Формування особистості молодшого школяра в однодітних сім ях

Вступ

Актуальність дослідженняпояснюється визначенням родинного виховання, як одного із пріоритетних напрямків реформування освіти, декларованого Державною національною програмою Освіта (Україна ХХІ століття). Саме в сім’ї закладаються основи формування особистості, вона є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства [18, с.123-128]. Виховання в сім’ї є першоосновою розвитку дитини як особистості. На це вказує ст. 59 Закону України «Про освіту». В статті йдеться про те, що батьки і особи, які їх заміняють, зобов’язані постійно дбати про фізичне здоров’я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей; сприяти здобуттю дітьми освіти у закладах освіти або забезпечувати повноцінну домашню освіту відповідно до вимог щодо її змісту, рівня та обсягу.

Сім’я завжди є моделлю конкретного історичного періоду розвитку суспільства, відображає його економічні, моральні й духовні суперечності. Тому сучасні економічні перетворення, демографічні проблеми, криза в політиці, культурі – все це відбивається на життєдіяльності сучасної сімї, при цьому поглиблюється її дезорганізація.

Сім’я виступає домінуючим інститутом у формуванні особистості дитини. Причому тільки та сім’я має позитивний вплив, яка допомагає дитині відчувати себе рівноправним членом сімейного колективу, де її люблять; вона має у сім’ї права і обов’язки; до її потреб ставляться з розумінням.Саме в такиїх сімях діти найбільше цінують поради і допомогу батьків, наслідують їх особистий приклад. У нормальній сімейній обстановці дитина виростає доброзичливою, гуманною, спокійною, здатною до співчуття, оптимістичною, добрим товаришем, з почуттям гумору, має тверді етичні правила.

У суспільстві зростає соціальна цінність сім`ї у вихованні та розвитку особистості дитини. Для більшості людей сім`я сьогодні являє собою необхідний життєвий осередок, який захищає індивіда від деструктивного сьогодення та продовжує виконувати соціальні функції. Така суперечливість породжує проблеми в сімейному вихованні. Однодітна сім`я займає особливе становище у цьому контексті, оскільки її функціональні параметри суттєво змінені.

Стан дослідження проблемиГрунтовну основу окресленої проблеми становить педагогічна спадщина: Ш. Амонашвіллі, А. Макаренка, В.Сухомлинського, К.Ушинського.

Заглиблювались у історико-педагогічні дослідження такі науковці як Н.Калиниченко Д.Федоренко, В.Федяєва.

Увагу психолого-педагогічних взаємин, а також проблемам та шляхам їх вирішення в однодітних сім’ях приділяли Т.Алєксєєнко, Ю.Ашурко, Т.Кравченко, М.Міщенко, А.Ноур, В.Постовий, Л.Федорович, та інші.

Формування особистості молодшого школяра в однодітних сім’ях – процес складний, відповідальний і довготривалий. Цим питанням займалися такі дослідники як О.Докукіна, В.Каюков, Т.Ткаченко та інші.

Слід виокремити тих науковців, які займалися проблемами формування особистості на онові ціннісних орієнтацій, а саме М.Боришевський, І.Вікторенко, К.Журба, Н.Кононенко, В.Огороднійчук, В.Скутіна.

Таким чином, однодітна сім`я у сучасній українській державі – явище закономірне і цілком реальне. Так само реально орієнтованими мають стати педагогічні технології, спрямовані на однодітну сім`ю та поліпшення її виховного потенціалу.

Отже, актуальність окресленої проблеми у педагогічній науці дійсно існує і потребує вирішення. Саме тому нами була визначена тема наукового дослідження «Формування особистості молодшого школяра в однодітних сім’ях».

Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні особливостей формування особистості молодшого школяра у сучасних однодітних сім’ях.

Завдання дослідження:

Проаналізувати психолого-педагогічну літературу з проблеми формування особистості молодшого школяра в сім’ї.

Обгрунтувати сутність, зміст, поняття «однодітна сім’я» та психолого-педагогічні взаємовідносини з дітьми в однодітних сім’ях.

Розкрити специфічні форми, методи та засоби формування особистості молодшого школяра в однодітних сім’ях.

Виокремити ціннісні орієнтації щодо формування особистості молодшого школяра в сучасній однодітній сім’ї.

Об’єкт дослідження– формування особистості молодшого школяра в однодітних сім’ях.

Предмет дослідження– особливості формування особистості молодшого школяра у однодітних сім’ях.

Для розв’язання завдань та досягнення мети використовуються такі методидослідження:

теоретичні методи– вивчення та аналіз психологічної, педагогічної, методичної літератури та узагальнення одержаної інформації з метою дослідження сутності, змісту поняття «однодітна сім’я»;

емпіричні методитакі як педагогічне спостереження, бесіда з метою виявлення відмінностей у формуванні особистості в однодітних сім’ях;

Теоретичне значення дослідженняполягає в теоретичному обґрунтуванні сутності поняття «однодітна сім’я» та аналізі взаємин з дітьми в однодітній сім’ї.

Практичне значення дослідженняполягає в узагальненні рекомендацій щодо виокремлення формування особистості молодшого школяра в однодітних сім’ях, а також виокремлення ціннісних орієнтацій, які впливають на формування особистості молодшого школяра. Зміст і результати наукового дослідження можуть бути використані для розробки методичних рекомендацій щодо самостійної творчої діяльності в системі післядипломної освіти і підвищення кваліфікації педагогічних кадрів.

Структурароботи.Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретичні аспекти формування особистості молодшого школяра в однодітних сім’ях

1.1. Формування особистості молодшого школяра в сім’ї як психолого-педагогічна проблема

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспільства, з притаманними їй природніми задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

В українськомутлумачному словнику поняття «формування» означає надавати чому-небудь певної форми. Термін «особистість» — це конкретна людина з погляду її культури, особливостей характеру, поведінки[14, с.861].

А. Кузмінський подає своє трактування терміну «формування», як складного процесу становлення людини як особистості, який відбувається в результаті розвитку і виховання; цілеспрямований процес соціалізації особистості, який характеризується завершеністю, проте завершеність цього процесу можна говорити лише умовно[42, с.247].

За В. Омеляненком особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально неповторного [55, с.17].

Формування особистості за дослідженням Г. Щербан.— становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку [84, с.14].

В. Ягупов подає своє поняття формування особистості — процес соціального розвитку людини, становлення її як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина[85, с.341].

Формування особистості – це, як правило, початковий етап становлення особистісних властивостей людини. Особистісний ріст обумовлений безліччю зовнішніх і внутрішніх факторів. До зовнішнього відносяться: приналежність індивідуума до визначеної культури, соціально-економічному класу й унікального для кожного сімейному середовищу. З іншого боку, внутрішні детермінанти включають генетичні, біологічні і фізичні фактори.

Серед різних соціальних факторів, що впливають на становлення особистості, одним з найважливіших єсім'я. Традиційно сім'я — головний інститут виховання. Те, що людина здобуває в сім'ї і, він зберігає протягом всього наступного життя. Важливість сім'ї обумовлена тим, що в ній людина перебуває протягом значної частини свого життя. У родині заставляються основи особистості[27, с.57-58].

У процесі близьких відносин з матір'ю, батьком, дідусями, бабусями й іншими родичами в дитини з перших днів життя починає формуватися структура особистості.

У родині формується особистість не тільки дитини, але і його батьків. Виховання дітей збагачує особистість дорослої людини, підсилює його соціальний досвід. Найчастіше це відбувається в батьків несвідомо, але останнім часом стали зустрічатися молоді батьки, що свідомо виховують також і себе. На жаль, ця позиція батьків не стала популярної, незважаючи на те, що вона заслуговує найпильнішої уваги[9, с.68-73].

У житті кожної людини батьки грають більшу й відповідальну роль. Вони дають дитині нові зразки поводження, з їхньою допомогою він пізнає навколишній світ, їм він наслідує у всіх своїх діях. Ця тенденція усе більше підсилюється завдяки позитивним емоційним зв'язкам дитини з батьками і його прагненні бути схожим на матір і батька. Коли батьки усвідомлюють цю закономірність і розуміють, що від них багато в чому залежить формування особистості дитини, то вони поводяться так, що всі їхні вчинки й дії в цілому сприяють формуванню в дитини тих якостей і такого розуміння людських цінностей, які вони хочуть йому передати. Такий процес виховання можна вважати цілком свідомим, тому що постійний контроль над своїм поводженням, за відношенням до інших людей, увага до організації сімейного життя дозволяє виховувати дитини у найбільш сприятливих умовах, що сприяють їх всебічному й гармонічному розвитку[80, с.25-26].

Важливу роль у формуванні особистості молодшого школяра відіграють батьківські установки (див. додаток А).

Сім'я впливає на особистість не тільки у зв'язку з вихованням дітей. Більшу роль грають у родині взаємини між представниками різних поколінь, а також у межах того самого покоління (чоловіками, братами, сестрами, дідусями, бабусями). Родина як мала соціальна група впливає на своїх членів. Одночасно кожний з них своїми особистими якостями, своїм поводженням впливає на життя родини. Окремі члени цієї малої групи можуть сприяти формуванню духовних цінностей її членів, впливати на мету й життєві установки всієї родини[69, с.29].

Сім'я має свою структуру з певну соціальними ролями її членів: чоловіка й дружини, батька й матері, сина й дочки, дідусі й бабусі. На основі цих ролей складаються міжособистісні відносини в родині. Ступінь участі дитини в житті родини може бути найрізноманітнішої, і залежно від цього родина може робити на дитину більший або менший вплив.

Сім'я відіграє колосальну роль у житті й діяльності суспільства. Функції сім'ї можна розглядати як з позиції реалізації цілей суспільства, так і з позиції виконання своїх обов'язків стосовно суспільства. Сім'я як мікроструктура задовольняє важливі соціальні потреби й виконує важливі соціальні функції[86, с.31-36].

Ролі батьків всеосяжні й багатогранні. Батьки відповідають за вибір дитиною життєвої позиції. Народження дитини й необхідність забезпечення йому умов для розвитку спричиняють певну реорганізацію домашнього життя. Але крім турботи про дітей, роль батьків поширюються й на формування особистості дитини, миру його думок, почуттів, прагнень, на виховання його власного «Я».

Гармонічний розвиток особистості дитини зв'язано не тільки із присутністю й активною діяльністю в родині кожного з батьків, але й погодженістю їхніх виховних дій.

Розбіжності у виховних методах і міжособистісних відносинах батьків не дають дитині зрозуміти й осмислити, що добре, а що — погано. Крім того, коли згода між батьками порушується, коли найближчій дитині люди (особи), що є його опорою, перебувають у сварці, так до того ж він чує, що це відбувається із причин, що стосується його, то він не може почувати себе впевнено й у безпеці. А звідси й дитяча тривога, страхи й навіть невротичні симптоми. Для дитини дуже важливі взаємини між членами родини. І особливо важливо для нього розуміти, як дорослі ставляться до нього.

У результаті розумного застосування заохочень розвиток заохочень розвиток дитини як особистості можна прискорити, зробити більше успішним, а ніж використовувати покарання й заборони. Якщо все-таки виникає нестаток у покаранні, то для посилення виховного ефекту покарання по можливості повинні випливати безпосередньо за його провиною, що заслуговує. Покарання більш ефективно в тому випадку, якщо провина, за яку дитина покарана, доступно йому пояснена. Дуже суворе може викликати в дитини страх або озлобити його. Будь-який фізичний вплив формує в дитини переконання, що він теж зможе діяти силою, коли його щось не влаштує[4, с.22].

Отже, сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління.

З перших днів появи дитини на світ сім'я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності.

Оскільки мета виховання підростаючого покоління — формування всебічно розвиненої особистості, сім'я здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне і фізичне виховання.

На думку Стельмаховича М. «Тіло, душа, розум — ось три кити батьківської педагогіки». Тілесне виховання у сім'ї передбачає зміцнення здоров'я, сил та правильний фізичний розвиток дитини. «Усі наші зусилля, — зазначає він, — спрямовані на тілесне виховання, можуть бути швидко зведені нанівець, коли ми не захистимо наших дітей і підлітків від такого страшного ворога душі та тіла людини, як алкоголізм, паління, наркоманія, токсикоманія, статева розпуста тощо. Поширення цих та інших асоціальних явищ набуло такого розмаху, що нависла смертельна небезпека над самим генофондом нації, а значить, і над нашим майбутнім» [73, с.11].

Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно-моральному аспекті життя сім'ї, суспільного ладу, вчинки людей, приклад батьків. Власне, духовність виховується духовністю, мораль — моральністю, честь — честю, гідність — гідністю.

Правильно поставлене розумове виховання в сім'ї розкриває перед дітьми широкий простір для накопичення знань як бази для формування наукового світогляду; оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням); вироблення інтелектуальних умінь (читати, слухати, висловлювати свої думки усно і на письмі, рахувати, працювати з книгою, комп'ютером) готує їх до розумової діяльності.

Реалізуючи ці напрями змісту виховання, особливу увагу приділяють вихованню у дітей любові до батьків, рідних, рідної мови, культури свого народу; поваги до людей; піклування про молодших і старших, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій, звичаїв, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу.

Тому, ефективність виховання дитини в однодітній сім'ї залежить від створення в ній належних умов. Головна умова сімейного виховання — міцний фундамент сім'ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дитини і відданості обов'язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя.

Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам.

Виховний вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім'ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин країни [3, с.20-24].

Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.

Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім'ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки — вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей.

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті.

Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

«Ваша власна поведінка, — писав А. Макаренко, звертаючись до батьків, — вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, або повчаєте її, або наказуєте їй. Ви виховуєте її в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви смієтесь, читаєте газету, — все це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть [46, с.427-428].

Важко переоцінити роль дідусів і бабусь у сімейному вихованні. Однак це не означає, що батьки повинні перекладати на них свої батьківські обов'язки. Дитині потрібні ті й ті. Сімейне виховання повноцінне лише за розумного поєднання виховного впливу першовихователів — батьків та багатих на життєвий досвід помічників і порадників — дідусів і бабусь.

Саме дідусі й бабусі допомагають вирішити й таку моральну проблему, як виховання у дітей чуйного, уважного ставлення до людей похилого віку. Людяність виховується тільки на прикладі батьків. Якщо діти бачать зневажливе ставлення батьків до дідуся чи бабусі, то годі сподіватися від них іншої поведінки в майбутньому.

Клевченя М. та Красневська Г. виокремлює певні особливості, що істотно впливають настановлення особистості дитини:

1. Наявність усіх форм життєдіяльності людини, що реалізуються
через функції сім'ї. У результаті сім'я формує власний спосіб життя,
мікрокультуру, основою якої є цінності й елементи культури суспіль­
ства чи окремих його соціальних верств.

2. Включеність дитини в сім'ю з дня її народження, формування
саме в сім'ї перших уявлень про те, що добре і що погано, що таке
добро і зло, коли дитина найбільшою мірою сприймає виховні впли­ви. Фактично сім'я є першою сполучною ланкою між людиною і суспільством, яка передає від покоління до покоління генетичний код, певні соціальні цінності, що на суб'єктивному рівні є ціннісними орі­єнтаціями членів сім'ї.
--PAGE_BREAK--3. Безперервність і тривалість контакту людей різної статі, віку, з
різним обсягом життєвого досвіду спричинюються до інтеріоризації
дітьми зразків поведінки насамперед батьків і тільки потім — людей
поза сім'єю. 4. Переважно емоційний характер зв'язків між членами сім'ї, що
базуються на любові й симпатії [30, с.35]. Особливо важливими для розвитку особистості дитини є дві пари ознак, які визначають поведінку батьків: прийняття (тепло, любов) — неприйняття (ворожість), що задають емоційний тон стосунків, і терпимість (самостійність, воля) — стримування (контроль), що визначають переважаючий у сім'ї тип контролю і дисципліни.


1.2. Сутність поняття «однодітна сім’я» та її види

У суспільстві зростає соціальна цінність сім`ї у вихованні та розвитку особистості дитини. Для більшості людей сім`я сьогодні являє собою необхідний життєвий осередок, який захищає індивіда від деструктивного сьогодення та продовжує виконувати соціальні функції. Така суперечливість породжує проблеми в сімейному вихованні. Однодітна сім`я займає особливе становище у цьому контексті, оскільки її функціональні параметри суттєво змінені.

З давніх-давен серед українців виник і утвердився погляд на сім'ю і рід як на святиню, а на виховання дітей — як на святий обов'язок батьків.

Саме слово «сім'я» у щоденному спілкуванні українців репрезентує шлюбне подружжя (чоловіка й жінку), дітей та інших близьких родичів, які живуть разом. Велич і краса її підносяться аж до небес як ознака особливого авторитету й ролі в житті кожної людини [19, с.121-124].

Розкриття змісту ключового поняття окресленої проблеми дослідження вважаємо за необхідне почати розглядати із поняття «сім’я».

Так, у великому тлумачному словнику сучасної української мови «сім'я» трактується як мала соціальна група, заснована на шлюбі та кровній спорідненості [ 16, с.542].

Ширшим тлумаченням є вислів О. Докукіної сім'я – як «об'єднання людей, зв'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю, об'єднання, що грунтується на шлюбі або кровній спорідненості» [20, с.6].

В. Каюков подає своє розуміння сім’ї. Сім’я – це соціальна група, яка складається з чоловіка та жінки, котрі перебувають у шлюбі, їх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками з подружжям, кровних родичів і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей [29, с.12].

Зокрема, однодітна сім’я – це сім’я, де виховується одна дитина, як правило батьки усю свою ласку, любов, тепло дають своїй дитині, задовольняють усі її інтереси, потреби, дуже часто виконують певні її завдання, які б вона могла виконати сама. Зазвичай, батьки возвеличують свою дитину, говорячи їй, що вона є найкращою серед усіх. І у дитини вибудовується підвищена самооцінка, вона може зневажливо, байдуже, а інколи і егоїстично ставитися до інших [10, с.68].

Незаперечним є той факт, що сім’я, в тому числі й однодітна, є мікромоделлю суспільства. На мікрорівні вона виступає як соціальна група, на макрорівні – як соціальний інститут. Інститут сім’ї не є сталим, він постійно змінюється відповідно до змін і розвитку потреб суспільства. Характер і структура сім’ї залежать від конкретних соціально-історичних умов. Змінюються форми сім’ї, деякі її функції, з’являються нові типи сімей, але все одно сім’я залишається однією з головних клітин суспільства, будучи вільним союзом, що заснований на коханні, співробітництві, спільному ведені домашнього господарства і вихованні дітей [77, с.40-42].

Дослідник А. Коваль виділяє такі типи однодітних сімей:

класична сім’я – це сім’я, яка складається з батька, матері, які перебувають у шлюбі і виховують спільну рідну дитину;

сім'я змішана, або знову створена (з подружнім ядром, один з батьків є для дитини нерідним, можуть бути спільні діти);

сім'я неповна, яка первісно була побудована на основі зареєст­рованого шлюбу. До цього типу належать сім'ї, де є один з батьків (розлучений або вдівець) і дитина. У неповних сім'ях досить часто присутній співмешканець матері, доволі часто такі співмешканці змінюються. Іноді неповна сім'я складається з матері, дитини і їх рідного батька, з яким втім мати офіційно розлучена, але який зареєстрував дитину;

сім'я, побудована на основі цивільного шлюбу,яка складається з матері, дитини, рідного батька;

материнська сім'я, у складі якої:

а)мати, яка ніколи не була в шлюбі, дитина;

б)мати, дитина від чоловіка, який є біологічним батьком і утримує та опікає їх, але має іншу сім'ю;

в)мати, дитина і чоловік, який не є їх батьком, але утримує та опікає їх;

• прабатьківськасім'я, в якій дитину виховують бабуся і дідусь
або хтось один. Ланцюг «батьки» відсутній через смерть, розлучення,
ув'язнення, позбавлення батьківських прав [31, с.76].

Отже, така особливість сучасної української сім'ї як радикальні зміни в її структурі зумовлює прогноз на XXI сторіччя — зниження класичних нуклеарних сімей до однієї третини від загальної кількості родин і провокує одну з небезпечних тенденцій — руйнування вихов­ного потенціалу сім'ї.

В. Федяєва зазначає, що однодітна сім’я як соціальний інститут повинна виконувати наступні загальні функції у суспільстві:

1. Забезпечення соціальної та культурної безперервності розвитку суспільства. Певні традиції, звичаї суспільства, перш за все, зберігаються у сім’ї, будь-які здобутки у праці, побуті, життєві навички і т.п. передаються від батьків дитині, і таким чином всі досягнення передаються від покоління до покоління, зберігаючи безперервність розвитку. А дитина до знань і умінь, отриманих від батьків, додає ще свій досвід, щоб передати його своїм дітям – наступним поколінням [78, с.50].

В сім’ї, де зростає одна дитина – вона є продовжувачем сімейних традицій, їй ще з дитинства прищеплюють розуміння того, що крім неї продовжувачів сімейних традицій не існує.

2. Відтворення населення як біологічне, так і соціальне. Дітонародження – це одна з головних біологічних функцій сім’ї – функція продовження роду. До неї додається функція соціального відтворення населення, бо саме у сім’ї відбувається первинна соціалізація індивідів, саме тут з них формуються особистості [78, с.50].

Дитина, яка виховуються в однодітній сім’ї, прагнуть ставши дорослою мати найменше двоє дітей, а інколи і більше. Це пояснюється бажанням дитини мати братика чи сестричку і відсутністю бажання, низьким рівнем матеріального забезпечення чи станом здоров’я у батьків (одного з батьків).

Інколи дитина прагне наслідувати своїх батьків. Часто від маленької дитини можна почути: «Я хочу, щоб у мене було так як у моїх батьків». Такі діти, хочуть бути схожими на батьків у всьому, навіть у кількості дітей, так само їх любити, оберігати.

3. Виховання нового покоління. Ця функція є складовою частиною первинної соціалізації індивідів і відіграє визначну роль у становленні особистості. Саме від виховання більшою мірою залежить формування індивідуальності людини. Від того, яка індивідуальність сформується у конкретного індивіда (а вона більшою частиною формується у сім’ї), залежить і наступна її соціалізація, вміння вибирати між добром і злом, самовдосконалюватися і сприяти соціалізації і вдосконаленню інших членів суспільства. Від виховання багато в чому залежить соціальна мобільність, соціальна активність особистості, її громадянська позиція, моральність відносно до себе особисто, інших людей [78, с.51].

Вихованню дитини, яка зростає у однодітній сім’ї приділяється більше уваги, ніж дитині з багатодітної сім’ї, а це дає кращі можливості для соціалізації, формування індивідуальності.

4. Економічна, матеріально-виробнича, господарсько-побутова функція, функція накопичення матеріальних благ та передачі соціального статусу. Деякі з перелічених вище функцій у сучасній сім’ї поступово зникають або, принаймні, відходять на другий план. Це пов’язано з тим, що в сучасних розвинених країнах дещо змінюється роль сім’ї. Головним її призначенням залишається турбота про нащадків, причому з дитиною пов’язують більш психологічні, ніж матеріальні цінності. Зростання благополуччя, високий рівень життя дають змогу одній матері прокормити своїх дітей без батька, що сприяє збільшенню розлучень. Розвиток демократії веде до того, що соціальний статус не обов’язково отримується від батьків у спадок, його можна досягти і без цього. Як бачимо, існує деякий парадокс, коли з підвищенням рівня життя сім’я деякою мірою втрачає свою цілісність [78, с.51].

Ця функція у плані однодітної сім’ї, передбачає передачу свого майна, всіх своїх надбань єдиній дитині, одному спадкоємцю.

5. Комунікативна функція забезпечує організацію і використання вільного часу. Переважна кількість людей проводить вільний час у колі своєї сім’ї. Отже щаслива, злагоджена сім’я, в якій існують добрі, засновані на взаємній любові і повазі відносини, є основним чинником раціонального і найефективнішого проведення вільного часу людини, його дозвілля [78, с.52].

Аналізуючи цю функцію, крізь призму однодітної сім’ї, то можна говорити про те, що діти, які виховуються в однодітних сім’ях важко вступають у комунікативний контакт, їм легше знаходитися серед дорослих, ніж серед своїх однолітків. Дітям з однодітних сімей комфортніше спілкуватися з невеликою кількістю дітей, ніж контактувати з великою масою однолітків.

6. Функція емоційної стабілізації (рекреативна). Або її ще називають психологічною терапією. У наш час з напруженим життям, зі збільшенням психологічного тиску на людину і появою різних стресових ситуацій особливо важливо мати змогу зняття цього стресового навантаження. Сім’я повинна бути таким чинником. Саме у колі сім’ї людина може відпочити душею і тілом і тим самим відновити свої сили до наступного робочого дня, зберегти своє здоров’я [78, с.53].

Дитина, яка виховуються в однодітній сім’ї почуває себе захищено у колі своєї сім’ї, ніби як у фортеці. Тут вони завжди знайдуть захист, підтримку батьків.

7. Регулятивна функція, яка сприяє і забезпечує моральну регламентацію поведінки особистостей. Це функція первинного соціального контролю. Вона формує і підтримує правові і моральні санкції за належну поведінку і порушення моральних норм взаємовідносин між членами сім’ї, що позитивно відбивається і на їх поведінці у суспільстві взагалі.

Проектуючи цю функцію на однодітну сім’ю, то можна зробити такий висновок, що дитина з такої сім’ї більш впевнена, знає свої права, обов’язки.

Усі соціальні функції сім’ї задовольняють як суспільні, так і особистісні потреби людей. Різнобарвність функцій сім’ї свідчить про її поліфункціональність. Соціологія може розглядати сім’ю під різними кутами зору, виділяючи ті чи інші її аспекти. Економічний аспект буде мати на увазі внесок сім’ї як інституту у сферу економіки, політичний – у сферу політичної діяльності, а духовний – у духовну сферу [78, с.53].

Виділити якісь сталі функції сім’ї неможливо. Кожен науковець, який займається вивченням сім’ї виділяє свої функції (див. додаток В).

Важко знайти батька чи матір, які б незалежно від їхнього віку, національності, місця проживання і рівня освіти не бажали щастя своїм дітям, не мріяли про те, щоб вони виросли здоровими, розумними і чуйними до інших, у першу чергу до батьків та рідних. Однак в житті таке виховання і взаєморозуміння досягається не завжди. Протягом усієї історії розвитку людства і становлення сім'ї, зокрема її виховної функції, так і не вдалося знайти єдиного універсального рецепту успішного сімейного виховання. Однакових дітей, як і однакових батьків, не існує. Кожна особистість неповторна і самооцінна, і в питаннях взаємин між ними завжди потрібно виходити саме з цього[38, с.198].

Взаємини з наукової точки зору, як спосіб стосунків між окремими людьми, що базуються на симпатії або антипатії, виражають позицію кожної особистості, що спрямована на того, з ким вона вступає в контакт. Тобто, провідне місце у взаєминах належить емоціям. Об'єктивною оцінкою взаємин виступає спільність інтересів, ближніх чи віддалених цілей, поглядів. Взаємини аналізуються і формуються в спілкуванні, яке конкретно реалізується через мову, міміку і жести, співпрацю, співпереживання, різні форми поведінки. Вони передбачають обмін думками, ціннісними установками, вивчення реального досвіду сторін з метою встановлення взаєморозуміння. Тільки при збалансованій взаємодії виникає симпатія, дружба, любов, довіра. Порушення балансу між сторонами веде до ущемлення особистісного «Я», наслідком чого бувають образи, пригніченість, невпевненість, страждання, недовіра, небажання співпрацювати[ 13, с.17].

Життя засвідчує, що взаємини між людьми, зокрема між батьками і дітьми, не завжди бувають гуманними. Сутність гуманних взаємин – це різновид моральних стосунків, які виявляються, в доброзичливості, довірі, повазі, справедливості, нетерпимості до зла, жорстокості, насилля. Гуманність є способом міжособистісних стосунків, за яких кожний ставиться до іншого як до самого себе. У цьому головний принцип гуманності.

Несформована або порушена гуманність стосунків між батьками і дитиною може призвести до формування або дітоцентричного типу сім'ї, в якій центром загальної уваги і піклування буде дитина, що спричинить у неї споживацьке ставлення до інших, у тому числі і до батьків, байдужість до їхніх проблем; або до байдужості батьків щодо задоволення природних потреб дитини та свідомого уникання ними допомоги у вирішенні дитячих проблем, психологічного і фізичного насильства над ними[83, с.125-126].

У сучасному житті багато прикладів таких порушених стосунків. Вони обертаються трагедіями і для батьків, і для дітей. Хіба можна вважати щасливими батьків, діти яких мають усе необхідне для повноцінного розвитку: гарні побутові умови, раціональне харчування, необхідний догляд, навчаються в цікавих для них студіях і гуртках, мають змогу розвивати свої таланти і здібності, а головне, відчувають до себе любов батьків, інших дорослих, але не вміють і не хочуть турбуватися про інших, ростуть невдячними, їх цікавлять тільки власні потреби і задоволення, і вони прагнуть отримати бажане будь-якою ціною. Задля досягнення поставленої мети влаштовують сцени істерики, ігнорують думку і слова батьків, не слухаються, ображають їх, ведуть себе з викликом. З роками вони стають ще більш байдужими або агресивнішими до своїх рідних, схильними до крайнощів у ставленні до них.

Від порушених стосунків страждають і діти. Ці страждання, як правило, пов'язані з відсутністю необхідних матеріально-побутових умов та уваги до дитини, її потреб і проблем, з відсутністю емоційного тепла і відчуття захищеності в навколишньому світі.

В багатьох сім'ях не дослухаються і не зважають на думку дитини, нав'язують їй свою волю, порушують режим життя, показаний її віковими психологічними властивостями, карають за будь-яку провину, навіть якщо вона скоєна не навмисне, інколи б'ють жорстоко, в результаті чого нерідко виникає каліцтво[ 13, с.18-19].

Джерелом впевненості людини в собі є любов до неї інших. Люблячи, людина знаходить радість у радості іншого. Кількість цієї радості визначається тим, наскільки їй вдалося перебороти егоїзм.

Дитина потребує постійного підтвердження любові до себе. Саме це почуття дає їй відчуття захищеності, безпеки і впевненості в собі. Однак, любов батьків до дитини, як і самі батьки, буває різною. Більшість батьків любить своїх дітей і ладні при потребі захищати їх ціною власного життя. Трапляється і навпаки. Деякі батьки люблять своїх дітей надто палко і хизуються як самими дітьми, так і тим, що вони роблять. У таких сім'ях дитина росте, плутаючи любов із захопленням нею, і якщо за якихось обставин не відчуває його, то поступово починає віддалятися від батьків і стає прихильною до тих, хто нею захоплюється. Якщо ж нею не захоплюються й інші оточуючі, то вона впадає в депресію. За такої любові дитина може поступово перетворитися у маленького тирана, вимогливого і зарозумілого.

Поряд із надмірною любов'ю не менш проблематичною є недостатність любові. Коли дорослі намагаються дитині не показувати своєї любові, ті може думати, що нікому не потрібна, або, навпаки, виключною поведінкою намагається привернути до себе увагу, робити все і, як правило, частіше погане, щоб їх помітили, щоб до неї не були байдужими.

Інтуїтивно дитина робить висновок, що, якщо дорослим байдужі її почуття, то байдужа і вона сама. Отже, діти, не отримуючи того, на що вони чекали, також віддаляються від батьків, часто ставляться до них з недовірою. Це відчуття, як правило, поглиблюється з роками.

Виховання з любов'ю передбачає відмову не тільки від сліпого обожнювання, а й від шовінізму дорослих щодо дітей.

Особливістю гуманних взаємин є те, що кожну людину сприймають такою, якою вона є. Це стосується взаємин між батьком і матір'ю, в основі яких не тільки глибокі почуття одне до одного, повага до думки, інтересів, тих справ, якими вони займаються, шанобливе поводження, а й велика відповідальність перед собою і суспільством за майбутнє їхніх дітей. Отже, приклад гуманних взаємин дітям подають батьки через стосунки між собою та ставлення до своїх батьків і до них, своїх дітей[2, с.33-34].

У сучасних умовах необхідна система виховання на основі любові і логіки, її сутність базується на тому, що ефективність виховання досягається любов'ю, яка не означає вседозволеність, не терпить зневажливого ставлення, але в той же час є настільки сильною, що дозволяє дітям робити помилки і вчитись на них. Логіка ж зосереджується на наслідках, які є результатом цих помилок. Ці наслідки в поєднанні з батьківським розумінням і співпереживанням дитячих проблем, болю і горя несуть в собі великий виховний потенціал, внаслідок чого формується самооцінка дитини, її вміння вести себе і виявляти емоції адекватно ситуацій, що виникли, грамотно вирішувати проблеми вибору, спонукає до обдумування своїх вчинків, а, отже, до відповідальності за них[62, с.112-120].

Якщо сімейне виховання розглядати з позиції інтересів дитини, то їй найбільше потрібні відчуття фізичної і психологічної безпеки. А тому найперший обов'язок батьків полягає в тому, щоб забезпечити їх дитині.

Разом з тим, батьки також потребують психологічної підтримки і мають свої права в умовах сім'ї, хоч і не всі з них регламентовані офіційними законами. До таких належать насамперед ті, що стосуються права на повагу і розуміння дітьми, на увагу до їхніх проблем, на відпочинок, задоволення духовних потреб та інтересів, права на особисте життя тощо. Але реалізуються вони, як правило, тоді, коли ці батьківські права розуміють діти, сприймають їх як життєву необхідність і дають змогу батькам їх реалізувати[2, с.36].

Отже, основи гуманних взаємин батьків і дітей формуються завдяки взаєморозумінню, визнанню і поваги особистості кожного з них, створення кожному умов для самореалізації і самовдосконалення. Розуміння необхідності такої взаємоповаги досягається завдяки діяльнісній любові. Її сутність виявляється не тільки в глибокому і ніжному почутті, а й потребі і вмінні турбуватися одне про одного, допомагати і приносити радість.

Проблема сімейних відносин і їх вплив на розвиток суспільства стає все актуальнішою. Втрата цінностей сім’ї, відповідальності за взаємини і виховання дітей привертає увагу наукових досліджень і громадськості, як фактору впливу на розвиток суспільства[47, с.132-133].

Дуже важливо мати єдність в однодітній сім’ї, щоб кожне рішення було спільним. Це питання толерантності, культури взаємин, що культивуються в сім’ї з дитинства і продовжують розвиватись і удосконалюватись самоорганізацією, самодисципліною, вкладаючи серце в цю роботу. Нарешті, суспільство, держава отримають розсудливого, мислячогогромадянина, що може впливати на позитивні рішення влади.

Сім’я, у тому числі й однодітна, – найкраще місце довіри, де діти відчувають повний комфорт і впевненість, що їх тут завжди люблять і чекають. Потрібно дати дитині відчути, що вона дуже бажана в родині.

Потрібно вчити дітей звертати увагу на ставлення до оточуючих, переконувати їх, що добрі вчинки завжди винагороджуються. Важливо підтримувати спілкування з дітьми, приділяти їм якнайбільше уваги. В цьому вони завжди відчувають потребу. Таким чином, з сім’ї народжується суспільство. Шляхетні, благородні, толерантні, турботливі стосунки в сім’ї роблять таким же шляхетним, толерантним суспільство, в якому кожен посадовець, як турботливий батько, піклується про оточуючих людей. І для матеріособливе щастя і велика радість бачити добрий плід у дорослих дітях. [60, с.33-36].

Сім'я, була, є і напевне завжди буде найважливішим середовищем формування особистості і найголовнішим інститутом виховання, що відповідає не тіль­ки за соціальне відтворення населення, а й за створення певного способу його життя.

Г. Батіщева виділяє фактори, які впливають уна особистість дитини у однодітнійсім’ї. Умовно їх поділяють на три групи.

Перша — це со­ціальне мікросередовище сім'ї, в якій здійснюється прилу­чення дітей до соціальних цінностей і ролей, введення їх у складнощі і суперечності сучасного світу.

Друга — це внутрішньосімейна і позасімейна діяльність, переважно побутова праця, що є могутнім знаряддям соціалізації люди­ни та її прилучення до майбутньої життєдіяльності. Ця група факторів повністю зберігає своє значення на селі, але дуже ослабла в містах, де діти зазвичай не мають постійних до­машніх обов'язків[6, с.102-104].

Третя група — це власне сімейне виховання, певний ком­плекс цілеспрямованих педагогічних впливів.

Психолог, дослідник П. Щербань поділяє всі форми взаємин міжлюдьми на:

співробітництво — ідеальні взаємини, що передбача­ють взаєморозуміння і взаємопідтримку;

паритет — рівні, «союзницькі» взаємини, засновані на взаємній вигоді членів союзу;

змагання — бажання домогтися більшого і кращого в доброзичливому змаганні;

конкуренція
– прагнення керувати іншими, подавляти їх у будь-яких сферах;

антагонізм — різкі суперечності між членами групи, при яких їх об'єднання має вимушений характер, зберіга­ється через сильний тиск зовні[84, с.15].

Природно, що найкращою формою для майбутнього відтворення є співробітництво, безумовно, якщо воно не переходить у конкуренцію. Конкурентні, як і антагоністичні взаємини, шкідливі для однодітної сім'ї в цілому. Але ще жахливіше коли во­ни позначаються на дітях:

дитина зростає в умовах суперечливих, неузгоджених вимог матері і батька;

духовна атмосфера однодітної сім'ї позбавлена спокою, миру, добробуту і стабільності, тобто необхідних умов для повно­цінного духовного і психічного розвитку дитини;

різко зростає ризик нервово-психічних захворювань дитини;

знижується здатність дитини до адаптації;

дитина не засвоює цілої низки моральних загально­людських норм;

у дитини дуже часто формуються суперечливі почуття до своїх батьків, а інколи і вороже ставлення до одного з них[24, с.327-329].

Виділимо ще одну комплексну якість особистості як не­обхідну умову щасливого шлюбу:спрямованість на іншу людину, що передбачає уміння і бажання розуміти її, врахо­вувати її інтереси, смаки і звички, а також цілий комплекс ви­мог, обов'язків і соціальних стандартів поведінки, якими регулюється сімейне життя. До них належать:

готовність узяти на себе нову систему обов'язків у ставленні до свого шлюбного партнера і майбутньої дитини та відповідальність за їхню поведінку і вихованість;

повага прав і гідності інших членів сімейного союзу, визнання принципу рівності в людських взаєминах;

готовність до міжлюдського спілкування і співробіт­ництва, узгодження взаємодії, що, у свою чергу, передба­чає високу моральну культуру;

вміння пристосовуватися до звичок і рис характеру іншої людини «та розуміння її духовних потреб і стану[19, с.97-101].

Пропонуємо для розгляду види рольових структур крізь призму однодітної сім'ї, де дитина може виконувати такі ролі:

«бешкетник», «невиправний» — в основі цієї ролі часто лежить проекція на дитину власних небажаних якостей. Батьки бачать у ній свої риси, які не хочуть визнавати в собі. Наприклад, агресивність, схильність до ліні, неохайність. Ведучи боротьбу з цими реальними або уявними якостями, батько отримує емоційну вигоду для себе. Такі батьки багато й охоче говорять про свою непримиренну і постійну боротьбу з негативними рисами і слабкостями своєї дитини, про по­карання, в той же час їхнім висловлюванням притаманна впевненість, що це не допоможе, оскільки він «за вдачею» такий;

«цап-відбувайло»—найпоширеніший спосіб «каналізації» зайвої психічної напруженості, незадоволення подружжя один одним. Спостерігається у однодітних сім'ях, де хтось із подружжя займає авторитарну позицію, не терпить заперечення з боку інших членів сім'ї. Внутрішній психоло­гічний підтекст такого способу спілкування: «У незадовільному стані справ винен хтось інший», «Коли виявляєш своє незадоволення, стає легше на душі». В основі цієї ролі може лежати механізм заміщення, коли негативні емоції адресуються особі, не здатній дати відсіч, час­то — саме дитині;

«член військового союзу»— коли в подружжя немає відчуття спільності, планів на майбутнє, немає перспективи розвитку свого «Я» у зв'язку з прогресом всієї сім'ї, неминуче виникає міжособистісне напруження. Чоловік і дружина поступово починають бачити один в одному не союзника, а перешкоду в реалізації власного образу сім'ї. Протиставлення себе іншому є психологічним підтекстом, який виявляється в механізмах «цапа-відбувайла», в запереченні чоловіка через дитину. У таких випадках подружжя, як правило, мало усвідомлює своє протистояння.

«дитина
-
об'єднуюча ланка»— це буває у випадках, коли сварка, конфлікт, обурення прямо не стосуються дітей, а виникають і існують між подружжям. Дитина відчуває психологічний дискомфорт, але не бачить, у чому його причина, не знає засобів, як уникнути нега­тивних переживань. Діти надто чутливі до зміни емоційної атмосфери в сім'ї і схильні негативні зміни пов'язувати або з якимись подіями, або з власною поведінкою. Таким чином, навіть не розуміючи, що робить, дитина «навпомацки» знаходить способи зменшення психологічного дискомфорту, допомагаючи батькам відчути спільність, позбутися емоційного напруження. Деякі діти, захворівши, разом із неприємними відчуттями від хвороби несподівано для себе починають відчувати щось приємне, солодке. Річ у тому, що дитину оточують увагою, турботою, напруження зникає — батьки ніби об'єднуються біля ліжка хворого.

Найчастіше в однодітних сім'ях простежуються такі моделі взаємостосунків як:

«бебі», «малюк» — навіть доросла дитина може залишатися в однодітній сім'ї лише дитиною, від якої нічого не залежить. Батьки ігнорують дорослішання дітей, намагаються зберегти у них такі дитячі риси, як безпосередність, наївність, грайливість, при цьому знижуючи рівень вимог до дитини і стимулюючи розвиток психологічного інфантилізму. Часто батьки зізнаються, що маленькі діти їм подобаються більше, з великими вже не так цікаво. Таке ставлення може зумовлюватисястрахом батьків переходити на нову стадію життєвого циклу, сімейних стосунків, невпевненістю у своїх виховних можливостях;

«вундеркінд», «надія родини»— в основі лежить прагнення батьків задовільнити власні незадоволені потреби і бажання, ідентифі­кувавшись із дитиною. До дитини пред'являються надмірні вимоги, а ставлення до неї залежить від її успіхів;

«улюбленець»— надмірна концентрація уваги на дитині виникає найчастіше, коли подружні взаємини не задовільняють батьків або від­сутні. Нерідко при цьому мати або батько, самі не усвідомлюючи цього, хочуть, щоб дитина задовільнила, бодай частково, потреби у взаємній прихильності, які в гармонійній однодітній сім'ї задовільняються в психологічних стосунках подружжя. З'являється прагнення віддати дитині всі почуття, всю любов. Нерідко мати відмовляється від повторного одруження, кар'єри. У батьків з'являється страх перед самостійністю підлітків, бажання утримати їх. Зазвичай, батьки при цьому не усвідомлюють спонукальних мотивів своєї поведінки[66, с.86-103 ].

Специфічні рольові взаємини можуть складатися в однодітних сім'ях, де між батьками значна різниця у віці. Для таких батьків часто характерний авторитарно-симбіотичний стиль виховання: за достатньої любові, зацікавленості, прагненні проводити багато часу з дитиною наявне авторитарне ставлення і контроль[50, с.66].

Матері з «різновікових» сімей реалізують кооперативний тип стосунків із дитиною, приймаючи її як особистість. Тут жінка займає рольову позицію «дружина-дитя», і виникає коаліція «мати-дитина» з партнерськими стосунками і домі­нуванням чоловіка-батька;

Подружжя, не задоволене шлюбом, майже завжди відчуває безглуздя, сірість людського життя. Іноді в напруженій сімейній атмосфері, сповненій примарами нереалізованих батьківських бажань, дитина знаходить спосіб примирити їх із власним життям і один з одним[15, с.621-626].

Таким чином, можна говорити про значний, інколи визначальний вплив рольової поведінки та родинних настанов батьків на формування рольової поведінки та соціальних сімейних настановдитині.
1.3. Актуальні проблеми формування особистості молодшого школяра в однодітних сім’ях

Проблему формування особистості молодшого школяра треба вважати найголовнішою не лише в системі освіти, а й в ідейно-моральному та культурному житті сус­пільства. Обставини склалися так, що на сучасному етапі розвитку суспільства справа формування особистості в українських сім'ях втрачає цінність. У сім'ї закладається духовний стри­жень особистості, основи її моралі, самобутність на­ціонального світовідчування і світорозуміння.

Згідно з позицією А.Макаренка, питання удосконалення сімейної структури включає і розгляд проблем однодітної сім'ї. Педагог категорично твердив, що виховання єдиного сина чи єдиної дочки набагато важча справа, ніж виховання кількох дітей. Тому він радив навіть тоді, коли сім'я зазнає деяких матеріальних труднощів, не слід обмежуватися однією дитиною. Адже єдина дитина часто стаєцентром сім'ї. Піклування батька, матері у таких випадках, як правило, перевищує корисну норму. Батьківська любов у такому разі має певну нервозність. Захворювання єдиної дитини або її смерть переноситься такою сім'єю дуже важко, а страх такого нещастя завжди стоїть перед батьками і позбавляє їх потрібного спокою.

Дуже часто єдина дитина звикає до свого виняткового становища і стає справжнім деспотом у сім'ї. Для батьків дуже важко буває загальмувати свою любов до неї та свої турботи, і мимоволі вони виховують егоїста: „Тільки в сім'ї, де є декілька дітей, батьківське піклування може мати нормальний характер“ [71, с.12-14].

Отже, розв'язання розглянутих А. Макаренком проблем удосконалення сімейної структури (попередження порушений структури сім'ї, збереження цілісності та єдності сімейної групи як колективу, обгрунтування переваги повної кількадітної сім'ї, багатства різноманітних відносин у чисельній родині) сприятиме ефективному включенню дитини в систему сімейнихвзаємин, організації її повнокровного життя в умовах родини і поза нею.

Однією з актуальних проблем теорії і практики сімейного виховання, на думку В.Сухомлинського, є врахування особливос­тей формування дитини в умовах різного типу сімей. Він вка­зував, що результат сімейного виховання багато в чому залежить від умов сімейного середовища: „Причини, внаслідок яких дитина стає важкою, невстигаючою, відстаючою, здебільшого криються.., в умовах, в яких дитина росте в роки раннього дитинства. І якщо дитина стала важкою, то це означає, що в дитинстві вона не дістала для свого розвитку від людей, які її оточують, того, що повинна буладістати“[74, с.387-388].

Видатний педагог виступає послідовником А. Макаренка з цих питань. У багатьох своїх працях, у практичій діяльності він постійно підкреслював значення для розвитку дитини повноти сімейної структури, батьківської любові, материнської ласки, теплих емоційних відносин[ 46, с.431].

На сучасному етапі роль родини, сім'ї та її виховні функції знецінено. На родину, як на інсти­тутформування особистості, негативно впливають наслідки модерного роз­витку суспільства.

Сучасний український педагог-дослідник І.Музичкасеред негативних чинників впливу на родину виокремлює:

— зміщення пріоритетів у вихованні: в напрямку наукового виховання, інтелектуальної формації, ово­лодіння ремеслом;

нехтування вихованням чеснот, характеру, за­гальнолюдських цінностей;

панування у молоді так званого „духу свободи“, що на практиці означає більше відхід молоді від будь-якої влади і керівництва з боку родини та виправдання бездіяльності родичів у вихованні;

занепад релігійності як у суспільстві, так і в родині зокрема;

зникнення традиційних родинних засобів, які пов'язували родину з народним середовищем[39, с.219-224].

За результатами нашого дослідження актуальними проблемами формування особистості в однодітних сім’ях можна виділити такі як:

1. Єдина дитина виявляється більш емоційно стійкіша, ніж інші діти, тому, що не знає хвилювань, пов’язаних із суперництвом братів[26, с.48].

В. Кудрявцева поняття «суперництво» трактує як соціальний процес, який полягає у зіткненні протилежних інтересів індивідів, груп або прагнення до задоволення однакових інтересів за допомогою засобів, якими інші групи чи індивіди хочуть реалізувати власні інтереси [41, с.7].

Суперництво може бути дуже корисним, оскільки саме змагавшись з іншими ми можемо порівняти себе з іншими і відповідно наш рівень з рівнем інших. Крім того, саме суперництво (конкуренція) служить стимулом в досягненні нами кращих результатів. З іншого боку, суперництво може нести в собі і деструктивну силу, яка позбавляє нас внутрішньої упевненості в собі, призводить до незадоволення в роботі і навчанні. Воно здатне змусити людину здатися, опустити руки.

Суперництво може призвести і до конфлікту. Для того, щоб стосунки у сім'їне досягали піку, то В. Кудрявцева пропонує дотримуватися простих правил:

Відноситися до дітей як до індивідуальних осіб. Не намагатися відноситися до них однаково і проводити з ними однакову кількість часу, дарувати їм однакову кількість уваги і любові, тому що саме це і викликає у дітей підозрілість. Вони починають ставити собі питання, чи дійсно ви відноситися до них однаково, чи дійсно у одного такі ж хороші подарунки, як і у іншого і так далі.

За всяку ціну уникайте порівнянь. Не ставте дитині питання типу „чому ти не можеш прибрати у своїй кімнаті так само, як твій брат“, „чому ти не вчишся так само добре, як твій брат“. Прославляючи одну дитину над іншим шляхом порівняння, ви провокуєте виникнення почуття ревнощів. Дитина у вашому посланні до нього чує не те, що йому треба за собою прибрати або добре вчитися, а то, що його люблять менше, ніж брата.

Розвивайте в кожній дитині його індивідуальні якості. Підтримуйте розвиток у дітей різних здібностей і інтересів. Коли дитина відчуває, що ви визнали і оцінили його таланти і унікальність, він вже не намагається змагатися з братами і сестрами, розуміючи, що це ні до чогоне приведе.

Старайтеся більше часу проводити з кожною дитиною окремо. Діти цінують це. Побудуйте свій день так, щоб первинним для вас був час, який ви проводите з дітьми, а не робота.

Встановітьчіткі рамки. Діти повинні навчитися поважати один одного. Це означає, що старші не повинні кривдити молодших, тоді як молодші не повинні докучати і дратувати старших. Діти повинні знати, що входити без проса в кімнату батьків або старших братів або сестер не можна. Ви у свою чергу повинні пам'ятати, якщо діти посварилися, ви повинні залишатися об'єктивними і неупередженими.

Регулярно позитивно відмічати старання дитини. Замість того щоб сказати, що Ваша дитина добре грає на якому-небудь музичному інструменті (або робить щось успішно), підкресліть, що Ви бачите його старання і деякі уривки музичних творів у нього добре виходять. Іншими словами, батьки повинні швидше підкреслювати окремі позитивні моменти (сильні сторони дитини), але ні вякому випадку не виносити оцінку.

Не порівнюйте дитину з іншими її однолітками. Порівняння дітей призводить до нікому суперництву усередині сім'ї. Самим батькам не варто ставити питань подібно: «Чому твій друг або подруга розумніша за тебе? Чому твій друг або подруга справляється з чим-небудь швидше»?

Сприймайте кожну дитину як єдиного, а не рівного. Приміром, батьки близнюків часто думають, що вони повинні обходитися однаково з обома (тобто нічим не виділяти їх). Навпаки, слід обов'язково відмічати індивідуальність і говорити про це близнюкам для того, щоб кожен з них розвивався як особистість.

Проводьте з дитиною деякий час. Обов'язково регулярно викроюйте дитині час на спілкування з вами.

Встановите чіткі правила. Дітям необхідно навчитися поважати один одного. Це означає, що старшим не повинно дозволятися дратувати молодших, а молодшим батьки не повинні дозволяти докучати старшим. Якщо дозволяє площа квартири, будинки, батьки повинні привчити дітей стукатися, перш ніж увійти до кімнати сестри або брата.

Сприяйте розвитку індивідуальних якостей у дитини. Мотивуйте дитину на розвиток різних захоплень/інтересів, щоб кожен міг проявити себе як особу. Крім того, так діти зможуть уникнути суперництва і зміцнити свою самооцінку (адже якщо вони захоплюватимуться різним, отже їх не можна буде порівняти!)

Допомагайте дитині впоратися з невдачею, розчаруванням. Якщо дитина погано впоралася з контрольною роботою, а інший зробив це успішно, підтримаєте словами[41, с.8-11].

Наступним важливим питанням формування особистості в однодітній сім'ї є такий аспект:

2. Єдиній дитині приходиться переборювати більше труднощів, чим звичайно, щоб придбати психічну рівновагу.

В основі порушення психічної рівноваги — суперечність між тим, що людина усвідомлює, що в її житті відбулося щось ганебне, принизливе, і тим, що вона підсвідомо бажає «скасувати» те, що сталося, або хоча б витлумачити всі події в сприятливішому для себе ракурсі. Вважають, що найголовнішим у дії психологічного захисту є зниження суб´єктивної значущості травмуючого факту. При цьому бажання захистити себе від чинників, які тривожать психіку, виявляються на свідомому та несвідомому рівнях.

Психологічний захист виявляється не лише в разі виникнення надзвичайних обставин, а й повсякденно. Тому психологічний захист — нормальний, постійний механізм людської психіки.

Основне завдання психологічного захисту — у «витісненні» негативної психоенергії. Це відбувається через перебудову установок, зміну складових свого переконання, утворення додаткових джерел позитивної психоенергії — вироблення нової стратегії, нових поглядів, нових цілей тощо[33, с.149-153].

3. Наступною актуальною проблемою є те, що батьки, які мають єдину дитини, звичайно приділяють їй надмірну увагу. Вони занадто піклуються про неї тільки тому, що вона у них одна, тоді як насправді вона всього лише перша. І дійсно, деякі з нас здатні спокійно, зі знанням справи звертатися з первістком так, як ми тримаємося потім з наступними дітьми. Головна причина тут — недосвідченість. Є, однак, й інші підстави. Якщо не торкатися деяких обмежень фізичного порядку, одних батьків лякає відповідальність, інші побоюються, що народження другої дитини позначиться на їхньому матеріальному становищі, треті, хоча ніколи не визнаються в цьому, просто не люблять хлопців, і їм цілком достатньо одного сина чи однієї доньки [25, с.40-48].

Упсихології увага — це спрямованість та зосередженість психічноїдіяльності людини на об'єкти та явища зовнішнього світу, а також на думки, почуття та процеси, що відбуваються всередині у нього.

Надмірна батьківська увага на думку В. Постового може виявлятися у таких станах:

Тривожний — спостерігається в тих випадках, коли з народженням дитини з'являється і невідступна тривога за неї, за її здоров'я і благополуччя. Це антипод неприйняття. Дитину люблять, але несамовито і тому не в радість їй і собі. Любов перетворюється в страх утрати того, кого люблять. Такий тип виховання нерідко спостерігається в родинах з єдиною дитиною, а також у родинах, де росте ослаблена чи пізня дитина. Дитину не випускають із квартири, оскільки «бувають різні випадки». Їй тривожно заглядають в очі і по кілька разів на день задають тривожні заклопотані питання. Дитина в такому випадку несамостійна, боязка, ранима й уразлива, болісно невпевнена у собі, тепер вона тричі на день задає питання: «А я не занедужаю?», «А це не страшно?», «А я не помру?», «А ви не вмрете?».

Егоцентричний — спостерігається в родині з недостатнім рівнем відповідальності у відношенні майбутнього, коли дитині, часто єдиній, довгоочікуваній нав'язується уявлення про себе як про самодостатню надцінність: вона кумир, «сенс життя» і т.д. При цьому інтереси навколишніх часто ігноруються, приносяться в жертву дитині, найменші її примхи задовольняються негайно, бажання вгадуються наперед, немає обмежень, режиму, дисципліни відсутнє поняття «не можна». Вона не привчена розуміти інтереси інших, чекати своєї черги, не переносить найменших обмежень, агресивно сприймає будь-які перешкоди. При першій же зустрічі з однолітками егоцентрична дитина зазнає невдачі.

Гіперопіка — це прагнення батьків оточувати дитину підвищеною увагою, захищати в усьому, навіть якщо в цьому немає реальної необхідності, супроводжувати кожен її крок, охороняти від небезпек, яких немає, турбуватися із будь-якого приводу і без нього, утримувати дітей біля себе, «прив'язувати» до свого настрою, почуттів, зобов'язувати здійснювати певні вчинки[34, с.187-192].

Деякі перешкоди психічному розвитку дітей мають зовсім визначену назву — тепличні умови, коли дитину ніжать, балують — одним словом, носять на руках. Через надмірну увагу психічний розвиток її неминуче сповільнюється. У результаті надмірної поблажливості, якою ми оточуємо її, вона неодмінно зіткнеться з дуже серйозними труднощами і розчаруванням, коли опиниться за межами домашнього кола, оскільки і від інших людей буде очікувати уваги, до якої звикла у будинку батьків. З цієї ж причини вона занадто серйозно стане відноситися і до самої себе. Саме тому, що її власний кругозір занадто малий, багато дріб’язків покажуться їй занадто великими і значними. У результаті спілкування з людьми буде для неї набагато скрутніше, ніж для інших дітей. Вона почне уникати контактів, усамітнюватися. Їй ніколи не доводилося поділяти з братами чи сестрами батьківську любов, не говорячи вже про ігри, свою кімнату, одяг, і їй важко знайти загальну мову з іншими дітьми і своє місце в дитячому співтоваристві.

Запобігти цьому можна за допомогою другої дитини — скажуть багато хто з вас. І це вірно, але якщо деякі особливі проблеми не можна вирішити подібним шляхом, то де впевненість, що варто народити ще одну дитину, як ми відразу ж досягнемо повної адаптації першої. У будь-якому випадку потрібно всіма силами переборювати наше прагнення ростити дитину в тепличних умовах. Можна затверджувати, що виховання єдиного сина чи єдиної доньки набагато більш важка справа, ніж виховання декількох дітей. Навіть у тому випадку, якщо родина випробує деякі матеріальні утруднення, не можна обмежуватися однією дитиною. Єдина дитина дуже скоро стає центром родини. Турботи батька і матері, зосереджені на цій дитині, звичайно перевищують корисну норму. Любов батьківська в такому випадку відрізняється відомою нервозністю. Хвороба цієї дитини чи смерть переноситься такою родиною дуже важко, і страх такого нещастя позбавляє батьків спокою. Дуже часто єдина дитина звикає до свого надзвичайного стану і стає дійсним деспотом у родині. Для батьків дуже важко буває загальмувати свою любов до неї і свої турботи, і волею — неволею вони виховують егоїста [40, с.3-5].

Для розвитку психіки кожна дитина вимагає щиросердечного простору, у якому вона змогла б вільно пересуватися. Їй потрібна внутрішня і зовнішня воля, вільний діалог з навколишнім світом, щоб їй не підтримувала постійно рука батьків. Дитині не обійтися без забрудненого обличчя, розірваних штанів і бійок.

Єдиній дитині часто відмовлено у такому просторі. Усвідомлено чи ні, їй нав’язують роль зразкової дитини. Вона повинна особливо чемно вітатися, особливо виразно читати вірші, вона повинна бути зразково чепурною і виділятися серед інших дітей. Щодо неї будуються честолюбні плани на майбутнє. За кожним проявом життя ведеться уважно, із заклопотаністю, спостереження. Таке відношення до неї несе небезпеку, що єдина дитина перетвориться в розпещену, несамостійну, невпевнену в собі, що переоцінює себе, дитину [63, с.289-303].

Проблем, що пов’язані з формуванням особистості молодшого школяра в однодітній сім'їможна уникнути, шляхом дотримання одного простого правила – у родині, де росте одна дитина: ніякої винятковості.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Розділ 2. Особливості формування особистості молодшого школяра у сучасній однодітній сім’ї

2.1. Застосування специфічних форм, методів та засобів впливу на формування особистості молодшого школяра однодітних сім’ях

Важливою умовою ефективної навчально-виховної роботи є співробітництво школи і сім'ї, яке передбачає належний рівень педагогічної культури батьків. Саме цьому підпорядковані програми школи молодих батьків та педагогічної культури сім'ї, які спираються на систему перевірених досвідом багатьох поколінь найважливіших сімейних цінностей (здоров'я, любов та взаємоповага членів сім'ї, матеріальне благополуччя і духовність). Ці програми ґрунтуються на особистісно-орієнтовному підході, найбільш коректному та ефективному в роботі з сім'єю, який враховує конкретні життєві та індивідуальні особливості. Відповідно орієнтовані й програми з етнопедагогіки та родинної педагогіки. Тісний взаємозв'язок школи та сім'ї може розвиватися завдяки педагогічній освіті батьків і залученню їх до виховної роботи, а це дасть змогу сформувати особистість молодшого школяра [23, с.387-401].

Рівень педагогічної освіченості батьків залежить від традицій у сім'ях, в яких виросли вони, набутих знань, життєвого досвіду, здатності до саморозвитку. Майже завжди, на сучасному етапі особливо, у зв'язку з переходом до нового типу суспільства, утвердження нових суспільних, етичних цінностей, а також із процесами глобалізації, одним із свідчень якого є Інтернет, педагогічна освіченість батьків нерідко відстає від реальної педагогічної ситуації, суспільних потреб, очікувань дитини. Тому школа має дбати про постійний розвиток їх педагогічних знань, вдаючись до різноманітних форм та методів роботи з метою формування особистості молодшого школяра. Однодітна сім'я обмежує можливості дитини у спілкуванні, отриманні досвіду колективної діяльності. Виховання однієї дитини має безліч варіантів. Але усі вони базуються на необмеженій любові до неї. Якщо ж відсутні педагогічні норми у задоволенні батьками побажань та потреб дитини, то тоді проявляються такі риси як егоїзм, неординарність поведінки тощо. Сучасні психологи наводять ряд позитивних рис у розвитку таких дітей: вони більш духовно зрілі, вишукані у відношеннях з дорослими, мають широкий кругозір. Батьки у сім'ях з однією дитиною мають більше можливостей (у тому числі і матеріальних) для розвитку її здібностей. Але можливі випадки, коли єдина дитина поповнює армію «дітей вулиці», бо вона позбавлена турботи з боку батьків і, взагалі, безпритульна. Виховна ситуація у однодітних сім'ях, як бачимо, може бути досить різноплановою, а значить, не може бути однозначного підходу до її розв'язання: слід виявляти як позитивні, так і негативні тенденції у вихованні однієї дитини у сім'ї, аналізувати весь комплекс питань, що пов'язані з цією проблемою[58, с.171-174].

Грецьке слово «метод» означає шлях, спосіб пізнавальної, практичної діяльності людей. Нині під методом розуміють найкоротший шлях досягнення оптимальних результатів, що відповідають поставленим цілям.

Методиформування особистості – це прийоми організації і здійснення систематичного впливу батьків на дитину. Як народна, так і наукова педагогіка пріоритетними визнають ті, які формують передусім суспільну поведінку дитину, їхню підготовку до трудової діяльності та створення сім'ї. Надзвичайно важливим методом виховання дітей у сім'ї є особистий приклад батьків. Разом з тим вправи і привчання, організація режиму навчання, праці і відпочинку дітей, виконання ними різних доручень і обов'язків, ігри створюють у сім'ї атмосферу доброзичливості, невимушеності, взаєморозуміння і взаємодопомоги[28, с.162].

Народна педагогіка надає великого значення силі слова – розповіді, поясненню, настанові, пораді та ін. Як у теорії, так і в практиці сімейного виховання існує система стимулюючих методів, до яких належать педагогічна вимога, громадська думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, похвала, заборона, нагорода, застереження, навіювання, заохочення й покарання та ін.

Педагогіка дуже обережно підходить до покарання дітей і не схвалює дій тих батьків, які принижують людську гідність, шкодять здоров'ю дитини. Заохочення слід використовувати з дотриманням вимогливості й об'єктивності, а покарання – з виявленням поваги до особистості.

Важливе місце у формуванні особистості молодшого школяра у сім'ї мають зайняти народні звичаї і традиції. Вони є тією доброю основою, на якій зростає національна свідомість, гідність і самоповага, а разом з тим і розуміння та повага інших поглядів. Адже поняття український народ, українська нація відображають і традиції – трудові, моральні, естетичні та ін. Вони мають визначати національне виховання дітей і молоді в сім'ї і родині. Традиції і звичаї народу відображають рівень його матеріального, культурного та духовного розвитку. Засвоюючи віковічні традиції, звичаї та обряди, молодь осягає їх філософський, психологічний і естетичний зміст і поступово виявляє їх у своїй діяльності, стаючи невід'ємною часткою рідного народу, нації. З цією метою мають широко запроваджуватись святкування сім'ями дат народного календаря, що сприятиме формуванню у дітей та молоді духовної культури. Народний календар включає дати і події, які мають як вселюдський, так і національний, і релігійний характер: День пам'яті (проводи) померлих людей, загиблих воїнів, День Перемоги, День Матері, Новий рік, Різдво, Великдень, Вербна неділя, Зелені свята (Трійця), Івана Купала, свято зажинок і обжинок, свято знань, День сім'ї та національної незалежності [72, с.6-7].

Особливе значення у вихованні дітей мають відігравати дати родинного календаря: день родини, відзначення днів народження кожного члена сім'ї, сімейних ювілеїв, роковини подружнього життя за участю дітей і онуків, що сприятиме єдності поколінь, міцності родини, засвоєнню кращих традицій українського народу.

Вивчення батьками народних традицій, звичаїв і обрядів та впровадження їх у життя і виховну практику своєї сім'ї сприятимуть формуванню у дітей і молоді національного характеру, національної самосвідомості і гідності. Українська нація має зберегти себе в родині. Дім, сім'я, праця, висока духовна культура та громадянська зрілість українського народу покликані забезпечити йому найвищий рівень життя, а Україні – незалежність, економічну і політичну стабільність, непорушність кордонів і високий міжнародний авторитет. Адже ніхто для українців не збудує держави й не створить матеріальних умов, коли сім'я буде морально й матеріально дезорганізована. Українська сім'я має стати основою і символом духовного й економічного відродження, метою багатогранної гуманістичної діяльності української держави[36, с.12-13].

Основними завданнями формування особистості у сім'ї є:

виховання фізичної й морально здорової особистості, забезпечення необхідних екосоціальних умов для повної реалізації можливостей розвитку дитини (генотипу), повноцінного психічного та духовного її становлення, формування навичок здорового способу життя;

створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, взаєморозуміння, чуйності, доброзичливості, належних умов для розвитку почуттів;

засвоєння базових моральних цінностей та ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, здатності піклуватися про молодших і немічних;

забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до народних традицій, рідної мови, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості і самосвідомості;

виховання поваги до законів, прав і свобод людини, розвиток громадянської і соціальної відповідальності;

залучення дітей до світу знань, виховання поваги до науки, школи і вчителя, розвиток прагнення до освіти й творчого самовдосконалення;

включення в спільну побутову та господарську діяльність, розвиток рис творчої працелюбної особистості, формування почуття власності та навичок господарювання;

формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти прекрасне і потворне в мистецтві і житті, забезпечення умов для практичної творчої діяльності дітей;

статеве виховання дітей, розвиток моральної чистоти, поваги до жінки, почуття дружби, кохання, підготовка до подружнього життя, прищеплення навичок виховання дітей в сім'ї;

розвиток внутрішньої свободи, здатності до об'єктивної самооцінки і саморегуляції поведінки, почуття власної гідності, поваги до себе, відповідальності за свої вчинки, здатності до морального самовдосконалення [67, с.183-190].

Не менш вагому роль відіграють форми роботи з батьками — це способи організації спільної діяльності та спілкування.

У роботі з батьками, які виховують одну дитину можна використовувати нижче описані форми роботи.

Батьківські читання — дуже своєрідна форма роботи з батьками, що дає можливість не тільки слухати лекції педагогів, а й самим вивчати літературу з проблеми. Батьківські читання допомагають батькам переглянути свої погляди на виховання, познайомитися з традиціями виховання дітей в інших родинах, по-іншому подивитись на свою дитину та своє ставлення до неї.

Батьківські читання — це прекрасна можливість знайомства батьків із цікавою дитячою літературою, новими іменами, що на слуху в дітей, але відомі їхнім батькам.

Батьківські вечори — форма роботи, що об'єднує батьківський колектив. Батьківські вечори проводяться у класі 1-2 рази на рік або у присутності дітей, або без них. Батьківський вечір — це свято спілкування з батьками друзів твоєї дитини, це свято спогадів про власне дитинство й дитинство своєї дитини, це пошук відповідей на запитання, які ставить життя перед батьками.

Головне, у ході вечора батьки повинні вчитися слухати та чути один одного, самого себе, свій внутрішній голос.

Батьківські ринги — одна з дискусійних форм спілкування батьків і формування батьківського колективу. Проведення батьківських рингів у школі просто необхідне. Батьківський ринг проводиться задля того, щоби багато батьків могли утвердитись у правоті своїх методів виховання та провести ревізію свого педагогічного арсеналу, замислитись над тим, що у вихованні своєї дитини вони роблять правильно, а що не зовсім доречне. Корисність таких зустрічей полягає ще в тому, що вони дозволяють зняти будь-які закулісні розмови серед батьків про питання організації освітнього простору їхніх дітей, змісту навчального й виховного процесу [76, с.164-171].

Лекції — це форма психолого-педагогічної освіти, що розкриває сутність тієї чи іншої проблеми виховання. Кращий лектор — сам учитель-вихователь, який знає інтереси, проблеми та турботи батьків. Головне в лекції — науковий аналіз виховних явищ, ситуацій, тому в лекції варто розкривати причини явищ, умови їх протікання, механізм поведінки дитини, закономірності розвитку її психіки, правила сімейного виховання.

При підготовці лекції варто враховувати її структуру, логіку, можна скласти план з указанням основних ідей, думок, фактів і цифр. Одна з необхідних умов лекції — опора на досвід сімейного виховання. Метод спілкування під час лекції — невимушена розмова, задушевна бесіда, діалог зацікавлених однодумців. Тематика лекцій повинна бути різноманітною, цікавою й актуальною для батьків.

Конференція — форма педагогічної освіти, що передбачає розширення, поглиблення та закріплення знань про виховання дітей. Конференції можуть бути науково-практичними, теоретичними, читацькими, з обміну досвідом, конференції матерів, конференції батьків. Конференції проводяться раз на рік, вимагають ретельної підготовки, передбачають активну участь батьків. До них готуються виставки робіт учнів, книг для батьків, концерти художньої самодіяльності тощо.

Теми конференцій повинні бути конкретними, наприклад: «Гра в житті дитини», «Моральне виховання молодшого школяра у родині» тощо. Щоб зібрати матеріал і привернути увагу батьків, на заняттях університету педагогічних знань, що передують конференції, іноді заповнюється стисла анкета.

Конференція зазвичай відкривається вступним словом директора школи (якщо це загальношкільна конференція) або класного керівника (якщо вона класна). Зі стислими, заздалегідь підготовленими повідомленнями про свій досвід сімейного виховання виступають батьки. Таких повідомлень може бути три-чотири. Потім надається слово всім бажаючим. Підсумки підбиває ведучий конференції [79, с.65-68].

Практикум — це форма вироблення в батьків педагогічних умінь із виховання дітей, ефективного рішення виникаючих педагогічних ситуацій, своєрідне тренування педагогічного мислення батьків-вихователів.

У ході педагогічного практикуму вчитель пропонує знайти вихід з якої-небудь конфліктної ситуації, що може скластись у родині у взаєминах батьків і дітей, батьків і школи тощо, пояснити свою позицію в тій чи іншій передбачуваній ситуації чи ситуації, яка виникла в реальності.

Педагогічна дискусія — диспут, одна з найцікавіших форм підвищення педагогічної культури. Відмінна риса диспуту полягає в тому, що він дозволяє втягнути всіх присутніх в обговорення поставлених проблем, сприяє виробленню вміння всебічно аналізувати факти та явища, спираючись на отримані навички та накопичений досвід. Успіх диспуту багато в чому залежить від його підготовки. Приблизно за місяць учасники повинні познайомитися з темою майбутнього диспуту, основними питаннями, літературою.

Найвідповідальніша частина диспуту — проведення спору. Багато що визначає тут поведінка ведучих (їм може бути педагог або хтось із батьків). Необхідно заздалегідь установити регламент, вислухати всі виступи, запропонувати аргументувати свою позицію, наприкінці диспуту підбити підсумки, зробити висновки. Головний принцип диспуту — повага до позиції та думки будь-якого учасника.

Темою диспуту може служити будь-яка спірна проблема сімейного та шкільного виховання, наприклад: «Приватна школа — «за» і «проти»», «Вибір професії — чия ця справа?».

Рольові ігри — форма колективної творчої діяльності з вивчення рівня сформованості педагогічних умінь. Зразковими темами рольових ігор із батьками можуть бути такі: «Ранок у вашому домі», «Дитина прийшла зі школи», «Сімейна нарада» тощо. Методика рольової гри передбачає визначення теми, призначення складу учасників, розподіл ролей між ними, попереднє обговорення можливих позицій і варіантів поведінки учасників гри. При цьому важливо програти кілька варіантів (позитивних і негативних) поведінки учасників гри та шляхом спільного обговорення вибрати оптимальний для даної ситуації варіант дій.

Індивідуальні тематичні консультації. Часто в рішенні тієї чи іншої складної проблеми педагог може одержати допомогу безпосередньо від батьків учнів, і цим не слід зневажати. Консультації з батьками корисні як для них самих, так і для вчителя. Батьки одержують реальне уявлення про шкільні справи та поведінку дитини, учитель же — необхідні йому відомості для більш глибокого розуміння проблем кожного учня. Обмінявшись інформацією, обидві сторони, можливо, дійдуть взаємної згоди в питанні конкретних форм батьківського сприяння [68, с.130-139].

У спілкуванні з батьками педагог повинен проявляти максимум тактовності. Неприпустимо соромити батьків, натякати на невиконання ними свого обов'язку стосовно сина чи дочки. Підхід учителя повинен бути таким: «Перед нами стоїть загальна проблема. Що ми можемо зробити для її рішення?». Тактовність особливо важлива з тими батьками, які впевнені, що їхні діти не здатні на дурні вчинки. Не знайшовши до них правильного підходу, педагог зіштовхнеться з їхнім обуренням і відмовленням від подальшого співробітництва.

Принципи успішного консультування — довірливі стосунки, взаємоповага, зацікавленість, компетентність.

Відвідування родин – ефективна форма індивідуальної роботи педагога з батьками. При відвідуванні родини відбувається знайомство з умовами життя учня. Педагог розмовляє з батьками про його характер, інтереси та схильності, про ставлення до батьків, до школи, інформує батьків про успіхи їхньої дитини, дає поради з організації виконання домашніх завдань тощо.

Листування з батьками — письмова форма інформування батьків про успіхи їхніх дітей. Допускається повідомлення батькам про майбутню спільну діяльність у школі, поздоровлення батьків зі святами, поради та побажання у вихованні дітей. Головна умова листування — доброзичливий тон, радість спілкування [37, с.156-164].

Серед форм роботи з батьками виділяють і нетрадиційні форми. До нетрадиційних форм співпраці з батьками можна віднести такі:

«Батьківська пошта» — нетрадиційна форма спілкування з родиною. Враховується зайнятість батьків. Будь — який член родини має можливість у короткій записці висловити сумніви з приводу методів виховання своєї дитини, звернутися по допомогу до конкретного фахівця й т.п.

«Телефон довіри». Телефон допомагає батькам анонімно з'ясувати які-небудь значимі для них проблеми, попередити педагогів про помічені незвичайні прояви дітей.

«Батьківські скриньки» – форма роботи, яка дозволяє батькам анонімно звернутися до любого з фахівців дошкільного закладу з питаннями, які є для них актуальними, а працівникам ЗНЗ своєчасно відреагувати на запит батьків, підготувавши консультацію, семінар або семінар-практикум [12, с.5-14].

Дбаючи про ефективну взаємодію з батьками, учитель повинен враховувати важливість таких чинників:

1. Запрошення батьків до співробітництва. Часто вчитель вважає, що батьки перебувають в опозиції до нього. Намагаючись запобігти можливим запереченням з їх боку, він починає розмову в директивному тоні замість того, щоб зрозуміти їх почуття, виявивши стриманість, відкритість. Доброзичливість, відкритість у спілкуванні з батьками – перший крок до співпраці з ними.

2. Дотримання позиції рівноправності. Об'єднання зусиль учителя та сім'ї школяра можливе за взаємного визнання ними рівноправності. Перший крок має зробити вчитель, оскільки до цього його зобов'язує професійний обов'язок.

3. Визнання важливості батьків у співпраці. Учитель повинен завжди наголошувати на важливій ролі батьків у вихованні та розвитку дитини.

4. Вияв любові, захопленості їх дитиною. Психологічний контакт із батьками виникає одразу, як тільки вчитель виявляє розуміння дитини, симпатизує їй, бачить позитивні та негативні риси. Батьки, відчувши доброзичливість учителя, більш охоче спілкуються з ним, налаштовуються на співпрацю.

5. Пошук нових форм співпраці. Учитель може запропонувати одному з батьків організувати батьківські збори, разом визначивши їх тематику, структуру тощо. Особливо корисний обмін думками з батьками щодо налагодження взаєморозуміння з дітьми [51, с.345-378].

Процес налагодження взаємодії з батьками ефективний за дотримання педагогом психолого-педагогічних правил та вимог. До них належать:

використання заходів, спрямованих на підвищення авторитету батьків. У спілкуванні з батьками слід уникати категоричного тону, який може спровокувати образи, роздратування. Нормою мають стати стосунки, засновані на взаємоповазі. Цінність їх полягає у розвитку почуття власної відповідальності, вимогливості, громадянського обов'язку як учителів, так і батьків;

довіра до виховних можливостей батьків, підвищення рівня їх педагогічної культури й активності у вихованні. Психологічно батьки готові підтримати потреби школи. Навіть ті батьки, які не мають педагогічної підготовки й освіти, з розумінням і відповідальністю ставляться до виховання дітей;

педагогічний такт, неприпустимість необережного втручання в життя сім'ї. Класний керівник – особа офіційна, але за специфікою своєї роботи може стати свідком стосунків, які приховуються від сторонніх. Якою б не здавалася йому сім'я, учитель повинен бути тактовним, ввічливим, інформацію про сім'ю використовувати лише для допомоги батькам у вихованні дитини;

життєстверджуючий, мажорний настрій при вирішенні проблем виховання, опора на позитивні риси дитини, орієнтація на успішний розвиток особистості. Формування особистості дитини передбачає подолання труднощів, протиріч у її житті. Важливо, щоб це сприймалося як вияв закономірностей розвитку (нерівномірність, стрибкоподібний характер, причинно-наслідкова обумовленість, вибіркове ставлення дитини до виховних впливів), тоді складнощі, протиріччя, несподівані результати не викликатимуть розгубленості у педагога [52, с.24-28].

Отже, формувати особистість молодшого школяра можна за допомогою народної педагогіки, яка надає великого значення силі слова. Ефективно впливатимуть на формування дитячої особистості традиційні та нетрадиційні форми роботи.
2.2. Виховання ціннісних орієнтацій у розвитку особистості молодшого школяра у сучасній однодітній сім’ї

Роздуми про вічне, про ціннісне для людини завжди спонукають до глибокого аналізу життя попередніх поколінь багатьох народів і рідного народу, сім'ї, родини. Адже лише в порівнянні можна дійти правильних висновків і про вічне, і про ціннісне, і про сьогодення.

Людина від давніх часів жила в світі оцінювання і цінностей, що мають об'єктивні і суб'єктивні виміри. Без виміру цінностей існуван­ня самого людства, як розумної цивілізації, взагалі неможливе. Адже лише на основі порівнянь потреб визначається ціннісність суспільних, моральних, духовних та історичних явищ, подій, діяльність родини і людини, перспективи виховання молодого покоління.

Історичний досвід свідчить, що винятково на основі багатства духовних, матеріальних, прагматичних цінностей, інтересів, потреб та пріоритетів життя визначається вибір особою чи суспільною, етнічною групою, народом, людством сучасних оптимальних і перспективних шляхів свого розвитку, поліпшення умов виховання дітей. Йдеться не лише про дітей, а й про освітуі культуру в широкому розумінні, організацію та способи виробництва, суспільний устрій, ідеологію та політику тощо[21, с. 200-216].

Сім'я, а також однодітна сім’я, є найвищою організаційною, суспільною, моральною і духовною цінністю для всіх людей. Вона є тим щасливим вибором, яке людство зробило в процесі своєї еволюції, і водночас тією найвищою цінністю, якій своїм народженням, життям і ви­хованням має завдячувати кожна людина. Виховання дитини без сім'ї, без батьків стає збіднілим, яких би висот не сягнула людина в майбутньому.

Разом з тим кожен етап соціально-економічного, суспільного, політичного, морального і духовного розвитку однодітної сім'ї безпосередньо впливає на формування життєвих цінностей родини. Сукупність ціннісних орієнтацій сім'ї визначають її інтереси, потреби і мотиви, матеріальні і духовні запити, на основі яких вона вибудовує певну модель життя, здійснює сучасну і проектує свою майбутню діяльність.

Отже, способи виховання дітей в нових соціально-економічних і суспільних умовах зумовлюють і зміну життєвих цінностей та орієнтацій української родини.

Культура однодітної сім'ї, її ціннісні орієнтації й ідеали не є чимось раз і назавжди даним, незмінним. Формування ціннісних орієнтацій та ідеалів виховання дітей у родині є процесом динамічним, таким, що зумовлюється як трива­лими соціально-економічними умовами, так і короткочасними, які істотно впливають на загальний рівень життя народу, його духовну стійкість і ви­тривалість, уміння виживати в них і зберігати свою духовну й культурну самобутність і незалежність, розвивати й культивувати найкращі націо­нальні прикмети, які забезпечують оптимізм і життєву силу народу.

У нових умовах розвитку української родини визначаються усі три наведені чинники однодітної сім'ї. Найбільше вони виявляються у ставленні до самого інституту сім'ї, дітонародження, освіти, культури, побуту, мате­ріальних благ, здоров'я, доброзичливих взаємин між членами родини, їх громадянської і особистої свободи та незалежності, рівності і вірності, вихованні дітей, гуманності тощо. Усе це в родині виступає одночасно і як цінності, одні з яких є реаліями, а інші, яких вона прагне досягти, як ідеали. Саме тому ціннісні орієнтації сучасної родини дають змогу регулювати державну політику так, щоб вона найбільше відповідала потребам родини, а педагогам і психологам розробляти такі методики, які сприяють поліпшенню взаємин батьків і дітей, представників стар­ших поколінь, сім'ї і школи[11, с.4-9].

Визнаючи людину як найвищу цінність суспільства, варто водночас розглядати соціально-економічні, демографічні та морально-психологічні умови сучасної однодітної сім'ї як високі ціннісні орієнтації особистісного розвитку дітей і батьків.

Цінності як одне із центральних особистісних утворень виявляють свідоме ставлення людини до соціальної дійсності й у цій своїй якості визначають широку мотивацію її поведінки та впливають на всі сторони діяльності. Відтак природно, що оволодіння системою цінностей, що характеризується індивідуальним наповненням, набуває статусу життєорієнтаційних принципів та настанов, котрі неподільно пов'язані зі спрямованістю діяльності особистості. З цього приводу діяльність людини стосовно задоволення її безпосередніх життєвих потреб багато в чому спричинена суспільною шкалою цінностей. І це зрозуміло чому, адже у задоволенні особистісних та індивідуальних потреб за посередництвом суспільно-корисного діяння реалізується ставлення індивіда до суспільства і, відповідно, до самого себе як частинки соціуму [32, с.32-34].

У процесі наукового пошуку вчені намагалися сконструювати натуралістичну систему цінностей, яка могла б спиратися на природу людини, виходячи з основоположних тенденцій становлення і функціонування особистості, враховуючи впливи соціального довкілля та індивідуальні особливості розвитку. Вважається, що цінності притаманні структурі людської конституції та мають біологічну і генетичну основи, однак їх розвиває тільки культура, а тиражує лише цивілізація. Звідси зрозуміло, чому майбутнє людини визначається соціальними ідеалами, які продукують прагнення молодих людей не лише здобути високу професійну компетентність, а й повноцінно самозреалізуватися за умов нових економічних, політичних та соціальних відносин.

За В. Постовим цінності — це ідеї, ідеали, цілі, до яких прагне людина і суспільство [61, с.180].

Дослідник виокремлює загальнолюдські цінності:

універсальні (любов, престиж, повага, безпека, знання, гроші, речі, національність, воля, здоров'я),

внутрішньо-групові (політичні, релігійні),

індивідуальні (особистісні) [ 61, с.181].

Вартості — позитивна якість свідомості особистості, принципів поведінки, котрі скеровують її у повсякденній життєдіяльності. Цінності (так само як і вартості) поєднуються у системи, визначаючи собою певну ієрархічну структуру, що змінюється з віком та обставинами життя. Водночас у свідомості людини існує не більше дюжини цінностей, якими вона може реально керуватися [22, с.24-25].

Цінності — соціальне поняття, природний об'єкт якого здобуває соціальне значення чи може бути об'єктом діяльності. Не можна протиставляти цінності і поведінку (поведінка відображає цінності і сама становить цінність). Функції цінностей різноманітні: вони є орієнтиром життя людини, тому потрібні для підтримки соціального порядку, діють як механізм соціального контролю, втілюються у ситуативній поведінці і спричиняють виникнення норм та орієнтирів людського життя [70, с.30].

Ціннісні орієнтири, які ставитьоднодітна сім’я у вихованні дітей, завжди були налаштовані на високі ідеали сім'ї, праці, духовності та громадянства. Ці вічні цінності родини і визначають рівні розвиненості суспільства, його цивілізованості, демократичності, стабільності, єдності тощо.

Одним із ідеалів української родини є однодітна сім'я. У сім'ї ми вбачаємо основні ціннісні ознаки, потреби і орієнтації як батьків, так і дітей. До них належать:

— бажання продовжити свій рід, відчувати кровну спорід­неність, духовну і економічну залежність та близькість, емоційність;

— потреба мати дітей і батьків;

— чуття етногенезу;

— сімейне спілкування;

— традиції народу і духовна єдність;

— щирість стосунків і спільність інтересів;

— інтимність, повага до почуттів і думок різних поколінь сім'ї;

— громадянська єдність, спільність праці і її результатів;

— релігійність та національна культура сім'ї;

-патріотизм, чесність, порядність, від­вертість, готовність захищати Батьківщину [35, с.59-60].

Проте незаперечними є духовні цінності й ідеали самої однодітної сім'ї, які, до речі, виплекані на основі трьох основних чинників:

давньослов'янської та давньоукраїнської дохристиянської сімейної культури, що в своїй ідеології несе питоме, суто українське, етногенетичне язичницьке коріння. Це особливо помітно в духовній культурі українського народу, його ставленні до шлюбних обов'язків, батьківствата материнства, виховання дітей, дотримання традицій і звичаїв, що через віки трансформувалися у наше сьогодення й частково українізували християнську культуру, корінням якої, як відомо, є іудейство. Значною мірою український етноменталітет також зробив помітний вплив на культуру етноменшин, які живуть в Україні. Вони збагачуються українською духовністю, звичаями і традиціями, культурою, відчувають мирне і дружнє ставлення українців до тих, хто прийшов з миром жити і працювати на українській землі;

християнської шлюбно-сімейної культури, яка побудована на основі давньоєврейської системи взаємин і вірувань в родині. Цінності й ідеали одно дітної сім'ї головним чином зберігаються через дотримання канонів християнства (православ'я), хрещення дітей, відзначення християнських свят, зовнішню обрядовість тощо. Разом з тим, в цю культруру привнесено значні елементи стародавньої української язичницької культури;

загальноєвропейської культури, яка формувалася переважно на етнокультурі стародавніх етносів та християнській культурі (католицизм та протестантство). Цей чинник впливав на формування цінностей та ідеалів української родини через живе спілкування з народами-сусідами — росіянами, поляками, словаками, чехами, угорцями; засвоєння кращого досвіду творення сім'ї, сімейних взаємин, виховання дітей. Певний вплив на збагачення педагогічної культури української сім'ї, очевидно, мало спостереження за сімейними взаєминами представни­ків інших народів, якіпроживали на споконвічних землях українців: вірмен, євреїв, татар, гагаузів, угорців, поляків, німців, росіян, циган, грузинів тощо[7, с.110-112 ].

Духовність містить такі ціннісні ознаки: потреби і орієнтації батьків і дітей, що спрямовані на їх особистісне самовираження через практичну діяльність та ідеалізовані прагнення, уявлення про світ і сім'ю, родину, Батьківщину, мораль і моральність, патріотизм, милосердя, гуманність, обов'язок, честь і чесність, повагу до людей, співчуття, совість, сором, співпереживання; уявлення про особисту відповідальність за свою діяльність перед власною совістю, сім'єю, родиною, близькими і друзями, Батьківщиною, людьми (незалежно від родинних зв'язків, дружніх чи недружніх зв'язків, місця проживання тощо); перед дітьми і батьками віруючих сімей (незалежно від конфесійності віросповідань), Богом.

Історичний досвід розвитку української родини засвідчує її духов­ну міць. Якщо ж у нових умовах її існування батьки, суспільство зосереджуватимуть увагу на зміцненні її духовної основи, то і старші, і молодші покоління будуть здатні зберегти і примножити духовне багатство своїх попередників.

Адже попри всі історичні перипетії, навіть у часи панування жорстокої комуністичної ідеології та атеїзму через трансформацію первинного значення ідеї «духу», «духовності», «філософії серця» українська родина зберегла основи християнської культури, світогляду через дотримання багатьох традицій, звичаїв і обрядів. Їх дотримання в сім'ях допомагало зберігати Віру предків, вірність християнським доброчинним заповідям, їх виконання, хоч і часткове в повсякденному житті та побуті сподівання й надію на краще життя не через агресивність і жорстокість, не через загарбання чужих земель ібагатств, а завдяки своїй праці і любові до людей. Очевидно, цим частково можна пояснити ті великі страждання, які випали на долю українського народу. Утім, незважаючи на все це, українська родина зберегла великі духовні цінності, що дають їй змогу і в нових умовах стати на вищий щабель свого розвитку.

Спроба «розшифрувати» духовну сутність людини, звести її до однозначного визначення, поняття, «формули» не увінчалися успіхом. Духовність виявилася непідвладною філософам і психологам, соціологам і культурологам, педагогам і священослужителям. Визначаючи щоразу якісь нові якості духовності людини, вчені помічали і нові її грані, при­рода яких залишається незрозумілою. Природа феномену духовності ви­являється настільки складною, що навіть створити її теоретичну модель, не вдаючись до християнських символів, образів і містики, видається неможливим. Разом з тим християнська ідеологія і сама часто є неспро­можною пояснити навіть явище духовності, не вдаючись до постулатів віри, які, не маючи методологічної матеріалістичної опори, є лише до­гмами віри. Слід, мабуть, дякувати тим силам, умовам і обставинам, які так глибоко ховають від самої людини природу її духовної сутності і походження. «Розшифрування» природи духовності людини означало б повільний чи швидкий кінець самої людини. Адже це створювало бможливості «продукувати», «тиражувати» людей з певним набором потрібних «замовникові» якостей, а це призвело б до деградації самої людини. Людина, яка не бере участі у своєму духовному самостворенні, реалізації в громадському житті кращих якостей і здібностей, є, у кращо­му випадку, лише високоінтелектуальним біороботом з багатьма функ­ціями, які приводяться в дію поза її волею іншими людьми. Ось тому виховання духовності дітей в родині ми розглядаємо лише як процес передачі історично зумовленого ціннісного, соціокультурного досвіду життя людей, що відображає інтереси, потреби і можливості та рівень цивілізованості кожного народу, кожної родини, кожної особистості в конкретний історичний період. Водночас очевидно, духовність варто розглядати і як процес самопізнання, самозбагачення і самоочищення, тобто як самовияв внутрішньої суті людини. Але чи знає, чи розуміє хтось цю суть, цінність і самоцінність людини, і досі є невідомим[81, с.24-26].

Звісно, однодітна сім'я у процесі духовного становлення особистості дитини має відігравати роль еталона, своєрідної школи. Завдяки при­родним формам життя в однодітній сім'ї, її ідеалам, призвичаєнню до сімейних і суспільних вимог дитина і сама засвоює ціннісні ідеали, намагається діяти або ж діє відповідно до них. У решті випадків вона коригує їх, беручи за взірець знане, зрозуміле, бажане і доступне, або ж протидіє їм, піддавшись іншим[5, с.65-68].

Отже, духовною основною української родини, з одного боку, є, як і раніше, віра людини, індивіда, особистості (для віруючих) у божественність походження людини та необхідність жити й діяти відповідно до постулатів, догматів, звичаїв й традицій християнського віровчення (незважаючи на конфесії), за будь-яких умов зберігаючи оптимізм, ви­соку моральність та діяльність у сферах, які визначаються як ціннісні, або такі, які можна вдосконалити, з якими можна взаємодіяти.

Залучення дітей до христи­янських традицій і обрядів сприяє формуванню у них високої духовної культури, поваги до людей.

Діти з таких родин відзначаються особливим сумлінням у дотриманні моральних норм поведінки та етики, ставлення до людей, до праці, мистецтва.

Виховання гуманістичних якостей — одне з найважливіших завдань укра­їнської родинної педагогіки. Добро­та, чуйність, турботливість, уважність, любов до всього живого — за­сади гуманізму та милосердя. Вихо­вуючи в дитини ставлення до оточу­ючих як до цінності, не меншої, ніж цінність власної особистості, батьки формують найкращі людські якості в дитячій душі.

Одним із виявів гуманізму в пов­сякденних стосунках людей є доброта: піклування про потреби, запити та бажання інших, уважне ставлення до них, ввічливе спілкування з усіма, самопожертва заради інших. Добра людина не буває брутальною, не­терпимою, чванливою, зарозумілою, підозрілою.

Доброта тісно пов'язана з такими моральними якостями, як чуйність, довіра та благородство, вдячність та співчуття. Доброзичлива людина ба­жає добра іншим, ставиться до них прихильно/вміє приязно спілкувати­ся, бути ввічливою, довірлива. Дові­ра ж грунтується на впевненості в порядності, чесності, сумлінності та правильності дій іншої людини.

У сімейному вихованні довіра ви­являться в тому, що батьки поважають своїх дітей і щиро вірять в їхні можливості. Впевнені у позитивних рисах та особистих досягненнях ди­тини, батьки спонукають її виправ­дати довіру, чим формують у дітей почуття власної гідності, бажання самовдосконалюватися.

Душевна чуйність зароджується та формується у дитини в основному під впливом сім'ї. Байдужа люди­на не звертає уваги на певні явища та події, не виявляє співчуття до ото­чення, відмежована від нього. Якщо не спрямувати зусиль на формуван­ня в дитини гуманного ставлення до людей, то байдужість може стати ри­сою характеру, поєднатися з такими негативними якостями, як егоїзм, ін­дивідуалізм, егоцентризм, безпринципність[75, с.19-21].

Егоїзм дитини — яскравий прояв себелюбства, коли тільки власні прагнення та інтереси є цінними і їм надається абсолютна перевага над іншими. Джерелом формування цієї антигуманної якості є хиби в сімей­ному вихованні, коли батьки праг­нуть задовольнити всі примхи дити­ни, не залучають її до сімейних справ і турбот, не стимулюють її ак­тивну участь у різноманітній діяль­ності на користь інших. Такі батьки не розуміють, що егоїзм — це відчуження не лише від близьких, а й від самого себе як особистості, внутрішня спустошеність, самотність, нездатність до високих громадських переживань. Аби запо­бігти цьому, батькам слід вчити ди­тину так осмислювати, відчувати і сприймати події повсякденного жит­тя, щоб чітко виявлялися її зв'язки з усіма членами родини, а згодом — із суспільством, народом; пробуджува­ти чуйність до друзів і рідних, готов­ність завжди допомогти знайомим і незнайомим.

Егоїзм може викликати форму­вання егоцентризму — зацикленості особи на власних почуттях, ціннос­тях і цілях. Він грунтується на неро­зумінні інших, на тому, що людина неспроможна стати на позицію спів­розмовника, зрозуміти мотиви і логі­ку йогоповедінки. Такі люди, як пра­вило, не можуть змінити своєї дум­ки, ставлення, позиції до чогось, на­віть коли їхня помилка очевидна. Під час спілкування вони «не чують» співрозмовника. Ця якість з'являєть­ся в ранньому дитинстві й долається правильним вихованням до 14—15 років[56, с.121-136 ].

Дуже часто в однодітній сім'їможна спостерігати жорстокість, невміння відчувати чуже горе, біль тощо. Дитина не завж­ди робить це зі злими намірами, навпаки, може діяти несвідомо, не уяв­ляти, до чого можуть призвести її дії. Причини жорстокості, як і інших не­гативних моральних якостей, — не­доліки сімейного виховання: брак добрих взаємин між батьками, тур­боти, доброзичливості, справедли­вості, людяності у ставленні до чле­нів своєї сім'ї, до інших людей. Час­то жорстокими є діти у так званих неблагополучних сім'ях, де батьки не приділяють належної уваги їхньо­му вихованню, застосовують фізичні засоби впливу на дитину, проявля­ють деспотичність, або у тих, де по­турають усім примхам маляти, і воно живе в атмосфері вседозволеності. Це може виявитися в дошкільному віці, коли дитина знущається над до­машніми тваринами, б'є однолітків чи молодших за себе.

Ще однією моральною якістю при формуванні особистості молодшого школяра в однодітній сім'їє чуйність — здатність до переживання, хвилювання, вміння розділи­ти чужі радощі, горе та біль. Це передумова виховання у людини мило­сердя. Черстві, нечуйні люди — замкнуті й нетовариські, потенційно здатні до жорстоких дій і вчинків. Батьки мають навчати дитину раху­ватися з іншими людьми, вміти роз­радити їхнє горе, підтримати добрим словом, радіти чужим успіхам.

Черствість і байдужість у дитини виявляються в тому, що у відповідь на доброту і піклування у неї не ви­никає почуття вдячності, а ще вона залишається байдужою до чужого нещастя. Вдячність виявляється у готовності відповісти добром за добро. Проте вона не повинна супе­речити більш високим принципам, таким як чесність, принциповість, почуття обов'язку, відповідальності та ін. У родині батьки мають приді­ляти вихованню вдячності у дітей особливу увагу.В однодітній сім'ї задоволення будь-яких вимог і примх дитини, надмірна любов до дитини сприяють вихованню егоїстичних якостей, зокрема нев­дячності.

Водночас діти мають зрозуміти, що уважними та чуйними треба бути не лише до тих, хто добре ставиться до них, а й до всіх інших людей. Ад­же поруч із нами завжди є люди, які потребують нашої підтримки та спів­чуття.

Недоцільно і нерозумно прихову­вати від дітей усі складнощі й проб­леми життя, проте виливати на них негативні емоції також не варто, бо це може погано вплинути на слабку, незміцнілу дитячу психіку. Батьки мають стежити за рівновагою пози­тивних і негативних емоцій. Особли­во важливо переконати дітей у тому, що власний оптимізм і чуйність ото­чуючих допоможуть перебороти найскладніші обставини[48, с.345-346].

Одним із виявів уважності є чем­не ставлення до людей. Дітей необхідно вчити правильно вживати сло­ва ввічливості («чарівні» слова): добридень, будь-ласка, перепро­шую, дякую, на здоров'я, будьте здо­рові, смачного та ін. Особливо важ­ливо навчити їх розмовляти з усіма дружнім, доброзичливим тоном, ад­же брутальне, різке звертання, вжи­вання в розмові образливих пріз­виськ принижує дітей і дорослих, різ­ко погіршує взаємини між людьми.

Виявлення грубощів характери­зує зневажання правил культури поведінки. Відкрита недоброзичливість до оточуючих, прагнення їх скривдити, образити, вчинити хуліганство, найчастіше формуються у тих дітей, котрі змалку відчувають у сім'ї непо­вагу батьків один до одного або до інших членів сім'ї — дітей, бабусі чи дідуся. Культурна поведінка всіх членів сім'ї є найдієвішим засобом, що вбереже дітей від грубощів. Інко­ли батьки викликають грубість у ді­тей неуважним ставленням до них, їхніх настроїв, почуттів, подій життя. Вміння оцінити ситуацію, в якій від­бувається спілкування з дитиною, врахувати всі обставини, що з пев­них причин ускладнюють взаєморо­зуміння, — певний шлях до того, щоб випадкова, непродумана гру­бість дитини не закріпилася в її по­ведінці. Образа інших — це насам­перед неповага до самого себе, — в цьому необхідно переконати дитину, яка у такій поведінці бачить засіб до­вести свою зверхність над іншими.

Батьки мають навчити дітей спів­чувати, сформувати у них готовність відгукнутися на чиєсь прохання, ба­жання допомогти. Милосердя бать­ків— кращий приклад для вихован­ня у дітей чуйності. Виявляючи уважне ставлення до близьких і сусі­дів, друзів, колег, підтримуючи самотніх, хворих, нещасних, батьки створюють передумови для формування у дітей співчуття і любові до людей[54, с.70-75].

Дітей необхідно навчати розріз­няти і розуміти ті чи інші душевні стани людей, помічати зміни у їхньо­му настрої. З цією метою звертають увагу на міміку, жести, інтонації голо­су, коли людина чимось стурбована, схвильована. Робити це можна не тільки у різних реальних життєвих ситуаціях, а й під час перегляду кіно­фільмів, слухаючи радіопередачі, читаючи яскраво ілюстровані дитячі книжки і журнали. Розглянувши малюнок, необхідно знайти відповідне місце в тексті, де подається характеристика стану героя. Можна зробити і навпаки: після читання запропону­вати дитині намалювати героїв книжки у різних емоційних станах. Для такої роботи треба брати тільки ті книжки, які подобаються дитині, тому що співчуття, співпереживання з'являються тоді, коли герої близькі й зрозумілі дітям, а їхні дії та почут­тя співзвучні дитячим.

Важливо навчити дитину уявляти себе на місці іншої людини, ніби ото­тожнюючи себе з нею. Тоді легше перебороти пасивність, перейти від бездіяльного співчуття до співпере­живання, тобто надання допомоги. Кожен хоче шанобливого ставлення до себе, проте не кожен сам є чуй­ним та уважним до людей. Дитина має засвоїти, що уважне і шанобли­ве ставлення, доброта завжди при­носять радість тим, хто поряд, а брутальність, черствість і байдужість усіма засуджуються.

Виховання гуманних якостей особистості необхідно здійснювати, прилучаючи дітей до праці. Спочат­ку це можуть бути загальносімейні справи. Робити це треба, підкреслю­ючи, що благополуччя сім'ї залежить від кожного. Дитина відчуватиме се­бе членом сімейного колективу, бачитиме, що на її допомогу чекають, помічають її піклування і вдячні за це. Таким чином, вона починає розу­міти своє значення для членів своєї родини.

Допомагаючи родичам похилого віку, сусідам, дорослі мають залуча­ти до цього дітей. Вони вчаться помі­чати, кому і яка допомога потрібна, як саме її необхідно здійснювати. Важливо, щоб батьки підказали ді­тям, що допомоги можуть потребу­вати і однокласники, наприклад, у навчанні, у виконанні громадських доручень, у взаєминах з колекти­вом, порадили, яким чином можна допомогти ровесникові[43, с.125-131].

Нині в суспільстві змінюються погляди на таку рису гуманної люди­ни, як скромність. Ця моральна якість виявляється в тому, що люди­на не виділяє себе понад усіма ін­шими, обмежує власні потреби, жер­твує ними заради ближніх.

Діти мають засвоїти, що скромна людина не похваляється своїми ус­піхами, не вважає, що вона більше всіх знає і робить краще за всіх. Доб­рі вчинки скромна людина здійснює не напоказ, а незалежно від того, бу­дуть чи ні знати, про це її батьки, вчителі, товариші.

Необхідно привчати дітей не ви­являти під час спілкування з товари­шами своєї зверхності, навіть коли для цього є підстави, не згадувати похибки, невдачі інших, не докоряти їм. Хвалькуватих не люблять і не по­важають ні в колективі, ні в сім'ї. їх­ня поведінка часто викликає лише роздратування та інші негативні по­чуття. Скромна ж людина ввічлива у спілкуванні з іншими, вона щиро ці­кавиться їхнім життям, радіє успі­хам, співчуває невдачам.

Не можна плутати скромність з нерішучістю та сором'язливістю. Ці якості заважають дитині виявити свою індивідуальність, ініціативу і самостійність, часто погано вплива­ють на взаємини з іншими людьми (як дорослими, так і дітьми). Щоб пе­ребороти ці недоліки, батькам треба активніше залучати дитину до різно­манітної діяльності, доручати завдання, що потребують самостійного виконання, поступово зменшуючи допомогу і послаблюючи контроль за виконанням дорученої справи!

Впевненість у своїх можливостях і силах, що з'являється у дитини, зміцнить рішучість, підвищить актив­ність.

Нерішучість, сором'язливість, невпевненість можуть виникнути і тоді, коли батьки неправильно чи несправедливо карають. Надмірна суворість або неправильно обрані форми покарання часто стають причиною невпевненості дитини у своїх силах і можливостях, погано вплива­ють на формування внутрішньої роз­кутості, свободи і власної гідності особистості. Крім цього, звикнувши до покарань, дитина залишається глухою до прохань і порад, на неї значно важче впливати, тому, обира­ючи спосіб покарання, слід пам'ята­ти, що він має бути обгрунтованим, зрозумілим і справедливим, а це можна зробити, лише точно визна­чивши провину. Ні в якому разі не можна застосовувати ті форми пока­рання, що принижують гідність дити­ни. Перед покаранням батьки мають домовитися між собою, аби дитина відчула їх єдину позицію і згоду. Не можна погрожувати дітям, недопус­тимо проклинати їх, карати фізично.

Важливе значення для форму­вання гуманної особистості має її самосвідомість. Основою її розвитку є спілкування дитини з оточуючими (дітьми і дорослими) під час ігрової, навчальної, трудової діяльності. По­рівнюючи себе з ними, дитина посту­пово усвідомлює себе, вчиться оці­нювати свої вчинки. Формування са­мосвідомості здійснюється через ви­роблення умінь правильно аналізу­вати і оцінювати свою поведінку, її мотиви[49, с.3-4].

Отже, гуманістичне виховання дітей в сім'ї — це тривалий, цілеспрямова­ний систематичний педагогічний процес формування цілого комплек­су взаємопов'язаних моральних якостей особистості.
2.3. Педагогічна технологія взаємодії однодітної сім’ї і школи першого ступеня у вихованні учнів

Сім’я є одним з найкращих соціальних досягнень людства, цінність якого з давніх часів і аж до наших днів лишається незмінною. Вона в мініатюрі віддзеркалює ті гострі динамічні процеси, які характерні для суспільства на певному етапі його розвитку. Сім’я зберігає та оберігає пам’ять народу від небуття, є творцем і захисником розумного, доброго, вічного[27, с.57-58].

Вінцем для сім’ї є народження дитини, яке сприяє духовному оновленню, піднесенню життєвих сил членів сім’ї, загострює почуття відповідальності за здоров’я i виховання продовжувача роду. Саме сім’я стає тим першим, соціальним інститутом, в якому дитина засвоює cycпільну мораль, норми і правила поведінки, навчається узгоджувати запити і потреби з можливостями. Тому таким актуальним є питання про посилення відповідальності сім’ї за формування високої духовної культури, моральних переконань, трудове виховання дітей і молоді.

Загальновизнано, що формування особистості молодшого школяра найефективніше здійснюється тоді, коли вона є одночасно об’єктом впливів багатьох інших соціальних інститутів виховання (дитсадка, школи, позашкільних закладів тощо), які є першою формою суспільного, громадського і громадянського виховання дітей. Перебування дитини в колі своїх однолітків сприяє формуванню у неї перш за все таких рис, які конче потрібні особистості як суспільній істоті: колективізму, товариськості, взаємодопомоги, доброти, комунікабельності[1, с.183-192].

Хоча, як відомо, формування особистості молодшого школяра в сім’ї нерозривно пов’язане з усією системою суспільного виховання, однак, батьки і вчителі — найперші вихователі підростаючого покоління. Від них залежить якою зростатиме дитина, яких громадянських рис вона набуде. Школа як ніякий інший заклад, має значні можливості здійснення виховної роботи з дітьми, надання допомоги сім’ї в педагогічній освіті. В умовах відродження духовності нашого народу, його культурних традицій, формування якісно нових відносин між людьми школа має стати потужнім імпульсом творення педагогіки сім’ї. Слід зауважити, що процес творення педагогіки сучасної сім’ї проходить сьогодні в особливо складних умовах, адже він передбачає поєднання споконвічних традицій виховання і нових форм спілкування, взаємин батьків і дітей у сім’ї, які диктує соціально-економічний устрій життя, нові суспільні норми і вимоги. А вони, як відомо, часто продиктовані деформованою суспільною мораллю, спотвореними умовами життя сім’ї. Тільки за останні десятиліття сім’я багато чого втратила з надбаного століттями досвіду виховання дітей. Повернути втрачене, збагатити його новими формами і методами-виховання дітей — таке головне завдання на етапі сьогодення ми вбачаємо у творчій співпраці сім’ї і школи. З цією метою нами була розроблена і апробована, модель співпраці школи з батьками молодших школярів[17, с.110-116].

Як відомо, керівництво будь-якою діяльністю обов’язково передбачає її цілеспрямованість на досягнення результатів, що сфокусовані в цілях. Розробляючи педагогічну технологію керівництва процесом, який досліджувався, ми прогнозували продуктивність реально існуючих особливостей даного явища як педагогічної технології через створення спеціальних аналогів, в яких відтворюються принципи організації і функціонування цієї технології. Тому виникла необхідність створення універсальної технології, яка могла б об’єднати на основі синтезу різноманітні види співпраці вчителя з батьками упродовж всього періоду навчання дітей, що в сукупності з різноманітними додатковими інформаційними структурами сприяли б поступовому і систематичному нагромадженню необхідних для батьків знань, умінь і навичок організації успішного виховання дітей.

Поняття «технологія» у тлумасному словнику сучасної української мови трактується так: технологія — це сукупність прийомів, застосовуваних у якій-небудь справі, майстерності, мистецтві [14, с.949].

Дослідник Б. Лихачов подає своє поняття педагогічної технології. Педагогічна технологія — сукупність психолого-педагогічних установок, що визначають спеціальний набір і компонування форм, методів, способів, прийомів навчання, виховних засобів; вона є організаційно-методичним інструментарієм педагогічного процесу [44, с.178].

В. Безпалько подає більш ширше визначення педагогічної технології.Під педагогічною технологією слід розуміти вивчення, розробку і системне використання принципів організації навчального процесу на основі новітніх досягнень педагогіки, психології, теорії управління та менеджменту, інформатики, соціології тощо для розробки таких засобів навчання, що підвищують ефективність навчального процесу [8, с.107].

Педагогічна технологія може бути різних рівнів, до неї входять учасники процесу навчання, система теорій, ідей, засобів і методів організації навчальної діяльності, що забезпечують всі аспекти засвоєння знань і практичних умінь. Пошуки дидактичних засобів і підходів у навчанні, які б могли гарантувати будь-якому викладачеві високі результати, продовжуються.

Для взаємодії з однодітними сім’ями слід дотримуватися таких її компонентів: мотиваційного, який передбачає спонукання педагогічних можливостей сім’ї на основі діагностики її виховної активності; змістовного, що складає певну сукупність таких активних форм як “педагогічна школа” для батьків, батьківські збори, родинні виховні заходи консультації; процесуального — відтворює новизну взаємовідношень школи і сім’ї сучасного школяра, який вбачається нами в здійсненні особистісно-орієнтовного спілкування в підсистемі “вчитель-учень-батьки”, а відмінними її ознаками — цілісність і безперервність педагогічного впливу [57, с.77-83].

Виховна активність сім’ї — це свідомий, систематичний і планомірний, узгоджений вплив батьків з метою формування відповідних якостей особистості.

Ця активність за дослідженнями Р. Капралової, вимірюється рядомпоказників, а саме:

1) розумінням цілей виховання; наявністю конкретних виховних завдань;

2) єдністю і узгодженістю вимог дорослих членів сім’ї до дитини, щоденним спілкуванням з дитиною;

3) цілковитою обізнаністю про життя дитини (сфера інтересів і запитів, престижні справи, особисте розуміння і ставлення до власних успіхів, та невдач, стосунки з членами шкільного колективу, громадсько-корисна робота, друзі тощо);

4) стійкими зв’язками з класоводом, пошуками педагогічних рекомендацій, порад, що підвищують ефективність сімейного виховання, володінням психолого-педагогічними знаннями про виховання; участю у навчально-виховній роботі школи [64, с.197-208].

Є чимало таких сімей, виховна активність яких характеризується перерахованими ознаками. Але є ще сім’ї, де побутує безсистемний вплив на дітей, сім’ї з низьким чи нестійким рівнем виховної активності. Знання рівня виховної актійвності кожної сім’ї (високий, середній, низький) дало можливість працювати з сім’ями індивідуально і диференційовано, приділяти особливу увагу і надавати необхідну допомогу сім’ям з низьким рівнем сформованості цієї якості.

При впровадженні в практику нашої роботи такої форми як “Педагогічна школа” для батьків, ми, насамперед переслідує таку мету:

— допомогти батькам осмислити державну і особистісну відповідальність за справу сімейного виховання дітей;

— забезпечити поетапне і безперервне нагромадження батьками системи знань, умінь і навичок, необхідних для успішного виховання дітей[53, с.164-178].

Окрім того, така форма співпраці а батьками передбачала вироблення педагогом певних рекомендацій щодо впливу на дітей в умовах сім’ї. Ефективних результатів, як ми переконалися в процесі дослідження можна досягнути при добре продуманому плануванні консультативної роботи, педагогічно доцільному відборі тематики групових і індивідуальних консультацій тісно пов’язувати з тематикою “педагогічної школи” і батьківських зборів[82,с.84-97].

Індивідуальний або груповий характер занять консультативного пункту залежать від специфіки теми та від кількості зацікавлених нею батьків. Особливої уваги, на наш погляд потребують індивідуальні форми роботи з батьками всіх рівнів педагогічної активності, індивідуальна бесіда педагога з батьками, має бути розмовою двох зацікавлених сторін за долю дитини з метою допомогти їй і захистити. Під час такої розмови на фоні загальних вікових особливостей дітей, слід показати їхні індивідуальні, потенційні можливості, що виявив учитель під час спостережень, бесід з педагогами-предметниками, а також при вивченні результатів практичної діяльності своїх вихованців. Разом з тим, сучасний вчитель, не повинен замикатися в своїх педагогічних судження, ґрунтуючись лише на власному досвіді, а залучати до цієї роботи шкільних психологів, соціологів, педіатрів інших необхідних спеціалістів [65, с.79-83].

Важливу роль, в плані нашого дослідження, мають також засоби наочності, пропаганди передового досвіду сімейного формування особистості молодшого школяра і досягнення сучасної педагогічної науки.

Таким чином, педагогічно виправдана і вміла організована робота дала можливість індивідуалізувати і диференціювати роботу з батьками, а також сприяла більш ефективному впливу на формування педагогічно вірного мислення батьків всіх рівнів педагогічної освіченості у справі сімейногоформування особистості молодшого школяра.

Дбаючи про ефективну взаємодію з батьками, учитель повинен враховувати важливість таких чинників:

1. Запрошення батьків до співробітництва. Часто вчитель вважає, що батьки перебувають в опозиції до нього. Намагаючись запобігти можливим запереченням з їх боку, він починає розмову в директивному тоні замість того, щоб зрозуміти їх почуття, виявивши стриманість, відкритість. Доброзичливість, відкритість у спілкуванні з батьками — перший крок до співпраці з ними.

2. Дотримання позиції рівноправності. Об'єднання зусиль учителя та сім'ї школяра можливе за взаємного визнання ними рівноправності. Перший крок має зробити вчитель, оскільки до цього його зобов'язує професійний обов'язок.

3. Визнання важливості батьків у співпраці. Учитель повинен завжди наголошувати на важливій ролі батьків у вихованні та розвитку дитини.

4. Вияв любові, захопленості їх дитиною. Психологічний контакт із батьками виникає одразу, як тільки вчитель виявляє розуміння дитини, симпатизує їй, бачить позитивні та негативні риси. Батьки, відчувши доброзичливість учителя, більш охоче спілкуються з ним, налаштовуються на співпрацю.

5. Пошук нових форм співпраці. Учитель може запропонувати одному з батьків організувати батьківські збори, разом визначивши їх тематику, структуру тощо. Особливо корисний обмін думками з батьками щодо налагодження взаєморозуміння з дітьми [59, с.19-49].

Особливості стосунків батьків і дитини, пов'язані з рівнем їх взаєморозуміння, формують і специфічний стиль спілкування між ними. Деякі батьки будують стосунки з дитиною на довірі й повазі. Інші вважають, що не обов'язково переконувати дітей у правомірності своїх вимог. У першому випадку формується дружній стиль спілкування, який грунтується на проханні, пораді, доброму гуморі, підбадьорюванні, тобто такий, який сприяє формуванню в дітей почуття власної гідності, розвиває максимальну самостійність і доброзичливість; у другому — складається наказовий (командний) стиль спілкування, який проявляється в безапеляційному тоні, вимогах безумовної слухняності, в надмірній різкості, залякуванні тощо. Він формує скритність, безініціативність, озлобленість, жорстокість, низький рівень людської самоцінності, звичку до сліпої підкори [45, с.300-312]. Ми пропонуємо розглянути ролі батьківської поведінки за Л.Івановою (див. додаток Б).

Отже, процес налагодження взаємодії з батьками ефективний за дотримання педагогом психолого-педагогічних правил та вимог. До них належать:

— використання заходів, спрямованих на підвищення авторитету батьків. У спілкуванні з батьками слід уникати категоричного тону, який може спровокувати образи, роздратування. Нормою мають стати стосунки, засновані на взаємоповазі. Цінність їх полягає у розвитку почуття власної відповідальності, вимогливості, громадянського обов'язку як учителів, так і батьків;

— довіра до виховних можливостей батьків, підвищення рівня їх педагогічної культури й активності у вихованні. Психологічно батьки готові підтримати потреби школи. Навіть ті батьки, які не мають педагогічної підготовки й освіти, з розумінням і відповідальністю ставляться до виховання дітей;

— педагогічний такт, неприпустимість необережного втручання в життя сім'ї. Класний керівник — особа офіційна, але за специфікою своєї роботи може стати свідком стосунків, які приховуються від сторонніх. Якою б не здавалася йому сім'я, учитель повинен бути тактовним, ввічливим, інформацію про сім'ю використовувати лише для допомоги батькам у вихованні дитини;

— життєстверджуючий, мажорний настрій при вирішенні проблем виховання, опора на позитивні риси дитини, орієнтація на успішний розвиток особистості. Формування особистості дитини передбачає подолання труднощів, протиріч у її житті. Важливо, щоб це сприймалося як вияв закономірностей розвитку (нерівномірність, стрибкоподібний характер, причинно-наслідкова обумовленість, вибіркове ставлення дитини до виховних впливів), тоді складнощі, протиріччя, несподівані результати не викликатимуть розгубленості у педагога.


Висновки

В ході нашого дослідження ми дійшли висновку, що одним із найважливіших інститутів формування особистості є сім’я.

Формування особистості — процес соціального розвитку людини, становлення її як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.

Серед психолого-педагогічних проблем, які впливають на формування особистість дитини є:
1. Наявність усіх форм життєдіяльності людини, що реалізуються
через функції сім'ї. У результаті сім'я формує власний спосіб життя,
мікрокультуру, основою якої є цінності й елементи культури суспіль­
ства чи окремих його соціальних верств. 2. Включеність дитини в сім'ю з дня її народження, формування
саме в сім'ї перших уявлень про те, що добре і що погано, що таке
добро і зло, коли дитина найбільшою мірою сприймає виховні впли­
ви. Фактично сім'я є першою сполучною ланкою між людиною і суспільством, яка передає від покоління до покоління генетичний код, певні соціальні цінності, що на суб'єктивному рівні є ціннісними орі­єнтаціями членів сім'ї. 3. Безперервність і тривалість контакту людей різної статі, віку, з
різним обсягом життєвого досвіду спричинюються до інтеріоризації
дітьми зразків поведінки насамперед батьків і тільки потім — людей
поза сім'єю. 4. Переважно емоційний характер зв'язків між членами сім'ї, що
базуються на любові і симпатії.
Важкий економічний розвиток країни призводить до того, що в Україні збільшується кількість однодітних сімей.

Однодітнасім’я – це сім’я, де виховується одна дитина.

Виділяють такі типи однодітних сімей: класична сім’я, сім'я змішана,сім'я неповна, сім'я, побудована на основі цивільного шлюбу,материнська сім'я, прабатьківськасім'я.

За результатами нашого дослідження актуальними проблемами формування особистості в однодітних сім’ях можна виділити такі як:

Єдина дитина виявляється більш емоційно стійкіша, ніж інші діти, тому, що не знає хвилювань, пов’язаних із суперництвом братів.

Єдиній дитині приходиться переборювати більше труднощів, чим звичайно, щоб придбати психічну рівновагу, тому що йому не дістає брата чи сестри.

Батьки, що мають єдину дитини, звичайно приділяють їй надмірну увагу. Вони занадто піклуються про неї тільки тому, що вона у них одна, тоді як насправді вона всього лише перша.

Формувати особистість молодшого школяра можна використовуючи прийоми народної педагогіки, яка надає великого значення силі слова – розповіді, поясненню, настанові, пораді та ін. Як у теорії, так і в практиці сімейного виховання існує система стимулюючих методів, до яких належать педагогічна вимога, громадська думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, похвала, заборона, нагорода, застереження, навіювання, заохочення й покарання та ін.

Важливе місце у формуванні особистості молодшого школяра у сім'ї мають зайняти народні звичаї і традиції. Вони є тією доброю основою, на якій зростає національна свідомість, гідність і самоповага, а разом з тим і розуміння та повага інших поглядів.

У роботі з батьками, які виховують одну дитину можна використовувати такі форми роботи: батьківські читання (дає можливість не тільки слухати лекції педагогів, а й самим вивчати літературу з проблеми); батьківські вечори (об'єднує батьківський колектив); батьківські ринги (дискусійна форма спілкування батьків і формування батьківського колективу); лекції (форма психолого-педагогічної освіти, що розкриває сутність тієї чи іншої проблеми виховання); конференція (педагогічна освіта, що передбачає розширення, поглиблення та закріплення знань про виховання дитини); практикум (вироблення в батьків педагогічних умінь із виховання дитини, ефективного рішення виникаючих педагогічних ситуацій, своєрідне тренування педагогічного мислення батьків-вихователів); рольові ігри (колективна творча діяльность з вивчення рівня сформованості педагогічних умінь); відвідування родин (робота педагога з батьками); листування з батьками (письмова форма інформування батьків про успіхи їхніх дітей).

Важливе значення для формування особистості дитини займають і і нетрадиційні форми. До нетрадиційних форм співпраці з батьками можна віднести такі: «батьківська пошта» (нетрадиційна форма спілкування з родиною. Враховується зайнятість батьків.); «телефон довіри» (телефон допомагає батькам анонімно з'ясувати які-небудь значимі для них проблеми, попередити педагогів про помічені незвичайні прояви дітей); «батьківські скриньки» (дозволяє батькам анонімно звернутися до любого з фахівців дошкільного закладу з питаннями, які є для них актуальними, а працівникам ЗНЗ своєчасно відреагувати на запит батьків, підготувавши консультацію, семінар або семінар-практикум).

Сім'я, а також однодітна сім’я, є найвищою організаційною, суспільною, моральною і духовною цінністю для всіх людей. Разом з тим кожен етап соціально-економічного, суспільного, політичного, морального і духовного розвитку однодітної сім'ї безпосередньо впливає на формування життєвих цінностей дитини.

На всіх етапах формування особистості дитини в сім'ї як на неї, так і на її батьків чинять постійний вплив різні фактори соціального середовища. Але приклад батьків є тим першим соціальним досвідом, який засвоюють діти протягом свого життя. Це — спілкування специфічне, неповторне, бо воно грунтується на почуттях взаємної любові, прихильності батьків і дітей.

Виховання гуманістичних цінностей молодших школярів, має такі змістові напрями:

– по-перше, цілісне формування особистості неможливе без усвідомлення молодшими школярами понять і відомостей про гуманістичні цінності, ідей національного виховання у вихованні гуманної людини.

– по-друге, формування ставлення до людини як до найвищої цінності, виховання особистості в дусі доброзичливості, гуманності, щирості, чуйності, небайдужості, готовності прийти на допомогу.

Виховання гуманістичних цінностей не може обмежуватися набуттям і засвоєнням певної суми знань, а передбачає освоєння молодшими школярами своєї етнічної спільності, національних та загальнолюдських цінностей (мови, території, культури, гідності, доброти, гуманності та ін.).

Ідея гуманізму має пронизувати всі складові виховання. Саме тому виховання гуманістичних цінностей є процесом формування у свідомості молодших школярів стійких умовно-рефлекторних утворень, зумовлених його афектно-вольовими реакціями в різних ситуаціях;

– по-третє, це має бути практика, коли молодші школярі втілюють гуманістичні ідеї у процесі свого життя і діяльності.

Чільне місце серед факторів, що формують особистість дитини в однодітній сім'ї є вплив школи на сім'ю, який ми пропонували розглянути через педагогічну технологію взаємодії.

При педагогічній технології взаємодії з однодітними сім’ями слід дотримуватися таких її компонентів:

мотиваційного, який передбачає спонукання педагогічних можливостей сім’ї на основі діагностики її виховної активності;

змістовного, що складає певну сукупність таких активних форм як “педагогічна школа” для батьків, батьківські збори, родинні виховні заходи консультації;

процесуального — відтворює новизну взаємовідношень школи і сім’ї сучасного школяра, який вбачається нами в здійсненні особистісно-орієнтовного спілкування в підсистемі “вчитель-учень-батьки”, а відмінними її ознаками — цілісність і безперервність педагогічного впливу.

Отже, проблема формування особистості молодшого школяра в однодітних сім’ях нині є актуальною і потребує вирішення не лише батьками дитини, а й людьми, які її оточують – педагогам, шкільним психологам.
Додатки

Додаток А

Вплив батьківських установок на формування особистості молодшого школяра (за І.Білецькою)

Батькам дуже важливо зрозуміти, яку роль в емоційно-особистісному формуванні відіграють батьківські установки. Батьки — найбільш значущі для дитини люди. Їм потрібно обережно й уважно ставитися до своїх словесних звертань до дитини, уникати установок, що можуть негативно позначитися на її поведінці. З'явившись один раз, установка не зникає і в сприятливий для неї момент життя дитини впливає на її поведінку й почуття.

Негативні установки

Можливі наслідки

Позитивні установки

«Не слухатимешся, з тобою ніхто не товаришуватиме...»

Замкнутість, відчуженість, безініціативність, догідливість, схильність до стереотипної поведінки

«Будь собою, в кожного є друзі!»

«Горе ти моє»

Почуття провини, низька са­мооцінка, вороже ставлення до оточення, відчуження, конфлікти з батьками

«Щастя моє, радість моя»

«Плаксій-скиглій!»

Стримування емоцій, внутріш­ня озлобленість, тривожність, глибоке переживання навіть незначних проблем, підвищене емоційне напруження, страхи

«Поплач, буде легше...»

«От дурний, усе хотів роздати...»

Низька самооцінка, жадібність, труднощі в спілкуванні з одно­літками, егоїзм

«Молодець, що ді­лишся з іншими!»

«Не твоя справа!»

Низька самооцінка, затримка психічного розвитку, відсутність своєї думки, боязкість, відчу­женість, конфлікти з батьками

«А ти як вва­жаєш?..»

«Вдягайся тепліше, захворієш!»

Підвищена увага до свого здоров'я, тривожність, страхи, часті простудні захворювання

«Будь здоровий, загартовуйся»

«Ти зовсім як твій тато (мама)...»

Труднощі в спілкуванні з батька­ми, ідентифікація з батьківською поведінкою, неадекватна само­оцінка, впертість, повторення поведінки батька

«Тато — чудова людина», «Мама у нас розумниця!»

«Нічого не вмієш робити, незграбо!»

Невпевненість у своїх силах, низька самооцінка, страхи, затримка психічного розвитку, безініціативність, низька мотива­ція до досягнень у житті

«Спробуй ще, тобі обов'язково вдас­ться!»

«Не кричи так, оглухнеш!»

Прихована агресивність, підви­щене психоемоційне напру­ження, хвороби горла й вух, конфліктність

«Кажи мені на вушко»

«Вередливе дівчисько, усі вони капризулі!» (хлопчикові про

дівчинку); «Негід­ник, усі хлопчиська забіяки» (дівчинці про хлопчика)

Порушення психосексуального розвитку, ускладнення в міжста- тевому спілкуванні, труднощі у виборі друга протилежної статі

«Усі люди рівні, але водночас жоден не схожий на іншого»

«Нечупара, бруд- нуля!»

Відчуття провини, страхи, не­уважність до своєї зовнішності, халатність у виборі друзів

«Як приємно на тебе дивитися, коли ти чистий і акуратний!»

«Ти поганий, крив­диш маму, я від тебе піду до іншої дитини!..»

Почуття провини, страхи, три­вожність, відчуття самотності, порушення сну, відчуження від батьків, «втеча» у себе або «вте­ча» від батьків

«Я ніколи тебе не залишу, ти — най­кращий»

«Життя дуже важке: виростеш — дізнаєшся!..»

Недовірливість, боягузтво, безвільність, покірність долі, невміння долати перешкоди, схильність до нещасних випад­ків, підозріливість, песимізм

«Життя цікаве і прекрасне. Все буде добре!»

«Геть з-перед моїх очей, стань у куток!»

Порушення взаємин з батьками, «втеча» від них, потайність, недовіра, озлобленість, агресив­ність

«Йди до мене, з'ясуймо все разом!»

«Не їж багато солодкого, зубки болітимуть і будеш гладким!»

Проблеми із зайвою вагою, хворі зуби, самообмеження, низька самооцінка, неприйняття себе

«їж на здоров'я!»

«Усі люди підлі, сподівайся тільки на себе!»

Труднощі в спілкуванні, підоз­ріливість, завищена самооцінка, страхи, проблеми надконтролю, відчуття самотності й тривоги

«На світі багато добрих людей, готових тобі допо­могти...»

«Ой ти, бридке ка­ченя! І в кого ж ти такий некрасивий»

Невдоволення своєю зовнішніс­тю, сором'язливість, порушення в спілкуванні, відчуття безза­

хисності, проблеми з батьками, низька самооцінка, невпев­неність у своїх силах і можли­востях

«Як ти мені подо­баєшся!»

«Не можна нічого самому робити, питай дозволу у старших»

Боязкість, страхи, невпевненість у собі, безініціативність, острах старших, несамостійність, не­рішучість, залежність від чужої

думки, тривожність

«Сміливіше, ти все можеш сам!»

«Завжди ти невчас­но, зачекай»

Відчуженість, потайність, зайва самостійність, відчуття безза­хисності, непотрібності, «відхід»

у себе, підвищене психоемоцій­не напруження

«Дай-но я тобі допоможу»

«Нікого не бійся, нікому не посту­пайся, всім давай

прочухана!»

Відсутність самоконтролю, агресивність, відсутність поведінко- вої гнучкості, труднощі в спілку­

ванні, проблеми з однолітками, відчуття вседозволеності

«Будь стриманим, поважай людей»
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Додаток Б

Ролі батьківської поведінки (за Л. Івановою)

Роль

Поведінка батьків

Командир

Накази, команди й погрози — це способи, якими Командир утримує дитину під контролем. З його погляду, дитина повинна вміти стримуватися.


Мораліст

Такі батьки поводяться як проповідники. Те потрібно робити, а це не слід… Моралісти стурбовані, в основному, тим, щоб усе було пристойно.


Всезнайка

Батьки, що грають цю роль, читають лекції й роздають поради, звертаються до розуму, намагаючись показати, наскільки вони інтелектуально перевершують дитину.


Суддя

Ці батьки переконані у винності дитини ще «до суду». їхня мета довести, що вони завжди праві, а діти завжди не праві.


Критикан

Як Суддя, Мораліст або Всезнайка, такий батько або мати хоче завжди бути правим. Його методи — це глузування, образливі прізвиська, сарказм і жарти, що принижують дитину.

Психолог

З найкращими намірами Психолог намагається все аналізувати, з'ясувати всі деталі, розкласти все «пополичках»

Розрадник

Батьки-розрадники прагнуть позбавитися від переживань за дитину і намагаються сприймати її проблеми легко. Нехитрі домовленості, претензії на те, що нічого особливого не відбулося, навіть якщо щось насправді відбулося, наполягання на тому, що, «щоб не сталося, не варто засмучуватися», — типові способи їхньої поведінки.



Додаток В

Функції сім’ї(за Ю. Василькової, Т. Кравченко)

Репродуктивна

основна функція, що полягає в народженні дітей і продовженні людства

Виховна

передбачає здійснення процесу соціалізації молодого покоління

Господарсько-побутова

передбачає підтримання фізичного стану сім’ї, догляд за дітьми і престарілими

Економічна

забезпечує отримання матеріальних засобів одних членів сім’ї для інших, матеріальну підтримку неповнолітніх та престарілих

Соціального контролю

передбачає відповідальність членів сім’ї за поведінку її членів у суспільстві, в різних сферах діяльності, виконання обов’язку між подружжям, батьками і дітьми, старшого покоління перед молодшим

Духовного спілкування

зумовлює духовне збагачення кожного члена сім’ї

Соціально-статусна

передбачає забезпечення членам сім’ї соціального статусу в суспільстві

Дозвіллєва

передбачає організацію раціонального дозвілля і спрямована на розвиток взаємного збагачення інтересів кожного члена сім’ї

Емоційна

забезпечує здійснення психологічного захисту кожного члена сім’ї

Соціокультурна

забезпечує передачу певного досвіду, знань, духовних цінностей, принципів і способів поведінки від старших молодшим, формування інтересів, уподобань,

прагнень, які мають глибоке пізнавальне наповнення, покликані розвивати позитивно забарвлені емоції, почуття, сприяти реалізації сутнісних сил дитини, її особистісних позицій і орієнтацій.



Функції сім’ї(за
Е.Ейдемиллером, В. Юстицким)

Виховна

полягає у задоволенні індивідуальних потреб у батьківстві і материнстві, контактах з дітьми, їх вихованні, самореалізації у дітях. Повідношенню до суспільства в ході виконання виховної функції сім’я забезпечує соціалізацію підростаючого покоління, підготовку нових членів суспільства

Господарсько-побутова

полягає в задоволенні матеріальних потреб

членів сім’ї (в їжі, житлі тощо). сприяє збереженню їх здоров’я. В ходе виконання цієї функції забезпечується відновлення витрачених у праці фізичних сил

Емоційна

передбачає задоволення її членами потреб у симпатії, повазі. Визнання, емоційній підтримці, психологічному захисті. Ця функція забезпечує емоціональну стабілізацію членів суспільства, активно сприяє збереженню їх психічного здоров’я

Духовного (культурного) спілкування

спрямована на задоволення потреб у спільному проведенні дозвілля, взаємному духовому спілкуванні; відігріє значну роль у духовному розвитку членів суспільства


Список використаних джерел:

Алєксєєнко Т. Тенденції розвитку і класифікація батьківсько-дитячих стосунків в умовах сучасної сім’ї. // Збірник наукових праць Української Академії державного Управління при Президентові України / За заг. ред. В.М.Князєва, М.І. Пірен. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. Вип. 1”А”. – 192 с.

Алєксєєнко Т. У чому сутність гуманних взаємин батьків і дітей? / Т. Алєксєєнко // Рідна школа. – 2001. – № 3. – С.33-36.

Антонець М. Джерело педагогіч­ної наснаги: Родинознавче вихован­ня Марія Антонець // Рідна школа. – 1992. – № 11– 12. – С. 20– 24.

Амонашвили Ш.А. Как живете, дети? Посібник для вчителів/ Ш.А. Амонашвили — М: 1986. — 175с. – С.22.

Ашурко Ю. Педагогічна культура матері – запорука успішного виховання дітей. Факти. Проблеми. Роздуми / Ю. Ашурко // Рідна школа. – 1998. – №6. – С.65-68.

Батіщева Г. Робота соціальних служб для молоді з молодою сім'єюМетодичні рекомендації / Г . Батіщева, 3. Зайцева. — К.,1996. – 138 с.

Бесіди з батьками молодших школярів / автор-упоряд. О.Є. Гордійчук. – К.: Шкільний світ. – 2010. – 112 с. – (Бібліотека «Шкільного світу»).

Беспалько В. Основы теории педагогических систем: Проблемы и методы психологического обеспечения технологических обучающих систем/ В. Беспалько– Воронеж: Изд-во ВГУ, 1977. – 215 с.

Бондарчук О.І. Сім’я як осередок соціалізації дитини // Проблеми соціальної захищеності дітей в ринкових умовах/ О.І.Бондарчук– К.: АЛД, 1998. – 95 с.

Бондаровська В. У серці суспільства: сім’я як суспільна структура / В. Бондаровська //Рідна школа. – 1994. –№11. – С. 68–71.

Боришевський М. Сімейне виховання як гарант морального становлення особистості / М. Боришевський // Початкова школа. – 1995. – №4. – С. 4-9.

Бех І. Виховання підростаючої особистості на засадах нової методології / І. Бех // Педагогіка і психологія. – 1999. – № 3. – С. 5-14.

Бурак З. Взаєморозуміння між батьками й дітьми: психологічні роздуми / З. Бурак // Початкова освіта. – 2009. – №12. – С.17-19.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел– К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. – 1736 с.

Геник С. М. Усе починається з родини/ С. М. Геник– Івано-Франківськ: Сіверсія ЛТД, 1998. – 725 с.

Гончаренко С. Український тлумачний словник / С. Гончаренко – К.: Либідь, 1997. – 1576 с.

Григорчук Т. Веселкове дитинство. (Технології виховної роботи з молодшими школярами). / Навчально-методичний посібник // Т. Григорчук, В. Іова, Л. Красномовець / – Кам’янець-Подільський: Абетка, 2001. – 116 с.

Державна національна програма “Освіта” (“Україна XXI століття”). – К.: Райдуга, 1994. – С. 123-128

Дитина в сім’ї / упоряд. Т.Науменко. – К.: Ред. Загальнопед. газ., 2005. — 128 с.

Докукіна О. Виховання молодших школярів у сучасній українській сім’ї / О. Докукіна // Початкова школа. – 1997. – № 6. – С. 6-12.

Дутка П. Підготовкамайбутнього вчителя до морального виховання учнів / П. Дутка –К., 1996. – 269 с.

Журба К. Духовні інтереси та ідеали сучасної сім’ї / К. Журба // Рідна школа. – 1998. – № 4. – С. 24-25.

Зайченко І. Основи сімейного виховання // І. Зайченко Педагогіка: Начальний посібник. – Чернігів, 2003. – 376 с.

ЗаслуженюкВ.Батьки і діти: Вза­єморозуміння і відчуження / В.Заслуженюк– М.: Уч. л-ра, 1996. — 458 с.

Йовенко Л. Суспільство і сім’я: сучасні проблеми родинного виховання / Л. Йовенко // Рідна школа. – 2005. – №2. – С. 40-48.

Калениченко Н. Проблема сім’ї та сімейного виховання в Україні (20-ті роки ХХ ст.) / Н. Калениченко // Шлях освіти. – 1997. – №4. – С. 47-51.

Караковский В. Стать человеком. Общечеловеческие ценности – основа целостного учебно-воспитатильного процеса / В. Караковский – М., 1993. – 57-58.

Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: Навч. Посібник / С.Г. Карпенчук – К.: Вища школа, 1997. – 394 с.

Каюков В. Духовні ідеали сім’ї – першооснова життя дитини / В. Каюков // Початкова школа. – 1997. – № 6. – С. 12-14.

Клевченя М. Психологія педагогічної діяльності /За ред. Ф.І. Іващенко. –М., 1980. – С. 35-36

Коваль А.Г. Соціальна педагогіка. Соціальна робота: Навч. Посібник / А.Г. Коваль– К.: ІЗМН, 1997. – С. 76-79

Кононенко Н. Сім’я як осередок формування культури поведінки / Н. Кононенко // Рідна школа. – 2005. – №7. – С. 32-34.

Конончук А. Соціальна ситуація формування особистості молодшого школяра в сім’ї / А. Конончук // Вісник Прикарпатського університету. Серія «Педагогіка». – Івано-Франківськ, 2001. – Вип. 6. – С. 149-153.

Консультування сім’ї: методичні поради для консультування батьків. / За ред… В. Постового. – К.: ДЦССМ, – Ч. 2. 2003. – 303 с.

Концепція державної сімейної політики. Упорядники: Л.О. Юзефик, Н.М. Купина – Тернопіль: Астон, 2002. – С. 57-62.

Концепція національного виховання // Освіта. – 1994. – 26 травня. – С. 12-13.

Корнієнко С.Родинне дозвілля у початкових класах: Навчально-методичний посібник / Корнієнко С.– Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000.– 164 с.

Корчак Я. Як любити дітей / Я. Корчак – К.: Рад. шк, 1996. – 278 с.

Кравець В. Психологія сімейного життя: Навч. Посібник / В. Кравець – Тернопіль, 1995. – 696 с.

Кравченко Н. Ставлення батьків до проблеми виховання дітей / Н. Кравченко // Початкова освіта. – 2009. – № 12. – С.3-5.

Кудрявцева В. Виховуємо дітей разом: робота вчителя початкових класів з батьками / В. Кудрявцева // Початкова освіта. – 2008. – № 21. – С.7-11.

Кузмінський А. Педагогіка: Підручник. – К.: Знання-Прес, 2009. – 418 с.

Кузь В. Материнська школа: виховання у родині / В. Кузь // Педагогіка і психологія. – 1995. – № 4. – С.125-131.

Лихачев Б. Педагогика. Курс лекций: Учеб. Пособие/ Б.Лихачев– М.: Юрайт, 1998. С. 178-187.

Лютова Е. Тренінг ефективної взаємодії з дітьми: комплексна програма / Е.К. Лютова, Г.Б. Моніна. – СПб.: Речь, 2000. – 312 с.

Макаренко А. Лекції про виховання дітей // Твори: У 7 т. / А. Макаренко – К. – Т. 4. – 1974. – С. 427-434.

Марковська І. Тренінг взаємодії батьків з дітьми: цілі, задачі і основні принципи / І.М. Марковська. – СПб.: Речь, 2007. – 186 с.

Матюша І.К. Гуманізація виховання і навчання в загальноосвітній школі. — К.: Вища школа, 1995. – С. 345 – 346.

Мельник А. Родина – колиска духовного народження дитини / А. Мельник // Початкова освіта. – 2008. – № 21. – С. 3-4.

Мезєнцева Г.О.Робота з батьками: Метод, посіб. кл. керівника. – К., 2000. – 85 с.

Навчання і виховання учнів: Методичний посібник для вчителів / Упор.О.Я. Савченко – К.: Видавництво «Початкова школа», 2004. – С. 345-378.

Неприцька О. К.Д. Ушинський про сімейне виховання (вибрані матеріали з творів) / О. Неприцька // Обдарована дитина. – 2002. – № 6. – С. 24-28.

Нісімчук А.С. Сучасні педагогічні технології / А.С. Нісімчук – К., 2000. – С. 164-178.

Огороднійчук З. Виховання пізнавальних інтересів у сім’ї / З. Огороднійчук // Початкова школа. – 1986. – № 7. – С. 70-75.

Омеляненко В. Педагогіка: Навч. Посібник / В. Омеляненко – Кіровоград, 2000. – С. 17-38.

Організація роботи з батьками. Упорядники: Л.О. Юзефик, Н.М. Купина – Тернопіль: Астон, 2002. – С.121-143.

Панок В. Взаємодія у системі «школа – батьки — діти» і функції психологічної служби освіти // Практична психологія у системі освіти. Питання організації та методики. – К., 1995. – С. 85.

Педагогічні задачі і завдання для батьків / За ред. В.Г. Постового. – К.: Рад. школа, 189с.

Педагогічний всеобуч батьків / упоряд. О. Л. Хромова, Т. В. Кравченко. – К.:Знання, 1990.– С. 19-49.

Постовий В. Гармонія і дисгармонія стосунків батьків та дітей у сучасній родині / В. Постовий // Рідна школа. – 2001. – № 7. – С. 33-36.

Постовий В. Ціннісні орієнтації української сім’ї (історико-педагогічний аспект) / В. Постовий // Педагогіка і психологія. – 1997. – № 1. – С.185-190.

Програма «Українська родина». Упорядники: Л.О Юзефик, Н.М. Купина – Тернопіль: Астон, 2002. – С.112-120.

Психологічна допомога сімї: Посіб. / За ред. З. Г. Кісарчук. – К.: Вид-во Ін-ту соціології НАН України, 1988. – 334 с.

Рибальченко І.М. Взаємодія з батьками. — Х.: Вид. група «Основа», 2007. – 208с.

Робота з батьками молодших школярів/ упоряд. Т.Бишова. – К.: Шкільний світ, 2008. – С. 79-93.

Родинне виховання: Школа і сім’я – виховуємо разом / упоряд. О.Хромова, Т.Бишова. – К.: Шкільний світ, 2007. – С. 86-103.

Родинна педагогіка: Навчально-метод. посіб. / А.А. Марушкевич, В.Г. Постовий, Т.Ф. Алексєєнко та ін. –К.: Видавець ПАРАПАН, 2002. – 216 с.

Савченко О. Я. Сімейне виховання. Молодші школярі/ О. Я. Савченко – К.: Рад. школа. 1979. – 141 с.

Сім’я і діти: Програма родинно-національного виховання та навчально-тематичний план педагогічної освіти батьків /Кол. авт.; За заг. редВ.Постового. – К.: ІЗМН, 1997. – 56 с.

Скутіна В. Традиції формування гуманних якостей дітей у практиці родинного виховання / В. Скутіна, Т. Ткаченко // Рідна школа. – 2002. – № 7. – С. 33-34.

Сметанський М. А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський про сімейне виховання / М. Сметанський // Рідна школа. – 2003. – № 9. – С. 12-14.

Стельмахович М. Українці про сім’ю і родинне виховання / М. Стельмахович // Дошкільне виховання. – 1992. – № 12. – С. 6–7.

Стельмахович М. Українська родинна педагогіка / М. Стельмахович // Позакласний час. – 2007. – № 12. – С. 11-26.

Сухомлинський В.О.Мудрість бать­ківської любові/ В.О Сухомлинський– М.: Мол. гвардія, 1988.– 614 с.

Тарапушенко Т. Виховуємо особистість / Т. Тарапушенко // Початкова освіта. – 2009. – № 12. – С. 19-21.

Фалькович Т. Нетрадиційні форми роботи з батьками / Т. Фалькович, Н. Толстоухова, Л. Обухова – М.: 5 за знания, 2005. – 216 с.

Федоренко Д. Родинне виховання в античній Україні / Д. Федоренко, О. Федоренко // Початкова школа. – 2005. – № 3. – С. 40-42.

Федяєва В. Сімейне виховання як об’єкт історико-педагогічних досліджень / В. Федяєва // Шлях освіти. – 2004. – № 2. – С. 50-53.

Федорович Л. Дидактичні принципи моделювання взаємодії сім’ї, дошкільної установи, школи / Л. Федорович // Рідна школа. – 1999. – № 9. – С.65-68.

Хільковець В. Вплив батьків на формування характеру дитини або чому яблуко від яблуні недалеко падає / В. Хільковець // Педагогічний вісник. – 2003. – № 2. – С. 25-26.

Чолкан М. Поради батькам / М. Чолкан // Розкажіть онуку. – 2010. – № 9. – С. 24-26.

Шанскова Т. Соціально-педагогічна підготовка до роботи з батьками учнів: Методичні рекомендації для студентів і викладачів факультету підготовки майбутніх вчителів початкових класів вищих педагогічних навчальних закладів/ За ред. докт. пед. наук О.А. Дубасенюк. – Житомир: 2000. – 100с.

Щербакова А.В. Гуманістичнівиховні системи вчо­ра і сьогодні / А.ВЩербакова – К.: Пед. общ. Рад., 1998. – 458 с.

Щербань П. Психологія сучасної сім’ї та педагогіка сімейних взаємин / П. Щербань // Рідна школа. – 2005. – № 2. – С. 14-15.

Ягупов В. Педагогіка: Навчальний посібник / В. Ягупов – К.: Либідь, 2008. – 560 с.

Якубова Ю.М. Особистість та сім`я в епоху соціальних трансформацій: Соціальна політика в Україні та сучасній стратегій адаптації населення / Ю.М. Якубова– К.: НВФ «Студцентр», 1998. – 204с.