Міністерствоосвіти і науки України
Приазовськийдержавний технічний університет
Інститутпідвищення кваліфікації
Кафедра:соціології та соціальної роботи
Контрольнаробота
Попредмету: «Політологія»
Виповнила студентка групи
І-2007-УА-1
Поталуй О О
Перевірила:
Анахина Г.А.
Маріуполь,2009
Зміст
1.Політичне рішення: суть, структура тафункції
2.Мотивація та типи політичної поведінкиособистості
3.Глобальні проблеми сучасності і рольполітики у їх вирішенні
Література
1.Політичне рішення: суть, структура тафункції
Утвердження в межах історичних можливостейсталості й надійності політичної влади, стійкості й упорядкованості політичнихвідносин, раціональності та ефективності функціонування організаційних структурдосягається на ґрунті свідомо розроблених і прийнятих політичних рішень. З нимипов'язані постановка політичних проблем, мотивація політичної діяльності, чіткевизначення завдань та ін. Вони є важливою формою здійснення політичної влади.
Політичне рішення — акт, здійснюванийсуб'єктами політики, спрямований на втілення в життя політичних цілей ізавдань, здійснення для цього відповідних заходів на основі аналізу інформації,вибору варіантності дій, урахування політичного часу і реальних політичних сил.Прикладом офіційного політичного рішення, що має історичне значення, є«Акт проголошення незалежності України», прийнятий Верховною РадоюУкраїни 24 серпня 1991 р. Повний зміст цього документа розкриває структуру,зміст та інші характеристики його як політичного рішення.
АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Виходячи із смертельної небезпеки, яканависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня1991 року— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,—здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада УкраїнськоїРадянської Соціалістичної Республіки урочисто ПРОГОЛОШУЄ незалежність Українита створення самостійної української держави — України. Територія України єнеподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинністьвиключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту йогосхвалення.Цей коротенький політичний документ уже в преамбулі розкриваєісторичний момент його прийняття, показує значення цього акта в контекстітрадицій державотворення в Україні, говорить про політичний простір ітеоретичні основи самовизначення українського народу, акцентує увагу на тому,що влада діє згідно з державно-правовими принципами, а отже, і на прагненнізайняти своє місце у світовому співтоваристві.Концептуальна частина документанадзвичайно точно вказує на назву держави та принципи існування її —незалежність і самостійність (а отже, і подальшу програму дії в цьому напрямі),на такі атрибути держави, як конституційне закріплення публічної влади,неподільність і недоторканність території України і набуття чинності цьогоАкта.Прийнятий Акт у цілому свідчить про необхідність упорядкованостісоціальної, національної, територіальної і насамперед політичної. Він самуособлює впорядкованість політичного життя в Україні.Суспільство завжди прагнулодо впорядкованості соціальних відносин і способу життя. У ролі чинника такоїполітичної впорядкованості, забезпечення світового політичного порядкувиступають професійно підготовлені політичні рішення.Слід, однак, пам'ятати, щоісторія, в тому числі й політична, світового співтовариства не є продуктомабсолютної впорядкованості. Лише наприкінці XX ст. актуалізувалася проблемасвітового політичного порядку. Однак ще й досі світові значною мірою властивийхаос. Інколи може скластися враження, що прийняті рішення свідомо сформульованій чіткі, а відносини між урядами — продукт сконструйованої політики. Танасправді багато з того, що відбувається, є продуктом хаотичних умов іпереважно справою особистої боротьби й амбіцій суб'єктів політики. Часто-густоузгодженими є лише засоби, а цілі фундаментально розбіжні, або узгоджуютьсяцілі, але немає згоди у засобах.Суб'єкти політики приймають політичні рішення,враховуючи об'єктивні і суб'єктивні потреби й особливості суспільства.Прийняття політичних рішень вимагає від політиків високого політичногопрофесіоналізму. Це означає знання ситуації: наявність ієрархічних структур,досягнення угоди і взаємної довіри щодо заходів, які приймаються, володінняінформацією й перевіреними фактами. Прийняття рішень потребує володіннямеханізмами зв'язку й інформації, що дають можливість обґрунтувати рішення.
Обґрунтованість політичних рішеньвизначається тим, наскільки вміло й ефективно суб'єкти політики підготовлені допізнання закономірностей політики і вибору механізмів їх дії. Цей вибірпередбачає: а) визначення провідного напряму суспільного розвитку; б)оптимальне співвідношення провідного напряму з іншими тенденціями, сукупністьяких і становить широке коло можливостей для врахування вимог закономірності.Правильно реалізований вибір забезпечує правильність і ефективність рішення.
Проблема оптимального вибору напрямуполітичного розвитку, методів забезпечення, часу виконання тощо вимагає відсуб'єктів політики знання політичних процесів, політичних змін у суспільстві,політичних сил, які діють, особливостей історичного періоду, в який приймаєтьсяполітичне рішення.
Проблема оптимального вибору на стадіїприйняття рішення потребує урахування корисності і витрат ресурсів. Це примушуєполітиків звертати увагу на відповідальність за прийняття тих чи інших рішень.Інколи для політиків буває вигідніше вирішувати «завдання», якіфактично є тільки цілями і не мають кількісних обмежень. Наприклад, за умоврадянського тоталітаризму легше було прийняти рішення про побудову комунізму,ніж вирішити конкретне питання підвищення рівня життя. Підміна завдань цілями«знімала» відповідальність за виконання політичних рішень. Слід такожвраховувати співвідношення сил, оскільки не все, що вигідно і не потребуєзначних витрат, «дозволяється» тими, хто контролює ситуацію. Тутвиникає проблема правильного врахування чинника часу й оцінки можливостіспільних дій.
Політична дійсність нині характеризуєтьсятенденціями демократизації, соціальної стратифікації, реструктурації глобальнихі національних політичних відносин, поглибленням і поширенням політичногодискурсу. Це актуалізує людський вимір результатів політичних рішень,відповідальність за їх прийняття, спрямування науки на обґрунтування зміступолітичних рішень. Все це робить політичні рішення дедалі більш значущими івагомими за своєю роллю, а отже, вимагає поглиблення їхнього змісту.
Зміст політичних рішень охоплює питаннярізноманітної політичної діяльності: організації і функціонування всіх структурполітичної системи суспільства; забезпечення процесу політичного владарювання;розвитку демократичних форм участі громадян в управлінні державними ігромадськими справами; підвищення активності громадян у політичному житті;вирішення національних проблем; розвитку взаємовідносин з народами світу; з питаньмиротворчого характеру, роззброєння, розвитку міжнародного співробітництва таін.
Сучасна епоха, глобальне розуміння еволюціїлюдства потребують постійного перегляду змісту політичних рішень,переосмислення значення вже прийнятих рішень, визначення нових меж їхньоговпливу, часу виконання та ін.
Нова політична мораль полягає у визнаннітого, що не політика змінює людину, а людина має змінювати себе сама. У цьомузв'язку відомий французький соціолог і політолог М. Крозьє у своїй книзі«Скромна держава, сучасна держава. Стратегія іншого виміру» (Париж,1987) пише: «Людина безперервно змінюється, вона не перестає відкривати івтілювати нові цінності… Незважаючи на важкі випробування та поразки, черезних вона стає людянішою. Та ці завоювання і прогрес ніколи не були справоювищої влади, що диктує порядок змін. Тривала зміна людини за»вказівкою" або декретом ніколи не була успішною. Людина змінюваласясама у безперервному процесі набуття різноманітного досвіду".
Сучасна політика має допомогти особистостібути більш вільною, вибирати життєву програму з найкращим знанням справи. Отже,рішення повинні мати людський вимір, слугувати громадянам, їх інтелектуальномузростанню. За таких умов спостерігатимуться також обмеження адміністративноїдіяльності та певна реорганізація методів прийняття державних рішень.
Зміст політичних рішень визначає їхнюструктуру. Вона складається з таких елементів:
1) преамбула, вступ;
2) конструктивна частина: аналіз станусправ і політична оцінка їх, визначення тенденцій і перспектив розвитку;
3) революційна частина: визначення напрямівдії, об'єднання організаційних і соціальних зусиль, визначення заходівполітичного впливу і методів їх здійснення.
Процес творення політичного рішення доситьтривалий. Він вимагає вміння поставити політичну свідомість і політичні дії насугубо практичну основу, тобто потрібна загальна висока культура як конкретнихавторів рішення, так і його виконавців. Наявність у суспільстві системиполітичних, гуманістичних і культурних цінностей, застосування пов'язаних зними критеріїв при оцінці фактів політичної дійсності допоможуть зробитирішення визначеними і стабільними.
Творення політичного рішення проходитьетапи підготовки, прийняття і втілення (здійснення). Це насамперед постановкамети і визначення завдань на шляху її досягнення; формулювання проблеми, якуслід розв'язати; добір, нагромадження й обробка інформації, необхідної дляприйняття рішення; аналіз можливих альтернатив розв'язання завдань і вибіршляхів досягнення мети; фіксація рішення у відповідних політико-правовихдокументах, визначення методу прийняття їх; вибір шляхів втілення рішення;коригування рішень у процесі їхнього виконання; аналіз досягнутих результатів.
У прийнятті політичних рішень значну рольвідіграють моральні і світоглядні чинники, громадська думка. Остання набуваєстатусу політичного інституту, який.впливає на процес прийняття політичногорішення та ефективність здійснення його.
На прийняття політичних рішень значнийвплив справляють «групи тиску», що створюються представниками різнихгосподарських, політичних та інших громадських об'єднань для задоволення своїхкорпоративних, групових інтересів.
Такі «групи» зацікавлені уздійсненні впливу на електо-рат у період виборчої кампанії з метою обраннянеобхідного їм члена виборного органу, який обіймає вигідну для них позицію,впливає на членів державних органів, що приймають рішення, на зрив абонедопущення прийняття самого рішення ще на стадії обговорення і голосування, назасоби масової інформації з метою формування потрібної для них громадськоїдумки і тиску.на весь процес формування рішень.
«Групи тиску» можутьконфліктувати між собою за утвердження групового інтересу. У цьому разі суб'єктполітики, що приймає рішення, повинен вміти розв'язувати конфлікти міжполітичними силами, що формують «групи тиску», протистояти монополіївпливу на владу з їхнього боку, професійно володіти політичною ситуацією,повинен знайти оптимальне вирішення проблеми, щоб не допустити фрагментаціїполітичного процесу і порушення процедури прийняття рішення, що відповідаєстратегічним цілям. Важливу роль у цьому відіграє політична культура суб'єктаполітики, володіння ним інформацією з певного питання.Політичні рішенняприймаються у певних формах, які відображають силу впливу того чи іншого акта.
Основні форми політичних рішень:
а) право (закони, укази, розпорядження,постанови, резолюції);
б) рішення, норми статутів політичнихпартій;
в) рішення громадських організацій.
Політичні рішення містять у собі норми, щозабезпечують організацію політичного життя суспільства, надають політичнимзв'язкам визначеності й усталеності. В системі соціальних норм — правових,партійних, корпоративних, моральних, традицій, звичаїв — особливе місцепосідають політичні норми — принципи.
Політичні норми — правила поведінки, щоскладаються у сфері політики і виражають політику класу, соціальної групи,нації, народу. Політичні норми цементують усі елементи політичної системи. Яксамостійний елемент суспільного регулювання вони є складовою частиноюконституцій, партійних документів (директив) та ін. Це такі норми, якзакріплення народовладдя, демократизму, самоуправління та ін. Політичні норми уполітичних рішеннях часто пов'язані з організаційними нормами. Організаційнінорми — це правила поведінки, що регулюють організаційні відносини в усіхсферах суспільного життя, в тому числі політичного. Підкреслимо, що рішеннявсеохоплюючого характеру і високого політичного впливу приймаються повноважнимизборами представників народу — парламентами, конгресами, національними зборамита ін. Це правові акти. Серед правових актів найбільшу силу мають закони. Закон— нормативний правовий акт, який приймається у конституційному порядку найвищиморганом державної влади, має найбільшу юридичну силу стосовно інших нормативнихактів і регулює найважливіші суспільні відносини. Основним Законом держави єКонституція. Саме конституційні норми мають найбільш виражений політичнийхарактер. Сучасні конституції досить різноманітні в історичному, формальному ів змістовному плані. Так, перша писана Конституція США 1787 p. і досізалишається в країні основним законом, хоча і має 26 поправок. У Франції булоприйнято 16 конституцій. У ряді країн (Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль)немає єдиної писаної конституції, її заміняє сукупність різних законів. УВеликій Британії, наприклад, до таких законних актів належать Велика хартіявольностей (1215 p.), Білль про права (1689 р.), акт про престо-лонаслідування(1701 p.), закони про парламент 1911 і 1949 pp. та ін. При тиранічних режимахможуть проголошуватися демократичні конституції. Однак вони мають декоративнийхарактер. Значною мірою до них можна віднести конституції тоталітарних країн,які ще зовсім недавно називалися соціалістичними.
Попри все своє розмаїття, реальні,«живі» конституції виходять з народного (національного) суверенітету,забезпечують громадянські права і свободи та регламентують діяльність державнихі в цілому політичних інститутів.
На грунті конституцій як основних законівприймаються всі інші правові акти.Закон може бути прийнятий також прямим волевиявленнямгромадян, тобто через референдум. Закони є основою для прийняття указів,розпоряджень, постанов, резолюцій та інших політико-правових і правових актів.
Юридичну силу закону мають такождекларації, що приймаються вищим органом державної влади. Декларація — це заявавід імені вищого органу влади, уряду або партії, в якій урочисто проголошуютьсяосновні політичні принципи, а також документ, де вони викладені.
У Декларації про державний суверенітетУкраїни, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 p., проголошувався«державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повнота інеподільність влади республіки в межах її території та незалежність ірівноправність у зовнішніх зносинах». У Декларації викладено основніполітичні принципи самовизначення української нації, народовладдя, державноївлади, громадянства, територіального верховенства, економічної безпеки,міжнародних відносин та ін.
Декларації як політичні рішення збудь-якого питання міжнародної політики можуть прийматися однією або кількомадержавами.
Прийняття рішень представницькими органамивлади у «відкритому» суспільстві має характер відкритості. Відкритийхарактер прийняття рішень через систему представницької демократії є формоюлегітимації політичної влади, подолання відчуження від неї громадян, формоюконтролю безпосередньо над бюрократією та обранцями народу.
Прийняття політичних рішень потребує відсуб'єкта політики переконаності у доцільності втілення визначеної політики.Вона має бути заснована на правильно зрозумілих законах суспільного розвитку,усвідомленні необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Та все ж приприйнятті таких рішень присутній і політичний ризик.
Розвинені суспільство і держава при певномурівні політичної культури здатні приймати вагомі, конструктивні рішення наоснові пізнаних й осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте вбудь-якому суспільстві діє стихійний чинник. Не завжди знаходяться сили, якіздатні усвідомити об'єктивні політичні процеси. Деякі процеси взагалі не лежатьна поверхні, а мають глибинний і часто прихований характер. Політична історіянаповнена прикладами швидких і непередбачуваних дій, що застають суб'єктаполітики несподівано.
Надзвичайно високим є ступінь ризику приприйнятті політичних рішень при переході до якісно нового стану суспільства.Політичний ризик має об'єктивний і суб'єктивний компоненти. Як об'єктивнийкомпонент ризик відображає певну невизначеність у середовищі, де суб'єктполітики виявляє свою активність. Ризик як суб'єктивний компонент — це поведінковаготовність суб'єкта приймати рішення, враховуючи характер, масштаб і динамікуоб'єктивної невизначеності.
Під невизначеністю розуміють неможливістьточно спрогно-зувати оптимальний вектор розвитку складної системи, певнуреакцію на багатоваріантність, неоднозначність суспільних процесів. Рівеньполітиків визначається тим, наскільки вони здатні «зняти»невизначеність, знизити її гостроту, передбачити можливі негативні й позитивнінаслідки розвитку цієї невизначеності для певного суб'єкта і його стратегії.
Прийняття рішення в умовах невизначеності іпросте, і складне. Це не тільки відповідальне завдання, особливо коли йдетьсяпро діяльність суб'єкта у незнайомому, специфічному середовищі, воно пов'язанетакож із значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного іполітичного характеру.
2. Мотивація та типи політичної поведінкиособистості
Політичні психологи, що досліджуютьповедінку людини, будь це лідер чи звичайний громадянин, індивідуальний учасникабо масовий суб'єкт політики, виходять з того, що для розуміння самого феноменаполітичної поведінки необхідно бачити його як причинно-зумовлений і спрямованийна досягнення визначених цілей *. У політичній психології існують різні схемипояснення витоків політичної поведінки. Однією з найбільш популярних єп'ятичленних «карта вивчення особистості в політиці», запропонована М.Б.Смітом і кілька вдосконалена Ф. Грінстайном.
Макросоціальних і політична системаформують безпосередні передумови політичної поведінки. Одночасно аспектибезпосереднього соціального і політичного оточення з дитинства і досьогоднішнього моменту формують особистість, визначають ті елементиособистісної структури (оцінюють об'єкт, є посередником у відносинах з іншимилюдьми, що обумовлюють его-захист, установки), які безпосередньо спрямовані наповедінку.
Є й інші схеми, що пояснюють причиннийзалежність чинників впливають на поведінку, що підкреслюють, зокрема, наявністьне лише умов, контексту поведінки, але й цілі, на досягнення якої воноспрямоване *. Незалежно від теоретичних розбіжностей, різні автори тим не меншевважають за необхідне враховувати в поведінці наступні моменти:
• зовнішнє середовище, який посилає стимулисуб'єкту поведінки;
• потреби індивіда або групи, що береучасть у діяльності;
• мотиви, якими керується суб'єкт;
• установки, цінності, орієнтації,переконання і цілі суб'єкта;
• особистісні особливості ролі, стилюприйняття рішень; стилю міжособистісних відносин; когнітивний стиль;
• власне дії і вчинки;
• зворотній зв'язок між поведінкою іумовами, що його сформували.
Якщо не вдаватися в подробиці цієї схеми, апроаналізувати хоча б найважливіші з її елементів (перш за все зовнішнєсередовище, потреби і мотиви), то ми побачимо, що поведінка починається з тихстимулів, які надсилає суб'єкту політичної поведінки зовнішнє середовище.І самаполітична система, і її окремі інститути висувають певні вимоги до поведінкигромадян. Так, в одних умовах від них очікується висока активність, в інших,навіть якщо ця вимога декларується, на ділі умови, що складаються в політичномупросторі, аж ніяк не заохочують громадян до виступів навіть на боці системи.Как можно розцінити, наприклад, що циркулюють у «коридорах влади» чутки проскасування виборів незадовго до них? Це негативний стимул для і без того незанадто налаштованих на участь людей. Стимулами для політичної поведінки можутьслужити і загальний політичний контекст, і конкретні події (наприклад, вбивствоГалини Старовойтової або смерть академіка А. Сахарова, запуск першогокосмічного корабля або перемога національної збірної з футболу).
Слід також враховувати і роль груповогоклімату, впливу найближчого оточення на прийняття людиною рішення про те чиіншому політичному дії. Так, рішення балотуватися у депутати Думи різнікандидати приймають під впливом різних стимулів: для одних необхідно отриматидепутатську недоторканність, щоб сховатися від переслідування з боку закону,для інших важливо перебратися з провінції до Москви, для третіх – вирішальнуроль відіграли економічні стимули. Можливо певне число політиків прагнув принестикористь суспільству і ними рухали спонукання типу «якщо не я, то хто».
Так само як і політиків, звичайних громадянстимулюють до політичної поведінки різноманітні впливи середовища, серед яких єі загальні для всіх, і – суто особисті. Але всі ці зовнішні для людини впливуне працюють автоматично. Вони дають ефект, тільки будучи пропущеними черезвнутрішній світ особистості.
Серед внутрішньоособистісних факторів, щовизначають поведінку в політиці першими виступають потреби.Важко собі уявити,щоб політика породжувала в людини якісь специфічні потреби, якщо не брати доуваги нав'язливого прагнення стати депутатом, міністром чи президентом, яке,подібно до заразне захворювання, поширилося серед вітчизняних політиків. Уполітиці діють звичайні людські потреби, серед яких можна зустріти і цікавість,і прагнення до свободи, і необхідність задовольнити голод та інші матеріальніпотреби. Політичний психолог з Санкт-Петербурга А.І. Юр'єв пропонує такукласифікацію потреб стосовно саме до політичної поведінки (табл. 1).
Ряд сучасних дослідників потреб прийшли довисновку, що якщо дещо спростити маслоускую схему, то можна говорити пропотреби матеріалістичних, як їх називає Р. Інглхарт, і постматеріалістіческіх.До перших він відносить всі потреби матеріального плану: пов'язані з володіннямбудинком і автомобілем, одягом та їжею, як про ті фактори, які спонукають людейдо участі в політичному процесі. До числа постматеріалістіческіх Р. Інглхартвідносить потреби в любові, самореалізації та самоактуалізації.
Згідно з його дослідженням, молоді люди врозвинених країнах зростали в епоху, коли їх базові матеріальні потреби вжебули задоволені, що поставило на перший план такі потреби, які сприяли їхсамовираження взагалі і в політиці зокрема. Так, першого покоління хіпі,втомившись від буржуазних цінностей споживання, прагнули до цінностей любові таненасильства. Їм на зміну в 80 – 90-і прийшли нові покоління, стурбованізахистом навколишнього середовища, екологією культури і людини, збереженняммиру.
Примітно, що матеріалісти, як і ранішеіснують поряд з постматеріалістамі. Але вже в 70-ті роки їх співвідношення було3: 2 в порівнянні зі співвідношенням у більш старших вікових груп (10: 1), щоможна назвати революцією свідомості на відміну від тих соціальних революцій, якімали місце раніше. У своїй книзі «Модернізація та Постмодернізація. Культурні,економічні та політичні зміни в 43 країнах », виданої в 1997 р. Р. Інглхартпредставив результат нового дослідження. Цей проект спрямований на дослідженняпотреб практично на всіх континентах. Для його проведення була запропонованашкала для вимірювання 12 різновидів матеріалістичних і постматеріалістіческіхпотреб. Дослідження показало, що хоча набори цих потреб у різних політичнихкультурах виглядають по-різному, але тенденція до домінуванняпостматеріалістіческіх потреб намітилася і в глобальному масштабі. Так,виявилося, що в колишньому СРСР, країнах Східної Європи і в Китаї розвитокринкової економіки респонденти розглядають як постматеріалістіческой цінності.Взагалі в бідних країнах спостерігалася тенденція розглядати прагненняприкрашати міста як матеріалістичну потреба на відміну від багатьох країн *.Заслуговує уваги загальний висновок роботи: відмінності між культурами меншзначущі, ніж подібність в базових наборах потреб. При цьому головна опозиція,яка існувала між різними патернами в рамках матеріалістичних культур, –опозиція між традиційною владою в країнах з державним регулюванням економіки іраціонально-правової владою в країнах з розвиненою ринковою економікою, вумовах Постмодернізація змінилася зниженням значення будь-якої влади приодночасному зростанні економічного благополуччя .
Щоб зрозуміти, як відбувається вплив потребна політичну поведінку, приведемо деякі дані з нашого дослідження образів владиу російських громадян. Як показав аналіз вимог громадян до влади, за ним стоятьцілком конкретні психологічні причини. Розглянемо ті потреби, які стоять занаведеними висловлюваннями наших респондентів і визначають їх невдоволеннянинішньою владою. Скористаємося класифікацією потреб, запропонованої відомимамериканським психологом А. Маслоу *. Всі потреби він запропонував розділити нап'ять ступенів, розташованих ієрархічно:
• потреби матеріального існування,
• потреба в безпеці,
• потреба в любові,
• потреба в самореалізації і потреба всамоактуалізації.
Класифікація потреб, запропонована А.Маслоу, допомагає «розсортувати» різноманітні людські потреби по мірі їхпідвищення. Маслоу висунув припущення, що потреби більш високого порядку миможемо задовольнити лише тоді, коли потреби більш низького рівня вже пройдені.Це не означає, що пошуком соціального статусу можна займатися тільки на ситийшлунок. У Маслоу мова йде про обмеження, яке накладають нереалізовані потребибільш низького порядку на сходження людини до самоактуалізації.
Кількісний аналіз висловлювань нашихреспондентів у відкритих питаннях анкети (дослідження проходило в середині 90-хроків) дозволив виявити наступні залежності. Розглянемо, як кожна з п'ятипотреб впливає на формування того чи іншого образу влади (реального абоідеального). У психологічній літературі є дані про те, що, коли потреба незадоволена, вона надає мотивуюче вплив на поведінку людини. Картина світулюдини також формується під впливом незадоволених потреб. Стосується це і до влади.
Почнемо з матеріальних потреб, що займаютьнижню сходинку в ієрархії А. Маслоу. Перше знайомство з проблемою дозволилосформулювати гіпотезу про вираженість матеріальних потреб у свідомості нашихреспондентів. Однак подальший аналіз не підтвердив повністю цю гіпотезу. Хочабагато громадян страждають від невирішеність матеріальних проблем, лише малачастина опитаних висловлювала претензії до влади, так чи інакше мотивованінезадоволеними матеріальними потребами (різке майнове розшарування, високаінфляція, несправедлива оплата праці, маленька пенсія), ця потреба займає лишеп'яте місце за ступенем впливу на образи влади. Це можна пояснити частково тим,що населення вже звикло за ці роки спиратися на власні сили і не чекає відвлади вирішення своїх матеріальних проблем.
Примітно, що образ ідеальної влади нетільки пов'язаний з поданням про те, що політики не повинні бути забрудненіпідозрою про корупцію, а й «не залежні від своїх окладів». Взагалі питання,пов'язані із задоволенням матеріальних потреб більше хвилюють людей старшоговіку і менше – більш молодих громадян і самих політиків. Виняток – політиклівих поглядів, яких хотів би бачити влада перш за все «неалчной».
Другою серед потреб Маслоу виступає потребав безпеці.У наших респондентів ця потреба займає провідне місце. У більшоїчастини респондентів незадоволеність потреби в безпеці диктує і їх сприйняттяреальної та ідеальної влади, створюючи фон невизначеності, тривоги і страху,які у свою чергу фарбують і їхнє ставлення до влади. Сприйняття влади якнестійкою, нерішучої, непідконтрольної народу, безсилою перед переступили закон– всі ці характеристики влади кореняться у відчутті нашими респондентаминеспроможності влади виконати свою важливу функцію: захистити громадян задопомогою закону. Найбільше їх тривогу викликає саме відсутність правил гри,недотримання законів і вседозволеність.
Безпека, яку покликана забезпечити владу,асоціюється в опитаних нами росіян з силою, дисципліною і підконтрольністюзакону. Вказівки на силу влади зустрічаються найчастіше в образі ідеальноївлади, між тим, як існуюча влада здається їм швидше «ніякої» (особливо в періодправління Б. Єльцина). Згідно з відповідей наших респондентів, співгромадянивіддадуть перевагу владу «жорстку» і навіть «диктатуру», чим будуть спостерігатианархію і розпад країни, які вони описують, використовуючи часом ненормативнулексику. Хоча частіше вимоги порядку і жорсткого закону лунають з вуст людейстаршого покоління, однак і більш молоді і демократично налаштовані люди хочутьбачити владу, більш здатною їх захистити.
Потреба в любові, причому як зі знакомплюс, так і зі знаком мінус, визначає образи влади у наших респондентів. Цеодин з трьох найпотужніших психологічних потреб, яка визначає конфігураціювзаємовідносин влади і народу. Звертає на себе увагу відмінність між значеннямипредставленості цієї потреби в образах реальної та ідеальної влади.
Потреба в любові набагато менш задоволенащодо реальної влади. Коли ж вони говорять про бажаної влади, ця потребавидається їм більш чітко реалізованою. Люди очікують від тих, хто втілює владу,підтвердження своєї значущості, а не тільки задоволення їхніх політичних абоматеріальних інтересів. Влада має про них піклуватися, служити народу, думатипро народ, бути небайдужою.
Потреба в самореалізації описується впсихології як прагнення домогтися більш високого соціального статусу і визнанняв суспільстві. При цьому їх бачення реальної влади більшою мірою залежали відцього чинника, ніж уявлення про ідеальну влади. З цією потребою пов'язані таківимоги до влади, як дієздатність, послідовність, рішучість, вміння себепоставити, «вміння себе тримати». Один з респондентів так сформулював це:«Справою треба займатися! Справою! ».
Вищий рівень в ієрархії потреб займаєпотреба в самоактуалізації.Ця потреба проявляється в реалізації вищих духовнихначал особистості, її свободи, творчого потенціалу. Наше дослідження показало,що стосовно влади, особливо ідеальною, респонденти висловлюють чимало побажань,витоки яких лежать в нереалізованої потреби в самоактуалізації. Вони вірять вте, що влада повинна забезпечити свободу і права людини, дбати про культуру,науку і освіту, стежити за екологією, а не тільки сприяти вирішеннюматеріальних проблем.
Потреби спонукають людину діяти, створюючипевну напругу всередині організму. Але сенс дії надає лише особливий мотив,який є третім членом у формулі поведінки. Психологи підкреслюють, що мотиввиконує насамперед функцію вербалізації цілі та програми, що дає можливість дляданої людини почати певну діяльність *. Мотиви тісно пов'язані з потребами, іразом виступають як спонукальних сил поведінки.
У політичному поведінці ми можемо зустрітиширокий набір мотивів, що спонукують до активної участі в політиці, так іобумовлюють пасивність громадян. Наведемо в якості ілюстрації набір мотивів, щоспонукують російських громадян до неучасті у виборах. Зауважимо, що дослідженнявідноситься до квітня і листопада 1994 і характеризує швидку динаміку змінимотивів протягом короткого відрізка часу (табл. 2). Звертають на себе увагу двіцифри з наведеної таблиці. По-перше, це різке зростання числа тих, хто неголосує з почуття протесту (з 8 до 13%). По-друге, це подвоєння числа тих, щозаявляє, що він «ніколи не бере участі», що характеризує також негативнумотивацію до участі.
Аналіз мотивації політичної поведінкибазується на фундаментальних закономірностях, вивчених психологічною наукою.Так, загальновизнаною є класифікація мотивів, запропонована Д. Маклелланд і Дж.Аткинсоном, де виділено три ключових мотиви: мотив влади, мотив досягнення імотив афіліацію (прагнення бути з іншими). Іноді мотив влади доповнюєтьсямотивацією контролю, який виступає четвертим в цій схемі.
Спираючись на класичні теоретичні розробки3. Фрейда, Юнга і Мюррея, протягом декількох попередніх десятиліть психологи розробилиметоди вимірювання найважливіших людських мотивів за допомогою контент-аналізуфантазій та інших вербальних матеріалів, пов'язаних з уявою. Мотив досягненняпередбачає націленість на перевагу і унікальний результат, він асоціюється зактивною діяльністю, помірним ризиком, що базується на знанні можливихрезультатів та підприємницької ініціативи. Мотив афіліацію передбачаєнаціленість на тісні стосунки з іншими людьми. Іноді він веде до теплоту тавідкритості міжособистісних відносин, але в умовах загрози або стресу він можепризвести до «колючим», захисної орієнтації по відношенню до інших. Мотиввлади, націленість на вплив і престиж, веде як до формальної соціальної влади,так і до марнотратним, імпульсивних дій, таким, як агресія, пияцтво і надмірнийризик. Ці три мотиви відібрані зі всебічної таксономії Мюррея, як відповіднідеякими з найбільш поширених та важливих людських цілей і проблем.
Почнемо з мотиву володіння владою.Упсихологічній концепції Д. Маклелланд мова йде не тільки про політичну влади, ай про владу в сім'ї, у відносинах на виробництві та в інших сферах життя. Влада– це певна цінність, володіти якою прагнуть в тій чи іншій мірі всі люди. Але єлюди, у яких ця потреба домінує над іншими і тоді бажання досягти влади стаєдля них вищою цінністю.
Є дані, що гіпертрофоване прагнення довлади пов'язане з обставинами формування особистості, породжують у неї низькусамооцінку, страх пасивності, слабкості, побоювання опинитися під чиїмось«каблуком». В іншому разі, потреба у владі може стати результатом розвиткуагресивних і деструктивних рис особистості. Тому влада може бути бажана збагатьох причин, причому в однієї і тієї ж людини в різний час ці причиниможуть бути іншими. Умовно можна виділити три типи причин, за якими влада можебути бажана:
• домінувати над іншими, чи обмежувати діїінших, створювати для них певну депривації;
• щоб над ним не домінували інші, або невтручалися в його справи;
• щоб мати політичні досягнення.
Мотив контролю над людьми та ситуацією ємодифікацією мотиву влади. Політичні психологи надають цьому мотиву особливезначення, оскільки вважають, що поведінка в політиці прямо пов'язане зрозвитком цього психологічного показника. Відомо, що в міру досягненнясоціальної зрілості людина навчається контролювати свою власну поведінку, щодає йому почуття впевненості в своїх силах, розширює межі можливої участі врізних сферах життя, в тому числі і в політиці. Так, американський політичнийпсихолог С. Реншон обнаружил зависимость между высокими значениями уровня субъективногоконтроля и степенью активности политического поведения. Він висловив гіпотезупро те, що існує залежність між рівнем особистого контролю і вірою в уряд,позитивним ставленням особистості до політичної системи. Емпіричне вивченняамериканських студентів, почате цим вченим показало, що є кореляція між низькимрівнем суб'єктивного контролю – недовірою до уряду, відчуженням від політики,тоді як особи з високим рівнем суб'єктивного контролю мають середню і високуступінь довіри до влади .
Дійсно, за допомогою тесту на локусконтроль (суб'єктивний контроль тощо) можна розділити всіх людей на тих, у когоцей показник має високий рівень (інтерналамі їх називають) і тих, у кого вінмає низькі значення (екстерналій). Перші вірять в те, що в них самих міститьсяджерело їх успіхів і невдач, будь це робота, особисте і сімейне життя абостосунки з людьми. Другі завжди шукають «козла відпущення», якщо терплять вчем-то поразка, а й свої успіхи схильні приписувати удачі, фортуна,випадковості або волі батьків, вчителів і начальників.
Мотив досягнення проявляється в політичномуповедінці в турботі про досконалість, майстерності, у прагненні досягтипоставлених цілей з максимальним ефектом. Цей мотив може зробити людинукар'єристом, але він же може бути виявлений у безкорисливого політика,поведінка якого визначається його прагненням до суспільного блага.
На думку Д. Макллеланда і Дж. Аткінсона,які привернули увагу психологів до цього мотиву, він має відношення домайстерності, маніпулювання, організації фізичного і соціального простору,подолання перешкод, встановлення високих стандартів роботи, змагання, перемогунад ким-небудь. Як ми бачимо, це досить широке тлумачення поняття «досягнення»,і в такому вигляді вона може більше відповідати мотивації політичного лідера.
Люди, які прагнуть до досягнень, нерідкошукають влади, щоб досягти своєї мети. Вони більш спокійно ставляться до змін внавколишньому світі. У людей з високою потребою у владі проявляється тенденціядо сильної орієнтації на задачу, причому неуспіх на початку лише робить цезавдання для них ще більш привабливою. Цікавим є висновок про те, що мотивованіна досягнення політики розглядають інших людей або групи в своєму оточенні якфактор допомоги або, навпаки, перешкоди для їх досягнень. При цьому вони вважаютьза краще бути незалежними і уникати таких міжособистісних відносин, які могли бпривести їх до залежності.
Дж. Аткінсон і Н. Фізер припустили, щоповедінка людини спрямована на уникнення провалу настільки ж, як і надосягнення мети *. Вони виділили два мотиви, пов'язаних з потребою удосягненні: мотив досягнення успіху і мотив уникнення провалу, причому обидвавони розглядаються в контексті ймовірності успіху. У. Стоун зв `язку наголошуєв цій:« Ступінь емоційного підйому після досягнутого успіху або ступіньприниження після провалу залежать від суб'єктивних очікувань людини щодо йогоможливості домогтися певного поста в установі ».
Таким чином, виділяються два типимотиваційних схем:
• мотивація уникнути провалу вище мотиваціїдосягти успіху. Така мотиваційна схема описує поведінку людини, що покидає полебою зі словами: «Я програв, тому що не хотів і не намагався виграти»;
• мотивація досягти успіху вище мотиваціїуникнути провалу. Це типова мотиваційна схема поведінки реальних політичнихлідерів.
Мотив афіліацію має на увазі дружні, теплістосунки з іншими. Особистість з домінантою на мотив афіліацію віддастьперевагу поведінку, яка дасть емоційний комфорт, швидше, ніж контроль надіншими, влада або успіх. Для політика розвинена мотивація афіліацію зробитьзначущими схвалення з боку партнера під час переговорів, дружній клімат інаявність команди однодумців. Для пересічних громадян мотивація афіліаціюбагато в чому визначає приналежність до політичних організацій, які не тількивідстоюють ті чи інші інтереси, а й дають відчуття єдності, захищеності. Так,американські дослідники, що вивчали особистості М. Горбачова і Дж. Бушанапередодні їхньої зустрічі, прийшли до висновку, що у обох політиків домінувавмотив афіліацію, що дозволило їм ефективно провести переговори і знайтивирішення найскладніших політичних проблем.
Одним з найважливіших компонентівполітичної поведінки є політична роль.У політичній психології роль розуміється,перш за все, як набір прав і обов'язків, як статус, як реальні функції, пов'язаніз місцем особистості в політичній системі. Вся політична система може бутиописана через різні набори політичних ролей.
3. Глобальні проблеми сучасності і рольполітики у їх вирішенні
Поняття «глобалізм» (від лат.globus — куля, тобто такий, що охоплює всю земну кулю) застосовується длявизначення стилю у політиці, коли певне питання розглядається і вирішується уконтексті загальних для людства проблем, що стосуються всіх і потребують длясвого розв'язання спільних зусиль.
Цей термін у 60-х роках XX ст. запровадилив науку відомі теоретики Римського клубу Е.Ласло, Д.Медоуз, М.Месаро-вич,А.Печчеї та ін. Глобалізація сприяє взаємозв'язку і взаємозалежності всіхкраїн, «спресовує» світ у єдине ціле, перетворює планету на«світове село» ( «global village») із спільними проблемами.
На межі тисячоліть людство зіткнулося знадзвичайно гострими проблемами, які дістали назву «глобальні» і підякими розумітимемо сукупність суперечливих процесів, що є змістом сучасноїкризи світової цивілізації.
Глобальні проблеми створюють загрозунормальному розвиткові і навіть існуванню країн світу, потребують длявідвернення цих катастрофічних наслідків спільних зусиль, тобто мають всеохоплюючий,планетарний, глобальний характер.
Джерела глобальних проблем сучасності можнаподілити на дві групи: поглиблення суперечностей між людиною та природою(екологічні, продовольчі, енергетичні та ін.) та у відносинах між людьми(проблеми війни і миру, демографічні кризи, подолання слаборозвиненості, захистта розвиток духовного середовища, боротьба із хворобами, злочинністю тощо).Набуття цими суперечностями характеру глобальних зумовлене безпрецедентнимзагостренням протиріч людської діяльності, зростанням масштабів їїнеконтрольованого впливу на природне та суспільне середовище, реальною загрозоюперетворення наслідків цих процесів на невідворотні («ядерна зима»,вичерпання ресурсів, зникнення озонового шару та ін.).
Як самі глобальні проблеми сучасності, такі визначення шляхів їх розв'язання мають комплексний характер, і це потребує нелише глобальної інтеграції зусиль всіх країн світу, а й, відповідно до вченняВ. Вернадського про ноосферу, інтеграції філософських, політичних, природничихта техні-ко-економічних знань. А відтак необхідна докорінна зміна парадигмисвітової політики: відхід від конфліктної, конфронтаційної орієнтації, перехіддо глобального конструктивного співробітництва на засадах визнання пріоритетузагальнолюдських цінностей, спільний пошук ефективних шляхів виходу із тієїкризи, у яку людство потрапило внаслідок власної життєдіяльності.
Сягнувши надзвичайно високого рівняпізнання і розвитку, суспільство тим самим створило реальну загрозу своємуіснуванню. Йдеться про інтенсивне якісне і кількісне знищення природних умов таресурсів, необхідних і достатніх для існування живого, передусім людини. Запрогнозами учених Римського клубу, за збереження наявних тенденцій у взаємодіїсуспільства і навколишнього середовища, вже через 35 — 40 років можерозпочатися масове вимирання землян.
Вперше системний підхід до проблеми людиниі природи запровадив у доповіді на загальних зборах ООН У. Тан у 1969 р. Вінкваліфікував демографічний вибух, вичерпування природних ресурсів і забрудненнядовкілля як насування глобальної катастрофи. Сучасна політологія до числаглобальних відносить проблеми, які:
за своєю суттю зачіпають інтереси, а вперспективі – й майбутнє всього людства (це проблеми загально люд ськогохарактеру);
набувають всесвітнього характеру, тобтовиявляють себе як об'єктивний чинник розвитку суспільства в усіх регіонах світу(це проблеми загальнопланетарного масштабу);
загрожують усьому людству, якщо не будутьсвоєчасновирішені (це проблеми, які безпосередньо впливають намайбутнє родулюдського);
вимагають для вирішення об'єднання зусильусіх держав і народів (це проблеми природничо-наукові, науково-технічні ісоціально-політичні, які неможливо вирішити в місцевому або регіональномумасштабі).
Слід зауважити, що проблеми, які миназиваємо глобальними, виникли дуже давно. Поява людини на Землі призвела домасштабної кризи в тодішній екосистемі: зникла половина видів тварин, що булидля пралюдини конкурентами або можливою здобиччю. Таку кризу в екології (науціпро взаємодію організму із середовищем) називають компонентною. Надалі людиначас від часу спричиняє появу криз такого типу. Зростаючі можливості добуванняїжі викликали збільшення кількості людей, а отже, й екологічного тиску насередовище, що призвело до зменшення його біологічної продуктивності. Таксклалися екологічні передумови для неолітичної революції — переходу від збиральницькогоспособу ведення господарства до продуктивного. Проте зростаюча ефективністьсуспільного виробництва обертається для природи новими екологічними кризами.Історія свідчить, що втрата контролю над природним середовищем маєкатастрофічні наслідки для держав, націй і цивілізацій у цілому, які при цьомувипадають з історичного контексту.
Отже, глобальні проблеми маютьсоціоприродний характер і виникають здебільшого як наслідок споживацькогоставлення суспільства як до людини (головної продуктивної сили), так і доприроди (як до об'єкта експлуатації).
Глобальні проблеми мають різне походження івідображають різні сфери життєдіяльності людей: рівень розвитку продуктивнихсил, стан і якість навколишнього середовища, кардинальні питання світовоїполітики, міжнародних відносин тощо. Водночас усі вони тісно взаємопов'язані,впливають одна на одну, мають системний характер. Тому недооцінка навіть однієїз цих проблем недопустима, оскільки може викликати ланцюгову реакціюзагострення інших.
Характер і ступінь впливу глобальнихпроблем на життя світу різний. Деякі з них внаслідок свого загостреннянабувають дедалі більше політичного забарвлення, а відтак виникає відносносамостійна, цілісна сфера всеохоплюючих політичних зв'язків у процесіполітичної діяльності. Глобальні політичні відносини формуються на міжнароднійарені без єдиного центру політичної влади і є рівнодійною взаємозв'язків усіхсуверенних держав, що розвиваються в умовах боротьби та співробітництва, незгоді компромісів, скептицизму й довіри, негативізму й конструктивізму, напруженняй розрядки.
Для глобальних проблем характерним є їхдинамізм, можливість як збільшення, так і зменшення їхньої кількості, а такожпосилення або послаблення гостроти. З одного боку, з розвитком наукових знань,техніки й технології з'являються нові методи контролю за природними процесами,нові можливості впливу людини на природу. З другого — розвиток науки, прогресвиробництва, розвиток міжнародного співробітництва сприяє вирішенню деякихглобальних проблем. Як бачимо, динаміка глобальних проблем має суперечливийперебіг.
Проте для вирішення загальнопланетарнихпроблем є перешкоди об'єктивного характеру саме тому, що по своїй суті ціпроблеми зачіпають все людство в цілому, а тому і вирішити їх можна лише взагальносвітовому масштабі, що значно ускладнює прийняття рішень.
Суб'єктивними перешкодами є несвоєчаснепрогнозування можливих наслідків техногенних перетворень. Поза увагоюзалишаються проблеми, які, на думку політиків, не мають сьогоденногополітичного значення (наприклад, рекультивація земель, біологічне очищеннявикористаних вод, утилізація відходів). Глобальні проблеми, якщо їх своєчасноне вирішити, можуть не лише загальмувати розвиток суспільства, а й підірватиоснови його існування.
Розглянемо ключові глобальні проблемисучасності. Традиційне спрямування економіко-технологічного розвиткуцивілізації призвело до глобальної екологічної кризи.
Визначальними елементами природи, що оточуєнас, є: атмосфера — газоподібна оболонка Землі, гідросфера — сукупність усіх водземної кулі (океанів, морів, льодовиків, підземних вод, річок і озер),літосфера — зовнішня тверда оболонка Землі — ґрунти і надра, біосфера — ціліснагеологічна оболонка Землі, тобто форма існування життя на планеті.
Коротко розглянемо їх сучасний стан.
Дані ООН свідчать, що в атмосферу щорічновикидається НО млн т оксиду сірки; 70 млн т оксиду азоту; 180 млн т оксидувуглецю; 70 млн т неочищених отруйних газів; 60 млн т завислих частинок; 700тис. т фреонів (сполук важких металів); 500 тис. т свинцю; 10 тис. т ртуті.
Встановлено, що 80 % кисню постачає ватмосферу морський фітопланктон, 20 % — тропічні ліси та інша рослинність. Алеця рівновага порушена антропогенними чинниками. Щорічна кількість кисню ватмосфері зменшується на 10 млрд т (цього вистачило б для дихання кількохдесятків мільярдів чоловік). А промисловість, наприклад, США, Японії та ФРНвзагалі живе за рахунок інших, бо споживає кисню більше, ніж його утворюєтьсяна територіях цих країн.
Виникла реальна загроза зміни клімату іпорушення енергетичного балансу планети, що пов'язано із значним виділеннямвуглекислого газу. У повітрі циркулюють створені людиною отруйні речовини, якіпризводять до мутагенного забруднення. Так, якщо в 1945 р. було зареєстровано0,7 % народжених з цієї причини неповноцінних дітей, то нині — понад 10 %немовлят народжуються із спадковими дефектами. Це реальна загроза генофондулюдства.
Гідросфера землі — найбільш вразливийкомпонент навколишнього середовища. З розвитком хімічної, нафтохімічної,гірничорудної, целюлозно-паперової промисловості та комунікацій склад водишвидко погіршується. Відбувається дестабілізація Світового океану — загальнамаса забруднюючих відходів становить мільярди тонн на рік. Виснажуються джерелапрісної води. Якщо в стародавні часи споживання води на душу населеннястановило 12 — 18 літрів на добу, то сьогодні — від 200 до 400 літрів. Нинімільйони жителів Землі фактично не мають доступу до питної води, а 1,7 млрдчол. вживають забруднену, що і призводить часто до смертних наслідків (близько мільйонащорічно).
Спостерігається дедалі більша ерозія ізасолення ґрунтів, наступ пустель, що свідчить про критичний стан літосфери.Загальна площа орних земель суші становить близько 1,5 млрд га (10—11% площісуші). Резерви сільськогосподарських угідь уже повністю вичерпані. На кожногожителя планети припадає 0,4 га орної землі.
Інтенсивне використання земних надрпризводить до їх виснаження. За період з 1945 по 1995 pp. людство піднялона-гора стільки сировини, скільки за всю свою попередню історію. Середньорічнийобсяг видобутих корисних копалин становить 25 — 30 т на одного жителя Землі.Підраховано, що невичерпних ресурсів практично немає. Так, алюмінію вистачитьна 570 років; заліза — на 250; олова, міді, цинку — на 25 — 35; золота, срібла,нікелю — на 50 років.
Проблема охорони і раціональноговикористання природних ресурсів глобальна ще й тому, що всі державивзаємопов'язані і взаємозалежні у питанні забезпечення сировиною й енергією.Вона загострюється і вкрай нерівномірним розміщенням корисних копалин напланеті. Майбутнє Землі багато в чому залежить від того, чи зуміють налагодитисвої взаємовідносини країни, що мають запаси природних ресурсів, і ті, що їхлише споживають. Особливої гостроти набуває енергетична проблема — щорічнеспоживання енергоресурсів перевищує 10 млрд т умовного палива (для порівнянняця цифра у 60-х роках XX ст. становила 2,7 млрд т). Енергетичний баланс світуна 60 % складається з нафти й газу, запаси яких швидко вичерпуються. Необхіднаструктурна зміна в енерго-користуванні, а саме перехід на ядерну енергетику,використання природних явищ — вітру, сонця, припливів і відпливів, упровадженняенергозберігаючих технологій.
Біосфера— це стійка динамічна система,рівновага в якій встановилася в основних своїх рисах й незмінно діє впродовжсотень мільйонів років. Поява на Землі людини докорінно змінила хід еволюціїбіосфери. Нині на планеті загрожує зникнення близько 20 — 25 тис. видам рослин(усього їх налічується 400 тис. видів, з яких 1,5 тис. — культурні рослини).Фауна Землі налічує 2 млн видів тварин. Підраховано, що за останнє тисячоліттяна планеті вимерло чи було знищено понад 140 видів птахів і понад 100 видівтварин. Під загрозою знищення опинилось близько 600 видів птахів. Отже, людськадіяльність, особливо з часу, коли вона зорієнтувалася лише на корисність таспоживацтво, стала важливою причиною трансформації біосфери Землі.
і Кожна країна по-своєму сприймає тапереживає екологічні проблеми, оскільки вони є наслідком насамперед попередніхстратегій природокористування, загальносуспільних відносин, підходів доприйняття та впровадження рішень, і стан природного середовища в Україні явнонезадовільний, а подекуди і загрозливий. Структурна деформація народногогосподарства, коли перевага надавалася розвитку сировинно-видобувних іметалоливарних — досить брудних і екологічно надзвичайно небезпечних галузейпромисловості — одна із основних причин забруднення території України.Наприклад, у Кривому Розі на кожного жителя припадає 1,6 т шкідливих речовин,що становить 10,1 % усієї кількості викидів в Україні.
Головними забруднювачами атмосферногоповітря в Україні є підприємства металургії — 33 % від загального об'ємувикидів, енергетики — ЗО, вугільної промисловості —10 та хімічної — 7 %.
Водні артерії України мають величезнезначення, проте гігантоманія перетворила основну річку — Дніпро на каскадводосховищ, внаслідок чого повноводна, зі стабільною екосистемою, третя зарозмірами ріка в Європі, втратила свої незліченні багатства: заплавні луки, безмежніпасовища, сади, ліси, українські родючі чорноземи, флору і фауну, сотні сіл, аз ними — тисячолітню культурну самобутність мешканців.
Ґрунти та надра України перебувають укритичному стані. Маючи найкращі у світі чорноземи, унікальні природні умови, Україназараз ледве зводить кінці з кінцями. Гумус втрачається, врожайність падає,виснажені, засолені й захімізовані ґрунти деградують.
Несприятлива екологічна ситуація в Україніпризвела до погіршення стану здоров'я населення. На думку вчених, чинники, щоформують здоров'я сучасної людини, розподіляються так: спосіб життя — 53 %,екологія — 21, спадковість — 16, система охорони здоров'я — 10 %. Статистикасвідчить, що рівень загальної захворюваності в Україні — один із найвищих середкраїн колишнього Радянського Союзу. Лише один із чотирьох-п'яти дітей можевважатися цілком здоровим. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції у1986 р. негативно вплинула на загальну ситуацію в державі. Аварія на ЧАЕС —найбільша техногенна й екологічна катастрофа, в результаті якої понад 41 тис.кв. км території було забруднено радіонуклідами. Зона відчуження становитьсерйозну загрозу для навколишнього середовища внаслідок наявності 800 похованьрадіоактивних відходів із загальною активністю понад 200 кКі. Пріоритетом національноїполітики України є перехід до збалансованого розвитку, в результаті якогополіпшення якості життя населення не супроводжувалося б незворотним порушеннямжиттєпідтримуючих функцій природних систем. Захист навколишнього середовища,поза суто технологічним, має й украй значущий політичний аспект. У комплексіпитань, що постають для України в цьому контексті, належить враховувати іполітичні реалії сьогодення в країні. Нам ще потрібно виробляти культурудемократії, в тому числі й екологічну.
Наслідком глобалізації екологічних проблемє глобалізація і самої екологічної політики, оскільки виникає нагальна потребабрати до уваги та узгоджувати національні, регіональні, корпоративні та іншіінтереси щодо використання глобальних ресурсів і простору, а також визначитиміру відповідальності. Всі соціально-економічні і політичні структури напланеті найближчими десятиліттями будуть так чи інакше зачеплені екологічноюкризою, що поглиблюється.
Стійкий розвиток — це такий, якийзабезпечує потреби нинішнього покоління без втрат для майбутнього поколіннящодо забезпечення своїх власних потреб. Парадигма суспільства стійкого розвиткуістотно відрізняється від парадигми індустріального (економічного) суспільства,яке ґрунтується на пріоритеті економічного зростання, використовуючиіндустріальні способи виробництва, в тому числі і в сільському господарстві. Віндустріальному суспільстві відбувається концентрація виробництва і населення,урбанізація, формування системи цінностей, орієнтованих на ефективність, раціональністьбезвідносно до можливостей природного середовища. Концепцією стійкого розвиткузадається нова поведінко-ва домінанта людини в природі, яка може забезпечитиздатність людства не перевищувати у своїй діяльності природні межі планети. Розвиток— це не тільки економічна категорія, а й спосіб мислення. Людство вступило втакий період, коли саме природні ресурси стають головним лімітуючим чинникомекономічного розвитку, і це робить неможливим подальше ігнорування їхньої ролі.Створені досі економічні системи, чи то ринкова, чи то планова, чи навітьзмішана, не дають жодних гарантій щодо врахування ресурсних, асимілюючих,естетичних та інших функцій природного довкілля. Саме тому концепція стійкогоекологічного розвитку може забезпечити співіснування економічної й екологічноїсистем у певній рівновазі.
Зважаючи на загальновідомі негативнінаслідки розвитку в умовах індустріального суспільства, розвинені країнистворили матеріальну базу, щоб реалізувати необхідні умови для переходу достійкого розвитку. Ці умови полягають передусім у розвитку особистості, їїсамовдосконаленні, продукуванні нових знань, інформації, здатних поліпшити нетільки навколишнє середовище, а й, що дуже важливо, кожну окрему людину ісуспільство в цілому.
Для України важливими для переходу до стійкогорозвитку є такі заходи:
приведення до вимог екологічного імперативута геополітичних умов структури національної економіки;
зменшення до екологічно обґрунтованогорівня розораності сільськогосподарських угідь;
розв'язання проблеми каскаду Дніпровськихводосховищ;
відновлення родючості ґрунтів;
розв'язання проблеми централізованоговодозабезпечення населених пунктів тощо.
Для реалізації цих завдань слід мати чітку,обґрунтовану, сприйняту українським суспільством державну стратегію дій на засадахстійкого розвитку — як на сьогодні, так і на більш віддалену перспективу.Необхідна стратегічно виважена, науково обґрунтована екологічна державнаполітика, яка може бути засобом забезпечення права майбутніх поколінь на гідніумови життя.
Екологічна політика — це система засобів ізаходів, пов'язаних із впливом суспільства на природу і спрямованих назабезпечення екологічно-збалансованого розвитку і цивілізованості. При такомупідході екологічну політику поділяють на дві групи взаємопов'язаних завдань:перша — забезпечення умов існування людини, друга — формування культури життя. Ефективністьзаходів законодавчої, виконавчої та судової влади залежитиме від її здатностіусвідомлювати екологічні проблеми і відповідним чином на них реагувати.Компетенція представників влади повинна розширюватись за рахунок екологічноїсвідомості, без якої екологічні проблеми не будуть вирішені.
Конструктивні заходи, спрямовані назапровадження основ екологічної політики, мають бути вжиті на всіх рівняхсоціуму, в кожному місті, в кожному домі, тільки це сприятиме готовності людейдіяти відповідним чином і на глобальному рівні.
Отже, реалістичність здійснення екологічноїполітики, головною метою якої є заміна антагоністичних відносин між природою ісуспільством на відносини доповненості, згармоні-зованості, залежить відпоставлених цілей, завдань, засобів, методів, умов, природоохоронногопотенціалу і вибору ефективних шляхів його використання.Найважливішиминапрямами екологічної політики є такі:
допустимі форми використання природоохоронногопо тенціалу на основі планування, стимулювання та контролю з боку держави;
створення та впровадження екологосуміснихтехнологій;
моніторинг, експертиза, гласність;
виховання дбайливого ставлення до природи увсіх громадян тощо.
Кожна країна розробляє свої специфічнінапрями екологічної політики.
Демографічна та продовольча проблеми набулинині загальносвітового масштабу. Зростання населення — складовий чинниксьогочасної екологічної ситуації. Кількість його від 3 млрд у 1959 р. сьогодністановить понад 6 млрд чол. При цьому 9/10 приросту зумовлені демографічнимвибухом у країнах Азії та Латинської Америки, де злиденність і екологічнадеградація вже досягли крайніх меж. За прогнозами, через 40 — 50 роківнаселення планети подвоїться.
Демографічний чинник є одним з визначальнихі для забезпечення стабільного й безпечного розвитку держави. Наприклад, уКенії, де проживає 27 млн чол., через тридцять років, за прогнозами, житиме 50млн, в Єгипті, при нинішніх 55 млн, буде вже 100 млн чол. Ці та багато іншихкраїн вже гранично напружують свої природні ресурси, що загрожує цілісностіекосистем. У деяких державах і регіонах масовий голод з періодичного перейшов ухронічний — на планеті голодує майже 1 млрд чол. Аналізуючи сучаснудемографічну ситуацію в Україні і порівнюючи статистичні дані з іншимикраїнами, бачимо кризу іншого порядку. За основними показниками природних зміннаселення — народжуваності, смертності, приросту, Україна відстає не лише відкраїн Заходу, а й від республік колишнього СРСР. За рівнем народжуваності вонапосідає передостаннє місце серед європейських країн, за смертністю населення —друге місце серед країн континенту.
Загрозою для перспектив розвитку націїстають обсяги й темпи депопуляції, тобто абсолютного зменшення населеннявнаслідок перевищення кількості померлих над кількістю народжених.
Ця ситуація викликала необхідність розробкикомплексної науково обгрунтованої демографічної політики, вироблення ідеологіїдемографічного розвитку України.
Ще однією глобальною демографічноюпроблемою стала проблема імміграції. Міграція як процес переселення народівіснувала завжди, але явище, коли змінюють своє постійне місце проживанняодночасно мільйони людей, виникло у XX ст. з початком світових війн,поглибленням розриву між рівнями життя населення різних країн і континентів.
Особливо потрібно зважити на те, що певніконфлікти в одному регіоні призводять до одночасного переселення мільйонівлюдей з місць виникнення конфліктів практично по всій планеті. Наприклад, війнав Афганістані, конфлікти в Ірані, Югославії призвели до виїзду з цих країнсотень тисяч людей. Яскравим свідченням того, що імміграційна проблема тапроблема біженців, набули глобального характеру, є створення в межах ООНокремого структурного підрозділу — Управління Верховного Комісара ООН у справахбіженців.
В Україні риси глобальної проблемиімміграції виявляються передусім в тому, що значна кількість іноземців, якіприїздять з усіх куточків планети, особливо з Азії, потребують відповідноїдопомоги в забезпеченні житлом, харчами, медичним обслуговуванням, освітоютощо. Значний приплив до України осіб з абсолютно відмінними релігійними,етнічними та етичними переконаннями підвищує вірогідність виникнення додатковоїсоціальної напруженості в державі. З другого боку, відбувається відтік зУкраїни переважно інтелектуального потенціалу нації.
Імміграція залежить не лише від наявностіконфліктів у тій чи іншій частині світу, а й від різкого поглибленнянерівномірності в економічному розвитку різних країн: в одних панує хронічнийголод, немає найелементарніших умов для існування, а в інших — національнийдоход на душу населення перевищує доход бідніших країн у тисячі разів. Такестановище підштовхує мільйони людей до пошуку кращих умов життя шляхомпереселення до економічно більш розвинених країн.
У світі з 200 держав більш як 140катастрофічно відстають у своєму розвитку. Водночас їх потенціал доситьзначний: 60 % світових розвіданих корисних копалин, 60 % придатних длякористування земель, на яких проживає майже 2/3 населення Землі.
Розрив у рівні життя людей у розвинених івідсталих країнах має тенденцію до поглиблення. Це передусім пов'язано згеографічно-кліматичними умовами, економічною, соціальною, медичноюнезахищеністю, політикою неоколоніалізму. Для подолання відсталості слаборозвинутихкраїн необхідно:
створити новий, справедливий міжнароднийпорядок, який гарантував би економічну і соціальну безпеку кожній державі;
суттєво збільшити витрати на освіту таохорону здоров'я за рахунок зменшення військових витрат (наприклад, вартістьодного літака Су-27 — понад 35 млн дол., а сучасний авіаносець коштує 2000 млндол.);
створити нову систему міжнародно-правовихугод і договорів, яка б передбачала міжнародну допомогу та інтеграціюслабкорозвинених країн в міжнародні структури.
Відвернення війни та забезпеченняненасильницького миру — ще одна ключова глобальна проблема людства. Вченівідмічають три основні тенденції сучасного світу: переростання локальних війн углобальні (світові), зростання кількості загиблих серед цивільного населення тавступ людства в космічно-ядерну еру.
Статистика свідчить: у світі нагромадженостільки різних ядерних боєзарядів (близько 60 тис. загальною потужністюприблизно 55 тис. мегатонн), що ними можна багаторазово знищити все живе наЗемлі. Саме тому без'ядерний світ — не тільки вища соціальна цінність, а йнеобхідна попередня умова для вирішення всіх глобальних проблем сучасності, бов ядерній війні не буде ні переможців, ні переможених. Сучасна ядерна політикабільшості держав спрямована на мирне використання атомної енергії. Понад 160країн, в тому числі і ядерні держави — Велика Британія, Китай, Франція, Росія,США, — є учасниками Договору про нерозповсюджен-ня ядерної зброї. У 1995 р. донього приєдналася й Україна, взявши на себе зобов'язання передати Росії длязнищення залишену від СРСР ядерну зброю. Відповідно до Договору ядерні державипозбавлені права продавати, передавати ядерну зброю та технологію їївиробництва іншим країнам і розміщувати її на території інших країн без їхньоїзгоди. Проте на сьогодні все ще зберігається реальна загроза поширення ядерноїзброї, а також сучасних ядерних і ракетних технологій, ще не створено належнихгарантій від можливого потрапляння ядерної зброї в розпорядженняавантюристських, екстремістських правлячих режимів і угруповань.
Отже, важливим є сприйняття світовимспівтовариством принципів запобігання ядерному конфлікту:
війна не може бути засобом вирішенняконфлікту;
світ багатоманітний — відмінності всуспільному ладі чи ідеології не повинні бути перешкодою на шляху виживанняпланети;
щоб вижити, людство повинно ліквідуватиядерну зброю і не допустити мілітаризації космосу;
безпека одних країн не може бути досягнутаза рахунокбезпеки інших;
вища цінність — життя і здоров'я людини,яка повинна мати гарантоване право на безпечне життя.
Історичний поступ підвів людство до якіснонового і дуже відповідального рубежу. Науково-технічний прогрес, зростаючаакумуляція знань, що дає можливість людині впливати на природу, близькістьвичерпання невідновлюваних природних ресурсів, поглиблення диспропорції міжвидобуванням, виробництвом і споживанням інших їх видів, зміна кліматичногобалансу Землі, забруднення навколишнього середовища, зміна демографічноїситуації, голод та епідемії, війни — все це збільшує відповідальність людини занаслідки своїх дій.
Зважаючи на це, світова політика все більшезосереджує увагу на позитивному вирішенні глобальних проблем людства. Визначеноколо стратегічних цілей, які підкріплюються політичними запобіжними засобамидля більш швидкого й ефективного їх досягнення.
Велика роль у цьому належить ООН та їїспеціалізованим міжнародним організаціям — ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Наційз питань освіти, науки і культури), ЮНЕП ( Програма ООН з навколишньогосередовища), ВООЗ (Всесвітня організація з питань охорони здоров'я),регіональним комісіям ООН, міжурядовим регіональним організаціям.
Значна роль у створенні нового світовогоекономічного порядку, у стабілізації світових ринків сировини, стабілізаціїсвітового населення, подоланні відсталості належить МБРР (Міжнародному банку зреконструкції і розвитку) і НСЕП (програмі з підтримання нового світовогоекономічного порядку). Особлива роль у розвитку міжнародного співробітництва вгалузі мирного використання атомної енергії, глобального моделювання і моніторингуналежить МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергетики).
Глобалізація потребує і глобального,планетарного мислення як синтезу багатьох загальнолюдських цінностей, якшдповіді на глобальні виклики сучасності. Тільки новий гуманізм здатний забезпечитиподолання тих глобальних проблем, що постали перед людством. Перетворення правлюдини в одне із центральних питань світового розвитку є очевидною прикметоюформування глобального громадянського суспільства.
Література
1. Політологія: Підручник / І. С. Дзюбко, К. М.Левківський, В. П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М.Левківського. — 2-ге вид., випр. і допов. — К.: Вища шк., 2001. — 415 с.
2. Шляхтун П.П. Політологія. – К., 2002. – С. 8-32.
3. Бортніков В. І. Політична участь і демократія:українські реалії. – Луцьк: Вежа, 2007.
4. Мелешкина Е.Ю. Политическое поведение. Политическийпроцесс: основные аспекты и способы анализа: Сб. учеб. материалов. – М.:ИНФРА-М; Весь мир, 2001.
5. Ильин Е. П. Мотивация и мотивы. – СПб.: Питер,2006. – 512 с. – (Сер. “Мастера психологии”).
6. Ирхин Ю. В. Мотивы политические // Полит. энцикл.:В 2-х т. – М.: Мысль, 2000. – Т. 1. – С. 743–744.