Зміст:
Вступ
1. Життєвий шлях Лукашенка Олександра Григоровича
2. Шлях до влади
3. Політичний портрет діючого президента Республіки Білорусь
Висновки
Список використаної літератури:
Вступ
У самому центрі Європи розташована держава, яка в європейській політиці практично не є предметом спеціальної уваги. Вона не проводить економічних реформ, а обраний президент Лукашенко запровадив автократичний режим. Білорусія на чолі з Олександром Лукашенком прагне інтегруватись в Росію, створюється навіть спільна держава.
В Євросоюзі не знають про існування суверенної держави Білорусь. На картах Євросоюзу така територіальна держава, як Belarus, відсутня. Натомість на території між Росією і Польщею значиться країна White Russia (англ.) або Weiss Russland (нім.), тобто Біла Росія, яка сприймається більшістю урядовців і банкірів як її територіальна частина.
Недавно голова Євросоюзу, виступаючи на конференції, організованій Фундацією Фрідріха Еберта, зазначив: «в стратегічному плані Євросоюзу, розробленому до 2020 року, в переліку нових претендентів на приєднання Білорусь не значиться». Він порадив білоруським парламентаріям самостійно визначитися: куди і з ким йти – вступати в ЄС у складі Росії або проводити більш незалежну від Кремля політику і будувати економіку, більш орієнтовану на захід, ніж на схід.
Зате в країнах Західної Європи чітко ідентифікують президента Олександра Лукашенко з диктатором, називаючи його в неофіційних бесідах «crazy president». Ця думка склалася під інформаційним натиском місії ОБСЄ в Мінську і конкретні опозиційно набудовані білоруські політики, регулярно виїжджаючих до Європи на засідання Парламентської асамблеї ЦЕ, ОБСЄ і ЄС.
Актуальність. Одного разу на іспанському кордоні один митник вирішив прискорити проходження черги і узявся заповнити митну декларацію відомого білоруського політолога Олександра Федути, який летів рейсовим літаком з Москви разом з російською тургрупою. Урядовець тричі заглянув в паспорт, поки написав назву країни по-англійськи. Потім підморгнув і змовницьки запитав: «з Сибіру?» Політолог обурився: «якого Сибіру? Це країна в Східній Європі», — і незадоволено перейшов до наступного віконця.
Коли дійшла черга до паспортного контролю, офіцер повертів синю «книжку» з гербовою печаттю і запитав: «ви звідки?». Федута відповів: «з Білорусі». Урядовець знизав плечима, немов почув малознайому африканську країну, і почав пильно розглядати документ. На якийсь час він задумався, не віддаючи паспорт і не ставлячи штамп на візу. Тоді Олександр Федута, щоб врятувати положення, сказав кодове слово: «Лукашенко». Іспанський паспортист негайно повернув документи, махнувши рукою: «а, Crazy president. Проходь».
Дійсно дана фігура на світовому політичному олімпі є знаковою, вона привертає до себе пристальну увагу і викликає доволі неоднозначні полярні оцінки її діяльності.
Тож метою даної курсової роботи є розкриття політичного портрету та життєвого шляху діючого президента Республіки Білорусь Олександра Григоровича Лукашенка.
Дана мета реалізується через розв’язання наступних завдань:
— викласти життєвий шлях Лукашенка Олександра Григоровича, окресливши основні віхи його біографії, розглянувши деякі моменти його приватного життя, визначити, як вони вплинули на нього як особистість і політика;
— простежити шлях до президентської влади;
— окреслити політичний портрет діючого президента Республіки Білорусь.
1. Життєвий шлях Лукашенка Олександра Григоровича
Народився Олександр Григорович Лукашенко 30 серпня 1954 року в селищі міського типу Копись Оршанського району Вітебської області Республіки Білорусь. Ріс і виховувався без батька. З юних років йому довелося узяти на свої плечі значну частину турбот про сім'ю.
Закінчив два вищі учбові заклади: Могильовський державний університет ним. А.А.Кулешова (1975) і білоруську сільськогосподарську академію (1985). Тож за освітою він і історик і економіст. ,
Як згадує Володимир Єфимович Ценунін, що закінчив розом з Лукашенком Могильовський педінститут, він з іншими студентами випускав інститутську газету «За ленінські кадри». Лукашенко був в ній фотографом. Знімав дуже добре. «У нас взагалі курс був дуже дружний і цікавий в тому плані, що було багато талановитих людей. З 40 хлопців на курсі 19 грали на баяні». Відзначає, що майбутній президент добре грав у футбол, бігав непогано, потім, боротьбою зайнявся: «Він був не найвищий і не найздоровіший на курсі, але інші хлопці були вже після армії, а він їм у фізичній силі не поступався».
«Вчився він добре. Але відчувалося, що давалося навчання важко. Посидючість і цілеспрямованість дуже великі були. Ми вчилися як? Два роки ти працюєш на залікову книжку, потім вона на тебе. Після другого курсу мало хто сидів за книжками. А він — ні. Все гриз. Сперечався з викладачами на іспитах» – згадує Володимир Єфимович.
На другому курсі Лукашенко обрали в профком. Він почав відстоювати права студентів, причому говорити так, що іноді його побоювалися: «Різав правду-матку про викладачів прямо з трибуни. Потім я порівнював його студентські виступи з виступами проти корупції — один до одного! У принципі ніхто в інституті від цього особливо не постраждав, було просто цікаво, що людина відкрито говорить. Інші, може, і думали, але мовчали, а він лупив».
Яскраво ілюструє схильність до ведення здорового способу життя, що його пропагує Лукашенко наступний випадок, про який розповів В.Ценунін: «Лукашенко давати гроші в загальний казан не відмовлявся, але брав участь в гулянках рідко. А після одного випадку навіть у свята не пив. Здається, на третьому курсі Лукашенко поранився. Хлопці вирішили самі підвезти солому до бурту, в який картопля на зиму засипалася. А коли везли, повалилися з машини разом з соломою. І в Лукашенко встромлялися вила. В поясницю. І дуже сильно встромлялися. Не знаю, що там за діагноз був, але після цього він і ста грамів в рот не бере. Ну, може, сто грамів і вип'є, але не більше. Ми коли після інституту зустрічалися, він звичайно з пляшкою газованої води сидів».
Про стосунки з протилежною статтю колишній сокурсник розповів наступне: «він грубуватий був по відношенню до дівчаток, і вони їм не цікавилися. Перші два курси він взагалі ні з ким не зустрічався. А потім Галя поступила. Лукашенко сам підготував її для вступу, возив їй книжки. Галя була дуже красива, очі чорні, величезні, фігурка точена…».
Інтереси майбутнього президента вирізнялись різнобічністю, ось які відомості містяться про це в матеріалах його прес-служби: «Динамізм особи О.Г.Лукашенко, вольової, допитливої, гостро сприймаючої недоліки навколишньої дійсності, відобразився в різносторонності його інтересів, в швидкому накопиченні широких знань і професійного досвіду».
Протягом 1975—1977 років, а потім в 1980—1982 роках О.Г.Лукашенко служив в прикордонних військах і в Радянській Армії.
Після служби в армії на нього чекала робота в комсомольських і партійних органах, на господарській роботі на посадах заступника і керівника підприємств промисловості будматеріалів і агропромислового комплексу БССР.
Ось як висвітлюють його діяльність офіційні білоруські джерела: «На кожній ділянці роботи А.Г.Лукашенко проявляв ініціативу, добивався позитивних результатів, користувався підтримкою трудової більшості. Самостійність і незалежність думок не могли не викликати ускладнених відносин з існуючими у той час порядками. Як пізніше згадував Президент, він мав по партійній лінії дві строгі догани — „за те, що не умів промовчати“.
Шлюбу Галини і Олександра Лукашенко вже виповнилося 30 років. Але останні роки вони живуть окремо. Спочатку Олександр Лукашенко був депутатом білоруського парламенту і жив наїздами – то в Мінську, то в рідних Рижковічах під Могильовом. І в 1994 році, коли Лукашенко став президентом, Галина Родіонівна не поспішала переїздити в столицю. Причини ніби були поважні – сини школу закінчують, господарство кинути ні на кого… Але сини переїхали до Мінська – поступили до університету. А потім президент і мати перевіз в столицю. І залишилася Галина Родіонівна одна. Але і зараз до чоловіка не збирається. Приїжджає до синів та внуків на свята, а живе як і раніше в добротному, але найзвичайнішому цегляному будинку. Працює дружина президента головним фахівцем Шкловського району по оздоровленню і санаторно-курортному лікуванню.
Вони навчались в одній школі, лише Олександр на рік старший від Галини. „Наша сім'я спочатку жила у Вілейськом районі, я там сім класів закінчила. Потім переїхали на мамчину батьківщину, в Шкловській район. Саша був такий красивий, часто вів шкільні вечори, в нього стільки дівчаток були закохані. Через це мені діставалося, мовляв, приїхала і кращого хлопця відвела. У нас удома хороша бібліотека була, жили небагато, але на книги грошей не жаліли. Саша багато читав, я теж…“ – згадувала Галина Радіомовна.
Вона вступила до Могильовського інституту через рік після Лукашенка. Вони продовжували зустрічатися. Одружилися після того, як Галина закінчила три курси, а Олександр вже одержав диплом. Невдовзі після весілля Олександр пішов в армію. А Галина в цей час закінчувала інститут.
Після народження сина Віктора родина Лукашенків переїхала до Могильова, зняла квартиру. Вітя хворів на всі інфекційні хвороби, на які тільки хворіють діти, постійно знаходився на лікуванні. За порадою лікарів змушені були виїхати в сільську місцевість.
Синів у родині президента двоє. Старший Віктор дуже схожий на президента в молодості. Закінчивши відділення міжнародних відносин білоруського університету, він стажувався на посаді третього секретаря МІДа. Розказують, що під час навчання Віктор старанно слухав все, що говорять на лекціях викладачі, а потім передавав татові. Один вільнодумний доцент з цієї причини позбавився посаді: на лекції він необережний висловився з приводу економічної політики президента.
Після навчання за наполяганням батька Віктор відправився в прикордонні війська. Правда, молодший Лукашенко захищав рубежі батьківщини недалеко – в межі міста Мінська. Кожний ранок він здійснював пробіжку разом з батьком, пив чай, а потім відправлявся на службу. Не дивлячись на такий вільний режим, лейтенант Лукашенко був удостоєний медаллю „За відмінність в охороні державного кордону“. Указ про надання високої нагороди підписував особисто тато.
Виконання військового боргу не перешкодило Віктору облаштувати особисте життя. В 1998 році він одружувався з подругою дитинства – Лілією Сомовою, родом з того ж села Рижковічи, що і сам спадкоємець. Колись вони разом ходили в дитячий сад. Через шість місяців після весілля молода дружина подарувала Віктору дочку, а президенту – онучку.--PAGE_BREAK--
Про поведінку старшого сина президента періодично зявлялись не завжди пристойні відомості про те, що він дуже любив в оточенні охорони пройтися по місцях відпочинку Мінська. Ця любов до галасливих вечірок один раз закінчилася скандалом з кримінальним духом. У фойє нічної дискотеки «Макс-шоу» був поранений в живіт (за іншою версією – в пах) тренер хокейної збірної Білорусі Михайло Захаров. Чутка затверджує, що зловмисником був саме син президента, дійсно що в той момент знаходився на дискотеці. Ця версія частково підтверджується і тим фактом, що подія ретельно замовчувалася президентською адміністрацією, а охорона так і не змогла затримати злочинця, що стріляв посеред галасливої дискотеки. Крім того, чиєюсь дбайливою рукою були зібрані і викинуті всі гільзи. Нарешті, після довгого часу слідчі заявили, що знайшли злочинця — ним виявився якийсь карний злочинець із стажем.
Насьогодні подібні відомості зникли зі сторінок ЗМІ. Разом з татом старший син присутній на святкових трибунах і бере участь в покладанні вінків. «Знайомиться з професією президента» – так висловлюються деякі видання.
Молодший син президента до недавнього часу він жив з матір’ю в Рижковичах і в столиці з'явився тільки після вступу до Білоруського державного університету. Там він вивчає міжнародну справу
В 1990 році О.Г.Лукашенко стає народним депутатом, його обирають у Верховну Раду Республіки Білорусь: «виступаючи в парламентських дебатах, рішуче критикував крайні точки зору політиків, оголяючи слабкі сторони їх позицій. Гранично відверто виказував свої погляди по найскладніших проблемах, був непримиренний до демагогії, кон'юнктурі, обурювався формальним відношенням до доль народу».
На посту голови комісії Верховної Ради з боротьби з корупцією (так її називали в народі) О.Г.Лукашенко проявив себе як активний і безкомпромісний народний депутат з своєю особливою позицією по головних напрямах реформування і демократизації країни. Про його непідкупність і рішучість дізналася вся білоруська громадськість.
10 липня 1994 року після складної боротьби з п'ятьма іншими кандидатами, що представляли весь спектр політичних сил країни, О.Г.Лукашенко був вибраний Президентом Республіки Білорусь. Він одержав більш 80% голосів виборців. Таким чином «в умовах наростаючої кризи, різкого падіння рівня життя більшості народу приступив до послідовного виконання програмних обіцянок, перш за все, до формування національної державності».
2. Шлях до влади
Олександр Лукашенко – політик, який вже тривалий час керує білоруською державою. Його постійно критикують опоненти всередині країни, його вкрай негативно сприймає Захід, але він впевнено контролює ситуацію у країні та демонструє здатність істотно впливати на загальний розвиток подій у пострадянському просторі. Олександр Лукашенко є політиком нової пострадянської генерації, що не належала до партійно-господарської номенклатури. На відміну від більшості політиків, що почали свою кар'єру в цей час, він став лютим і непримиренним супротивником номенклатури, боровся і бореться з ліберальною демократією західного зразка. Тому О.Лукашенко з ентузіазмом зустрів горбачовську перебудову, яка збіглася з його приходом на самостійну керівну роботу – його призначили директором радгоспу. Як практична людина, він швидко зрозумів, що настав його час, і відразу ж опинився на передньому краї економічних перетворень. Як людина прагматична, «від землі», він зрозумів, що процеси перебудови, демократизації дають можливість без ризику обходити жорсткі номенклатурні правила гри і сприяють швидшому кар'єрному сходженю.
Новачку, що вперше втрутився у політичну боротьбу, довелося випробувати на собі всю міць адміністративно-командної системи. Його попереджували, йому всіляко заважали, про нього поширювалися чутки, його прагнули дискредитувати тощо.
Але до виборчої парламентської кампанії в Білорусі 1990 року О.Лукашенко прийшов випробуваним бійцем. Політика ставала для нього найбільшою пристрастю. О.Лукашенка висунули кандидатом у народні депутати БССР по Шкловському виборчому округу № 310 на зборах уповноважених колгоспу «Маяк». Він переміг у другому турі, отримавши 68,21% голосів виборців. І це була його перша перемога над партрадянською номенклатурою.
Надзвичайно розвинена політична інтуїція допомагала йому орієнтуватися на необхідне відповідно до нових умов. Вже у травні 1990 року з трибуни сесії О.Лукашенко звинуватив ЦК КПБ і особисто першого секретаря ЦК Е.Соколова у тому, що його політика спрямована на захист власних корпоративних інтересів. У останній рік існування СРСР О.Лукашенко стверджував, що заперечення суверенітету буде продовженням «наших мук». Саме він вніс у зал засідань Верховної Ради біло-червоно-білий прапор (символ національно-демократичної опозиції), який тоді саме став державним прапором Республіки Бєларусь. Так почав створюватися стійкий образ чесного, щирого і справедливого політика, захисника народу. Молодий депутат напрочуд швидко знайшов свою політичну нішу між парламентською більшістю й опозицією – став своєрідним посередником, що закликав до компромісів в інтересах спільної справи.
Аналізуючи постать О.Лукашенка, необхідно звернути увагу на разючу відмінність його тодішніх від нинішніх поглядів. Радянський режим він оцінював однозначно негативно, характеризував його як порочний, неефективний, недемократичний. Тепер увесь пропаґандистський талант він спрямовує на підсилення в суспільстві ностальгії за минулим, шкодує про руйнацію колишньої системи і, по-справжньому закликає відновити певні її складові. Якщо на початку 90-х він стверджував, що на селі утворилася кріпосницька, феодальна, командно-адміністративна система врядування, що люди «бояться висловити свою думку», то сьогодні білоруський президент твердо захищає колгоспно-радгоспний лад, переслідуючи тих, хто наважився висловитися «проти». Якщо раніше з основних політичних питань він голосував у Верховній Раді разом з опозицією, то згодом почав підтримувати керівну більшість, а з низки питань опинився в одному таборі з комуністами.
Зміна позиції О.Лукашенка почалася з того, що він став позитивно ставитися до уряду В.Кебича, який всіляко гальмував ринкові реформи, і включився у критику С.Шушкевича, який асоціювався з демократами.
Змінилося також ставлення О.Лукашенка до приватизації. Спочатку він критикував її за те, що вона виродилася в «прихватизацію», але вже в січні 1993 року він закликав голову комісії ВР з економічної реформи Л.Козика виявити громадянську мужність і зняти з порядку денного сесії законопроект про роздержавлення та приватизацію державного майна. До того ж додамо, що О.Лукашенко підтримав і рішення ВР про скасування своєї постанови про припинення діяльності КПБ-КПРС, прийнятої через кілька днів після краху московського путчу.
Згодом О.Лукашенко негативно поставився і до розпаду СРСР. Вже у листопаді 1991 року він голосував проти створення Білоруссю власних Збройних Сил. Потім у ході запеклої парламентської боротьби він проголосував за приєднання РБ до Ташкентського договору про колективну безпеку. Широко відомий міф, дотепер поширюваний самим О.Лукашенком, що він був єдиним депутатом ВР Білорусі, який голосував проти Біловезьких угод.
Зміни у позиції відбиваються і на практичних діях політика. У серпні 1993 року, у розпал політичної конфронтації між виконавчою та законодавчою гілками влади в Росії, О.Лукашенко у складі делегації з чотирьох впливових депутатів Верховної Ради їде до Москви.
Там відбулися переговори про політичний союз Білорусі і Росією зтР.Хасбулатовим та його оточенням. Третього вересня 1993 року у Мінську відбувся організований комуністами та проросійськими політичними силами і підтриманий урядом Конгрес народу Білорусі. Його кульмінацією стала полум'яна промова О.Лукашенка. Під бурхливі овації він заявив, що готовий «навколішках повзти до Росії».
Нові можливості відкрилися для майбутнього президента з обранням його на посаду керівника парламентської антикорупційної комісії. Під тиском опозиції та громадськості проурядова більшість у парламенті на початку червня 1993 року була змушена погодитися на створення «Тимчасової комісії Верховної Ради Республіки Білорусь для вивчення діяльності комерційних структур, що діють при республіканських і місцевих органах влади і врядування».
О.Лукашенко максимально скористався новою посадою. Впродовж роботи комісії О.Лукашенко роздавав інтерв'ю, гнівно таврував загальну корумпованість, багатозначно натякав на сенсаційні викриття, таким чином, провівши ефективну рекламну кампанію своєї діяльності.
Зрештою, Верховна Рада прийняла рішення про припинення діяльності комісії. Але О.Лукашенко набув значної популярності. Не заглиблюючись в обґрунтованість звинувачень, більшість населення побачила в ньому сміливого та безкомпромісного борця з корупцією. А рішення Верховної Ради про припинення роботи комісії трактувалося ним як гоніння за правду.
Феномен О.Лукашенка став несподіванкою для старої партійно-господарської номенклатури. Білоруська бюрократія вирішила пристосовуватися до нових умов не через вибори нового парламенту, а через президентські вибори 1994 року. Однак, за підсумками виборчої кампанії, вона одержала не керованого нового «генсека», як того хотіла, а людину, яка фактично вислизнула з-під номенклатурного впливу.
Обійнявши найвищу в Білорусі посаду, О.Лукашенко енергійно взявся за втілення своїх передвиборних обіцянок у життя. 1995 році він ініціював республіканський референдум з питаннями: про державну символіку Білорусі, про надання російській мові статусу другої державної мови, про економічну інтеграцію з Росією. Хоча депутати Верховної Ради підтримали тільки третю позицію, після тривалого протистояння президент здобув чергову перемогу. На референдумі 14 травня з усіх питань О.Лукашенка підтримало населення, у тому числі й з питання про право президента розпускати парламент у разі порушення останнім Конституції.
Відчувши підтримку населення, О.Лукашенко у жовтні 1995 року своїм указом ліквідував районні Ради народних депутатів у містах і створив у них місцеві адміністрації, що дало йому змогу посилити жорсткість вертикалі виконавчої влади.На підтримку Лукашенка було задіяно на повну потужність всі державніінформаційні ресурси. Як відомо, в Білорусі діють одинзагальнонаціональний державний телеканал і дві програми держрадіо, щовіщають на країну. Є правда близько десятка FM-станцій і кількамісцевих телестудій, але там транслюються виключно розважальніпередачі, займатися політикою їм заборонено. З різним ступенемохоплення країни приймаються п'ять російських телеканалів. Є йнезалежні газети, але їхній тираж – незначний. Так, накладнаймасовішої президентської газети «Радянська Білорусія» більше, ніжзагальний наклад усіх незалежних газет. Крім чотирьохзагальнонаціональних тиражних державних газет у кожнім районівидаються районні газети – органи місцевої «вертикалі».Основним джерелом інформації про ситуацію в Білорусі для більшостінаселення, особливо в провінції, залишається державне радіо ітелебачення.
Протягом останніх років у радіоелектронних ЗМІ Білорусіприсутній лише один політик – президент. За рік до виборів державнімас-медіа розпочали масовану і цілеспрямовану пропагандистськукампанію. В усіх регіонах при виконкомах було створеноінформаційно-пропагандистські групи. Аналогічні змістом групиорганізовано в трудових колективах. Навіть у школах проводилисяполітінформації.Позитивна частина офіційного пропагандистського «піару» була такою.Радіо і телебачення нав'язливо повторювали, що до обрання президентомЛукашенка вБілорусі був повний розвал у всіх сферах: економіка не працювала, в будинках не було ані тепла, ані світла, розкрадалося(«приватизувалося») народне майно, панували безвладдя, засилля"націоналістів", розрив з Росією. Як тільки владу взяв у свої рукиЛукашенко, все владналося: запрацювали заводи, припинили приватизаціюта «грабіжницькі реформи», встановилася тверда влада, вигнали"націоналістів" разом з їхньою «мовай», розпочалася інтеграцію зРосією. продолжение
--PAGE_BREAK--
Сюжети, в яких був присутній Лукашенко, ставаи помітно довшими.Почалася неприкрита «роздача слонів». Глава держави їздив по регіонах,трудових колективах і завжди що-небудь таки роздавав: новібудівництва, гроші, обіцянки. Алевиїзди його на місця, участь у нарадах мали своєрідний характер. Вінзустрічався лише з порівняно «благополучними» категоріями людей(солігорськими шахтарями, працівниками ВО «Горизонт») або цілкомлояльними до нього соціальними групами (населення чорнобильськихрайонів, ветерани), і їздив у ті райони й колективи, яким держава вособі самого Лукашенко допомагала (той самий «Горизонт», окремімедичні установи).Офіційні ЗМІ наполегливо формували образ «народного президента» (проякого вперше заговорили в 1994 р. під час перших президентськихвиборів). Організовувані грандіозні шоу мали створювати враженнязустрічей Лукашенка з повноважними представниками народу: Всебілоруські народні збори та ін. За формою це були традиційнірадянські з'їзди, з великою президією, урочистою доповіддю, виступамипо папірцях людей «від народу», бурхливими оплесками. Однак основнимнапрямом виборчої кампанії Лукашенка стало не формування позитивногообраза президента, а дискредитація опонентів, нагнітання політичноїнапруженості в країні, посилення конфронтації, розпалення всуспільстві ненависті до політичної опозиції і Заходу. Напередодніреферендуму 1996 р. штучне нагнітання владою конфронтації сягнулостадії психологічної війни. Неодноразово випробувана тактика далаблискучий результат. «Чорна» пропаганда стала стратегічною домінантоювиборчого «піару» влади. Адже відомо, викликати в замучених нестаткамилюдей озлоблення легше, ніж добрі почуття. Крім того, дискредитаціяопонентів була покликана посіяти в масовій свідомості нехитру думку:можливо, Лукашенко і не такий хороший, але інші — ще гірші.Було розв'язано пропагандистську війну проти окремих соціальнихкатегорій, які, за припущенням влади, апріорі є супротивниками режиму,наприклад, приватних підприємців, узагалі всіх багатіїв, що їздять наіномарках. До них, чомусь, було відненсено й представниківпротестантської конфесії. Сектантів оголосили лютими ворогами"споконвіку православного білоруського народу".
Важливою складовою пропагандистської кампанії Лукашенка став курс назагострення відносин з країнами Заходу. У своєму виступі передветеранами 8 травня 2001 р. Лукашенко порівняв політику західнихдержав стосовно Бєларусіз агресією фашистської Німеччини. Підсилилися обвинувачення на адресуКонсультативно-спостережної групи ОБСЄ. Участилися шпигунські історії.У суспільну свідомість наполегливо вколочували думку: Білорусь оточилисамі вороги, вона у стані війни, оголошеної Заходом, а всісупротивники Лукашенко — спадкоємці фашистів, п'ята колона,"зрадники". Крім того, штучний конфлікт із Заходом мав на меті завдатипревентивного удару можливій реакції світового співтовариства.Міністерство іноземних справ зобов’язали нейтралізовувати «можливістьпровокацій щодо волевиявлення білоруського народу». Лукашенко махнув рукою на міжнародну легітимізацію президентських виборів. Про цесвідчить, зокрема, штучне затягування із запрошенням міжнароднихспостерігачів з головної структури ОБСЄ за спостереженням за виборами.Масована пропагандистська кампанія, підсилена практикою репресій тазалякування, була покликана нав’язати населенню стереотип: забудь-яких умов, але переможе Лукашенко. Так, у своїй промові наВсебілоруських народних зборах президент багато уваги приділив критицівлади, нездатної «захистити себе», на прикладі дій С.Милошевича і В.Кебича (колишній прем'єр Білорусі, кандидат від «партії влади» навиборах 1994 р., програв Лукашенкові), які, погодившись з волеюнароду, висловленою на виборах, уступили свої повноваження переможцям.Глава Білорусі заявив, що не вдасться до їхніх помилки і владу невіддасть.
3. Політичний портрет діючого президента Республіки Білорусь
У своїх діях О.Лукашенко не зважав на рамки чинних законодавчих положень. Так, протягом 1995 року Конституційний суд РБ цілком або частково скасував 18 президентських указів. Навіть рішення КС не зупинили О.Лукашенка, у відповідь він видав розпорядження про безумовне виконання скасованих Конституційним судом указів «до внесення змін у законодавство».
Характер ставлення білоруського президента до проблем дотримання законності та демократичних процедур яскраво характеризує його фраза: «Та хіба я дивитимуся на якісь закони, якщо поруч страждає людина? У мене чверть території сьогодні у чорнобильському бруді – а я буду з якоюсь демократією гратися?».
Особливо багата прикладами історія стосунків О.Лукашенка із засобами масової інформації. Він вдавався до цензури ЗМІ, припинив мовлення низки радіостанцій. За допомогою політики батога і пряника білоруський президент фактично зробив білоруські ЗМІ досить слухняною й ефективною частиною своєї державної машини.
Білоруський президент є ініціатором підписання договорів про створення митного і платіжного союзів (6.01.95), Співтовариства (02.04.96) і Союзу (02.04.97) Білорусі та Росії. У січні 2000 року О.Лукашенко обмінявся ратифікаційними грамотами Договору про створення союзної держави з тоді ще в.о. президента РФ В.Путіним. Щоправда, уперше О.Лукашенко відкрито назвав свою політику проросійською тільки 23 березня 1998 року у виступі перед членами Кабміну та представниками білоруського політичного істеблішменту. Своєрідною нагородою для О.Лукашенка стало обрання його 26 січня 2000 року, на установчому засіданні Вищої Державної Ради Союзної держави, головою Вищої Державної Ради.
Як свідчать останні події, Москва активно співпрацює з О.Лукашенком. Тісні зв'язки підтримують багато підприємств в обох країнах. Можна уявити, що одна з вигод Росії полягає у виникненні можливості більш сильнішого тиску на Україну, а також у бажанні мати значно ширший вихід в Європу в умовах просування НАТО на Схід.
О.Лукашенко взагалі вважає, що найкращий шлях українсько-білоруських відносин розвитку – об'єднання трьох слов'янських країн у союзну державу.
Значну роль в успіху О.Лукашенка відіграють ірраціональні чинники суспільної свідомості. У країні немає повноцінної соціальної бази для формування партій і груп інтересів. У суспільстві, де близько 80% власності належить державі, кількість власників мізерна. Значна частина населення люмпенізована. Суспільство не структуроване і не диференційоване в соціально-політичному плані. Соціальні прошарки і групи із своїми специфічними інтересами тільки починають складатися.
Білоруси, на думку багатьох дослідників, найбільш «радянський» народ. Переважно це стосується проблеми національної самосвідомості.
Боротьба з ворогами, публічне їхнє викриття, штучне провокування суспільної конфронтації, свідоме нагнітання напруженості, доведення політичної боротьби до ступеня психологічної війни, створення ситуацій, що межують з уведенням надзвичайного стану стали улюбленою справою О.Лукашенка, складовою частиною його іміджу, способом його політичного виживання. Якось Голова Верховної Ради 13-го скликання С.Шарецкий назвав його «патологічним революціонером».
О.Лукашенку надзвичайно вдало підійшов образ «людини з народу», «народного президента». Він висловлював те, про що люди говорили у своєму буденному житті на кухнях чи стоячи в чергах. Усім виглядом, культурою, вимовою з недосконалими стилістичними зворотами, натиском, демонстрованою рішучістю змінити все на краще, щирістю, поєднаною з цинізмом, що виглядав природно і правдиво, О. Лукашенко виявився найближчим і найзрозумілішим простому народові. Він чудово зіграв роль жертви, що страждає за народ. А білоруське суспільство виявилося не тільки готовим, а й очікувало на прихід такого народного оборонця, «твердої руки».
У державне мислення він привніс методи, притаманні рівню «директора радгоспу», що нерідко ставить у незручне становище багатьох керівників країн. Але сьогодні в республіці ніхто не може порівнятися з ним у популярності, що дає йому можливість почуватися упевнено і робити те на що мало хто зважився б, встановлення, по суті, режиму особистої влади з вибудовуванням наджорсткої її вертикалі.
У даному разі народ виступає заручником політики О.Лукашенка, а з іншого боку, – інструментом, за допомогою якого він вершить справи в державі (до того ж без чіткого програмного забезпечення). Таким чином, інститути влади переважно беруть участь у проведенні політики, що він її пропонує і яка має переважно ситуативний характер. В цілому О.Лукашенко належить до тієї групи діячів, які «зробили себе самі» і реалізуються за типом «диктатора».
О.Лукашенко прагнув досягти такого стану, коли б над ним ніхто не міг би домінувати, і він його досяг. Потреба у владі сформувалася у нього як компенсаторна і пов'язана з травматичною самооцінкою, яку можна вважати заниженою. Отой із дитячих років тиск оточення, сформована у зв'язку з цим невдоволеність собою були внутрішньою рушійною силою гартування волі до характеру.І як тільки трапилася нагода, він повною мірою використав ситуацію, вгадавши напрямок, у якому необхідно було діяти для свого самоствердження, вгадавши панівні настрої суспільства, яке його підтримало. продолжение
--PAGE_BREAK--
Кожною своєю перемогою, хоч би як вона досягалася (визнати власну помилку для нього є нестерпним), він постійно доводив собі та іншим, що чогось вартий. І коли чогось досягав, виникала необхідність у подоланні нових перепон, щоб упевнитися у власній значущості (цьому феномену слугує і наявність величезного апарату особистої охорони, яка за деякими оцінками сягає чотирьох тисяч чоловік – як у президента США). Про це свідчить і дещо екстравагантна поведінка, несподівані повороти у політиці тощо.
І неповноцінність, і внутрішню уразливість та чутливість у О.Лукашенко компенсує відчуттям власної вищості, демонстрацією патерналізму («Мы, президенты...», «За мной стоят 11 млн., за них я отвечаю...»), – тобто програванням ролі батька для тих, хто залежний від нього, включаючи й громадян республіки.
Численні дослідження дозволяє вважати білоруського президента одним з популярних в Росії політиків (рівень впізнавання — 96%). Загалом він оцінюється негативно, але, проте, серед респондентів 18% були його повними прихильниками, а 71% змогли виділити серед його особистісних якостей позитивні характеристики. Головну увагу респонденти приділили його політичним і діловим якостям: 25% серед «прихильників» («Подобається, що він прагне союзу Білорусії і Росії, що веде до відродження велич Росії і об'єднання двох дружніх слов'янських народів. Будуть стерті кордони і поліпшиться економічна ситуація») і 46% серед «противників» («Не подобається, що він переслідує журналістів, оскільки цим він обмежує свободу слова. Також не подобається його небажання добровільно скласти свої повноваження, оскільки таким чином він використовує антидемократичні методи»). Менш за все опитані звертали увагу на його тілесні характеристики. Загалом позитивно оцінювалися психологічні («Правдивість, відвертість, прямолінійність, жорсткість») — 23% і тілесні характеристики («Вуси. Мені подобаються вусаті чоловіки»), негативно — зовнішність («Зовнішній вигляд викликає огиду») і моральні якості («Самовдоволення, самовпевненість»).
Амбівалентність і невизначеність раціональних оцінок привабливості Лукашенка підкреслює наявність серед мотивів, що приписуються йому, як прагнення зробити справу (33%), так і мотиву, який концептуалізований як влада заради влади (29%). Тільки 68% процентів опитаних упевнено заявили, що не стануть голосувати за нього на виборах. Враховуючи те, що дослідження проводилося в Росії, цей показник, а також наявність 11%, готових голосувати за нього, примушує зробити висновок про те, що на раціональному рівні привабливість цього президента має все-таки досить високі показники, особливо для «чужого» політика.
Лукашенко однозначно оцінюється як сильний політик, причому показники можна назвати просто вражаючими: 47 проти 6% серед «прихильників» і 32 проти 3% серед «противників».
Схожа картина і в оцінках за шкалою активність – пасивність: 77-23% серед «прихильників» і 61-5% серед «противників». Таким чином, на фоні певної невизначеності оцінок привабливості президент Білорусії сприймається як безсумнівно сильний і активний політик.
На несвідомому рівні показники привабливості Лукашенка мають високі значення. Він асоціюється з привабливими тваринами — білий ведмідь, орел — (35%), основними (68%), теплими (47%) і яскравими (42%) кольорами, природними — бузок, морський бриз — (62%) і здоровими — свіже молоко, польові квіти — (57%) запахами. Цікавою особливістю є те, що переважають асоціації з сільськими запахами — сіно, гній — (43%).
Сила президента Лукашенка не сприймається на несвідомому рівні так само виразно, як на раціональному, хоч все ж її показники — ведмеді, вовки — (35%) вищі, ніж показники слабості — тарган, ховрах — (30%). Цей політик сприймається як особистість великого масштабу — лось, лев, зубр — (47%), досить мужній (41%). Цій тенденції суперечить лише переважання асоціацій зі світлими кольорами (37%).
49% респондентів на несвідомому рівні високо оцінюють активність президента Білорусії, але при цьому 60% сприймають його як неагресивного. Примітно, що 30% респондентів порівнювали цього президента з тваринами, що виконують роль жертви (заєць, кролик).
Важливою особливістю сприйняття образу Лукашенка є дисонанс раціональних і несвідомих оцінок. На несвідомому рівні він виглядає привабливо, в той час як на раціональному переважають негативні оцінки. Показники сили і активності на несвідомому рівні набагато нижчі, ніж на раціональному. Причому, за шкалою активність – пасивність багато найважливіших показників мають вже негативні значення.
У О.Лукашенка спостерігається величезна потреба у контролі над подіями та людьми, завдяки чому з'являється вкрай необхідне та важливе для нього почуття задоволення, рівноваги обох сутностей «Я»: внутрішнього – реального і зовнішнього – гіпертрофованого. Разом з тим проглядається й потреба у схваленні, бажання одержати підтримку від громадян, що поєднується з відчуттям неусвідомленої тривоги.
Навіть поверховий семантичний аналіз вказує на велику значущість цього чинника, оскільки завдяки йому влада О.Лукашенка, хоч би в який спосіб він її реалізовував, може мати легітимний характер. У цьому він впевнений і тому багаторазово порушував Конституцію.
Засобом творення необхідної соціально-політичної ситуації в республіці є «конструювання ворогів». Неодноразово пробували провадити заходи, пов'язані з пошуком тих, хто намагався вчинити замах (і ЦРУ також), витискуванням опозиційних лідерів за межі республіки, боротьбою з представниками ЗМІ чи вказівкою на віртуальну їхню присутність (щось на зразок «Я знаю, хто за цим...») тощо. У цьому криється прихований острах перед можливою агресією, що є цінним маркером у визначенні його поведінкових стратегій.
В цілому він демонструє домінуючу авторитарну позицію, в зв'язку з чим йому важко (чи й неможливо) змінити власні стереотипи спілкування з людьми, а це надзвичайно важливо для нього для збереження незмінності «Я». Така поведінка у своїй основі є маніпулятивною бо демонструє громадянам міцність позиції, виконання ролі «справжнього мужика» – ця роль, до речі, найулюбленіша.
Для посилення владних рис О. Лукашенко вдається до відповідних стереотипів поведінки, характерних для «справжніх» у суспільній думці.
Він багато працює, виступає на мітингах, з презирством ставиться до своїх супротивників, робить усе, щоб вони не заважали йому на політичній сцені, зважується на вчинки, які нібито характерні сильній особистості, вживає не зовсім цензурні слова, а невербальна поведінка включає жести та пози тіла, які трактуються як агресивні – стрімкість ходи, підвищений тон розмови, відповідна міміка, тощо. Безсумнівно, така форма зовнішнього виразу, окрім розрахунку, має ще й глибоко компенсаторну природу.
У нього немає близьких друзів, нормальної сім'ї, а є одна мета — влада. Він постійно демонструє, що влада для нього – інструмент. Але його амбіції сягають далі, ніж керувати Білоруссю. І він завжди шукатиме варіанти для підтримки свого гіпертрофованого, або уявного «Я», що сприятиме відновленню внутрішньої рівноваги і хоч якось урівноважуватиме його діяльну натуру.
Висновки
Зараз у Білорусі є відчуття, що ситуація може швидко змінюватися. Немає визначеності у відносинах із Росією, з Європою, яка дедалі жорсткіше ставиться до Білорусі. Більш близька кампанія дає менше часу для можливого розігрування якихсь альтернативних політичних проектів, для можливості впливати на позицію Лукашенка під час тих самих переговорів із Росією. Протягом останніх чотирьох років всі відносини Білорусі з Росією спираються на визначення моделі можливої інтеграції. Інтеграція, звичайно ж, абсолютно не вигідна ні білоруському народу, ні політичній еліті, але процес уже запущений. Як модель співробітництва висувають, умовно кажучи, модель Європейського Союзу, модель входження до складу Росії, модель єдиного митного й економічного простору. Звісна річ, що позиція Росії досить жорстка, спрямована на те, щоб максимально виграти в цій ситуації: отримати у власність певні білоруські підприємства, одержати довгостроково лояльний і підпорядкований собі уряд Білорусі. Це не в інтересах місцевої еліти, оскільки це замах на її владу, на контроль над ситуацією. Те, що пропонує Білорусь, — фактично рівноправна співпраця, — неприйнятне для Росії, оскільки Росія не мислить у категоріях рівноправності: в нас може бути тільки статус молодшого партнера, адже в них економічний потенціал набагато вищий, чисельність населення не порівнянна з білоруськими десятьма мільйонами. Однак з огляду на те, що Білорусь зараз уже перебуває в абсолютній політичній ізоляції, єдиним партнером, із яким вона може вести більш-менш конкретні переговори, залишається Росія. Ясно, що офіційні результати голосування 19 березня 2006 року, швидше за все, не розходяться з реальними. На жаль, шансів виграти вибори громадянину Нелукашенку в Білорусі фактично немає. "І всі претенденти про це знають, — зазначає Олег Новиков, оглядач газети «Наша нiва», — зважаючи як на високий рейтинг Лукашенка (понад 50% згідно з більшістю опитувань, враховуючи незалежні), так і на адміністративний ресурс, що дозволяє накинути ще в 30—40% до «соціологічних» цифр. Передбачуваний кінцевий результат неважко завбачити вже тепер. Однак опоненти нинішньої влади знають і те, що Лукашенко не стільки бажає, скільки зобов’язаний отримати такий надхмарний результат і є його заручником. Отримання приблизно 53,5% в першому турі — небувалий тріумф у будь-якій іншій країні — для білоруського режиму стало б рівносильне зреченню від престолу. А тому опоненти Лукашенка логічно пов’язують надії з наростаючим тиском на країну ззовні вкупі з подальшою політичною поляризацією суспільства — наслідком проведеної владою політики самоізоляції та проявів явного маразму. Також ясно, що після поразки опозиції 19 березня 2006 року не буде римейком 2001 року, коли тогочасний «батько білоруської демократії» Володимир Гончарик, зазнавши фіаско, автоматично пішов із політики. Лукашенко, Козулін і Мілінкевич залишаться в грі, формуючи нову конфігурацію білоруської політичної сцени. Гайдукевич, який відіграє роль технічної похибки кандидата влади, швидше за все, й надалі залишиться гутаперчевим статистом.
Олександр Лукашенко подає себе як деміург, спершу приречений на успіх, якому за великими вчинками ніколи панькатися з карликами. Немає сумніву, що у чергових виборах білоруський диктатор Олександр Лукашенко знову «виборе» собі право називатися президентом Білорусі. Тож дійсно можна зробити висновок про те, що режим О.Лукашенка є авторитарним.
Очевидність політики абсурду лукашенківського режиму вже давно є ясною для усього демократичного світу, але внаслідок використання свого найбільшого важелю впливу – адміністративного ресурсу та прямого залякування населення країни, «король», хоча й голий, знову має усі шанси видерся на трон і багатостраждальна Білорусь на роки знову опиниться у мороці тоталітарного правління. Можливо, позитивним є лише одне – після заходу зірки югославського правителя Слободана Мілошевича Лукашенко залишається останнім диктатором у Європі.
Список використаної літератури:
Crazy prezident. // Московский Комсомолець. – 6 августа. – 2002.
Всеобщая история государства и права: Учебник/Под ред. проф. К.И.Батыра. – М.: Юрист… 1998.
Дети патриотов. // Московский комсомолець. – 30 октября. – 2001.
История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Изд. 2-е, под общ. ред. В.С.Нерсесянца. – М.: Издательская группа ИНФА М – НОРМА, 1997.
Кипиани В. Джинсовая революция переносится на сегодня. // Украинская правда. – 2006. – 20 сентября.
Пазьняк З. Політика – це мистецтво не слухати дурнів. // Універсам. – травень 1998.
Карбалевич В. Президентські вибори в Білорусі. // Політична думка. – № 1. – 2002.
Популярна юридична енциклопедія / Кол. авт. В.К. Гіжевський, В.В. Головченко та ін. – К.: Хрінком Інтер, 20002.
Почему Александр Лукашенко не пьет. // Комсомольская правда. – 6 февраля. – 2003.
10.Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004.
11. Зорин В. Сприйняття образів Путіна, Кучми і Лукашенка. // Російський журнал. – 2 листопада. – 2001.
12.Убийство с целью похищения. // Новая газета – 6 марта. – 2003
Гринкевич О. Феномен Олександра Лукашенка (політична біографія Президента Білорусі). // Політична думка. – № 2. – 2000.
Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: навч. Посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1994.
15.Шляхтун П.П. Політологія ( теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 1996.