здобула освітуціла плеяда національної інтелігенції.
Поза тим XVIIIст. характеризується посиленням централізаторської політики царського уряду і,як наслідок, втратою Україною залишків автономії. Поглиблювався процесрусифікації освіти і суспільного життя. Школи в Україні поступово втрачаютьсвою національну особливість, продовжуючи якоюсь мірою зберігати етнічнусамобутність.
Організаціянавчально-виховного процесу. Мета, якої прагнули досягти у школі, насампередполягала у вихованні християнина. Саме цим пояснювався і необхідний набірзнань, які повинен був отримати кожен учень. Відверто кажучи, знання як такібули на другому плані порівняно з вихованням, якому в першу чергу приділялиувагу в процесі навчання. Всі книги, що використовувалися для навчання, повиннібули виконувати виховну функцію. Протягом усього XVII ст. дуже чітко прослідковуєтьсясаме така функціональна спрямованість навчальної літератури. Йдеться пронеобхідність оволодіння навичками роботи з нею з метою розумового вихованняучнів. Дітей потрібно було навчити не тільки читати, а й правильно розумітипрочитане. Зі стародавніх часів вважалося, що книга повинна містити моральнісентенції. Такі своєрідні книжки, як «Учительні слова»,«Повчання», «Азбуковники» і т. п., відзначалися прямим«дидактизмом», прагненням виховати в людині певні якості, врятувативід гріха 2.
Основним методомнавчання у початковій школі було багаторазове читання тексту. Азбуковники та букваріпродовжували, згідно з традицією, окрім граматичного розділу, вміщувати ще йнавчальні тексти та основи християнського віровчення. Азбуковники сприймалисянасамперед як книги «душевно-корисного» виховання і лише після цього— як книги для навчання читання. Вони містили правила поведінки, моральнінастанови учням, методичні вказівки для вчителів, вибрані з різних книг.Матеріал викладався переважно у віршованій формі.
Вивчивши букварі оволодівши складами, учні переходили до читання«слогов сливаемих»,афоризмів, молитов. Вивчивши Часослов і Псалтир, учень починав практичнезнайомство з церковним уставом і виконував певні обов'язки при церкві. Такимчином, використання богослужбових книг (за відсутності Часослова чи Псалтирякористувалися іншими книгами, що були у церкві) для навчання у школах давалотой комплекс елементарних знань, які були необхідні християнину для розумінняцерковної служби та самостійного читання молитов. Ці книги повністю відповідализавданням початкової освіти.
Щодо вмінняписати, то початкова школа не ставила перед собою такого завдання, оскільки цене диктувалося практичною потребою. На відміну від уміння читати, необхідного вусіх сферах життя, вміння писати було необхідне лише тим, хто заробляв цим нахліб: писцям, канцеляристам. На етапі початкового навчання в процесі заучуванняалфавіту школярі копіювали на дерев'яних табличках обриси друкованих букв,автоматично оволодіваючи навичками спрощеного письма. На відміну від письма натабличках оволодіння каліграфічними навичками вважалося якісно вищим етапомнавчання, який потребував спеціальних зусиль. У такому випадку вчилися писатина папері, а вчили цьому у підвищено-елементарних школах при монастирях чисоборах, готуючи учнів до книгописання. Найчастіше ж умінню каліграфічно писатинавчалися у приватних вчителів.
Мета такої наукиполягала у здобутті для себе місця дяка як першої сходинки на шляху досвященства. Що стосується організації середньої та вищої освіти, то тут неможна залишити поза увагою феномен українського ученого чернецтва та йоговнесок у розвиток шкільництва. Насамперед це стосується Києво-Печерської лаври— визначного науко¬во-освітнього центру, навколо якого гуртувалися представникиукраїнського духовенства та інтелектуальної еліти. У своїй діяльності вонавиходила далеко за межі суто духовної установи. Зокрема, вихідцями з лаврськоїбратії були засновані Чернігівський, Переяславський та Гойський (ПравобережнаУкраїна) колегіуми. Лаврські богослови займалися викладацькою діяльністю уКиєво-Могилянській академії (близько 20 осіб, з яких 15 — у першій половиніXVIII ст.) та лівобережних православних колегіумах Наддніпрянщини (7—14 осіб).Біля джерел заснування Чернігівського колегіуму стояв видатний церковний,культурний та громадський діяч, письменник, архієпископ чернігівський ЛазарБаранович. Його зусиллями виникли «Чернігівські атени» — літературнийгурток, до якого увійшли відомі тогочасні письменники та проповідники Данило Туптало,Іоаникій Галятовський, Лаврентій Крщонович, Іван Величковський, Іван Орловськийта чимало інших. Завдяки Л. Барановичу в місті було засновано друкарню та«латинську школу».
ФундаторомЧернігівського колегіуму прийнято вважати вихованця Київського колегіумупостриженця Києво-Печерської лаври Іоанна Максимовича, який у 1697 р. обіймавчернігівську архієпископську кафедру. Його найближчими діяльними помічникамибули Антоній Стаховський, Іларіон Лежайський та Герман Кононович.
Аналізуючи станрозвитку шкільництва в Україні, не можна оминути увагою питання про педагогічнулітературу, або ж, точніше, літературу, за допомогою якої вчили дітей. Умовно вній можна виділити два типи. Перший — педагогічна література, виданаправославними братствами для своїх шкіл. Для нас вона цікава тим, що міститьзначну кількість специфічних термінів для означення різних педагогічнихкатегорій, понять, явищ. У процесі практичної діяльності виникали нові шкільнітрадиції, які знайшли своє відображення у «Статутах братських шкіл»,підручниках, різних творах шкільних вчителів та викладачів Києво-братськогоколегіуму.
Люди наукипишаються своєю наукою й відділяють її від життя суспільства і народу як щосьнадзвичайно високе, що стоїть над грубою дійсністю. Твори цього періоду служатьвірі й церкві для захисту від іновірців. Перевидаючись по кілька разів, вонизалишалися в українській школі майже до кінця XVIII ст.
Другий типпедагогічних праць належить до XVIII ст., коли педагогічна думкахарактеризувалася більшою сформованістю тенденцій єдності виховання танавчання, спричинених ідеями гуманізму та Просвітництва. Б цей час з'являєтьсябагато перекладної літератури, особливо французької та німецької.
Найвідомішимибукварями й азбуковниками, які широко використовувалися в процесі навчання,були «Школьное благочиние» і «Азбуковник наказательный».
З другоїполовини XVIII ст. на зміст шкільних підручників значно вплинули теоретичні трактатиі поетична творчість російських поетів, таких, як А Кантемір, В.Тредіаковський, М. Ломоно¬сов. їхня теорія східнослов'янського силабічноговіршування поступово замінила в українських школах стару латинську теоріюверсифікації9.
В Україні першіспроби використати принципи силабічного віршування, викладені В. Тредіаковськиму праці «Новый и краткий способ к сложению российских стихов» (1735р.), здійснили письменник Мануїл Козачинський і професор Харківського колегіумуСтефан Вітинський 10. їх також використовував під час складання свого курсупоетики, який було прочитано у Харківському колегіумі у 1759—1760 pp., Г.Сковорода.
Із 70-х pp.XVIII ст. для викладання курсу поетики поряд з національним почаливикористовувати підручник «Правила пиитические», складений професоромМосковської академії А. Байбаковим п.
Педагогічнадумка другої половини XVII ст. Незважаючи на те, що в XVII ст. значно зрісінтерес до освіти й педагогіки, відчувався брак спеціальних педагогічнихтворів. Як і раніше, погляди на педагогіку були виражені новими списками«Измарагдов», «Злотоустов», «Домострою», але вонине містили принципово нових положень. З власне педагогічних творів на увагузаслуговує праця «О царствии небесном и о воспитании чад», написананапівуставом і скорописом XVII ст. Вона складалася з трьох розділів, ібільшість істориків педагогіки приписують її авторство князю Івану АндрійовичуХворостіну.
Педагогічнітвори XVII ст. написані за всіма правилами риторики, з роздумами і доказами,пишномовною вишуканістю (сліди українського бароко), однак релігійний характер вихованнязалишається незмінним. Зразком творів такого типу й визначною пам'яткою тогочасноїпедагогічної думки є збірник другої половини XVII ст., надрукований і описанийу XIX ст. професором М. Лавровським у «Памятниках старинного русскоговоспитания». Він зберігся в кількох списках, як правило, під назвою«Гражданство и обучение нравов детских» чи «Гражданство обычаевдетских». Рукопис складено у формі запитань-відповідей. Він містить ряднастанов, що стосуються головним чином поведінки на людях, передає погляди навиховання, що існували в побуті. Вважають, що укладання рукопису належитьЄпіфанію Славинецькому. Зміст твору зводиться до такого: виховання — це«чин наказания детского» і має на меті три завдання: виховання вхристиянському дусі, навчання вільним наукам, засвоєння «благолепныхобычаев», що автор і називає «гражданством обычаев детских». Заформою та змістом ця збірка близька до «Домострою». Тільки настанови«Домострою» мають на увазі різні випадки з домашнього побуту, а тутце життя розглядається з точки зору педагога, який розмовляє з дитиною.
Характерноюрисою українських педагогів було переконання в тому, що головною метоювиховання є формування в дитині людини, яка буде прагнути до знань. І якщогострота розуму залежить від вроджених якостей дитини, то глибина та обсяг йоговід виховання.
Через навчаннята пізнання людина розширює свій розум. Важливу роль у цьому відіграютьприродні задатки, які розвиваються й міцніють у процесі навчання. Так,Кирило-Транквіліон Ставровецький, підкреслюючи роль виховання у процесінавчання, порівнював дитину з полем, на якому висіяне зерно не завжди сходить:якщо слово вчителя потрапляє в серце, витоптане ногами «сил противних»,розбещене пияцтвом, підлабузництвом, багатством, то воно не дасть доброговрожаю и. Характеризуючи процес пізнання людиною навколишньої дійсності,Інокентій Гізель стверджував, що в основі його лежить інтелектуальна діяльністьсамої людини. Він вважав, що інтелектуальне пізнання потребує від людинизусилля, дії. Великого значення в розумінні розвитку дитини Гізель як педагогнадавав розвитку органів чуття, наголошуючи на тому, що процес пізнання ґрунтуєтьсяна чуттєвому досвіді людини. Нічого немає в інтелекті, стверджував він, чого небуло б у почутті15. Свої погляди на навчання та виховання він виклав уґрунтовній праці з філософії, психології та теології «Очерки всейфилософии», психологічній праці «Мир с Богом человеку» (1669).
Розглядаючипроцес інтелектуального пізнання як одну з важливих умов формуванняособистості, українські педагоги стверджували, що він починається з чуттєвогопізнання, коли, відзначаючи спільні риси в багатьох предметах, людиназосереджує на них увагу, зіставляє, порівнює, знаходячи схоже й несхоже. Натакому початковому етапі розумових операцій визначальну роль відіграє увага,покладена в основу абстрагування, яке визначає спільне для багатьох предметів істворює при цьому певний образ чи почуття (слово) 16.
У вітчизнянійпедагогічній практиці широко використовували різного роду вправи практичногохарактеру: копіювання карт, роботи з їх збільшення, самостійне складання карт,диспути, порівняння, протиставлення, аналогії. Як приклад можемо навести цікавуметодику проведення лекцій з філософії, яку застосовував Іоасаф Кроковський.Збереглися рукописні підручники з риторики й філософії, розроблені ним як лекційнікурси з цих предметів, в яких матеріал викладався шляхом постановки запитань,заперечень проти положень томізму (вчення Фоми Аквінського) з даного питання ітверджень самого автора лекції. Він широко використовував приклади, пояснення,аналіз різних думок стосовно того чи іншого питання.
Ця методикадосить чітко перегукується з ідеями, які поширюються в педагогічній практиціЄвропи під впливом гуманізму та Просвітництва. Діалогічна форма навчання всистемі «вчитель — учень», а також часте спілкування з «мужамивченими, набожними, діяльними та красномовними», на думку Коменського, Локка,Песталоцці, Дістервега, відкривають широкі можливості для успішного розумовогорозвитку, духовного розкріпачення, є дієвою силою для реорганізації шкільноїсправи.
Вчителю рекомендувалосязбуджувати самосвідомість учнів, розвивати їх розум з тим, щоб у школі панувавдух мислення: запитань і відповідей, пошуків і знахідок 19. Таким чином,навчання повинно бути засноване на спілкуванні, коли вчитель втілює навчальнийматеріал у формі діалогу, «мислить у діалогічній формі»,«підносить предмет у вигляді питань». Саме зразком такого навчання йбули братські школи в Україні.
Слід звернутиувагу на такий навчальний прийом, як зразок. Він мав й освітнє, й виховнезначення. Учням давалися зразки промов на різні випадки життя та відомості провиди літературних творів (епопею, комедію, трагедію, елегію, сатиру). їм давализмогу проявити себе спочатку за даним зразком, а потім творчо. Широковикористовували також взаємонавчання, коли учень ставив запитання товаришу грецькоюмовою, а останній відповідав японською.
Велика увагаприділялася систематичності засвоєння знань, умінь і навичок. Негативносприймалися пропуски занять, оскільки вони шкодили вихованню. «Зри,внимай, разумей, рассмотряй, памятуй» — цей девіз М. Смотрицького можнапокласти в основу системи, яка використовувалась у школах для успішного тасистематичного засвоєння знань. Вивчення теми на уроці поєднувалося з обов'язковоюдомашньою роботою учнів, яка складалася з виконання письмового завдання тапереказу вивченого у школі рідним у сім'ї. У старших класах як один зрізновидів самостійної роботи практикувалося ведення учнями зошитів, у які вонизаписували прислів'я, цитати, афоризми з метою їх вивчення. Ф. Прокопович усвоїй «Риториці» радить учням після запису трактату кожне риторичнеправило закріплювати численними практичними вправами, самостійними пошукамиприкладів, які його підтверджують п.
У практиці шкілшироко використовувались шкільні драми, інтермедії, в чому бачимо вплив єзуїтськоїпедагогіки. Вони давали змогу, з одного боку, вирішувати освітні завдання, а зіншого — висміювати людські та соціальні вади. Популярністю користувалися драмиріздвяних та пасхальних циклів, історичні драми. Зразком шкільної драми єшироковідома п'єса Ф. Прокоповича «Володимир» (1705). Цей твір знаменувавнародження нової драматургії — трагікомедії й започаткував тенденцію зближенняшкільної академічної піїтики з народним життям
Повертаючись дорозвитку педагогічної теорії у XVII ст., необхідно згадати «Наказаниечадам» — трактат про виховання, складений невідомим автором. Припускають,що ним міг бути хто-небудь з київських педагогів, які жили в кінці XVII ст. уМоскві, а сам збірник належить до 80-х pp. XVII ст.
Хоча педагогічніпогляди, викладені у творі, не можна назвати цілком самостійними, оскільки вонивже траплялися в інших збірниках, таких, як «Пчелы»,«Измарагды», «Злотоусты», все ж вони є доситьоригінальними.
Своєріднимзведенням морально-виховних принципів, правил життя, просякнутих християнськимдухом, є "Іфіка ієрополітика". Цей збірник, складений з лекцій,прочитаних у Києво-братському колегіумі в 1670—-1686 pp., був виданий АфанасіємМиславським у 1712 р.
Цікавоюпам'яткою педагогічної думки XVII—XVIII ст. є «Созрение сиесть преднаказаниехристианского обучения ради малых детей». Авторство цього твору спірне, якправило, авторами вважають або Паїсія Лигарида, або братів Лихудів, якіпрацювали в Москві. Вся пам'ятка витримана в суворому церковно-релігійномудусі. Головна думка твору — пояснення обов'язків справжнього християнина. Книгаспіввідноситься швидше з творами XV—XVI ст., ніж з азбуковниками XVII ст.Творчої думки в ній набагато менше, а єдиним джерелом є книги Святого Письма.Взагалі, як відзначає Г. К. Смолич, Московська Русь до середини XVII ст. майжене мала світської літератури. Книги того часу були лише релігійного змісту:біблійні й богослужебні тексти, житія святих та уривки з праць отців церкви.Духовно-виховна література прийшла туди з України
Багато моральнихправил і вимог до християнського виховання міститься у творах СимеонаПолоцького «Обед душевный», «Вечеря душевная». Вершиноювиховання, за Полоцьким, є підкорення своєї поведінки розуму: «Покориплоть розуму». Дитину необхідно оберігати від поганого впливу. Як хворобавражає ближнього, а здоров'я не передається, так і погані звички розбещують, адобрі — до інших людей не чіпляються.
Для літератури,освіти, епістолярної спадщини XVII і частково XVIII ст. характерне широкерозповсюдження латинської мови. Вона проникала навіть у звичайне листування, непризначене для друку. Поряд з нею польська мова також є загальновживаною вУкраїні. Часто викладачі й учні з більшим бажанням спілкувалися польською, ніжукраїнською мовою 30. Та все ж теоретичне вивчення слов'янської мови йфілології, її дослідження почалося саме в Україні. Величезний вплив на розвитокслов'янського мовознавства справила «Грамматики словенския правильноесинтагма» Мелетія Смотрицького, вперше видана у 1619 р. Він зробивкодифікацію церковнослов'янської мови. Усю граматичну термінологію булостворено ним і лише частково змінено М. Ломоносовим Смотрицький розробив ознакидля відмінювання дієслів, ввів поняття дієприслівника та багато іншого. Недивно, що тривалий час «Граматика» залишалась єдиним керівництвом длявивчення слов'янської мови (перевидавалася в 1629 р. у Вільно, в 1648 та 1721pp. у Москві). Вона справила величезний вплив на теорію мови й накнигодрукування не лише в Україні, а й у Росії, Болгарії, Сербії31. Зразкомграматики української мови є «Лексікон славеноросскій и имен толкование»,складений Памвом Бериндою й виданий у Києві 1627 p., а також перша граматикаукраїнської літературної мови, складена Іваном Ужевичем 1643 р.
Титул«Синопсиса» — першого офіційного підручника з вітчизняної історії.Київ,1674 р.
Великоюпопулярністю в навчальних закладах України користувався перший офіційнийпідручник з вітчизняної історії «Синопсис», який впродовж майже староків витримав ЗО перевидань. У грецькому та латинському перекладі його знали йза межами України. Твір дає яскраве публіцистичне тлумачення історичних подій —як давно минулих, так і сучасних автору. Книга ґрунтовно, системно ознайомлюєчитачів з історією України аж до 70-х pp. XVII ст. У третьому, київському,виданні (1680) вміщено, наприклад, матеріал про чигиринські походи та перемогунад турками. Багато сторінок присвячено історії Києва ІА. Поряд з ним необхіднозгадати «Хроніку з літописців стародавніх» (1672), написану такожколишнім вихованцем Києво-братської школи Феодосієм Софоновичем, в якій розповідається«отколе Русь началась».
Першою в Україніперевиданою пам'яткою європейської (Еразм Роттердамський) педагогічної думкибула праця Єпіфанія Славинецького «Гражданство обычаев детских». Цетрактат суто педагогічного характеру, присвячений питанням світського вихованнядітей. Він започаткував новий напрям у педагогіці — навчання етиці поведінки таособистій гігієні.
Найвизначнішіпредставники української педагогічної думки другої половини XVII ст.неодноразово висловлювалися щодо поліпшення суспільного та сімейного життя, атакож стану науки, літератури. Вони наголошували на тому, що у великих містахобов'язково повинні бути колегіуми та друкарні, у селах — школи та лікарні; щовиховання й освіта повинні базуватися на морально-релігійних засадах, асуспільні та сімейні стосунки визначатися євангельським вченням про любов доближнього. Кожен повинен був «предпочитати добро общее надъуединенное».
Слід зазначити,що в педагогічній науці XVII ст. відбувається поступовий відхід відсередньовічних канонів, посилюється світське начало, спричинене поширенням ідейгуманізму й Просвітництва з Європи. Освіченість піднімається на рівень найвищоїдоброчесності. Зростає кількість українців, які здобувають освіту в європейськихуніверситетах. Тим самим створюється симбіоз нової української школи, якій булопритаманне поєднання греко-слов'янських і національних традицій, із загальноєвропейськоюкультурою.
Педагогічнікадри та розвиток педагогічної думки у XVIII ст. Початок кардинальних змін восвітній сфері у XVIII ст. пов'язаний з реформаційною діяльністю Петра І, якийдля втілення своїх задумів у життя потребував освічених, діяльних фахівців.Найосвіченішим з усіх станів Російської імперії на той час було духовенство. Недовіряючи російському єпископату, який негативно сприйняв реформаційні заходиімператора, останній заручився підтримкою з боку українських церковнослужителів,які відзначалися значно вищим культурно-освітнім рівнем.
Як наслідок, ужев першій половині XVIII ст. майже всі єпископські кафедри в Росії посіливихідці з України. Ставши архієреями, вони переймалися тим, щоб у їхніх єпархіяхабо хоча б у кафедральних містах була достатня кількість освіченихцерковнослужителів, яких вони також запрошували з України .
Переважно зукраїнських єпископів (за винятком незначного періоду «старомосковської реакції»за царювання Петра II) складався й вищий церковний орган Росії — Священний Синод,У меншій кількості, але також достатньо активно починають з'являтися українцісеред настоятелів російських монастирів. Період репресій при Анні Іоаннівніоднаковою мірою зачепив як українських, так і російських служителів від церкви,а при Єлизаветі Петрівні кількість вихідців з України серед єпископів зновупомітно збільшилася.
Найвизначнішемісце серед українців духовного звання, задіяних у реформуванні освітньої сферив Російській імперії та розвитку вітчизняної педагогічної думки, по правуналежить Феофану Прокоповичу. Друга частина його «Духовного регламенту»повністю присвячена питанням освіти. Дослідники історії педагогіки неодноразововідзначали, що значення цього твору українського вченого і філософа полягаєсаме у тому, що справу заснування нових шкіл він зробив обов'язковою, увівши їїв ранг державної політики 40. У розділі «Дома училищные» Ф.Прокопович сформулював 22 правила, згідно з якими необхідно створюватинавчальні заклади, що одночасно із загальною повинні давати й спеціальнубогословську освіту. Його навчальний план у цілому орієнтований на програмуКиєво-Могилянської академії кінця XVII — початку XVIII ст. Варто наголосити, щов «Духовному регламенті» ніде не говориться про закритий типновоутворюваних навчальних закладів (архієрейських шкіл — колегіумів), якіпочинають відкриватися в Російській імперії в першій чверті XVIII ст., оскількиукраїнська традиція, на яку спирався Ф. Прокопович, цього не знала. Церковнавлада сама поступово перетворила школи для навчання духовенства на становінавчальні заклади. Інший науковий твір Ф. Прокоповича «Поетика»справив помітний вплив на розвиток змісту і методів навчання. На його думку, вчитель,користуючись знанням закономірностей людської психіки, повинен передусімвпливати на почуття своїх учнів. Розповідаючи про щоб то не було, він маєпоказати значення останнього, вести про нього мову так, щоб образ того, про щорозповідається, з'явився перед очима слухачів. Те, що сприймається наочно,доводив учений, більше хвилює, ніж те, чого не видно.
Видатнимпедагогом XVIII ст. був Григорій Савич Сковорода. Багатий досвід викладацькоїдіяльності та життєвих спостережень українського мислителя узагальнено насторінках підручника «Начальная дверь ко христианскому добронравию», уякому вперше викладено його філософські погляди на моральність людини. Сутьлюдини не в плоті, а в душі, у думці, яку філософ називав внутрішньою пружиною.Поняття щастя він пов'язував із соціальним ідеалом людини; моральний чинниквважав основною силою перетворення суспільства на гуманних началах; моральніпринципи виводив із морально-етичних поглядів народу. Сковорода не виявивякоїсь чіткої конфесійної приналежності, тому своїм його вважають представникирізних релігійних течій. Він швидше був творцем нового релігійного руху, якийможна назвати сковородинством і общини якого свого часу існували в Україні44.
Широковідомою вУкраїні була «Арифметика, сиречь наука числительная с разных диалектов насловенский язык переведенная» Л. П. Магницького (1703). Це одна з першихдрукованих навчальних книг з арифметики, в якій було використано арабські цифри,системно викладено матеріал з арифметики, алгебри та інших математичних наук.Підручник містив безліч схем, таблиць, креслень. Окрім навчального матеріалу вньому було вміщено багато загальнометодологічних і педагогічних порад, викладениху віршованій формі. В них Магницький наголошував на великому значенні математичнихнаук у житті людини та розвитку суспільства, на ролі самоосвіти в засвоєнні математикита інших предметів. Серед інших підручників, якими користувалися в Україні, необхіднозгадати «Новий спосіб арифметики» з гравюрами М. Нікітіна та М. Петрова(1705), навчальні таблиці В. Купріянова, «Новое небесны зерцало, черезкоторое можно небо, землю и море вскорости размерить и разделить на всякий час»(1717), атлас чотирьох частин світу «Усієї земної кулі таблиці» згравюрами В. Купріянова та Я. Пікарта (1713), «Риторику» М.Ломоносова (1748), «Граматику російської мови» (1755),«Експериментальну фізику» та ін.
Особливо багатопідручників і методологічних посібників було видано під час реформи 1786 р. заучастю Ф. І. Янковича. Серед них буквар, таблиця складів, правопис, скороченийі розширений катехізиси, підручники з математики, загальної та короткоїросійської географії, короткої російської історії, загальної історії,геометрії, механіки, фізики, природничої історії (мінералогії, ботаніки,зоології), архітектури, правила для учнів, правила для вчителів, глобуси, картичастин світу, атлас Європи та ін. В усіх училищах України застосовувавсяметодичний посібник «Керівництво вчителям народних училищ», створенийза редакцією Ф. Янковича. Він містив вказівки щодо організації навчально-виховноїроботи в училищах, у ньому визначалися основні завдання вчителів, обов'язкиучнів, структура навчального процесу. Це був своєрідний директивний документдля народних училищ.
Таким чином,педагогічна думка XVIII ст. характеризується більшою сформованістю принципівєдності навчання і виховання, використанням виховного потенціалу змісту освіти,методів та засобів навчання. У XVIII ст. роль вчителя у виховному процесі продовжуєзалишатися вирішальною. Висока освіченість, педагогічний досвід, активнагромадянська позиція видатних викладачів XVII—XVIII ст. справляли визначальнийвплив на виховний та навчальний процеси, розвиток українського шкільництвазагалом. XVIII ст. характеризується появою значної кількості книг з різних галузейзнань як оригінальних, так і перекладних.
Серед них належнемісце посіли й праці українських авторів. Однак усі ці позитивні процесивідбувалися на тлі всезростаючої русифікаторської політики царського уряду. Нажаль, у цьому він спирався на більшу частину українського духовенства такозацької старшини. Якщо у першій половині XVIII ст. ще можна прослідкуватизасади гуманізму в українському шкільництві, яке продовжує розвиватися у руслізагальноєвропейських педагогічних ідей, то із середини XVIII ст. відбуваєтьсяпоступовий відхід від ідей Просвітництва. Натомість у ньому все чільнішеутверджується загальноімперська ідеологія.