Політичнийрежим як сукупність засобів і методів здійснення влади в суспільстві
Політична система зв'язана із середовищем, у якій вонафункціонує й розвивається. Мова йде про способи реалізації влади, сукупностіприйомів, коштів і методів, за допомогою яких вона здійснюється.
Політична історія людства переконливо свідчить:домінуючою тенденцією розвитку цивілізації є поступова демократизаціягромадського життя.
Політичний режим. Це поняття є об'єктом тривалихдискусій у політології. Звернемося до визначення цієї категорії. Політичнийрежим являє собою сукупність засобів і методів, за допомогою яких правлячий клас(або група класів) здійснює своє економічне й політичне панування, свою владу всуспільстві. І ще: політичний режим є середовищем і умовами політичного життясуспільства, інакше кажучи, що відповідає політичним кліматом, що існує всуспільстві на даному етапі історичного розвитку.
Таким чином, можна затверджувати, що в основікласифікації політичних режимів, що дають сучасні політологи, лежить принципподілу влади, багатопартійність, наявність легальної опозиції, принципи взаєминцивільного суспільства з державою.
Насамперед про тоталітарний режим. Термін«тоталітаризм» походить від новолатинських слів alitas — повнота, цілісність іalis — весь, цілий, загальний. Поняття тоталітаризм було уведено в 20-х рокахзакордонними й вітчизняними політологами.
Теорія тоталітаризму йде своїми коріннями в древнічаси, але в струнку систему вона оформилася тільки в 40-- 50-х роках нинішньогосторіччя. Перші теоретичні дослідження із проблем тоталітаризму — праці Ф.Хайка «Дорога до рабства» (1944) і X. Арендт «Джерела тоталітаризму» (1951), атакож спільна робота К. Фрідріха й 3. Бжезинського «Тоталітарна диктатура йдемократія» (1956). «Тоталітаризм — це політичний спосіб організації громадськогожиття, що характеризується всеосяжним контролем з боку влади над суспільством іособистістю, підпорядкуванням всієї суспільної системи колективним цілям іофіційній ідеології».
Таким чином, тоталітаризм — це певний тип політичної йсуспільної системи, що відповідає політичний режим. Що стосується узагальненоговизначення цього суспільного лада, то тоталітарний режим (або тоталітаризм) — це державно-політичний устрій суспільства, основу якого становлять сильнаособистість (культ, диктатура особистості), що характеризується повним(тотальним) контролем держави над всіма сферами життя суспільства. Тоталітаризм- найбільш витончена форма авторитаризму
Тоталітарному режиму властивий контроль однієїполітичної організації (партії-держави) над політикою, економікою, соціальними,духовної сферами суспільства. На чолі цієї політичної організації коштуєодноособовий харизматичний (особистість, що володіє гіпнотичним впливом наоточення), нікому не підзвітний лідер. При тоталітарному режимі здійснюєтьсяпряме політичне реформування економіки. Основним інститутом партії-держави єполітична поліція з її практикою масових репресій. Передумови тоталітаризмудосить різноманітні. Це індустріальна стадія суспільного розвитку; появамонополій і їхнє зрощення з державою; поширення колективистсько-механічноїсвідомості й світогляду, гостра соціально-економічна криза, що підсилюєневдоволення населення.
Історичний досвід свідчить, що тоталітарний режимвиникає в умовах, коли перед країною встають виняткові завдання, для рішенняяких необхідні надзвичайна мобілізація й концентрація зусиль усього населення,що підтримує цей режим і проявляє готовність до значних жертв. Саме так було йв Італії в 20-х роках, коли країна опинилася в складній соціально-політичнійситуації, і в Німеччині, коли після поразки у світовій війні країну охопивглибоку економічну кризу. У такому ж положенні (бути або не бути) перебувавнаприкінці 20-х — початку 30-х років і Радянський Союз.
Однієї з різновидів тоталітарного режиму є фашизм (відпанцира. «fascio», італ. «fascismo» — пучок, зв'язування, об'єднання). Головнегасло фашизму — кооперативна єдність нації, що засновано на спільності крові,раси, гарантом чого, у свою чергу, виступає фашистська держава. Уперше фашизмбув установлений в Італії в 1922 році. Режим Муссоліні прагнув відродити величРимської імперії, установити тверду державну владу, яка б організувала всесуспільство для втілення історичної мети національного відродження. Основоюфашизму виступає державна партія, що наділяє уряд необмеженою владою.
Іншим різновидом тоталітарного режиму єнаціонал-соціалізм, що голосно заявив про себе в Німеччині в 1933 році. Йомувластиві всі риси тоталітарного режиму. Націонал-соціалізм те саме що фашизм.Провідне місце в концепції націонал-соціалізму займає нації, національна йрасова ненависть, національна й расова перевага. Головна мета — поневоленняінших народів, світове панування.
Наступний різновид тоталітарного режиму — військово-бюрократичний комуністичний режим, якому властиві: єдина партія начолі з харизматичним вождем; офіційна ідеологія; монополія держави на засобимасової інформації; мілітаризація суспільства; особлива система насильства йтерору; жорстко централізована система керування економікою. Це — радянськийрежим часів І. Сталіна, режим Мао Цзедуна в Китаї, режим Пол Поту в Кампучії.
У свій час проходила гостра дискусія (яка не закінченай у цей час) про тотожність тоталітарного режиму в Італії, Німеччині йРадянському Союзі. Зокрема, німецький історик Е. Нольтке вважає, що комунізм інацизм як політичні плини по суті однакові й відрізняються тільки в нюансах.Французький історик Ф. Фюре в книзі «Минуле однієї ілюзії» затверджує:«Більшовизм і фашизм виникли один за одним, породжували й успадковували одинодного, боролися один з одним, але спочатку вони народилися в однакових умовах:в умовах війни; вони — породження однієї історії». І далі: «Більшовизм і фашизмяк широко політичні пристрасті знайшли своє втілення в неординарнихособистостях… Виключимо з історії особистість Леніна й не буде Жовтня 1917.Заберемо Муссоліні — і післявоєнна Італія піде іншим курсом. Гітлер, керуючисьпагубним бажанням автономії, початків втілювати в життя програму «Майн кампф».Те ж можна сказати й про четвертого диктатора, Сталіна, без якого не було б соціалізмув окремо взятій країні, а виходить, і «сталінизма».
Однак правда складається й у тім, що завдання, яківстали перед державами, методи їхньої реалізації були різними, відрізнялися йідеології. В А. Зинов'єва читаємо: «Як би не прагнули антикомуністи ототожнитикомунізм із націонал-соціалізмом гітлерівської Німеччини, мир поставився доцього без особливої наснаги. Уже надто грубої виявляєте тут фальсифікаціяісторії».
Як відомо, фашистські режими в Італії й Німеччинівиходили з необхідності реформувати й, зрештою зміцнити влада монополістичноїбуржуазії, що підтримувала ці режими. Нацизм своїм приходом до владизобов'язаний монополістичному капіталу, основною соціальною базою фашизму буладрібна буржуазія. В основі фашистської ідеології — перекручена інтерпретаціяфілософії життя, зокрема ницшеанської ідеї надлюдини, що була поставлена наслужбу расизму й геноциду, культу привілейованих націй, який повинні бутипринесені в жертву всіх інших націй. Цими основними принципами визначалася яквнутрішня (соціальна демагогія, масові репресії, концентраційні табори), так ізовнішня (знищення й перетворення в рабство всього людства заради процвітанняоднієї націй) політика. При цьому Гітлер лічений: «… боротьба за світовепанування відбувається між двома націями: між німцями і євреями. Все інше — обман зору».
Цікавий факт: в 1939 році Гітлер направив у Москву зРиббентропом особистого фотографа Хоффмана, «щоб той зняв із близької відстанімочки вух більшовицького вождя, по яких Гітлер сподівався визначити, чи тече вжилах Сталіна єврейська кров (якщо вони притиснуті до черепа — єврей, а якщонемає — арієць). З полегшенням Гітлер визнав, що Сталін витримав тест і не єєвреєм».
У Радянському Союзі в той час стояло завданнязатвердити суспільного лада на основі ліквідації приватної власності на засобивиробництва й звільнення трудящих від гніта капіталу. Провідними принципамикомуністичної ідеології були рівність, колективізм, соціальна справедливість,інтернаціоналізм. Цими принципами визначалася й внутрішня (побудовабезкласового суспільства, ліквідація розходжень між містом і селом, розумовою йфізичною працею), і зовнішня (перемога світової революції) поли тику. У країнібула проведена грандіозна індустріалізація, високого рівня досягли наука,утворення, культура, освоєння космосу, задовольнялися елементарні життєвіпотреби більшості людей. Держава, його народ зломили гітлерівську агресію. Нажаль, здійснювалося все це протягом значного періоду розвитку суспільстваметодами, які придбали грубий, жорстокий характер. Капіталістичні формивідчуження були замінені новими, праця так і не перетворився в першу життєвунеобхідність, а залишилися засобами для існування, до абсурду із трагічниминаслідками була доведена ідея класової боротьби.
На нашу думку, варто диференційовано підходити дохарактеристиці тоталітарного суспільного лада в Радянському Союзі протягомусього його існування. Звичайно ж, час воєнного комунізму, весь сталінськийперіод можна охарактеризувати як тоталітарний. Період, коли у влади був М. С. Хрущов,устрій скоріше можна визначити як авторитарний режим. Як відзначав професорКаліфорнійського університету Р. Андерсон, «півголосний осуд Хрущовим репресійпроти його соратників-комуністів стало кульмінаційним пунктом процесу демонтажуполіцейської держави в державі, що бере свій початок з 1953 року...». И ще:«Погляд на радянське суспільство як на тоталітарне спричиняється надмірнуготовність принести в жертву багато хто з його досягнень».
Що стосується авторитарного режиму (синонім — авторитаризм), те це — «державно-політичний устрій суспільства, основою якого єсильна особиста диктатура». Авторитаризм є перехідним від тоталітаризму додемократизму й має ряд відмінностей від тоталітаризму. По-перше, більше певноїбачиться мета в перебудові суспільного устрою. По-друге, помітне прагнення хочаб за формою зберегти демократичні атрибути влади: парламент, партії, опозицію.По-третє, всіма повноваженнями наділяється держава як надкласовий верховнийарбітр. По-четверте, обирає тактику вибіркового терору, заснованого назалякуванні опозиції.
Авторитаризм має властиві тільки даному режимувідмінності:.носієм влади є одна людина або група людей; авторитаризмувластива необмежена влада, її непідконтрольність громадянам; авторитарний режимопирається на чинність, коли це необхідно, може продемонструвати її наявність;авторитаризм монополізує владу й політику, опозиція існує умовно; авторитаризмобмежено, втручається в економіку; кадри призначаються зверху, при цьомуперевага віддається особистим симпатіям і відданості вождеві.
Як свідчить історичний досвід, авторитарний режим, якправило, виникає тоді, коли на порядок денний ставиться необхідність рішенняпроблем модернізації економіки, прискорення темпів розвитку країни. За такихумов політичні права й волі громадян, діяльність суспільно-політичних об'єднаньі опозиції обмежені. Законодавча влада фактично підкоряється виконавчої, котразосереджується в руках глави держави. Поєднуються централізовано-планові йринкові основи в розвитку економіки. При авторитаризмі правляча елітанеоднорідна й опирається на блок політичних чинностей, які хоча й різні, алемають загальну зацікавленість у збереженні авторитарної влади.
Слід зазначити, що при відповідних умовах авторитарнийрежим може вивести суспільство з економічної кризи, створити передумови длярозвитку демократії й формування правової держави й цивільного суспільства.
Інтерес до авторитарних форм влади значно підвищивсянаприкінці 80 — початку 90-х років нинішнього сторіччя у зв'язку з ліквідацієютоталітарного режиму в Радянському Союзі, країнах Центральної й Східної Європи.У більшості цих держав затвердилися авторитарні режими, що орієнтуються вмайбутньому на формування демократичного устрою.
У сучасній політичній мові термін демократія — один знайпоширеніших і багатозначних. Як відомо, демократія в перекладі із грецького- це народовладдя («demos» — народ і «krattion» — панування).
Сучасне пояснення терміна «демократія» насампередвикористовується для визначення типу держави й політичної системи в цілому, таксамо, як «тоталітаризм» і «авторитаризм». На відміну від тоталітаризму йавторитаризму, демократичний режим — це «такий державно-політичний устрійсуспільства, управлінські функції в якому ґрунтуються на визнанні народу якджерела влади його праві брати участь у рішенні державних справ у з'єднанні ізшироким колом цивільних прав і обов'язків».
Поняття «демократія» використовується також длявизначення форми устрою якої-небудь організації, що заснована на принципахрівноправності її членів, періодичності вибором органів керування, прийняттірішень у них більшістю голосів. У цьому випадку мова йде про партійні,профспілкові, виробничі демократії.
Термін «демократія» розглядається як заснований навідповідних цінностях ідеал суспільного устрою. До таких цінностей ставлятьсяволя, рівність, права людину, народний суверенітет, участь громадян укеруванні. І нарешті, поняття «демократія» тлумачиться як соціальний рух завідповідні світоглядні цінності (соціал-демократи, християнські демократи,ліберали). У політичній науці існує два методологічних підходи до демократії:нормативний і описово-емпіричний (дескриптивний).
Нормативний підхід передбачає конструювання ідеальноїмоделі демократії, обґрунтування її переваг у порівнянні з іншими формамиправління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу.
Описово-емпіричний підхід аналізує демократію в тімвиді, у якому вона існує насправді. На такому підході ґрунтується, зокрема,теорія елітарної демократії.
Реально ці два підходи переплітаються. Їхнє об'єднаннявипливає з первинного розуміння демократії як устрою держави, всієї політичноїсистеми у формі народовладдя.
Чи реально народовладдя? Демократія як народовладдянасправді є утопічним ідеалом, однак зберігає важливе нормативне значення якорієнтир, ціль політичного розвитку суспільства.
Реальна демократія в найкращому разі — влада більшостінад меншостями, а в гіршому — панування добре організованого, що опирається наекономічну, а також інформаційну владу й соціальні привілеї меншостей надбільшістю з його формальної згоди.
Сучасні демократії опираються на цінності лібералізму,виходять із пріоритету прав людини над правами держави, поваги до праваменшостей мати свою думку й відстоювати його, верховенства закону й т.п.
Всі концепції демократії можна розділити на три більшігрупи: колективістські (тоталітарні), індивідуальні (ліберальні), плюралістичні(теорії груп).
В історично першій (античної) формі демократія явнотяжіла до колективістської моделі.
Для античної демократії характерним було фактичнеототожнення народу з більшістю населення, а також необмежена влада більшостінад меншостями. Ця Демократія мала тенденцію переродитися в охлократію — владаюрби, черні, а потім у деспотію.
Спроби здійснення теорії колективістські демократії напрактиці звичайно приводили до тоталітаризму, гнобленню індивідуальної волі,масовому терору. У свій час це відзначав Жан-Жак Руссо: «Якщо хто-небудьвідмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений усеорганізмом, а це означає ні що інше, як те, що його чинністю змушують бутивільним».
Ліберальні концепції демократії, на відміну відколективістських, виділяли особистість із суспільства, визнавали особистістьпервинним, головним джерелом влади, віддавали пріоритет права особистості надправами держави.
Однак ліберальне трактування демократії не єнепогрішним, воно приводить, зокрема, до поглиблення соціальної нерівності йнаростанню соціальних конфліктів що ставить під сумнів саму демократичну формуправління.
Плюралістичні концепції демократії виходять із того щоні народ — складне внутрішнє суперечливе утворення, ні особистість не можутьбути головними рушійним силам політики в демократичній державі. Саме в групі, міжгруповихвідносинах формуються інтереси, ціннісні орієнтації й мотиви політичноїдіяльності індії так. За допомогою групи особистість одержує можливістьполітичного вираження своїх інтересів.
Плюралістичні теорії демократії знаходять визнання йпрактичне застосування в багатьох країнах миру, збігаючись із теорією йпрактикою соціальної держави. Хоча критики плюралістичних теорій демократіївважають, що втручання держави в економічні процеси й сферу розподілу продуктупідриває основи ринкової економіки, звужує рамки цивільного суспільства й тимсамим сприяє посиленню тоталітарних тенденцій.
Більше повне розуміння демократії дає відповідь напитання «Як народ здійснює владу? Хто і як безпосередньо виконує владніфункції, керує державою?».
У цьому контексті демократичні теорії можна розділитина дві групи: безпосередньої й представницької (репрезентативної) демократії.
Перша виходить із того, що в демократичномусуспільстві воля народу й державна влада повинні бути тотожні. Сам народповинен безпосередньо брати участь у прийнятті найбільш важливих політичнихрішень, здійсненні влади. В історії безпосередній характер мала античнадемократія, а також демократії в древньому Києві й Новгороді, ряді іншихміст-держав.
На думку прихильників безпосередньої демократії тількивона являє собою дійсне народовладдя, оскільки забезпечує міцну легітимністьвлади; переборює політичне відчуження громадян, що підвищує стабільністьполітичної системи; розширює за рахунок участі багатьох людей інтелектуальнийпотенціал політичних рішень; забезпечує ефективний контроль над політичнимиінститутами й посадовими особами.
До недоліків безпосередньої демократії варто віднестинизьку в ряді випадків ефективність рішень, які з'являються внаслідокнедостатньої компетенції тих, хто ці рішення приймає.
Прихильники концепції репрезентативної(представницької) демократії виходять із розуміння демократії як компетентногой відповідального перед народом представницького керування. Головний акцентробиться на чіткій реалізації принципу відповідальності на всіх рівнях влади йдержавного керування.
Воля народу не ототожнюється з його прямою участю, авиражається як безпосередньо на виборах, так і делегується депутатам іпредставницьким органам влади. Відносини між народом і його представникамибудуються на основі контролю (участь у виборах), довіри, конституційногообмеження компетенції органів влади й посадових осіб.
Своє специфічне обґрунтування концепціяпредставницької демократії одержала в теорії елітарної демократії. Відповіднодо цієї теорії політична влада належить не всьому народу, а його меншостям — політичній еліті, що править формально від імені народу, що, на думкуприхильників цієї теорії, не може управляти сам собою. Будь-яке керуванняпередбачає розподіл на ті, хто управляє, і тих, ким управляють, тобто — панування деяких над багатьма. Маси повинні мати право періодичного, головнимчином електорального, контролю над складом політичної влади. Слід зазначити, щоостаннім часом переборюється ідеологізований підхід у дослідженні проблемполітичної еліти, коли ця проблема розглядалася тільки в гостро критичнійформі. Опубліковано ряд фундаментальних робіт, де феномен політичної елітирозглядається як відповідна політологічна категорія в його цілісності йсистемності.
Головною перевагою представницької демократії євільний суспільний устрій і висока ефективність у рішенні суспільних завдань.Ефективність представницької демократії забезпечується чітким розподілом праці,високою компетентністю й відповідальністю осіб, які приймають рішення.
Політична система демократичного режимухарактеризується тим, що функції законодавчої, виконавчої судової влади чітковизначені. Парламенту належить виключне право видавати загальнодержавні закони.Виконавчої влади — право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи,накладення вето на закони представницької влади. Суду — право визначативідповідність законів конституції держави. Вибори лідерів на всіх рівняхполітичного життя проводяться тільки на альтернативній основі. І, що особливоважливо: ефективно діє механізм контролю електорату над владними структурами.Функціонує багатопартійна система, а також офіційна опозиція, що конкурує зісвоїми політичними суперниками й тим самим сприяє рішенню назрілихсоціально-економічних проблем. Адже найцінніше в демократії — це можливістьзіставити різні погляди на мету й кошти її реалізації.
У сучасній світовій практиці обґрунтування демократіїрозділяють на ціннісні й раціонально-утилітарні.
Перші розглядають демократію як безумовну цінність, якреальне втілення в державних устроїв найбільш важливих загальнолюдськихцінностей: волі, рівності, соціальної справедливості, народовладдя.
Прихильники раціонально-утилітарної групи аргументіврозглядають демократію як найбільш корисну для суспільства й громадян формуорганізації.
Досвід історії свідчить, що демократія — благо тількитоді, коли вона відповідає культурі й менталітету на роду.
Демократія неприйнятна в екстремальних ситуаціях — уперіод воєн, гострих кризових ситуацій. Перехід до демократії вимагаєпоступовості, тривалого проміжку часу.
У цьому контексті тим народам, яким властивідемократичний менталітет і демократичні орієнтації, які готові доіндивідуальної волі й відповідальності, демократія дійсно створює найкращіможливості для індивідуального й суспільного розвитку, реалізації гуманістичнихцінностей: волі, рівноправності, справедливості, соціального творчості.
Наявність демократичного режиму є необхідною умовоюформування правової держави — системи органів і інститутів, які гарантують ізабезпечують нормальне функціонування цивільного суспільства.
Мова йде об формax правління, а також про формидержавного устрою. Існують такі форми правління, які мали місце в різні періодилюдської історії.
Насамперед, мова йде про абсолютну монархію(самодержавстві) Це форма правління, при якій верховна державна влада юридичноналежить одній особі — монархові, що займає цю посаду у встановленому порядкупрестолонаслідування. При абсолютизмі в наявності свавілля чиновників ібезправність народу. Сьогодні абсолютна монархія збереглася в СаудівськійАравії, Катарі, Омані, ОАЕ.
Перехідною формою правління є дуалістична монархія,коли буржуазія ділить владу з феодалами. При такій формі правління існуютьодночасно дві політичних установи: феодальна монархія й буржуазний парламент,повноваження якого досить обмежені монархом, наділеним правом вето, правамирозпуску парламенту. Дуалістична монархія існує сьогодні в Йорданії, Кувейті,Марокко.
Конституційна монархія є буржуазною формою правління.Буржуазія тут панує безроздільно як в економіці, так і в політику. Урядформується парламентським шляхом і відповідає за свою діяльність перед законодавчиморганом. Конституційна монархія сьогодні діє тільки у Великобританії (найбільштиповий приклад), Бельгії, Данії, Іспанії, Норвегії, Швеції, Японії. Історичнопрезидентська республіка вперше з'явилася на політичній карті миру в США наоснові Конституції 1787 року. Це така республіка, коли президент наділенийповноваженнями глави держави й глави уряду. Посада прем'єр-міністра відсутній.Функції різних галузей влади чітко розділені. Президент обираєтьсяпозапарламентським шляхом, формує уряд. У нього немає права розпускупарламенту. Система вищих органів державної влади США будується на основіпринципів стримувань і противаг, відповідно до яких президент, конгрес іверховний суд наділяються повноваженнями, які дають їм можливість впливати одинна одного. Президент США — глава виконавчої влади, він формує уряд приномінальній участі конгресу. Конгрес США є носієм законодавчої влади,президентові дане право вето щодо законопроектів, для подолання якого необхіднокваліфікаційна більшість обох палат конгресу. У США широко розвинена незалежнасудова влада.
Парламентська республіка характеризуєтьсяпроголошенням верховенства парламенту, що формує уряд, очолюване лідеромпартії, що має більшість у парламенті. Глава держави в парламентськійреспубліці найчастіше обирається парламентом. Які-небудь дії президента,включаючи розпуск парламенту й накладення вето можуть бути здійснені тільки зазгодою уряду. Таким чином, проголошується верховенство парламенту, але фактичновін працює під твердим контролем уряду. Парламентські республіки існують вІталії, ФРН, Австрії Швейцарії, Фінляндії, Туреччини й у ряді інших країн.
У практиці державного устрою країн велике поширенняодержали змішані форми правління. У них сполучаються елементи парламентської йпрезидентської республіки. Найбільш типовим прикладом змішаного правління є VРеспубліка Франції. Конституція 1958 року, зберігши деякі атрибутипарламентаризму, фактично оформила встановлення режиму сильної особистої влади.Центральною фігурою в системі вищих органів державної влади став президент, щоз 1962 року обирається прямими виборами. Уряд формується президентом івідповідально тільки перед ним. Президент головує в раді міністрів, а прем'єр — у кабінеті міністрів, що тільки готовить рішення для ради міністрів. Президент,маючи право розпуску парламенту, фактично наділений більшому владою, ніж главапрезидентської республіки.
Складовою частиною політичної системи є формадержавного устрою. Питання про державний устрій — це питання про те, якорганізована територія даної держави, з яких частин воно складається, яквизначені взаємини центральних і місцевих органів влади. B відповідності ізцими критеріями існують такі основні форми державного устрою: унітарна,федеративна й конфедеративна. Характерними рисами унітарної форми державноголаду є: єдина конституція; єдина система органів державної влади; єдинегромадянство; єдина судова система; розділ території наадміністративно-територіальні одиниці. Унітаризм передбачає централізаціювсього державного апарата, прямій і побічний контроль над місцевими органамивлади. До унітарних держав ставляться: Франція, Швеція, Норвегія, Фінляндія,Греція, Японія й ін. Унітарною державою є й Україна.
Федеративна форма державного устрою — це союзнадержава, що складається з державних утворень наділених юридичною й відповідноюполітичною самостійністю. Її характерні риси: територія федерації складається зтериторій суб'єктів; суб'єкти федерації як правило, наділяються установчоювладою в рамках установленої для них компетенції — правом створеннязаконодавчих актів; федеративна судова система звичайно формується по єдиномузразку; наявність подвійного громадянства двопалатна структура федеративногопарламенту. Федеративний лад існує в США, Канаді, ФРН, Австрії, Росії.
І, нарешті, конфедеративна форма державного устрою. Це- добровільний союз незалежних суверенних держав. Кожна держава, що входить уконфедерацію, є незалежним членом ООН і інших міжнародних організацій, але маєй загальне: валюту, митний; збір, єдиний економічний простір. Приклад конфедерації- Європейський союз.
політичний режим тоталітаризм демократія
Література
1. Основы политическойнауки /Под. ред. проф. В.П.Пугачева – М., 2005
2. Боднар А. Основиполітології (Наука про політику). — К., 2004
3. Політологічнийенциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. — К., 1997.
4. Понеделков А.В. Еліта(політико-адміністративна етика: проблеми методології, соціології, культури). — К., 1995