Політичні конфлікти і кризи

1. ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ І КРИЗИ, ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ
Поняття „конфлікт” у буквальному розумінні означає „зіткнення”. Конфлікти супроводжують людство протягом усього історичного шляху, впродовж усього життя людини (конфлікти з природою, між родами та племенами, між бідними та багатими, між різними політичними силами, державами, у виробничих колективах, сім’ї).
Конфлікт – крайнє загострення суперечностей сторін, пов’язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві й пов’язаної з цим реальної чи надуманої суперечності інтересів, цілей і цінностей; зіткнення та протиборство певних систем, політичних партій, громадських організацій, етнічних груп, держав та їх органів, окремих осіб.
Будь-які конфлікти зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, а саме: нерівністю людей, соціальних і національних спільнот; несумісністю суспільних та індивідуальних цінностей; невідповідністю між сподіваннями та дійсністю; відмінністю у політичній культурі, типах лідерства; відсутністю достовірної оперативної інформації; прагненням завоювати та утримати владу.
Узагальнюючим фактором, що спричиняє конфлікти, є соціальний інтерес. „Найближчий розгляд історії, — писав відомий німецький філософ Гегель, — переконує нас у тому, що дії людей випливають з їхніх потреб, пристрастей, їхніх інтересів… і лише вони відіграють головну роль”.
Говорячи про природу виникнення політичних конфліктів, відомий російський політолог Г.Шахназаров у своїй книзі „С вождями и без них” розповідає, що коли молодий Фідель Кастро з групою сміливців у 1959 р. висадився із „Гранми” і переможним маршем вступив у Гавану, він не був марксистом і збирався налагодити нормальні стосунки зі США. Кубинська сторона декілька разів пропонувала провести його зустріч з президентом Джоном Кеннеді, але американці відмовились. Ф.Кастро не залишалось нічого іншого, як звернутися до Москви, яка негайно надала кубинцям необхідну допомогу. Фідель Кастро і його однодумці невдовзі стали марксистами, а політичний конфлікт між обома країнами, що виник через необачну непоступливість американців, триває і до цього часу.
В політичній науці не вироблено універсальної типології конфлікту. Найпоширенішим є їх поділ на конфлікти цінностей, інтересів та ідентифікацій, що потребують окремого тлумачення.
Конфлікт цінностей, зокрема, постає як зіткнення різних ідеологічних концепцій, розбіжності між якими виступають основними передумовами конфлікту (ліві — праві, ліберали — консерватори).
Конфлікт інтересів пов’язаний із зіткненням політичних та соціально-економічних інтересів, які призводять до конфлікту між владною правлячою верхівкою та широкими верствами населення.
Конфлікт ідентифікації простежується тоді, коли вирішується питання щодо визначення громадянином тієї чи іншої країни своєї етнічної та громадянської належності. Сутність конфлікту полягає в тому, що частина населення ототожнює себе лише з окремою групою етнічною, релігійною, мовною, а не із суспільством загалом. Вона не бажає визнавати себе громадянами тієї держави, на теренах якої вони в даний час проживають.
По своїй природі конфлікти бувають глобальними, регіональними, міждержавними, внутрідержавними, місцевими, міжпартійними та внутріпартійними, міжособистісними.
Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні (примиренні), відкриті та закриті, або латентні, коли має місце невидима, таємна боротьба задля досягнення бажаного результату.
Панує думка, що конфлікти, в основному, мають негативні функції. Дійсно, важко заперечити, що наявність конфліктів, особливо довготривалих, створює загрозу ліквідації наявної політичної системи, негативно впливає на авторитет і функціонування влади, є життєво небезпечною для учасників конфлікту; виникнення конфліктів у сфері науки, освіти, культури привносить елемент духовної деградації.
До позитивних відносять конфлікти, які дають можливість природним шляхом підтримувати динаміку суспільно-політичного життя, що призводить до поновлення і творчої модернізації політичної системи; допомагає зняти напругу в суспільстві, досягти внутрішньо-групової згуртованості; знайти союзників, які здатні підтримати і посилити конфліктуючу сторону; стимулювати свою активність, творчість, домогтися соціальних змін.
З погляду на вищесказане, слід зазначити, що твердження окремих політологів про існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами виявились науково-неспроможними. Як відзначав французький політолог Б.Гурней „У світі існує лише одне місце, де немає конфліктів --кладовище”.
Проблематика визначення сутності та змісту конфліктів має давні традиції в історії політичної думки. Найбільшим внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Арістотель, Т.Гоббс, Н.Макіавеллі, Д.Віко, А.Токвіль, К.Маркс, М.Вебер. Ця тема є також визначальною у наукових працях В.Парето, Е.Дюркгейма, Т.Парсонса, Р.Дарендорфа.
Так, американський соціолог Т.Парсонс вважає, що любе суспільство є відносно стійкою й стабільною культурою. Кожний елемент такого суспільства робить свій вклад для підтримки діючої політичної системи; кожне суспільство є добре інтегрованою структурою, функціонування якої опирається на ціннісний консенсус його членів. Основним методом забезпечення належної стабільності та інтеграції такого суспільства є активна співпраця конфліктуючих сторін.
Німецький політолог Р.Дарендорф, навпаки, стверджує, що конфлікт у політиці є звичайним явищем. На його думку, відсутність конфлікту в суспільстві є чимось дивовижним і ненормальним. Адже кожне суспільство не є незмінним, тут не існує сталості, немає нічого постійного, воно пронизане всілякими розбіжностями та конфліктами. Головне для кожного суспільства – відшукати належні форми і методи розв’язання конфліктів. „Той, хто вміє справлятися з конфліктами, — писав він, — той бере під свій контроль ритм історії. Той, хто втрачає таку можливість, дістає цей ритм собі у супротивники”.
Основоположниками теорії політичного конфлікту вважають Карла Маркса і А. де Токвіля. Підходячи до суспільних процесів із різних методологічних позицій, обидва вчені підкреслювали неминучість консолідації у соціальних групах і конфліктів між ними. Однак згідно з поглядами К.Маркса, такі соціальні групи – це класи, а згідно з поглядами А. де Токвіля – територіальні спільноти й добровільні асоціації – елементи громадянського суспільства. Відмінним було й те, що К.Маркс розглядав конфлікт і консенсус як альтернативні способи поведінки, абсолютизуючи роль політичних конфліктів у минулому та мріючи про безконфліктне майбутнє, а Токвіль стверджував, що демократія створює умови для досягнення балансу між силами конфлікту та консенсусу.
Політичний конфлікт — це протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого розвитку суспільства.
Суб’єктами політичних конфліктів виступають індивіди, малі й великі соціальні групи, організовані в соціально-політичні організації та рухи. Особливо гострих форм політичні конфлікти набувають у кризові й перехідні періоди розвитку суспільства та людства.
В основі політичних конфліктів лежать глибокі розходження між різними політичними системами, державами, партіями, політичними лідерами, основу яких складає відмінність, неспівпадання, а часом і непримиренність різних політичних орієнтацій. Вони виникають за умов, коли відсутні або блокуються можливості послаблення політичного напруження. Причиною ж їх виникнення можуть бути будь-які вчинки чи прийняті рішення протидіючих сторін.
Зупинимось на характеристиці основних політичних конфліктів і криз.
1. Конфлікти міжсистемного характеру являють собою суперечливі відносини між різними соціально-економічними, суспільно-політичними формаціями, системами розвитку суспільства, зокрема, між капіталістичною та соціалістичною. Яскравим прикладом такого конфлікту була холодна війна (1945 — 1990) між цими політичними системами в економічній, військово-політичній, ідеологічній та інших сферах. Небезпека таких конфліктів полягає в тому, що вони можуть призвести до соціальної катастрофи на планеті.
2. Регіональні конфлікти проявляються в гострій формі протиріч політичного, економічного, ідеологічного характеру між окремими групами держав. Їх небезпека полягає в тому, що вони можуть призвести до нестабільності міжнародної ситуації в усьому світі, навіть до виникнення світових воєн. (Близький Схід). Це трапляється тому, що у їх розв’язання, як правило, втручаються «треті сторони».
3. Міждержавні конфлікти можуть виникнути як на воєнній, так і на іншій основі («митні війни», «фінансові війни», зовнішньополітичної акції та демарші) Причинами їх виникнення є порушення тих чи інших державних інтересів кожної з конфліктуючих сторін, що базуються на загальнонаціональній основі, а також інтересів правлячих кіл цих держав. Вони найчастіше проявляються у локальних війнах (арабо-ізраїльський військовий конфлікт, ірано-іракська війна, агресія Ірака проти Кувейту, військовий конфлікт між Аргентиною та Англією через Фолклендські (Мальвінські) острови, війна США проти Іраку).
4. Внутрішньодержавні конфлікти обумовлені різними і інтере-сами своїх суб’єктів, особливо у питаннях, кадрової політики. Політик-ні конфлікти всередині держави поділяться на міжкласові, міжпартійні, внутріпартійні, міжнаціональні, міжконфесійні, міжособистісні.
1. Міжкласові конфлікти виявляються в різних формах класової боротьби, яка за визначенням французьких вчених періоду Реставрації О.Трьєррі, Ф.Гізо, Ф.Мін’є та німецьких – К.Маркса і Ф.Енгельса, є основним змістом історії. Ця боротьба призводить до її найвищого прояву-соціальної революції, в результаті чого здійснюється перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, більш прогресивної.
Як свідчить досвід розвитку міжкласових стосунків, у ХХ ст., особливо у другій його половині, класова боротьба є рушійною силою історії, головним чином, на доіндустріальних етапах суспільного розвитку. В сучасному індустріальному суспільстві соціально-економічне становище робітничого класу істотно поліпшилось, що дозволяє уникати найгостріших форм прояву й розв’язання міжкласових конфліктів – повстань, громадянських війн, революцій. Тут на перший план висуваються завдання досягнення в суспільстві соціальної злагоди, пошук компромісних форм і засобів розв’язання міжкласових суперечностей за допомогою політики соціального партнерства.
Проте це не означає, що в суспільстві з ринковою економікою зникли міжкласові суперечності, а класова боротьба залишилася даниною історії. Наявність у суспільстві класів власників виробництва і найманих працівників, зайнятих на підприємствах, що є приватною власністю, означає існування суперечностей які, внаслідок певних обставин, можуть розв’язуватись у вигляді революцій, повстань, страйків, путчів, переворотів, актів громадянської непокори.--PAGE_BREAK--
а) Революція (від лат. revolution– поворот, переворот) – одна з моделей кризового розвитку політичних конфліктів. Революція — це докорінні якісні зміни у розвитку суспільства, засобів виробництва, різних галузей знань. Революції виникають і здійснюються як результат накопичення суперечностей у процесі еволюційного розвитку, котрі розв’язуються переворотом, стрибком, різкими змінами.
Політична революція – це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і різкої зміни політичного життя суспільства. Всі політичні революції (а вони бувають антиімперіалістичні, буржуазні, буржуазно-демократичні, народні, соціалістичні) в процесі їх підготовки та здійснення ставлять за мету утвердження — влади народу.
б) Повстання – масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного і релігійного гноблення. Найбільш гостра форма повстання – збройне повстання. Повстання характеризується тим, що панівні класи не віддають владу без опору, вдаються до насильства.
в) Політичний страйк є найвищою формою страйкового руху. Він виявляється у колективній відмові продовжувати роботу аж до задоволення висунутих страйкарями політичних вимог. Політичний страйк може супроводжуватись демонстраціями, сутичками з урядовими військами, поліцією чи міліцією. Страйки бувають локальними і загальними, національними і міжнародними.
г) Путч – це специфічна форма збройної боротьби за владу, що спирається на військових, частину армії, які виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом тиску на уряд на підтримку вимог його відставки і передачі влади військовим. Характерним для путчу є прагнення поставити армію у привілейоване становище в суспільстві і забезпечити тим її лояльність до нової влади.
д) Переворот – це насильницький перехід політичного управління до рук представників армії. Характер перевороту, його спрямованість залежить від того, які сили – прогресивні чи реакційні — і з якою метою його здійснюють, інтереси якого саме класу виражають.
ж) Громадянська непокора – насильницький виступ певної соціальної групи або партії проти суспільно-політичного порядку. Громадянська непокора дістає свій вияв у мітингах, демонстраціях, політичних страйках, перекритті доріг, залізничних колій тощо.
Досвід суспільних перетворень у колишніх соціалістичних країнах свідчить, що руйнівними за своїми соціально-економічними наслідками можуть бути й, так звані радикальні реформи, якщо вони здійснюються без наукового обґрунтування, у формі соціальних експериментів, методом спроб і помилок на догоду лише певним соціальним і політичним силам і не мають загальної підтримки в суспільстві.
2. Широкої гостроти в сучасному світі набувають міжетнічні конфлікти. Їх причини слід шукати в історії етнічних спільнот та відносин між ними, в національній свідомості, традиціях, ідеологічних стереотипах, що переходять з покоління в покоління. Найчастіше етнонаціональні конфлікти проявляються в тенденції до суверенізації великих і малих етнічних спільнот з метою створення незалежної держави.
В кожній країні міжетнічні суперечності виявляються по-різному: вони є неоднаковими за масштабами, гостротою і наслідками. Однак вони мають чимало спільних рис логіку свого розвитку. Конфлікти часто починаються з постановки та обговорення проблеми національної мови, культури. Згодом вимоги переходять у політичну площину, переростаючи в статусні домагання, територіальні претензії і закінчуються кривавими конфліктами. Дуже важливо своєчасно виявляти міжетнічні суперечності, навчитися їх цивілізовано розв’язувати.
3. Досить поширеними є міжпартійні та внутріпартійні конфлікти, поскільки багатопрартійність як явище внутріполітичного життя суспільства і як прояв політичного плюралізму не тільки не виключає, а навіть передбачає їх ймовірність. Найчастіше такі конфлікти проявляються у період проведення виборчих компаній.
4. Міжособистісні конфлікти мають місце як між представниками різних політичних течій, так і між членами однієї і тієї ж політичної партії, основою яких є зіткнення власних амбіцій та політичного безкультур’я. З міжособистісних вони можуть швидко перетворитися у міжгрупові, втягуючи в свою орбіту значні маси людей.
Про це, зокрема, свідчать вересневі події 2005 року, коли міжособистісні конфлікти між представниками владної команди Прем’єр-Міністром України Ю.Тимошенко і секретарем Ради національної безпеки Петром Порошенко, сутність яких була оприлюднена ексдержавним секретарем Олександром Зінченко та іншими політиками, призвели до глибокої політичної кризи в державі, в т.ч. і до відставки уряду та звільнення з посади секретаря РНБУ, інших представників влади, що негативно позначилось на іміджі України.
Найвищим ступенем конфліктних ситуацій є „криза” – (від грецьк. krisis – переломний момент) – різкий, крутий перелом.
Розглядаються різні види криз: політичні, урядові, парламентські, внутріпартійні, сутність яких полягає у наступному:
Політична криза – це такий стан політичної системи суспільства, коли тимчасово призупиняється або взагалі припиняється функціонування окремих елементів або інститутів політичної системи; коли втрачено довіру до своїх політичних і державних лідерів, які надалі неспроможні вирішувати існуючі в державі проблеми, пов’язані з подальшим розвитком економіки, соціальної сфери та культури.
Політичні кризи проходять ряд етапів: а) передкризовий стан суспільства або його політичної системи, який полягає у розвитку конфліктних ситуацій до такого ступеню, коли вони вже не можуть бути розв’язані шляхом досягнення політичного компромісу; б) виникнення кризи, що виражається в неспроможності владних структур вирішувати існуючі в суспільстві проблеми політичними методами, що характерно для нормального функціонування політичної системи; в) розвиток і загострення кризи, ознакою чого є повний розпад відповідних політичних структур, посилення їх недієздатності, що призводить до повного безвластя та безгосподарності.
У виникненні політичної кризи неабияку роль відіграє відчуження народних мас від держави, органів державної влади, місцевого самоврядування; низький рівень громадської самосвідомості мас, незадовільна інформованість їх про реальний стан справ; високий рівень активності опозиційних структур; позиція засобів масової інформації; нерішучість та некомпетентність відповідальних осіб.
Політичні кризи можуть набувати різних форм (відставка уряду, розпуск парламенту, запровадження надзвичайного стану).
Урядова криза визначається ситуацією, коли даний уряд за різних причин надалі неспроможний вирішувати поставлені перед ним питання. В такому випадку — шляхом вотуму недовіри з боку парламенту або за власною ініціативою його членів (в залежності від конституційних норм країни) уряд подає у відставку.
Парламентська криза виникає в результаті розпуску або саморозпуску парламенту за умов, передбачених Конституцією.
Визначальним для криз політичних партій є створення ситуації, коли політична партія (як правляча, так і опозиційна) втрачає свої соціально-політичні ідеали, програмні цілі, орієнтири, авторитет і вплив серед мас. Криза настає за наявності відриву партійних лідерів від життя та інтересів мас; при порушенні єдності членів партії з основних світоглядних питань, при відсутності партійної дисципліни, а також при компрометації партійних, моральних принципів партійними лідерами.
Катастрофа політична ( від грецьк. katastrophe – переворот, загибель) – екстремальна форма стану політичного життя суспільства, що є результатом різкого загострення політичної та економічної кризи, краху існуючих владних структур.
Соціально-політична катастрофа тягне за собою вкрай важкі наслідки не тільки для політичного життя, але й для самого існування тієї чи іншої політичної системи. Причинами соціально-політичних катастроф є провали в політиці правлячих кіл, серйозні помилки політиків, допущені в процесі керівництва державою і суспільством; конфліктні і кризові ситуації в усьому суспільстві, викликані розвалом економіки, міжнаціональними конфліктами, масовим ростом злочинності, правовим нігілізмом, соціальною беззахисністю громадян.
При такій ситуації, як правило, правомірним є введення надзвичайного стану, головною метою якого є забезпечення громадського порядку і безпеки громадян шляхом посилення діяльності органів влади та громадськості задля збереження законності й уникнення масових заворушень і актів насильства.
Введення надзвичайного стану в кожній країні є прерогативою вищих державних органів. В Україні, наприклад, правові норми введення надзвичайного стану визначено Законом України від 16 березня 2000 р. „Про правовий режим надзвичайного стану”.
Доцільність введення надзвичайного стану в окремих критичних ситуаціях можна проілюструвати на прикладі Республіки Польща, коли у 1980-1981роках. тут склалась надзвичайно складна політична ситуація, і, за рішенням країн соціалістичної співдружності, в кінці грудня 1981року передбачалось введення військ Варшавського договору – СРСР, НДР, Чехословаччини. Однак, днем раніше, 13 грудня, Президент Польщі генерал Ярузельський оголосив у країні над звичайний стан, самостійно вжив необхідних заходів щодо стабілізації ситуації і цим врятував свою країну від неминучої катастрофи.
Як бачимо, політичні конфлікти і кризи бувають різних видів. Вони негативно впливають на авторитет і функціонування владних структур різних рівнів, створюють загрозу існуючій політичній системі, приносять чимало незручностей громадянам. В той же час політичні конфлікти виконують і позитивні функції, даючи змогу конфліктуючим групам суспільства і влади інформувати громадськість про свої інтереси та потреби, стимулюють позитивні зміни в суспільстві, виступають постійнодіючими формами його подальшого розвитку.
2. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ В УКРАЇНІ,ЇХ ПРИРОДА ТА ХАРАКТЕРИСТИКА
Характеризуючи сучасний розвиток нашої держави і суспільства, практично всі без винятку – як політики, так і науковці, як праві, так і ліві, — вказують на значне затягування перехідного процесу становлення цивілізованої, демократичної політичної системи в Україні, що породжує підвищений рівень суспільно-політичної конфліктності.
Нинішній етап розвитку України супроводжується постійними конфліктами між виконавчою та законодавчою владою, партіями і рухами, окремими політичними лідерами, фракціями в парламенті, апаратом президента і апаратом уряду, між місцевою і центральною владою, а також владою і різними прошарками населення тощо.    продолжение
--PAGE_BREAK--
1. Одним із найскладніших політичних конфліктів у нашому суспільстві є суперечність між двома соціальними групами, які можна умовно визначити поняттям „реформатори” та „консерватори”, тобто між тими, хто ідеалізує наше минуле і критикує сьогодення. Шлях до розв’язання цього конфлікту лежить у подальшій стабілізації, демократизації та гармонізації суспільства, створенні правової держави, підвищенні матеріального та духовного рівня життя широких верств населення.
2.Загальною загрозою політичній стабільності залишається складна ситуація в економіці України. Стагнація виробництва, зростання тіньової економіки, корупції, підвищення цін на промислові та продовольчі товари, зниження купівельної спроможності населення, зростання бідності, неприхована заклопотаність багатьох „публічних політиків” власним облаштуванням, призводять до нагромадження нерозв’язаних проблем і викликають незадоволення народних мас політикою владних структур.
Все це спричиняє конфлікти, перш за все, у виробничій сфері: з питань заробітної плати, техніки безпеки, соціальних послуг, недемократичності управління. Такі конфлікти породжують мітинги, пікети, страйки, випуск продукції без її відвантаження замовникам.
Значними чинниками дестабілізаційних процесів в Україні є напружені відносини між Президентом, Урядом і Верховною Радою, більшістю та опозицією в парламенті, політичне протистояння між «лівими» та «правими», головною причиною якого є розмаїтість політичних та ідеологічних симпатій електоральних груп, якими ці сили підтримуються.
Особливу увагу слід звернути на політичний конфлікт в українському суспільстві, який виник у результаті підготовки та проведення президентських виборів – 2004 р., внаслідок чого (хоча нам не хотілося б це визнавати) Україна, по суті, поділена на „Схід” і „Захід” – прихильників В.Ющенка і В.Януковича. Порушення виборчого законодавства, фальшування виборів призвели до зростання політичної напруги в суспільстві, проведення третього туру президентських виборів, створення такої політичної ситуації в державі, яка породила серйозні конфлікти та нестабільність у країні.
З повною силою вони проявилися у зв’язку із прийняттям Президентом України В.Ющенко рішення про розпуск парламенту (таких Указів було декілька) та проведення у вересні 2007 р. дострокових парламентських виборів, що призвело до значного погіршення політичні ситуації в країні.
Неабияким фактором конфліктогенної ситуації в Україні є також напруга між елементами ланцюга „регіон — центр — регіон”, тобто конкуренція між регіональними, політичними і фінансово-промисловими елітами за здійснення впливу на прийняття рішень центром. Головні причини виникнення напруги між ними пов’язані з розподілом фінансових і матеріальних ресурсів, рівнем впливу тіньової економіки й криміналітету на прийняття політичних рішень.
3. На шляху відродження України серйозні перешкоди становлять міжконфесійні конфлікти. Така бажана для нашого суспільства внутрішня стабільність порушується ворожнечею між церквами, ієрархами, священиками, віруючими. Спектр їх протистояння досить високий: боротьба за храми, майно, лідерство, сфери впливу.
Мова в даному випадку йде, в першу чергу, про серйозні конфлікти всередині православ’я – розкол Української Православної Церкви на прихильників Київського патріархату (УПЦ-КП) і Московського, основною причиною якого є неоднакова реакція на національне відродження та українізацію церкви.Даний релігійний конфлікт має багатоплановий характер і проявляється як на політичному, так і на богословсько-ієрархічному та побутовому рівнях.
Політичні партії, рухи, організації, окремі діячі вважають у тій чи іншій релігії, церкві свою опору, залучають віруючих до членства у своїх лавах. За таких умов церкві важко залишатися поза політикою. Міжцерковний конфлікт проявляється також на богословському рівні. Кожна із церков устами своїх богословів теоретично обґрунтовує свою роль і місце в історії українського народу, доводить своє право на лідерство в сучасному процесі національного відродження.
Міжцерковний конфлікт на побутовому рівні знаходить вияв у взаємному нетерпимому ставленні віруючих одних конфесій, церков до послідовників інших, відвертій ворожнечі між ними. Міжцерковний конфлікт на рівні буденної релігійної свідомості – це одна з форм найбільш масового протистояння людей у суспільстві, яка призводить до порушення громадського спокою, створює напругу у певному регіоні, області, населеному пункті.
4. Серед політичних конфліктів важливу роль відіграють суперечності на національній основі. За оцінками міжнародних та вітчизняних експертів, національна політика України протягом останніх років була привабливою для багатьох, зокрема сусідніх, країн як така, що забезпечувала належний спокій в державі, хоча нерозв’язаних питань залишилося чимало.
Найбільш конфліктогенною ситуацією на національній основі в Україні є кримськотатарська. Вона породжує цілий „букет” невирішених проблем, а саме: проблему історичного плану (досі не вирішено, хто нестиме відповідальність за депортацію кримських татар і як ставити питання про матеріальну та моральну компенсацію за понесені збитки); проблему відсутності матеріальних і фінансових ресурсів для забезпечення переселення та облаштування; проблему доступу кримських татар до землі на півострові, тенденції анклавізації при розселенні кримськотатарської спільноти; комплекс проблем політичного характеру (певна закритість кримськотатарських громадсько-політичних організацій, негативне ставлення місцевого населення і влади до претензій з боку кримськотатарської спільноти).
Нині ситуація на півострові певною мірою контролюється. Цьому, зокрема, сприяє відсутність відкритих проявів ісламського фундаменталізму у кримськотатарському середовищі, певне дистанціювання кримських татар від місцевого криміналітету. Однак загроза виникнення міжнаціонального конфлікту у Криму залишається.
Важливими чинниками, що впливають на збереження конфліктогенності у політичній сфері, є мовні проблеми. Йдеться, зокрема, про конфлікти з приводу надання російській мові статусу державної, які вимагають законодавчого вирішення.
3. ОСНОВНІ ПІДХОДИ І МЕТОДИ ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТІВ
Для того, щоб уникнути появи і розвитку конфліктно-кризових ситуацій, дуже важливо вчасно знаходити шляхи до їх запобігання та розв’язання. У зв’язку з цим, варто, в першу чергу, подбати про підготовку кометентних спеціалістів, здатних виконувати завдання з врегулювання конфліктів та запобігання соціальних катастроф, передусім, політичними методами. Тут на перше місце висувається вміння аналізувати політичні події, виявляти протидіючі сторони; володіти необхідними статистичними даними та даними соціологічних досліджень; уміти аналізувати телепередачі, періодичну пресу, листівки, лозунги, які виражають інтереси протидіючих сторін.
Для конфліктуючих сторін принциповим питанням є визначення динаміки конфлікту, яка у загальних рисах виглядає так: 1) перед — конфліктна ситуація, тобто латентна (закрита) фаза, коли є розбіжність інтересів, але зовнішні прояви відсутні; 2) початок конфлікту – коли розбіжність інтересів відкрито проявляється у певних діях супротивників, стає фактом; 3) загострення конфлікту – коли сторони починають використовувати весь можливий за певних умов арсенал засобів; 4) подолання конфлікту – коли одна сторона, більш сильна, здобуває перевагу, або ж сторони приходять до взаємної згоди.
З метою локалізації конфліктів дуже важливо вдало вибрати способи і стиль поведінки учасників їх розв’язання. Зупинимось на характеристиці чотирьох основних таких підходів: 1) морально-правовий; 2) примусово-переговорний; 3) силовий; 4) ідеалістичний:
В основі морально-правового (нормативного підходу) – лежить принцип врегулювання будь-якого конфлікту з допомогою легітимних, нині діючих правових і моральних норм;
примусово-переговорного (реалістичного підходу) – при використані головною діючою особою виступає сильніша (панівна) сторона, тут відбувається торг, який довготривалої стабільності не приносить, а результати переговорів є тимчасовими;
силовий підхід передбачає насильницький спосіб вирішення конфліктів. Така перемога має перехідний характер. Таке розв’язання конфліктів викликає опір і осуд широкого загалу суспільства;
ідеалістичний підхід має місце, коли зацікавлені сторони встановлюють прийнятні для всіх взаємовідносини, домагаючись при цьому порозуміння зі своїми політичними противниками шляхом взаємних поступок. В політологічній науці такий метод визначається терміном „компроміс” (від лат. compromissum – угода, згода) і вважається найкращим способом розв’язання конфліктів.
Досить поширеним підходом до розв’язання конфліктів є консенсус ( від лат. consensus – одностайність), що означає згоду між суб’єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх соціальних та політичних груп суспільства; прийняття рішень без голосування за виявленням всезагальної згоди.
Особливої уваги при розв’язанні конфліктних ситуацій заслуговують питання вибору стилю поведінки сторін. Їх, безперечно, є чимало, однак звернімо нашу увагу лише на декілька типів, а саме: ухилення, пристосування, співробітництво.
а) Ухилення — це заперечення наявності конфлікту, відмова брати на себе відповідальність за прийняття будь-яких рішень; спроби вийти з ситуації, нічим не поступаючись і не відстоюючи своїх інтересів; утримання від суперечок, дискусій, заперечень опоненту.
б) Пристосування — цей тип поведінки можна назвати жертовністю і готовністю до вчинків усупереч власним інтересам; коли одна сторона, бажаючи уникнути обговорення спірних питань, погоджується з вимогами, претензіями свого партнера, замовчує розбіжності.
в) Співробітництво – означає пошук альтернативи, яка повністю задовольняє інтереси обох сторін; характеризується спільним і відвертим аналізом розбіжностей. Відповідальність і виконання прийнятих рішень розподіляються за взаємною згодою.
Існує чимало форм і методів подолання конфліктів, серед яких найбільш поширеними є: відкладання, посередництво та переговори.
Метод відкладання використовується на початковому, передконфліктному етапі, коли конфліктна ситуація лише назріває. Цей метод є досить поширеним, однак малоефективним, оскільки новий конфлікт може спалахнути в будь-який час з новою силою.
Метод посередництва застосовується на будь-якому етапі конфліктної ситуації, особливо на етапі її загострення. У ролі посередників можуть виступати особи, яким певна організація доручила ввійти у контакт з конфліктуючими сторонами; установа, яка за родом своєї діяльності покликана розв’язувати конфліктні ситуації (арбітраж); держава, що має найбільше можливостей (закони матеріальну базу, авторитет) для вирішення наявних суперечностей.
Метод переговорів – є найбільш результативним та надійним порівняно з іншими, оскільки він може використовуватись на всіх етапах розвитку конфлікту і завершується, як правило, прийняттям рішень, що влаштовують обидві конфліктуючі сторони.
Заслуговує на увагу проблема вибору оптимальної процедури для вирішення конфліктів та криз. Зауважимо, що для цього існують спеціальні конфліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадські суди, різноманітне судочинство.
Окремо варто сказати про тероризм, як один із найбільш нецивілізованих методів розв’язання політичних конфліктів.
Поняття тероризм походить від слова терор (лат. terror– страх, жах, жахливість). Саме ця обставина і визначає терор як особливу форму політичного насильства, один із найнецивілізованіших та найменш ефективних методів розв’язання конфліктів.
Тероризм як явище людського життя відомий давно. Ще в I ст. нашої ери в Іудеї діяла секта сикаріїв (сика – кинджал або короткий меч), що знищувала представників єврейської знаті, які співпрацювали з римлянами. В середні віки представники мусульманської секти оссошафінів убивали префектів і халіфів. У ці часи політичний терор практикували таємні товариства в Індії та Китаї.
У 1848 р. німецький радикал Карл Гейнцен, якого вважають основоположником теорії сучасного тероризму, доводив, що застосування вбивства не заборонено в політичній боротьбі, і що фізична ліквідація тисяч людей може бути виправдана, виходячи з „вищих інтересів” людства.
Нічого не змінилося в природі тероризму і в ХХI столітті. Більше того, відбувається перенесення тероризму на державний рівень, чого людство раніше не знало. Крім державного, тероризм може бути опозиційним, консервативним, революційним, релігійним, націоналістичним. Однак у переважній більшості він є малоефективним методом розв’язання конфліктних політичних ситуацій та криз і вимагає якнайшвидшого засудження людством.