Структура і зміст політичних інтересів суспільства, класів, особистості

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ
ВІННИЦЬКИЙТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ
  Реферат
        
З політології
на тему:  “Структура і зміст політичних інтересів суспільства, класів, особистості, соціальнихверств, соціальних груп, націй, міжнародних співдружностей ”
                                                                                                                                                          Чугу Михайла
                                                                          ЕП-11                                ВТЕІ  КДТЕУ
                                                               
                                         Вінниця 2000
ПОЛІТИЧНАСОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИ
Функціонуваннялюдини в політичному житті детерміноване необхідністю задоволення політичнихпотреб: участі в формуванні та вдосконаленні політичної системи, в діяльностіпартій, різноманітних суспільно-політичних утворень, у ви­раженні громадянськоїдумки тощо.
Психологічнополітична активність особи зумовлена люд­ською потребою належати до соціуму,ідентифікувати себе зі своєю нацією, певною соціальною групою, партією,організацією. Часто-густо людина прилучається до політики, щоб стати самечастиною групи, осягнути почуття «ми». Це позбавляє самотності, даєвідчуття сили і здатності впливати на хід політичних процесів (О. Шестопал).
Зполітичних потреб випливають політичні настанови — активне, дієве ставленняіндивіда до різноманітних політичних інститутів, політичних проблем, подійтощо. Політич­ні настанови складаються як із афектних (емоційних), так і зкогнитивних (заснованих на знанні) елементів. Знання механізму формуваннянастанов дає змогу впливати на них з метою зміни напрямів.
Біхевіористськийнапрям (один із головних у сучасній політології) політичні потреби і настановиіндивідів виводить з природних властивостей людини. Прагнення до владивважається домінуючою рисою людської психіки і свідомості, визначальною формоюсоціальної активності людини. Пов­ністю з таким твердженням погодитися неможна, оскільки політична людина вилучається з контексту розвитку сус­пільства.Політичні потреби, зумовлені ними інтереси є явищем соціальним. Вони невластиві всім людям і не обов'язкові в системі цінностей кожного. Навіть у тихвипадках, коли вони є, неоднакове їх місце та пріоритетність у цінніснихорієнтаціях окремих індивідів. Тому homo politikus, тобтополітична людина — один із різновидів особи в межах того чи іншого її типу. Ізміст політичності особи зумовлений конкретними умовами її буття.
Сказанене заперечує того, що зміст політичної діяльності визначається особистістюлюдей, яка включає не тільки систему соціальне значимих рис, що характеризуютьлюдей як членів того або іншого суспільства чи спільності. Істотним факторомвиступають також індивідуальні психологічні риси особи. Б.Рассел писав, щолюдські пристрасті та інди­відуальні здібності грали в політичній історіїголовну роль. Мабуть, що стосується головної ролі, то це занадто, а що істотна,а за відповідних умов, може, і вирішальна роль, то це справді так.
Формуванняполітичних інтересів і настанов — складова політичної соціалізації людини. Підостанньою розуміється процес входження людини в політику. В політичній соціа­лізаціїіндивіда виділяються дві фази: політична адаптація та інтеріоризація. Першаозначає пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевихфункцій, політичних норм, що складаються на різних рівнях життєдіяльностісуспільства, до соціальних груп — суб'єктів політики, до соціальних інститутів,тобто всього того, що створює полі­тичне оточення людини, середовище, в якомувона живе. Друга стадія — інтеріоризація, тобто засвоєння індивідом політичнихцінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, властивої тій чиіншій соціальній спільності.
Згідноз поглядами Т. Парсонса, соціалізація є переду­мовою інституалізації — процесу,завдяки якому складаються і зберігаються соціальні системи. Тому проблеміполітичної соціалізації західні політологи надають виняткового значення.
Вонарозглядається як істотний фактор стабілізації політичної системи в концепції«політичної підтримки», як умова нормального функціонуванняполітичного механізму в ро­левій теорії політики, а також має значну практичнувагу.
Стратегіязасвоєння механізмів політичної соціалізації увійшла в політичні програмиконсерваторів і лібералів, лівих і правих радикалів, численних партій ісуспільно-політичних рухів. І це природно, оскільки політична соціалі­заціяможе бути використана як надійний і досить тонкий інструмент політичногоконтролю, засіб насаджування особі потрібних панівним групам політичних цілей іцінностей, причому не помітний для самої людини і такий, що не викликає у неїпочуття протесту і відповідних дій.
Політичнасоціалізація передбачає формування певної політичної позиції індивіда. Впоняття політичної позиції включаються: емоційне ставлення до політичних явищ іпроцесів: переконання щодо політичних явищ, системи полі­тичних цінностей;схильність до політичної діяльності.
Поняття«політична позиція» ширше, ніж поняття «полі­тична оцінка».Останнє — частина першого. Політична позиція є індивідуальним явищем, яке даєзмогу зрозуміти мотиви індивідуальної політичної поведінки. Політична по­зиціяне піддається безпосередньому спостереженню. Бачать­ся тільки зовнішні їїманіфестації — вербальні чи невербальні вияви. Про політичну позицію людинисудять з того, що вона говорить чи робить, яка її політична поведінка.
Політичнасоціалізація особи залежить від її місця в соціальній структурі, рівнязагальної культури, традицій тощо. Значну роль відіграє психічний стан людини.Але вплив цих факторів опосередкований. Він відбувається крізь специфічнісоціальні утворення, по різних напрямах.
Становленнялюдини як суб'єкта політичного процесу починається вже в сім'ї, даліпродовжується в групі од­нолітків, у політичних, у тому числі неформальних ор­ганізаціях.Його знаряддями можна вважати безпосереднє виховання, непрямий приклад, впливполітичної пропаганди, власний політичний досвід.
Впливполітичної системи на соціалізацію здійснюється двома способами. Насампередбезпосередньо через пропаганду певних відомостей, які несуть пізнавальне іемоційне на­вантаження, популяризують ті чи інші взірці політичної поведінкиособи. І опосередковано, шляхом створення умов діяльності, які спонукають діятипевним чином. У зв'язку з цим дуже важливо забезпечити відповідністьвербального змісту соціалізуючого впливу інформації невербальному зміс­тові,який засвоюється індивідуумом внаслідок накопичення соціального і політичногодосвіду. Конфлікти, які тут вини­кають, призводять до порушення процесуполітичної соціа­лізації особи.
Істотнимфактором політичного виховання є взірець поведінки особи, який пропагується.При цьому мається на увазі взірець-максимум — людина політичне активна, добрепідготовлена, яка присвячує політичній діяльності значну частину часу.Взірець-мінімум — це людина, яка не особливо цікавиться політикою, неорієнтується в основних питаннях цієї сфери. Звичайно, в умовах справдідемократичного режиму не кожний повинен і може стати політичним діячем, протеповинен бути активним учасником політичного про­цесу.
Політичнасоціалізація включає і набуття індивідом досвіду в результаті практичної участів політичному процесі, тобто на грунті певної політичної поведінки. Перед тимяк розглянути останню, зазначимо, що конкретно-історичний характер політичноїсоціалізації особи — як наслідок взаємо­дії соціально-економічних,
соціокультурних,психологічних та інших факторів — особливо виразно виявляється в переломнихситуаціях, зокрема, при зміні суспільного ладу і політичних режимів. На ареніполітичного життя дуже відчутною стає роль натовпу, поширюється особливий, ма­совийполітичний тип особи. Його поява зумовлюється винятково швидким переходом добезпосередньої участі в політичному житті тих людей, які в звичайних умовах некерувалися твердим світоглядом, пливли за течією, сліпо піддавалися настроям.
Політичніпотреби та інтереси набувають пріоритетного значення для переважаючої частинивсіх соціальних груп. Участь у політичній боротьбі, в найбільш жорстоких їїнасильницьких формах стає головним компонентом життя. Ця боротьба в буденнійсвідомості ототожнюється з класовим протиборством. Мета політичної боротьбисприймається на віру.
Зутвердженням тоталітарного режиму характерною рисою політичної настанови сталиутопізм щодо перспектив пла­нетарної еволюції, маніхейський світогляд, поділ на«своїх» і «чужих», утвердження принципу «хто не знами, той проти нас». Відбулось перетворення політичних заходів усвоєрідну громадянську літургію. Склались статистичні на­станови, щоорієнтували людину на відчуження особистих інтересів і свободи на користьдержави, некритичне став­лення до соціально-політичної дійсності і політичнийкон­формізм, утриманство. Сталінський деспотизм, а далі — розтлінна епохазастою зробили свою справу. Під тиском страху, брехні, розчарувань втрачалисяполітичні риси особи, що грунтувались на революційному ентузіазмі і вірі всоціалізм. Абсолютна більшість населення була відчужена від політики, відпроцесу прийняття життєво важливих рішень. Масова участь у виборах, святах, демонстраціях,мітингах носила символічний характер. По суті, політичні відносини і поведінкалюдей грунтувалися на безвідмовному підкоренні «низів верхам»,субординації інстанцій, які прий­мали політичні рішення. Виявом цього булоневміння буду­вати власні відносини інакше, ніж на командних засадах,нетерпимість щодо існування опонентів як учасників полі­тичного процесу,загалом індиферентність мас до внутрі­політичних процесів і взагалі досуспільно-політичного життя.
Подоланнятакої спотвореної системи політичних цін­ностей, настанов і позицій, властивихтоталітарному режи­мові, є одним із найбільш складних завдань демократизаціїсуспільства.
ПОЛІТИЗАЦІЯМАКРОСОЦІАЛЬНИХ ГРУП
Соціальнаструктура як істотний чинник організації су­спільного життя визначає рядважливих складових політики: її мету, суб'єкти, рушійні сили, ієрархію влади ібагато інших. Своєю чергою політика в різноманітних виявах — еко­номічному,соціальному, національному, культурному тощо — має зворотний вплив на розвитоксоціальної структури. Саме тому структура, тенденції її розвитку належать добазових понять сучасної політології.
Підсоціальною структурою розуміється сукупність взає­мопов'язаних і взаємодіючихсоціальних груп і відносин між ними, зумовлених врешті-решт суспільним поділомпраці. В основі диференціації на такі групи лежить неоднакове становище людей усистемі суспільного життя. Соціальні групи відрізняються як за критеріямидиференціації су­спільства, так і за своїми масштабами. Стосовно останньогосеред соціальних груп виділяються великі, тобто спільності людей,
інтегрованих умасштабах всього суспільства, держави в цілому. Саме такими макросоціальнимигрупами виступа­ють соціальні класи, соціальні верстви або, як їх прийнятоназивати в західній політології, страти. Це спільності, що інтегрують індивідівпо «горизонталі». Є спільності іншого характеру, які мають певну«вертикальну структуру», тобто корпоративні. До великих соціальнихгруп відносяться також соціально-етнічні — нації, соціально-демографічні тадеякі інші спільності, проте у контексті цієї теми вони не розглядаються.
Соціальнаструктура посідає проміжне, опосередковане місце між політичною та іншимисферами людської діяльнос­ті — економікою, культурою, духовним життям.
Політичнадумка завжди розглядала соціальну структуру як явище невіддільне від владнихвідносин. Розроблена Платоном модель соціальної організації включала в себегрупу людей, що керують державою. Згідно з поглядами Фур'є, серед п'яти класівє двір і знать, тобто ті, що займа­ються політикою, управлінням. Загаломсоціальна структура тлумачилася як певна множинність соціальних груп, якірізняться функціями в суспільстві і розмірами багатства. На основі цихвідмінностей складаються досить жорсткі від­носини між групами в сфері влади (однікерують, інші підкоряються) і багатства (одні присвоюють працю інших). У мірурозвитку вони змінюються: влада одних слабшає, влада інших посилюється. Протесамі відносини досить тривкі і залишаються незмінними протягом тривалогоісторичного часу.
Самена грунті соціальної структури формуються соці­альні інтереси, що зумовлюютьдії соціальних груп. К.-А.Гельвецій, П.Гольбах і Д.Дідро вбачали в інтересахреальний зміст політики.
Інтересисоціальних груп не можна розглядати як ме­ханічну суму інтересів їхніх членів.Йдеться про явище системного, інтегративного порядку, оскільки в процесівзаємодії індивідів відбувається формування інтересів групи як цілого. В нихвтілюються найбільш спільні й істотні риси об'єктивного стану окремихіндивідів.
Соціальніінтереси — як усвідомлення потреб і необхідних цілеспрямованих дій для їхзадоволення — в політичному суспільстві досягають найвищої зрілості,трансформуючись в усвідомлення політичних дій і відповідне ставлення до влади,тобто перетворюючись у політичні інтереси. Вони завжди спрямовані на збереженняабо зміну політичного статусу тієї чи іншої соціальної групи, її місця вієрархії влади, а отже, є основою політичного процесу.
Збігінтересів — це об'єктивна умова інтеграції індивідів у соціальні групи, їх.трансформації в суб'єктів політичного життя. Інтеграція може грунтуватися натотожності істотних, довготермінових інтересів. Тоді соціальні групи виступаютьяк стійкі спільності. Саме вони найбільш важливі для політичного процесу,особливо враховуючи його стратегічні аспекти. Але об'єднання людей у соціальнігрупи може виникати на основі збігу короткотермінових інтересів. Такі групиіноді виступають важливими факторами політичного життя. Тим більше, що ранжуванняінтересів не постійне. Тому і соціальні групи є утворенням динамічним, рухомим.Взагалі соціальну структуру із властивими їй спільностями з їх інтересами,зокрема політичними, можна розглядати не як стан, а як процес, оскількипоглиблюється соціальна диференціація суспільства.
Однієюз сторін цієї основи прогресу є спеціалізація людської діяльності, яка неминучепризводить до появи відмінностей між соціально-професійними групами, що фор­муються.Маються на увазі відмінності в інтересах і цін­ностях, нормах поведінки,соціальних ролях тощо. Поява таких відмінностей — природне явище, оскільки
об'єктивностворює можливість розмаїття, багатства суспільного життя, а отже, всебічногорозвитку особи. Але це означає і ускладнення соціальної структури. Західна політологіяяк одну із суттєвих сторін суспільного прогресу серед інших «еволюційнихуніверсалій» виділяє соціальну стратифікацію (Т. Парсонс). Значний наголосробиться на її політичних аспектах — відповідних змінах у політичній системі,полі­тичній поведінці.
Згідноз теорією груп, наявність соціальних класів, професійних та інших спільностейзагалом створює основу для обмеження державного свавілля.
Недостатнійрозвиток груп призводить до авторитарних, тоталітарних режимів.Урізноманітнення соціальної структу­ри є важливою передумовою демократизаціїсуспільства, що пориває з тоталітаризмом. Посилення соціального плю­ралізмувиступає важливим об'єктивним фактором демокра­тизації життя в усіх йогосферах. Це не виключає того, що держава, здійснюючи певну економічну ісоціальну політику, якоюсь мірою, а іноді дуже істотно, впливає на спрямуваннясоціальної диференціації. Історичний досвід засвідчує, що настанова насоціальне однорідне суспільство не відповідає потребам прогресу цивілізації.Інша справа, що цілком ймовірна перспектива подолання антагоністичнихсоціальних груп і гармонізації соціальної структури.
ВЕЛИКІ СОЦІАЛЬНІГРУПИ ЯК СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИКИ
Зточки зору визначення суб'єктів політичного процесу, формування політичних силможливі різні підходи до соці­альної структури на рівні великих груп. Так,відповідно до одного із них (у західній політології він визначається якмарксистський), вирішальне значення має склад суспільства з огляду його поділунасамперед на економічні класи. Маються на увазі великі групи людей, їхспільності, насамперед за економічними ознаками — формами власності, розмірамибагатства, місцем і роллю в організації господар­ської діяльності, формамиодержання доходів тощо. Саме така концепція була покладена в основумарксистської політичної ідеології, згідно з якою суспільство поділяється надва класи. Невеликий вищий клас тих, хто володіє засобами виробництва, івеликий клас тих, хто працює на власників засобів виробництва. В інтересахвищого класу здійснюється управління суспільством, приймаються відпо­віднізакони. Класи тлумачилися як антагоністичні, а бо­ротьба між ними як основарозвитку суспільства. Згідно з такою, по суті,, конфронтаційною концепцією булавироблена універсальна вимога «класового», «партійного»підходу до аналізу соціальних явищ. На такому гіпертрофованому, а отже,неадекватному дійсності класовому підході грунтува­лися всі політичні поглядимарксизму.
Концепціясоціальних класів не втрачає свого значення для сучасної політології. Більшетого, деякі західні політологи (Е.Гідденс) вбачають своє завдання в подальшомурозвитку теорії класів. Проте дедалі більше виявляється недостатність тількитакої теорії для вивчення політичних процесів через те, що в реальній дійсностініяких видимих границь, які можна було б прийняти за класові обриси, не існує.Контури класів відрізняються від окреслень спільностей, які мають чіткевираження,— статево-вікових, професійних, етнічних, релігійних, інших. По суті,класові границі — це межі, в яких соціально-економічні характеристики одних групмо­жуть відрізнятися від інших, зберігаючи корінні ознаки даного класу.Внутрішньокласові відмінності залишаються такими до тієї пори, поки непереростуть у докорінно якісні. І це відчутно особливо нині, коли основоположні— з марксистських позицій — критерії класової
диференціаціївиявляють себе не так виразно, як у минулому. Наприклад, раніше не тількидрібна, а й уся буржуазія становила клас, що складався майже повністю зіндивідуальних власників. Сьогодні в постіндустріальному суспільстві поряд з індиві­дуальноюіснують інші форми власності — корпоративна, кооперативна на умовахпартнерства, державна та ін. Дуже неоднорідною стала дрібна буржуазія. Важковизначити межі робітничого класу. Нині більшість найманих робітників зайнята нефізичною працею, здобутком широких мас є висока освіченість, робітничий класстав більш різноманітним за формою найму. Ці відмінності знаходять відображенняв диференціації інтересів різних його груп. Істотно змінюється місцеінтелігенції в суспільному житті, а отже, в соціальній структурі.
Розвитоксуспільства в зв'язку з переходом від тра­диційного до індустріального, азгодом постіндустріального переконливо засвідчує, що економічні класи — тількиодна із форм суспільної організації. Її роль у житті не залишається незмінною.Дедалі більшого значення набувають інші соці­альні утворення, що формуютьсоціальну структуру.
Віддзеркаленнямцього є поширення концепції соціальної стратифікації. На відміну від концепціїсоціальних класів, що наголошує на антагоністичності (classis —розряд), ця теорія не розглядає макросоціальні спільності як первісненепримиренні (stratum —верстви), хоча визнає можливість розходження їхніх соціальних, у тому числіполітичних інтересів, а отже, конфліктів. Соціальні класи розглядаються як одиніз видів стратів. У подальшому викладі саме в такому розумінні використовуєтьсяцей термін.
Початокконцепції страт поклав М. Вебер. Класове становище індивідів — їхню класовупозицію він виводив із положення стосовно ринку, який розглядався як формаборотьби інтересів. Саме ринок формує особливі життєві шанси, схожість якихоб'єднує індивідів у рамках їхньої «класової ситуації». М. Вебервважав, що клас є відоб­раженням у суспільстві кількісної раціональності ринку.Завдяки цьому стає зрозуміло, хто чого вартий, і хто що робить. При цьому те,що люди одержують, і те, що вони роблять, залежить від їхніх життєвих шансів.Соціальну структуру М. Вебер розглядав як багатомірну систему, в якій поряд зкласами і відносинами власності, що їх породжували, важливе місце посідаютьстатус і влада.
Існуєкілька підходів до визначення соціальної структури з позицій соціальноїстратифікації. При цьому не відки­дається поняття «соціальний клас»як елемент структури. Використовуються просто інші критерії диференціації.
Відповіднодо поширеного в західній політології «об'єк­тивного підходу»критеріями соціальної диференціації вва­жають престиж професії, рівень освіти ірівень доходів. Часто використовується семикласова вертикальна стратифі­кація:вищий клас професіоналів-адміністраторів, технічні спеціалісти середньогорівня, комерційний клас, дрібна бур­жуазія, техніки та робітники, що виконуютькерівні функції, кваліфіковані робітники, некваліфіковані робітники.
Значногопоширення набула теорія «середнього, або нового, класу». Цей термінуперше використав М. Джілас щодо нового соціального класу, який складався збюрократії і представників партійних функціонерів. Нині мається на увазі групависокоосвічених спеціалістів, що не володіє приватною власністю і дохід якоїзалежить від використання одержаних знань, професійної майстерності і творчихздіб­ностей. Концепція такої спільності була викликана намаган­ням пов'язатизміни в економіці зі змінами в професійній структурі і загальними політичними,соціальними і культур­ними напрямами розвитку суспільства під впливом науко­во-технічноїреволюції. Д.Мойніхен
вважав, щовиділення інтелігенції в новий клас грунтується на спільності свідо­мості,ідеологічних настанов, системи цінностей. А.-Е.Гоулднер запровадив два новихпараметри: володіння культур­ним капіталом і культурою критичного дискурсу.Важливою характеристикою нового класу є також його культурна позиція.
Науковеі політичне значення теорії стратифікації полягає в урахуванні різноманітностіознак, на яких грунтується соціальний статус індивідів. Вона дає змогу побачитивер­тикальне розташування соціальних груп. Проте і ця концепція неуніверсальна, вже тому, що недостатньо враховує дуже істотні критеріїсоціально-класового поділу суспільства. Йдеться насамперед про економічніфактори. Як зазначають західні політологи, вона непридатна для європейськихкраїн, яким властиві більш жорсткі міжкласові бар'єри порівняно з американськимсуспільством.
Загаломреаліями є як соціальні класи — макросоціальні групи на грунті економічнихвідмінностей (на думку політологів-немарксистів, зокрема Р. Мілібенда, двомаосновними компонентами соціальної структури сучасного капіталіс­тичногосуспільства виступають буржуазія і робітничий клас), так і спільності, якірозрізняються за критеріями соціальної стратифікації. І ті, і другі — базові,первинні соціальні групи. На грунті їхньої взаємодії і переплетення відповіднихінтересів виникають похідні, вторинні соціальні утворення, різного родусоціальні сили як учасники полі­тичного діяння з притаманними їм інтересами іспрямуван­ням політичної поведінки. Це один із напрямів соціальноїстратифікації в сучасних умовах.
Зазначеніутворення щодо первинних соціальних груп мають «наскрізний» характер.Значну роль у їх виникненні грає неоднозначне уявлення індивідів, членівпервинних груп щодо шляхів задоволення своїх соціальних інтересів. Великезначення має і те, що дедалі більший пріоритет щодо групових інтересівздобувають загальнолюдські інтереси, пов'язані з піклуванням про усуненняядерної війни, збе­реження екологічного середовища, подолання моральної кри­зитощо.
Суб'єктамиполітичного процесу виступають первинні соціальні групи та окремі їх фракції.Але в міру розвитку й ускладнення соціальної структури зростає значення різно­манітнихвторинним утворень. Серед соціально-політичних сил такими є, наприклад,неоконсерватизм і сучасний лібералізм, соціал-демократизм і соціалістичний рух,робіт­ничий і профспілковий рух, масові демократичні та інші рухи.Підтвердженням цього є те, що в останні півтора-два десятиріччя порушуєтьсяіснуюча до того кореляція між голосуванням виборців за ту чи іншу партію іїхньою належністю до певної первинної соціальної групи. Змен­шується часткаробітників у соціал-демократії. Зростає кіль­кість низькооплачуваних верствнаселення, які віддають голоси неоконсерваторам і лібералам, а представники се­редніхверств — соціал-демократії та іншим лівим силам.
Уцілому спектр групових інтересів широкий. Деякі з них виходять за межі базовихпервинних соціальних груп або можуть бути диференційно-інтегровані в серединіцих спільностей. А поряд з цим система інтересів динамічна.
Відбуваєтьсязміна ієрархії їх пріоритетів. Саме взаємодією, поєднанням, сплетіннямрізноманітних інтересів, їх комбі­нацією зумовлене формування похідних груп яксуб'єктів політики, зокрема не тільки горизонтального, а й верти­кального,корпоративного характеру.
Зогляду на це розрізняються стадії формування груп як суб'єктів політичногопроцесу. Першою можна вважати спонтанну (наприклад, «клас в собі»).Друга — організована («клас для себе»). На цій стадії індивідиусвідомлюють належність до
даної групи,консолідуються для задоволення своїх інтересів. Па третій стадії членисоціальної групи доходять розуміння того, що реалізація їхніх інтересів можливатільки на грунті політичної боротьби — боротьби за владу.
Взаємодії,що виникають на цій стадії між соціальними групами,— це первинні політичнівідносини. Вони поза політичною системою. На цьому рівні соціальні групивиступають як латентні політичні сили. Вони можуть бути і кон'юнктурними,наприклад, як групи тиску. Мається на увазі об'єднання індивідів для впливу наполітичні інститути з метою задоволення своїх інтересів.
Наступна,четверта стадія становить систему вторинних політичних відносин, які вже сталиорганічною складовою політичної системи. На цій стадії члени суспільної групи,часто-густо і кількох, згуртовуються в громадсько-політичні організації якзнаряддя боротьби за владу. Для розуміння її мети і спрямування треба мати наувазі, що вторинні політичні відносини, політичні сили, які беруть участь уних, не є цілком адекватним зліпком з первинних відносин. Отже, статуспервинних, основних груп у соціальній струк­турі виявляється в боротьбі завладу трансформовано, через утворення політичних сил, до складу яких можутьвходити представники різних соціальних груп.
Цяборотьба може здійснюватися легітимними засобами, що найбільш притаманносоціальним силам, які не ставлять мстою заміну існуючого політичного режиму.Політичні сили, спрямовані проти існуючого режиму, вдаються, як правило, допозапарламентських засобів політичної боротьби, в тому числі насильницької.Хоча не виключена можливість одер­жання ними влади формально в конституційнихформах. Це можливо при переході від демократичного до авторитарного режиму і впроцесі редемократизації.
Утвореннясоціальних груп в умовах тоталітарного ре­жиму, спрямованого на«утвердження» соціалізму, спотво­рюється. Соціальна структураформується через взаємодію суспільного поділу праці і відносин власності наоснові тотального одержавлення. Це зводить до мінімуму дію нормальних,економічних та інших чинників соціальної диференціації. Переважаючого значеннянабувають адміні­стративні, вольові механізми. Вони спрямовуються на вилу­ченняцентральною владою додаткового продукту з його наступним перерозподілом іформування на цій основі особливих груп населення. В результаті відбуваєтьсяйого диференціація на дві великі групи: рядових виробників у сферіматеріального і духовного виробництва, які створюють додатковий продукт, ірозподільників, що вилучають і включають його в систему перерозподілу. Ціостанні мають певну вертикальну структуру, нижчі верстви якої підпо­рядковані,повністю залежать від вищих. Зазначені групи посідають функціональне місце векономічній системі. Звідси і відмінності в правах та обов'язках.
Поділна зазначені групи домінує над усіма іншими. В умовах ідейного і політичногомонізму виключається утво­рення нормальних базових і похідних соціальних груп.Відбувається тотальна маргіналізація суспільства. Статус соціальної групи яксуб'єкта політики забезпечується тільки для бюрократії. Народні маси позбавленімеханізму вияв­лення і політичної реалізації своїх специфічних соціальнихінтересів.
ПОЛІТИЧНАСУБ'ЄКТНІСТЬ НАЦІЙ
Нація єодним із найскладніших феноменів людського буття. Для одних — цесуспільно-політична вартість, жива, само­бутня, духовно та органічно сплетенаспільнота, що викри­сталізувалася і виросла в означених історичних,геополітичних, господарських і суспільно-політичних умовах. Такий поглядпоширений серед деяких представників українського національно-визвольного руху.А ось для інших— лише
територіальнагрупа, в основі якої, вважає іспанський політолог Л.Саністебан, лежатьінтенсивні солідарні зв'язки. Одні вбачають у нації щось містичне, недоступнедля пізнання, інші — тільки раціональне. В розумінні одних йдеться про щосьодвічне, біологічне, інших — це тільки соціальне, історичне. Найбільшацінність, найкращий витвір людей — так нація постає в уяві одних, щось таке, щозаважає людському поступові — вважають інші.
Націювивчають етнографи як «неполітизовану етніч­ність» та історики — якполітичну історію народів, психоло­ги — як специфіку психіки, ментальності,культурологи — як неповторне особливе в світовій культурі, соціологи — якмакрогрупу та філософи — як проблему співвідношення людини — індивідуальностіта людства. Так, М. Бердяєв з позиції філософії вважав, що неможливо йбезглуздо про­тиставляти національність і людство, національну мно­жинність івселюдську єдність. Він зазначав, що існування людства у формах національногобуття, його частин зовсім не означає неодмінно зоологічного й нижчого станувзаємодії ворожнечі й винищення, стану, який зникає в міру зростання гуманностіі єдності.
Свійпідхід до нації, адекватний предметові, має й політологія. Саме вона розглядаєнацію як один із базових суб'єктів політичного життя. Це означає, що інтересипевної макрогрупи усвідомлені як політичні. Звідси прагнення де політичногосамовираження за допомогою певних інститу­цій — національної держави, партій, національно-визвольнихрухів та ін.
Оскількиприрода нації визначає національні інтереси — імпульси її політичного життя, тополітологія повинна враховувати чинники націотворення і особливо пріоритетніознаки, індикатори нації як спільності. Стосовно того, що об'єднує людей унацію, то однозначного визначення немає. Небезпідставним щодо деяких ізіснуючих націй є тверд­ження, що це «політизована етнічність», тобтополітична спільність, в основі якої — етносу. Під останнім розуміється стійкагрупа людей, об'єднаних загальноісторичним, гене­тичним корінням, якійпритаманні спільні риси і стабільні особливості культури та ментальності.Формування етносу відбувається на певній території. В подальшому розвитку етносможе втрачати територіальну єдність. Етнічною є тільки така спільність, якаусвідомлює себе саму як таку (етнічна самосвідомість), відрізняє себе від іншихетнічних груп.
Визначеннянації як «політизованої етнічності» досить поширене. При цьомуетнічність не абсолютизується, вона ставиться на перше місце. Так, на думкуанглійського етнополітолога А.Сміта. головними індикаторами нації є етнічнийпринцип, що виникає спочатку з родинної ор­ганізації, а далі слідуютьтериторіальний компонент і полі­тична спільність.
Етнічнаідентичність нації політичне інтерпретується по-різному, залежно відідеологічних засад. М.Грушевський рішуче виступав проти вимоги «Українатільки для ук­раїнців». Він вважав, що Україна "і для всіх, хто живев ній, а живучи любить її, а люблячи хоче працювати для добра краю і йоголюдності, служить їй". А ось М. Міхновський і Д.Донцов, виходячи зі свогобачення інтересів нації, відстоювали вимогу «Україна тільки дляукраїнців» у тому розумінні, що всякі посади в державі повинні обійматитільки українці.
Націятлумачиться також як спільність, яка виникла історично і якій властиві певніінтегративні риси. Саме з таких позицій І.Франко розглядав возз'єднанняукраїнських земель як важливу умову «витворити з величезної етнічної масиукраїнського народу українську націю, суцільний куль­турний організм, здібнийдо самостійного культурного і політичного життя».
Чималополітологів дають визначення нації як держав­но-правового утворення, тобто якмакрогрупи, що проживає на одній території, має спільний уряд та інші політичніінститути. Таку, по суті, етатистську теорію обстоював правознавецьО.Градовський. Визначальним елементом нації він вважав наявність«загальнонаціональної мети», якій відповідає певна державнаорганізація.
Протестатистська концепція відмовляє народам, які не утворили через різні причини(іноземне поневолення, на­ сильницька асиміляція) своєї національноїдержавності, у праві навіть називатися націями. Але чимало націй, не маючисвоєї державності під час іноземного панування (як-от українська нація підвладою російського царизму чи австро-угорського цісарського режиму), непереставали ними бути. боролися за своє законне право на самовизначення,створення самостійної держави. Тому формула "є держава— є нація, немаєдержави — відсутня і нація" алогічна. Разом з тим «бездержавне»існування нації лягає тягарем на її історичну долю, стримує розвиток творчихможливостей. В.Винниченко зазначав, що «нація без державності єпокалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані»недержавні нації" прагнуть своєї держави, через те так самовідданоокремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистюставляться до тих, які стоять на заваді цьому, які тримають їхній колектив упокаліченому стані".
Однакіснують нації, виникненню яких передувала дер­жавна єдність людей. Згодом нацьому грунті формувалися певні риси, притаманні етносу — загальні традиції, ду­ховність,психологічні властивості та ін. Саме це визначає генезу американської,канадської та деяких інших націй, що створювались емігрантами, серед яких булипредставники не тільки різних етносів, а навіть рас.
У60-ті роки наукові спостереження наштовхнули аме­риканських дослідників нависновок, що теорія «плавильного казана» не відповідає — реаліям США.Етнічні групи не розчинялися в американському суспільстві, а стали йогоструктурним елементом. Етнічна ситуація була охарактери­зована як«культурний» плюралізм", що не суперечить існуванню і розвиткуспільної для американської нації культури.
Щодопсихологічного підходу, дуже поширеного нині, то деякі його представникитрактують «національний дух» (національну свідомість, національнийхарактер) як про­відний, а іноді і як єдиний індикатор нації. Інші розглядаютьнацію як психологічне поняття, психологічну спільність, союз однаково мислячихлюдей, об'єднаних спільним національ­ним характером. Такою, наприклад, єстворена О.Бауером «психологічна» теорія нації. Подібну позицію щодовизна­чення нації займають деякі сучасні політологи і соціологи Заходу. Т.Мурамацу, Г. Ісаакс, Г. Кан, С. Ліпсет, К. Боулдінг, М. Сейвелл, П. Ласлетт, М.Кранстон та інші висловлюють думку, що вирішальними факторами розвитку нації єволя, національна ідея, що нація — втілення національної свідомості, якавиступає найактивнішою ру­шійною силою суспільства. Вони вважають, що такихіндикаторів спільності «коріння, як мова, історія, культура, державність,недостатньо для формування універсальних ознак національності. Лише одиніндикатор є універсаль­ним — самовіднесення людини до тієї чи іншої на­ціональності:»я — українець", «я — росіянин», «я — татарин»,«я — француз», «я — американець» та ін.
Коженіз цих підходів (а вони зумовлені і політичними міркуваннями) акцентує наякійсь із існуючих ознак нації. Поза тим сучасні нації, в тому числіукраїнська,— це політичні спільноти, відмінність яких від інших видів люд­ськихугруповань полягає в тому, що це одноразова спіль­ність — територіальна ігосподарська, мовна і духовно-куль­турна, психологічна та історична. Жодна зінших базових макрогруп — (соціальні
класи і верстви,демографічні і конфесійні групи тощо) такого поєднання індикаторів спіль­ностіне мають.
Чинники,що консолідують людей у нації, визначають зміст докорінних національнихінтересів. Саме вони зумов­люють політичну активність нації, її дію як суб'єктаполітичного життя. Вони становлять і підґрунтя національної ідеї. Ця ідея євіддзеркаленням потягу народу до суверенності у вирішенні своєї долі, набуттятаких політичних форм самовизначення, які б забезпечували економічний, соці­альнийі духовний поступ.
Політичністьфеномена «нація» виявляється також у тому, що тлумачення цьогопоняття (і це підтверджується історією України) особливо актуалізується в часнайбільш напруженої боротьби за національну незалежність. Саме тоді постаютьпитання «Що такс нація?», «Яку роль націо­нальний чинниквідіграє в політиці?». Так, М.Грушевський самобутність нації вбачав у їїздатності, бажанні йти на контакт, на взаємовигідний компроміс з іншими націямиз тим, щоб кожна не претендувала на «які-небудь спеціальні історичні праваі привілеї» для захисту своєї самобутності, а захищала її повагою йінтересом до чужої самобутності.
Л.Ребетписав, що народ стає нацією, оскільки він організований, оскільки посідаєкерівні органи, оскільки він є державним народом І.Франко розглядав націю якнай­важливішу реальність політичного життя. «Все, що йде поза рами нації —це або фарисейство, або хворобливий сенти­менталізм фантастів»,— вважаввін.
Інині в суперечливих умовах державотворчих процесів в Україні нація — неабстракція, а реальність, концепція якої значною мірою визначає доктрини діючихполітичних сил.
МІЖНАРОДНІСПІВДРУЖНОСТІ
Національніінтереси можуть трактуватися через ідеоло­гію ізоляціонізму, планетаризму,солідаризму, ліберального інтернаціоналізму і виживання. Незважаючи на різніідеологічні трактування національних інтересів, сутність їх у сучасномурозумінні зводиться до двох важливих момен­тів: забезпечення високогоміжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторідля націо­нального процвітання і підвищення добробуту громадян.
Міжнароднасистема виконує свої функції через світові і регіональні політичні, правові,економічні й культурні структури. Найбільш впливовою і масовоюсвітовою організацією єОрганізація Об'єднаних Націй (ООН), якапокликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, вре­гульовувати міжнародніконфлікти. ООН виникла після другої світової війни і стала спадкоємицею Лігинацій.
Найважливішиморганом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15 членів-держав, з якихп'ять — постійні члени (США, Великобританія, Китай, Франція і Росія)! де­сять —непостійні, обрані на два роки Генеральною Асамб­леєю. Рішення Ради Безпеки євирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так ізасто­сування військової сили проти країни-агресора.
РішенняРади Безпеки з процедурних питань, а також питань, що стосуються мирноговрегулювання спорів, прий­мається голосами семи членів Ради, серед яких немусять бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки вирішує пи­тання, щостосується приборкання агресії, тоді кожний із постійних членів можезастосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде прийнято.
ГенеральнаАсамблея ООНмає тільки давати рекомен­дації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. Допрерога­тив Генеральної Асамблеї належать: прийняття
в ООН членіворганізації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародногомиру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і СоціальноїРади, призначення Генерального секретаря. Генеральний секретар як головний адміністраторООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом пред­ставлятиназваним органам будь-яке питання, що стосуєть­ся міжнародної безпеки.
МіжнароднийСуд у Гаазірозглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо котрась зісторін відкидає рішення Суду, інша сторона або сторони можуть передати цюсправу в Раду Безпеки.
Уструктурі ООН функціонує Економічна і Соціальна Рада, якаскладається з комісій: з наркотичних засобів, суспільного розвитку, зістановища жінок, із транснаціо­нальних корпорацій, з народонаселення,статистична. Еко­номічна і Соціальна Рада проводить дослідження і складаєдоповіді з міжнародних питань в соціально-економічній і культурній сферах і даєрекомендації Генеральній Асамб­леї, членам Організації та заінтересованимспеціалізованим установам.
Крімзовнішньополітичних органів ООН існують спеціа­лізовані світові структури, такіяк Світовий банк. Між­народний валютний фонд (МВФ), Генеральна угода про тарифиі торгівлю (ГАТТ), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки ікультури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).
Світовийбанк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку, займаєтьсяпроблемами довготермінового еконо­мічного розвитку країн, які здійснюютьскладний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними для нього єструктурні перетворення економіки, системи освіти й охоро­ни здоров'я, щовимагають довгострокового кредитування.
Банкспеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансуванняконкретних інвестиційних проектів (наприклад, будівництва доріг), і програмні,по­кликані допомогти уряду провести структурну перебудову галузей промисловостічи системи зв'язку.
МВФзаймається проблемами ринкових перетворень тих країн, якіздійснюють цей процес, акцентуючи при цьо­му увагу здебільшого на проблемахфінансової стабілізації — скорочення бюджетного дефіциту і приборкання темпівзростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть неотримати кредити МВФ.
Міжнароднаторгівля регулюється правилами ГАТТ. В основу системи ГАТТ закладеночотири принципи:
1)членство в ГАТТ передбачає добровільне визнання краї­ною — учасникоморганізації правил цієї системи;
2)країни, які належать до цієї системи, користуються режимом найбільшого сприянняу торгівлі;
3)зниження торговельних бар'єрів між країнами — членами ГАТТ шляхом переговорів;
4)між членами ГАТТ існує принцип «справедливої тор­гівлі», згідно з якимкраїни-учасниці, по-перше, не можуть збільшувати тарифи після того, як вони підчас переговорів погодилися на зниження, по-друге, зобов'язані дотримува­тисятого податкового режиму, який існував в країні, де вироблялися дані товари,по-третє, використовувати експорт­ні субсидії.

ЮНЕСКО має замету сприяти співпраці між народами з допомогою освітніх, наукових і культурнихзаходів. Орга­нізація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє іфінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.
ВООЗ діє утаких напрямках: контроль і боротьба з ін­фекційними хворобами, допомоганаціональним службам здоров'я, профілактика явищ, пов'язаних з екологією.
Щеоднією глобальною і одночасно регіональною органі­зацією є НБСЄ.
НБСЄзапочаткувала гельсінський процес, правозахисний рух. В 1990 р. у Парижістворені постійні інститути НБСЄ: 1) на найвищому рівні домовилися проводитищо-два роки зустріч глав держав і глав урядів; 2) створено Раду міністрів НБСЄ,яка складається з міністрів закордонних справ; 3) функціонує Комітет старшихурядників, який проводить зустрічі щонайменше раз на три місяці.
Крімцього, згідно з Паризькою Хартією створено три постійні органи: Секретаріат,Центр запобігання конфліктам, Бюро для демократичних інститутів і прав людини.Однак треба сказати, що роль НБСЄ у міжнародній політиці обме­жена як щодокомпетенцій, так і засобів впливу.
Доорганізації глобально-регіонального плану можна від­нести також Велику сімку,до якої входять найбільш розвинуті держави світу: США, Великобританія, Кана­да,Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця організація представлена нанайвищому рівні головами урядів і мініс­трами закордонних справ.
Середрегіональних міжнародних організацій найбільш впливовою є Європейський Союз(ЄС), який об'єднує 12 дер­жав: Бельгію, Данію, Німеччину, Францію, Грецію,Ірлан­дію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Великобританію, Іспанію. ЄС єнайбільш інтегрального організацією у світі в політичному, правовому і економіч­номуаспектах. У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи: Європарламент, Радаміністрів. Суд, Комісія.
Векономічному аспекті ЄС прагне створення спільного ринку, який передбачатимезнесення всіх митних бар'єрів, вільне переміщення товарів, капіталів і осіб,взаємне ви­знання наукових і професійних ступенів та дипломів, лібера­лізацію івирівнювання фінансових служб-банків, інвестицій, страхувань, запровадженняєдиних стандартів у промис­ловості.
Наданому етапі існує єдиний паспорт для всіх громадян ЄС, вільні умови рухутуристів і робітників всередині Со­юзу, а також валютна одиниця — ЕКЮ. У грудні1991 р. на нараді в Маастріхті досягнуто домовленості щодо здійснення великоїінтеграції — введення єдиної спільної європейської валюти. Маастріхтськідомовленості мали бути ратифіковані референдумами чи парламентами окремихдержав.
В однихкраїнах референдуми підтвердили ці домов­леності (Франція, Німеччина,Великобританія, Італія), в ін­ших — заперечили (Нідерланди).
З 1січня 1999 року спільну європейську валютну оди­ницю — євро введено в обіг.
 
Використаналітература:
1.   Семків О.І. Політологія. –Львів: Світ, 1994. — 592 с. 
2.   Гелей С.Д., Рутар С.М.Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання, 1999. – 426 с.
3.   КириченкоМ.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.