ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИНУКРАЇНИ У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
Насучасному етапі з проблемами забезпечення прав національних меншин в поліетнічнійУкраїні безпосередньо пов'язані досягнення національної злагоди в суспільстві,забезпечення державного суверенітету і територіальної цілісності, формуваннянаціонально-державної ідентичності, утвердження власного іміджу назовнішньополітичній арені тощо. Історичний досвід свідчить, що порушення цихосновоположних засад етнополітики за певних обставин може загрожувати підривомоснов життєдіяльності будь-якого багатонаціонального суспільства. Поліетнічнийсклад населення України спонукає державу до пошуків відповідного механізму їїфункціонування, який би упереджував протистояння в суспільстві за етнічною,мовною чи культурною ознаками. У цьому контексті особливої ваги набуваєвивчення вітчизняного досвіду у формуванні механізму забезпечення прав національнихменшин.
Середдослідників проблеми розвитку та становлення етнонаціональної політики Українислід виділити І.Кураса, О.Майбороду, В.Наулка, М.Панчука, Ю.Римаренка,В.Трощинського, О.Рафальського, Л.Рябошапко, Б.Чирка та ін. їхні дослідженнямістять цінний теоретичний і фактичний матеріал, що дає можливість найбільшдостовірно оцінити та окреслити основні напрямки розвитку процесів, пов'язанихіз етнополітичними проблемами національних меншин України як доби ЦентральноїРади, так і на сучасному етапі. У запропоновоній статті робиться спробапроаналізувати формування та еволюцію політики Центральної Ради України щодонаціональних меншин та окреслити значення та вплив вказаної політики настановлення і розвиток сучасної української етнополітики.
Можливостіпрактичної реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України в XX столітті відкриваються лишев 1917 році. Саме відтоді починає формуватися політика Української держави усфері регулювання міжнаціональних відносин. Очолили цей процес М.Грушевський,В.Винниченко, С.Єфремов, П.Христюк та ряд інших політичних діячів тамислителів. Якщо спробувати окреслити завдання, що постають перед ними, то слідвиділити перш за все такі напрямки: по-перше, втілити ідеї федералізму упрактику політичного життя і, по-друге, виробити концепцію етнополітичнихперетворень в Україні з активним залученням до неї представників усіхнаціональностей, які населяли територію України.
Відновленняукраїнської державності розпочалося зі створення Центральної Ради (17 березня1917 р.), керівництво якої піклувалось про впровадження принципів автономії йфедерації в найважливіші законодавчі акти, що знайшло вияв у трьох першихУніверсалах. Провідні діячі української революції прагнули сформувати правовубазу регулювання міжнаціональних відносин в поліетнічній країні, де коженчетвертий мешканець був неукраїнцем. Так, ще на початку діяльності ЦентральноїРади М.Грушевський підкреслював, що оборонці української національності небудуть націоналістами. У брошурі «Вільна Україна» він запропонуваввизнати «всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолерантностісупроти інших народностей національним злочинством»1.Принципово не погоджуючись з гаслом «Україна — для українців!» (заяким стояли М.Міхновський та його прихильники), М.Грушевський засуджував проявинаціональної нетерпимості та екстремізму, чинив усе можливе для нормалізаціїміжетнічних відносин в Україні.
В даномуконтексті важливо зазначити, що на початку XX ст., за даними переписунаселення Російської імперії у 1897 році, на землях України мешкало понад 4млн.представників національних меншин, серед яких 2 млн. росіян, 1,6 млн.євреїв, 377,9 тис. німців, 267,9 тис. поляків, 185,5 тис. молдаван, 58,2 тис.греків та ін.2
Першимактом законодавчого характеру був І Універсал, що проголосив необхідністьвироблення вітчизняних законів і самостійного порядкування на своїх власнихземлях. Центральна Рада закликала всі села, волості і міста організувати своювласну владу і підкоритися Центральній Раді, взявши до уваги права й інтересинаціональних меншин: «в городах і тих місцях, де українська людність живев суміж з іншими національностями, -говорилось в Універсалі, — приписуєм нашимгромадянам негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тихнаціональностей і разом з ними приступить до підготовки нового правильногожиття».3 Крім цього, Центральна Рада висловила надію, що«народи неукраїнські, що живуть в нашій землі, також дбатимуть про лад таспокій в нашім краю і в цей тяжкий час бездержавного безладдя дружно, одностайноз нами стануть до праці коло організації автономії України».
У II Універсалі (3 липня 1917р.) Центральна Рада закликала представників усіх національностей, які мешкали вУкраїні, до участі у керівництві державою і надавала їм право бути обраними доЦентральної Ради. Зокрема, було зазначено: "… Українська Центральна Радаобрана народом через його революційні організації, незабаром буде доповнена насправедливих основах, представниками інших народностей, що живуть вУкраїні".4 Тим самим Центральна Рада, визнала потенціїнаціональних меншин в їх самоорганізації та надала можливість брати активнуроль у політичному житті.
28 липня1917 року Мала Рада внесла пропозицію поповнити Українську Центральну Раду247-ма представниками національних меншин з числа тих партій і груп, які на цейчас мали місце у Малій Раді. Комісія, що розробила цей проект, виходила з того,що в Раді має бути 570 українців, таким чином на долю національних меншинприпало 247 місць, тобто 30% всього складу. На 4-ій сесії УкраїнськоїЦентральної ради було вирішено надати у Центральній Раді 104 місцяпредставникам росіян, 50 — євреям, 20 полякам, 15 місць надавалось громадськиморганізаціям від молдован, 4 — німцям, 3 — татарам та по одному від білорусів,чехів, болгар. Таким чином, з 792 членів Української Центральної Ради 198 малиобиратися від неукраїнців 5. Аналітичне осмислення даного фактузасвідчує, з одного боку, бажання УЦР досягти принципової підтримки усімаетносами держави своєї політики, а з іншого, що настрої, які панували втогочасній українській еліті, мали демократичний характер, позбавленийбудь-яких шовіністичних елементів.
ДослідникО.М.Мироненко вказує, що Центральна Рада надавала винятково великого значеннянаціонально-культурному розвитку інших народів, оскільки з першого і доостаннього дня існування Генерального секретаріату та Ради народних міністрів уїх складі функціонувало Генеральне секретарство (міністерство) зміжнаціональних справ і три товариша секретаря (міністра) — з російських справ,з єврейських справ та з польських справ. Компетенція цих відомств була доситьширокою. Так, наприклад, у міністерстві польських справ діяли три департаменти:департамент освіти, до якого входили відділ мистецтва, відділ середніх шкіл,департамент національного самоврядування з організаційним відділом,департамент.загальної канцелярії, що поділявся на військовий відділ, відділпреси і інформації та загальний відділ.6 Така структура характеризуєі напрями роботи міністерства щодо розвитку культури, освіти, мистецтва таорганізації національних меншин.
Дляілюстрації значення подібних заходів Центральної Ради в розвитку тасамоорганізації національних меншин в Україні наведемо такий приклад. Процесисамоорганізації досить активно відбувалися серед єврейського населення. Доситьплідно працювало, зокрема, міністерство єврейських справ: у листопаді 1917 рокубуло підготовлено законопроект про єврейську громаду, принятого 2 грудня 1917р.Згідно з цим актом у місцевостях з значною кількістю єврейської людностіобирались єврейської громадської ради. Вибори повинні були проводити комісії зєврейських гласних міських дум, волосних земств і селищних зібрань, якіпредставляли єврейські партії тощо.7
Загальнотеоретичнерозроблення конституційно-правових засад національно-персональної автономіїбуло опрацьоване на З'їзді народів Росії, який прийняв резолюцію «Пронаціонально-персональну автономію». Зокрема, в ній було зазначено:«Виходячи з того, що повне територіальне розмежування національностей, щонаселяють Росію, неможливе, що серед них є національності, які не складають вжодній області більшості населення, що національно-територіальна автономія недає повного вирішення проблеми національних меншостей і націй меншин»,тому З'їзд народів одноголосно вирішив: кожна з національностей, що населяютьРосію, має право на національно-персональну автономію, тобто на конструюваннянації в публічно-правовий союз, що охоплює її членів на усьому протязідержави".8 Через деякий час, а саме 7 листопада 1917 року,Центральна Рада у своєму Ш Універсалі визнала за народами великоруським,єврейським, польським та іншими національностями, що мешкають в Україні, правона національно-персональну автономію. У свою чергу Генеральному Секретаріатубуло доручено представити законопроект щодо впровадження національно-персональноїавтономії. Проект даного закону був опрацьований та прийнятий 9 січня 1918року. Розуміючи важливість цього закону для подальшого процесу національногобудівництва розглянемо, суть закону «Про національно-персональнуавтономію».
Закон«Про національно-персональну автономію» торкався лише«неукраїнських націй», з чого випливає, що юридичне буття українськоїнації носить територіальний характер, юридичне ж буття інших національностей,що мешкають на Україні, має персональний характер в межах УНР. Частина 1 ст.1по суті розкриває зміст національно-персональної автономії. Ця характеристикавичерпувалася «правом на самостійне влаштування свого національногожиття». Але таке визначення може бути віднесене, зрештою, до будь-якоїнаціональної автономії, а не тільки персональної.
Найбільшвідповідним способом поповнення національного складу Центральної Ради буловизнано пропорційне представництво, яке надало національним меншостям визначенечисло депутатських місць у складі Центральної Ради відповідно із кількістюнаселення цих національних меншин. Фактично цим рішенням Центральна Рададомоглась цілого ряду важливих змін: по-перше, було досягнуто політичногоконсенсусу між українською демократією та неукраїнськими демократичними колами;по-друге, це рішення дозволило перетворити Центральну Раду з органу сутонаціонального на тимчасовий крайовий парламент. Таким чином, Центральна Рада ізвведенням представників національних меншин перетворилась на справжній центрполітико-правового життя в Україні.
Іншим важливимнапрямом діяльності Центральної Ради у сфері задоволення прав національнихменшин було створення виконавчих органів (спочатку у складі Генеральногосекретаріату, а потім у Раді народних міністрів) — генерального секретарства(міністерства) з міжнаціональних (міжнародних) справ й трьох товаришівсекретарів (міністрів) — з російських, єврейських та польських справ. Усі вонимали права повноважних членів уряду й іменувались генеральними секретарями, абоміністрами. Керівництво генерального секретаріату міжнаціональних справ — С.Єфремов, О.Шульгін — своє завдання вбачало у вирішенні наступних питань:боротьба за автономно-федеративний устрій Росії; налагодження порозумінняукраїнців з неукраїнською людністю; досягнення угоди з національнимименшостями, захист їх від юридичних і фактичних обмежень угромадських і політичних відносинах; сприяння назасадах свободи і демократизму вдосконаленню існуючих та створенню національнихустанов та інституцій тощо.9
У складнихполітичних обставинах, в яких діяла Центральна Рада, їй, розуміло, не вдалосяздійснити намічену програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональнихвідносин, що вимагала тогочасна ситуація. На перешкоді були численні факторивнутрішнього і зовнішнього порядку, які значною мірою нейтралізували їїнамагання. Передусім, це недостатня підготовленість українського народу та йогоеліти до побудови власної держави, існування у складі різних імперій, у якихзазнавали неоднакових політичних впливів. Серед українських мас не булоналежного усвідомлення значення власної державності, готовності до активноїучасті в державотворчих процесах. Переважна більшість керівництва ЦентральноїРади не мала достатнього професійного та практичного досвіду, необхідного длярозбудови незалежної держави, страждала на романтизм революційно-соціалістичнихнововведень, що не завжди відповідало реальності та потребам тогочасних умов.
Крім того,складна політична ситуація обтяжувалась економічною розрухою, яка буланаслідком воєнних дій Першої світової війни на території України. Серед іншихпричин дослідники відзначають наступні: відсутність здатної укомплектованоїармії та кваліфікованого адміністративного апарату; негативне ставлення таворожі дії до державницької діяльності Центральної Ради спочатку Тимчасовогоуряду, а потім Ради Народних Комісарів; політичні розбіжності як міжполітичними партіями, які входили; кладу Ради, так і її політичними лідерами. 10
Слідпідкреслити і ту обставину, що заходи Центральної Ради України щодо регулюванняміжетнічних відносин по-різному сприймались у середовищі більш структуризованихнаціональних меншин, зокрема, російської, єврейської, польської. Так, ДмитроДорошенко, один із найактивніших політичних діячів української революції,писав, що проблема полягала в тому, що серед «запланованих національнихменшостей тільки поляки прагнули організуватися на ґрунті своїх національнихінтересів, євреї ж зовсім не думали відокремлюватись, навпаки, беручиякнайважливішу участь в революції...»
29 квітня1918 року Центральна Рада «впала» так і не встигнувши впровадити ужиття Закон про національно-персональну автономію. Спробуємо простежити долюЗакону «Про національно-персональну автономію». Уряд гетьманаП.Скоропадського скасував цей закон. Гетьман неодноразово заявляв проліквідацію органів Національного союзу, мотивуючи такі дії тим, що «всігромадяни України рівноправні».11 8 липня 1918 року головагетьманського уряду, Ф.Лизогуб, заявив про скасування закону «Проперсонально-національну автономію», виданого Центральною Радою, адже саме«національні привілеї», на думку гетьманців, можуть сприяти лише«посиленню національної боротьби». Також зазначалося, що уряд будедопомагатися культурного змагання національностей. 12 Коли ж довлади прийшла Директорія, то згідно з її постановою в грудні 1918 року булавідновлена чинність закону «Про персонально-національну автономію», апри уряді тимчасово засновано відділ у справах національних меншостей дозатвердження відповідних міністерств. Але цей закон так і не був реалізований узв'язку з приходом до влади більшовиків.
Водночасзазначимо, що процеси утворення саме національно-персональної автономіїпроходили майже на всьому терені колишньої Російської імперії. Цей процесокреслював загальнополітичну тенденцію розвитку народів Росії в умовахповалення царизму та встановлення демократичного ладу.
Становленнята розвиток самоорганізації національних меншин у формі політичногопропорційного представництва у парламенті (інститут корпоративної автономії)мало свою специфіку у Західно-Українській Народній Республіці. Так, згідно ізп.З «Прокламації Української Національної Ради» від 19 жовтня 1918року та «Відозві Української Національної Ради» від 1 листопада 1918року національні меншини мали надіслати своїх представників до УкраїнськоїНаціональної Ради в кількості, що відповідала їх відсотку у складі населення.Водночас було задекларовано, що у майбутній Конституції ЗУНР буде закріпленеправо національних меншин на національно-культурну автономію з обов'язковимпредставництвом в уряді. Сама ж національно-культурна автономія у проектіКонституції ЗУНР, який був розроблений С.С.Дністрянським, визначалась, як«забезпечення шляхом утворення національних секцій у шкільних радах та ускладі органів правосуддя».13
Аналізсвідчить, що на процес становлення та розвитку етнополітики в Україні значноюмірою вплинули демократичні європейські етнополітичні напрями і течії. Під дієюсаме цих факторів в Україні визрівають і оформлюються етнополітичні концепціїрозвитку українського суспільства відомих громадських і політичних діячівнаціонально-визвольного руху М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського та інших,що обумовило врешті-решт високий теоретичний рівень універсалів ЦентральноїРади, Конституції УНР, ряду законів, зокрема, тих, що стосуютьсяетнонаціональних процесів. При цьому зазначимо, що більшість положень була нарівні тогочасних світових стандартів, а деякі із них не втратили актуальності ісьогодні.
Такимчином, очолювана М.Грушевським Центральна Рада виступила на початку XX ст. основним політичнимчинником в Україні і своєю діяльністю надала відповідну легально-державницькуструктуру Українській державі, чим позначила стратегічний напрям українськоїісторії XX століття — переходу українців до державної нації; забезпечилависокий рівень демократичності і гуманізму законодавчих актів, пов'язаних зміжетнічною сферою; надала росіянам, євреям, полякам права нанаціонально-персональну автономію та права на вільний духовно-культурнийрозвиток іншому іноетнічному населенню в Україні. У період існуванняУкраїнської Народної Республіки було розпочато формування політики Українськоїдержави у сфері регулювання міжетнічних та міжнаціональних відносин, булозакладено ті наріжні камені державної політики у сфері захисту і забезпеченняправ національних меншин, які і досі визначають етнополітику України: повагамовної, культурної, релігійної самобутності усіх націй та етносів України,безумовна повага до прав людини та її основних свобод тощо.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
1.Коцур А.П., Мандрик М.В. Національна ідея в інтелектуальній спадщиніукраїнської та російської еліти кінця XVIII — XX ст. — Чернівці, 2000. — С. 102
2.Наулко В.І. Хто і відколи живе в Україні — К., 1998. — С.61
3.Національні процеси в Україні: історія та сучасність: — т. 1. Док. і матеріали.За ред. Кресіної О.І., Панібудьласки В.Ф. — К., 1997. — С. 484 – 485
4.Національні процеси в Україні: історія та сучасність: — С. 484 -485
5.Чирко В.В. Національні меншини в контексті формування української державності// Українська державність. — К., 1993. — С. 273
6.Мироненко О. Національне питання і спроби УЦР нового адміністративного розділуУкраїни // Мала енциклопедія етнодержавознавства / За ред. Римаренка Ю.І. — К.,1996. — С. 329
7.Рафальський О. Національні меншини України у XX ст. Історіографічний нарис.- К., 2000. — С. 89
8.Волошин Ю.О. Досвід конституційно-правового регулювання процесівсамоорганізації національних меншин в Україні у 1917-20-х рр. (на прикладігрецьких громад Приазов'я) // Держава і право: 36. Наук, праць. — Вип.6. — К.,2000. -СІ 14-121
9.Новохатько Л.М. Проблеми розвитку України 20-30-х рр. XX ст. — К., 1998. — С. 292-293
10.Антонюк О.В. Формування етнополітики Української держави: історичні татеоретико-методологічні засади. -К., 1999. — С. 96
11.Мироненко О. Вказана праця. — С. 329
12.Антонюк О.В. Формування етнополітики Української держави: історичні татеоретико-методологічні засади — К., 1999. — С. 96
13.Етнонаціональний розвиток України. — К., 1993. — С. 72.