--PAGE_BREAK--Педагогічна діяльність впливає на розвиток особистості виконавця, особливо на якості, що реалізуються в спілкуванні. Викладача з великим стажем роботи завжди можна впізнати по тону голосу (вимогливому, власному чи повчальному), міміці (чітко виражає оцінку дій партнера). Він часто категоричний і безапеляційний у висловленнях, схильний до нав’язування власної думки, прагне перебороти опір партнера, не зважаючи на його причини, прагне до зайвої нормативності поведінки тощо. Це наслідки тривалої рольової взаємодії, у якій викладач виступає домінуючою, авторитарною стороною з правом переваги, контролю, оцінки.
Тому для викладача завжди важливо здійснювати самоспостереження за своєю поведінкою у ситуаціях позарольового спілкування, щоб вчасно уловлювати в ній ті зміни, які можуть поступово закріпитися, стати стійким стилем спілкування, призвести до професійної деформації особистості.
Не менш важливо враховувати і ті аспекти педагогічного спілкування, що торкають інтереси того, кого навчають. Специфіка праці педагога полягає (крім усього іншого) ще й у тому, що в ситуаціях взаємодії він має нести подвійне навантаження: не тільки враховувати можливі дії партнера, а й розгортати спілкування так, щоб воно мало навчальний, виховний і розвивальний ефект. Він повинен брати до уваги ті можливі ускладнення, які вихованець може випробувати в процесі спілкування, і брати на себе ініціативу в спілкуванні та відповідальність за взаємодію.
Більш високою є відповідальність за процес взаємодії в шкільного вчителя. Він часто вступає в спілкування з учнем не тільки для розв’язання поточних завдань, а й з певними психотерапевтичними цілями (створення учню можливості для переживання афекту, зняття емоційної напруги, авансування успіху, підвищення самооцінки, формування самоповаги та ін.). Останні дві обставини особливо важливі в спілкуванні з підлітками, у яких стійка самооцінка, як правило, ще відсутня. Тому вони орієнтуються на передбачувані оцінки своїх вчинків авторитетними для них особами (однокласниками, батьками, вчителями та ін.). Оскільки ці оцінки можуть істотно відрізнятися, підліток може втратити опору для самоповаги, болісно реагувати на зауваження на свою адресу. Тому дуже важливо, щоб учитель зберігав з ним контакт, підтримував віру в його сили, навчав переборювати перешкоди в спілкуванні без утрати самоповаги й зниження самооцінки.
Студенти вищих навчальних закладів мають більш високий рівень соціальної зрілості. Вони здатні прийняти на себе деяку частку відповідальності за виникнення конфлікту, менш емоційно травмуються. Однак і серед них може бути не мало осіб, що отримали в школі емоційні травми, які виникли в результаті спілкування з викладачем. У першокурсників труднощі адаптаційного періоду в інституті також можуть обумовити зниження самооцінки і втрату самоповаги. Особливо в цей період вони потребують підтримки з боку викладачів.
Природно, стиль спілкування, що задається викладачем, істотно впливає на ставлення студентів до навчального предмета, який він викладає. Надмірно велика дистанція, яку встановлює викладач між собою й студентами, призводить до того, що учні бояться звернутися до нього за роз’ясненнями, ховають своє нерозуміння. Надмірно близька дистанція, неформальні відносини можуть викликати в студентів ілюзію необов’язковості, небажання глибоко засвоювати навчальний предмет. Конфліктні відносини, що виникають з викладачем, можуть призводити до ігнорування навіть його справедливих вимог. Необ’єктивність викладача до студента, неадекватно занижена оцінка його здібностей і знань, безтактність у спілкуванні можуть викликати глибокі емоційні травми, у результаті чого навіть після закінчення вищого навчального закладу, у самостійній професійній діяльності звертання до відповідного знання може або блокуватися («спрацьовують» захисні психологічні механізми), або актуалізувати сліди пережитого.
Таким чином, спілкування є найважливішим професійним інструментом педагогічної діяльності, що було доведено в дослідженнях А. А. Бодалева, Н. В. Кузьміної, В. А. Кан-Каліка, А. А. Леонтьєва, А. Н. Мудрика, А. И. Щербакової та ін. Усе починається з учителя, з його уміння організувати з учнями педагогічно доцільні відносини як основу творчого спілкування.
Через безпосереднє спілкування педагога з учнем здійснюється найголовніше в педагогічній діяльності — вплив особистості на особистість. У зв’язку з цим комунікативні здібності та вміння педагога набувають ролі професійно значущих. Ефективність професійно-педагогічного спілкування викладача залежить від рівня сформованості його комунікативної культури. Природною основою комунікативної культури є комунікабельність людини.
І. М. Юсупов визначав комунікабельність як психічну готовність людини до організаторсько-комунікативної діяльності. В. А. Кан-Калік характеризує комунікативність як явище багатопланове, що поєднує низку компонентів, серед яких особливе значення мають комунікабельність, соціальна спорідненість, альтруїстичні тенденції.
Під комунікабельністю розуміють здатність відчувати задоволення від процесу спілкування з іншими людьми. Некомунікабельні або малокомунікабельні педагоги швидко втомлюються, відчуваючи психологічні перевантаження, оскільки цей вид активності не властивий їхній природі. Соціальна спорідненість — бажання бути серед інших людей. На думку В. А. Кан-Каліка, соціальну спорідненість треба розглядати як стійкий утвір, пов’язаний з професійно-педагогічною спрямованістю особистості. Третій компонент характеризує комунікативні та альтруїстичні емоції. Серед комунікативних емоцій вирізняють бажання ділитися думками, повагу до учасників спілкування. Альтруїстичні емоції пов’язані з бажанням приносити радість людям, з якими спілкуються, зі співпереживанням радості іншого тощо.
Функціональнішим щодо трактування комунікативності є підхід Ю. Л. Ханіна (див.: Ханин Ю. Л. К вопросу об оценке коммуникативности личности // Общение как предмет теоретического и прикладного исследования. — Л., 1972. — С. 172). Так, комунікативність постає в єдності трьох складових: потреби у спілкуванні, емоційного стану до, під час і після спілкування, комунікативних навичок і вмінь.
Потреби у спілкуванні мають різноманітні джерела. Вони можуть спричинятися намаганням зняти внутрішнє напруження та занепокоєння; дістати схвалення, визнання своєї неповторності та унікальності з боку оточення; уточнити свої уявлення про іншу людину, її здібності, якості; справити активний вплив на напрям думок, установки іншої людини і виявляти піклування про іншого.
Комунікабельність має різні рівні виявлення — від гіпертрофованої (це рівень гіперкомунікативності) до гіпокомунікативності. В першому випадку людина поводить себе докучливо, втомлює, намагається стати центром спілкування, погано усвідомлює позиції партнерів; в протилежному випадку — людина не здатна підтримувати контакт, організовувати зворотний зв’язок зі співрозмовником, який при цьому почуває себе дискомфортно.
Зрозуміло, що ні гіперкомунікативність, ні гіпокомунікативність не відповідають вимогам спілкування педагога. Педагогічне спілкування передбачає наявність таких умінь:
оперативно і правильно орієнтуватися в умовах спілкування, що постійно змінюються;
правильно планувати і здійснювати систему комунікації;
швидко і точно знаходити адекватні комунікативні засоби, що відповідають як творчій індивідуальності педагога, так і індивідуальним особливостям вихованця;
постійно відчувати та підтримувати зворотний зв’язок у спілкуванні.
У зв’язку з цим компонентами професійно-педагогічної комунікативності педагога є (див.: Педагогічна майстерність // За ред. І. А. Зязюна. — К., 1999. — С. 227):
наявність стійкої потреби в систематичному спілкуванні з дітьми в найрізноманітніших сферах;
органічна взаємодія загальнолюдських та професійних показників комунікативності;
емоційне задоволення на всіх етапах спілкування;
наявність здібностей до здійснення педагогічної комунікації;
наявність комунікативних навичок та вмінь.
Сформованість професійно-педагогічного рівня комунікативності є необхідною передумовою становлення всього комплексу педагогічних здібностей вчителя.
Педагог, як і майстер сцени, і більшою мірою, ніж усі інші люди, перебуває на стику двох реальностей, фізичної та психічної. За тілесними вчинками і висловленнями інших людей він уловлює їхню внутрішню сутність і встановлює з нею духовний контакт за допомогою власних висловлень і вчинків.
Найголовнішою позитивною якістю викладача є його професійна компетентність. Секрет успіху — у гарному інформативному змісті, переданому яскравою, зрозумілою, соковитою мовою. Якщо викладачу не вистачає матеріалу для інформації і він починає повторюватися чи говорити про малоістотні питання, втрачає логіку у викладі — увагу аудиторії буде загублено, а викладач ризикує заслужити сумнівну славу пустопорожнього оратора, «водокачки».
Співвідношення між інформативними частинами повідомлення й ілюстраціями до них залежить від аудиторії. Професійна компетентна аудиторія з високим рівнем розумового розвитку, що складається переважно з чоловіків, може одержати задоволення тільки від однієї інформації, викладеної індуктивним способом, що припускає і власну роботу думки, і власні висновки. У менш підготовленій аудиторії доцільно всі основні інформаційні посилки перемежовувати з ілюстраціями, поясненнями, образами, порівняннями. Це робить матеріал досить доступним, що запам’ятовується, цікавим. У таких аудиторіях краще використовувати дедуктивний стиль викладання, що забезпечує велику стабільність і прийнятність інформації. Гарний викладач має відчувати межу, за якою науковий виклад матеріалу переходить у науково-популярне, а зрозуміле пояснення — у розжовування банальних істин. Аудиторію треба поважати, а не підлещуватися до неї, знімаючи з неї навіть невелике інтелектуальне навантаження.
З часів Цицерону відомо також, що структура будь-якого викладення матеріалу перед аудиторією складається з трьох частин: вступ, основна частина та висновок. Для першої і третьої частин можна відвести роль емоційних зачіпок, що не тільки привернуть увагу аудиторії, а й забезпечать дружелюбний контакт із нею. Відомий оратор А. Ф. Коні пропонував на початку лекції привести забавні випадки, комічні непорозуміння, навіть щось екстравагантне, аби заволодіти увагою. Основна частина повідомлення повинна поміститися в рамку з переліком основних змістових тем, розташованих відносно одна одної у певній логічній послідовності. Дейл Карнегі наводить приклади невдалих виступів «вінегретного» асортименту, де всього потроху й усе існує без усякого зв’язку один з одним. На закінчення можна підвести підсумки і обов’язково подякувати аудиторії за співробітництво і допомогу в спільному обговоренні проблеми.
Частою помилкою викладача, особливо недосвідченого, є погане відчуття часу. Іноді воно призводить до надмірно швидкого викладання матеріалу, коли здається, що стрілка завмерла, а говорити більше немає про що. Це викликає непотрібну емоційну напругу, розгубленість і фрустрацію. Частіше ж часу не вистачає, і викладач змушений жужмити матеріал, щоб щось встигнути. Час треба тримати під контролем, а всі три частини повідомлення повинні перебувати в гармонійному сполученні. Основний час треба приділяти основній частині. Крім того, обов’язково треба готувати резервний матеріал, щоб скористатися зайвим часом. Це підсилить авторитет педагога, продемонструє його професійну компетентність.
Д. Карнегі постійно підкреслює необхідність ретельної підготовки викладача чи оратора до публічної промови, аж до репетиції її перед більш простою аудиторією, наприклад, перед своїми родичами. Талантом імпровізатора володіють далеко не всі (лише 0,1 % людей), причому в деяких ситуаціях, наприклад під час читання лекції чи виступу на відповідальній нараді, імпровізація взагалі недоречна. Тому основний секрет успіху полягає в ретельній підготовці матеріалу, підборі цікавих фактів, підпорядкуванні цих фактів логіці викладання й ілюструванні їх яскравими прикладами.
Будь-який викладач знає, що почуття хвилювання і занепокоєння до виступу може змінитися почуттям незадоволеності самим собою, досади на самого себе за упущену можливість. Це може закріпити тривогу й навіть викликати страх публічного виступу. У деяких працях психологів зазначається, що страх публічного виступу знаходиться у верхній десятці після страху смерті, самотності, втрати роботи й друзів. Своїми коріннями ця проблема йде в з’ясування особистісних та соціально-психологічних особливостей, а також тих труднощів спілкування, що заважають прояву природності, легкості у встановленні контактів, довірчості. До таких труднощів належать інтровертність, сором’язливість, підвищена особистісна тривожність, ригідність, низький самоконтроль. Наприклад, в одному з досліджень групам випробуваних різних національностей було запропоновано за певний час встановити якнайбільше контактів і обговорити намічені раніше питання. Найбільші досягнення в цьому були у американок; у німкень, француженок та італійок результат виявився більш скромним. Жительки ж Британських островів виявилися настільки сором’язливими, що так і залишилися стояти в дверях, не ризикуючи навіть підійти до уявлюваного партнера і вручити йому візитну картку.
Найголовніші якості педагога не обмежуються знанням свого предмета. Він — митецький комунікатор. Володіючи власним тілом, обличчям, інтонацією тощо, учитель керує враженням, яке справляє на оточення. І в той же час, як свідчать дослідження, 45 % молодих учителів вважають, що їм не даються контакти з учнями.
Самі вчителі, як доводять дослідники, не завжди усвідомлюють свою провідну роль в організації контактів. З появою труднощів у спілкуванні близько 25 % з них вважають, що ускладнення «виходять від учнів», є наслідком їх невихованості. Залишається лише шкодувати, що наставник не визнає свого «внеску», причому значного, у створенні потенційно конфліктної ситуації (див.: Мальковская Т. Н. Учитель — ученик).
Вчителю треба рахуватися зі сподіваннями своїх колег, адміністрації школи, учнів та їхніх батьків — сподіваннями, які звичайно не збігаються між собою. Учитель — людина маргінальна. За образним висловом В. Б. Ольшанського, це — коли одна нога знаходиться в човні, а інша на березі. Балансувати важко, але треба [62, с. 200].
Незважаючи на загальновідому істину: «переконливість педагога не пропорційна гучності його голосу», — багато педагогів використовують у педагогічному спілкуванні вульгарний лемент. Нерідко педагогічне спілкування підмінюється повчальним марнослів’ям вчителя, що викликає в учнів тільки одне бажання: скоріше дочекатися його кінця.
Серйозної уваги заслуговують рекомендації В. А. Сухомлінського про способи спілкування на заняттях. Він виступав проти зайвого порушення психіки учнів підвищеним тоном, напругою, проти перевантаження мови вчителя інформацією, проти непотрібних повторів і запитань.
Неправильне педагогічне спілкування народжує страх, непевність, ослаблення уваги, пам’яті, працездатності, порушення динаміки мови і, як наслідок, появу стереотипних висловлень школярів, тому що в них знижується бажання й уміння думати самостійно, збільшується конформність поведінки. Кінець-кінцем народжується стійке негативне ставлення до вчителя, а тому й до предмета. Така от пригніченість предметом — насправді ж учителем — для деяких школярів триває впродовж багатьох років. Відчуження замість радості. І це на уроках мови й літератури, історії й математики.
Спілкування вчителя з учнями повинно знімати такого роду емоції, викликати радість збагнення, спрагу діяльності, сприяти «соціально-психологічній оптимізації навчально-виховного процесу» (А. А. Леонтьєв).
Забезпечення правильного стилю спілкування педагога, дотримання ним педагогічного такту в будь-якій діяльності вимагають розвинутих комунікативних умінь, до яких А. А. Леонтьєв відніс такі:
володіння соціальною перцепцією, чи «читання по обличчю»;
розуміння, тобто адекватне моделювання особистості учня, його психічного стану тощо за зовнішніми ознаками;
уміння «подавати себе» у спілкуванні з учнями;
уміння оптимально будувати власну мову в психологічному плані, тобто уміння мовного спілкування, мовного і немовного контакту з учнями (Див.: Леонтьев А. А. Педагогическое общение. — С. 34).
Особлива увага звертається на розвиток здатності вступати в контакт, організовувати співробітництво в процесі спілкування. Розкриттю цих аспектів комунікативних умінь присвячено багато книг, зокрема А. Б. Добровіча, В. Леві, В. А. Кан-Каліка, Д. Карнегі та ін.
Наявність здібностей є важливою умовою ефективного виконання кожної, у тому числі й педагогічної, діяльності. Педагогічні здібності вказують на особливості протікання психічних процесів, що сприяють успішній педагогічній діяльності. Дослідження багатьох авторів, що вивчали педагогічні здібності, дозволяють назвати провідні здібності особистості до педагогічної діяльності:
продолжение
--PAGE_BREAK--