--PAGE_BREAK--1.3 .
Політичне управління
,
як компонент соціального управління .
Як і будь-яка, здійснювана в суспільстві діяльність, соціальне управління прагне досягти певної мети. Його зміст обумовлюється комплексом взаємопов'язаних функцій та методів їх реалізації, які використовуються при цьому.
Соціальне управління засноване на притаманних тільки людині здатностях ставити перед собою цілі і знаходити адекватні засоби їх досягнення, передбачати результати впливу. В історії суспільства ніщо не робиться без свідомого наміру, без бажаної мети. Саме цією ознакою соціальне управління відрізняється від того, що ми умовно називаємо управлінням у складних біологічних і технічних системах. Цілі соціального управління випливають із суспільних потреб. Свідомі, активні зусилля людини щодо їх досягнення характеризують управління як цілеспрямовану працю, з якої ясно проглядається єдність інтелектуального та вольового моментів.
Треба відмітити, що цілі управління диференціюються залежно від рівнів його здійснення. Так, мета управління суспільством в цілому складається з забезпечення ефективного функціонування та розвитку усіх відповідних соціальних структур, вирішення загальних завдань шляхом створення та організації діяльності спеціальних державних органів та громадських організацій, які здійснюють управління в різних сферах. На індивідуальному рівні мета управління міститься в підвищенні творчої активності особи. Це досягається:
1) визначенням місця соціальної функції, прав і обов'язків кожної людини в соціальній системі;
2) підготовкою індивіда до виконання своїх завдань;
3) створенням сприятливих умов для найкращого здійснення ним його соціальної функції;
4) відповідним контролем за його діяльністю. Щодо окремого колективу метою управління є консолідація та спрямування індивідуальних зусиль виконавців на ефективне розв'язання загальних завдань.
Цілі управління досягаються в результаті здійснення таких його загальних функцій, як: аналіз, прогнозування, планування, організація, регулювання, контроль.
Вони виступають різновидами управлінської діяльності, які об'єктивно необхідні в будь-яких соціальних системах. Відомо, що кожний керівник на основі вивчення проблем, які виникають перед колективом, повинен передбачати розвиток подій в майбутньому та планувати, тобто визначати програму та порядок дій підлеглих. Йому треба організовувати діяльність колективу, створювати умови для ефективного виконання завдань, які стоять перед ним, виявляти в процесі контролю відхилення в роботі й вносити в неї необхідні корективи, подавати виконавцям практичну допомогу.
Таким чином, набір функцій управління є універсальним. Зміст же їх залежить від специфіки виконавської діяльності. Тут виявляється її діалектичний зв'язок з управлінням. Розгляд цих сторін у відриві одна від одної може призвести або до абсолютизації або викликати недооцінку значення управлінських процесів.
Цілі, принципи, функції і методи управління у сукупності складають механізм управління, котрий може діяти в рамках спеціально організованої системи. В соціальному управлінні і управляючу підсистему (суб'єкт управління) і керовану підсистему (об'єкт управління) представляють люди – окремі або з'єднані в різні спільності особи, які є носіями певних суспільних відносин. Отже, людина виступає й суб'єктом й об'єктом соціального управління. Однак необхідно мати па увазі певну умовність цієї конструкції.
Об'єктом управління, поряд з людиною як первинним його компонентом,- виступають і різні соціальні спільноти, які організовують і здійснюють виробничу діяльність. Серед цих об’єктів найбільшу цілісність, яка відображає усі сфери життя людини, має суспільство, що розглядається як єдиний суспільний організм. Управління ним передбачає виявлення організуючого впливу на економічну, соціально-політичну і духовну сфери його функціонування. Подальша диференціація вказаних об'єктів дозволяє виділити такі соціальні утворення, як державні органи й установи, підприємства з різними формами власності та ін.
Для соціального управління характерним є те, що між управляючим впливом суб'єкта і реакцією на нього об'єкта немає жорсткої детермінації. Об'єкт соціального управління досить самостійний, має здатність до самоуправління і такий же активний, як і суб'єкт. Соціальні об'єкти мають власні закономірності функціонування й розвитку, на які треба зважати при здійсненні управління. Обєкт управління не тільки реагує па управляючі впливи суб'єкта, не тільки сигналізує про їх наслідки та результати, а часто прямо примушує його до певної перебудови управляючих впливів, до зміни їх характеру й змісту. Тому соціальне управління являє собою не однобічний вплив управляючої підсистеми на керовану, а діалектичну взаємодію між його суб'єктом і об'єктом, яка складається з різноманітних прямих і зворотних зв'язків між ними.
Соціальні процеси виникають іноді мимовільно. При цьому спостерігається виявлення саморегуляції суспільства. В інших випадках вони є результатом свідомої діяльності людей, заснованої на пізнанні закономірностей функціонування і розвитку як усієї суспільної системи, так і деяких її елементів. Природно, що через постійну неповноту знань про дії вказаних закономірностей, а також відсутність реальних можливостей (ресурсів) багато аспектів соціальних процесів зостаються поза межами впливу з боку суспільства. Крім того, сам вплив на такі процеси справляється суспільством опосередковано, тобто через організацію діяльності спеціальних органів. Останні, в свою чергу, прямо чи посередньо регулюють окремі виявлення конкретних процесів.
Суб'єкт і об'єкт управління знаходяться між собою «особливих суспільних відносинах. Такі відносини виникають у процесі реалізації функцій управління і тому звуться управлінськими. Вони безпосередньо пов'язані з владою і мають соціально-політичну спрямованість. Влада – це вольові відносини між людьми, соціальними групами, класами; влада, як і управління, іманентна властивість будь-якого суспільства. що забезпечує його успішне функціонування шляхом опливу на людей, регулювання їхньої поведінки. Де досягається використанням авторитету представників влади і прямим розпорядництвом. Таким чином, застосування влади можна розглядати як один із методів управління, існуючий поряд з адміністративними, економічними і соціально-психологічними методами.
Державна влада завжди має політичний характер. У класовому суспільстві політичні відносини між різними об'єднаннями людей формуються спершу з приводу влади, яка зумовлює також способи управління. Загальність і універсальність названих відносин виявляється в їх проникненні в усі сфери соціального життя. Саме тому система управління в класовому суспільстві, по суті, має політичний характер, а управлінські відносини людей відображають політичну спрямованість суспільного організму.
Вихідним для розуміння політичного управління є положення про неможливість повного ототожнення політичного управління з адміністративно-державним. Адміністративно-державне управління, будучи лише моментом політичного управління, неможливе без забезпечення легітимності своїх заходів, а отже і без соціально-політичного управління (переконання), яке націлене на формування установки людської поведінки на скорення тим, хто репрезентує себе в якості носіїв легітимного насилля.
Політичне управління — цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.
Теоретично-політичним підгрунтям розмежування адміністративно-державного і політичного управління є розрізнення двох концепцій держави:
1. Формально-правової.
Вузько-юридична інтерпретація держави, в межах якої держава розглядається така, що цілком тотожна урядовим установам і правоохоронним органам, які покликані забезпечити ефективність діяльності діючого законодавства.
2. Етичної (концепції держави-вихователя).
Держава не стільки зосереджена в урядових структурах, скільки розсіяна в існуючій системі соціальних інститутів і примушує людей до скорення не стільки через безпосередній фізичний примус, скільки у спосіб духовного і морального керівництва ними.
Подібне керівництво здійснюється завдяки системі недержавних організацій, що покликані виховувати громадян в дусі взаємної згоди щодо пануючої системи цінностей.
Держава – не лише політико-юридична організація, а й передовсім орган морального і духовного керівництва людьми.
Адміністративно-державне управління – особлива функція, спрямована на використання розвитку в інтересах усього суспільства, де державний чиновник є спеціальним агентом влади.
Адміністративно-державне управління:
1. Формування трьох сфер влади (законодавчої, виконавчої, судової);
2. Формування державної політики;
3. Узгоджені дії в державних справах, які принципово відрізняються від приватного сектору;
4. Механізм узгодження тісно пов’язаний з діяльністю багаточисельних приватних груп та ініціатив.
Адміністративно-державне управління – здійснення державної політики через систему адміністративних установ, за якої відповідальність за державні рішення спускається зверху вниз.
Напрямки руху теорії адміністративно-державного управління:
1. Організація державного управління на різних рівнях;
2. Підготовка і відбір управлінських кадрів;
3. Механізми державного адміністрування (способи прийняття рішень, політичне прогнозування, адміністративно-державне управління в кризових ситуаціях, проблема стосунків державної адміністрації та ЗМІ).
Згідно з етичною концепцією, держава не лише передбачає згоду своїх громадян, але й виховує їх у дусі бажаної для неї згоди.
Тому політичне управління розглядається тут як таке, що окрім державного адміністрування охоплює організацію впливу на свідомість і поведінку людей з метою забезпечення легітимності державних установ та рішень, шляхом формування у громадян потрібного для такого забезпечення типу свідомості і поведінки.
Розбіжності концепцій:
1. В межах 1-ої концепції держави політичне управління – процес, що має за мету забезпечити ефективність функціонування політичних інститутів, стабільність політичної системи шляхом законодавчо-визначеного і закріпленого розподілу функцій і повноважень між управлінськими органами.
В межах другої концепції політичне управління забезпечує стабільність політичної системи шляхом укорінення у свідомості людей переконання щодо її виправданості, недоторканості, природності.
У поведінці людей таке переконання присутнє як установка на взаємну згоду щодо пануючої системи цінностей.
2. В першій концепції держави політичне управління пов’язане з проблемами централізації і децентралізації вертикалі і горизонталі управлінських процесів.
У другій концепції політичне управління пов’язане з легітимністю (проблемою законності), як проблемою культивування у людей установки на вільне визнання ними політичних інститутів і правових приписів.
3. В межах першої концепції політичне управління ототожнюється з примусом, який регулює вчинки людей і тим самим усталює та освячує реальність людського життя в суспільстві.
В межах етичної концепції політичне управління ототожнюється із впливом не лише на людські вчинки, а на людські наміри, бажання, почуття, думки, мотиви з метою їх спрямування у бажаному напрямку. Політичне управління – вплив на внутрішній світ людини. Політичне управління не стільки усталює соціальну реальність, скільки конструює її, утверджуючи певну інтерпретацію життєвого світу людини.
Абсолютизація лише одного аспекту політичного управління (адміністративно-державного) і недооцінка важливості соціально-політичного управління може призводити до т.зв. “автоматизму політичних інститутів” (за Новгородцевим), що являє собою наполегливий поступ досконалого права і невпинне довершення діючого законодавства.
Як свідчить практика, політичне управління ефективне не тоді, коли намагається охопити все до найменших деталей, а коли здійснює свій вплив на людей через регулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільства значною мірою можна пояснити дією принципу Ле Шательє-Брауна, згідно з яким складна система, що стає об'єктом зовнішнього впливу, намагається так перебудуватися, щоб максимально зменшити цей вплив.
Основні завдання політичного управління:
— реалізація інтересів певних політичних сил і соціальних груп;
— регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп;
— захист державних інтересів на міжнародній арені;
— вироблення оптимальних форм організації та стимулювання діяльності людей;
— забезпечення політичної стабільності та правопорядку;
— регулювання економічної діяльності;
— стимулювання науковотехнічного прогресу тощо.
За своїм змістом управлінські відносини виступають як організаційні, оскільки за їх допомогою забезпечується формування, цілеспрямоване та упорядковане функціонування соціальних систем. Таким чином, управлінські відносини являють собою конкретну форму соціальних зв'язків свідомо-польового та організаційного характеру, в котрих одна сторона (суб'єкт) є носієм функцій управління, а друга (об'єкт) зазнає її регулюючого впливу, який відповідає цілям соціального управління[12;10].
Сутність управлінських відносин виявляється в системі функціональних, організаційних та інформаційних зв'язків, які виникають між людьми, їх спільностями в процесі управління.
Виходячи з характеру зв'язків між суб'єктом і об'єктом, можна виділити управлінські відносини субординації та координації. Першим з них притаманне розпорядннцтво, тобто адміністрування керівника і виконавство підлеглих. Залежно від типу організації управління, визнаного в тій чи інший системі, відносини субординації можуть бути лінійними, функціональними і змішаними. Однак усі різновиди відносин субординації передбачають вплив на волю учасників сумісної діяльності на основі принципу «влада – підпорядкування». У відносинах же координації на перший план висуваються погодження цілей та визначення порядку діяльності окремих осіб та спільностей.
За ознакою нормованості соціальних ролей суб'єктів управління виділяються формальні та неформальні управлінські відносини. Перші з них – це відносини між суб'єктом і об'єктом управління, які регулюються нормативними актами. Другіж складаються, як правило, на основі психологічної сумісності людей, відповідності їх характерів, збігу інтересів, симпатій та антипатій. На відміну від формальних управлінських відносин, які базуються, насамперед, на «авторитеті влади», неформальні відносини грунтуються на «владі авторитету».
Таким чином, розгляд сутності та змісту соціального управління дозволяє визначити його як об'єктивно необхідний різновид діяльності, що складається із свідомого та цілеспрямованого впливу суб'єктів управління на різні соціальні системи з метою підвищення ефективності їх функціонування, приведення його у відповідність до об'єктивних закономірностей розвитку.
2.
П
олітико-управлінський цикл
2.1.
Загальне уявлення про політико-управлінський цикл
Називаючи компоненти наукового визначення поняття «політичне управління», ми повинні зазначити, що соціальне управління – це, насамперед, діяльність особливого роду, що управління соціальними системами пов'язане з витратами певних психічних (розумових та вольових) і фізичних (енергетичних) зусиль і виступає як різновидність людської праці – праці управлінської. Будь-яка ж свідома праця має свою технологію, тобто сукупність правил (способів, прийомів та умов), згідно з якими вона здійснюється. Це обумовлює необхідність розв'язання питання про вироблення та засвоєння науково обгрунтованої технології здійснення робочих операцій щодо управління. В даному випадку на перший план висувається завдання дослідження та удосконалення технології управлінської праці.
Технологія будь-якої праці – категорія конкретно-історична. Рівень практичних навичок та вмінь щодо управління соціальними системами залежить від рівня розвитку продуктивних сил суспільства, науки і наукових знань та кваліфікації осіб, які беруть участь в управлінні.
Усі соціальні системи, якими б різними не були вони за змістом, управляються однотипово з погляду технології управління. Це, звичайно, не виключає специфіки праці по управлінню в якій-небудь певній галузі людської діяльності, однак відрізнятися будуть не самі операції по управлінню, їх «набір» та послідовність, а їх внутрішній зміст, який визначається конкретними цілями, заради яких створена і функціонує та чи інша соціальна система. В будь-якому разі суб'єкт управління, щоб досягти бажаних цілей, повинен здійснити ряд послідовно змінюваних одна одну управлінських операцій ^відповідно, процес управління промине однотипові стадії.
При цьому слід мати на увазі, що зміст процесів управління визначається не тим, як здійснюється управління соціальними системами, тобто не формами діяльності по управлінню, не технологією управлінської праці, а об'єктивною природою систем і завданнями, які вони виконують. У даному випадку має місце яскравий вияв ізоморфізму – схожості форми при якісно різному змісті. Ізоморфний характер будь-якої діяльності по управлінню взагалі і, дозволяє виділити у неї об єктивно необхідні операції, що складають у своїй сукупності технологію управління.
У соціальній сфері процеси управління перебігають безперервно. Управління представ у вигляді змінюючих один одного управлінських циклів, кожен із яких включає певні робочі фази.
Одиничних циклів управління у суспільстві безліч. Вони розрізняються власними просторовими рамками, тривалістю у часі, завданнями, які ставляться в тому чи іншому циклі, а також шляхами та засобами розв'язання цих завдань, значенням у функціонуванні та розвитку суспільства і т. д. Відмінності циклів обумовлені насамперед специфікою об'єкта управління. Часова тривалість циклу, незалежно від його просторової протяжності, також варіюється від відносно невеликих проміжків часу до десятків років.
Управлінський цикл є своєрідним системним утворенням, що складається із певних і в кожному циклі повторюваних частин – елементів. Оскільки кожний управлінський цикл має той чи інший протяг у часі, його елементи предстають як етапи, фази, процедури, операції процесу управління. Один елемент переливається в інший, попередній служить основою для реалізації та здійснення наступного.
Своєрідний вияв циклічного характеру діяльності політичного управління полягає також у тому, що процес управління – це, по суті, процес круговороту циркулюючої інформації.
Таким чином, політико-управлінський цикл можна визначити як повторювану сукупність послідовно здійснюваних операцій, що складають технологію процесу управління.
Управлінські цикли, що послідовно змінюють один одного, складають форму, в якій реалізується зміст діяльності по управлінню соціальними системами .Із яких фаз складається управлінський цикл, або, інакше кажучи, які робочі операції складають технологію управлінського циклу?
2.2.
Фази управлінського циклу
Досить цікавою і аргументованою є думка, яку висловив у зв'язку з цим болгарський вчений М. Марков. Вінвважає, що функціонуюче управління можна виразити наступною формулою:
М — ПС — УР — ШС,
де М – мета; ПС – проблемна ситуація; УР – управлінське рішення; ШС – шуканий стан6. Щоб ця мета діяла оптимально, необхідно розробити та затвердити відповідні процедури та операції.
На ділянці процесу, умовно обмеженого символами ПС – УР, в технологічну фазу входять такі елементи, як діагноз, прогноз, обмежувальні умови, поле можливих рішень, вибір оптимального варіанта дії будь-чиєї конкретної точки зору.
У технологію другої частини процесу (УР – ШС) можуть увійти у вказаній послідовності наступні процедури: програмування або підготовка сценарію дії; поопераційний розподіл обов'язків між органами і особами, які виконуватимуть їх; роз'яснення смислу та змісту прийнятого рішення; організація безпосередньо практичної дії; оцінка здобутих результатів; попередній контроль, поточний контроль та контроль кінцевого результату. Технологія абстрагується від змісту процесу, від конкретних дій, необхідних для його розвитку. Смисл технологізації полягає в тому, щоб визначити і самим доцільним способом розподілити порядок процедур, забезпечуючих хід даного процесу або класу процесів[13;13].
Заслуговує на увагу і позиція того ж М. Маркова, де він використовує декілька іншу термінологію, характеризуючи управлінський цикл. Він включає до нього п'ять стадій:
1 стадія – цільова;
2 стадія – дескриптивна (описова);
3 стадія – прескриптивна (приписова);
4 стадія – реалізаційна;
5 стадія – ретроспективна (узагальнення і аналіз результатів виконання управлінського рішення)[14;13].
Представники польської управлінської науки замість виразу управлінський цикл частіше використовують вираз організаційний цикл. Так, Я. Зеленевський розуміє організаційний цикл як етапи організованої діяльності з урахуванням висновків праксеологічних досліджень. Він вважає, що організаційний цикл складається із наступних етапів (стадій):
1 – визначення мети;
2 – планування процесу діяльності;
3 – вишукування ресурсів і створення необхідної організаційно-технічної бази;
4 – реалізація;
5 – контроль.
Польський автор Т. Пшоловський так уявляє зміст організаційного циклу:
1 – постановка ясної і точно визначеної мети діяльності;
2 – найбільш докладний і ретельний розгляд усіх умов і засобів, за допомогою яких встановлена мета може бути досягнута;
3 – складання точного плану дій по досягненню мети з урахуванням застосування найбільш відповідних засобів у найкращих умовах;
4 – сумлінне виконання плану;
5 – контролювання досягнутих результатів шляхом порівняння їх з наміченою метою, добування висновків із окремих етапів і введення поправок, що відносяться до мети, умов та засобів плану, його реалізації та контролю.
Проблему етапів управлінського циклу ретельно досліджував ще А. Фаиоль. Він виділив стадії передбачення, організації га ін. В роботах теоретиків системного аналізу виділені, наприклад, такі стадії, як підготовка рішення, аналіз інформації.
Тепер дискусія про співвідношення підходів до аналізу управлінського циклу ще точиться. Багато непорозумінь тут виникає передусім через те, що різні автори вкладають різний смисл в одні й ті ж слова. Це стосується таких понять, як етап, стадія, операція.
Так, Г.І. Петров називає лише три стадії управлінського циклу: рішення; виконання; контроль[15;19]
І.П. Шадрін включає в управлінський цикл чотири стадії: рішення; організація; облік; контроль[16;29].
В.Г. Афанасьев вважає, що цей -цикл складається з п'ятьох стадій: вироблення та прийняття управлінського рішення:організація; регулювання; коригування; контроль та облік[17;3].
Ю.А. Тихомиров переконує, що управлінський цикл об'єднує одинадцять стадій: прогнозування; планування; збирання інформації; аналіз інформації; підготовка управлінського рішення; прийняття управлінського рішення; організація; регулювання;контроль; координація; оцінка результатів[18;24].
Були спроби виділити в управлінському циклі такі стадії, як попереднє управління; оперативне управління; контроль.
Більш конструктивним буде підхід, про який вже йшла мова і який пов'язаний із розділом управлінського циклу насамперед на двіфази :
1-афаза– підготовка та прийняття управлінського рішення і 2-а фаза – організація виконання (реалізація) управлінського рішення. Цей розділ процесу управління із змістовної точки зору, тобто як процесу ціледосягання, досить умовний, він необхідний для більш ретельного аналізу різних за своєю природою управлінських операцій. Перший етап об'єднує операції, що пов'язані з пізнанням, дослідженням проблеми і формулюванням здобутих результатів у вигляді рішення; другий етап складається з операцій, які спрямовані на організацію діяльності виконавців щодо здійснення прийнятого управлінського рішення.
Як видно із назви першої фази управлінського циклу, він складається насамперед з двох елементів – підготовки рішення та його прийняття, хоча іноді, у разі прийняття простіших рішень, виокремити ці елементи і складові їх стадії буває не просто. При виконанні відносно складних, а особливо проблемних завдань, коли необхідно висунути управлінські гіпотези і з'ясувати можливі варіанти рішення, підготовка управлінського рішення добре простежується не тільки в цілому, але й на складових її стадіях. Слід зрозуміти, що у всякому разі незалежно від складності проблеми, що розглядається, та відповідного їй рішення, всі стадії підготовки та прийняття управлінського рішення будуть присутні обов'язково і можуть бути тільки більш-менш яскраво виражені. З цієї та деяких інших причин в різних джерелах можна зустріти самі різноманітні набори стадій як етапу підготовки і прийняття управлінського рішення, так і усього управлінського циклу. Мова йде і про кількість цих стадій, і про їхні назви, а іноді навіть і про послідовність деяких з них. Причому кожний варіант доволі переконливо аргументується.
Основними стадіями етапу підготовки та прийняття управлінського рішення можна назвати:
1 – діагноз стану системи та керованого об'єкта; виявлення, усвідомлення та формулювання проблеми; постановка мети;
2 – висунення управлінських гіпотез;
3 – оперування інформацією (збирання, обробка, аналіз-оцінка управлінських гіпотез);
4 – підготовка (розробка) варіантів рішення;
5 – оцінка варіантів рішень, вибір оптимального варіанту;
6 – оформлення вибраного варіанта у вигляді проекту рішення;
7 – погодження проекту рішення із зацікавленими особами;
8 – обговорення проекту рішення;
9 – прийняття рішення (надання рішенню юридичної сили);
10 – доведення рішення до виконавців (організаторів виконання).
Існуючий на кожний даний момент стан системи управління дає змогу її керівникам та співробітникам виявити проблеми та сформулювати цілі діяльності з тим, щоб система мала функціонувати максимально ефективно.
Проблема (проблемна ситуація)– це відмінності між бажаним та дійсним станом системи, передбачуваними та реальними результатами її функціонування. Виникають проблемні ситуації постійно внаслідок дії об'єктивних та суб'єктивних причин, факторів, обставин.
Виявляється, а головне, точно діагностується і формулюється проблема за допомогою оперування вихідною інформацією про середовище функціонування, про стан і результати діяльності органу, які є в системі. Найбільш важливе тут – науково обгрунтований аналіз достатнього обсягу об'єктивної вихідної інформації, бажання та вміння реально сформулювати проблему. Як правило, у процесі осмислення відповідної інформації виявляються також інші проблеми. У даному разі необхідно визначити значущість проблем, а потім послідовність їх розв'язання, починаючи із самої важливої, актуальної.
Звичайно, що при визначенні мети обов'язково враховуються всі реальні можливості її досягнення, насамперед наявні ресурси та внутрішні резерви системи. Нарешті, мета передбачуваних управлінських впливівповинна чітко відповідати установкам вищестоящих суб'єктів управління і, передусім, закону.
Виявлення проблеми, яка потребує розв'язання, пов'язане з висуненням управлінських гіпотез, тобто припущень про необхідність та можливі засоби, способи та методи здійснення яких-небудь позитивних змін у системі, середовищі її функціонування. Управлінська гіпотеза – один з варіантів мети припустимої безпосередньої діяльності щодо розв'язання проблеми.
Оперування інформацією – надзвичайно відповідальна стадія управлінського циклу, включаючи збирання, обробку та аналіз інформації.
Існує думка, згідно з якою віднесення даної стадії до числа стадій управлінського циклу не є правомірним, оскільки з оперуванням інформацією пов'язаний весь процес управління в цілому. Однак тільки достатня попередня поінформованість суб'єкта управління дозволяє йому впевнено діагностувати проблемну ситуацію і проектувати майбутні управлінські впливи і перетворення. Тому в управлінському циклі виразно за часом та змістом виділяється період (стадія), коли в першу чергу і в основному викопується завдання збирання, обробки, аналізу та синтезу саме цільової інформації для підготовки та прийняття конкретного управлінського рішення.
Як і вся політика, ухвалення політичних рішень має орієнтуватися на два рівні оцінок і прогнозів: 1) рівень громадської думки (як розуміють процеси і якими бачать їхнє майбутнє широкі верстви населення); 2) оцінки експертів, спеціалістів (економістів, соціологів, політологів, юристів та ін.). На жаль, часто політичні рішення ухвалюють не тільки без урахування оцінки експертів, а й навіть ігноруючи громадську думку, що негативно позначається на їхній результативності.
Політичні рішення, торкаючись певною мірою інтересів різних категорій людей, можуть сприяти як узгодженню, примиренню цих інтересів, так і їх загостренню, переростанню суперечностей у конфлікт. Правильні політичні рішення гармонізують різнобічні інтереси класів, націй та інших соціальних груп, поєднують локальні інтереси із суспільними. Для вироблення такихрішень суб'єкт управління повинен знати: ооставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки й настрої тих, хто має виконувати рішення; ставлення до рішення соціальних груп, потреби та інтереси яких воно має задовольнити. Для цього кожна політична система володіє каналами передачі суб'єктові управління, який ухвалює рішення, сигналів про динаміку суспільних потреб та інтересів. Таку передачу можна здійснювати, наприклад, через представницькі органи, політичні партії та громадські організації, інші спеціальні структури, під час зустрічей депутатів із виборцями тощо. Сигнали в центри ухвалення рішень можуть надходити і через неофіційні канали.
Великий вплив на такі центри можуть здійснювати різні форми вияву громадської думки (організація суспільних починань; комітети за участю осіб, кі користуються великим суспільним авторитетом; делегації від громадян; подання органам влади петицій; публікація в пресі відкритих листів; поширення листівок і прокламацій). У критичних ситуаціях громадськість може вдаватися і до масових акцій (марші протесту, демонстрації, страйки і навіть протизаконні дії — захоплення приміщень, блокування доріг та ін.).
Врахування суб'єктами управління інтересів і потреб різних категорій населення повинно доповнюватися залученням до процесу вироблення рішень широкого кола спеціалістів, експертів, представників зацікавлених соціальних груп і політичних сил. Тільки завдяки цьому можна виявити сильні та слабкі аспекти пропонованих рішень.
Після того як зібрана інформація оброблена та проаналізована, сформульовані висновки і завдання, перевірені висунуті управлінські гіпотези, суб'єкт управління переходить до розробки варіантів рішення, всебічної оцінки кожного з них та вибору найліпшого в даних конкретних умовах. Складність завдань управління потребує при цьому одночасного врахування самих різноманітних факторів: економічних, психологічних, правових та ін. Чим більше таких (ракторів, тим важче прийняти всебічно обгрунтоване рішення. Як правило, тут акцентується увага тільки на найбільш істотних з них.
Питання методології розробки варіантів рішень і вибору із їх числа найоптимальнішого розглядаються в працях багатьох авторів. Одні дослідники пропонують із безлічі альтернатив виділити дві протилежні. Такий підхід дозволяє визначити межі, в яких слід шукати найбільш прийнятний варіант рішення. Інші рекомендують розробити ідеальний варіант як деякий прообраздосить далекого майбутнього з одночасним пошуком реальних шляхів розв'язання виникаючих завдань15.
Залежно від характеру і особливостей завдання, яке поставлене, при виборі варіантів його розв'язання можуть застосовуватися самі різні критерії, повний перелік яких дати практично не можливо. Найбільш поширеними критеріями є: ймовірний ступінь досягнення бажаного результату; всілякі види затрат (економічний критерій); тривалість реалізації рішення; можливі його негативні наслідки.
Груповий, колегіальний принцип вироблення рішень суб'єктом управління — атрибут політичного життя за демократії. Звісно, він не виключає, а навпаки, передбачає персональну відповідальність кожного за певну роботу або її частину. Ігнорування колективного характеру управлінської діяльності призводить до помилок і прорахунків, негативних наслідків. Проте, як свідчать дослідження, висока згуртованість групи, яка виносить рішення, може спричинити порушення правил раціональності. Саме тому до складу груп, з ких складається суб'єкт управління, обов'язково мають входити особи різних поглядів і позицій, здатні обстоювати їх.
Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної діяльності. Такий вибір здійснюється на практиці двома методами: голосуванням за більшістю голосів і консенсусом. Голосування за принципом більшості — один із найпоширеніших способів вироблення політичних рішень, який цілком відповідає демократичним процедурам. Проте нерідко ухвалені в такий спосіб політичні рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. Ефективнішими є рішення, ухвалені методом консенсусу (тобто згоди всіх завдяки компромісові). Виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуванням за більшістю голосів. Для цього необхідні хоча б частковий збіг інтересів і наявність спільної або вищої цінності. На національному рівні такою вищою цінністю, що об'єднує всіх, є досягнення або збереження незалежності й цілісності держави.
Вироблення політичних рішень супроводжують такі труднощі:
— обмеження вільного і всебічного аналізу всіх можливих варіантів рішень і зведення їх до одного, який подається як єдино можливий і правильний;
— блокування інформації про умови й чинники, які спричинятимуть перешкоди для реалізації обраної альтернативи;
— перебільшення чи нехтування можливих наслідків обраного рішення, тенденційне акцентування на позитивних результатах і замовчування негативних наслідків. ;
Отже, тільки гласність про процес вибору альтернативного варіанта рішення, повне уявлення про умови, в яких це рішення буде реалізовуватись, і відкрита інформація про ймовірні наслідки можуть забезпечити під» тримку рішення громадськістю, дати йому шанс на втілення в життя.
Зупиняючи свій вибір на певному варіанті рішення, суб'єкт управління не завжди може бути впевнений в тому, що його реалізація не зустрінеться з. перешкодами та непереборними складностями, передбачити які було неможливо. Витратами в цій ситуації є невиправдана затрата засобів або настання небажаних наслідків. Вихід в таких випадках може бути знайдений експериментальною перевіркою рішення.
Наступні із названих стадій: 6 – оформлення вибраного варіанта у вигляді проекту рішення, 7 – погодження проекту рішення із зацікавленими особами, 8 – обговорення проекту рішення виявляються більш-менш виразно залежно від характеру, складності, масштабності рішення, що приймається.
Стадія прийняття рішення (9) в більшості випадків означає підписання або затвердження його керівником (суб'єктом управління).
Передача управлінського рішення, його доведення до виконавців – також відповідальна стадія процесу управління. Суворо кажучи, вона не є стадією етапу підготовки та прийняття управпінського рішення, а є свого роду проміжною між першим та другим етапами. Автор включив її до першого етапу, тому що суб'єкт управління, який прийняв рішення, повинен довести його до виконавців (організаторів виконання).
Друга фаза управлінського циклу: організація виконання (реалізація) управлінського рішення
Поняття «організація», що дуже важливе не тільки в контексті даної теми, але й в науці управління взагалі, застосовується в двох основних значеннях: організація як стан керованого об'єкта (системи) і організація як функція управління, або, що одне і те саме, елемент (стадія, етап) управлінського циклу.
У першому значенні організація – це упорядкований стан керованої системи, її структура. Саме це мають на увазі, коли кажуть, наприклад, про державні або громадські організації. В цьому смислі організаціями є і держава, і державні органи будь-якого призначення і рівня,. Момент стабільності, притаманний організації в такому розумінні, дозволяє за допомогою організаційних схем дослідити структуру державних органів та здійснити пошук найбільш перспективних шляхів її удосконалення.
На відміну від цього, організація, що розуміється як функція управління, передбачає вже не стабільність, а динамічність. У цьому смислі організація – це діяльність. Організація як діяльність, у свою чергу, має два аспекти: це, по-перше, діяльність щодо побудови та вдосконалення структури будь-якої соціальної системи (наприклад, політичної), і, по-друге, діяльність щодо втілення в життя управлінських рішень. Другий аспект може бути охарактеризований як складова частина процесу управління (управлінського циклу).
За комплексом операцій по підготовці та прийняттю управлінських рішень йде організація їх виконання. Це основний робочий етап процесу управління. Він триває, як правило, більшу частину часу, який витрачається на разовий акт управління. Саме на даному етапі здійснюються управлінські операції, що завершуються досягненням поставлених цілей або виконанням конкретних завдань.
Організація виконання управлінського рішення включає наступні стадії:
1 (11) – з'ясування управлінського рішення (організатором його виконання);
2 (12) – розв'язання питання про наявність або створення необхідних організаційних передумов;
3 (13) – деталізація управлінського рішення;
4 (14) – підбір і розстановка виконавців на основі їх посадової обізнаності й компетентності;
5 (15) – доведення рішення до безпосередніх виконавців, їхній інструктаж та навчання;
6 (16) – забезпечення діяльності виконавців (правове, організаційне, кадрове, психологічне, матеріальне, технічне, фінансове);
7 (17) – організація взаємодії між виконавцями та координація їх зусиль;
8 (18) – контроль за діяльністю виконавців та облік результатів їх роботи;
9 (19) – коригування управлінського рішення та регулювання системи управління;
10 (20) – підбивання підсумків виконання рішення; діагноз нового стану системи та керованого об'єкта (виявлення, усвідомлення та формулювання нової проблеми, постановка нової мети).
Таким чином, робота, що розглядається, є складовою частиною управлінського циклу і має цілком певну технологію, знання якої необхідно для ефективного функціонування системи.
Дійсно, можна висунути ряд управлінських гіпотез, проаналізувати значний масив інформації, прийняти обгрунтоване рішення, але не досягти бажаних результатів із-за поганої організації його виконання.
Одержавши управлінське рішення, виконавець (організатор виконання) повинен насамперед з'ясувати його смисл, а потім (у разі потреби) конкретизувати. Це надто важлива стадія організаторської роботи, оскільки навіть цілком обгрунтоване та реалістичне рішення може бути не реалізоване або виконане не повністю внаслідок того, що не було зрозуміло виконавцем.
З'ясування точного смислу та змісту управлінського рішення забезпечується чітким формулюванням його приписів, підвищеною увагою виконавців до вивчення даного рішення та належним рівнем їх ділової кваліфікації. Вивчення рішення, що надійшло, починається із з'ясування його основної ідеї, яку бажає довести до виконавця суб'єкт управління – керівник.
В процесі з ясування суті управлінського рішення воно може бути уточнене.
Під час виконання складного управлінського рішення воно не тільки з'ясовується і уточнюється, але й деталізується. Потреба в цьому виникає і при реалізації приписів загального характеру, коли поставлене суб'єктом управління завдання виконується зусиллями багатьох підпорядкованих йому ланок, кожна із яких здійснює свої функції. В процесі деталізації загальне управлінське рішення поділяється на складові частини, а загальна мета (завдання) диференціюється за напрямами, засобами та методами щодо Її досягнення. У даному разі загальне рішення розглядається як системне утворення; деталізація ж полягає у виявленні його елементів та зв'язків між ними.
Деталізації (конкретизації) управлінського рішення слід присвятити достатній час. Це дозволяє більш чітко сформулювати завдання певним виконавцям, усунути дублювання в роботі і виявити питання, які не знайшли відображення в загальному рішенні.
Інструктаж і, якщо це необхідно, навчання виконавців – наступна стадія організаторської роботи по виконанню рішень. Значення інструктажу надзвичайно велике. Практика постійно переконує в тому, що багато цілком реально здійснюваних управлінських розпоряджень не виконуються або виконуються погано внаслідок того, що інструктаж чи не проводився зовсім, чи був формальним, недостатньо кваліфікованим.
Суб'єкту управління слід розв'язати питання правового, організаційного психологічного, матеріального, технічного, фінансового забезпечення діяльності підкорених йому сфер.
Правове забезпечення полягає в наданні виконавцям необхідних прав (видання необхідних наказів, віддача розпоряджень і т. д.) з тим, щоб вони мали можливість виконати потрібне.
Організаційне забезпечення виконання управлінських рішень є важливіший і дуже трудомісткий процес. У ході його керівнику треба намітити і здійснити заходи щодо доведення рішення до виконавців, до їхньої відповідної підготовки.
Кадрове забезпечення вельми подібне діям щодо підбору та розстановки виконавців. Однак якщо їх підбір та розстановку здійснює керівник, який безпосередньо організовує виконання рішення, то кадрове забезпечення – це обов'язок вищестоящого керівника, який прийняв дане рішення.
З цією метою виконавцям роз'яснюється політичний і соціальний зміст управлінського рішення; з ними проводиться робота по формуванню високої дисциплінованості та почуттів громадянської відповідальності за доручену справу. Тут виключно важливий особистий приклад керівників. Треба мати на увазі також те, що необов'язково усі види забезпечення повинні бути при виконанні будь-якого управлінського рішення, їх види і конкретний зміст визначаються специфікою відповідного рішення.
Стадія контролю за виконавцями та обліку їх роботи служить для одержання повідомлень про режим функціонування системи управління, про ефективність зусиль, які здійснюються виконавцями, і дозволяє намітити заходи, що складають зміст наступної стадії цього етапу – коригування управлінського рішення та регулювання системи управління. Коригування в даному разі – це процес внесення уточнень та змін в управлінські рішення, які були прийняті раніше і вже реалізуються. Потреба в цьому обумовлюється двома основними причинами. По-перше, суб'єкти соціального управлінця не завжди мають повну інформацію про всі фактори, які впливають на функціонування певної системи, що істотно ускладнює передбачення ситуацій, що можуть виникнути надалі. По-друге, управлінське рішення завжди певною мірою статично, в той час як конкретні ситуації динамічні. Практика свідчить, що навіть цілком обгрунтоване в момент його прийняття рішення, коли мине деякий час, потребує доповнень, уточнень і т. д. Усе це потребує готовності субєкта управління до коригування раніш прийнятих рішень. До цього спонукають, наприклад, різка та непередбачувана зміна оперативної обстановки, виникнення нових умов, за яких продовження наміченої діяльності стає неможливим або недоцільним.
Організаційна робота щодо реалізації управлінського рішення завершується після виконання поставлених завдань.
Після того як при підбиванні підсумків виконання рішення (діагнозі нового стану системи та керованого об'єкта) буде встановлено, що мета досягнута, завдання виконане і система перейшла в новий стан, суб'єкт управління повинен знов здійснити оцінку її можливостей, виявити та сформулювати подальші проблеми, які слід розв'язати. У результаті один управлінський цикл без якої-небудь паузи переходить в інший, процес відбувається безперервно.
Таким чином окремий управлінський цикл можна уявити умовно у вигляді своєрідного колеса, а процес управління взагалі можна порівняти з безперервною спіраллю, на якій тільки умовно можна позначити межі її відрізків.Етап організації виконання (реалізації) управлінського рішення (організаторська робота) є важливішим елементом управлінської діяльності. Теорія управління на повній підставі вважає організаторську роботу центральною ланкою в практичній діяльності. Дійсно, яким би чудовим не було управлінське рішення, воно неминуче перетвориться лише в добрі наміри, якщо не доповнити його цілеспрямованою організаторською роботою. Саме цим пояснюється підвищена увага і науковців, і практиків до засобів, методів та форм практичної організації виконання управлінського рішення.
продолжение
--PAGE_BREAK--