Вступ
Соціальневиховання дітей є одним з найважливіших факторів стабілізації суспільства.Соціальне виховання повинно досягати двох цілей: успішності соціалізаціїпідростаючих поколінь у сучасних умовах і саморозвитку людини як суб`єктадіяльності і як особистості.
Школичасто не можуть обрати необхідну направленість позашкільної і загально шкільноїроботи. Це призводит до втрати часу, интересу учнів і погіршеню відносин учніві вчителів.
Позакласнаробота формує і розвиває особистість дитини. Керувати виховним процесом –означає не лише розвивати і вдосконалювати закладене у людину природою,коректувати помітні небажані соціальні відхилення у його поведінці ісвідомості, але інформувати у нього потребу у постійному саморозвитку,самореалізації фізичних і духовних сил, тому що кожна людина виховує себе першза все сама, тут добуте самостійно – здобуте на все життя.
Виховання– цілеспрямований процес формування гармонійно розвиненої особистості. Вихованнязабезпечує входженя підростаючого покоління у життя суспільства, становлення їхактивними суб`єктами.
Об`єкт:процес соціального виховання у школі.
Предмет:особливості процесу соціального виховання у школі.
Мета:дослідження умов, механізмів соціального виховання у школі.
Завдання:
- вивчення літератури.
- вивчення основних особливостей процесу соціального виховання ушколі.
- виявлення специфіки визначення механізмів, умов.
Щовивчає соціальна педагогіка?
Унайширшому вигляді відповідь на це питання таке: соціальна педагогіка вивчаєсоціальне виховання людини, яке відбувається фактично впродовж усього життя.
Визначитироль і місце соціального виховання в житті людини можна лише порівнюючи його зтакими процесами, як розвиток і соціалізація.
Розвиток– це реалізація іманентних (внутрішньо присутніх) задатків людини.
Розвитоклюдини у взаємодії і під впливом навколишнього середовища у найширшому виглядіможна визначити, як процес і результат його соціалізації, тобто освоєння тавідтворювання культурних цінностей і соціальних норм, а також саморозвиток ісамореалізація в тому суспільстві, в якому він живе.
Соціалізаціявідбувається: а) у процесі стихійної взаємодії людини з суспільством істихійного впливу на неї різноманітних, іноді різнонаправлених обставин життя;б) у процесі впливу з боку держави на ті чи інші категорії людей; в) у процесіцілеспрямованого створення умов для розвитку людини, тобто виховання; г) упроцесі саморозвитку, самовиховання людини.
Такимчином, можна вважати, що розвиток – загальний процес становлення людини;соціалізація – розвиток, обумовлений конкретними соціальними умовами. Вихованняж можна визначити як відносно соціально контролюючий процес розвитку людини вході його соціалізації.
Вихованнявідбувається у сім`ї. В цьому випадку ми маємо справу с сімейним, абоіндивідуальним, вихованням, яке – об`єкт сімейної педагогіки.
Вихованнявідбувається релігійними організаціями. В цьому випадку ми маємо справу зрелігійним, чи конфесійним, вихованням; воно – об`єкт конфесійної педагогіки.
Вихованнявідбувається суспільством та державою у створюваних для цього організаціях. Уцьому випадку ми маємо справу із соціальним, або суспільним вихованням, яке і єоб`єктом вивчення соціальної педагогіки.
Оскількисоціальне виховання (як і сімейне, і конфесійне) лише частина процесусоціалізації, оскільки соціальна педагогіка вивчає його в контекстісоціалізації. Тобто вона розглядає, які соціальні обставини прямо абоопосередковано впливають на виховання людини у масштабі планети, держави імісця його проживання (регіону, міста, села, мікрорайону), яку роль відіграютьв його житті і вихованні засоби масової комунікації, сім`я, спілкування ізлюдьми та інші фактори.
Біологічніфактори
Біологічнаспадковість обумовлює як те загальне, що робить людину людиною, так і тевідмінне, що робить людей різними і зовні і усередині. Під спадковістюрозуміють передачу від батьків до дітей певних якостей і особливостей,закладених в їх генетичну програму.
Важливароль спадкоємності у тому, що завдяки цьому дитина отримує людський організм,людську нервову систему, людський мозок і органи чуття. Від батьків до дітейпередаються особливості статури, забарвлення волосся, колір очей, шкіри –зовнішні фактори, які відрізняють одну людину від іншої. За спадщиноюпередаються і деякі особливості нервової системи, на основі яких розвиваєтьсяпевний тип нервової діяльності.
Спадковістьпередбачає також формування деяких здібностей до будь-яких областей діяльностіна основі природних задатків дитини. Згідно даним фізіології та психології,вродженими у дитини є не готові здібності, а лише потенційні можливості для їхрозвитку, тобто задатки. Виявлення та розвиток дитини багато в чому залежитьвід умов його життя, освіти та виховання. Яскравий прояв здібностей називаютьобдарованістю чи талантом.
Кажучипро роль спадкоємності у формуванні і розвитку дитини, не можна ігнорувати тойфакт, що існує ряд захворювань і патологій, які несуть спадковий характер,наприклад, захворювання крові, шизофренія, ендокринні розлади. Спадковізахворювання вивчає медична генетика, але їх необхідно враховувати і у процесісоціалізації дитини.
Усучасних умовах поряд зі спадковістю негативно впливають на розвиток дитинизовнішні фактори – забруднення атмосфери, води, екологічне неблагополуччя таінше. Все більше народжується фізично послаблених дітей, а також дітей, якімають порушення у розвитку: сліпих і глухих або тих, які втратили зір і слух уранньому віці, сліпоглухонімих, дітей з порушенням опорно-рушійного апарату таінше.
Длятаких дітей діяльність та спілкування, необхідні для їх розвитку, дуже важливі.Тому розробляються спеціальні методики, які дозволяють їх навчати, що даєможливість таким дітям іноді досягати високого рівня розумового розвитку. Займаютьсяз такими дітьми спеціально підготовані педагоги. Проте, як правило, у такихдітей існують великі проблеми спілкування з ровесниками, несхожими на них, здорослими людьми, що перешкоджає їх інтеграцію у суспільство. Наприклад, сліпоглухота стає причиною відставання у розвитку дитини внаслідок відсутності йогоконтакту з навколишньою дійсністю. Тому спеціальне навчання таких дітей як разі міститься в тому, щоб «відкрити» дитині канали спілкування з навколишнімсвітом, використовуючи для цього збереженні види чуттєвості – дотик. Разом зтим, як каже А.В. Суворов – людина, сліпа і глуха, але, яка навчиласяговорити, яка, захистила докторську дисертацію, яка, присвятила своє життятаким дітям, «сліпо глухота не робить не однієї, нехай навіть найменшоїпроблеми, вона лише загострює їх, більше вона нічого не робить».
Соціальніфактори
Щобстати людиною, однієї біологічної спадкоємності замало. Це твердження достатньопереконливо підкріплюють добре відомі випадки, коли людські дитинча зросталисеред тварин. Людьми у загальноприйнятому розумінні вони при цьому не ставали,навіть коли потрапляли в людське суспільство. Так що ж робить людину людиною?
Взагальному вигляді відповідь на це питання ми вже знаємо. Перетвореннябіологічного індивіда на соціального суб`єкта відбувається у процесісоціалізації людини, його інтеграції в суспільство, в різні типи соціальнихгруп і структур за допомогою освоєння цінностей, установ, соціальних норм,зразків поведінки, на основі яких формуються соціально значущі якостіособистості.
Соціалізація– безперервнийі багатогранний процес, який продовжується на протязі усього життя людини.Проте найбільш інтенсивно він протікає в дитинстві і юності, коли закладаютьсяусі базові, ціннісні орієнтації, засвоюються основні соціальні норми івідносини, формується мотивація соціальної поведінки. Якщо образно уявити цейпроцес як будування дому, то саме в дитинстві відбувається закладка фундаментута зведення усієї будівлі; у подальшому роблять лише оздоблення, яке можетривати усе подальше життя.
Процессоціалізації дитини, його формування і розвиток, становлення як особистостівідбувається у взаємодії з оточуючим середовищем, яке здійснює на цей процесвирішальний вплив за допомогою най різноманітних соціальних факторів.
Соціальне навчання
У процесі соціалізації дитина засвоює велику кількість знань просуспільство, суспільні відносини, соціальні статуси і ролі, норми і правиласоціальної поведінки і багато іншого. Він також набуває різні уміння і навики,які допомагають його інтеграції у суспільство. Причому найбільш інтенсивно цейпроцес проходить у дитинстві. Відомо, що дитина до 5 років засвоює велику кількістьзнань, які в подальшому житті, здебільшого, корегуються і доповнюються.
Нагадаємо деякі положення з анатомії, фізіології, психології,педагогіки та інших дисциплін, які характеризують специфіку освоєння соціумудитиною, які мають відхилення від норми.
Якщо народжується нормальна (фізично і психічно здорова) дитина внормальній сім`ї, то її фізичне, психічне і соціальне становлення відбуваєтьсяза відомими законами. Завдяки органам зору, слуху, дотику дитина спочаткуосвоює фізичний простір, вчиться орієнтуватися в ньому: повзати, сидіти,ходити, бігати і т.д. Спочатку це простір, який оточує дитину вдома, потім вонаосвоює вулицю, знайомиться з природою, новими предметами, оточуючими її.Одночасно з цим дитина освоює соціально-психологічний простір. Цей процесвживання у соціальне життя, вирощення у людську культуру – дуже складний ітривалий. Спочатку відбувається сприйняття людей як живих істот, потімвідокремлення близьких (батька, матері, рідних, оточуючих дитину). Дитина ранозвикає до того, що він має своє ім`я, рано починає реагувати на нього:посміхається, повертає голову; далі вона звикає до певних дій по відношенню досебе з боку матері, батька, оточуючих її близьких людей. У дитини формуютьсясоціальні уподобання, почуття, формується перший соціальний досвід. Дітипривчаються до того, що у них є своє місце в оточуючому їх соціальномусередовищі. Потім вони починають відокремлювати себе з навколишньої обстановки,усвідомлювати однорідність своєї особистості і особистостей оточуючих людей.
Особлива роль в соціальному становленні дитини приділяєтьсяосвоєнню нею мови. Розвиток мови пов`язаний у дитини з тривалим та важкимпроцесом, в якому дитина вчиться володіти формами тієї мови, у атмосфері якоговін розвивається. При вступі до життя дитина одержує готову і сформовану мову,якою вона має оволодіти, щоб вступити до спілкування з оточуючими її людей.Разом з мовою дитина непомітно для себе засвоює цілу систему ідей, розуміннясвіту і людини в ньому. Все, що зберігається у скарбниці народного духу,переходить у душу дитини за допомогою мови. У мові відбивається історія народу,його характер, традиції, звичаї. Опановуючи мову, дитина освоює і народнукультуру, соціальний досвід і соціальні традиції. Якщо дитина не опановує цізнання, то у неї можуть виникнути труднощі у розумінні навколишньої дійсності,труднощі інтеграції її в суспільство.
Соціальне дозрівання дитини, розвиток і формування соціальнихумінь та навичок лише частково відбувається у серйозній взаємодії з навколишнімсередовищем, оточуючими її людьми. Найголовніший соціальний розвиток дитинивідбувається у грі; за допомогою ігор діти знайомляться з різними соціальнимипозиціями, вживаються у світ інших людей, проникають в сутність взаємовідносинлюдей. Наприклад, діти, граючи «в батьків», роблять ті дії, які вони помічали убатьків, повторюють їх рухи, відтворюють слова, які вони чули, повторюютьпозиції батьків; через гру відбувається певне емоційне вживання дитини «в іншудушу». У процесі гри діти не лише копіюють те, що вони бачили, але і виявляютьсамостійність, активність; у грі обов`язково присутній політ фантазії. Таквідбувається творче засвоєння соціального досвіду, соціальних ролей, вживання врізноманітні соціальні позиції, знайомство з безмежною кількістю соціальнихвідносин.
Якщо ж дитина народжується з фізичними або психічними недоліками,то природній шлях засвоєння і фізичного, і соціально-психологічного просторузначно утруднений. Так дитині від народження сліпому, набагато важче опануватифізичний простір. І шлях її руху від природної домашньої середи у зовнішню,більш велику, стикається з різними труднощами; ще більші складнощі виникають удитини, якщо до цих недоліків додаються інші, наприклад, сліпота, порушеннякоординації руху, складнощі у засвоєнні мови та інше.
У такої дитини виникають серйозні ускладнення і при освоєннісоціально-психологічного простору, у спілкуванні і взаємодії її як з дорослими,так і з ровесниками: здоровими дітьми і дітьми з проблемами. Якщо така дитинарозвивається у звичайній родині, то рішення задачі її соціального становленняперекладається на батьків, які до цього не завжди, а частіше просто не готові.
Інша ситуація, коли дитина в силу деяких причин, виховується ірозвивається в не звичній, необхідній для неї середі, наприклад, у будинку малютки,потім у дитячому будинку. В цьому випадку неможливо освоєння природнім шляхомдеяких соціальних ролей: матері, батька, брата, інших родичів.
У таких і інших подібних випадках повинні існувати спеціальніметодики і технології, які дозволяють формувати у дітей певні знання і уміння,які сприяють освоєнню ними соціального досвіду і інтеграції їх у суспільство.
Отже, у процесі фізичного і психічного дозрівання, входження усоціум, освоєння соціальних норм, ролей, позицій дитина набуває цінніснихорієнтацій і соціальних установ; у неї активно розвивається самосвідомість,відбувається творча її самореалізація, розкривається власний індивідуальнийжиттєвий шлях. Нормальний розвиток дитинства загалом і індивідуальний розвитоккожної дитини це важкий процес соціального розвитку дитини, оволодіння досвідомсоціальних дій. Відмінною особливістю соціалізації дітей є те, що дитині важкооцінювати і контролювати норми поведінки, які пропонують суспільство і соціум,вона їх може, здебільшого, засвоювати. Тому на соціалізацію дітей великий впливроблять батьки, родичі, професіонали, які працюють з дітьми (медики, психологи,педагоги та ін.). Саме від них залежить, щоб діти як найшвидше і кращеосвоювали необхідні соціальні знання і уміння і прагнули застосовувати їх у житті.
Застосовуючи до соціальної педагогіки це означає наступне. Упроцесі навчання в школі чи іншому освітньому закладі дитина, як відомо,отримує перш за все академічні знання і необхідні для їх засвоєння івикористання уміння. Проте одночасно з цим він повинен набувати певнісистематизовані соціальні знання, уміння і навички, які доповнюють стихійноотриманий дитиною соціальний досвід і забезпечує їй більш успішне освоєннясоціальних норм, установ, цінностей, ролей. Особливо важливими такі знання,уміння, і навички стають у тих випадках, коли дитині необхідна спеціальнадопомога в її соціалізації.
Цілеспрямований процес передачі соціальних знань і формуваннясоціальних умінь і навичок, які допомагають соціалізації дитини, називаютьсоціальним навчанням.
Поряд з поняттям соціального навчання в науковій літературі,останнім часом, часто використовують термін соціальна освіта. Термін соціальнаосвіта з`явився в України у першій половині 90-х років з приводу відкриттяінститутів соціальної педагогіки і соціальної роботи. Проте його значення доцього часу залишається недостатньо чітко визначеним. Розрізняють два основнихвипадку використання цього словосполучення.
В першому випадку під соціальною освітою розумієтьсяпрофесіональна підготовка спеціалістів для роботи в соціальній сфері, якавключає в себе усі види професійної освіти: початкове, середнє, вище і післявузівське, а також курсову підготовку і перепідготовку спеціалістів. В цьомувживанні термін аналогічний означенням інших різновидів професійної освіти,таких як педагогічна освіта, медична освіта, юридична освіта та ін.
У другому вживанні під цим терміном розуміється освіта, у процесіякої відбувається навчання основним правилам життєдіяльності людини всуспільстві, освоєння соціальної культури, соціального мислення і дій, культурисоціальних почуттів і культури соціальної організації. В цьому значенні термін «соціальнаосвіта» близький поняттю «соціальне навчання».
Історіявиховання
Вихованняяк основна категорія педагогіки є об`єктом пильної уваги вчених на протязіусієї історії розвитку педагогічної думки. Разом з тим проблема змісту поняття «виховання»як би запрограмована на постійну новизну і актуальність, бо воно маєпринципіальне значення, тому що смислове наповнення цього поняття визначаєосновні підходи до цілей, задач і засобів педагогічної діяльності.
Зіншого боку, виховання – це вічна і загальна категорія суспільного життя.Очевидно, що соціальний феномен виховання значно ширше визначаючого йоготерміна. Спробуємо стисло прослідкувати, як змінювались мета і зміст вихованняв історії розвитку нашого суспільства. Ці зміни находять відображення, якправило, в уточнюючому визначенні, яке додається до цього слова: родинневиховання, народне виховання, моральне виховання та ін.
Увітчизняній історії джерела виховання йдуть у старослов`янську язичнуетнокультурну. Прийняття християнства на Русі було важливим поворотом урозвитку російської культури і освіти. Літописи та інші документи, які дійшлидо нас дають уявлення про виховні традиції Стародавньої Русі.
Перехідвід язичництва до християнства був тривалий та драматичний, проте релігіяпоступово упросила свої позиції і зрештою утвердилась як домінуюча ідеологія.Саме релігія виступала у ролі берегині загальнолюдських цінностей. У релігійнійлітературі, проповідях вміщується постійне звертання до моральних заповідей.Тому християнське виховання, в основі якого було засвоєння новим поколіннямхристиянської моралі, було провідним аж до Жовтневої революції 1917 року. Всуспільстві була розроблена і ефективно діяла система християнського виховання,яка містила і певну політику держави, коли одним з основних принципіввиховання, на якому будувався навчально-виховний процес у школах, оголошувалось«єдність» православ’я, самодержавства і народності. У 70 – 80-і роки 19 ст. вРосії єдине Міністерство освіти і духовних справ. Закон Божий є одним зосновних предметів в освітніх закладах. Здійснюється це виховання усімасоціальними інститутами: родиною, школою, церквою та ін.
Докоріннийповорот у змінах мети і змісту виховання був зроблен після революції, коливідбувся розрив з християнським вихованням, найбагатшим спадком вітчизняноїпедагогічної думки і практики.
Цеявище породило у вчених-педагогів чисельні дискусії: що є предметомпедагогічної науки, який повинен бути взаємозв`язок між суспільством і школою,яка роль школи у вихованні зростаючого покоління, чи може школа вплинути насоціальну середу та ін. У ці роки міцно закріпився термін соціальне виховання.У перші роки радянської влади проблема соціального виховання була однією звідомих у педагогіці. Це обумовлено, принаймні, двома факторами: соціальнимположенням дітей у Росії і активним розвитком педології.
Сирітство,бездоглядний, безпритульний, правопорушення серед дітей – «соціальні хвороби»суспільства і найгостріші соціальні проблеми, які потребували свого рішення.Сторінки педагогічної і непедагогічної преси того часу мали такі заголовки, як «Новейшаясистема перевоспитания беспризорных», «Выбитые из социальной колеи дети», «Рольи место детского дома в системе социального воспитания детей» і т.д.
УРосії активно в той час розвивалась педологія. Її основною задачею булоотримання систематизованих знань про дитину, необхідних для її виховання.Найбільш відповідальна і важлива галузь у системі виховання вважалась областьсоціального виховання.
Термін«соціальне виховання» частіше за все використовувався у скороченому вигляді – «соцвих».У період 1917–1930 рр. Він застосовується у двох основних значеннях: перше –визначення державного органу, функцією якого було управління дитячими виховнимита освітніми закладами; друге – передача суспільного досвіду від одногопокоління до іншого.
Соцвихамибули місцеві органи влади, які управляли справами дошкільного і шкільноговиховання і політехнічної освіти дітей, соціально-правовою охороноюнеповнолітніх, підвищенням кваліфікації вчителів, а також комітет по навчальнійі дитячій книзі. Заклади, які входять в систему соцвиха, поділялись на закладидошкільного виховання (дитячі садки, дитячі площадки), школи першої і другоїсходинок; дитячі будинки, заклади для дітей з обмеженими можливостями (сліпих,глухих, розумово-відсталих), «інститути соціального виховання» – заклади дляважко виховних дітей у віці від 8 до 16 років.
Соціальневиховання у другому значенні слова у 20-і роки розглядувалося як найбільшважлива і відповідальна галузь у системі народного виховання. Єдиноготлумачення цього поняття серед педагогів того часу не було. Відомий педагогН.Н.Іорданський у 1923 році опублікував книгу «Основы и практика социальноговоспитания», у котрій він виділив чотири погляди на сутність соціальноговиховання: перший – уся система виховання з усіма його сторонами (навчальніпоняття, їх обстановка, організація дітей, спостерігання за їх самопочуттям,особистість учителя та ін.); другий – виховання як суспільне явище, якеспирається в організаційному відношенні на суспільні форми життя; третій –виховання соціальних інстинктів і навичок, створення соціального життя унавчальних заняттях дітей і в організації їх життя на основі самоврядування;четвертий – пов`язаний з соціальною педагогікою як науковою і практичноюдисципліною.
Протедуже скоро термін «соціальне виховання» набуває ідеологічного змісту, класовогохарактеру, воно починає припускати різні види педагогічного впливу на дитину зметою виробки з нього фізично здорового, озброєного необхідними знаннями,уміннями і навичками борця за будівництво соціалістичного суспільства. Класовийпринцип соціального виховання набув більш широке розповсюдження у 20-і роки.Саме тоді широко упроваджують такі слова, як «буржуй», «кулак», «пролетарій». Вцьому суспільному контексті поняття «соціальне виховання» було тісно зв`язано зсоціальним походженням людини. Таким чином, у Росії у зв`язку зі зміненимисоціальними умовами відбувається перехід від християнського виховання досоціального. Проте термін «соціальне виховання» проіснував відносно недовго. Н.К. Крупськакритикувала його як дещо «аморфне, невизначене». А після печально відомоїпостанови Центрального комітету ВКП 1936 року «О педологических извращениях всистеме наркомпроса» соціальне виховання фактично припинило своє існування.
Урадянській період нашого суспільства на зміну соціальному вихованню прийшовтермін «комуністичне виховання». Розкриттю сутності комуністичного виховання,його змісту, методики виховної роботи було присвячено багато дослідів. В цейперіод закріпилося трактування поняття виховання у широкому і вузькому значенніслова. У першому випадку виховання вміщувало в себе освіту і навчання іохоплювало роботу усіх соціальних інститутів виховання. Друге трактування булопов’язано з вихованням у дітей світогляду, морального вигляду, всебічногогармонійного розвитку особистості. Слід зазначити, що в радянський час у Росіїбула теоретично розроблена і практично реалізована система комуністичноговиховання. Ідеологія виховання розроблялася і здійснювалася комуністичноюпартією. Причому вона намагалася розповсюдити свій вплив абсолютно на усісторони і складники цього процесу: визначала стратегію виховання, уточнюваламету виховання на кожному етапі розвитку радянської держави, керувалапідготовкою кадрів вихователів, координувала діяльність усіх соціальнихінститутів які беруть участь у вихованні, спрямовувала розвиток усієї системиосвіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації направляючи їх напосилення виховних функцій.
Соціальневиховання
Своє «другенародження» термін «соціальне виховання» отримав у 90-і роки. Пов’язано це зкрахом комуністичних ідеалів, теорії комуністичного виховання. Проте фактичноразом «з водою» (комуністичне виховання) була виплеснута і «дитина»(виховання). В офіційних документах школа з «навчально-виховного закладу»перетворилась в «освітній заклад»; позашкільні заклади, основною функцією якихбуло перш за все комуністичне виховання дітей, почали зватися «закладамидодаткової освіти», були ліквідовані суспільні – комсомольська і піонерська –організації дітей, головною метою яких було ствердження ідеалів комуністичноговиховання. Це призвело до перегляду співвідношення виховання і освіти,закріплення за освітніми закладами здебільшого освітніх функцій і перенесенняцентру ваги виховної роботи на родину, яка в силу об’єктивних причин виявиласьдо цього не готовою.
Виникненнясоціальної педагогіки як галузі наукової і практичної діяльності співпало зперіодом переусвідомлення сутності виховання як соціального феномену івизначення змісту соціального виховання, яке виявилося у центрі уваги цієїнової галузі знань.
Соціальневиховання дітей є одним з важливих факторів стабілізації суспільства. Соціальневиховання повинно досягти дві мети: успішності соціалізації зростаючих поколіньу сучасних умовах і саморозвитку людини як суб’єкта діяльності і якособистості.
Визначаючисоціальне виховання як категорію соціальної педагогіки, слід звернути увагу нароботи вчених, які займаються проблемами соціальної педагогіки: В.Г. Бочаровой,А.В. Мудріка, В.Д. Семенова, Г.Н. Філонолва та ін. У цих дослідах можназнайти різні визначення соціального виховання як категорії соціальноїпедагогіки: виховання зростаючого покоління дітей у соціумі; високоякісневиховання і освіта дітей; виховання усіх вікових груп і соціальних категорійдітей, тобто соціальне виховання розглядається як соціальний інститут.
Є іінші точки зору, але усіх їх єднає одне – акцентування у вихованні якбагатосторонньому, складному суспільному явищі його соціальних складників.
Такимчином, соціальне виховання як одна з основних категорій соціальною педагогіки євидовим поняттям по відношенню до категорії «виховання», яка вивчаєтьсябагатьма науками: педагогікою, соціологією, психологією та ін. Входить цяміжнаучна категорія і в категоріальну систему соціальної педагогіки яквідокремлення педагогічної науки. Проте основною, базовою категорією вонавиступає у педагогіці.
Педагогікарозглядає виховання дітей як цілеспрямований процес формування моральнихякостей особистості.
Якостіособистості виходять в людині на перший план, коли мова іде про певні ролі іфункції людини в суспільстві, про активність його дій, про те, наскільки вонаусвідомлює своє місце у суспільстві.
Упедагогічній літературі якості особистості розглядаються як постійно закріпленівідношення людини до природи, суспільства, продуктів діяльності людини, самогосебе; як визначена система мотивів, форм і способів поведінки, в яких цівідносини реалізуються.
Відомоблизько 1500 слів, які можуть характеризувати особистість. З них обираютьдомінуючі, які складають конкретну програму виховання, яка враховуєіндивідуальні якості особистості, яка допомагає дитині реалізувати їх. Необхідноне лише назвати ці якості, але і зрозуміти, що собою нагадує кожну з них, яквони між собою пов’язані, які структурні елементи відображаються чи невідображаються у реальній дійсності, а також вміти володіти методикоюформування цих якостей.
Якостіособистості проявляються у дії, яке породжує вчинок, якщо воно розглядається увзаємозв’язку з породжуючими його метами і задачами. Вчинки ж в остаточномувигляді формують поведінку людини.
Воснові морального виховання дитини лежить формування моральних переконань –знань, безспірних для людини, у істинності яких вона упевнена, які проявляютьсяу поведінці людини і стають його керівництвом до дії. Наступними складникамиморального виховання є формування моральної поведінки і моральних почуттів.
Моральніпереконання, поведінка регулюється у суспільстві моральністю – сукупністьпринципів і норм поведінки людини по відношенню до суспільства і інших людей.Гарантом моральних вимог, об’єктом соціального контролю виступає суспільнадумка.
Такимчином, моральне виховання дитини – одна з найголовніших та найтяжчих задачпедагогічної діяльності.
Протецей процес не завжди буває достатньо ефективний. Розглядаючи вище призначеннясоціального навчання, ми показали, що у дитини повинні бути сформовані певнісоціальні знання, уміння і навички. Процес їх формування пов’язаний ізформуванням відносин, наприклад до батька, матері – турботливе, дбайливе,кохане та ін. Якщо за будь якої обставини у дитини не сформовані соціальнізнання, тоді і не сформовані відносини, тобто не сформовані будь-які необхіднійому у соціалізації якості особистості. Тому у процесі соціально-педагогічноїдіяльності такі соціально значимі якості повинні бути сформовані – це і єзадача соціального виховання.
Тобтопід соціальним вихованням розуміється цілеспрямований процес формуваннясоціально значимих якостей особистості дитини, необхідних йому для успішноїсоціалізації.
Яквитікає з цього визначення, соціальне виховання має практично – орієнтованийхарактер. Пояснимо цю думку. Виховання, у цілому направлене на формуванняякостей особистості, які й характеризують індивідуума як члена суспільства,тобто усі якості особистості соціально значущі. Проте коли ми говоримо пропрактичне формування конкретних якостей у конкретної дитини, то з точки зоруструктури і змісту педагогічної діяльності, застосованих методик та технологійвиділяються різні аспекти виховання: фізичне виховання, естетичне виховання,трудове виховання та ін.
Однимз таких аспектів виховання, який відокремився у зв’язку з розвитком соціальноїпедагогіки як практико орієнтованої галузі педагогічного знання і відповідноїсфери професійної практичної діяльності, і є соціальне виховання.
Соціальневиховання можна розглядати як процес відносно соціально контролюючоїсоціалізації, який здійснюється у спеціально створених виховних організаціях,які допомагають розвити можливості людини, включаючи його здібності, знання,зразки поведінки, цінності, відносини, позитивно цінні для суспільства, в якомувона живе.
Іншимисловами, соціальне виховання представляє собою вирощення людини у процесіпланомірного створення умов для цілеспрямованих позитивних розвитку ідуховно-ціннісної орієнтації.
Ціумови створюються під час взаємодії індивідуальних і групових (колективів)суб’єктів у трьох взаємозв`язаних і в той же час відносно автономних зазмістом, формами, способами і стилем взаємодії процесів: організаціїсоціального досвіду дітей, підлітків, юнаків, їх освіти і індивідуальноїдопомоги їм.
Організаціясоціального досвіду здійснюється через організацію побуту і життєдіяльностіформалізованих груп (колективів); організацію взаємодії членів організації, атакож навчання йому; стимулювання самодіяльності у формалізованих групах івплив на неформальні мікрогрупи.
Соціальнийдосвід – у широкому значенні – єдність різного роду умінь і навичок, знань іспособів мислення, норм і стереотипів поведінки, інтеріорізованих цінніснихустанов, зафіксованих відчуттів хвилювань, досвід взаємодії з людьми, досвідадаптації і обособлення, а також самопізнання, самовизначення, самореалізації ісамоствердження.
Вихованнявміщує в себе: систематичне навчання (формальна освіта, як основна, так ідодаткова); освіту, тобто пропаганду і розповсюдження культури (неформальнаосвіта); стимулювання самовиховання.
Індивідуальнадопомога реалізується у процесі: сприяння людині у рішенні проблем; створенняспеціальних ситуацій у життєдіяльності виховних організацій для її позитивногосаморозкриття, а також підвищення статусу, самоповаги і т.д.; стимулюваннясаморозвитку.
Індивідуальнадопомога – це свідома спроба допомагати людині у накопичені знань, установ інавичок, необхідних для задоволення своїх позитивних потреб і інтересів ізадоволення аналогічних потреб інших людей; в усвідомлені людиною своїхцінностей, установ і умінь; у розвитку самосвідомості, у самовизначенні,самореалізації і самоствердженості; у розвитку розуміння і сприйняття повідношенню до себе і до інших, до соціальних проблем; у розвитку почуттяпричетності до родини, групи, соціуму; у виробці стратегій адаптацій і обособленняу соціумі.
Звичайно,що міра систематичності, інтенсивності, характер, зміст, форми і способиорганізації соціального досвіду, освіта і індивідуальна допомога безпосередньозалежать від віку і статі учнів, а також у певній мірі від їх етноконфесійної ісоціально-культурної приналежності.
Природнотакож, що у різних типах виховних організацій і у конкретних організаціях об’ємі співвідношення окремих складників (організації соціального досвіду, освіти ііндивідуальної допомоги) суттєво різні. Різниця залежить як від типаорганізації, так і головним чином від ціннісних спрямувань, установ іімпліцитних концепцій виховання, які реалізують у своїй діяльності працюючі вних педагоги. Останнє визначає те, яку взаємодію реалізують у виховнійорганізації.
Взаємодіяу процесі соціального виховання є обміном між суб’єктами інформацією, типами іспособами діяльності і спілкування, ціннісними орієнтаціями, соціальнимиустановками, відбір і засвоєння яких має вибірковий характер. Така взаємодія узначній мірі соціально діференцьована, індивідуалізована і варіативна, оскількиконкретні учасники взаємодії, які є членами певних етнічних, соціальних ісоціально-психологічних груп, більш-менш свідомо і цілеспрямовано реалізують увзаємовідносинах між собою той тип соціальної поведінки, який схвалюється у цихгрупах і має свою специфіку.
Уцілому взаємодія – діалог вихователів і вихованців, а також вихованців міжсобою, зміст, характер і виховна ефективність якого встановлюється тим, якіособистості в ньому приймають участь, в якій мірі вони самі відчувають себеособистостями і бачать особистість в кожному, з ким спілкуються.
Здійснюючеу процесі взаємодії соціальне виховання створює більш-менш благодатні умови іможливості для оволодіння людиною позитивними соціальними, духовними таемоційними цінностями, а також для його самопізнання, самовизначення,самореалізації, а в цілому – для придбання досвіду адаптації і обособлення усуспільстві.
Становленняособистості через виховання
Першіспроби розглядати виховання як соціальний феномен зробив Е. Дюркгейм.Виховання за своєю природою є таким: його сутність полягає в соціалізаціїіндивідів, підготовці до життя, до взаємодії у групах, суспільстві. Виховуватидитину – означає проявити до неї «примушення», яке є головною ознакою соціальногофакту. З розвитком соціології підтвердилася соціальна суть виховання: цепроцес, який відбувається у формі спілкування та взаємодії міжсуб’єкт-об’єктами виховання і практично неможливий без їх спільної діяльності.Також це процес, пов’язаний із безперервним порівнянням та оцінюваннямсуб’єкт-об’єктів виховання один одного стосовно відповідності нормам та вимогамсуспільства, ступеня засвоєння суспільних цінностей. Виховання як соціальнасистема має структуру, що містить такі об’єкти: люди, «об’єкт-суб’єкти»виховання, соціальні інститути виховання, культура та «окультурене» природнесередовище і напрямки виховання. Це система, яка взаємодіє з іншими соціальнимисистемами: виробничо-економічною, політичною, соціальною, духовною.
Соціальневиховання пов’язане із освітою, навчанням, самоосвітою людини.
Першочерговимзавданням соціального педагога є індивідуальна допомога особистості у кризовійситуації: організація захисту прав на гідне життя в суспільстві та професійнесамовизначення; організація охорони її здоров’я, діяльності, допомога уприйнятті самостійних рішень в організації своєї діяльності.
Важливароль у соціальному розвитку людини належить самовихованню, що означає фізичне,духовне, моральне, соціальне і творче вдосконалення, а саме: розуміння проблем,що заважають людині в житті; бажання зробити вибір на шляху переборенняпроблем; перевірити свої сили, досягти в цьому своєї мети; періодично оцінюватидосягнуте та виправляти помилки; чітко контролювати свої стосунки з оточуючими.Соціальний педагог повинен вміти спонукати потребу в самовихованні, сприятивиникненню уміння аналізувати і реально оцінювати свої якості та вчинки,організовувати свій час.
Упрактиці соціального педагога використовуються насамперед психолого-педагогічніметоди, які базуються на гуманістичних підходах до виховання: повага доособистості людини, незалежно від віку, соціального статусу в суспільстві – недресирувати, не програмувати, не нав’язувати готове рішення, а стимулювативласну роботу людини щодо особистого росту.
Гуманістичнатерапія (К. Роджерс) пропонує терапевту, педагогу, соціальному працівникудотримуватись:
- позитивного ставлення до об’єкту терапії;
- бачити світ очима об’єкта (виявити симпатію);
- утримуватися від інтерпретації того, що повідомляє об’єкт терапії,а також від підказки щодо вирішення його проблем.
Соціальнийпедагог у межах гуманістичної психології та педагогіки повинен більш виправданозастосовувати авторитарні методи психолог-педагогічного впливу.
Дамохарактеристику окремим методам.
Інформація– вихіднийметод переконання, важливий під час проведення профілактичних заходів.Використовуються такі форми інформації: розповідь, лекція, бесіда, інструкція,наочний показ. Стимулювати інтерес до інформації слід логічністю, доказовістю,простотою, доступністю, виразністю.
Дискусія–корекційний метод переконання, що забезпечує обмін думками, сприяє підтримці тарозвитку моральних, етичних уявлень, формує самокритичність, готовність додіалогу.
Впливсоціально-виховних інститутів на процес соціального становлення особистості
Уцілому формування особистості та її розвиток у соціумі може бути успішним лишетоді, коли будуть враховані всі зовнішні фактори, які на неї впливають, їхскладні взаємозв’язки. Перш за все, це спосіб життя особистості, який можесприяти її розвитку (за певних умов) чи протидіяти йому, умови життя, якісприяють становленню певного способу життя в межах певного району, національніособливості, особливості природного середовища, різні джерела духовноїкультури, характер їх взаємодії, просторові та часові умови життя особистості ймікрогруп, виховні системи та індивідуальні особливості особистості, якісклалися у цих системах.
Сьогоднісоціальні служби, різні соціально-педагогічні інститути зайняли у такомускладному процесі, як соціалізація особистості, свою нішу. Зважаючи на те, щосоціалізація особистості потребує певних педагогічних умов, доцільно назватинайважливіші з них: гуманізація процесу соціального становлення особистості,відповідність змісту, обсягу, і характеру соціально-педагогічної діяльностіможливостям, умовам даного соціуму; розумне розміщення в часі і просторі всіхцілеспрямованих взаємодій. При цьому основним завданням соціально-педагогічнихінститутів є соціалізація особистості з урахуванням особливостей її життєдіяльностів середовищі, у діяльності, в ситуації, де відбувається пізнання і оволодінняцією особистістю суспільними нормами і цінностями.
Уситуації вибору змісту і форм діяльності кожна молода людина прагне керувативласним розвитком як процесом. Тому пропонується розглядати цей процес якскладну структуру, що включає такі види діяльності:
1)самоосвіта;
2)самовиховання (робота над характером, емоційним моральним розвитком, філософієюжиття тощо);
3)вибір напрямку (галузі) освіти та професії;
4)вибір конкретного місця роботи;
5)вибір групи друзів, товаришів, колег;
6) участьу певних громадських і політичних організаціях;
7)рішення щодо шлюбу і складу сім’ї;
8)пошуки шляхів досягнення поставленої мети (В.Т. Лісовський)
Бажано,щоб молода людина сформувала в собі вміння здійснювати відповідний вибір зрізних альтернатив. Соціалізуючи інститути працюють заради того, щоб надалівони переставали бути потрібними, їх головне завдання – «запустити механізмсамоорганізації і саморозвитку». Найбільш повноцінно цей механізм можеспрацювати у різних видах діяльності.
Звідсислід вести мову про те, що суспільство може і повинне допомагати молодомупоколінню залучатися до активної діяльності, створюючи, умови для його становленнята інтеграції в життя суспільства. Проте не досить лише створити умови дляпозитивно-мотиваційної діяльності, потрібно затратити багато енергії, щобсформувати у молоді традицію аналізу свого становища, здатність нестивідповідальність за свої вчинки, співпрацювати, приймати спільні рішення угрупі, здійснювати реальну суспільну діяльність і розвивати необхідні для такоїдіяльності навички та вміння.
Звичайно,цілком зрозуміло, що основою стабільності таких умов і такої діяльності єсистематична допомога всіх інфраструктур соціалізації, наявність механізмувзаємодії державних і недержавних соціальних інститутів, суть діяльності якихмає бути спрямовано на оптимізацію соціалізую чого процесу.
Діяльністьсоціально-педагогічних інститутів щодо соціалізації є найбільш ефективною тоді,коли вона орієнтована на досвід перебування особистості у «позитивному» соціуміі міжособистісному спілкуванні. Можна сказати, що для діяльностісоціально-педагогічних інфраструктур важливі не самі дії дітей і молоді, не їхрезультати (щоб усе здійснювалося красиво, яскраво, гладко), але й набутий успільній діяльності, обговорений і усвідомлений досвід, який молоде поколіннянабуває і зможе ним керуватися у своєму подальшому житті.
Протене можна не звернути увагу на особливість впливу на молоду людину чи дитину конкретногосоціуму, в якому можуть проявитися як позитивні, так і негативні тенденції. Зодного боку, у соціумі можна спостерігати за активізацією самостійності,ініціативності, творчої співпраці, саморегуляції та самоконтролю, з другого –за проявом завищеної самооцінки, агресивної незалежності, утвердження перевагивласного «Я» над іншими, надмірної амбітності тощо. І всі ці якості суб’єктапроявляються, безперечно, в діяльності.
Метасоціально-педагогічного впливу диктує обов’язковість створення умов для розгортанняяк об’єктивно-соціологічної діяльності, так і соціально-психологічної, колимолодь потрапляє в реальні ситуації, де активно проявляється суб’єктивнапозиція особистості. Це дозволяє їй утверджуватися в певних видах діяльності,а, отже, і в соціумі в цілому. Характер діяльності визначається не стількипозитивною чи негативною установкою суб’єктів, скільки «мірою суб’єктивності»,наявністю активності, самостійності, ініціативи. Це, безперечно, передбачаєзміну позицій, ролі, статусу суб’єкта діяльності в нових соціум них умовах.
Реалізаціярізних напрямів, змісту і програм щодо соціалізації особистості потребує іреалізації відповідних функцій соціально-педагогічної діяльності. Ці функціїможуть бути уточнені, розширені залежно від суб’єктів соціалізації, регіону,соціальних умов і життєдіяльності особистості. У визначенні функцій загаломможна спиратися на положення білоруського вченого В.Г. Литвиновича:
1. Діагностико-прогностична функція є своєрідним підґрунтям, якедозволяє вивчати проблеми і потреби дітей та молоді і визначати методикисоціально-педагогічної діяльності у соціумі та мікросоціумі.
2. Функція забезпечення соціальних гарантій розвитку молодої людинияк особистості і її нахилів, здібностей, можливостей.
3. Функція соціального захисту дитини, підлітка, молодої людини інадання їм допомоги у кризових і конфліктних ситуаціях.
4. Функція соціальної адаптації суб’єкта у соціумі в ситуації різкоїзміни соціальних умов та соціального середовища.
5. Функція забезпечення соціальних зв’язків суб’єкта в соціумі зрізними соціально-педагогічними інститутами шляхом включення конкретногосуб’єкта в суспільний процес у соціумі.
Вищоюмірою прояву соціальних зв’язків є діяльність, яку здійснюють соціальніінститути з урахуванням необхідності, потреб, інтересів як особистості, так ісуспільства.
Визначенняфункцій соціально-педагогічної системи у структурі соціалізую чого процесудопомагає здійснювати прогнозування якісних змін життєдіяльності дітей імолоді, виявлення процесу соціалізації, шляхів вирішення соціально-педагогічнихпроблем, активності включення соціальних інститутів у діяльність з метоюполіпшення соціально-педагогічних умов соціуму.
Цепотребує вивчення і апробації певних напрямків, форм і методів, що сприяютьсоціальному становленню особистості й виявленню змін у ставленні дітей і молодідо базових соціальних цінностей.
Виходячиіз загальної мети соціально-педагогічних інститутів і тих завдань, які вонимають виконувати, можна передбачити розробку, уточнення, продовження щорічнихосновних напрямків і змісту діяльності соціально-педагогічних інститутів:
1напрямок – методичне та кадрове забезпечення виконання державної молодіжноїполітики;
2напрямок – надання інформаційної, правової, психолого-педагогічної допомогидітям та молоді;
3напрямок – соціальне становлення та розвиток підлітків і молоді;
4напрямок – попередження та подолання негативних явищ у дитячому і молодіжномусередовищах;
5напрямок – соціально-психологічні та педагогічні дослідження;
6напрямок – соціальна підтримка окремих категорій молоді, зокрема інвалідів тадітей-сиріт.
Длястворення умов щодо соціалізації особистості необхідна цілеспрямованаорганізована діяльність, яка має включати суб’єкти соціального виховання увзаємодію з оточуючим світом і яка формує в них систему ціннісного ставлення доцього світу.
Першоюумовою соціалізації особистості є створення системи взаємодії всіхсоціально-педагогічних інфраструктур – державних, громадських, а також окремихосіб, волонтерських груп, міністерств і відомств, зокрема шкіл, позашкільнихустанов, клубів і об’єднань, дитячих та молодіжних організацій, закладівкультури і спорту, різноманітних фондів.
Другоюумовою соціалізації особистості є створення своєрідної соціально-педагогічноїсистеми відкритого типу. Ця форма інтеграційного впливу може бути використанадля зміни ціннісних орієнтацій суб’єктів, статусу мікрогруп і окремоїособистості, для корекції процесів входження в соціум, переорієнтації поведінкипідлітків тощо
Третьоюумовою соціалізації особистості є розробка структури соціально-педагогічноїдіяльності соціальних служб молоді (ССМ), визначення основних її напрямків (6напрямків); створення програм організації реальної життєдіяльності тихсуб’єктів, котрі потребують допомоги, підтримки та захисту; розвитку новихпрограм та наповнення їх змістом, адекватним поставленим цілям стосовноконкретної особистості, мікрогрупи, мікросередовища.
Узагальненимкритерієм оцінки діяльності соціальних служб для молоді є факт розробки тавикористання ними соціальних технологій, під якими перш за все треба розумітиспосіб використання особистісної діяльності з метою досягнення соціальнозначущих цілей. При цьому соціальна технологія проявляється у двох аспектах: якпроектування форм, методів, шляхів реалізації ідей і як прояв проекту в діяльності.Ці два етапи соціалізуючого процесу, безперечно, завжди взаємодіють і впливаютьодин на одного.
Ефективністьдіяльності певних соціально-педагогічних інститутів оцінюється не лише заоптимальністю технологій. Вона є узагальнюючим проявом і ряду іншиххарактеристик, зокрема таких, як: універсальність (спроможність технологій до ефективноїдії у різних соціальних групах); оперативність (оптимальний термін застосуванняпотрібних технологій); доступність (відносна сприятливість і застосовність уроботі різних категорій фахівців); надійність (обов’язковий вияв впливу більшоючи меншою мірою); гнучкість (можливість оперативної варіативності впливу насуб’єкт і пристосованість до змінюваних обставин); інтеграційність (оптимальневключення у вирішення поставленої цілі різних виховних інститутів); фаховезабезпечення кадрами, здатними реалізувати розроблені проекти соціалізуючоговпливу.
Соціальнізавдання школи
Впрактиці сучасної школи, коли скінчилася ідеологія комуністичного виховання іутопія» всебічного розвитку особистості», здавалося, що у педагогів почаласьрозгубленість: як у вихованні підростаючого покоління обійтися без шкільногокомсомолу і піонерії.
Протев останні роки з’явилася практика педагогічних колективів, де школа вирішує нелише питання навчання і виховання, але й цілий ряд соціальних проблем дитини.
Змінив нашій державі вплинули на існуючу систему освіти; на неї не міг невідобразитися соціальна, економічна, політична криза суспільства.Загальноосвітня школа повинна була переробити свою навчальну, виховну ісоціальну роль, поставивши на перший план соціальні функції. Спробуємо їхвиділити.
- Це, як завжди, рішення задачі виконання Закону про всебічнуосвіту, але організація освіти будується на інтересах дітей і підлітків.
- Це організація виховної роботи у школі на тому ж рівні, що інавчання.
- Це переорієнтація всієї діяльності школи з тим, щоб поставити уцентрі усієї її роботи особистість дитини, її інтереси і здібності,організувати по-справжньому турботу про дітей, утвердити «педагогіку ненасилування».
- Це організація усієї роботи школи при розвитку активності дітей,дитячого самоуправління, створення різних дитячих об’єднань, клубів.
Головнимсоціальним завданням школи залишається виховання Людини, Громадянина іздійснення права дитини на освіту.
Як усучасних умовах школа може вирішувати питання соціального захисту дитини?
Адміністраціяшколи, класні керівники, вихователі груп подовженого дня організовують дітям змалозабезпечених родин виділення матеріальної допомоги, безкоштовне харчуванняу школі. Класні керівники, вихователі груп подовженого дня вивчають положеннядитини в родині, працюють з важкими дітьми індивідуально.
Ушколі психологи досліджують здібності дитини і його інтереси, намічають шляхиїї індивідуального розвитку, її навчання і виховання; надають психотерапевтичнуі психологічну допомогу, консультують батьків і дітей.
Існуючау школі служба здоров’я проводить поглиблені огляди школярів, створюєфізкультурні групи, організовує спеціальне харчування для послаблених дітей іспостереження за карантинними класами.
Керуєсоціальною роботою у школі один з замісників директора. Питання соціальноїроботи з дітьми і батьками обговорюються на батьківських конференціях іпедагогічних нарадах.
Ушколах, де немає вільного соціального педагога, переглядаються обв’язки усіх їїспівробітників.
Так,адміністрація школи крім традиційних питань керування педагогічним колективом іздійснення Закону про все навчання виділяє організацію виховної роботи у ненавчальний час, направляє роботу батьківського комітету з родинами, де важкідіти.
Замісникдиректора по виховній роботі надає більш уваги зв’язку шкіл із позашкільнимидитячими закладами, різними просвітницькими організаціями, інспекцією у справахнеповнолітніх.
Замісникдиректора по навчальній роботі виділяє у своїй діяльності організацію і роботукружків, секцій, клубів, індивідуальну роботу учителів і учнів, проведенняконсультацій для школярів за містом проживання, роботу з важкими дітьми, здітьми, які потребують особливої педагогічної уваги.
Вчителяпочаткових класів і класні керівники, вивчивши родини і учнів мікрорайону,звертають увагу на тих дітей, які мають нужду у соціальній допомозі; допомагаютьродині у вихованні важких дітей.
Вчителя-предметники,вивчивши нахили дітей, запрошують їх у різні кружки і секції, готують масовізаходи у школі, залучаючи до їх проведення батьків і колишніх учнів, запрошуютьу школу цікавих людей.
Осьтака схема рішення соціальних питань у школі, яка не має вільного соціальногопедагога, яка в практиці сучасної системи освіти знайшла широке розповсюдження.
Висновок
Узагальноосвітній школі необхідно відновити у правах соціальний інститут професійноговихователя, у тому числі класного керівника, його підготовки, також створитиумови для виникнення у школі програм додаткової освіти для дітей и підлітків.
Необхідноскоректувати плани державної підготовки у вищій школі соціальних робітників,соціальних педагогів, практичних психологів, а також дефектологів. Ці плани порозширенню прийому на людські професії повинні бути переглянуті з вихідноюорієнтацією на якість підготовки і перепідготовки спеціалістів, а не на їхкількість.
Длязакладів мережі дошкільної освіти, додаткової освіти, виховних закладівсоціального патронажу (дитячі будинки, інтернати і т. п.), спеціальноговиховання передбачається розібрати особливі умови фінансування, як і длялюдських служб. На подібні заклади не може бути прямо перенесений принцип нормативногофінансування. Окрім базового фінансування сьогодні додатковими фінансовими джереламицих закладів і служб стануть різні програми соціально-педагогічної освіти,програми забезпечення зайнятості підлітків, прямою метою яких є випереджаючасоціалізація дітей, їх соціальне виховання.
Самев цьому контексті стоїть питання про загальноосвітню школу як інститутсоціалізації і соціального виховання, як про місце зайнятості дітей і підлітків.И коли на порядок дня виноситься питання про введення 12-літньої шкільноїосвіти, то повірте, воно піднімається не лише у зв’язку з тим, що у більшостіцивілізованих держав тривалість навчання у школі – це та планка, по якій судятьпро висоту цивілізації. Питання про цінність 12-літньої освіти – це і є питанняпро зайнятість підлітків шкільним життям, питання про те що економія на освітіобернеться набагато більшими економічними втратами, не говорячи вже проморальні втрати для суспільства, на розширенні мережі виправних закладів, а вбільш широкому соціальному смислі – на послаблені національної безпеки України.
Списоквикористаної літератури
1. Воспитание ипедагогическая поддержка детей в образовании. – М., 1996.
2. Готт В.С., Семенюк З.Я.,Урсул А.Д. Категории современной науки: Становление и развитие. – М.,1984.
3.зеньковский В.В. Психологиядетства. – М., 1996.
4.Кон И.С. Ребёнок и общество. – М., 1988
5. Караковский В.А.,Новикова Л.Я., Селиванова Я.Л. Воспитание? Воспитание…Воспитание!: Теория и практика школьных воспитательных систем. – М., 1996.
6. Лихачёв Б.Т.,Философия воспитания: Специальный курс. – М., 1995.
7.Харчев А.Г. Социология воспитания: О некоторых актуальных проблемахвоспитания личности. – М., 1990.
8. Архіпова С.П., Майборода Г.Я.Соціальна педагогіка: Навчально-методичний посібник. – Черкаси – Ужгород: «Мистецькалінія», 2002. – 268 с.
9.Ю.В. Василькова, Т.А. Василькова.Социальная педагогика: Курс лекций: Учеб. Пособие для студентов педагогическихвузов и колледжей. – М.: Издательский центр «Акдемия», 1999. – 440 с.
10.Лишин О.В. Педагогическая психология воспитания. – М., 1990.
11. Нормативно-правовоеобеспечение системы дополнительного образования и социального воспитания. – М.,1995.
12.Бруднов А.К. Развитие дополнительного образования детей в условияхобщеобразовательного учреждения // Воспитание школьников. – 1995.
13. Буйлова Л.Н., Кленова Н.В. Дополнительноеобразование детей в современной школе // Образование в современной школе. –2002. – №3.
14.Бочарова В.Г. Педагогика социальной работы. – М., 1994.
15.Бочарова В.Г. Научно-педагогическая концепция взаимодействия школы идругих социальных институтов во внешкольном воспитании учащихся //Социально-педагогические проблемы взаимодействия государственных учреждений иобщественности во внешкольном воспитании учащихся. – М., 1981.
16. Коваль Л.Г., Зверева Г.Д.,Хлебік С.Р. Соціальна педагогіка/Соціальна робота: Навч. Посібник. – К.: ІЗМН,1997. – 392 С.
17. Закатова. И.Н. Социальнаяпедагогіка в школе. – М., 1996.