Контрольна робота з курсу «Політологія»
Політична влада: сутність, форми та роль у функціонуванніполітичної системи
Содержание
1. Поняттяй особливості політичної влади
2. Класифікація політичної влади
3.Політична еліта та політична влада
Висновки
Література
1. Поняття й особливості політичної влади
Розуміння суті та змісту політичної системи суспільстванеможливе без осмислення суспільного феномену влади і, насамперед, влади політичної.Справа в тому, що всі структурні елементи політичної системи з’єднуються в єдинеціле, а механізми приводяться в дію за допомогою політичних відносин. Вони не тількипронизують політичну систему, але й роблять осмисленою всю її організацію. Основуж політичних відносин становлять владні відносини, що ґрунтуються на засадах і доцільностіполітичної влади в суспільстві та державі.
Поняття «влада» — складне й суперечливе.У повсякденному житті ми говоримо про владу батька над дітьми, пророка над послідовникамийого вчення, сил природи над людиною, держави над громадянином. Ці зовсім різніпоняття про владу мають і чимало спільного. Тому не випадково мислителі впродовжстоліть намагалися дати визначення поняттю «влада». Так, Аристотель вважав,що елемент панування та елемент підкорення відчуваються в усьому. Це об’єктивнийзакон природи, і йому коряться живі істоти. До того ж людина за своєю природою- істота політична. Великий філософ античності розрізняв владу деспотичну (владугосподаря над рабом) і політичну (владу державного мужа над громадянином). У нашчас політологи розглядають політичну владу як один із різновидів влади взагалі,відповідно починаючи з визначення загальної сутності влади.
Влада — це здатністьі можливість здійснювати свою волю (класом, групою, особистістю або партією, державоюі т.д.), справляти певний вплив на діяльність, поведінку людей з допомогою авторитету,права, сили та інших засобів.
Схожість загальних визначень влади вітчизнянихі зарубіжних політологів різних часів свідчить про те, що нині тут досягнуто консенсусу,і приросту знань про владу слід шукати радше в деталізації цього поняття, ніж уйого докорінному переосмисленні. На думку зарубіжних політологів, у процесі політичнихвідносин влада проявляє себе через такі основні ознаки і функції: примус (прямийчи опосередкований); принаджування (підкуп, обіцянки, хабарі); блокування наслідків(тобто перешкода конкурентові в боротьбі за владу); «створення вимог»(штучне формування потреб, що їх може задовольнити лише агент влади); «розтягненнясітки влади» (залучення додаткових чинників залежності суб’єкта від влади);шантаж (погрози нині чи залякування карою за непокору в майбутньому); підказки(ненав’язливе впровадження в масову свідомість вигідних владі настанов чи забобонів);інформаційний прямий чи опосередкований контроль (з допомогою застережень, рекомендацій,помсти і т. ін.).
Політична влада в цілому характеризується вольовимхарактером відносин, які мають елемент примусу, і пов’язана з існуванням більш абоменш стійкого колективу. Вона також тісно пов’язана з економічною владою. Володаріматеріальних засобів виробництва дають можливість здійснювати економічну владу,спрямовану на користування політичною владою, з метою ефективного захисту власності- джерела своєї влади. З іншого боку, ті, хто має в своєму розпорядженні засобипримусу, намагаються зміцнити свою владу. Примусова влада домінує в політичних конфліктах.Масові незадоволення функціонуванням політичної системи викликають зниження урядовогоавторитету, через що можуть бути здійснені акти насилля аж до революції.
2. Класифікація політичної влади
Згідно з класифікацією німецького соціолога М.Вебера, існують три типи авторитетної влади: традиційна, харизматична і раціонально-правова.В основі функціонування традиційного типу влади — дотримання існуючих традицій,схвалених у суспільстві норм поведінки. У цьому випадку вождь племені або. монархмає право наказувати й карати згідно з традицією, йому повинні підкорятися всі,хто визнає непорушність традицій; якщо ж правитель сам порушує закони, він можепозбутися влади.
Харизматичний тип влади спирається на беззаперечнувіру, сліпе підкорення вождеві. Авторитет у даному випадку ґрунтується на видатнихособистих якостях керівника: сміливості, інтелекті, ораторських здібностях тощоРаціонально-правовий тип влади спирається на віру в силу права. Той, хто реалізуєтаку владу, мас право віддавати наказ" і вимагати, щоб їх виконували відповіднодо чинного законодавства. Можлива ситуація, коли реалізація політичне авторитетноївлади санкціонується широкими масами населення; таке санкціонування називаєтьсялегітимацією.
Легітимація — одна з основних категорій політології.3рівномірного розвитку суспільства вона сприяє стабільності авторитетної влади, алеможуть бути випадки, коли правитель позбавляється легітимації без утрати авторитетноївлади. Якщо керівник держави нездатний зупинити ріст інфляції, зменшити безробіття,то він може втратити легітимацію. Трапляються випадки, коли авторитетна влада ілегітимація не належать одній людині. У Польщі перед виборами до парламенту 1989р. В. Ярузельський, безперечно, мав авторитетну владу, а Л. Валенса — легітимацію,забезпечену йому підтримкою широких народних мас. Отже, аналізуючи функціонуванняполітичної влади, важливо фіксувати різницю між авторитетною владою і легітимацією,тому що у випадках, коли політичні лідери втрачають легітимацію, вірогідно, що їхзамінять іншими.
Легітимація — це, власне, суб’єктивне явище, томуі окремі індивіди, і соціальні групи підтримують владу певної системи або не визнаютьїї — залежно від того, якою мірою вона відповідає їхнім інтересам.
У західній літературі питання про походження ірозвиток політичної влади трактується неоднозначне. Деякі вчені вважають, що владавиникає одночасно з суспільством і розвивається паралельно з ним від елементарнихнеполітичних форм до зрілих політичних. Перша влада — анонімна, властива примітивнимсуспільствам. Вона розподіляється серед усієї маси індивідів і проявляється в сукупностівірувань і звичаїв. Згодом, коли динамізується ритм соціального життя і виникаєнеобхідність в оперативному винесенні рішень, складається індивідуалізована владав особі вождя або невеликої групи осіб. Однак у цієї влади немає легітимності: зісмертю вождя починається боротьба за владу. Індивідуалізовану владу заступає інституціоналізована,що існує у формі держави, коли держава — офіційна політична влада, а різні центриполітичної влади, як от: економічні групи, профспілки, партії, теж є носіями влади.
3. Політична еліта та політична влада
Політична еліта (до неї входять особи, які володіютьполітичною владою відповідно до місць, котрі вони посідають у соціальній структурі,представники бюрократичного апарату, різні групи тиску) становить основне ядро еліти,яка реалізує політичну владу. На її практичну діяльність впливає багата чинників:соціальні протиріччя в суспільстві, співвідношення сил усередині самої панівноїеліти. Найбільші можливості еліта має за тоталітарного режиму. В умовах демократіївплив еліти може зростати або падати залежно від функціонування партій (наприклад,в Італії цей вплив менш істотний ніж у США, де політично значимі тільки дві партії).Володарі великих підприємств, директори, вищі чиновники, менеджери які працюютьв управлінському апараті приватних підприємств формують економічну еліту. Воначасто функціонує як група тиску щодо політичної еліти, субсидуючи політичні партіїабо окремих кандидатів під час виборчих кампаній, впливаючи на діяльність парламентуз допомогою лобістів. Влада економічної еліти багато в чому нейтралізує діяльністьінших елітарних груп, профспілок, різних демократичних рухів і партій. Істотнийвплив на політичний процес має бюрократична еліта, яку нерідко розглядають як елементеліти політичної. Участь бюрократичної еліти в процесі реалізації влади проявляєтьсяпід час підготовки важливих загальнополітичних рішень, оскільки чиновники частоготують їх не лише як технічні виконавці. крім того, апаратні працівники мають доситьповноважень для винесення самостійних рішень у сфері своєї діяльності. Вплив військовоїеліти визначається рівнем розвитку збройних сил у державі. У політичній сфері вонареалізує свої інтереси як своєрідна група тиску, в економічній — спираючись на тісніекономічні зв’язки з виконавцями замовлень військового відомства. Комунікативнаеліта бере участь у політичному житті й реалізує свої інтереси, впливаючи на громадськудумку. Соціологи вказують на чотири основні способи формування еліти: делегування,призначення, протекцію та активність самого кандидата. Для глибокого розуміння механізмуформування елітарних груп, їх функціонування і розвитку слід мати зважений аналізвзаємних відносин усіх панівних груп з урахуванням усіх чинників, які впливаютьна суспільство на певних етапах його розвитку. Це прямо стосується і сучасного українськогосуспільства та специфіки впливу політичної еліти на всі механізми функціонуванняйого політичної системи.
Вживання терміну “еліта” стосовно верхівкових групукраїнського суспільства, як і дослідження походження, ролі та значення еліти пов’язанеіз загальним процесом нашого модерного державотворення. Початок 90-х років ХХ ст.не лише збурив енергію народних “низів”, але й поставив на порядок денний як нагальнепитання про створення власне української еліти нового типу. За спрощеною схемою,на рівні буденної свідомості нашого суспільства мова йшла про владу, яка була бздатна зберегти і зміцнити незалежність України, здійснити необхідні трансформаційніпроцеси по шляху переходу від командно-адміністративної до ринково-демократичноїсистеми, від авторитарно-консервативної до соціально-правової держави. Незвичайністьі складність завдань вимагала поєднання практики державотворення з теоретичною розробкоюрізнопланових проблем становлення і формування еліти в Україні. Вагоме місце середних зайняло питання про специфіку, функції та роль політичної еліти.
Під політичною елітою, в тому числі й в Україні,найчастіше мають на увазі “меншість суспільства, що становить собою достатньою міроюсамостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними,соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті і здійсненнірішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї”. Як складовачастина правлячої еліти пострадянського типу вона поділяється на відкриту і тіньовугрупи. Відкрита або “прозора” еліта в Україні — це, насамперед, публічні політики,які займають певні позиції у державній владі: народні депутати, члени уряду, державніслужбовці високого рангу. Під тіньовою елітою мають на увазі людей, які справляютьсильний вплив на прийняття державних рішень завдяки своєму багатству або неординарнимособистим якостям, але діють не публічно, а кулуарно, іншими словами “в тіні”. Найчастіше,на відміну від представників “прозорої" еліти, “тіньовики” знаходяться “збоку”від закону і застосовують його на власний розсуд.
Згідно іншої точки зору, носії політичних рішеньв Україні на момент проголошення незалежності в 1991 р. не були політичною елітою.Це пояснюється тим, що вони не могли виконувати властивих для неї основних функцій,а саме — ефективного управління, прийняття оптимальних рішень, політичного керівництва,прогнозування, планування, формування кадрового складу тощо. Звідси, доцільно використовуватифункціональне поняття еліти відносно українських владних сил: “еліти — це всі тіособи та групи, які займають провідні позиції у великих або найбільш багатих наресурси організаціях і рухах нації та мають можливість забезпечувати значний і систематичнийвплив цих організацій і рухів на політичні рішення”.
Нарешті, заслуговує на увагу сприйняття еліти яксоціального явища населенням України, відоме як феноменологічний аспект. Соціологічніопитування свідчать, що в українському суспільстві поняття політичної еліти асоціюєтьсяз верхівкою виконавчої та законодавчої гілок влади (42 % респондентів відносятьїх до еліти), а також з “багатими людьми” — підприємцями і керівниками банків (воникористуються підтримкою 44 % опитаних). Водночас на запитання “що Ви відчуваєтепо відношенню до правлячої еліти?", 21 % заявили — “образу”, 13 — “ворожість”,54 — “байдужість”. Це вкрай несприятливі для зміцнення паростків демократії та вкоріненнязасад громадянського суспільства в Україні показники. У населення нашої держависклався переважно негативний образ політичної (правлячої) еліти. Даний факт пояснюєтьсятим, що остання не виконує найважливіших ролей і функцій — ролі референтної групи,взірця суспільної поведінки, морально-психологічного мобілізатора й провідника мас.
Наведені вище міркування змушують нас зупинитисяна виявленні основних функцій політичної еліти в Україні. При всій палітрі підходівдо даного питання можна виокремити три з них — найголовніші — зі своїми підфункціями.
По-перше, з’ясування інтересів різних суспільнихгруп у політичному житті. Це передбачає
1) субординацію інтересів і
2) відображення їх у політичних настановах.
По-друге, формування політичних програм, доктрин,ідеологій.
Тут треба мати на увазі
1) розробку відповідних програмних документів,
2) їх “лобіювання" на різних рівнях — владному,інформаційному, буденної свідомості — з метою “оволодіння широкими масами”,
3) вироблення та втілення в життя політичних рішень.
По-третє, створення механізмів реалізації політичнихпрограм.
Воно ґрунтується на
1) формуванні інститутів політичної системи,
2) висуненні політичних лідерів,
3) підборі та призначенні державних службовців.
Головна особливість формування політичної елітив Україні
полягає в тому, що воно переживає трансформаційнийетап, який ще далеко не завершився. Це підтверджується наступними вагомими фактами:
по-перше, неусталеністю політичної структури суспільства,одним із показників чого є продовження процесу створення політичних партій (заразїх понад 100) та об’єднань (останній приклад — оформлення блоку з Партії “Реформиі порядок”, Конгресу українських націоналістів і одного із Рухів);
по-друге, незавершеністю структуризації правлячоїеліти у різних ешелонах влади, що підтверджується, зокрема, приходом до влади “більшості”у Верховній Раді, постійними змінами у складі депутатських груп;
по-третє, публічно непрозорою політичною спрямованістюпредставників правлячої еліти. Особливо властива кон’юнктурна зміна власних поглядівдля другого ешелону сучасних партійних діячів, хоча вона не обминула й лідерів цихорганізацій. Сутність політичної кон’юнктури полягає в тому, що насправді той чиінший діяч не має глибоко усталених світоглядних, політичних позицій і намагаєтьсяякомога швидше і безболісніше пристосуватися до поточного політичного моменту;
по-четверте, початковістю, незавершеністю формування,а також недосконалістю існуючих механізмів утримання та передачі влади, а особливоїї відповідальності перед суспільством (останнє фактично тільки продекларовано).Треба зауважити, що великий вплив у сенсі формування сучасної української політичноїеліти на її соціальне представництво, якісний склад, професійну компетентність ірезультативність роботи справляє система її рекрутування або відбору.
На жаль, незважаючи на очевидний прогрес у ційсфері політичного, державного життя, за роки незалежності у державі почали складатисяпевні — як позитивні, так і негативні — принципи формування нової еліти, зокрема:
1) особиста відданість як головний критерій доборуна керівні посади;
2) земляцтво, досвід попередньої спільної роботи,взаємна зобов’язаність;
3) клановість;
4) протекціонізм.
Відзначені нами принципи формування еліти характернідля системи гільдій, яка властива насамперед для авторитарно-адміністративних суспільнихсистем. Значно ефективнішою для України, що підтверджує досвід демократичних держав,може бути антрепренерська (підприємницька) система, для якої характерні:
1) відкритість, широкі можливості для представниківбудь-яких суспільних груп претендувати на місця в політико-адміністративних структурах;
2) невелике число формальних вимог до претендентівна посади;
3) широке коло електорату, до якого можуть належативсі виборці країни;
4) пріоритет особистих якостей;
5) висока конкуренція при відборі, гострота суперництваза керівні посади;
по-п’яте, своєрідним “підвішеним" станом частининайвпливовіших представників сучасної української політичної еліти, яким особистоабо в особі найближчого оточення інкримінуються серйозні правопорушення чи навітьзлочини (яскравий приклад — спроба впливати на політичну поведінку колишнього віце-прем’єраЮ. Тимошенко, тримаючи під вартою спочатку її чоловіка, а потім і її саму);
по-шосте, знесиленням центральної влади через міжклановета внутрішньокланове “вияснення справ" і, відповідно, зміцненням позицій частинирегіональних лідерів. Небезпека в тому, що це посилює поки що частіше прихованісуперечності між Києвом і регіонами, а також між окремими регіонами.
Світовий досвід і практика українського державотвореннясвідчать про те, що на позитивний результат у вихованні модерної політичної елітиможна сподіватися тільки тоді, коли її формування буде відбуватися
на всіх рівнях ієрархічної “драбини влади”;
із врахуванням курсу на соціальний компроміс, соціальнузлагоду в суспільстві (між різними етносами, конфесіями, професійними групами),чого вимагають потреби побудови соціальної держави;
з прерогативою на створення нормативно-інтегрованоївладної суспільної меншості, що передбачають канони правової держави;
шляхом формування сучасного ліберально-демократичногостилю правління з орієнтацією на високу ефективність результатів управлінських рішень;
на основі сприйняття сучасних ідеологічних цінностей.
Для українського суспільства і вітчизняної політичноїеліти такою ідеологічною домінантою міг би стати комплекс принципів, які ґрунтуютьсяна кращих зразках кількох ідейно-політичних доктрин сучасності — лібералізму, націонал-традиціоналізмута соціал-демократизму.
Пріоритет має належати таким ідеологічним постулатам:
1) роль держави полягає у розв’язанні спірних питаньміж групами, нормуванні умов вільного доступу до влади, дотриманні “правил гри"(лібералізм);
2) суспільство — це система норм, звичаїв, традицій,інститутів, що сягають корінням в історію; при цьому приватна власність виступаєгарантом особистої свободи і соціального порядку (націонал-традиціоналізм);
3) органічне поєднання державного регулювання економікиі розвитку ринкових механізмів з опорою на соціальне партнерство та соціальну захищеністьмас (соціал-реформізм).
Певними гарантіями ефективного функціонування політичноїеліти в Україні повинні слугувати, на думку політологів, наступні чинники:
по-перше, широка гласність — свобода слова, відсутністьмонополії на засоби масової інформації, наявність альтернативних органів друку,радіо, телебачення;
по-друге, політичний плюралізм — свобода конкуренції,суперництва політичних еліт, зокрема правлячої політичної еліти та контреліти (підконтрелітою мають на увазі політичну еліту, яка вже відлучена або ще лише намагаєтьсяприйти до влади. Це, насамперед, лідери політичних партій, які перебувають в опозиціїдо правлячого режиму, частина інтелектуальної та художньої еліти, яка не поділяєпануючих або тих, що підтримуються правлячою елітою політичних, ідеологічних, філософських,соціальних, духовно-культурних концепцій);
по-третє, розподіл влад — рівновага, компроміс,баланс інтересів різних соціальних сил як важливі елементи сучасного поліархічноготипу правління;
по-четверте, відкритість еліт для соціальної мобільності- встановлення терміну перебування при владі виборних та призначених осіб;
по-п’яте, суворе дотримання законності, демократичнихпроцедур політичного процесу.
Можна констатувати, що елітарна природа управліннясуспільними процесами характерна як для демократичних, так і авторитарно-тоталітарнихполітичних систем. Спроби створення замкнених систем відбору політичного керівництвапризводить до корпоративізму — формування обмеженого кола осіб або груп, що об’єднуютьсяза спільними інтересами. Для демократичної держави насамперед характерно не намаганняпідпорядкувати еліту суспільству (це можливо лише до певної міри за допомогою самоврядування),а конструктивне формування корисної для суспільного прогресу політичної еліти шляхомзабезпечення її демократичного соціального представництва та своєчасного якісногооновлення. Критеріями ефективної діяльності політичної еліти виступатимуть досягнутийрівень прогресу та добробуту нашого народу; політична стабільність українськогосуспільства; національна безпека держави; авторитет України на міжнародній арені;оптимальне співвідношення між громадянським суспільством і державою
Висновки
1. Політична система — це інтегрована сукупністьінститутів і взаємозв’язків, які формують і розподіляють державну владу та здійснюютьуправління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальнихгруп у рамках відповідного типу політичної культури.
Особливості політичної системи полягають в тому,що вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства, визначає стратегіюсуспільного розвитку, забезпечує політичне і адміністративно-державне управліннясуспільними процесами, формує правову систему.
Сутність владно-політичної функції зводиться доформування механізму використання і підтримки державної влади відповідно до рівняполітичної культури та інтересів суспільства. Влада тримається на примусі, ідеологіїі довірі до неї народу, тобто легітимності.
Функція національної інтеграції полягає у здатностіполітичної системи забезпечити формування нації. Цей процес може здійснюватися шляхомпримусу, насильства або шляхом консолідації (що є характерною тенденцією сучасності).
Функція стабілізації соціально-політичного життявиявляється у здатності політичної системи забезпечувати рівновагу між суспільнимипідсистемами, не допускати гострих конфліктів між соціальними суб’єктами. Такогорівня можна досягти або завдяки жорсткому контролю політичними інститутами суспільногожиття, або шляхом узгодження соціальних інтересів.
Функція соціально-політичної модернізації зводитьсядо того, що політична система забезпечує перехід суспільства від одного стану доіншого через реформування його інститутів. Успіх цього процесу залежить від попередньоїкультури, реформаторського потенціалу політичної еліти, а також геополітичних чинників.
політична влада система функція
Функція управління передбачає наявність професійногоапарату управління, який функціонує як на рівні державних органів, так і громадськихінститутів. Висока ефективність політичного управління забезпечується через високийпрофесіоналізм працівників апарату, розвинутий правовий контроль і жорстку конкуренціюміж політичними елітами. формує право і функція політичної системи залежить відздатності суб’єктів політичного процесу виробити такі правила гри, які б забезпечувалиб зрівноваженість соціальних інтересів і реалізацію творчих потенціалів людини.Якщо суб’єкти політичного процесу не оволоділи сучасною політичною культурою, котрапередбачає принцип гармонізації інтересів особи і спільноти то їм, як правило, невдається витворити й сучасну правову систему.
Література
1. Абетка українського політика: Довідник / М. Томенко(керівник авторського колективу). — К., 1997.
2. Абетка української політики: Довідник / М. Томенко(керівник авторського колективу). — К., 2001.
3. Айзенштат Я. От тоталитарного государства к правовому.- М., 1990.
4. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.
5. Атлас світу. — К., 1999.
6. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія,методологія, практика: [Монографія]. — К., 2000.
7. Бердяев Н. О сверхдемократии. — М., 1994.
8. Білоус А.О. Політико-правові системи: Україна і світ:Навч. посібник. — К., 1997.
9. Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з франц. — К.,1995.
10. Гавриш С. Парламентаризм на чолі суспільного прогресу// Віче. — 2001. — № 7.
11. Гаджиев К.С. Тоталитаризм как феномен ХХ века // Вопросыфилософии. — 1992. — № 2.
12. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія. — К.,1999.
13. Давид Р. Основные правовые системы современности:Пер. С франц. — М., 1988.
14. Джилас М. Лицо тоталитаризма. — М., 1993.
15. Дискусія про авторитаризм // Віче. — 1993. — № 7,10; 1994. — №3. общества. — Свердловск, 1990.
17. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС.Порівняльний аналіз. — К., 1996.
18. Каменская Г.В., Родионов А.П. Политические системысовременности: Уч. Пос. — М., 1997.
19. Конституции зарубежных государств. — М., 1996.
20. Кухта Б.Л. Основи політичної науки. Ч.2. Політичніпроцеси, системи та інститути. — Львів, 1997.
21. Мадіссон В., Шахов В. Політологія міжнародних відносин.- К., 1997.
22. Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996.
23. Марченко М.Н., Фарушкин М.Х. Буржуазные политическиепартии. — М., 1997.
24. Мир: страны, народы, достопримечательности: Словарь.- М., 1999.
25. Основы теории политической системы. — М., 1985.
26. Парламент и президент. Опыт зарубежных стран. — М.,1995.
27. Парламенты мира. — М., 1991.
28. Партии и партийные системы современной Европы. — М.,1994.
29. Политическая теория и политическая практика: Словарь- справочник. — М., 1994.
30. Политические системы современности: (Очерки). — М.,1978.
31. Политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993.
32. Політологія / За ред. О.І. Семківа. — Львів, 1994.
33. Політичні партії в демократичному суспільстві. — К.,1997.
34. Політичні партії в Україні: Інформаційно-довідковевидання. — К., 2001.