Стаття
зтеми: Головні напрямки реалізації завдань реформування освіти
Нетак давно у Міносвіти й науки України відбулося обговорення проектуНаціональної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті.
Власне,вищезгаданий документ на час обговорення був не більш ніж чернеткою проекту — четвертою (але далеко не останньою) і ще досить «сирим» варіантом доктрини.Повноцінний проект має викристалізуватися після численних семінарів, нарад,обговорень у пресі і т.д. і т.п. «Шліфування» триватиме орієнтовно долистопада-грудня 2001-го, оскільки наприкінці року керівництво міністерствапланує подати проект доктрини на розгляд уряду.
Самасобою доктрина стане стратегічним документом, який діятиме, щонайменше,двадцять років. Розробники проекту дуже сподіваються, що доктрина не лише дастьвичерпну відповідь на запитання: «У якому напрямі слід рухатися нашій освіті?».Доповідачі під час обговорення постійно підкреслювали: документ у жодному разіне має бути суто декларативним, потрібно передбачити реальні механізми втіленняпроекту в життя. Про те, якими повинні бути ці механізми, трохи нижче, а заразкоротенько зупинимося на основних розділах розглянутого варіанта проектудоктрини.
«Цілі,пріоритети і принципи розвитку освіти». Розділ під такою ємною назвою — своєрідна квінтесенція всього, до чого, власне, слід прагнути. А це — створенняумов для розвитку і самореалізації кожної особистості, формування покоління,здатного вчитися все життя, створювати і розвивати цінності громадянськогосуспільства. Природно, освіта України має яскраво виражений національнийхарактер, що, втім, жодною мірою не перешкоджає нашим співвітчизникамприлучатися до багатств світової культури, культивувати повагу до народів світу(розділ «Національний характер освіти»).
Якщов майбутньому документи на кшталт розроблюваної доктрини незаперечновиконуватимуться, потенційним школярам і студентам можна лише позаздрити.Якісна освіта має стати доступною, незалежно від того, де міститься навчальнийзаклад — у великому місті чи малесенькому сільці, незалежно від статусу школи,технікуму чи вузу і товщини гаманця батьків учня. У всій Україні запанує ераякісної, на рівні кращих світових зразків, освіти (розділ «Однаковий доступ доякісної освіти»). Звісно, сьогодні в це повірити важко, але не погодитися зміністром освіти й науки України В. Кременем, що «саме до такої освіти слідпрагнути», не можна. Мета, як і мрія, має бути світлою і життєствердною.
Окремимпараграфом виокремлено необхідність безперервного навчання. Чесно кажучи, вобговорюваному варіанті проекту доктрини цей розділ виписано не найкращимчином: занадто схематичний і перевантажений термінологією настільки, що інодіважкувато докопатися до змісту фрази. Продершись крізь словесні джунглі,починаєш розуміти: розробники доктрини хочуть не просто реанімувати гасло:«Вчитися, вчитися, вчитися», — а зробити його життєвим кредо якщо не всіх, топереважної більшості наших співвітчизників.
«Управлінняосвітою». Головні принципи — пошук нових, відкритих і демократичних моделейуправління, впровадження системи високопрофесійного наукового, аналітичного йпрогностичного супроводу управлінських рішень, мінімізація впливу конкретнихпосадовців на процес управління освітою. Кінцева мета — зробити всіх учасниківпедагогічного процесу — від управлінців до батьків учнів — активними, реальнимисуб’єктами розвитку освіти.
Про«Фінансування системи освіти» учасники обговорення дуже багато сперечалися (щой не дивно — найбільш животрепетне питання). Тож на даному етапі зістовідсотковою впевненістю можна сказати одне: цей розділ доктрини зазнаєістотної трансформації. Цілком можливо, що наприкінці року деякі його пунктивиявляться кардинально зміненими.
Проте, що «підготовка вчителя і педагога є центральним завданням модернізаціїосвіти, засадничим принципом державної освітньої політики», що «державазабезпечує розробку й удосконалення нормативно-правової бази професійноїдіяльності вчителя та його соціального захисту» тощо, йдеться в розділі«Педагогічні кадри». Солодкою музикою звучать і слова наступного параграфа«Соціальне забезпечення і захист учасників освітнього процесу»: «державагарантує соціальне забезпечення і захист працівників освіти. Вирішення цієїпроблеми здійснюється шляхом підвищення соціальних витрат на систему освіти,зарплати та стипендії, проведення активної соціальної політики».
Держава,суспільство і школа мають значно більше уваги приділяти здоров’ю підростаючогопокоління — суть розділу «Здоров’я нації через освіту». Проект передбачаєвивчення державної, рідної і кількох іноземних мов («Мовна стратегія восвіті»). Держава забезпечує становлення демократичної системи освіти йвиховання, сприяє зміцненню зв’язків між освітою та суспільством, посиленнюролі органів суспільного самоврядування («Зв’язок освіти з розвиткомгромадянського суспільства»). Стратегічне завдання державної освітньої політики- конкурентний вихід української освіти на ринок світових освітніх послуг — такаосновна ідея параграфа під назвою «Міжнародне співробітництво й інтеграція усфері освіти».
Якбачимо, навіть побіжне ознайомлення з останнім (на сьогодні) варіантом проектудоктрини дає підстави стверджувати: кістяк майбутнього стратегічного документавже сформовано. Причому, на думку всіх учасників обговорення, кістяк безособливих дефектів і вад.
Щодопропозицій, внесених учасниками обговорення, то переважно вони буликонструктивними, але з розряду «вирішується в робочому порядку». Томузупинимося на найбільш принципових та істотних зауваженнях, що стосуютьсязмісту доктрини. Начальник головного управління освіти, науки йінформаційно-аналітичного забезпечення МОЗ України Юрій Вороненко вважає:безперервне навчання не стане реальністю для України, якщо післядипломна освітане буде підтримуватися (читай: хоча б частково фінансуватися) державою.Нинішній же варіант доктрини звучить так — «післядипломна освіта враховуєпотреби громадян, підприємств, організацій, установ і фінансується за рахунокїхніх коштів». Ніде в проекті доктрини не згадано про психологічну службу внавчальному закладі, психологічне здоров’я школярів та студентів. Такий прикрийнедогляд неодмінно слід виправити, переконана академік Академії педагогічнихнаук України Неля Ничкало. Перший віце-президент АПН України Василь Мадзигонзапропонував доповнити проект доктрини новими розділами: «Матеріально-технічнезабезпечення» і «Організація і випуск підручників на електронних носіях». Удоктрині обов’язково має бути програма підтримки провідних вузів країни, що єнашим національним надбанням, — така думка заступника міністра освіти і наукиУкраїни Михайла Степка.
Ну інарешті кілька слів про механізми втілення доктрини в життя. Хоч би що казали,хоч би які ідеї висували, без належного фінансування ми з успіхом будуватимемоі далі лише повітряні замки. Адже ще великий Гете сказав: «… хотітинедостатньо, треба діяти». А геніальний Петрарка свого часу зробив не меншвидатну заяву: «… Якщо людина прагне позбутися свого жалюгідного стану, прагнещиро і до кінця, — таке бажання не може виявитися безуспішним». То, може, ми наполовині шляху?
Щоправдаіноді складається враження, що метою багаторічних балачок про реформи привідсутності самих реформ, їх імітація спрямовані на дискредитацією самої ідеїрадикальної зміни освітньої реальності. Оскільки справжні реформи в освітіможуть початись лише знизу, не потрібні розмови про них, що лунають з високихтрибун. Потрібен дійовий механізм стимулювання інновацій на рівні окремої школита хірургічне втручання у випадках існування атавізмів (на кшталт вступнихіспитів до вузів, які давно слід відмінити). Тільки адекватне бачення освітніхреалій призведе до адекватних рішень, які навіть в умовах України забезпечатьстановлення високоефективної системи освіти, дозволять скористатись існуючимиперевагами.
Так,реальністю українського ринку праці є те, що в нас фантастично дешева робочасила, навіть у такій високоінтелектуальній сфері як освіта. Проте ми сповнавідчуваємо лише недоліки цього сумного факту (низька зарплата спричинює відтікучнів зі школи у більш «вдячний» сектор економіки; щоб хоч якось наблизитись допрожиткового мінімуму, учителі змушені брати побільше годин, що неминучепозначається на якості навчання; процвітають репетиторство та інші форминеформальної матеріальної компенсації праці вчителів з боку батьків тощо). Міжтим, поки наша робоча сила залишатиметься відносно дешевою, а сучасні засобинавчання відносно дорогими, слід використовувати цю перевагу аби зменшуватикількість учнів на одного вчителя, запроваджувати нові посади (тьюторів,психологів тощо). Тобто в нас, на відміну від Західної Європи, є можливістьсаме за рахунок розширення штатів створювати індивідуально-орієнтовані системинавчання.
Однеіз надзвичайно важливих завдань, без реалізації яких неможливий розвиток якзагальнонаціональної, так і регіональних освітніх систем, — подоланнявойовничого провінціоналізму. Він дається взнаки і на рівні Києва (нашевсеукраїнське хуторянство на околиці Європи), а вже на рівні таких непросунутихрегіонів, як Кіровоградщина, перетворюється на страшну реакційну силу, яказаблокує будь-які новації як зверху, так і знизу. Що таке «комплекскіровоградства», постійно відчуваю на собі. Можна, виявляється, стати офіційновизнаним на конкурсі «Учитель року» в номінації «Керівник навчального закладу»кращим директором в Україні — і все одно залишатись найгіршим директором уКіровограді, якого постійно цькують за порушення основної заповіді «тихогоболота»: «не висовуйся». До речі, київська влада, як видно із колоритноговиступу на з’їзді О.Омельченка, почала потроху реалізовуватизагальноєвропейський підхід: усі проблеми освіти можна вирішувати на місцевомурівні. Сподіваюся, згодом Київ стимулюватиме й інші регіони самостійновирішувати проблеми не гірше, ніж це роблять у столиці.
Дослідникипереконані: які б реформи не відбувалися в освіті, які б не пропонувалися ідеїщодо її змісту та найновіших технологій, вони завжди будуть недостатніми.Оскільки найважливішою ланкою поліпшення якості освіти був і залишаєтьсявчитель. Разом з тим якість підготовки педагога за останні роки погіршилась. Дотого ж за цей час зі школи пішли найкращі вчителі. Чимало з тих, хто залишився,не відповідають вимогам, які ставить перед школою сучасна вища освіта івисокотехнологічне виробництво.
Узв‘язку з низьким соціальним статусом учителя, цю професію обирає ненайталановитіша частина молоді. За даними досліджень, 25-40% випускниківпедагогічних навчальних закладів не мають позитивної мотивації до своєїпрофесії. В системі української освіти працюють лише 8% педагогів-новаторів,негативно ставляться до інновацій майже чверть учителів.
Загаломсьогодні українських педагогів готують 62 вищі педагогічні навчальні заклади,19 структурних підрозділів вузів III-IV рівнів акредитації та 15 класичнихуніверситетів. На думку фахівців, мережа вищих навчальних закладів, щозабезпечують підготовку працівників освіти, задовольняє потреби країни упедагогічних кадрах. Та, незважаючи на це, кадрова проблема в системі освітизалишається гострою. Школи залишають учителі, причому переважно молоді,констатують дослідники. За 2000-2001-й навчальний рік тільки в столиці Українизвільнилося близько двох тисяч педагогів. Прожити на 170 гривень (саме такасьогодні середня зарплата вчителя), за прожиткового мінімуму в 311 гривень,неможливо. Сьогодні, на думку дослідників, дві причини зумовлюють відпливучителів зі школи — матеріальна і моральна. Суспільство перестало шанувативчителя. Викладання у школі стало непрестижним. Класи переповнені, внаслідокчого погіршується дисципліна, у дітей зникає інтерес до навчання.
Особливосерйозна проблема — фемінізація школи, що зайшла вже надто далеко. 83%працівників освіти — жінки. Щоправда, останнім часом у педагогічні вузи сталобільше вступати юнаків. Однак чи всі вони підуть працювати до школи післянавчання, це ще питання.
Українськапедагогічна освіта за своєю суттю є конгломератом дисциплінарних знань. Придетальнішому аналізі впадає в око, з одного боку, відсутність фундаментальнихдисциплін для вчительської професії, таких як філософія освіти, когнітивнапсихологія, едукологія; а з іншого — панування деформованого предметоцентризму,коли, скажімо, викладачі-гуманітарії залишаються зовсім некомпетентними в іншихдисциплінах.
Разоміз цим сьогодні навчальний процес у педагогічних вузах потерпає відроздробленості, наприклад для студентів факультетів початкового навчанняпропонується сорок шість обов’язкових курсів і п’ять на вибір. На іншихфакультетах число курсів доходить до 60. Орієнтація вищої педагогічної школи нате, щоб до навчальних планів додавати нові предмети замість перегляду івідповідної корекції існуючих, помилкова, вважають фахівці.
Увищих навчальних закладах зменшився курс психолого-педагогічних дисциплін — до74 годин. А курс історії педагогіки, педагогічної майстерності не читаєтьсязовсім! До нуля зведено педагогічну практику. Чи треба пояснювати, що безповноцінного курсу психолого-педагогічних дисциплін хорошого вчителяпідготувати неможливо?
Учительськапрофесія, як ніяка інша, вимагає практичної підготовки. Проте на педагогічнупрактику у вузах виділяється час лише на четвертих та п’ятих курсах. Усі іншівиди практики (безперервна, суспільно-корисна, літня виховна, в педагогічнихзагонах та ін.) вже давно забуті.
Дослідженняпоказали: близько третини вчителів мають низький професійний рівень, понадполовина — середній і лише 10-15 відсотків — високий. Отже, резюмуютьдослідники, сьогоднішня система педагогічної освіти, як і освіта Українизагалом, не має ефективних механізмів реагування на ситуацію, що змінюється.Тому педагогічна освіта не може залишатися в тому стані, в якому вона перебуваєнині.
Тількикомплексний підхід може допомогти реалізувати головні завдання реформуванняосвіти.