Київський національний університет будівництва та архітектури
Реферат
з політології
Тема: Політична влада
Студента гр. ЗПЦБ-41
Будівельного факультету
Кузьмiних О.О.
Київ – 2010
План
Влада як соціальне явище. Політична влада, державна влада: сучасні концепції
Ресурси політичної влади
Функцiонування полiтичної влади
Використана література
1. Влада як соціальне явище. Політична влада, державна влада: сучасні концепції
Влада є одним із функціональних засад людського суспільства. Вона існує скрізь, де тільки є стійке об’єднання людей: в виробничому колективі, в установах, в державі, в сім’ї. Сам термін «влада» багатозначний і широко використовується, для визначення різних явищ не тільки у суспільстві, але і в природі.
Макс Вебер відзначав, що у залежності від обставин кажуть про владу батько над дітьми, про владу грошового мішка, про владу юридичної, духовної, економічної і т.д. Але в першу чергу під владою мають на увазі державну владу. Так, наприклад, в перекладі з французької мови влада le pouvoir,- це не тільки влада, але і синонім центрального уряду: на англійській мові the power – це не тільки влада, але і держава, держава з усією її міцністю, на німецькій –die gewalt – це тільки влада, але і міцність, а також насильство.
В сучасній науковій літературі немає (і не може бути) однозначного визначення поняття «влада», бо різні трактовки влади зв’язані не тільки з багатомірністю самого слова «влада», але і з різними засобами його вживання. Так, одні вважають, що влада – це здібність досягнення поставленої мети, накреслених планів, інші – влада – це здібність нав’язувати і проводити в життя визначені рішення; треті трактують владу як засіб самоорганізації людських, стосунків, заснованих на цілеспрямований розподіл функцій управління та підкорення: інші – влада – це особливі відношення поміж керівниками та керованими, і т.д.
Будь – яка влада, у тому числі і батьків над дітьми, старших над молодшими, керівників над підлеглими і т.д. відбиває відповідні відносини, де воля і дії одних панують над волею і діями других. Владні відношення об’єктивно притаманні суспільному життю, чи, як відзначали класики, «жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо ».
У самому у загальному вигляді можна пропонувати слідуюче визначення влади і влада – право та можливість одних панувати, розпоряджуватися і керувати іншими; здібність та можливість одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, чинити відповідний вплив на їх поведінку і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство та інші засоби.
Треба мати на увазі, що з поняттям «влада» тісно пов’язані такі явища, як «вплив», «сила», «управління », «панування ».
Що є спільного і в чому різниця між владою і цим поняттям? Близькими по своїй суті, але не тотожними, є поняття «влада» та «вплив». Ядром «влади» є здібність (можливість) впливу, чим-то і ким-то, «вплив» же вказує на дії, діяння. Наприклад, лікар показує хворому рентгенівський знімок його легенів і радить кинути палати; або — студент після перегляду нової кінострічки прийшов у гуртожиток і розповів своїм колегам про своє добре враження про фільм, після чого студенти також пішли дивитися цей фільм. Тут ні лікар, ні студент не володіють владою, але під їх впливом хворий кинув палити, а студенти пішли в кіно. Влада же не просто здібна впливати ні чим-то ні ким-то; вона здійснюється над людьми, їх поведінкою та свідомістю, результати влади обмежені підпорядкованістю об’єкта суб’єкту.
Нерідко владу пов’язують, іноді і ототожнює із «силою», «насильством». Очевидно, що ці дві категорії об’єднують особливі їх якості – здібність до конкретної справи, здійсненню. Але влада не обов’язково повинна бути пов’язана з насильством. Мало того, звернення влади до сили свідчить про нестачу влади. Як уже відзначалося влада – це здібність суб’єкта чинити діяння на об’єкт але якщо суб’єкт не володіє такою дійсністю, значить він не володіє владою. Разом з тим, суб’єкт може володіти владою над об’єктом, на здійснюючи її. Потенціал влади – це її можливості і реалізація влади, а також це дві тісно пов’язані сторони одного явища і їх неможливо протиставити як неможливо розв’язати послідовні стадії розвитку будь-якого явища – можливість і дійсність. Об’єкт може сам почати діяти у відповідності з волею суб’єкта, передбачаючи його можливі реакції. Проте, ядром поняття з’являється якраз володіння владою, тому що тільки воно власне будь-якій формі влади і може існувати без її здійснення.
Тісно взаємопов’язані поняття «влада» і «управління», але і між ними існують важливі відмінності. Управління – це функція будь-якої організованої системи, котра забезпечує збереження, підтримку діяльності та досягнення цілей даної системи. Головним критерієм ефективності управління є ступінь досягнення по призначенню. Невдачи у здійсненні політики і реалізації цілей суб’єкта управління бувають обумовлені відсутністю у нього необхідної влади або невмінням її використовувати (помилки в управлінні).
Виділення владних і управлінських аспектів дозволяють розуміти, в якій сфері лежать причини невдач тих чи інших керівних дій. Воно дає можливість вияснити відповідальність конкретних людей за невиконання чого-небудь, якщо вони не були наділені відповідною владою, чи, навпаки, обвинуватити їх у халатному відношенні до своїх обов’язків, якщо таку владу мали.
У зв’язку з цим, важливим є розмежування таких понять «результат влади» та «наслідок». Результат влади – це підпорядкованість об’єкта. Для його досягнення можна використовувати будь-які різноманітні засоби: погроза застосування сили, фізичне примушування, переконання, маніпуляцію і т.д. В будь-якому випадку результат влади проявляється в якихось змінах в самому об’єкті, в його свідомості та поведінці.
Наслідки же здійснення влади відносяться не тільки до об’єкту; вони можуть впливати і на інших людей, і на тварин, і на предмети неживої природи, тобто наслідок значно ширше і різноманітніше, ніж поставлених … цілей (проведення важливих соціальних реформ, вихід із економічної кризи, підвищення благоустрою населення і т.д.).
Здібність досягнення бажаних цілей залежить від здібності спрямовувати зусилля людей діями згідно з наміром тобто влади над людьми. Інакше кажучи, влада з’являється необхідною умовою управління, його основою і рушійною силою. Суб’єкт одночасно повинен бути і суб’єктом влади. Але наявність влади не гарантує досягнення бажаного результату. На практиці нерідко буває так, що суб’єкт досягає підпорядкованості об’єкта, але об’єкт або не може зробити те, що від нього вимагають або наслідки його дій виявляються не тими, на які суб’єкт влади споконвічно розраховував. Виходить, підкорення об’єкта звичайно не стає кінцевою ціллю суб’єкта влади; швидше воно виступає в якості метода (інструмента, засобу) реалізації будь-яких задач.
Із цього можна зробити важливий висновок: керівник може «багато» влади і бути гарним суб’єктом влади, тобто завжди здібним заставити своїх підлеглих зробити то, що він бажає, але поганим керівником (якщо, наприклад, він не передбачає наслідків здійснення своєї влади, або його влада використовується не безпосередній результат (підкорення). Існує взаємозв’язок, також і різниця поміж такими поняттями як «влада» та «панування» (політичне). Панування політичне це один із засобів політичного управління, заснований безпосередньо і на безумовній покірності. Це виникає саме тоді, коли влада інституціалізується, перетворюється у стійке відношення, коли в організації встановлюються позиції, які дозволяють приймати рішення, наказувати, дозволяти та забороняти.
«Панування, — писав М. Вебер, — призначений шанс зустріти покірність певному наказу.» Політичне панування не може обмежуватися тільки фактом реалізації влади, воно потребує віру та законність.
Панування нерозривно пов’язано з владою, є формою її організації в суспільстві. Політична влада, яка базується на насильстві, може виникнути і до встановлення панування. Проте у цьому випадку вона не може довго протриматися і виконувати свої функції у суспільстві. Панування — це політичний порядок, при якому одні керують, а інші підкоряються, хоча перші можуть знаходитися під демократичним контролем інших.
Отже, різні трактування феномена влади не взаємовиняток вони фіксують різні і цілком реальні аспекти влади. В сучасній політичній літературі нерідко виділяються три таких аспекти (або вимірювання).
По-перше, директивний аспект. Відповідно йому влада розуміється як панування, забезпечуючи виконання наказу, директиви. Тут влада розуміється як можливість здійснити свою волю шляхом введення в діло різних наявних засобів, ресурсів різного роду. Очевидно, що ця реальна і крайнє важлива характеристика влади.
По-друге, функціональний аспект, тобто поняття влади, як здібність та вміння практично реалізувати функцію суспільного управління. Функціональний аспект влади обумовлений тим. Що влада взагалі показує собою визначене відношення поміж тими чи іншими суб’єктами (окремими громадянами чи організаціями).
По-третє, комунікативний аспект влади, пов’язаний з тим фактором, що влада так чи іначе реалізується через відносини, через визначену мову, зрозумілий обидвам сторонам суспільного відношення влад.
Всі ці три аспекти цілком реальні хоч і не рівнозначні. Директивний аспект, тобто влада як засіб примушення до виконання волі наказуючого, як правило, вважається основоположним. Про це і розповідають поширені в політології дефініції влади:
«влада» означає будь-яку можливість проводити внутрі даних соціальних відношень власну волю навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому така можливість основана". (Макс Вебер)
Влада – це і можливість карати тоді, коли той, кому наказують, повинен підкорятися. Кажучи про накази та покірність, ми маємо визначений тип діяння на поведінку інших осіб, відрізняючих від того, що звичайно називаються «впливом». (Ежи Вятр)
«Влада А над В є здібність А добитися того, щоби В зробив те, що він ніколи б не зробив без впливу А» (Роберт Даль)--PAGE_BREAK--
Проте директивний аспект, як і функціональний та комунікативний виконує загальну регулюючу роль у відношеннях поміж різними, і навіть протилежними тенденціями у суспільному житті, допомагаючись реалізації одних тенденцій і блокуючи інші.
Основними елементами влади є суб’єкт, об’єкт і ресурси. Влада в загально-соціологічному понятті припускає здібність окремого індивіда або групи людей за допомогою різних засобів та методів затверджувати у сфері соціальних відношень власну волю. Без власних відносин неможливе функціонування суспільства в цілому, а також його елементів, їх організація та взаємодія.
Політична влада є одна з відмін влади. На відміну від моральної, сімейної влади політична влада має не особисто – безпосередній, а суспільно — опосередкований характер. Для політичної влади має значення не стільки інтереси приватної особи, скільки загальні інтереси усіх груп та соціальних прошарків суспільства. Існує немало визначень поняття «політична влада» як у вітчизняній та і у зарубіжній літературі. У найбільш вузькому вигляді політичну владу можна відзначити як реальну здібність індивіда, групи людей до виявлення своєї волі у політиці на основі свідомого політичного інтересу. Політичною владою являються усякі основи на підкорення влади однієї групи по відношенню до іншої групи людей, якщо ця взаємодія має політичний характер. У основі політичної влади лежить нерівність політична, а також політичних статусів. Право приймати відповідальне політичне рішення людина одержує якраз завдяки своєму особистому статуту у ієрархічній структурі суспільства, коли стає членом уряду, депутатом парламенту, лідером партії і т.п. Політична нерівність створює передумови для управління суспільством. Адже для координації життя соціума необхідний своєрідний управлінський центр «мозговий штаб», а також переборення центробіжних сил, особистого та групового егоїзму. Ось чому історія суспільств – це історія не ліквідації політичної нерівності, а пошук і створювання ефективних засобів його організації.
Усяка державна влада є політичною, але не всяка політична – державною: в умовах первинно общинного устрою вже існувала (по крайній мірі, на останньому етапі його розвитку) політична влада, але держави не було. Важливішим признаком виникнення держави є наявність особої групи осіб, в руках яких зосереджена влада, тобто професійно зайнятих керуванням суспільства та використовуючих для цього соціальний апарат насильства (армію, поліцію, в’язниці і т.д.).
Таким чином державна влада – це влада, яка здійснюється за допомогою відокремленого професійного апарата на визначеній території, на яку поширюється державний суверенітет у якої є можливість звернутися до засобів організованого і законодавчого інститутуйованого насильства. Державна влада рекомендує собою найвище, найбільш повне вираження політичної влади, є політичною владою в її найбільш розвинутому вигляді.
Відмінні признаки політичної влади.
Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади слідуючими особливостями (ознаками):
а) загальністю, обов’язковістю її рішень для всіх громадян, організації всякої влади. Політична влада може обмежити вплив могутніх корпорацій, засобів масової інформації та взагалі любих закладів навіть до самої ліквідації;
б) безособливістю. На відміну від приватної особистої влади, яка існує у невеликих групах, політична влада виступає від імені усього суспільства та звертається за допомогою права до усіх громадян;
в) монополією на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання), так і зовнішнє (право на війну). Політична влада означає, що панування, підкорення, насильство як специфічні засоби влади монополізовані та зосереджені у спеціально створених суспільством інститутах, органах і закладах, які у сукупності своїй складає державу. Право на силу підкорення по відношенню до можливих дій громадян вилучено у приватних осіб чи груп та передано державі, в обличчі якого насильство, панування і т.п. одержує законність;
г) різноманітністю ресурсів. Політична влада і особливо держава використовує не тільки підкорення, насильство, але й інші ресурси: економічні, соціальні, культурно-духовні.
Отже, політична влада – це публічне і монопольне право здійснювати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право визначених інститутів і закладів приймати рішення, обов’язкове для всіх громадян, спираючись на специфічні засоби та апарат влади.
Будь яка влада відтворює визначену взаємодію, має як мінімум дві сторони. Одна – це пануюча в політології її прийнято позначати поняття «суб’єкт». Ним може бути інвалід, організація, держава і навіть світова спілка (наприклад, ООН). Суб’єкт є безпосереднім носієм влади. Друга сторона – об’єкт, на який спрямовані власні відношення. Суб’єкт повинен володіти такими якостями, як бажання панувати, воля до влади, компетентність. Відомо, що не всі люди прагнуть до влади, а деякі навіть відхиляються від керівних посад, та пов’язаних з ними відповідальностей. Але багато й таких, для яких прагнення до влади пов’язане з можливістю одержання різних благ; високого прибутку, престижу, зв’язку, привілей і т.д. Але крім бажання і волі суб’єкт влади повинен бути компетентним, знати діло, за яке береться, становище і настрій підлеглих, краще інших бачити і находити вихід з любої складної ситуації керівної соціальної групи.
Суб’єкт визначає свою владу у наказах, розпорядженнях, командах, де наказується поведінка об’єкта влади, називаються санкції, які тягнуть не виконання розпоряджень. Від наказу та його вимог залежить відношення до нього іншого важливого елемента влади – об’єкта.
Як вже відмічалося влада припускає як мінімум двох партнерів здійснюючого владу (суб’єкта) і підкореного владі (об’єкта). Без підкорення влада неможлива, і якщо не має такого підкорення, немає і влади. Суб’єкт може володіти бажанням, волею панування, усіма необхідними засобами підкорення, але все це повинно бути перенесено на об’єкт влади. При цьому поняття «влада» неповинна впливати на відношення поміж суб’єктів, наділеним свідомістю – індивідом, групою і предметним світом, світом речей, тобто об’єктами, нездібними втілити волю суб’єкта в дії, як і влада речей, почуття, дум над людиною. Якщо зустрічаються тлумачення влади як «сили речей», «влада грошей», «влада над природою» і т. п., то це не більш, ніж «метафора», живих речей, прийнятих у побуті, що позначає будь-який вид залежності.
Стабільність будь-якої соціальної групи та суспільства у цілому залежить від взаємовідносин суб’єкта та об’єкта влади, від підтримки суб’єкта об’єктом. Відношення об’єкта до суб’єкта панування можуть бути у вигляді опору і заклику боротьби на знищення, але може підкореного йому.
2. Ресурси політичної влади
Поняття ресурси влади використовуються у широкому і вузькому змісті. У широкому – це все те, що суб’єкт влади може використовувати для впливу на об’єкт; це власні якості суб’єкта (компетентність, організованість та інше), деяка власність об’єкта (політичне доручення, звичка підкорятися та інше), конкретна ситуація, в якій здійснюється влада (економічне становище, міжнародне положення та інше), а також інші засоби діяння.
У вузькому змісті ресурси – це ті засоби, з допомогою яких суб’єкт влади чинить вплив на об’єкт влади та за яких може домагатися реалізації своїх розпоряджень. Ресурсами можуть бути будь-які цінності (гроші, предмети споживання та інше); засоби здібні вплинути на внутрішній світ, мотивацію людини (засоби масової інформації); знаряддя та інструменти, за допомогою яких можна лишити людину цінностей, у тому числі самого життя (зброя, карні органі у цілому).
Виходячи з цього, ресурси влади можна поділити на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові.
До економічних ресурсів відносяться всі матеріальні цінності, необхідні для виробництва та споживання, гроші, земля, продукти харчування та інші.
Соціальні ресурси частково збігаються з економічними, бо підвищення соціального статусу індивіда пов’язані з прибутком та багатством. Але соціальний ресурс містить в собі і такі показники, як посада, престиж, освіта, медичне обслуговування, помешкання. У сучасній інформаційний вік надто важливим стало культурно-інформаційні ресурси – знання та інформація, а також засоби їх одержання. Проте юристи, правоохоронні органи зустрічаються переважно з силовими ресурсами.
Силові ресурси, насильство – це атрибути будь-якої влади, різниця лише у «дозах» їх використання. Від інших ресурсів влади насильство відрізняється слідуючими особливостями.
По-перше, воно має низький творчий потенціал та в більший мірі пов’язане з руйнуванням, ліквідуванням чого-небудь.
По-друге, силові ресурси засновані на страху. З допомогою погроз, команд, наказів та заборон можна добитися зовнішньої слухняності і виконання конкретних вимог, але норми та цінності які передаються людям таким чином не стають частиною їх внутрішніх особистих переконань та легко зникають із свідомості завжди коли зникає страх.
По-третє, насильство, як правило, є дорогокоштовним засобом, особливо коли це насильство пов’язане із застосуванням військової техніки. Одночасно насильство наносить і серйозну моральну шкоду, викликаючи у відповідь неповинність, лють, помсту і тому подібне.
Все це приводить до висновку про те, що насильство, хоча і є одним із важливіших ресурсів влади, повинно застосуватися як крайня міра, коли всі інші не приносять бажаного результату, і, що не менш важливо насильство повинно бути сурово обмеженим певними політичними, правовими, а також і моральними рамками. Воно повинно мати відповідний характер, тобто реакцію на засилля і повинно бути останнім засобом, коли всі інші вже вичерпані; об’єктом насильства не може бути мирне насильство; застосування насильства повинно бути виборчим, пропорційним, без вандалізму, тотальної війни проти політичних противників. Крім того, що суб’єкт насильства повинен максимально дотримуватися збереження фундаментальних прав і свобод людини, тобто діяти у відповідності з правовим законом (нормами, прийнятими демократичним шляхом, причому обов’язок рівний для всіх громадян). Ці норми повинні базуватися на правах людини.
Орієнтиром для політичних суб’єктів повинні бути норми міжнародного гуманітарного права, у приватності Гаачські і Женевські конвенції, додаткові протоколи до них, які регулюють внутрішні суперечки. Вони захищають права мирного населення, полонених, поранених. Обмежують об’єкт нападання (див. Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. та додаткові протоколи до них М.,1994р.).
Прикладом неадекватного використання силових ресурсів може служити дія політичної влади Росії у Чечні. Ввід російських військ до Чечні 80-90 % її мешканців сприйняли як вторгнення ворожої армії, прагнучої підкорити народ, відняти у нього свободу та природні багатства, заставити жити по чужим законам. На сторону Дудаєва перейшло більше тих, хто боровся проти нього до 11 грудня 1994 року в рядах опозиції. Об’єдналися не тільки чеченці яких серед населення Чечні усього 40%, але і інші національності. Не заперечуючи законності дії політичного керівництва Росії, слід відмітити, що і міжнародне право признає законність докладних виступів, коли народ береться за зброю, щоб відстояти свою незалежність, свободу, інтереси.
Слід зазначити відносно правової оцінки війни у Чечні те, що згідно конституції Росії, президент немає права вирішувати питання війни та миру, це право парламенту, а президент Росії діяв всупереч рішенням парламенту. Крім того, війна має ознаки агресії, бо в міжнародних документах в якості обов’язкової ознаки агресії закріплено застосування військової сили, тобто це ознака першості чи ініціативи. А рішенням Генеральної Асамблеї ООН (29-я сесія, 1974 р.) поняття «агресія» розповсюджується не тільки на міждержавні відносини, але і на внутрішньодержавні відношення. По загальному визнанню війна у Чечні є жорстким порушенням прав та свобод людини. продолжение
--PAGE_BREAK--
Звичайно, ознаки агресивності, незаконності, порушення загальноприйнятих норм і правил ведіння війни виявилися і з чеченського боку: масовий терор, диверсії, виявлення жорсткості, прикриваючись мирним населенням та інше. В цілому, ця війна свідоцтво короткозорої політики і не професіональності політиків, які не здібні усвідомити важливіші уроки ХХ століття в тому, що війна перестала бути ефективним засобом політики і вона не спроможна розв’язувати оптимально ніякі політичні проблеми.
Різні ресурси влади звичайно використовуються її суб’єктами комплексно. Але специфічним ресурсом влади є сама людина – демографічні ресурси. Людина – творець матеріальних благ – (економічні ресурси), одержувач і поширювач знань та інформації (культурно-інформаційні ресурси). Людина – не тільки ресурс влади, але і суб’єкт і об’єкт її.
У відповідності з ресурсами, на яких влада засновується, вона класифікується на різні види влади:
Економічна влада – це контроль над економічними ресурсами, власність на різного роду матеріальні цінності.
Соціальна влада – це можливість розподіляти положення у соціальній структурі статусів, посад, пільг та привілей. За допомогою соціальної політики сучасна держава може впливати на соціальний статус населення викликаючи тим самим їх лояльність та підтримку.
Духовно-інформаційна влада – це влада над людьми, яка здійснюється за допомогою наукових знань та інформації. Знання використовуються для підготовки урядових рішень і для безпосереднього діяння на свідомість людей з метою їх підтримки уряду. Таке діяння здійснюється через школу, вузи, а також за допомогою засобів масової інформації. Інформаційна влада може служити різним цілям: вона може поширювати об’єктивні відомості про дії уряду, але можуть і впливати на свідомість, обманюючи людей на перекір їх інтересам, а нерідко і волі.
Примусова влада – опирається на силові ресурсі та означає контроль за людьми за допомогою пристосування фізичної сили. Її легально використовування в масштабах усього суспільства є ознакою політичної влади, проте насильство, фізичне примушення може використуватися і неполітичною владою, наприклад, між господарем і рабами, між деспотом – чоловіком та його дружиною та інше.
У залежності від суб’єкта влада поділяється на державну, партійну, профспілкову, армійську, сімейну і т.п. По широті розповсюдження виділяються мегарівень – міжнародні організації (ООН, НАТО, ЮНЕСКО і др.) макрорівень – центральний орган держави та мікрорівень – влада у первинних організаціях і малих групах. Існує класифікація влади згідно функціям її органів – законодавча, виконавча, судова.
3. Функцiонування полiтичної влади
Поняття влада надто широке, полісемантичне, має багато відтінків і нюансів, звідси і можливість розглядати різні функції політичної влади.
Основними функціями політичної влади є:
Інтегративна функціявлади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно-значущих, історично визначених цілей.
Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.
Функція мотиваціїозначає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб'єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур.
Стабілізаційна функція владинацілена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.
Функціонування політичної влади здійснюється на базі загальновизнаних принципів суверенітету і легітимності. Вони характеризують політичну владу з різних сторін: 1) з погляду виділення усередині неї головної ланки — держави; 2) визначення правомірності використовування тих або інших засобів, включаючи примушення, досягши політичної мети. />Основні складові принципу суверенітету:
принцип суверенітету означає верховенство і незалежність державної влади;
верховенство державної влади є винятковим правом держави встановлювати в суспільстві єдиний правопорядок, визначати статус державних органів, наділяти правами і обов'язками громадян, використовувати насильство;
осереддя політичної влади у держави означає також його верховенство в порівнянні з іншими політичними інститутами: політичними партіями, рухами і т.д.;
незалежність державної влади виражена в її самостійності і рівноправності у відносинах з іншими державами;
суверенітет і незалежність державної влади не ведуть до її безконтрольності з боку суспільства;
розвиток громадянського суспільства зажадав обмежити суверенітет рамками закону, щоб влада не була вищою за закон. Через це принцип суверенітету припускає наявність сильної державної влади, діючої строго в рамках закону.
/>Легітимність:
пов'язана з обґрунтовуванням правомірності тих рішень, які приймає влада, і добровільності їх виконання населенням;
є найважливішою ознакою демократичної влади, визнання її не тільки громадянами, але і світовою спільнотою (тому навіть авторитарні режими прагнуть забезпечити собі певні ознаки легітимності — виборність, народне представництво та ін.);
своєрідний символ віри, уявлення, яке присутнє в свідомості громадян, і означає переконаність людей в тому, що влада має право ухвалювати рішення, обов'язкові для виконання. Подібне пояснення принципу легітимності дав М.Вебер, який включив в неї два положення: 1) визнання влади правителів і 2) обов’язок керованих підкорятися їй.
/>Легітимність може досягатися різними способами. Виходячи з того, що різні типи владарювання добиваються авторитету за допомогою різних ресурсів, М.Вебер запропонував виділити три ідеальні типи легітимності влади: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний. В основу такої класифікації він поклав мотив підкорення. />Історично першим типом легітимності влади був традиційний:
в його основі лежить авторитет вождів, монархів, царів, заснований на звичці підкорятися владі, віра в її божественний характер і священне право престолонаслідування.
/>Традиційний тип легітимності зберігся до теперішнього часу, хоча і помітно трансформувався. До нього відносяться режими королівської влади в таких країнах, як Непал, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія, Кувейт. />Харизматичний тип влади — особливий тип легітимності, заснований на виняткових якостях особи (релігійного, політичного діяча тощо). В основі харизматичного типу легітимності лежать:
авторитет надзвичайного особистого дару (харизма) (з грец. harisma- особливий дар, благодать);
повна особиста відданість і особисте довір'я, що викликається наявністю якостей вождя у якоїсь людини;
/>Харизматичний тип влади переважає в перехідний час, в період реформ. В сучасних умовах харизматична легітимність влади зберігається переважно в країнах Африки, де харизма є формою організованого політичного поклоніння, тобто своєрідною політичною релігією, що обожнює особу вождя. />Раціонально-легальній легітимності властиві:
віра учасників політичного життя в справедливість існуючих правил формування влади;
підлеглість закону діяльності інститутів влади;
раціонально усвідомлений інтерес виборця, який виказує його на виборах, голосуючи за ту або іншу партію. Цей інтерес виступає як мотив підкорення населення влади.
/>На практиці в чистому вигляді вище перелічені ідеальні типи легітимності не існують. Вони перемішані, взаємно доповнюють один одного, тому правомірно говорити про змішаний тип легітимності. />Легітимність влади тісно пов'язана з її ефективністю. Влада, що має законні підстави на панування в суспільстві, в результаті своєї неефективної політики може втратити довір'я громадян і стати нелегітимною. Процес визнання легітимності влади називається її легітимізацією, а втрата нею легітимності — делегітимізацією.
Використана література
1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. — К., 2000.
2. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. — К.,1997.
3. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. — К., 1999.
4. Гаєвський Б. Українська політологія. — К., 1995.
5. Гелей С., Рутар С. Основи політології. — Львів, 1996.
6. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. — К., 1999.
7. Мирончук В. Д., Храмов В.О. Основы политологии: Курс лекцій. — К., 2000.
8. Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. — 1990. — №10. — с. 88.
9. Політологія / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 112.
10. В. М. Бебик. Політологія: теорія, методологія, практика. — К., 1997. — С. 188.
11. Сульє Д., Ру Д. Управління. — К., 1994.