ЗМІСТ:
Вступ
Розділ 1. Теоретичні основи становленняполітичної системи країни
1.1 Політична система Аргентини: критеріївизначення, типологія та структура
1.2 Теоретичні аспекти дослідженняполітичного режиму Аргентини
Розділ 2. Особливості становлення тарозвиток політичної системи Аргентинської республіки
2.1 Політична система Аргентини, та їїособливості
2.2 Характеристика основних елементівполітичної системи Аргентини
Розділ 3. Політичний режим Аргентини
3.1 Аналіз основних складових політичногорежиму Аргентини
3.2 Історія політичних режимівАргентинської республіки в ХХ ст.
3.3 Еволюція політичного режиму в першомудесятиріччі ХХ ст.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальністьтеми. Дослідження природи, особливостей становлення політичних систем та режимів є одним із головнихзавдань сучасної політичної теорії. Актуальність теми дослідження визначається динамізмомрозвитку сучасного світу, переходом Аргентини разом з іншими латиноамериканськими країнами до демократії. У ціломуЛатинська Америка, зокрема і Аргентина була й залишається зразком президентської моделівлади на відміну від Європи, для якої характерна парламентська система. Прицьому, на думку дуже багатьох громадян латиноамериканських держав, кращою є тавлада, яку очолює видатна особистість.
ІсторіяАргентини, зокрема в післявоєнний період, свідчить про повсякчасну потребуаргентинського соціуму в реформуванні політичної системи на загальному тлінестійкості політичних режимів. Це пов’язано з відповіднимиполітико-ідеологічними, демографічними, цивілізаційними, культурними та іншимитрадиціями. Без об’єктивного дослідження історичної системи і режиму вАргентині, неможливо зрозуміти причини нестійкості політичного режиму, доволітривалої відсутності консолідованої партійної системи, що негативно впливало наполітичну та соціально-економічну ситуацію в Аргетині.
Актуальністьтеми такожвизначаєтьсявідсутністю цілісного теоретичногодослідження політичної системи та політичного режиму Аргентини. Ця держава, відмовившись віддиктаторського минулого, набула досвіду будівництва демократичних інститутів влади. Досвіднеоліберальних перетворень у Аргентині показав, що макроекономічна стабілізація ще не свідчить про рівень добробуту і політичнустабільність. Аргентина, які і інші країни Латинської Америки — це унікальний полігон обкатування реформ вполітичній та соціально-економічній сфері.
Досвід Аргентини урозбудові поставторитарної політичної системи, набуває значення для державотворенняУкраїни. Пошук власного оптимального шляху розвитку, розробка ефективноїсоціальної політики, укорінення демократичних інститутів і нової політичноїкультури є в сучасних умовах першочерговими завданнями. Позитивний досвід політичних перетворень, здійснених в регіоні,можливо використати в розбудові українського суспільства.
Мета і завдання дослідження. Метою роботи єрозкриття особливостей становлення та розвитку політичної системи таполітичного режиму сучасної Аргентини.Визначення чинників, які вплинули наформування та розвиток політичної системи і режиму Аргентини.
Реалізаціяпоставленої мети зумовила вирішення наступних завдань дослідження:
- розглянути теоретичні підходи до визначення понять «політичнасистема» та «політичний режим»;
- дослідити особливості політичної системи Республіки Аргентина;
- охарактеризувати політичний режим притаманний сучасній Аргентині;
- проаналізувати період повалення режиму авторитаризму та визначитиосновні напрямки на шляху до побудови нового поставторитарного політичногорежиму;
- проаналізувати політичну ситуацію країни напередодні виборів 2007р., визначити їх передумови та результати.
Предметдослідження: становлення та розвиток політичної системи, еволюція політичного режимуРеспубліки Аргентини після повалення авторитарного режиму та на шляхудемократизації країни.
Науковановизна одержаних результатів полягає у здійсненні комплексногополітологічного дослідження особливостей становлення та розвитку сучасноїполітичної системи та політичного режиму Республіки Аргентина.
Практичнезначення одержаних результатів. Висновки, отримані в ході теоретичногодослідження, дають цілісне уявлення про політичну структуру Аргентини їїсучасний політичний режим, його особливості та історію розвитку. Основніположення проведеного дослідження розширюють і поглиблюють наукові знання про політичнуструктуру та режим Аргентина. Результати дослідження можуть бути використанідля подальшого наукового аналізу політичних режимів Латинської Америки таАргентини, зокрема. Матеріали та положення курсової роботи можуть стати унагоді студентам в навчальному процесі у вищих навчальних закладах при вивченнікурсів з політології, при написанні наукових, курсових, дипломних робіт тощо.
Структура дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків тапереліку використаної літератури, який включає 31 найменування.
/>Розділ 1. Теоретичніоснови становлення політичної системи країни
1.1. Політичнасистема Аргентини: критерії визначення, типологія та структура
Сучасні політологічні дослідження свідчать, що сфераполітичного життя не обмежується відносинами «держава – суспільство».Отже, і терміни «держава», «уряд», «нація»набувають вужчого й інституціонального змісту, оскільки належать до конкретнихінститутів, характерних для сучасних західних суспільств.
У середині XX ст. характер дослідження проблем державного управліннярадикально змінився після введення до наукового вжитку поняття «політичнасистема», яке набуло значного поширення завдяки тому, що охоплює всюполітичну сферу суспільства. Іншими словами, поняття «політична система»є ширшим, аніж поняття «державне управління», оскільки стосуєтьсявсіх осіб і всіх інститутів, які беруть участь у політичному процесі, а такожнеформальних і неурядових чинників, що впливають на механізми виявлення йпостановляння проблем, на генерування та реалізацію рішень у сфері державнихвідносин.
Під політичною системою розуміють сукупність політичних організацій,норм, відносин, діяльності й свідомості, які забезпечують панування правлячогостану, співіснування з ним інших суспільних груп, уможливлюють окремимсуспільним групам виявляти свої інтереси, потреби й суспільну волю черезвикористання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення [24,166].
Згідно з Г. Алмондом і Д. Пауеллом, спільним для всіх визначень терміна«політична система» є асоціація її з фізичним примусом у суспільстві,яке конституйоване законодавче. Розвиваючи ці ідеї, Д. Істон писав проавторитарний розподіл цінностей, Р. Дал – про владу, управління й авторитет. Цівизначення передбачають законне право на санкції стосовно тих, хто не виконує«правил гри», встановлених у суспільстві. І хоча політична система непобудована виключно на силових засадах, однак її ставлення до насильства єважливою характеристикою системи. Вони визначають «політичний»компонент поняття. А «система» передбачає взаємозв'язок її складових,а також певні кордони між нею й зовнішнім середовищем. Кордони політичнихсистем можуть змінюватися. Наприклад, вони розширюються під час війни, коливеликі маси населення мобілізуються, а вплив держави на галузі, що в мирний часпрактично не регулюються, значно посилюється [24, 168].
Структуруполітичної системи становлять: політичні відносини; політична організаціясуспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масовісуспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масовоїінформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.
Політичнівідносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійсненняполітичної влади. Це – міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавнівідносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичнимиорганізаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини міжполітичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).
З політичнихвідносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільніполітичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяютьна три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичнірухи); політизовані організації (народні рухи, профспілки); неполітичніорганізації (об'єднання за інтересами).
Політичнаорганізація суспільства. Визначальним елементом політичної організаціїсуспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчоюта судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутомполітичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє йогоекономічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями йгілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюютьполітичні партії – певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси.Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратомуправління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участьу розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначеннядержавних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективівна функціонування політичної організації суспільства [19, 224].
Трудовіколективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вониможуть стати й політичними суб'єктами. Це відбувається, коли економічні методивирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичніфункції. Для цього він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичнерішення, мати засоби й можливості для його реалізації.
Вирішальнуроль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи,які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб таінтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та іншихдобровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межахчинних державних законів.
Засобимасової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системисуспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засобимасової інформації – це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням,обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінськудіяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики,пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформаціїнамагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхнянезалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завждидомінують у викладі масової інформації.
Політичніпринципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки тасвідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріпленів Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й нормирегулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутомзору зміцнення правлячого режиму.
Політичнасвідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичноїсистеми, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики.Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій,відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільноїсвідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспектиполітичного життя.
Політичнакультура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, доголовних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначаєтьсяїї інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарківнаселення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади,політичної системи загалом.
Отже, політична система є субсистемою (елементом) суспільної системи. Останнястворює основу для існування політичної системи, визначає спосіб її формуваннята функціонування. Саме вона визначає основні характеристики політичноїсистеми, сфери її функціонування, можливості розв'язання на рівні політикиосновних проблем суспільного життя.
Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) суспільних відносинта інститутів сприяють перетворенням у політичній системі, виникненню новихінститутів, механізмів, «правил гри» [2, 167]. Протей елементи політичної системи впливають на економіку, культуру, ідеологіюсуспільства, а отже, і на функціонування суспільної системи. Політичнасистема певною мірою є автономною сферою, хоча її самостійність не можевиходити за певні межі. Інакше може виникнути загроза існуванню суспільногоцілого як такого.
Основним обмеженням автономії політичної системи є економіка. Економічнийстан суспільства потрібно постійно враховувати в діяльності суб'єктів політики,оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних потенцій неможливо прийматиоптимальні політичні рішення. Отже, бажано додержувати принципу єдностіекономіки, політики та ідеології. Остання, до речі, також є чинником обмеженняполітичної системи. Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад,у сфері економіки. Вона формує критерії оцінювання суспільних явищ і процесів,ефективності функціонування політичної та економічної систем загалом, сприяєцілеспрямованій перебудові суспільних відносин, механізмів їх регулювання,формуванню нових суспільних норм оцінки та поведінки.
Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії політичної системи –суперечності між напрямками діяльності окремих політичних інститутів,суспільних груп і т. ін.
У надрах політичної системи формуються нові суспільні рішення,мобілізуються суспільні ресурси та енергія, необхідні для впровадження усуспільну практику зазначених рішень, створення інститутів, що впливають напостійне перетворення елементів суспільної системи. З цього погляду політичнасистема відіграє роль важливого інструмента суспільної системи, оскількизабезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій,підвищенню ефективності вирішення конфліктів і суперечностей.
Політична система є автономною і відкритою. Вона має постійні відносинита взаємний обмін з іншими субсистемами суспільства. Як і в економічнійсистемі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати й випуск (вхід івихід).
Найбільший внесок у розвиток цього напрямку політології зробилиТ. Парсонс [2, 168], який започаткував основи системного аналізусуспільного життя загалом, і Д. Істон [2, 168], який застосував загальну теоріюсистем в аналізі політики. Останній, до речі, як вхід до політичної системирозглядав вимоги й підтримку, між якими мають бути збалансовані відносини.Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обидва чинники разом можутьпризвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бутинові закони, регламенти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампаніїі т. ін.
У. Мітчел вважав, що вхід політичної системи не повинен обмежуватисявимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування таресурси, на які спирається система. А вихід має розглядатись як поєднання мети,цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностейі витрат.
Політична система повинна мати «петлю зворотного зв'язку»,оскільки без цього механізму коригування поведінки політичної системи неможливопозбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати назміну ситуації.
Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблематипологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна й специфічна.
Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз булатипологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію іолігархію, а також демократію. Показово, що антипода демократії він не вказав,вважаючи останню найгіршою формою правління.
Аристотель на розвиток ідей Платона запропонував два основних критеріїоцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли– у власних інтересах. У першому разі він виокремив монархію, аристократію та«політику», у другому – тиранію, олігархію та демократію. М.Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можутьпретендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їхприйняти на основі традицій, харизми й легітизму. Г.Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну йдоіндустріальну системи, Дж. Коулмен – конкурентну, напівконкурентну таавторитарну системи, а Д. Ептер – диктаторську, олігархічну, опосередкованопредставницьку й пряму представницьку.
К. Гаджієвзапропонував враховувати однолінійну типологію систем накшталт:
– рабовласницькі – феодальні – капіталістичні;
– патріархальні, традиціоналістські – раціоналістські;
– колективістські – індивідуалістські;
– диктаторські – ліберальні;
– тоталітарні – демократичні політичні [24, 169].
Крім того, він вважає, що треба враховувати співвідношення різних типівтипологізації: демократія – унітаризм; тоталітаризм – федералізм; демократія –федералізм. У першому разі він говорить про типиполітичних систем, у другому – про типи політичних режимів, у третьому – проформи державно-адміністративного устрою.
Політичнасистема Аргентини в цілому і окремо її складові елементи та політичний режимвивчаються в комплексі поряд з політичними режимами і політичними системамиінших латиноамериканських країн. Безліч дослідників вивчають політичну системуі політичний режим Аргентини, звертається увага, як на окремі структурніелементи політичної системи так і на політичний режим, серед них значну увагуможна виділити Джону Мату, Девіду Істону, Герберту Алмонду Г. Виландту та такимвітчизняним дослідникам, як В.М. Бебику, А.О. Білоусу, С.Головатому, В.М.Шаповалу, І. Майстренко, К.Л. Майданику, Л.С. Окуневу, Т.Е. Ворожейкіну. Восновному в дослідженнях структури політичної системи і політичного режиму єбінарний метод порівняння, який передбачає порівняння двох країн. При обраннікраїн потрібно звернути увагу на проблему винятковості при виборі двох країн,потрібно обирати найбільш характерні відмінності між двома країнами, тобтовивчаються різні шляхи досягнення однієї цілі ( умови приходу лівих в Аргентиніта Венесуелі); та регіонального Джон Мату дає наступні рекомендації дляпорівняльного аналізу схожих країн, опираючись на порівняння країн ЛатинськоїАмерики для того, щоб застосувати стратегію порівняння схожих країн і створитивагомі теорії необхідно обмежити просторові межі (Центральна Америка, Південнийконус).Особливостями вивчення політичної системи і режиму Аргентини є їїшвидкий трансформаційний перехід від авторитаризму до демократії і активнарозбудова інститутів демократії за домінуючої лівої ідеології. Аргентинарозвивається швидкими темпами з бідної країни до потужної індустріальноїкраїни, яка стала одним з регіональних лідерів в Латинській Америці і вмайбутньому може стати новим центром сили в світовій політиці.1.2. Теоретичні аспекти дослідження політичного режиму Аргентини
Функціональний ідинамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі.Політичний режим (у загальному плані) – це сукупність методів і законів здійсненняполітичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення прореалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості вконкретній країні в певний історичний період часу. У політології існуютьдекілька трактувань політичного режиму.
1. Інституціональний(політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління ідержавного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках:особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, натипах урядових структур.
2. Соціологічнийпідхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, якісклалися реально і необов´язково відповідно до продиктованих конституцієюта іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходузвертається увага на соціальні обгрунтування влади, групи тиску,взаємовідносини еліт і народу.
3. Широкетрактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового аботільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількохкомпонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.
Політичний режим включаєв себе:
· політичніструктури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;
· методиздійснення державної влади: яким методам управління і панування віддаєтьсяперевага — прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;
· реальнийрівень свобод людини, обсяг її прав;
· методивироблення політичних рішень;
· способиурегулювання конфліктів;
· плюралізм,у тому числі наявність або відсутність легальної (нелегальної) опозиції;
· конфігураціюпартійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;
· ідеологіюі те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;
· формиставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізованаабо автономна участь);
· типлегітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна тощо;
· структурованістьправлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, каналирекрутування [9, 25].
Режим вказує на соціальнуприроду влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримкуяких соціальних верств опирається влада.
Тип політичногорежиму Аргентини – демократичний, де інститути демократії та громадянськогосуспільства почали формуватися ще в середині ХХ ст, але не стабільна політичнаситуація, гострі економічні, соціальні проблема, як наслідок, – низка державнихпереворотів, які дезбалансували політичну систему країни. Демократичні цінностіпочали закріплюватися в аргентинському суспільстві в 1983 році, коли вАргентині був повалений авторитарний режим і була встановлена влада цивільних,тобто громадянське правління. З цього періоду в країні розпотався складнийтрансформаційний перехід від авторитарних та нестабільних політичних режимів додемократичного[9, 27].
Розділ 2. Особливості становлення та розвиток політичної системи Аргентинськоїреспубліки
2.1. Політична система Аргентини, та її особливості
Послідовназміна стану політичних відносин в Аргентині внаслідок падіння авторитарного режимунабувають статусу нового політичного процесу, цей процес можна оцінити якпроцес трансформаційного переходу від авторитаризму до демократії,лібералізація і демократизація суспільного життя дали змогу для виникненнянових політичних партій, а також громадських організацій, профспілкових рухів,змінилась і сама взаємодія між державними інститутами, установами тасуспільством. До влади протягом останніх років приходили політичні сили, якправого так і лівого ідеологічного спрямування. Парламент широко представленийпредставниками різних політичних сил, що стало можливе при зниженнівідсоткового барєру до 0,3 %.
Сутністьполітичних відносин становить питання про політичну владу, використання її вінтересах кожної з соціальних груп, держави, суспільства в цілому. Цікавим фактом єте, бажання змінити існуючий режим виникло не лише в політичних колах, але імаси прагнули до демократизації, тобто криза режиму викликала зміну політичнихвідносин в Аргентині. Далі політичні відносини, що утвердились вдосконалювалисьшляхом різних реформ в політичній, культурній, соціальній, економічній сферах.Політичні відносини в Аргентині регулюються Конституцією Аргентини, якадозволяє діяльність різноманітних політичних партій, громадських організацій,та профспілкових рухів, а також регулює відносини між різними національностями.Які проживають на території Аргентини. В конституції закріплено право на«народну дію»: колективні вимоги трудових колективів про відміну актівдержавних органів, які зазіхають на національну мораль, навколишнє середовище,охорону здоров’я [31].
Політичнаорганізація суспільства, яка включає в себе державу, політичні партії та рухи,народні рухи профспілки, об’єднання за інтересами.
Заостанні роки в Аргентині спостерігається стрімкий розвиток робітничого іпрофспілкового руху, який і є основою електоральною базою лівих політичних сил,які на сучасному етапі знаходяться при владі. Аргентина є багатонаціональноюдержавою, і на її теренах проживає безліч націй та народів, які такожоб’єднуються заради захисту свої інтересів.
Основніполітичні партії Аргентини – Хустисилістська партія (ХП), ГромадянськийРадикальний Союз, Альтернатива за Республіку рівних, Рух за відродження, Фондсолідарної держави.
Щодопрофспілок то вони можуть створюватись вільно. Закон не потрбує дозволу державидля їх створення. За виключенням їх реєстрації в відповідних органах. Чіткорозмежовуються функції держави і профспілок. Втручання та взаємодія державноївлади з профспілковими організаціями заборонене. Обов’язки профспілок зводятьсядо захисту колективних та індивідуальних прав та інтересів тієї категорії осіб,яку вони представляють, в тому числі в адміністративній і судовій областях.Участь профспілок в колективних і трудових переговорах обов’язкове, причомучлени профспілок, які знаходяться на пенсії. Являються виборцями її органів іможуть бути обрані на посади в профспілкових організаціях [15, 12-13].
Початокорганізованого робочого руху в країні відноситься до останніх десятиліть ХІХст. В цей час воно знаходилося під впливом анархістів, проте після Першоїсвітової війни більшість керівників руху були членами соціалістичної партії. До1935 р. Загальна конфедерація праці налічувала 465 тис. членів. На початку1940-х років ВКТ знаходилася під впливом Хуана Перона. Знаходячись на постуміністра праці і соціального забезпечення в 1943-1945, Перон подавав значнупідтримку цієї організації, і число членів профспілок швидко росло. До кінця1940-х років ВКТ налічувала більше 2 млн. чоловік. В період правління Перонабільшість міських робочих і великі групи сільськогосподарських робочихприєдналися до ВКТ. В той же час профспілки були зведені до положення простихвиконавців волі Перона.
Післяскинення режиму Перона ВКТ опинилася залежно від нового уряду військових. Звідновленням демократії усередині самої ВКТ виявилися фракції, що змагаються,одні з них були войовничими тред-юніоністами лівого толку, а інші виявилиготовність співробітничати з діловими колами і урядом. У 1980-1990-х роках якВКТ, так і взагалі робочий рух були значно ослаблені в результаті кризи впромисловості, приватизації державних підприємств і безробіття, що росте [6, 35].
ЗМІАргентини як складова система політичної системи. Засоби масової інформації є активним і самостійнимелементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграютьроль четвертої влади. Засоби масової інформації – це розгалужена мережаустанов, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вонивпливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління,сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правовінорми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного йполітичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності.Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.
УАргентині заборонена будь-яка цензура політичного, ідеологічного і художньогохарактеру. У країні спостерігається слабке розповсюдження друкованої преси,якщо враховувати чисельність населення. На сьогодняшній день відсутнізагальнонаціональні щоденні газети. Радіостанції Аргентини належать в основномутрьом компаніям: «Ель мундо», «Бельграно» і «Сплендід». В Буенос-Айресі —телевізійний центр [29].
Призначенняполітичних норми і принципів полягає у формуванні політичної поведінки тасвідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріпленів Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й нормирегулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутомзору зміцнення правлячого режиму. Аргентинська Конституція є тимнормативно-правовим документом, в якому закріплені основи демократичного ладута існуючої політичної режими та політичного режиму. Конституція забезпечуєіснування соціальних і індивідуальних прав, свободу, безпеку, добробут,розвиток, рівність і справедливість як найвищих цінностей суспільства.
КонституціяАргентини – найвищий закон у країні, і ця обставина закріплює таку важливу рисуяк система контролю конституційності. Нормативно правові акти регулюютьсуспільні відносини, а також безпосередньо впливають на формування політичноїсвідомості громадян Аргентини. [28, 108- 113].
Політичнасвідомість і політична культура, будучи важливими елементами політичноїсистеми, формуються під впливом соціальної та політичної практики. Аргентина єфедеративною і багатонаціональною державою, питання взаємовідносин і взаємосприйняття представників різних соціальних груп, національностей, прихильниківрізних ідеологій стоїть дуже гостро, головним арбітром і регулятором внутрішньосуспільних відносин є Аргентинська Конституція. Політична свідомістьаргентинського суспільства правомірно розглядається як відображення відносинміж суб’єктами політичних відносин, що зумовлюються характером суспільних процесів,ставленням до них, та інших організаційних і змістових суспільних та політичнихцінностей. Політична влада в Аргентині є інтегруючою віссю політичноїсвідомості суб’єктів політичної діяльності. Діяльність влади завждивідображається в політичній свідомості громадян, та вираження в ній політичнихінтересів суб’єктів.
Якщоаналізувати президентські і парламентські вибори то явка громадян Аргентини наних становить більше 76% (2003 – 73%), висока явка свідчить, що громадяниактивно цікавляться політичним процесом, але це не може бути і свідченнямдостатньо високо рівня політичної культури, причина в тому, що в Аргентинііснують гострі не вирішені соціальні і економічні проблеми, які торкаютьсябільшої половини громадян аргентини, а отже активну участь в виборах можнаназвати бажання покращити своє економічне і соціальне становище [30].
Перевагуна виборах, як президентських так і парламентських громадяни Аргентини надаютьтим політичним силам, які обіцяють ефективно вирішити економічні і соціальніпроблеми, тому в парламент Аргентини і проходять так багато лівих ілівоцентриських сил (Хустисилістська партія (ХП), Громадянський РадикальнийСоюз, Альтернатива за Республіку рівних, Рух за відродження, Фонд солідарноїдержави). Політична культура впливає на стабільність політичної системи,існуюча політична система і політичний демократичний режим існують понаддвадцять років і не виникло передумов, для зміни існуючої політичної системи.
Політичнакультура особи в Аргентині не є абсолютно колективним феноменом. Політична культураАргентини залежить від того факту, що більша половина населення країни проживаєза межею бідності і як не дивно, як результат при владі знаходяться ліві ілівоцентричні політичні сили, і це не руйнує підвалин демократії, а навпакизміцнює їх. Важливими факторами, які впливають на формування і розвитокполітичної культури Аргентини, є політико-економічні і культурно-соціальніфактори розвитку суспільства, тут можна зробити акцент на тому, щонезадоволення рівнем життя, соціальною та економічною економічною політикоюпризводить до активізації мас в Аргентині і їхнім прагненям змінити політичнуситуацію в державі, так нездатність провладних політичних сил розвязати гострісоціальні та економічні проблеми призводить до втрати легітимності та їхньоїпоразки на парламентських і президентських виборах. Маси в Аргентині передовсімкеруються бажанням мати на чолі держави політиків відданих загальнонаціональнимінтересам, ідеям суспільної, виробничої дисципліни, подоланням корупції [25, 63].
2.2. Характеристикаосновних елементів політичної системи Аргентини
Досліджуючита аналізуючи політичну систему Аргентини за моделями політичних систем, слідзауважити, що в Аргентині соціопримирлива модель політичної системи.
Соціопримирливаполітична система Аргентини має такі ознаки: висунення на перший план соціальнихпроблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань; використаннякомпромісів у вирішенні політичних та інших проблем; розгляд командних методівпротиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів; професіоналізмполітичного управління; утвердження політичного плюралізму, що передбачає певніобмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу,добровільних узгоджень сторін; високий рівень політичної культури; прагнення доутвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм; уведення певнихобмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед напродаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру; onqrsonbe і постійнездійснення соціальних програм; високий рівень захисту прав людини; політичнабезконфліктність; саморегульованість та ін.
Доконституційної реформи 1994 президент і віце-президент обиралися на шестирічнийтермін (обрання на другий термін відразу після закінчення першого невирішувалося) колегією вибірників, члени якої обиралися загальним голосуванням.Відповідно до поправок 1994, введені прямі вибори президента і віце-президентазагальним таємним голосуванням на чотирилітній термін, після закінчення якоговони можуть бути відразу ж вибрані повторно, але не більше ніж на один термін.Пости президента і віце-президента можуть займати осіб не молодше 30 років,уродженців Аргентини або прямих нащадків корінних аргентинців. Якщо зякої-небудь причини президент не може виконувати свої обов'язки, його місцезаймає віце-президент до закінчення терміну президентського правління [15, 31].
Законодавчавлада в Аргентині належить Національному конгресу, який складається з Палатидепутатів (257 членів) і Сенату (72 члени). Депутати Палати обираються прямимзагальним голосуванням на чотири роки, причому склад її оновлюється наполовинукожні два роки. Вибори проходять по 24 виборчим округам (по числу провінційплюс столичний Федеральний округ) відповідно до пропорційної виборчої системи.Сенат обирається на шість років і кожні два роки обирається на одну третину.Раніше члени сенату вибиралися провінційними легислатурамі, але з 2001 введеніпрямі вибори сенаторів від провінцій голосуванням по мажоритарній системі.Кожен суб'єкт федерації представлений в сенаті трьома членами: два сенатори — від політичної партії, що набрала найбільше число голосів, і один — віднаступної по числу голосів партії [ 31 ].
Як ібільшісті країн Латинської Америки в Аргентині починаючи з середини з середини 90-ихроків ХХ ст. відбувся так званий стрибок «вліво», який був зумовлений необхіднісьювирішення гострих соціальних та економічних проглем пересічних громадянАргентини.
Напочатку 2000-х зусилля по об'єднанню лівого спектру привели до утворення двохосновних блоків. Кістяк першого з них — альянсу «Об'єднана ліва» (ОЛ) склалиСоціалістичний рух трудящих і КПА. ОЛ закликає до об'єднання лівих силАргентини і виступає за соціалізм. Альянс закликає припинити виплатузовнішнього боргу, відмінити проведену приватизацію, підвищити заробітну платуі розширити систему посібників з безробіття. На президентських виборах 2003 вінвисунув кандидатуру депутатки Патрісиі Уелш — дочки відомого письменника,убитого в 1977 при військовій диктатурі. Їй вдалося отримати 1,7% голосів [31].
Іншимцентром тяжіння для лівих служить Робоча партія, яку підтримують МАС і ін. Вонависуває троцькістську програму соціалістичної революції, а як негайні мерисвого потенційного уряду пропонує повну націоналізацію банків під контролемтрудящих, обрання трудящими Економічного конгресу для визначення пріоритетівперетворення господарства країни «на користь більшості суспільства інаціональної незалежності», встановлення мінімально гарантованого рівнязарплати у розмірі «споживчої корзини», підвищення зарплат з відновленнямкупівельної спроможності трудящих, що існувала на грудень 2001, скороченняробочого часу і створення за рахунок цього нових робочих місць. Робоча партіявимагає відмовитися від сплати зовнішнього боргу і закликає до об'єднаннянародів і країн Латинської Америки в «соціалістичну федерацію». Особливістьпозиції партії серед інших лівих організацій складає вимогу провести референдумпро негайний розпуск існуючих органів влади і скликання нових Засновницькихзборів. Робоча партія користується істотним впливом в соціальних рухах; під їїкерівництвом діє «Робочий полюс», об'єднуючий безробітні і учасників пікетівпротесту. Проте на президентських виборах 2003 кандидат партії Хорхе Альтаміранабрав всього 0,7% голосів. [31].
Середмаоістських партій і угрупувань реальним впливом користується лише Революційнакомуністична партія, що відкололася від КПА в 1968. Вона очолює профспілковий«Перебіг класової боротьби» і здійснює контроль над частиною соціальних рухівпротесту. Існують також: Партія звільнення (заснована в 1965 як «Комуністичнийавангард», пізніше називалася Комуністичною партією – марксистсько-ленінською),Революційна партія звільнення (відкололася від попередньої) і Соціалістичнаорієнтація (заснована в 1971, раннє входила в блок ОЛ) [5, 13].
Доінших лівих організацій Аргентини відносяться: Координація революційнихорганізацій і об'єднань (створена в 1998), Національна течія «Вільнабатьківщина» (засновано в 1987), Партія національної лівої (заснована в 1983),Революційний патріотичний рух «Квебрачо» (існує з 1992) і ін.
Нова фаза вісторії економічного розвитку Аргентини наступила в кінці 1983. Під часпрезидентського правління Рауля Альфонсина був досягнутий певний прогрес всправі відновлення демократії і дотримання прав людини. Проте в питанняхуправління господарством його уряд опинився куди менш успішним. Власніполітичні прорахунки, відсутність стійкої підтримки парламентської більшості,протидія політиці уряду в ділових колах, постійний тиск з боку пероністських профспілок — все це недозволило адміністрації Альфонсина проводити реформи і одночасно — жорсткуполітику, необхідну для стабілізації і реструктуризації економіки іобслуговування величезного зовнішнього боргу країни. У 1989 почаласягіперінфляція, коли річне зростання цін на споживчі товари перевищило 3000% [6,35].
Ця кризазабезпечила перемогу пероніста Карлоса Сауля Менема на президентських виборах1989. На знак повного розриву з популістською політикою перонізма, направленій напосилення ролі держави в економіці, уряд Менема приступив до здійсненняамбітного проекту перебудови економіки на основі принципів вільного ринку звикористанням неоліберальних концепцій; передбачалася приватизація майже всіх державнихпідприємств, лібералізація зовнішньої торгівлі і залучення іноземних капіталів.Послідовно проводячи в життя виключно жорсткий план стабілізації, до 1995вдалося понизити темпи інфляції до рівня менше 5% в рік. Зростання економіки в1991-1994 складало в середньому 7% в рік, хоча ці темпи помітно знизилися післямексиканської фінансової кризи 1994. До негативних наслідків економічноїполітики, орієнтованої на вільний ринок, можна віднести безпрецедентнезростання безробіття, що досягло в 1995 18%. Якщо в 1974 чисельність населення,що живе за межею офіційної межі бідності, складала менше 10%, то в 1995 вонаперевищила 20% [6, 37].
Що вибухнув в1997 азіатська фінансова криза перший час не надала помітної дії на станаргентинської економіки. Фінансовий сектор країни був в значній міріреструктурований після мексиканської кризи 1994 і опинився в змозі протистоятиколиванням на світовому фінансовому ринку. Проте в 1998, після того, як Росіявідмовилася від виплат по своїх зовнішніх боргах, з'явилися сумніву внадійності всіх ринків, що «розвиваються». Крім того, на стані раніше стійкоїекономіки країни негативно позначилася виникла невпевненість в стійкостіфінансового положення Бразилії, основного торгового партнера Аргентини.Результатом всіх цих подій стало зниження показника зростання ВВП з 8,6% в 1997до 5% в 1998. Рівень інфляції залишився низьким (всього 1% в рік), протедефіцит поточних статей платіжного балансу виріс з 2,9% ВВП в 1997 до 4,4% ВВПв 1998. Внаслідок цього уряду Аргентини довелося давати пояснення Міжнародномувалютному фонду (МВФ) у зв'язку з тим, що узгоджені на 1998 показниківфінансової діяльності так і не були досягнуті [29].
З жовтня 1998Аргентина увійшла до фази спаду. Число бідних стрімко росло, особливо в районіБуенос-айреса. Надані в кінці 1998 Усесвітнім банком і Міжамериканським банкомрозвитку кредити на загальну суму в 5,75 млрд. дол. не могли врятуватиположення. Державний борг перевищив в 1999 суму в 125 млрд. дол., ВВП впав на3%, безробіття, за офіційними даними, трималося на рівні 14%, а фактичнопідходила до 20%-ной відмітки [31].
Все частішеспалахували голодні бунти, хвилювання і протести населення. У травні 1999президент Менем вимушений був після бурхливих демонстрацій студентів узятиназад вирішення об скорочення витрат на освіту на 10%.
У спробісправитися з катастрофічною соціальною спадщиною правління пероністов урядпрезидента-радикала Фернандо де ла Руа (1999-2001) зробило ряд екстрених мерів.Воно істотно підвищило податок на доходи, заохочувало створення робочих місцьза погіршених умов праці і пониженої зарплати, отримало від МВФ новий кредитрозмірів в 7,4 млрд. дол. У обмін на засоби від міжнародних фінансовихінстанцій уряд зобов'язався проводити ліберальну соціально-економічну політику.Конгрес країни прийняв закон про «нульовий дефіцит»: держава зобов'язуваласяскоротити свої витрати так, щоб вони не перевищували доходів. Пріоритетвіддавався сплаті відсотків по зовнішній заборгованості. Уряд скоротив зарплатупрацівникам бюджетної сфери і пенсії на 13% [31].
За періодсвого перебування у влади адміністрація де ла Руа так і не змогла справитися зекономічним спадом. ВВП продовжував падати. Соціальні наслідки неоліберальнихреформ виявлялися все більш катастрофічними. У 2001 число офіційних безробітнихперевищило 16,4% (неофіційно — 22%), ще 15% робочої сили страждали від неповноїзайнятості. Майже 40% населення жили в бідності, а 7% з них — в крайнійпотребі. Щоденні більше 55 дітей вмирали з голоду і пов'язаних з цим хвороб.
У 2002 ВВПсклав 10,9%. ВВП по секторах: сільське господарство — 5%, індустрія — 28%,служби — 66%.А рівень інфляції піднявся до відмітки в 41%. Профспілки Аргентинипроводили майже безперервні загальні страйки проти економічної політики уряду.Розповсюдилися випадки голодних бунтів. Почав оформлятися рух безробітних: вонистворювали групи, які виставляли пікети на дорогах і вимагали їжі і роботи.Відбувалися зіткнення між «пікетниками» і військами [31].
У грудні 2001в Аргентині вибухнула фінансова криза. У спробі припинити витік грошових коштіві врятувати банківську систему уряд заборонив знімати з рахунків суми, щоперевищують 250 песо. Цей захід, що боляче ударив по широких верствахнаселення, привів до вибуху народного протесту. Демонстрації переросли увуличні зіткнення з поліцією, і президент де ла Руа вимушений був подати увідставку.
Тимчасовийуряд пероністського президента Дуальде відмовився від крайнього неолібералізмасвоїх попередників. Воно здійснило девальвацію національної валюти, алеодночасно встановило контроль над цінами, обмежило свободу звільнень, ввелосистему допомоги і соціальних виплат. Що переміг на президентських виборах 2003Нестор Кирхнер обіцяв проводити неокейнсианськую політику заохочення попиту іпосилення державного регулювання економіки [29].
Розділ 3.Політичний режим Аргентини3.1. Аналізосновних складових політичного режиму Аргентини
Аргентинає демократичною державою, яка швидко подолала трансформаційний перехід додемократії, в ній активно розвивається громадянське суспільство, в Аргентинііснує багатопартійна система, основні політичні гравці це представники лівої таліво-центриської ідеології(соціал-демократи).
Відповіднодо конституції Аргентини, у країні встановлена республіканська форма правлінняй представницька політична система, при помірній ролі федерального уряду(приблизно такої ж, як у США, які багато в чому послужили зразком дляАргентини). Однак, на відміну від США, в Аргентині провінції не беруть участь уприйнятті виправлень до конституції. Більше того, у конституції передбаченаможливість втручання федерального уряду в справи провінцій для запобіганняпорушень республіканської форми правління; внаслідок цього глави провінційчасто виконують роль простих провідників політики президента.
Конституціягарантує громадянам свободу віросповідання, однак Римсько-католицька церкваздавна займає привілейоване положення в країні. Конституційна реформа 1994 р. знищилабагато форм, державної опіки над церквою, а також скасувала вимогу прообов'язкову приналежність президента й віце-президента до католицької церкви;однак і після цього в конституції збереглося положення, що зобов'язуєфедеральний уряд «підтримувати римську католицьку апостольську віру».
а) Виконавча влада
Доконституційної реформи 1994 р. президент і віце-президент обиралися нашестирічний строк (обрання на другий строк відразу по закінченні першого недозволялося) колегією вибірників, члени якої обиралися загальним голосуванням.Відповідно до виправлень 1994 р., були введені прямі вибори президента йвіце-президента загальним таємним голосуванням на чотирирічний строк, позакінченні якого вони можуть бути відразу ж обрані вдруге, але не більше ніж наодин строк. Пости президента й віце-президента можуть займати особи не моложе30 років, уродженці Аргентини або прямі нащадки корінних аргентинців. Якщо зякоїсь причини президент не може виконувати свої обов'язки, його місце займаєвіце-президент до закінчення строку президентського правління.
Президентє главою виконавчої влади в країні й головнокомандуючим збройними силами,призначає уряд (кабінет міністрів) і визначає його функції; призначаєкерівників підприємств, які є державною власністю, а також суддів і послів, знаступним їх затвердженням сенатом; визначає зовнішню політику; має право ветов питаннях законодавства; у випадку погрози військового нападу, може оголосити(зі схвалення сенату) воєнний стан, що тимчасово обмежує деякі цивільні свободи.У випадку внутрішніх заворушень, що відбуваються під час парламентськихканікул, президент має право одноосібно оголосити воєнний стан або втрутитися всправи якоїсь провінції, змінивши її керівництво. Однак ці міри повинніодержати схвалення Національного конгресу після того, як він відновить свою роботу.Конституційна реформа 1994 р. передбачає міри, спрямовані на розширення правпарламенту й судової влади й деяке обмеження повноважень президента йвиконавчої влади; наприклад, вводиться підзвітність глави кабінету міністрівпарламенту, обмежується право президента видавати законодавчі постанови,розширюються права суддів [2, 37].
Законотворчадіяльність президента зводиться до видання інструкцій і розпоряджень,необхідних для виконання законів, а також до участі в розробці законів. Він немає права брати на себе законодавчі функції. Президент здійснює виконавчу владуразом із призначуваним ним кабінетом міністрів, який складають зі членівкабінету, генерального секретаря й прем'єр-міністра. Останній став главоюкабінету замість президента.Змістити прем'єр-міністра можна більшістю голосівобох палат конгресу.
Із травня 2003 р. пост президента Аргентини займав НестірКарлос Киршнер Остоич, представник Хустисиалистской партії, кандидат Фронту заперемогу. Киршнер народився в 1950 р. у Рио-Гальегос і почав свою політичнудіяльність у молодіжному перонистському русі на початку 1970-х, вивчаючи правов університеті Ла-Платі. В 1987-1991 рр. займав пост інтенданта столиціпровінції Санта-Крус, з 1991 р. — губернатора провінції. Примикав до «лівої» течіїперонізму. З жовтня 2007 р. президентом Аргентини стала Крістіна Фернандес де Кіршнер. Крістіна Фернандеснародилася в м. Ла-Плата, провінції Буенос-Айрес. Після закінчення школинавчалась на юридичному факультеті Національного Університету Ла-Плата.Закінчила університет у 1979 р. Свою політичну діяльність почала в одній зпероністських партій в 1970-их роках. Під час військової диктатури займаласьприватною практикою, працювала адвокатом. У 1989 р. обрана до законодавчихзборів провінції Санта-Крус. Після двох термінів на посаді від цієї ж провінціїбула обрана до сенату країни, а пізніше і до Палати Депутатів. Переобиралася напосаду у 2001 р. У 2003 р. відіграла важливу роль у президентськихперегонах її чоловіка Нестора Кіршнера, котрий переміг у виборах 27 квітня 2003 р [2, 41].
23 жовтня 2005 р.перемогла у виборах на місце в сенаті країни від провінції Буенос-Айрес. Знаближенням кінця терміну президентства чоловіка, вирішила балотуватися напрезидентську посаду сама. Отримала впевнену перемогу над конкурентами і впершому турі з 45 % голосів була обрана президентом Аргентини.Чотирьохрічний термін почався 10 грудня 2007 року.
б)Законодавча влада
Законодавчавлада в Аргентині належить Національному конгресу, який складається з Палатидепутатів (257 членів) і Сенату (72 члена). Депутати Палати обираються прямимзагальним голосуванням на чотири роки, причому склад її обновляється наполовинукожні два роки. Вибори проходять по 24 виборчих округах (по числу провінційплюс столичний Федеральний округ) відповідно до пропорційної виборчої системи.Сенат обирається на шість років і кожні два роки обирається на одну третину.Раніше члени сенату вибиралися провінційними легіслатурами, але з 2001 р. введеніпрямі вибори сенаторів від провінцій голосуванням по мажоритарній системі.Кожен суб'єкт федерації представлений у сенаті трьома членами: два сенатори –від політичної партії, що набрала найбільше число голосів, і один – віднаступної по числу голосів партії.
Аргентинськийконгрес має широкі повноваження в області фінансів, бюджету й торгівлі. У йогокомпетенцію входять встановлення прямих і непрямих податків, затвердженнящорічного національного бюджету, виділення коштів на фінансування національноїадміністрації (відповідно до урядової програми), надання субсидій провінціям,регулювання погашення внутрішнього й зовнішнього державного боргу, встановленняфедерального банку й регламентування його роботи, митне й зовнішньоторговельнезаконодавство. Вищий законодавчий орган країни приймає цивільні, карні,трудові, гірничорудний кодекси, кодекс суспільної безпеки, розглядає питаннядержавних і провінційних границь, вирішує проблеми, пов'язані з освітою,промисловим розвитком, імміграцією, заселенням земель й іноземнихкапіталовкладень, приймає закони соціального характеру. Законодавці засновуютьсуди, оголошують загальну амністію, приймають остаточне рішення про відставкупрезидента або віце-президента й про проведення нових виборів. Конгрес схвалюєабо відхиляє міжнародні договори й угоди, дає доручення оголосити про початоквійни або укладення миру, дозволяє введення іноземних військ або командируванняаргентинських військ за кордон. Він має також право контролю над виконавчоювладою [2, 43].
Дляскасування президентського вето необхідні дві третини голосів в обох палатах.Законопроект, що не був повернутий виконавчою владою в Конгрес протягом 10робочих днів, стає законом, хоча зазвичай протягом цих десяти днів виходитьпрезидентський декрет, який легітимізує цей закон.
Обидвіпалати конгресу мало відрізняються один від одного за своїми правами іповноваженнями. Однак саме Палаті депутатів належить виключне правозаконодавчої ініціативи в області податків і призову в армію; вона висуваєперед Сенатом обвинувачення на адресу президента, віце-президента, міністрів ічленів Верховного суду (для цього необхідна більшість у дві третини голосів).Сенат виносить остаточне рішення по цих обвинуваченнях. Він дає також дозвілпрезидентові на введення надзвичайного стану.
в)Судова система
Традиційносудова система – найбільш слабка із трьох галузей влади. Главою судової системив Аргентині є Верховний суд з 9 суддів, що перебуває в Буенос-Айресі. ЧлениВерховного суду й інших федеральних суддів призначаються довічно й можуть бутизміщені тільки в результаті імпічменту в парламенті. Федеральні суди маютьправо здійснювати судовий нагляд, контролюючи конституційність розглянутихсправ. Однак рішення про неконституційність виносяться вкрай рідко; зазвичайсуди воліють уникати спірних справ, щоб не вступати в конфлікт із іншимигалузями влади, і відхиляють їх, як такі, що перебувають за межами своєїюрисдикції.
Судовасистема в Аргентині була істотно ослаблена в перший період перебування у владиПерона (1943-1955 рр.) і доведена до повного безсилля під владою військовоїхунти (1976-1983 рр.). Останній період відрізнявся тим, що військова йполіцейська влада майже ніколи не відкривали судових справ проти людей,оголошених терористами й підривними елементами. Замість цього їх викрадали, ув`язнювали,піддавали катуванням і потім найчастіше вбивали. Число таких жертв оцінюєтьсяприблизно в 30 тисяч чоловік. Друзі й родичі загиблих не могли звернутися всуд, не маючи у своєму розпорядженні ніяких офіційних документів. Післявідновлення конституційного режиму в 1983 р. уряд почав спроби відродити судовусистему й відкрити кримінальні справи принаймні проти деяких вбивць і катів [2, 47].
Законституційнійною реформою 1994 р. передбачаються деякі нововведення в судовійсистемі, що мають метою зробити її більше доступною для громадян і зміцнитинезалежність суддів [2, 39-42]./>3.2. Історіяполітичних режимів Аргентинської республіки в ХХ ст.
ІсторіяАрентини у ХХ столітті вражає волаючою невідповідністю величезного потенціалу –природного і людського – більш ніж скромним досягненням усоціально-економічному й особливо політичному розвитку.
Аргентиназаселялася як іммігрантська країна по типу більше подібному з США, ніж збудь-якою іншою латиноамериканською країною. Сполучення двох факторів –унікальних природних умов й унікальної по динамізму й рівню кваліфікаціїробочої сили – на рубежі ХIХ--ХХ століть перетворило Аргентину в одну із самихбагатих і процвітаючих країн світу. Цей період у багатьох відносинахзалишається еталонним для аргентинців дотепер.
Процвітаннязакінчилося в 1930 році з настанням Великої депресії. У країні відбуваєтьсявійськовий переворот, з якого, властне, і починається сучасна історіяАргентини, історія спиралевидного руху вниз – від гарного до поганого й відпоганого до гіршого, з якого країна, незважаючи на всі зусилля, не моглавирватися до кінця ХХ століття. Якщо по економічним і цілому ряду соціальнихпоказників Аргентина в середині ХХ століття була цілком порівнянна із країнамиЄвропи й до 1970-х років навіть перевершувала деякі з них, то в політичнихвідносинах це була типово латиноамериканська країна. З 1930 по 1983 ріквійськові диктатури чергувалися тут зі слабкими цивільними урядами. Кульмінацієюцього процесу політичної деградації став дивовижний військовий режим 1976 –1983років, коли було вбито, замучено й безвісти зникло близько 30 тис. чоловік [3,30].
Проектом,що визначив долю Аргентини в другій половині ХХ століття, був перонізм – держава,рух, партія, створені генералом Хуаном Доминго Пероном, президентом країни в1946 –1955 роках. Це була найбільш послідовна спроба інтегрувати суспільствозверху шляхом активного державного втручання. У соціальному плані це припускало«включення», інкорпорування міських працюючих і середніх верств у створенізверху корпоративні структури, що охоплювали найбільш активну частину народнихмас мережею державних і напівдержавних організацій. Інтеграція масового рухуздійснювалася в першу чергу через створені режимом профспілки. Для робітниківзалежність від політичної влади, режиму, лідера сприймалася як неминуча платаза зростаючу роль профспілок у політичному житті.
Націонал-популістськийпероністський проект був економічно орієнтований на імпортозамещіщуючу індустріалізаціюй захист національної промисловості. У соціальному відношенні цей проект бувперерозподільним. На такій основі виникла популістська соціальна коаліція, щооб'єднала місцевих підприємців («національна буржуазія»), «народний сектор»(організовані працюючі й середні верстви) і традиційних провінційних каудильопід егідою держави, яка виступала як головний подавець благ і субсидійпідприємцям, субвенцій провінціям, соціального захисту працюючим й посад ушвидко зростаючому державному апарату.
Перонізмупротистояв не менш різнорідний соціальний блок, що поєднував економічно пануючігрупи, відсунуті в пероністське десятиліття від політичної влади. Розколаргентинського суспільства виявився дуже глибоким. Він збільшувався слабістюпредставницьких інститутів. Супротивники Перона, у тому числі ті, хто не бувзгодний з державним дирижизмом, авторитарними й автократичними тенденціями, якінаростали, пріоритетом порядку над цінностями свободи, були позбавленіполітичних каналів впливу на прийняття рішень.
Післяскинення Перона в 1955 році військові на 18 років наклали фактичну заборону наповернення пероністської партії до влади. Саме в цей період (1956–1973 рр.)складається рівновага сил, що породило маятниковий рух між двома конфронтуючимиекономічними проектами[3, 36].
Незважаючина політичну поразку й період, що встановився потім, перонізм залишався самимжиттєздатним політичним рухом Аргентини. Створені зверху під егідою державикорпоративні структури не тільки збереглися як масові організації, але й знайшлисамостійність, перетворившись у ключовий елемент цивільного суспільства. Перонізмвиявився гранично широким, практично всеохоплюючим політичним плином. Усередині 1970-х років він містив у собі весь політичний спектр –і від вкрайправих, фашистських до вкрай лівих організацій. У всеосяжному характері перонізму,що зумів зберегти привабливість загального, хоча й усе більше розпливчастого«національного проекту капіталізму», укладалися й сила, і слабість руху. Сила –тому що, як тільки була знята електоральна заборона, пероністи тріумфальноповернулися до влади на перших же вільних виборах у березні 1973 року. Слабість– тому що тільки фігура старого вождя, що повернувся з еміграції, скріплювалакоаліцію, яка розвалювалася на очах.
СмертьПерона в липні 1974 року зняла останні обмеження: уряд вступив у прямийконфлікт із профспілками, масові організації, незадоволені падінням рівняжиття, почали захоплювати підприємства, ліворадикальні організації відновилизбройні дії проти режиму. Військові дочекалися, коли країна повністю поринула вхаос, і, не зустрівши ніякого опору, черговий раз скинули пероністський уряд.
«Процеснаціональної реорганізації», як офіційно йменувався військовий режим, обернувсяповним провалом з погляду тих цілей, які він перед собою ставив. Військовим невдалося створити відкриту економіку й радикально перешикувати відносини державий суспільства, замінивши популістські механізми соціальної інтеграціїекономічними, ринковими.
Програмалібералізації економіки провалилася не в останню чергу тому, що економічніінтереси військової корпорації були вбудовані в ту систему державного інтервенціонізмуй патерналізму, яку вони прагнули зруйнувати.
Руйнуванняпопулістської моделі соціальної інтеграції в Аргентині було довершено в 1990-хроках, коли президентом країни став лідер пероністської партії Карлос Менем. Втому, що саме пероністам вдалося демонтувати модель, створену їхнім історичнимлідером, міститься не тільки зла іронія історії, але й та очевидназакономірність, відповідно до якої це могли зробити тільки «свої» – партія, які раніше користувалася підтримкою більшості трудящих і низів суспільства.
Прийшовшидо влади як класичний популіст і борець за інтереси найбідніших верстов –«виключених», Менем буквально на наступний же день робить розворот на 180градусів і починає здійснювати найрадикальнішу в Латинській Америці програмустабілізації й лібералізації економіки.
Фіксаціякурсу національної валюти стосовно долара в сполученні з послідовноюлібералізацією економіки й приватизацією, найбільш радикальної в ЛатинськійАмериці, забезпечили стабілізацію й економічний ріст у першій половині 1990-хроків. Рішуче скоротивши роль держави в економіці, уряд Менема зміг оздоровитифінансову систему й відновити фіскальні важелі держави: люди стали платитиподатки.
Однакумовою й результатом успіху цієї економічної політики стало руйнування абоослаблення тих форм соціальної самоорганізації, цивільного суспільства, якізложилися в епоху класичного перонізму. Менему вдалося розколоти профспілки йостаточно підірвати їх політичні й економічні позиції. Все це послабилоінститути представницької демократії й можливості контролю з боку суспільстваза діяльністю уряду й, зокрема, за процесом приватизації, що став одним ізсамих корумпованих на континенті [5, 9].
З1996 року починається спад, відтік капіталів з аргентинського ринку здобуваєнеоборотний характер. Коли в грудні 2001 року уряд оголосив про заморожуваннябанківських вкладів, аргентинський середній клас вийшов на вулицю, об'єднавшисвій протест із рухом бідних і безробітних, який наростав в країні вже з 1998 –1999років. Президент де ла Руа подав у відставку й змушений був бігти із країни.
Меншеніж за місяць в Аргентині змінилося п'ять президентів. У січні 2002 року лідерпероністів Едуардо Дуальде стає тимчасовим президентом Аргентини й здійснює ряддосить радикальних соціально-економічних мір, що дозволили зм'якшити наслідкикризи для середніх верств населення.
Всеце стабілізувало політичну ситуацію. За півтора року, що пройшли від відставкиде ла Руа в грудні 2001 року до обрання президентом Нестора Киршнера у квітні2003 року, аргентинське суспільство пройшло шлях від загального розпачу доусвідомлення значимості політичної системи як каналу представництва йінструмента впливу на процес прийняття рішень. За цим стояли дуже важливізрушення в політичній культурі Аргентини, що підспудно відбувалися протягомдвадцятилітнього періоду й пов'язані зі зміною типу взаємин між цивільним іполітичним суспільством [5, 11].3.3. Еволюціяполітичного режиму в першому десятиріччі ХХ ст.
20 грудня2001 року пішов у відставку конституційний уряд Фернандо де ла Руа. Конгрес призначивтимчасовим Президентом Адольфо Родригеса Саа, який 23 грудня проголосив дефолт.Проте акції громадської непокори продовжувались. Вони проходили під гаслом «Забирайтесь усі!»…, щосвідчило про недовіру всім трьом гілкам влади. Мешканці столиці пікетували урядові установи.В країні почали стихійно утворюватись органи народного самоврядування, яківзяли на себезабезпеченнянаселення всім необхідним. Це був безпрецедентний приклад суспільноїсолідарності, реальний вияв народного суверенітету [13, 24].
У січні 2002року Конгрес обрав нового тимчасового Президента – Едуардо Дуальде. Його уряд дещостабілізував ситуацію, після чого стало можливим обрання президента начотирирічний термін повноважень, сформування постійного кабінета (2003 р.).
Криза 2001 –2002 років – багато в чому наслідок тих причин, які викликали російський дефолт 1998року. Обидві ці події пов’язані зі світовою фінансовою кризою, яка почалась уСхідній Азії та перекинулась на інші ринки. Те, що аргентинська катастрофатрапилась на три роки пізніше від російської, було обумовлено більшою стійкістюфінансового ринку цієї країни. Однак і він не вистояв проти кризи, що вибухнула.Створене за рецептами неоліберальної школи «аргентинське чудо» 1990-х роківганебно закінчило свої дні. Амбіційний проект повернення Аргентини до лавпровідних світових економік, до яких її відносили на початку ХХ століття, не відбувся.
Катастрофамала далекосяжні наслідки для політичної системи країни. Вона викликала серйознізрушення в масовій свідомості, що відобразилося на подальшому перебігу подій аждо цього часу. Післякризова «система координат» досі визначає розподіл сил варгентинській політиці. Що змінилось у владі і в суспільстві після дефолту?
Першим таосновним його наслідком став реванш держави як економічного актора, оскількивідмова від неолібералізму об’єктивно означала посилення соціальної та економічноїролі держави, відновлення її регуляторної та контрольної функцій [13, 25]. Ця тенденціябула загальною для країн регіону, які перенесли подібні кризові явища. Між тим відновленнярегуляторної ролі держави призвело до загального посилення державної, і передусім виконавчоївлади. Цей процесс наростав у міру виходу з кризи і на цей час не завершений,експансія держави триває.
Посиленнявиконавчої влади призвело до коригування системи розподілу влади і перш за всевплинуло на становище парламенту. В цьому – головне пояснення появи наконтиненті популістських режимів на чолі з лідерами, які претендують на рольхаризматичних вождів нації. Знову проявився феномен латиноамериканського«каудилізму» (вождизму) в його сучасному респектабельному варіанті [15, 18]. ( «Каудильйо (ісп.сaudillo вождь), 1) офіційний титул глави держави в Іспанії генералісімуса Ф.Франко. Каудильйомає фактично необмежені повноваження вищого державного, політичного івійськового керівництва («каудильйо відповідає перед богом та історією»). 2) Унизці країн Латинської Америки каудильйо – глава держави, який здійснює особисту диктатуру». Однакнеобхідно зауважити, що каудилізмяк політичне і правове явище не вичерпується випадками особистої диктатури латиноамериканських президентів.Під каудилізмом в широкому сенсі розуміють геґемонію глави держави в політичнійсистемі держави.)
Слід сказати,що в цілому відмова від неоліберальної політики відбувалася в ЛатинськійАмериці досить болісно. Повністю порвати з неоліберальною моделлю зміг, мабуть,лише Уго Чавес. Бідні країни регіону, наприклад, Болівія й Еквадор, потрапили вбільш складне становище, адже не мали запасів нафти та інших природнихресурсів. Уряди реформаторів опинились тут «поміж двох вогнів»: знизу –потужний тиск мас, згори – протидія соціальним проектам зі сторонни еліт, якіхотіли зберегти привілеї, а також зі сторони іноземних структур.
З метоюуникнення, з одного боку, «повстання мас», а з іншого – соціального розколупровідні країни континенту – Бразилія та Аргентина – взяли на озброєння стратегіюобережного відступу від неолібералізму. Це означало відмову від тотальноїнаціоналізації попередньо приватизованої власності за умови повернення державіключових позицій у базових галузях – у сфері транспорту, зв’язку, виробництваенергоносіїв. Також посилилася соціальна роль держави, виросли обсягипропонованих населенню послуг.
Аргентинськийуряд 2000-х років найбільшу увагу звернув на пошук шляхів урегулюваннязовнішнього боргу, налагодженню відносин з МВФ. Щоб оздоровити економіку тадосягти зростання без «ув’язання» в боргах, було необхідно форсувати процесрегіональної інтеграції та зміцнювати «Південний спільний ринок» – Меркосур. (Меркосур (Mercosur) – «Південний спільнийринок» – південноамериканська зона вільної торгівлі. Створена у 1991 роціАргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм. До складу цього об’єднаннядержав, крім вказаних (вони є його головними, постійними членами), входятьтакож як асоційовані члени: Чилі (з 1996 року), Болівія (з 1997 року), Перу (з2003 року), Колумбія, Еквадор та Венесуела (з 2004 року).
До 2004 рокудо цього об’єднання входили, або хоча б брали участь у його проектах практичновсі держави Південної Америки, що дозволяло їм забезпечувати себе необхіднимиресурсами за прийнятними цінами.
Що стосуєтьсяАргентини, то вона розширила зв’язки з Бразилією, що стала її економічнимпартнером №1 (приблизно 37% імпорту та 16% експорту за підсумками 2003 – 2006років), а також почала шукати шляхи виходу на європейські ринки, поступовопослаблюючи свою залежність від США. У підсумку Європейський Союз вийшов надруге місце за імпортом і на перше місце за експортом Аргентини (19% і 17%відповідно у 2003 – 2006 роках) [13, 27]. Головними партнерами Аргентини вЄвропі стали Іспанія та Італія. Непогані відносини складаються з Францією таФРН.
У результатізбалансованої політики уряд післякризової епохи, який з 2003 по 2007 рокиочолював Президент Нестор Кіршнер, швидко нарощував авторитет і зміцнював своюлегітимність. Усього за 2 роки (2003 – 2005) рейтинг глави виконавчої владипіднявся з 22–25% до 70%: аргентинці вважали успішними реформи, які даливосьмивідсотковий економічний приріст, і політику уряду з підтримки інтеграційнихпроцесів у Південній Америці.
У цілому вжедо 2005 року уряду Кіршнера вдалось зміцнити свій авторитет та свої позиції вНаціональному Конгресі. У підсумку на проміжних виборах 2005 року йогоприхильники отримали більшість місць у нижній палаті – Палаті депутатів і майжеполовину місць у верхній палаті – Сенаті [13, 28].
Це послужилопоштовхом для подальшого розриву, або, як кажуть аргентинці, «розлучення» злібералізмом. Стали слабшати зв’язки президента та його оточення з міськимсереднім класом та дрібною буржуазією – головною опорою уряду Дуальде, а такожКіршнера в перші роки його правління. «Розлучення» з цими прошарками означалоперш за все дрейф правлячих груп «вліво», що відповідало політичним тенденціяму всьому регіоні. В урядовій риториці посилилися популістські нотки. Уряд Кіршнера почав апелюватидо соціально вразивого населення, бідних класів, включно з відповіднимикатегоріями мешканців провінції Буенос-Айрес, набільш густо заселеної провінції, здатної датисуттєвий відсоток голосівна виборах. Також уряд став шукати підтримки населення бідних провінцій на півдні країни, яким вобмін надавались державні гарантії. Відповідно почали застосовуватися такізасоби, як прямі виплати громадянам, спроби впливати на ціни, дотації регіонам іт.ін.
Слід сказати,що цей популізм – явище цілком зрозуміле. Він наявний майже у всіх країнахЛатинської Америки і пов’язаний з постійним відтворенням феномену «каудилізму»,про який ми говорили раніш. Зокрема, в Аргентині урядові традиційно не вдаєтьсязнайти підтримку серед середніх верств і перетворити їх на свою опору. Наявністьбідноти на півдні країни, яка за площею займає майже 3/5 усієї території, атакож бідноти в північних провінціях та в провінції Буенос-Айрес об’єктивно змушуєпрезидента звернутися до соціальної тематики.
У той же чассоціально утиснутий електорат є сприятливим середовищем для посилення виконавчоївлади та особистого впливу президента в країні, що і є суттю «каудилізму». Доречі, в Аргентині «каудилізм», за винятком випадків короткочасних військовихдиктатур, досить помірний і традиційно здійснюється в конституційних рамках.Останні два десятиліття він існує більше «в потенції», ніж у реальності, оскількивлада президента обмежена парламентаризмом, системою політичних партій,незалежною юстицією.
Разом з тимекспансія виконавчої влади має місце. Вибори виявились одним із етапів у цьомупроцесі, оскільки вони підтвердили мандат президентської команди та надали її діямнеобхідної легітимності.
Кризапочатку 2000-х років призвела до згортання традиційного для аргентинськоїліберальної опозиції порядку денного, що включає такі проблеми, як зміцненняконституціоналізму та парламентаризму, правової держави, інститутів громадянськогосуспільства. Тимчасовоці лозунги втратили свою популярність, поступившись місцем соціальній тематиці.Однак ця тематика виявилась «узурпованою» урядом, який в умовах поступовоговідходу від неоліберальної політики взяв на себе відповідальність за вирішеннясоціальних проблем, зокрема за відновлення життєвого рівня населення.
Вибори2007 р. в Аргентині мали дві особливості. Перша – участь в них як головних претендентів на пост главидержави, а точніше, двох жінок: дружини чинного президента – Крістіни Фернандесде Кіршнер (в Аргентині її називаютьпросто Крістіною) – і представника лівоцентристської опозиції Еліси Карріо.Обидві – і «перша леді», і інша – відразу заявили про себе як лідери кампанії.Зрештою боротьба дійсно розгорнулась саме навколо них, залишивши іншихкандидатів в числі аутсайдерів.
Другаособливість кампанії – підвищена увага до соціальної тематики. Майже всікандидати так чи інакше звертались до соціальних проблем, а найбільш успішними виявились ті,хто був послідовним у відстоюванні саме соціальної програми. Зокрема соціальніпитання стали головними в передвиборних виступах кандидатів-лідерів – і Крістіни, і Карріо.
Соціальніпитання пропонувалось вирішувати перш за все шляхом посилення ролі держави,зміцнення держсектору, досягнення домовленостей з підприємцями відносно цін(здатність до цього уряд продемонстрував напередодні виборів, домовившись зпостачальниками сільгосппродукції про заморожування цін на овочі), зростаннюекспорту.
Особливістюкампанії 2007 року став ранній екзит-пол: вже о 19.00, тобто в момент, колизакрилась основна кількість виборчих дільниць, на екранах телевізорів виниклинаписи «Перемогла Крістіна Кіршнер», «Друга – Еліса Карріо», «Другого туру небуде». Стали поступати і перші результати, які значно відрізнялись на різнихканалах. Результатом голосуваннястав тріумф «офіціалізму», який переміг, як і було обіцяно, в першому турі. Згіднозі статтями 97 і 98 аргентинської Конституції, обраним визнається кандидат напост президента, який набрав у першому турі більше 45% голосів виборців, або неменше 40% голосів виборців, якщо при цьому існує розрив у більше ніж 10%голосів між цим кандидатом та наступним за ним за кількістю отриманих голосів.На виборах 2007 року мав місце саме останній варіант, оскільки розрив міжКрістіною та Карріо виявився більшим ніж 10% [13, 45].
Слідвідзначити, що якщо б в Аргентині діяли ті ж правила встановлення результатіввиборів, що і в Україні, то необхідно було б провести другий тур, тому що жоден зкандидатів не набрав більш ніж 50% голосів виборців. Можливі підсумки цьогодругого туру складно передбачити, оскільки він призвів би до появи, всуперечлогіці виборчої кампанії, єдиного кандидата від опозиції. Але аргентинське законодавствовиключило таку ситуацію.
З цьогоприводу аргентинські юристи висловлюють таку думку: вказана вище нормаКонституції зумисно передбачена на той випадок, коли в країні не склаласястійка опозиційна коаліція, яка здатна була б отримати безперечну підтримкувиборців. Проведення другого туру в цьому випадку виявилось би чи безцільнимвикористанням коштів, або змусило б опонентів режиму піти на створенняоб’єктивно нестійкого альянсу, що дало б у випадку його перемоги слабкий урядчи спровокувало б до розколу електорату. При існуючому законодавстві такийсценарій виключається. Неслід стверджувати, що розглянута конституційна норма має на меті створитисприятливі умови для партії влади. Досить нагадати, що у 1999 році вона гарантувалаперемогу в першому турі опозиційної коаліції ГРС та лівих сил, які набрали48,5% голосів [13, 45].
Перемога напрезидентських виборах була не єдиною перемогою «кіршнеризму». Одночасно вінпосилив свої позиції і в національному Конгресі. Так, тепер 2/3 Сенату – цепредставники «офіціалізму». У розпорядженні партії влади 41 крісло у верхнійпалаті та, крім цього, голоси ще 7 сенаторів від інших партій, які підтримують«кіршнеризм»: разом президентська команда має 48 голосів із 72 [13, 45].
У палаті депутатіву кішнеристів до виборів було 111 власних мандатів і 34 мандати «співчуваючих»партій, які блокувались з «офіціалізмом» під час голосування; разом 145мандатів із 257. Нині партія влади спирається на 150 голосів, з яких 131 –голос кіршнеристів, а 29 – голоси «співчуваючих». Це збільшення кількості мандатів слідвважати якісною зміною. Справа в тому, що кворум у нижній палаті складає 129голосів. Отож партія влади має можливість проводити засідання та прийматилегітимні рішення без представників інших партій, навіть без «співчуваючих»включно. За такого розподілу «офіціалізм» перетворився на гегемона, якийвизначає політику країни.
Громадянськакоаліція Еліси Карріо також отримала певну вигоду. Головний результат Карріо:вона змогла потіснити свою alma mater – радикалізм – та очолити опозицію. Теперкоаліція може претендувати на роль «другої партії» у випадку відновленняхустисіалізму. Цей результат слід вважати важливою подією в політичній історіїАргентини, оскільки завдяки цьому відкриваються можливості для створення якіснонової опозиції – опозиції лівоцентриського напряму. Подальші плани партії –зміцнити своє становище до наступних виборів, консолідувати опозицію.
РезультатиГромадянської коаліції такі. Прихильники Карріо збільшили кількість мандатів уСенаті з 2 до 5. У Палаті депутатів Карріо розпоряджається 32 голосами, що на13 більше ніж раніше. Водночас з цих чисел видно, наскільки слабкий впливопозиції в порівнянні з «кіршнеризмом». Поки що не може бути й мови, щобопозиція очолила уряд, як це було в період, коли «другою партією» був ГРС [14,45].
ВисуванняГромадянської коаліції Карріо на позиції основного оппонента урядупродемонструвало занепад радикалізму та самого інституту ліберальної партії –ГРС. Дійсно, ця партія виявилась в ролі аутсайдера; за підсумками кампанії вонамає лише 28 депутатських мандатів. Що стосується Сенату, то і тут представництворадикалів скоротилось з 15 до 9 місць [14, 45].
У ціломурезультати виборів свідчать про зміцнення партії влади та про кризу опозиції,фрагментація та слабкість якої не дала змоги сформувати альтернативу«кіршнеризму». Тепер на цю роль має підстави претендувати коаліція Еліси Карріо.Однак, для того щоб вийти за межі отриманих 23%, їй прийдеться піти на діалог зіншими партіями.
/>Висновки
Аргентина— федеративна республіка. У країні діє Конституція 1853 р. У неї неодноразововносилися виправлення. Останні були внесені в 1994 р. До складу Аргентинивходять 23 провінції й федеральний столичний округ Провінції. Федеральнийстоличний округ: Буенос-Айрес. Найбільше місто й столиця країни — Буенос-Айрес.Система державної влади базується на принципах представницької демократії,найважливішими з яких є виборність всіх органів влади й поділ влади. Вищийорган законодавчої влади — Національний конгрес, що складається із двох палат:Сенату (72 сенатора) і палати депутатів (257 депутатів). Конгрес щорічнозатверджує національний бюджет, встановлює прямі й непрямі податки, засновуєфедеральний банк і регламентує його роботу, приймає митне законодавство,встановлює правила експорту й імпорту. До числа повноважень Конгресувідноситься прийняття кодексів — цивільної, карної, трудового й суспільноїбезпеки. Винятково до сфери компетенції Конгресу відносяться питання визначенняграниць держави й провінцій й їхньої безпеки.Конгрес ратифікує або відхиляєдоговори, укладені з іншими державами, а також міжнародними організаціями. Укомпетенції вищого законодавчого органа — дозволи введення іноземних військ на територіюАргентини і послання національних Збройних сил за межі країни. З дорученняКонгресу оголошується про початок війни або про укладення миру. Конгресзасновує суди, підлеглі Верховному суду, повідомляє загальну амністію, приймаєостаточне рішення по питанню про відставку президента або віцепрезидента,повідомляє про нові вибори.
Проводячив останнє десятиліття істотні економічні й політичні реформи в умовах правлінняцивільної влади, Аргентина домоглася певних успіхів у демократизаціїсоціально-політичного політичного життя. У цій республіці у влади стоятьконституційні цивільні уряди й, на нашу думку, рецидиви диктаторської хвилісьогодні малоймовірні не тільки для Аргентини, але й для інших країнлатиноамериканського регіону.
Історичніподії ХХ ст. в Аргентині показують, що демократія в цій країні не простовстояла, але одержала потужний імпульс розвитку й трансформації, інтегрувавшиенергію цивільного суспільства, яке підсилилося в результаті кризи. Але це неозначає, що між цивільним і політичним суспільством в Аргентині існує повнагармонія. Сучасний розвиток Латинської Америки показує, що зміст цивільногосуспільства міститься в створенні механізмів інтеграції, цивільної взаємодіїлюдей, що проживають в одній країні. Цивільне суспільство, за межами якогозалишається значна частина, а іноді й більшість населення, виявляєтьсязбитковим, не тільки не здатним впливати позитивно на демократичну систему, алей небезпечним для існування такої системи.
Вибори вАргентині, які відбулись в 2007 р., продемонстрували кризу традиційних національних партій –хустисіалізму та радикалізму. Обидві політичні течії були представлені на виборах вдуже трансформованому вигляді і в «багатьох видах».
Слідзазначити, що президентська кампанія 2007 року виявилась практично безальтернативною,оскільки жодна з запропонованих політичних пропозицій реально не змогла скластиконкуренцію «офіціалізму». Опозиція так і не змогла висунути єдиногокандидата, внаслідок чого голоси, які були подані проти партії влади, були розпорошені тазначною мірою втрачені. Останній висновок підтверджується співвідношенням місцьв парламенті, при якому «кіршнеризм», маючи рейтинг 45%, має більшість у нижній та 2/3 місць у верхнійпалаті. Що стосується опозиції, то вона, в сукупності зібравши на президентськийвиборах більшеніж 50%голосів виборців, задовольняється приблизно 1/3 місць у нижній і трохи менше 1/3 місць у верхнійпалаті Конгресу. Інші мандати – в руках невеликих, в основному регіональних,партій та блоків.
«Офіціалізм»після минулих виборів володіє кількістю мандатів, достатньою для проведення засіданьКонгресу в повноважному складі без представників інших партій. Це означаєсерйозне посилення позицій виконавчої влади. По суті, можна вести мову пропідконтрольність вищого законодавчого органу новому уряду. Саме цей висновокроблять багато аргентинських експертів.
У той же часперетворенню парламенту на «реєстраційну палату» при адміністрації президентаперешкоджає наявність у ньому двох відносно стійких опозиційних фракцій –Громадянської коаліції та ГРС. Друга залишається на послідовно ліберальних позиціях.Перша ж має визначити своє місце в політиці: або перетворитися на політичнупартію, за припущенням, лівоцентристської орієнтації, чи позиціонуватися яктимчасовий виборчий блок, необхідний для збереження громадського контролю завладою та трансформацію в майбутньому в нову політичну силу.
У ціломупісля кризи 2001–2002 років політичний режим в Аргентині зазнав трансформації. Підсиливсявплив державного апарату, відбувся перерозподіл політичного впливу на користьпартії влади.Новим явищемстала фемінізація політичної кампанії, висунення на ролі лідерів жінок, одна зяких обрана президентом держави.
З урахуваннямвикладеного, досвід Аргентини здається цікавим для нашої країни. Слід звернутиувагу, що Аргентина – це «незахідна» цивілізація, яка шукає шляхи утворення демократичного ладу,який би враховував реалії регіону та менталітет населення.
/>Список використаної літератури:
1. АбазовР. Глобальные перемены и геополитика на пороге ХХІ века // Международная экономика и международныеотношения. – 1999. – 2. – С. 116-120.
2. АргентинскаяРеспублика. Конституционный строй.Права человека. Выборы / Пер. с исп. – М.: Ленанд, 2007./>3. БредіхинА. Історичні особливості формування політичних систем і режиміву Латинській Америці та Аргентині. – К., 2004.
4. Латинская Америка ХХ века: социальная антропология бедности / Отв. ред. Б.И.Коваль. – М.: Наука, 2006.
5. ВорожейкинаТ. Государство и общество в России и Латинской Америке // Общественные науки исовременность. – 2001. – № 6. – С. 8–15.
/>6. ВорожейкинаТ. Специфика гражданского общества в Аргентине // Мировая экономика и международныеотношения. – 1996. – № 6. – С. 32-44.
7. КауфманР. Латинская Америка: новые вызовы / МЭ и МО, 1998. – № 4. – С. 71-82.
8. Ковальова О. Латинська Америка: базова теорія регіональноїінтеграції // Дослідження світової політики. Зб. наук. праць. Вип. 17.Відповідальний редактор Камінський Є.Є. – Київ: Інститут світової економіки іміжнародних відносин НАН України, 2001. – С. 76–83.
9. Ковальова О.І. Політична інтеграція в Латинській Америці: генеза,ключові характеристики, детермінанти кризових тенденцій. – Київ, 2004.
10. Латинская Америкав международных отношениях. XX век/ Отв. ред. А.Н. Глинкин – М.,1998.
11. ЛатинскаяАмерика и Карибы. Политические институты и процессы. — М., 2000. — С. 154.
12. Латинская Америка в новой глобальной расстановке сил. – М., 1996.
13. Миронов Н. Аргентинская демократияв поисках новой двухпартийности (обзор президентских и папрламентских выборов 2007 года) //Сравнительное конституционное обозоение. – 2008. – № 1(62). – С.24-45.
14. Миронов Н. Избирательная система Аргентинской Республики // Избирательноеправо. – 2007.– №1. – С.34–45.
15. МироновН. Особенности конституционного строя Аргентины после демократического переходаи реформы 1994 года // Сравнительное конституционное обозрение. – 2007. – №1. –С.18–33.
16. Неолиберализм в Латинской Америке. Выпуск 1,2. – М., 1995.
17. Переход от авторитаризма к демократии: латиноамерриканскаяспецифика. – М., 1997.
18. Орлов Г.А. Президентские республики в Латинской Америке. – М.:МГИМО, 1995. – 84 с.
19. Странымира. Полный универсальный информационный справочник. — М., 2002. — С. 559.
20. Строганов А.И. Новейшая история стран Латинской Америки: Учебноепособие. – М.: Высшая школа, 2000. – 415 с.
21. Сударев В.П.Организация американских государств обретает авторитет. // Международная жизнь – 1998. – № 6. – С. 38-45.
22. Ткач О.І. Демократичні традиції сучасних політичних систем сучасності. //Актуальні проблеми міжнародних відносин. — Випуск 12. Ч.1У. — 1999. — C.23-31.
23. Ткач О.І. Латинська Америка — деякі аспекти конституційних реформ // ВісникКиївського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія «Міжнародні відносини». — Випуск 12. — 1999. —C. 63-69.
24. Ткач О.І. Модернізація політичних систем країн Латинської Америки(політологічний аналіз) — К.: Ніка-Центр. 2006. — 312 с.
25. Ткач О.І. Політичні партії як фактор демократизації політичного життя країнЛатинської Америки. // Вісник Київського національного університету іменіТараса Шевченка. Серія «Міжнародні відносини». — Випуск13. — 1999. — С.62-65.
26. Хорос В.Г., Миоский Г.Л., Майданик К.Л. и др. Авторитаризм идемократия в развивающихся странах. – М.: Наука, 1996. – 336 с.
27. Шульговский А.Ф. Армия и политика в Латинской Америке. – М.:Наука, 1979. – 556 с.
28. Шумов С.А.,Андреев А.Р. История Латинской Америки.— М., 2003. — 712 с.
29. http://help4mi.narod.ru/c_learn/gol_lat.htm— Латинська Америка — загальні відомості.
30. http://geoman.ru/books/item/f00/s00/z0000017/st014.shtml— Страны и народы — Аргентина.
31. http://violencia.narod.ru/times.html— Аргентина — хроника реальных событий.