--PAGE_BREAK--Сім'я — це соціальна група, яка складається з чоловіка та жінки, котрі перебувають у шлюбі, їх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками з подружжям, кровних родичів і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей. Сім'я завжди виступає моделлю конкретного історичного періоду розвитку суспільства, відображає його економічні, моральні й духовні суперечності.
Сім'я як соціальний інститут перебуває у стані гострої кризи, що, звичайно, негативно впливає на виконання нею основних функцій, тобто на життєдіяльність сім'ї: матеріально-економічне забезпечення, житлово-побутові умови. Це, в свою чергу, створює певний морально-психологічний клімат, який впливає на духовність сім'ї, виховання дітей, організацію вільного часу членів сім'ї.
Державна політика, спрямована на підтримку молодої сім'ї, знайшла своє вираження у Законі про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні, галузевій програмі Мінмолодьспорту України щодо поліпшення становища молодих жінок, сім'ї, завдяки якій передбачається здійснити заходи, спрямовані на поліпшення становища молодої сім'ї, її соціальний захист. Ці завдання реалізуються за допомогою соціальних служб для молоді, створених на початку 90-х років.
Складність ситуації, у якій перебуває зараз молода сім'я, негативні явища, що мають місце в молодіжному середовищі (алкоголізм, наркоманія, захворювання, що передаються статевим шляхом) позначаться і на якісному відтворенні населення.
Несприятливі життєві умови подружжя, а також дітей зумовлюють депресивні стани, емоційне перенапруження, дефіцит позитивних емоцій, стресові ситуації. До останніх можуть призводити невміння раціонально вирішувати матеріально-економічні та житлово-побутові проблеми, сексуальна дисгармонія, конфліктність, що прогресує на основі алкоголізму, аморальної поведінки, наявності у членів сім'ї таких якостей особистості, як ревнощі, надмірна образливість, егоїзм, небажання поступатись власними інтересами, зручностями заради ближнього.
Останнім часом у сім'ях, особливо молодих, спостерігається багато розлучень. Збільшується кількість неповних сімей, діти у таких сім'ях не мають належного матеріального забезпечення. Крім того, виховання дитини одним з батьків, переважно матір'ю, негативно відбивається на формуванні особистості як хлопчика, так і дівчинки.
Одним з основних об'єктів соціальної роботи виступають молода сім'я та сім'ї, які мають проблеми у сімейному вихованні, сім'ї, які за особливостями своєї життєдіяльності потребують соціальної підтримки, допомоги, реабілітації. Це неблагополучні, багатодітні, студентські сім'ї, сім'ї мігрантів та біженців, сім'ї з дітьми і батьками-інвалідами, сім'ї з нестандартною дитиною, бідні й малозабезпечені сім'ї, сім'ї одиноких та неповнолітніх матерів та ін. Соціальна робота з молодими сім'ями полягає у забезпеченні соціальної профілактики сімейного неблагополуччя; здійсненні системи заходів, спрямованих на запобігання аморальній, протиправній поведінці дітей та молоді; наданні соціальної допомоги та послуг з метою реалізації програми роботи з молодою сім'єю; наданні допомоги батькам у розв'язанні складних питань сімейного виховання; здійсненні соціальних послуг, здійсненні соціальної реабілітації. Соціальна робота з сім'єю — це система взаємодії соціальних органів держави і суспільства та сім'ї, спрямована на поліпшення матеріально-побутових умов життєдіяльності сім'ї, розширення її можливостей у здійсненні прав і свобод, визначених міжнародними та державними документами, забезпечення повноцінного фізичного, морального й духовного розвитку усіх її членів, залучення до трудового, суспільно-творчого процесу.
Мета соціальної роботи з сім'єю — це соціальна профілактика, соціальна допомога, соціальний патронаж, соціальна реабілітація, надання їй соціально-психологічної, психолого-педагогічної, соціально-медичної, юридичної, інформативно-консультативної, психотерапевтичної допомоги та підтримки з метою вдосконалення її життєдіяльності.
Завдання соціальних служб для молоді у роботі з сім'єю — надання конкретної індивідуальної допомоги сім'ї й молоді, яка збирається укласти шлюб, з метою раціональної організації внутрі- та позасімейного спілкування, планування сім'ї, життєдіяльності та відпочинку, спілкування сім'ї з оточуючим середовищем, навчання раціонального розв'язання та подолання складних сімейних колізій, виховання дітей, а також профілактична робота з запобігання розлучень та ін.
Одним з важливих принципів роботи з сім'єю є принцип самозабезпечення сім'ї, тобто надання їй соціальної допомоги з метою пошуку і стимуляції її внутрішніх резервів, які допоможуть сім'ї вирішити власні проблеми.
Соціальна робота з сім'єю спрямовується на всю сім'ю в цілому, а також на окремих її членів (дітей, батьків, подружню пару, інших членів родини). У процесі такої роботи вирішується питання раціональної організації внутрісімейного спілкування, нормалізації життєдіяльності і відпочинку сім'ї та окремих її членів, спілкування з оточуючим середовищем, допомога надається у раціональному розв'язанні складних сімейних колізій, конфліктів, знімаються стреси.
Питання сімейної психотерапії є найбільш складним у реалізації в діяльності соціальних педагогів. Робота у цьому напрямі передбачає соціальну реабілітацію сімей з дисгармонією у сімейних взаємостосунках, наявністю конфліктних ситуацій, де члени сім'ї зловживають алкоголем, наркотичними речовинами, мають різні види нервових захворювань, що створює загрозу для стабільності сім'ї. Існують сім'ї, які потребують соціально-психологічної допомоги внаслідок тимчасових або затяжних труднощів (серйозні тривалі захворювання членів сім'ї, майнові втрати, нервово-психічні захворювання, різні акцентуації в характерах подружньої пари та ін). Подружня психотерапія має в основному індивідуальний характер і зорієнтована лише на одну подружню пару та її проблеми, допомагає досягти гармонії у взаємостосунках та врегулюванні подружніх взаємин даної сім'ї.
Основні структури, що застосовуються, — це консультпункти, кабінети екстреної психологічної допомоги, телефон довіри, тренінгові центри. І саме завдяки їх функціонуванню проводяться тестування, анкетування, психоемоційні тренінги, бесіди-консультації та ін.
Така робота передбачає допомогти людям знайти душевну рівновагу, почуття безпеки, навчити їх долати стресові ситуації, труднощі, поважати і розуміти себе та близьких людей. Родина є найголовнішим інститутом соціалізації, через який дитина засвоює основні соціальні знання, здобуває моральні вміння й навички, сприймає цінності та ідеали, необхідні їй для життя в суспільстві. Саме родина покликана забезпечити основні базові потреби дитини: фізіологічні потреби, потребу в безпеці, потребу в любові та повазі.
Однак далеко не завжди родина виконує життєво важливі для розвитку й соціального становлення дитини функції. Такі родини поєднуються поняттям «проблемні родини». Для таких родин характерні: конфліктність, неврегульовані стосунки між членами родини, педагогічна неспроможність та аморальна поведінка батьків, пияцтво, наркоманія і, як наслідок, збідніння соціально-комунікативних зв'язків дитини не тільки з родиною, а і з суспільством у цілому. Робота з родиною — справа делікатна, має свої особливості. Задача соціального педагога полягає в тому, щоби створити в родині відчуття безпеки. Він повинен бути твердо впевнений у правильності своїх дій, бути здатним чітко викласти свої цілі та задачі, над якими збирається працювати.
Робота соціально-педагогічної служби школи спрямована на забезпечення життєво важливих потреб дитини, захист її базових прав.
Технологія роботи з проблемними родинами містить у собі три рівні:
профілактичний (підвищення педагогічної освіти й освіти батьків);
діагностичний (збір достовірної інформації про родину, організація зустрічі з нею, забезпечення зворотного зв'язку);
реабілітаційний (система заходів, спрямованих на найшвидше та повне відновлення повноцінного функціонування родини).
Виходячи з досвіду роботи з родиною, усі зусилля соціально-педагогічної служби необхідно скоординувати на тих напрямах допомоги та захисту, в яких родина відчуває найбільші ускладнення. Своєчасність виявлення родин, особливо дітей, що потребують державної допомоги та підтримки, — першочергова задача колективу школи. З огляду на те, що рівень вихованості, ідейної й духовної спрямованості дітей із проблемних родин не досить високий, взаємодія із соціальним педагогом, а через нього — з інспектором у справах неповнолітніх, повинна здійснюватися систематично. Необхідно планувати також організацію зустрічей учнів із працівниками міліції з метою профілактики первинних порушень, наркоманії, уживання алкоголю й інших антисоціальних явищ. Крім того, ці бесіди спрямовані на підвищення пильності підлітків під час перебування на вулиці, пізнього повернення додому й т.д. Разом з радою профілактики необхідно взяти під контроль не тільки учнів, які стоять на обліку в комісії зі справ неповнолітніх, а і схильних до правопорушень; сприяти зайнятості цих учнів у позаурочний (вечірній) час: спортивні секції, гуртки, участь у підготовці вечорів, спортивних змагань.
Соціально-педагогічна служба школи постійно засвоює й випробує нові методи та прийоми роботи з родиною. Надаючи допомогу іншим людям, необхідно пам'ятати, що деяким родинам, що ще можуть справитися зі своїми проблемами, потрібні підтримуючі послуги, а родинам, що не у змозі самостійно вийти із кризової ситуації, потрібні захисні послуги. Допомогу якого би виду ми не надавали родині, конкретній людині, необхідно визнавати та поважати їхні права як особистостей, ураховувати індивідуальність їх внутрішнього світу. [21]
Все те, що дитина отримала у своїй сім`ї, вона несе у собі, як зернятко, і що з цього зернятка виросте залежить від подальшого впливу на дитину у дитячому садку та школі. Вчасною корекцією проблем займаються соціальні педагоги у цих навчальних закладах.
Важливу роль у становленні особистості відіграє період дошкілля. Саме цей період є сенситивним для формування первинного світогляду дитини, самосвідомості, розвитку соціальних властивостей тощо.
Відповідно до ст.9 закону України «Про дошкільну освіту» дитина має право здобувати дошкільну освіту як у дошкільному навчальному закладі, так і в сім'ї, за допомогою родини або педагогів. [1]
Тому важливим є питання модернізації змісту дошкільної освіти, впровадження інтегрованого підходу до розвитку дітей дошкільного віку, розробка методичних матеріалів для вихователів, соціальних педагогів, батьків, які виховують дітей дошкільного віку. [14]
Одними з пріоритетних напрямів у розвитку дошкільної освіти фахівці вважають: введення в систему дошкільної освіти соціально-педагогічного патронату, що дасть змогу охопити дошкільним вихованням дітей, які за станом здоров'я не можуть відвідувати дитячий садок; відкриття соціальних груп загального розвитку та створення умов для перебування з однолітками і здобуття дошкільної освіти, ранньої адаптації дітей з вадами фізичного або розумового розвитку; забезпечення безоплатного утримання у садках дітей із соціально незахищених сімей підвищення рівня педагогічних працівників та поповнення галузі новими кваліфікованими кадрами тощо. [3]
У ст.11 Закону України «Про дошкільну освіту» визначено, що повноваженнями дошкільного навчального закладу є задоволення потреб громадян, які проживають на відповідній території, надання дошкільної освіти, здійснення соціально-педагогічного патронату, забезпечення взаємодії з сім'єю, поширення серед батьків психолого-педагогічних та фізіологічних знань про дітей дошкільного віку. [1]
Про актуальність соціально-педагогічного патронату на сучасному етапі, можливість уникнення проблем, що призводять до напруження і загострення міжособистісних стосунків, порушення родинних зв'язків, послаблення інституту сім'ї в цілому, йдеться у листі Міністерства освіти і науки України «Про здійснення соціально-педагогічного патронату».
Під терміном «соціально-педагогічний патронат сім'ї» передбачається система гуманітарних послуг і заходів, спрямованих на полегшення пристосування сім'ї та її членів до вимог суспільства, допомогу у вихованні дітей, подолання та профілактику міжособистісних конфліктів у родині, захист прав дітей.
У документі визначено мету соціально-педагогічного патронату сім'ї, основні завдання, які полягають в організації цілеспрямованої фахової допомоги сім'ї у вирішенні її психолого-педагогічних та соціальних проблем; формуванні соціально-педагогічної компетенції сім'ї; забезпеченні всебічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб, формуванні в неї моральних норм та створення умов для її соціалізації; наданні комплексної психолого-педагогічної, корекційно-розвивальної допомоги дітям дошкільного віку, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, тривалого лікування та реабілітації; здійсненні допомоги у створенні доцільних психолого-педагогічних умов виховання дитини відповідно до її віку, індивідуальних особливостей та потреб своєчасного і всебічного розвитку тощо. Крім того, розкрито основні функції соціального педагога, окреслено зміст та форми роботи з дітьми та родиною.
Соціальний педагог у дошкільному навчальному закладі — новий тип педагога. Він допомагає вихованцю зрозуміти навколишній світ, піклується про формування моральних, загальнолюдських цінностей, аналізує процес формування особистості, як соціальний процес, процес розвитку її нахилів та здібностей.
Соціальний педагог може стати посередником між Центрами розвитку дітей з особливими потребами та дошкільним навчальним закладом, створювати сприятливе розвивальне навчально-ігрове середовище для дітей з особливими потребами, забезпечувати умови для проведення спільних занять із здоровими дітьми в ДНЗ, задовольняючи освітні потреби всіх дошкільників, сприяти ефективному співробітництву педагогів, батьків та фахівців різного профілю.
Таким чином, діяльність соціального педагога дошкільного навчального закладу може здійснюватись за такими напрямами:
педагогізація соціально-культурного середовища мікрорайону;
здійснення соціально-педагогічного патронату дітей мікрорайону, які не відвідують дошкільний навчальний заклад;
забезпечення педагогічного всеобучу батьків та інших членів родини (дідусів та бабусь), опікунів, прийомних батьків, усіх, хто причетний до виховання дітей;
допомога родині у вихованні дітей відповідно до запитів батьків та особливостей виховання в конкретній родині;
організація змістовного дозвілля дошкільнят в ДНЗ та мікрорайоні;
робота з попередження насильства в сім'ї над дітьми та робота з дітьми, які зазнали насильства;
робота з дітьми з особливими потребами та їхніми батьками, створення сприятливого навчально-розвивального інклюзивного середовища;
супровід процесу адаптації дитини та батьків до дошкільного навчального закладу;
визначення психологічної готовності дітей до навчання в школі;
посередницька роль у взаєминах дитини, родини з освітніми, соціокультурними закладами мікрорайону. [14]
Після дитячого садку дитина потрапляє у школу. На цьому етапі розвитку людини дитина вже має свій характер і вміє його проявляти. Вона частково усвідомлює своє місце у світі. Не всі діти у цьому віці можуть за себе «постояти», гарно себе відчувати поряд з іншими, за відсутності поряд батьків та близьких людей. Тому досить часто виникає дезадаптація.
Серед глобальних проблем оздоровлення суспільства особливе і дуже важливе місце займає створення й запровадження в педагогічну практику працюючої системи профілактики і корекції соціально-психологічної та шкільної дезадаптації дітей. Труднощі у пристосуванні до умов шкільного навчання — одна з найгостріших проблем, з якою останнім часом усе частіше стикаються соціальні педагоги.
Навчально-виховна практика свідчить про те, що кількість школярів з ознаками адаптаційних порушень останнім часом значно зросла і продовжує збільшуватися. За узагальненими даними 25-30% дітей не справляються з опануванням соціальної ролі учня.
Проблема визначення феноменології соціальної та шкільної дезадаптації підлітків і вибору доцільних стратегій соціально-педагогічної та психологічної підтримки дезадаптованих школярів набирає все більшої актуальності і потребує детального вивчення та аналізу.
Явище протилежне адаптації — дезадаптація — трактується науковцями як процес, пов'язаний з переключенням з одних умов життя й відповідно, звиканням до інших.
продолжение
--PAGE_BREAK--Вчені Г.Ф. Кумаріна, М.Е. Вайнер, Ю.Н. В'юнков, І.Ф. Дємєнтьєва, Р.В. Овчарова, Н.Ю. Максимова, Л.В. Дзюбко та ін. доводять, що діти відчувають стан дезадаптації при систематичному шкільному навчанні, причому вже на ранніх його етапах.
Серед найбільш універсальних проявів дезадаптації називають емоційні порушення, невротичні реакції та стани, проблеми важковиховуваності та труднощів у навчанні, медико-біологічні, патохарактерологічні та соціопатичні дисфункції, які ускладнюють процес соціальної адаптації в будь-якому.
Однак, під час дослідження шкільної дезадаптації звертається увага на окремі аспекти цього явища, наприклад, стомлювання, поведінкові порушення, неуспішність і труднощі у навчанні, без достатнього урахування всього комплексу соціальних та психолого-педагогічних механізмів, які визначають зміст і спрямованість дезадаптаційного процесу, і знання яких дає змогу моделювати адекватні стратегії подолання дезадаптації в шкільному віці.
У соціально-педагогічному розумінні адаптація трактується як формування найбільш адекватних стереотипів поведінки в умовах змінюваного мікросоціального середовища.
Не варто плутати шкільну дезадаптацію з соціально-психологічною. Поняття «соціально-психологічна дезадаптація» охоплює широке коло порушень, які можуть виникнути у дитини під дією різноманітних складних соціальних умов, обставин її життя й розвитку (фактичне або соціальне сирітство, розлучення чи конфлікти в сім'ї, зміна місця проживання або звичної обстановки, тривала хвороба, фізичний недолік та ін). Шкільною ж дезадаптацію можна вважати лише ті порушення і відхилення, які виникають у дитини у результаті шкільних впливів, або є спровокованими школою, тобто прямо або опосередковано пов'язані з навчальною діяльністю, навчальними успіхами, поведінкою дитини в школі і вдома під час виконання домашніх завдань.
Шкільну дезадаптацію можна розглядати як процес, як прояв і як результат. Для дезадаптації як процесу характерне зниження адаптивних можливостей дитини в умовах школи. Дезадаптація як прояв — це характеристика нетипової поведінки та емоційно-психологічного стану учня в школі і поза нею. Нарешті, дезадаптація як результат є свідченням того, що поведінка, стосунки і результативність навчання дитини не відповідають тим нормам, які характерні для неї (її ровесників) у даних умовах життєдіяльності.
У цілому спостерігається безумовна залежність адаптивності від фізичного, психічного, морального здоров'я дитини.
Аналіз психолого-педагогічної літератури, спостереження вчителів свідчать про те, що дезадаптація як психолого-педагогічний феномен спостерігається у значної кількості школярів України та інших країн, незалежно від рівня економічного розвитку. Мова йде про те, що значний відсоток сучасних учнів початкової школи — від 20% до 56% — відчувають яскраво виражені труднощі у пристосуванні до шкільного життя.
Проведеним аналізом вчених виявлено такі показники шкільної дезадаптації в молодшому шкільному віці:
відхилення у психосоматичному розвиткові і здоров'ї (13% учнів);
недостатній рівень соціальної і психолого-педагогічної готовності до школи (9% учнів);
нездатність засвоїти роль учня, усвідомити вимоги і норми шкільного життя (11,5% учнів);
негативне ставлення до навчання (5% учнів);
несформованість психофізіологічних і психологічних основ навчальної діяльності (16% учнів);
"інтелектуальна пасивність" (7% учнів);
труднощі у засвоєнні навчального матеріалу, знижена здатність навчатися, відставання у темпі діяльності (6% учнів);
знижена працездатність, висока втомлюваність (8,5% учнів).
У середньому і старшому шкільному віці дезадаптація набуває наступних ознак:
відхилення у психосоматичному розвиткові і здоров'ї (27% учнів);
неприйняття вимог і норм шкільного життя (14% учнів)
недостатня сформованість психофізіологічних і психологічних основ навчальної діяльності (3,5% учнів);
прогалини у знаннях, які спричиняють труднощі у подальшому засвоєнні матеріалу (53% учнів);
"інтелектуальна пасивність" (18% учнів);
знижена працездатність, висока втомлюваність (10% учнів);
конфліктність та інші девіантні прояви (12,5% учнів).
Встановлені на основі соціально-педагогічного обстеження сім'ї причини дезадаптації підлітків були розподілені на чотири основні групи:
несприятлива соціально-психологічна ситуація для розвитку в сім'ї (діагностовано у 21,4% дезадаптованих школярів);
неповна сім'я (8%);
дистантна сім'я (3,2%);
важке матеріальне становище сім'ї (3%).
Крім того, з'ясовано, що значна кількість випадків соціальної і шкільної дезадаптації (14,7%) зумовлена поєднанням кількох названих негативних факторів. Наприклад, у 3,6% дезадаптованих учнів живуть у неповних сім'ях, де асоціальний спосіб життя матері або батька призводить до украй важкого матеріального становища, що у свою чергу стає причиною занедбаності дітей, їх жебракування і бродяжництва, ослаблення психосоматичного здоров'я, систематичного невиконання домашніх завдань, пропусків уроків.
Украй несприятливими для розвитку особистості дитини є поєднання ворожого ставлення з боку педагогів і батьків, авторитарного характеру навчання і виховання та позиції дитини, що проявляється або у бездіяльності, або у протидії виховним заходам. [19]
Р. Овчаровою виділені соціально-педагогічні ситуації, які породжують дезадаптацію. До них віднесені ситуації «взаємної байдужості», «односторонньої симпатії», «взаємної агресії», «пригнічення активності дитини», "інфантилізації дитини". [9]
Соціальний педагог, здійснюючи підтримку дезадаптованих школярів має бути здатним реалізувати наступні виробничі функції: правозахисну, профілактично-дослідницьку, консультативну, комунікативну, організаторську, прогностичну, проективну, освітньо-методичну, науково-дослідницьку, корекційну, реабілітаційну.
Реалізація даних функцій потребує від нього здатності до розв'язання професійних, соціально-виробничих та соціально-побутових задач, таких як знаходження способів контакту з дітьми і дорослими; вибір способів проведення консультування, орієнтація на вікові особливості та ступінь адаптованості в суспільстві; цілеспрямована та планомірна діяльність з колективом школярів та вихованців різних загальноосвітніх та спеціальних закладів; детальне вивчення особистості, виявлення позитивних і негативних сторін її розвитку, проявів дезадаптації, розпізнавання причин недоліку або відхилень у поведінці індивіда з метою їх усунення; визначення завдань, форм, способів вирішення особистісних і соціальних проблем, застосування технологій соціального захисту і соціальної допомоги, реалізації прав і свобод особистості вихованця, використання законів і правових актів з метою надання допомоги і підтримки дітей, їхнього захисту; подолання негативних явищ в мікросоціумі, ослаблення антисоціальних впливів на дітей та підлітків, вироблення механізмів протидії віктимогенних чинників; виявлення житлово-побутових проблем вразливих категорій населення та дезадаптованих дітей, підлітків, молоді; творчий аналіз теорії та практики, критична переробка різних напрямів у соціально-педагогічній та психологічній науках, їх врахування при розробці моделей, алгоритмів та технологій соціально-педагогічної діяльності. [19]
Н.Ю. Максимова визначила, що складовими корекції дезадаптованої поведінки підлітків у загальноосвітній школі є система багатостороннього оцінювання, корекція рольових позицій дитини в сім'ї, рання професійна орієнтація, зміна соціальної ситуації розвитку. [7]
У зв'язку з цим соціальний педагог повинен своєчасно виявляти інтереси й потреби дітей та підлітків, створювати умови для розвитку їх талантів, здійснювати корекцію різних видів девіацій, надавати консультативну допомогу школярам та їх вихователям, організовувати групову тренінгову та терапевтичну, виховну, корекційну та реабілітаційну роботу з неповнолітніми, попереджувати формування дисгармонійних стосунків школярів з оточуючими.
Допомогти дезадаптованій дитині нейтралізувати патогенний вплив соціуму, полегшити її адаптивне самосприйняття й самоствердження у ситуації шкільного життя покликаний соціальний педагог та психолог що є посередником між учнями та значущими для них дорослими. До здійснення цієї діяльності учителі, соціальні педагоги і психологи повинні бути спеціально підготовлені. [19]
Закінчивши школу, вже будучи майже дорослою людиною, дитина стикається з проблемою вибору професії. Таким чином завершується перша стадія процесу соціалізації.
Соціалізація — це безперервний процес, який триває все життя. Він розпадається на етапи (дотрудова, трудова, післятрудова соціалізація), кожний з яких «спеціалізується» на розв’язанні завдань, без опрацювання яких наступний етап може не настати, може бути деформований чи затриманий. Сьогодні на стадії дотрудової соціалізації молода людина стикається з серйозними проблемами. Саме на цій стадії (період юнацької соціалізації) проходить процес вибору професії — вибору, по суті, життєвого шляху, вибору долі, тому завдання дотрудової соціалізації стають найбільш значущими, проблема їх вирішення загострюється.
За даними регіональних органів з праці, які склали приблизний список дефіцитних спеціальностей, першу десятку посідають в основному робітничі спеціальності та професії сфери послуг. Але випускники шкіл наполегливо кілька років поспіль на перше місце ставлять професії юриста, економіста, менеджера. Більшість випускників не мають чіткої життєвої перспективи, більш ніж 30% перебувають у стані стресу, одна з причин якого — почуття соціальної незахищеності. Більша частина випускників вищих і середніх спеціальних навчальних закладів останніми роками стають спеціалістами професій, на які немає попиту на підприємствах та в організаціях, тому вони змушені працювати не за фахом. Зникла налагоджена система просвітницько-виховної роботи школи щодо трудового напряму виховання. У здійсненні профорієнтаційної роботи спостерігається заміна постійної цілеспрямованої роботи епізодичним проведенням взаємно неузгоджених заходів, особливо на завершальному етапі навчання.
Слід зазначити, що зміст, форми й методи профорієнтаційної роботи в школі на сьогодні не забезпечують досягнення основної мети професійної орієнтації — формування в старшокласників готовності до професійного самовизначення. Перешкодою для успішного розвитку профорієнтації є те, що вона, як правило, розрахована на деякого середнього учня; відсутній індивідуальний, диференційований підхід до особистості школяра; профорієнтаційна робота має переважно декларативний характер, не надаючи можливості кожному спробувати себе в різних видах практичної діяльності тощо. [5]
З огляду на обставини, які склалися, саме на соціального педагога покладається відповідальність за майбутнє підростаючого покоління, за його професійне самовизначення.
Але, нажаль, на сьогодні відсутня продумана, педагогічно обґрунтована система профорієнтаційної діяльності соціального педагога в загальноосвітній школі.
Разом з тим вибір професії — це важлива ланка в професійному становленні. Саме професія надає можливості людині задовольнити основну гамму її потреб, реалізувати себе як особистість.
Від правильного, свідомого вибору професії виграють і особистість, і держава. Людина, задоволена професійною діяльністю, може досягти великих успіхів, вона — висококваліфікований спеціаліст, фахівець.
Соціальний педагог має дати можливість учням:
ознайомитись з сучасними видами виробництва, станом ринку праці, потребами господарського комплексу у кваліфікованих кадрах, змістом і перспективами розвитку ринку професій, формами та умовами їх освоєння, вимогами, які висуваються до людей певних професій, можливостями професійно-кваліфікаційного росту й самовдосконаленням у процесі трудової діяльності;
надати допомогу в професійному самовизначенні з метою прийняття свідомого рішення про вибір професійного шляху з урахуванням психологічних особливостей і можливостей особистостей, а також потреб суспільства;
надати рекомендації про можливі напрямки професійної діяльності, які відповідають психологічним, фізіологічним особливостям учня, на основі результатів психологічної, психофізіологічної і медичної діагностики;
визначити професійну придатність учня до конкретної професії. [18]
Поряд з розвитком економічного та соціального становища в Україні, у нашому суспільстві ще досі актуальними і відкритими залишаються питання, пов'язані з вирішенням проблем людей з особливими потребами. Ця категорія населення і надалі зберігає статус «уразливої», тому потребує все більшої уваги як з боку урядових та неурядових структур, так і суспільства загалом до надання реальної допомоги у вирішенні питань, пов'язаних з її соціальною адаптацією в суспільстві.
Як відомо, в Україні діють спеціалізовані школи та навчально-реабілітаційні центри для дітей з особливими потребами. Однак по їх закінченні молода особа, а разом з нею і уся сім'я опиняється перед запитанням: а що робити далі? З причини власної неповносправності їм закритий шлях до вищої освіти та професійної діяльності. Нажаль, у нас досить низький кількісний показник закладів дозвілля для розумово неповносправної молоді, тому більшість з них залишається поза увагою суспільства. [15]
Як науковий термін слово «реабілітація» вже давно увійшло в широкий вжиток. Його використовують у психології, соціальній педагогіці, юриспруденції, політології, спорті, медицині.
У соціальній педагогіці, яка досліджує та вирішує проблеми соціалізації особистості, більша частина понять, у тому числі й «реабілітація», в теорії соціальної роботи використовується з прикметником «соціальний» (від лат. — socialis — суспільний) — «соціальна реабілітація». [10]
«Коротка медична енциклопедія» дає визначення реабілітації як «відновлення порушених функцій організму та працездатності інвалідів, що спрямоване на найбільш ефективне та якомога раннє повернення хворої людини до суспільно корисної праці». [8]
На захист прав людей з особливими потребами, які внаслідок інвалідності та непрацездатності стикаються з труднощами та перешкодами для участі в житті суспільства, спрямовані «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів», що було затверджено 20 грудня 1993 р.48 сесією Генеральної Асамблеї ООН.
В них реабілітація визначається як процес, що має на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного і соціального рівня діяльності та максимально його підтримувати, надавши їм, таким чином, можливість змінити своє власне життя та розширити рамки незалежності.
В документі зазначається, що забезпечення для інвалідів рівних можливостей брати участь в житті суспільства є головним принципом реабілітаційного процесу, а соціальна інтеграція — його метою.
Л.Г. Коваль, І.Д. Звєрєва, С.Р. Хлєбік, розкриваючи зміст програми соціальної реабілітації дітей-інвалідів і молодих інвалідів, що розроблена Українським державним центром соціальних служб для молоді, підкреслюють, що важлива частина роботи по соціальній реабілітації інвалідів перебуває за межами спеціальних програм, таких як медична реабілітація (відновна терапія і реконструктивна хірургія з поступовим протезуванням), професійна реабілітація (професійне навчання або перекваліфікація, раціональне працевлаштування); соціально-побутова реабілітація (соціально-побутове влаштування та обслуговування). [25]
Сучасна система соціально-педагогічної роботи з молодими інвалідами поступово набуває нового змісту, форм та функцій. Так, замість традиційного підходу до хворої людини як до безпомічного об‘єкта виховання та лікування, на перший план висувається концепція «культурного плюралізму», в основу якої закладено гуманістичну ідею про права та потенційні можливості кожного індивіда на рівних засадах з іншими брати активну участь у житті суспільства.
Йдеться про створення оптимальних умов для незалежного життя інвалідів, що, врешті решт, має бути об‘єктивною основою для виявлення особистісної своєрідності, індивідуальної неповторності та унікальності кожного з них.
Зрозуміло, що культурне становлення особистості можливе лише за умови вільного, повноцінного розвитку людини, коли її існування перетворюється із підтримки, збереження та відтворення життя в його активне здійснення, із задоволення обмежених біологічних потреб — у становлення нових творчих, духовних потреб. У цьому контексті особливої гостроти набуває проблема соціально-культурного розвитку молоді, збагачення її духовної культури, створення умов для реалізації ідеалів, позаматеріальних потреб та інтересів, в основу яких закладено гуманізм, свободу, індивідуальність, творчість.
продолжение
--PAGE_BREAK--