Міністерство внутрішніх справ України
Київський національний університет внутрішніх справ
Інститут заочного та дистанційного навчання
кафедра педагогіки та кадрової роботи
Курсова робота
На здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня „Магістр”з курсу
„Педагогіка та психологія вищої школи"
на тему:
„Правові питання вищої школи: реалії та перспективи"
Виконав: слухач 2групи
Магістратури
«Правознавство»ІЗДН
Київ — 2009
Зміст
Вступ
Розділ І. Правові питання вищої школи в україні та напрямкиїї реформування
1.1 Правове регулювання вищоїосвіти в Україні
1.2 Актуальні освітянські проблеми сьогоденнята напрямки реформування і перспективи вдосконалення вищоїшколи
Розділ ІІ. Нормативне регулювання та напрями розвиткуосвіти в системі МВС України
2.1 Тенденції та перспективи розвитку світової таєвропейської поліцейської вищої школи
2.2 Правова база та майбутнійстан вищої освіти в системі МВС України
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Актуальність теми дослідження.
Освіта, особливо вища, сьогодні розглядаєтьсяяк головний, ведучий фактор соціального та економічного прогресу.
Освіта сьогодні стає джерелом відмінностей усуспільстві в рамках глобальної економіки, яка дає переваги тим, хто маєновітні навички і якісні знання, і обмежує можливості тих, хто її не має,наприклад внаслідок бідності. Уявлення про саму сферу освіти також змінюєтьсяпо мірі того як суспільство визнає тезу: „ В даний час освіта — це освіта на протязі всього життя, а не тільки уперіод дитинства і юнацтва".
Слід зазначити, що практично усі розвиненікраїни проводили різні за глибиною і масштабом реформи національних системосвіти, вкладаючи в них величезні фінанси. Реформи вищої освіти набули статусудержавної політики, тому що держави почали усвідомлювати, що рівень вищоїосвіти у країні визначають її майбутній розвиток.
Період перших 10 років державної незалежностіУкраїни характеризувався масштабними і радикальними перетвореннями у всіхсферах суспільного життя. Серед важливих завдань сучасної політики стратегіїдержави знаходилися задачі розвитку і модернізації національної системи освіти,адаптації її до умов соціально — орієнтованої ринкової економіки, трансформаціїта інтеграції системи у Європейське та світове співтовариство [31].
Особливо гострими і актуальними були ізалишаються проблеми розвитку і системного реформування вітчизняної вищоїосвіти, виводу її на рівень високої конкурентоспроможності у відповідності ізсучасними досягненнями у цій галузі.
З прийняттям Конституції України і ЗаконуУкраїни „Про вищу освіту” були визначені базові правові основи, що поклалифундамент розвитку національної системи освіти, реформування її у напрямкуподолання відриву світових вимог і фактичним станом освіти.
Вихідна парадигма реформи: освіта ісуспільство невід’ємні; суспільство живе й розвивається так як вчиться, танавчається так, як бажає жити. Вітчизняна система вищої освіти, що подолала свійшлях разом з радянською історією, сьогодні в процесі розбудови національноїдержавності ввійшла в смугу радикальної реформи, яка безпосередньо актуалізуєкомплексні та предметні дослідження цього процесу [30,5].
Об’єктом дослідження в курсовій роботі є правові питання забезпечення функціонуваннясоціального інституту вищої освіти в сучасних умовах.
Предмет дослідження, у контексті визначеної проблеми, має подвійний зміст.
По-перше, це стан правового забезпеченняфункціонування вищої освіти в Україні,
По-друге, вивчається зміст і характерсоціального механізму реформ сучасної вищої школи, що виявляється як оновленняїї діяльнісних, організаційних та ціннісних параметрів, і зокрема в системівідомчої освіти МВС України.
Ступінь наукової розробленості проблеми.
Дослідницький інтерес до соціального інститутувищої школи, до проблем концептуалізації та функціонування вищої освітизберігається на протязі останніх років. Аналітичні підходи до проблеми мають яккомплексний, так і чітко предметний характер з позицій філософського,культурологічного, соціологічного, економічного та психологічно-педагогічногоаналізу [37,6].
Мета дослідження.
Виходячи з актуальності, предмету дослідження,ступеню його наукової розробленості, в курсовій роботі поставлена мета:
здійснити загальний аналіз правового забезпеченняфункціонування і реформування вищої школи в Україні, визначити соціально — значущі наслідки та інноваційну цінність реформаційних процесів щодо розбудовиосвітньої політики в Україні.
В роботі реалізується спроба теоретичногоусвідомлення процесу соціальної трансформації вищої освіти, оновлення її цілейта функцій, оптимізації структури та засобів управління у визначальномуконтексті ціннісної зміни освітньої парадигми.
У відповідності до цього завдання дослідженнявключають:
визначити та проаналізувати стан правовогозабезпечення вищої освіти в Україні;
дослідити сутність реформаційних процесів вгалузі вітчизняної вищої школи;
проаналізувати стан і перспективи вищої освітив системі Міністерства внутрішніх справ України.
Методологічна база дослідження.
Методологічною основою курсової роботи єсукупність методів і принципів наукового пізнання. Їх застосуванняспрямовується системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми вєдності їх юридичної форми і соціального змісту. За допомогою документальногоаналізу було досліджено стан нормативного забезпечення вищої освіти в Україні. Методисинтезу та узагальнення допомогли сформулювати основні перспективи реформуваннявищої школи. Компаративний, логіко — семантичний методи використовувались длявизначення напрямків удосконалення правових засад, функцій, структури тапроцесів управління вищим навчальним закладом МВС України.
Розділ І. Правові питання вищої школив україні та напрямки її реформування1.1 Правове регулювання вищої освітив Україні
Освіта — основа інтелектуального, культурного,духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави.
Метою освіти є всебічний розвиток людини якособистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових іфізичних здібностей, виховання моральних якостей, формування громадян, здатнихдо свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального,творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу,забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.
Так записано у вступі до Закону України „Проосвіту” від 09.10.2001 року., який основоположною документом в галузі освіти в Україні.
Але найголовнішим і найпершимнормативно-правовим актом, що визначає вихідні засади освіти в нашій державі — є Конституція України.
В ст.53 записано:
„Кожен має право на освіту.
Повна загальна середня освіта є обов’язковою.
Держава забезпечує доступність і безоплатністьдошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти вдержавних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повноїзагальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломноїосвіти, різних форм навчання; стипендій та пільг учням і студентам.
Громадяни України мають право безоплатноздобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурснійоснові.
Громадянам, які належать до національнихменшин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи навивчення рідної мови у державних чи комунальних навчальних закладах або черезнаціональні культурні товариства [2].
Відповідно до ст.13 Міжнародного пакту проекономічні, соціальні і культурні права [1], Конституція визнає право на освітуза кожною людиною, незалежно від її статі, раси, національності, соціального імайнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належностідо партій, ставлення до релігії, стану здоров’я та інших обставин. Це право забезпечується:
Розгалуженою мережею закладів освіти,заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладівпіслядипломної освіти;
Відкритим характером закладів освіти,створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно доздібностей та інтересів громадянина;
Різними формами навчання — очною, заочною,вечірньою, екстернатом, а також педагогічним патронатом.
До конституційних обов’язків державивідноситься забезпечення розвитку вищої і післядипломної освіти. Вищі закладиосвіти незалежно від форми власності підрозділяються на чотири рівніакредитації, кожен з яких дає змогу готувати фахівців певногоосвітньо-кваліфікаційного рівня.
Таким чином ми бачимо, що питання освіти, ізокрема вищої, закріплено на найвищому законодавчому рівні, саме тому що вономає важливе значення у розбудові незалежної української держави та побудовігромадянського суспільства.
То ж повернемося до характеристики Закону України „Про освіту”. Як вже було сказано віносновоположним документом в галузі освіти, на основі якого розробляються іприймаються інші закони та нормативно-правові акти з питань освіти в Україні.
Цей закон визначає, що завданням законодавстваУкраїни про освіту є регулювання суспільних відносин в галузі навчання,виховання, професійної, наукової, загально — культурної підготовки громадянУкраїни [3]. Наша держава визнає освіту пріоритетною сфероюсоціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства, якабазується на таких принципах:
доступність для кожного громадянина усіх формі типів освітніх послуг, що надаються державою;
рівність умов кожної людини для повноїреалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
гуманізм, демократизм, пріоритетністьзагальнолюдських духовних цінностей;
органічний зв’язок з світовою та національноюісторією, культурою, традиціями;
незалежність освіти від політичних партій,громадських і релігійних організацій;
науковий, світський характер освіти;
інтеграція з наукою і виробництвом;
взаємозв’язок з освітою інших країн;
гнучкість і прогностичність системи освіти;
єдність і наступність системи освіти;
безперервність та різноманітність освіти;
поєднання державного управління і громадськогосамоврядування в освіті.
Але не будемо зводити свою діяльність тількидо характеристики Закону України „Про освіту”, тому що нашою метою не є розглядпитань освіти взагалі, бо про це можна говорити дуже багато. То ж перейдемобезпосередньо до питань вищої освіти.
На даний час вища освіта переживає глибокукризу в усьому світі, але про це ми поговоримо далі, а зараз зупинимось саме направових питаннях вищої школи в Україні.
На закріплення позитивних змін у сфері вищоїосвіти та визначення основних вимог щодо її подальшого розвитку спрямованийЗакон України „Про вищу освіту”, який схвалений Верховною Радою України 17січня 2001 року. Цей закон є однією із базових складових законодавства Українипро освіту, що формулює нормативно-правові вимоги щодо організації тафункціонування системи вищої освіти в Україні, її правові, організаційні,фінансові та інші засади.
Місце та роль цього закону в системізаконодавства України визначається тим, що він, базуючись на положенняхКонституції України, пов’язує Закони України „Про освіту”, „Пронауково-технічну діяльність” та інші нормативно-правові акти, які регулюютьсуспільні відносини в галузі освіти, конкретизує їх вимоги стосовноособливостей сфери вищої освіти.
Закон України „Про вищу освіту” спрямований, впершу чергу, на забезпечення як права громадянина на освіту, яке закріплене уст.53 Конституції України, так і потреб суспільства держави у кваліфікованихфахівцях.
Даний закон вносить суттєві зміни у правовеполе вищої освіти, що вимагає приведення у відповідність з нимнормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, центральних органіввиконавчої влади, інших суб’єктів управління в галузі вищої освіти, вищихнавчальних закладів усіх форм власності, а також розробки і прийняттяпередбачених ним нових нормативно-правових актів [33,4].
Реальність перетворень вищої освіти в Українізалежить від повноти усвідомлення та реалізації вимог Закону України „Про вищуосвіту” та інших нормативно-правових актів безпосередньо в діяльності суб’єктіввищої освіти усіх рівнів — як органів управління, так і педагогічних танауково-педагогічних працівників, студентів, курсантів, аспірантів, інших осіб,які працюють або навчаються у вищих навчальних закладах.
У відповідності з п.5 ст.85 КонституціїУкраїни, який до повноважень Верховної Ради України відносить визначення засадвнутрішньої і зовнішньої політики, ч.1 ст.3 Закону України „Про вищу освіту”встановлює, що державна політика у галузі вищої освіти визначається Верховноюрадою України. Тобто лише Верховна Рада України має повноваження встановлювативихідні, принципові положення щодо визначення структури, основних напрямівфункціонування та розвитку суспільних відносин у цій галузі. Практика показує,що Верховна Рада України може визначати основні напрямки державної політики упевних галузях суспільних відносин шляхом прийняття відповідних постанов.
Крім того ця функція Верховної Ради Україниможе знаходити свій прояв і в законодавчому врегулюванні вказаних відносин, утому числі і даним законом.
Суспільні відносини є складним ібагатостороннім явищем, що знаходиться в постійному розвитку. Це стосується івідносин врегульованих правом. Правове, а тим більше законодавче забезпеченнясуспільних відносин об’єктивно не може бути вичерпним і охоплювати всі проявитих чи інших взаємин у повсякденній суспільній практиці
У зв’язку з цім діяльність компетентнихсуб’єктів у певній галузі суспільних відносин завжди базується на ряді вихіднихзасад, що визначають основоположні ідеї змісту і спрямованості такої діяльності.
Саме тому, формулюючи і здійснюючи політику вгалузі освіти, держава на законодавчому рівні встановлює ряд таких принципів,які слід розглядати як прояв закріпленого у ч.1 ст.8 Конституції Українипринципу верховенства права.
При закріпленні вихідних засад Закон України„Про вищу освіту” виходить з необхідності створення найсприятливіших умов длярозвитку та реального забезпечення законних прав та інтересів людини, яка вУкраїні конституційно (ч.1ст.3 Конституції України) визнається найвищоюсоціальною цінністю. Крім того, Українська держава об’єктивно і безпосередньозацікавлена у високому освітньому рівні своїх громадян, який, по суті, євирішальним фактором у забезпеченні прогресу у всіх сферах суспільних відносин.
Ст.3 даного Закону закріплює наступні принципидержавної політики, що визначає загальну спрямованість і межі нормативногорегулювання у галузі вищої освіти в Україні:
а) доступність та конкурсність здобуттявищої освіти кожним громадянином України.
Слід відзначити, що державна політика в галузівищої освіти спрямована на забезпечення доступності вищої освіти не длякожного, а лише для громадян України.
Доступність здобуття вищої освіти передбачаєстворення реальних можливостейодержання її кожним громадянином України. Але ця доступність не є абсолютною.
У реальному житті рівень доступності вищоїобумовлюється рядом факторів:
наявністю якісної освіти певного рівня, якийнадає громадянину право продовжувати освіту у вищих навчальних закладах;
матеріальною забезпеченістю, що дозволяєгромадянину одержувати вищу освіту на п латній основі. В сучасних умовах цейфактор набуває все більшого значення, що пояснюється суттєвим скороченнямдержавного фінансування у галузі вищої освіти і широким розповсюдженням вищихнавчальних закладів, які надають освіту на платній основі.
Доступність здобуття вищої освіти вищої освітидо певної обмежується її конкурсністю, запровадженням серед абітурієнтіввступних випробувань (іспитів, співбесід, тестування, конкурсів творчих робіттощо). Такі випробування покликані забезпечити доступ до вищих навчальнихзакладів найбільш підготовлених претендентів, а також визначити їх до обраноїспеціальності.
б) незалежність здобуття вищої освіти відвпливу політичних партій, громадських і релігійних організацій.
Даний принцип ґрунтується на положеннях ст.15Конституції України, в якій встановлюється політична, економічна та ідеологічнабагатоманітність суспільного життя в Україні та заборона визнання будь-якоїідеології. Реалізація принципу покликана унеможливити втручання в процесздобуття вищої освіти будь-яких політичних, релігійних та інших організацій іперетворення його тим самим у своєрідний інструмент задоволення їхкорпоративних інтересів. Незалежність від впливу ідеологій — це здобуття вищоїосвіти виключно у відповідності із загальними суспільними потребами і на основінайновітніших досягнень у всіх галузях знань.
У той же час реалізація даного принципу неозначає заборони будь-якою діяльності різних організацій у сфері освіти. Напідставі норм та в межах, передбачених законодавством, в організаціях, щозабезпечують здобуття вищої освіти, допускається функціонування громадськихорганізацій, діяльність яких не пов’язана з безпосереднім втручанням унавчальний процес. Це можуть бути, наприклад, профспілкові, наукові,студентські організації тощо;
в) інтеграції системи вищої освіти Україниу світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традиційукраїнської вищої школи.
Цей принцип покликаний забезпечитизапровадження в галузі вищої освіти України передових, загальновизнанихсвітовим співтовариством підходів до організації і здійснення діяльності наоснові на основі використання у навчальному процесі найновітніших досягненьсвітової науки і техніки, ідей, принципів, методологій тощо. Поряд з цим данийпринцип вимагає збереження і розвитку досягнень та традицій вітчизняної вищоїшколи, які у багатьох випадках не лише відповідають загально світовому рівню,але й перевищують його. Таким чином основна мета реалізації принципу інтеграціїполягає у забезпеченні гармонійного, взаємозбагачуючого поєднання світових івітчизняних здобутків у галузі вищої освіти;
г) наступність процесу здобуття вищоїосвіти.
Це означає, освіта в Україні існує не увідриві від змісту та нормативів освіти нижчого рівня, а органічно випливає зних. Навчальні програми у вищих навчальних закладах ускладнюються з урахуваннямрівня знань, що забезпечується у середніх навчальних закладах. Інакше кажучи,одержані у середніх та середніх спеціальних навчальних закладах знання єдостатньою базою для вступу до вищих навчальних закладів, для навчання в них іпри успішному оволодінню ними не потребують спеціального розширення тапоглиблення;
д) державна підтримка підготовки фахівцівдля пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних досліджень.
Сучасний рівень суспільства характеризуєтьсябурхливим розвитком науки і техніки, суттєвим поглибленням існуючих івиникненням нових галузей знань. А це обумовлює потребу у проведенні новихфундаментальних і прикладних досліджень, а значить і потребу у першочерговійпідготовці відповідних спеціалістів. Крім того, невідкладність вирішеннязавдань даного етапу суспільного розвитку веде до необхідності поглибленихдосліджень в існуючих галузях знань, що також вимагає підготовки більшої, ніжзвичайно, кількості спеціалістів певного профілю.
Держава і суспільство об'єктивно зацікавлені упершочерговій підготовці необхідних спеціалістів вищої кваліфікації. На створенняумов для вирішення такого завдання і спрямований принцип, що розглядається. Конкретнимиформами його реалізації можуть бути підвищення бюджетних асигнувань на розвитоквищої освіти у певній галузі знань, пільгові умови для вступу на навчання запевними спеціальностями тощо;
г) гласність при формуванні структури таобсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.
Цей принцип вимагає:
широкого залучення представників вищих навчальнихзакладів, науковців та практичних працівників освітньої сфери до розробкипроектів організаційних заходів, проектів навчальних програм та іншоїнавчально-методичної документації, що стосуються галузі вищої освіти;
масового інформування громадськості череззасоби масової інформації про стан і шляхи розвитку вищої освіти [4].
Ефективність системи вищої освіти має бутиспрямована на успішне функціонування та розвиток держави і муситьзабезпечуватись шляхом:
а) збереження і розвитку системи вищої освітита підвищення її якості.
Це передбачає з одного боку використання тихелементів вітчизняної системи вищої освіти та методик навчання, ефективністьяких доведена часом, а з іншого — впровадження у практику вищої освіти новихвітчизняних і зарубіжних досягнень;
б) підвищення рівня освіченості громадянУкраїни, розширення їхніх можливостей для отримання вищої освіти, що передбачає:
формування навчальних програм, що відображаютьнайновітніші досягнення науки і техніки;
розробку і впровадження у практику передовихметодик викладання, широке використання у навчальному процесі комп'ютерноїтехніки;
створення організаційних, фінансових та іншихумов, що сприяють безперешкодній реалізації права на вищу освіту;
забезпечення об'єктивності як при оцінці знаньабітурієнтів, що вступають до вищих навчальних закладів, так і при всіх формахконтролю рівня засвоєного навчального матеріалу студентами;
в) створення та забезпечення рівних умовдоступності вищої освіти. Це спрямовано на реалізацію закріпленого у статтіпринципу доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадяниномУкраїни. Такий підхід передбачає, перш за все, здійснення заходів, спрямованихна зменшення дії факторів, які впливають на рівень доступності вищої освіти.
До заходів цього спрямування можна віднести:
створення умов для однаково високого рівняякості викладання в усіх учбових закладах, закінчення яких надає право продовжуватиосвіту у вищих навчальних закладах;
розширення державного фінансування у галузівищої освіти з метою збільшення кількості вищих навчальних закладів та факультетів,що надають вищу освіту на безоплатній основі;
підвищення матеріальної забезпеченостігромадян до рівня, який дозволяє всім, хто має бажання і необхідний рівеньосвіти, одержувати вищу освіту на безоплатній основі;
створення нових вищих навчальних закладів заспеціальностями, які користуються особливою популярністю в абітурієнтів;
г) надання цільових, пільгових державнихкредитів особам для здобуття вищої освіти.
Цей захід покликаний надавати матеріальніможливості для здобуття вищої освіти особам, які мають необхідний рівень освітиі бажання одержувати вищу освіту на платній основі за спеціальностями,підготовка яких на рівні вищої освіти не здійснюється на безоплатній основі. Причомувказані кредити можуть бути використані лише для оплати навчання у вищихнавчальних закладах.
Дане положення виходить з реалій ситуації наринку праці і має на меті створення можливостей для забезпечення громадян, якінабули вищу освіту, роботою, що відповідає одержаній у вищому навчальномузакладі спеціальності. Для цього передбачене державне корегування кількостістудентів і переліку спеціальностей у вищих навчальних закладах державної такомунальної форм власності, яке виходить з реальних потреб у фахівцях вищоїкваліфікації певних спеціальностей. Закон вимагає враховувати не лише інтересидержави і територіальних громад у підготовці спеціалістів певного профілю, а йпотреби окремих осіб у поглибленні своїх знань.
Із змісту цього положення вбачається, щоструктура і обсяг підготовки фахівців у вищих навчальних закладах інших формвласності, крім державної і комунальної, державному корегуванню не підлягають;
е) надання особам, які навчаються у вищихнавчальних закладах, пільг та соціальних гарантій у порядку, встановленомузаконодавством.
Норма спрямована на створення сприятливих умовдля здобуття вищої освіти. При цьому при наданні конкретних пільг та соціальнихгарантій враховується форма навчання студента у закладі вищої освіти.
Так, студентам денної форми навчання надаєтьсявідстрочка від призову на дійсну службу до Збройних Сил України.
Тим, хто навчається у вищих навчальнихзакладах без відриву від виробництва, надаються додаткові оплачувані відпусткивід 10 днів до 4 місяців.
Працівникам, які навчаються на останніх курсахвищих закладів освіти, протягом 10 учбових місяців перед початком виконаннядипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів надається щотижневепри шестиденному робочому тижні один вільний від роботи день для підготовки дозанять з оплатою його в розмірі 50 відсотків одержуваної заробітної плати, алене нижче мінімального розміру заробітної плати. Крім того, протягом 10навчальних місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) абоскладання державних іспитів працівникам, за їх бажанням, може бути наданододатково ще один-два вільних від роботи дні на тиждень без збереженнязаробітної плати.
Цим же категоріям студентів один раз на рікпроїзд до місця знаходження закладу освіти для виконання лабораторних робіт іскладання заліків та іспитів оплачується у розмірі 50 відсотків вартостіпроїзду власниками підприємств (або уповноваженими ними органами), де вонипрацюють. На тих же умовах провадиться оплата проїзду для підготовки і захистудипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів;
є) належної підтримки підготовки фахівців зчисла інвалідів на основі спеціальних освітніх технологій.
Цей напрямок реалізації державної політики угалузі вищої освіти передбачає створення і впровадження у практику таких умов іметодик набуття вищої освіти, що полегшують, а то і просто роблять можливимнавчання у вищих навчальних закладах особам, які мають фізичні вади.
Слід мати на увазі, що така діяльність державине розповсюджується на вищі навчальні заклади і окремі факультети, де надаєтьсяосвіта за спеціальностями, що вимагають відповідності здоров'я студентів певнимстандартам. Це стосується, перш за все, військових вищих навчальних закладів,факультетів, що готують фахівців певних інженерних спеціальностей, тощо.
В ст.4. Закону України про вищу освітуконкретизується право громадян на освіту, яке закріплене в конституції України.В ній сказано:
Громадяни України мають право на здобуттявищої освіти.
Громадяни України мають право безоплатноздобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах наконкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційнийрівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищоїосвіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності.
Іноземці та особи без громадянства, які перебуваютьв Україні на законних підставах, мають право на здобуття вищої освіти, крімправа на здобуття вищої освіти за рахунок коштів Державного бюджету України,місцевих бюджетів, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода наобов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Ця стаття є формою втілення у чиннезаконодавство положення ч.1 ст.53 Конституції України, у відповідності з якимкожен має право на освіту. Слід звернути увагу на те, що, закріплюючи це право,Конституція говорить не про громадян України, а застосовує термін «кожен».Це означає належність права на освіту кожній особі, яка знаходиться натериторії України на законних підставах, незалежно від наявності абовідсутності у неї громадянства України. При цьому у ч.2 вказаної статтіКонституції України зазначається, що держава забезпечує доступність і безоплатністьвсіх рівнів освіти — дошкільної, повної загальної середньої,професійно-технічної та вищої.
Одночасно ч. З цієї ж статті КонституціїУкраїни говорить про те, що право безоплатно здобувати вищу освіту в державнихі комунальних навчальних закладах на конкурсній основі мають громадяни, тобтоособи, які мають громадянство України.
Таким чином, з наведених конституційнихположень випливає, що право на безоплатну вищу освіту належить виключногромадянам України і не гарантується іноземцям та особам без громадянства. Утой же час, іноземцям та особам без громадянства забезпечується доступність ібезоплатність освіти нижчих рівнів. Вказані категорії осіб вищу освіту вУкраїні мають право набувати на платній основі у вищих навчальних закладахбудь-якої форми власності.
У відповідності з викладеними конституційнимиположеннями, ч.1 ст.4 Закону надає право безоплатно, тобто за рахунокДержавного бюджету України або місцевих бюджетів, здобувати вищу освіту вдержавних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі лишегромадянам України.
Необхідною умовою набуття і здійсненнягромадянином України такого права є одержання вищої освіти вперше. За цієїумови набуття вищої освіти буде безоплатним незалежно від того, в якомудержавному або комунальному вищому навчальному закладі здобуватиметься освіта,в якій формі (денній чи без відриву від виробництва), за якою спеціальністю.
Зміст права громадян України на освіту, як і будьякого суб'єктивного права, складається з трьох груп передбачених нормами праваповноважень:
повноваження поводити себе таким чином, щобзабезпечити собі здобуття вищої освіти (так зване право суб'єкта на власнуповедінку);
повноваження вимагати від інших суб’єктів поведінки,що протиправне не утруднює здобуття уповноваженим вищої освіти (право наповедінку інших суб’єктів);
повноваження звертатись до компетентнихорганів за захистом і відновленням права на власну поведінку і права наповедінку інших суб’єктів у випадках їх порушень (право на домагання).
Конкретний зміст вказаних повноважень, що усукупності утворюють зміст права на здобуття вищої освіти, встановлюється уЗаконі та у ряді інших законів та підзаконних актів, які утворюютьзаконодавство України про вищу освіту.
На сучасному етапі розвитку суспільстваукраїнська держава в силу ряду причин, перш за все економічних, не в змозізабезпечити кожному бажаючому безоплатне здобуття вищої освіти.
Навіть своїм громадянам безоплатність набуттявищої освіти гарантується лише тоді, коли вони одержують її вперше.
Тому даний Закон, надаючи іноземцям та особамбез громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, право наздобуття вищої осипи, не включає до його змісту повноваження на здобуття вищоїосвіти за рахунок коштів Державного бюджету України або коштів місцевихбюджетів.
Повноваження набути вищу освіту безоплатноможе виникнути у іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україніна законних підставах, лише за умови, що це встановлено міжнароднимидоговорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Як бачимо Конституція України, Закон України„Про освіту”, Закон України „Про вищу освіту” визначають вихідні, основоположніпринципи і засади правового регулювання і управління в галузі вищої освіти.
Але для реалізації цих принципів і засадпотрібен відповідний орган, який би реалізовував і впроваджував їх в життя.
Таким органом в Україні є Міністерство освітиі науки України (МОН). Відповідно до Положення про міністерство освіти і наукиУкраїни, затверджене Указом Президента України від 7 червня 2000 року МОНУкраїни є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчоївлади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти наукової, науково-технічної,інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.
МОН України узагальнює практику застосуваннязаконодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції зудосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розглядПрезидентові України та Кабінету Міністрів.
Основними завданнями МОН України є:
участь у формуванні та забезпеченні реалізаціїдержавної політики у сфері освіти, наукової, науково — технічної, інноваційноїдіяльності;
створення умов для здобуття громадянами повноїзагальної середньої освіти;
забезпечення розвитку освітнього, наукового танауково-технічного потенціалу України;
визначення перспектив і пріоритетних напряміврозвитку у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльностіта інтелектуальної власності;
сприяння функціонуванню національної системинауково-технічної інформації;
забезпечення інтеграції вітчизняної освіти інауки у світову систему із збереженням і захистом національних інтересів [11].
МОН України відповідно до покладених на ньогозавдань:
1) бере участь у розробленні проектівДержавної програми економічного і соціального розвитку України, Державногобюджету України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
2) розробляє державні стандарти освіти, здійснюєконтроль за їх додержанням;
3) визначає мінімальні нормативиматеріально-технічного, фінансового забезпечення навчальних закладів;
4) бере участь у розробленні норм і нормативівутримання дітей сиріт І дітей, позбавлених батьківського піклування;
5) подає Кабінету Міністрів України пропозиціїщодо впорядкування мережі вищих державних навчальних закладів;
6) приймає рішення щодо запровадженняекспериментальних робочих навчальних планів, нових освітніх програм,педагогічних новацій і технологій;
7) впроваджує у практику освітні та науковіпрограми відродження і розвитку національної культури, української мови і мовнаціональних меншин, національно-культурних традицій усіх корінних народівнаціональних меншин України;
8) здійснює заходи, спрямовані на творчийрозвиток особистості, виявлення та підтримку обдарованих дітей, талановитоїмолоді;
9) забезпечує організацію роботи з фізичноговиховання, фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи у навчальних закладах,здійснює науково-методичне забезпечення цієї роботи;
10) вживає разом з центральними та місцевимиорганами виконавчої влади заходів щодо працевлаштування випускниківпрофесійно-технічних та вищих навчальних закладів;
11) проводить роботу щодо встановленняеквівалентності документів про освіту, вчені звання;
12) провадить у встановленому порядкуліцензування, атестацію та акредитацію вищих і професійно-технічних навчальнихзакладів незалежно від форми власності і підпорядкування, веде Державний реєстрнавчальних закладів;
13) вивчає разом з іншими центральнимиорганами виконавчої влади потребу в кадровому забезпеченні сфери освіти,організовує підготовку таких кадрів, у встановленому порядку відкриває привищих навчальних закладах і прирівняних до них закладах післядипломної освіти,в наукових установах (за винятком наукових установ Національної академії наукУкраїни) аспірантуру, докторантуру;
14) присвоює у встановленому порядку вченізвання доцента і професора науковим та науково-педагогічним працівникам;
15) встановлює порядок атестації педагогічнихпрацівників;
16) погоджує в установленому порядкупризначення на посади та звільнення з посад керівників відповідних структурнихпідрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських державнихадміністрацій, керівників навчальних закладів, підпорядкованих іншимцентральним органам виконавчої влади;
17) здійснює заходи щодо матеріального таморального стимулювання працівників освіти і науки, учасниківнавчально-виховного процесу;
18) організовує діяльність психологічноїслужби та педагогічного патронажу в системі освіти;
19) вживає заходів до поліпшення матеріальнихта житлових умов студентів, учнів, працівників освіти і науки, організації їхмедичного та побутового обслуговування;
20) забезпечує проведення комплексного аналізустану вітчизняної та світової науки і техніки, прогнозування тенденцій їхрозвитку і взаємозв'язку з виробничою, економічною, соціальною та оборонноюсферами;
21) готує пропозиції щодо визначенняпріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та пріоритетів інноваційноїдіяльності;
22) забезпечує ведення облікунауково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, захищених дисертацій;
23) організовує підвищення кваліфікації таперепідготовку кадрів у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційноїдіяльності та інтелектуальної власності;
24) укладає відповідно до законодавства міжнароднідоговори про співробітництво у сфері освіти, наукової, науково-технічної,інноваційної діяльності та інтелектуальної власності;
25) здійснює відповідно до законодавствафункції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери йогоуправління;
26) забезпечує відповідно до законодавствавиконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовностідержави;
27) забезпечує в межах своєї компетенціїреалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за їїзбереженням у центральному апараті Міністерства, на підприємствах, в установахта організаціях, що належать до сфери його управління;
28) виконує інші функції, що випливають зпокладених на нього завдань.
Таким чином Міністерство освіти і наукиУкраїни є головним координатором державної політики у сфері вищої освіти.
Але визначати державну політику у даній сферіще замало, потрібно втілювати її вжиття, тобто безпосередньо займатисьосвітянською діяльністю. Саме цю функцію виконують вищі навчальні заклади.
Відповідно до Положення про державний вищийнавчальний заклад, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 5вересня 1996 року, вищий навчальний заклад — є суб’єктом освітньої діяльності,яка здійснюється з метою задоволення освітніх потреб особи, суспільства ідержави.
В Україні діють такі види вищих навчальнихзакладів:
1) університет (класичний університет) — багатопрофільнийвищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою зширокого спектра природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки,техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів, проводитьфундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичнимцентром, сприяє поширенню наукових знань і здійснює культурно-просвітницькудіяльність серед населення, мас розвинуту інфраструктуру наукових інауково-виробничих підприємств і установ, високий рівень кадрового іматеріально-технічного забезпечення такої діяльності.
Можуть створюватися технічні, технологічні, економічні,медичні, сільськогосподарські та інші університети, які здійснюютьбагатопрофільну підготовку фахівців з вищою освітою у відповідній галузі;
2) академія — вищий навчальний заклад, якийздійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійнимипрограмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва,проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провіднимнауково-методичним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівенькадрового та матеріально-технічного забезпечення;
3) інститут — вищий навчальний заклад абоструктурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівцівз вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузінауки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, провадить наукову танауково-виробничу діяльність, має високий кадровий та матеріально-технічнийпотенціал;
4) консерваторія (музична академія) — вищийнавчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою заосвітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі культури і мистецтва — музичнихвиконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін,проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності,має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
Навчання в консерваторії передбачає всебічнутеоретичну і практичну підготовку музикантів до професійної виконавської іпедагогічної діяльності;
5) коледж — вищий навчальний заклад або структурнийпідрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівцівз вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшогоспеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або спеціальностей,має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу;
6) технікум (училище) — вищий навчальнийзаклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, якийздійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійнимипрограмами молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал,матеріально-технічну базу.
Вищий навчальний заклад відповідно до ЗаконуУкраїни «Про освіту» забезпечує громадянам України та громадянамінших країн, особам без громадянства можливість отримати вищу освіту на рівнідержавних стандартів за освітньо-кваліфікаційними рівнями та здобути науковіступені.
Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнівпідготовки студентів, способів реалізації освітньо-професійних програм тасоціальних функцій у системі освіти можуть діяти вищі навчальні заклади такихрівнів акредитації:
вищі навчальні заклади першого рівняакредитації (технікум, училище та інші прирівняні до них за результатамиакредитації вищі навчальні заклади), які готують фахівців на основі повноїзагальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації — молодшого спеціаліста; наоснові базової загальної середньої освіти — з присвоєнням кваліфікаціїмолодшого спеціаліста та з одночасним отриманням повної загальної середньоїосвіти;
вищі навчальні заклади другого рівняакредитації (коледжі та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищінавчальні заклади), які готують фахівців на основі повної загальної середньоїосвіти з присвоєнням кваліфікацій молодшого спеціаліста, бакалавра;
вищі навчальні заклади третього і четвертогорівнів акредитації (університети, академії, інститути, консерваторії та іншіприрівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), якіготують: фахівців на основі повної загальної середньої освіти — з присвоєннямкваліфікацій бакалавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти — зприсудженням наукових ступенів кандидата та доктора наук у встановленомупорядку.
Головними завданнями вищого навчальногозакладу є:
1) провадження освітньої діяльності, якавключає навчальну, виховну, наукову, культурну, методичну діяльність;
2) забезпечення умов для оволодіння системоюзнань про людину, природу і суспільство; формування соціально зрілої, творчоїособистості; виховання морально, психічно і фізично здорового поколіннягромадян; формування громадянської позиції, патріотизму, власної гідності,готовності до трудової діяльності, відповідальності за свою долю, долю суспільства,держави і людства; забезпечення високих етичних норм, атмосфери доброзичливостій взаємної повага у стосунках між працівниками, викладачами та студентами;
3) забезпечення набуття студентами звань упевній галузі, підготовка їх до професійної діяльності;
4) забезпечення виконання умов державногоконтракту та інших угод на підготовку фахівців з вищою освітою;
5) проведення наукових досліджень або творчої,мистецької діяльності як основи підготовки майбутніх фахівців танауково-технічного і культурного розвитку держави;
6) підготовка молоді до самостійної наукової,викладацької або мистецької діяльності;
7) інформування абітурієнтів і студентів проситуацію, що склалася на ринку зайнятості;
8) перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів;просвітницька діяльність [19].
Вищий навчальний заклад має право:
1) визначати зміст освіти з урахуваннямдержавних стандартів та освітньо-професійних програм, установлених для вищихнавчальних закладів відповідних рівнів акредитації;
2) визначати форми та засоби проведеннянавчально-виховного процесу відповідно до ліцензованої освітньої діяльності;
3) готувати фахівців за державним замовленнямі замовленням галузевих міністерств, підприємств, установ, організаційнезалежно від форм власності, місцевих органів виконавчої влади, громадськихорганізацій та за договорами з громадянами;
4) розробляти та запроваджувати власніпрограми наукової діяльності;
5) створювати в установленому порядкуструктурні підрозділи;
6) отримувати кошти і матеріальні цінності (будинки,споруди, обладнання, транспортні засоби тощо) від органів виконавчої влади,підприємств, установ, організацій, громадян і благодійних фондів;
7) укладати угоди про спільну діяльність зпідприємствами, установами і організаціями в Україні та за її межами длявиконання статутних завдань відповідно до чинного законодавства;
8) розвивати власну соціальну базу, мережуспортивно-оздоровчих, лікувально-профілактичних і культурних закладів;
9) здійснювати капітальне будівництво,реконструкцію та капітальний ремонт основних фондів;
10) користуватися пільгами, встановленими чиннимзаконодавством для вищих навчальних закладів;
11) користуватися банківськими кредитами іпозичками згідно з чинним законодавством;
12) провадити самостійну видавничу діяльністьу встановленому порядку;
13) брати участь у діяльності міжнароднихорганізацій;
14) отримувати за результатами акредитаціїдодаткові права та пільги, передбачені для закладів відповідного рівня.
1.2 Актуальні освітянські проблемисьогодення та напрямкиреформування і перспективи вдосконалення вищої школи
Процес реформування вищої освіти в нашійкраїні відбувається в складних соціально-економічних умовах. Інтелектуальна,політична, соціально-економічна трансформація суспільства, яка здійснюється встислі терміни, суперечливо позначилася на стані й перспективах розвитку вищоїосвіти. І все ж таки, не зважаючи на певні труднощі, ми сьогодні не можемоговорити про кризовий стан. Про це свідчать позитивні тенденції стабілізації,або розвитку системи за окремими індикаторами.
Після проголошення незалежності серед основнихздобутків можна окреслити такі:
практично завершується формування нормативноїбази вищої освіти;
здійснюється реформування мережі вищих навчальнихзакладів усіх типів і рівнів акредитації з метою приведення її у відповідністьдо потреб і економічних можливостей особистості, регіонів і держави в цілому;
здійснюється диверсифікація структури іобсягів підготовки фахівців з метою адаптації їх до вимог соціально орієнтованоїринкової економіки;
удосконалюється зміст вищої освіти, створеноумови для безперервного навчання молоді в системі ступеневої освіти заінтегрованими навчальними планами, що відповідають як кращим світовим зразкам,так і національним традиціям вищої школи України.
запроваджено дієвий контроль якості освітніхпослуг для населення;
збережено потенціал вищої освіти і забезпеченоумови для його зростання;
впроваджено механізм змішаного фінансуваннявищої освіти. Інвесторами галузі поряд з державою виступають регіони, галузевіміністерства, фізичні та юридичні особи. Це значно полегшило фінансовий стан ідало можливість призупинити негативні процеси, пов'язані з браком коштів[42].
Вжиті заходи дали змогу, в основному, нетільки зберегти систему від занепаду, а й створити певні умови для їїподальшого розвитку.
І як результат, у третє тисячоліття Українавступає визначивши свою власну стратегію, ключові положення якої збігаються зтенденціями, що характерними для інших розвинених країн.
Отже, реформи будуть виправдані тільки тоді,коли дедалі більше громадян України будуть мати можливість здобувати якіснувищу освіту, яка відповідає сучасним вимогам. А це зміцнить основу, на якійбудується й тримається сильна та здорова держава. У кінцевому підсумку будерозв'язуватися проблема гармонійного сталого розвитку України.
Особливу роль у системі вищої освіти відіграємережа вищих навчальних закладів, розміщення їх за регіонами. Питанняоптимізації мережі є надто складним і повинно враховувати демографічну,етнічну, соціально-економічну ситуацію, інфраструктуру виробничої йневиробничої сфери, потреби ринку праці в регіонах. Сьогодні мережа включає 971вищий навчальний заклад різних рівнів акредитації та форм власності.
Перший та другий рівні акредитації (технікуми,училища та коледжі) здійснюють підготовку молодших спеціалістів і бакалаврів. Доцієї категорії входить 589 закладів державної форми власності та 61 закладінших форм власності. Загальний контингент — 504 тис. студентів. Потенціалмережі становить 101 студент у розрахунку на 10 тис. Населення. Навчальнийпроцес забезпечують 46,4 тис. викладачів.
Третій та четвертий різні акредитації (університети,академії, інститути) здійснюють підготовку бакалаврів, спеціалістів, магістрів.До складу мережі входить 313 вищих навчальних закладів, з них 220 державноїформи власності. У цих закладах навчаються 1285 тис. студентів. Чисельністьпрофесорсько-викладацького складу становить майже 76 тис викладачів. Серед нихмають вчений ступінь доктора наук 6546 викладачів, кандидата наук 37571викладач.
Негативним явищем є надмірна диференціаціярегіонів за потенціалом вищої освіти (чисельність студентів у розрахунку на 10тис. населення України). Середній показник по Україні станом на початок1999/2000 навчального року становив 101 студент вищих навчальних закладів І-ІІрівнів акредитації та 257 студентів університетів, академій, інститутів.
Ряд регіонів мають показники вищі середньогопо Україні. Це місто Київ (47,8), Харківська (33,2), Донецька (22,0),Дніпропетровська (20,0), Одеська (16,7), Львівська (16,0) області, інші регіонимають показники в межах від 2 до 9 студентів на 10 тис. населення України. Висновокодин, відбуваються міграційні потоки молоді за освітнім фактором до цихрегіонів [38,16].
Враховуючи важливий вплив вищої освіти нарозвиток суспільства та сталий людський розвиток, і спираючись на аналіз змін,що відбуваються у суспільстві та у сфері вищої освіти, можна відокремити певніпроблеми, накреслити перспективи розвитку вищої освіти в XXІ столітті з урахуванням тенденційцивілізованого розвитку.
Аналітики ЮНЕСКО зазначають, що зовнішні щодовищої школи середовища зазнають зараз радикальних змін під впливомглобалізації, делокалізації, регіоналізації, демократизації, масовості,технологізації та інформатизації. Ці докорінні зміни суттєво впливають на сферувищої освіти, яка сама відчуває власні внутрішні суперечності:
суперечність між розширенням масовості вищоїосвіти і одночасним скороченням фінансових, матеріальних ресурсів.
суперечність між необхідністю підвищення рівняосвіти в цивілізованій державі та збільшенням обсягів безробіття серед осіб звищою освітою;
суперечність між суттєвим збільшенням фундаментальнихдосліджень, що виконуються у ВНЗ, і одночасним недовикористанням їх результатіву сфері підготовки;
певна суперечність між «централізованою»структурою вищого навчального закладу за розміщенням та необхідністю забезпеченнярегіональних потреб [40,25].
На зламі тисячоліть ми шукаємо шляхиреформування освіти, орієнтири її перебудови. Таким чином, ми усвідомлюємо необхідностіуніверсального підходу щодо забезпечення справедливого й рівноправногосуспільства.
Такий універсальний підхід стосовно вищоїосвіти має такі принципи:
забезпечення освітніх потреб кожного протягомвсього життя;
доступність вищої освіти для всіх, хто маєпотрібні здібності, мотивацію та адекватну попередню підготовку;
захист соціальних інтересів суспільства і стратифікаціяйого членів згідно з ролями і статусом;
пріоритетне місце у формуванні етичнихцінностей під час їх кризи;
компроміс між відповідальною автономією вищихнавчальних закладів і підзвітність в умовах об'єктивно-існуючого соціальногозамовлення.
Універсальність і разом з тим конкретністьхарактеру вищою освіти підводить до необхідності виділити 4 напрями, що їххарактеризують: відповідність (адекватність) сучасним умовам, якість,фінансування та управління, співробітництво.
Відповідність вищої освіти сучасним умовам розглядається, передусім з позиції її ролі й місця в суспільстві, атакож з позицій взаємозв'язку її зі сферою праці, з державними та недержавнимиджерелами фінансування тощо. Адекватність вищої освіти потрібно оцінювати зпозицій того, що відкрите суспільство очікує від вищого навчального закладу. Щобвідповідати сучасним вимогам, необхідно:
створити такі умови, щоб потреби розвиткукраїни і регіонів були в центрі політичного бачення і прийнятих рішень;
сприяти розв'язанню проблем, які виникають узв'язку з глибокими перетвореннями на ринку праці, розвивати підприємницькийдух завдяки заходам, спрямованим на забезпечення адекватної підготовки, діятитаким чином, щоб підприємства ставили в центр економічної активності турботупро людину й суспільство, а не тільки свої особисті імперативи;
створити міцний «освітній ланцюжок» зіншими ступенями системи освіти;
розглядати студентів і викладачів як активнихучасників цього процесу і як людські ресурси, управління якими повинно здійснюватисявідповідно з принципів рівності та здібностей;
зуміти зберегти, поширити й збагатитикультурну спадщину з метою досягнення універсального через плюралізм виявукультури;
прагнути до значно більшої гнучкості вможливостях отримання підготовки; йти назустріч усім, всюди і завжди, такимчином, щоб освіта справді була доступна для людини протягом усього її життя.
Дуже важливо здійснити диверсифікацію систем,навчальних закладів і навчальних програм з тим, щоб вони відповідали вимогамсучасності, а також для того, щоб закласти міцну основу знань студентів ізабезпечити підготовку їх, необхідну для XXI століття. Студенти повинні мати більш оптимальну гаму вибору, здобуттяними знань та навиків повинно здійснюватися в перспективі освіти протягомусього життя, що передбачає постійну можливість у будь-який час розпочати ізавершити вищу освіту.
Така робота має за мету спрямовувати вектор нагармонійний стійкий розвиток і на виправлення диспропорцій.
Мається на увазі:
відповідність місцевим умовам як при розробцінавчальних і науково-дослідних програм, так і при здійсненні їх і розробціпідходів;
приділення більшої уваги проблемам, яківизначають стійкий розвиток вищої освіти;
приділення більшої уваги фундаментальним та прикладнимдослідженням, які збагачують одне одного і є необхідними для довгостроковогорозвитку.
Забезпечення якісного рівня вищої освіти є одним з головних завдань, невід'ємних від соціальної сфери. Якістьвищої освіти є багатомірною категорією, що повинна охоплювати всі її функції тавиди діяльності: навчальні та академічні програми, наукові дослідження,забезпечення кадрами тих, хто навчається, інфраструктуру та академічне оточення.Особливу увагу слід приділяти науковим дослідженням, які сприяють прогресузнань і свідчать про інтелектуальний розвиток. Потрібно заохочувати тазакріплювати в програмах новаторство, міждисциплінарність, які безпосередньовпливають на людський розвиток. Вищі навчальні заклади в усіх регіонах повинніздійснювати гласну внутрішню оцінку поряд з оцінкою зовнішньою. Необхіднопереробити програми з тим, щоб вони давали змогу виходити за межі звичайногопізнавального засвоєння дисциплін і оволодівати навичками, пізнанням таздібностями до творчого і критичного аналізу і незалежного мислення.
Фінансування вищої освіти і управління передбачають, що вони розглядається тільки в комплексі з іншими підсистемами(завдання, структури, ресурси, культура, прийом студентів, визнання документівпро вищу освіту, управління) у їхній взаємодії між собою з регіональним іміжнародним навколишнім соціальним середовищем.
Управління вищими навчальними закладами неможе зводитися пише до фінансових питань і базуватися тільки на економічнихкритеріях, критерії рівності та відповідності навчання сучасним вимогам вищоїосвіти, наукові дослідження, досвід роботи і консультації повинні бутипровідними щодо Інших критеріїв і забезпечувати при цьому збалансованеуправління.
Вища освіта повинна розглядатися як суспільне надбання.При необхідності збереження найрізноманітніших джерел фінансування державнапідтримка вищої освіти і наукових досліджень і сьогодні має важливе значеннядля забезпечення збалансованого розв’язання навчальних і суспільних завдань.
Керівництво і фінансування в галузі вищоїосвіти повинно спрямовуватися на підвищення її якості та адекватності. З цієюметою потрібно зміцнювати потенціал і розробляти відповідні стратегіїпланування та аналізу політики на основі співробітництва і координації міжвищими навчальними закладами й державною владою.
Фінансування вищої освіти стикається звеликими проблемами, які пов'язані з посиленням її масовості і підвищеннямвимог до неї. Тому до фінансування вищої освіти залучаються різні джерела. Структураконтингенту студентів за джерелами фінансування їхньої підготовки має такийвигляд. Серед студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації 51,3%навчається за кошти державного бюджету, 35,5% — за кошти фізичних та юридичнихосіб, 11,7% — за кошти місцевого бюджету, 1,5% — за галузеві кошти. Середстудентів вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації 54,9% навчається за кошти державного бюджету, 43,0%- за кошти фізичних та юридичних осіб, 0,4% — за кошти місцевого бюджету, 1,7%- за галузеві кошти.
Аналіз цих даних свідчить, що кожний другийстудент є інвестором системи вищої освіти, тобто навчається за власні кошти. Нажаль, поки що галузі та регіони вкладають незначні кошти у фінансуванняпідготовки фахівців.
Універсальний підхід до вищої освітипередбачає різноманітність форм співробітництва міжусіма установами, місія яких полягає в тому, щоб сприяти стійкому людськомурозвитку.
Враховуючи зміни в суспільстві і в сфері вищоїосвіти, які відбуваються на межі XXI століття, потрібно сформулювати нову політикув галузі співробітництва:
політика в галузі співробітництва повинна нелише відповідати явищам регіоналізації і глобалізації, а й випереджувати їх,надаючи програмам освіти і науковим дослідженням міжнародного характеру,забезпечуючи їх високою якістю; водночас потрібно створити механізм боротьби зявищами поляризації та фрагментації;
політика співробітництва повинна бутискерована на посилення партнерських зв'язків та взаємозв'язок між сферою праціта вищою освітою. Поєднання зусиль у галузі підготовки, що відповідаютьсучасним вимогам, співробітництво, обмін ресурсами і досвідом, участь увивченні ринку й еволюції потреб, створення та розвиток нових технологій іпередача знань є основними напрямками реалізації цієї політики;
враховуючи відповідальність вищої освіти за підготовкупедагогічних кадрів, слід проводити більш інтенсивну політику співробітництва зіншими вищими навчальними закладами і навчальними закладами інших рівнів освітиз метою створення справді безперервного освітнього ланцюжка.
Міжнародний аспект вищої освіти є обов'язковимфактором якості. Треба ратифікувати і втілювати в життя регіональні іміжнародні нормативні акти про визнання навчальних курсів, включаючи атестаціюнавичок, умінь і здібностей, що полегшують зміну навчальних курсів з метоюсприяння мобільності.
Для здійснення глибоких реформ, оновленнявищої освіти вкрай потрібне партнерство між усіма зацікавленими сторонами — особами, які відповідають за розробку політики на національному гаінституціональному рівнях, урядом і парламентом, засобами інформації,студентами і їхніми родинами, сферою праці та основною рушійною силою вищоїосвіти — викладачами й науковцями вищих навчальних закладів.
Отже підсумовуючи сказане, можна окреслити основнінапрями розвитку вищої освіти:
• трансформація мережі вищих навчальнихзакладів на задоволення потреб особистості і регіонів відповідно до вимогринкової економіки;
• реалізація принципів універсального підходудо розвитку вищої освіти;
• забезпечення відповідності вищої освітисучасним вимогам і умовам, за яких потреби розвитку держави і регіонів будуть уцентрі політичного бачення і рішень;
• поліпшення системи ступеневої вищої освіти, сприяннярозвиткові інтеграційних процесів;
• формування демократичних відносин між викладачамиі студентами;
• адаптація змісту вищої освіти через Державністандарти (освітньо-кваліфікаційні характеристики, освітньо-професійні програми)до потреб суспільства;
• диверсифікація структури та обсягів підготовки,навчальних планів і програм [42].
Таким чином, модернізація освітньої системи іпідготовка кадрів для різних галузей професійного знання нині особливоактуальні. Ситуація в освітній практиці настільки нова, що до неї зовсім неготові педагоги різних типів навчальних закладів. Старий принцип — працювати влогіці навчального предмета — не відповідає нинішнім умовам. Сьогодні гостровідчувається потреба в якісній освіті, ознакою якої є здатність особистостіорієнтуватись і гідно, професійно грамотно діяти в сучасному соціокультурномусередовищі.
У Доповіді Міжнародної комісії з освіти для XXI віку підкреслюється, що „освіта — один зосновних засобів затвердження глибокої і гармонійної форми розвитку людства,яка дозволить боротися з убогістю, відчуженням, неписьменністю, пригнобленням івійною”.
В перекладі на проблеми національної освітипотребують вирішення наступні завдання:
забезпечення досить високої загальноїписьменності населення;
забезпечення необхідного рівня знань ірозуміння в області національної культури;
надання можливості кожному члену суспільстваотримати професійну підготовку, яка б дозволила йому забезпечити гідний рівень життя;
забезпечення необхідного рівня освіти всьогонаселення з питань розвитку і збереження навколишнього середовища,соціально-економічного розвитку, розвитку людини, побудови гідногогромадянського суспільства і правової держави [35,41].
Ці завдання, в першу чергу закріплюються вНаціональній доктрині розвитку освіти (Затверджена Указом Президента Українивід 17 квітня 2002 року).
Зокрема вона визначає, що пріоритетниминапрямами державної політики щодо розвитку освіти є:
формування національних і загальнолюдськихцінностей;
створення для громадян рівних можливостей уздобутті освіти;
постійне підвищення якості освіти, оновленняїї змісту та форм організації навчально-виховного процесу;
розвиток системи безперервної освіти танавчання протягом життя;
пропаганда здорового способу життя;
розширення україномовного освітнього простору;
забезпечення освітніх потреб національнихменшин;
забезпечення економічних і соціальних гарантійдля професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників,підвищення їх соціального статусу;
розвиток дошкільної, позашкільної, загальноїсередньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти;
органічне поєднання освіти і науки, розвитокпедагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти;
запровадження освітніх інновацій,інформаційних технологій;
створення індустрії сучасних засобів навчанняі виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів;
створення ринку освітніх послуг та йогонауково-методичного забезпечення;
інтеграція вітчизняної освіти до європейськогота світового освітніх просторів [9].
Щодо основних напрямів реформування освіти вцілому і зокрема вищої, то вони закріплені в Державній національній програмі„Освіта" („Україна ХХІ століття”), яка визначає, що пріоритетними шляхамиреформування освіти є:
створення усуспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного сприяннярозвиткові освіти, неухильної турботи про примноження інтелектуального тадуховного потенціалу нації, активізація зусиль усього суспільства для виведенняосвіти на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучення до розвитку освітивсіх державних, громадських, приватних інституцій, сім'ї, кожного громадянина;
подолання девальвації загальнолюдських гуманістичнихцінностей та національного нігілізму, відірваності освіти від національнихджерел;
забезпечення розвитку освіти на основі новихпрогресивних концепцій, запровадження у навчально-виховний процес сучаснихпедагогічних технологій та науково-методичних досягнень;
відхід від засад авторитарної педагогіки, щоутвердилися в тоталітарній державі і спричинили нівелювання природних задатківі можливостей, інтересів усіх учасників освітнього процесу;
підготовка нової генерації педагогічнихкадрів, підвищення їх професіонального та загальнокультурного рівня;
формування нових економічних основ системиосвіти, створення належної матеріально-технічної бази;
реорганізація існуючих та створеннянавчально-виховних закладів нового покоління, регіональних центрів та експериментальнихмайданчиків для відпрацювання та відбору ефективних педагогічних інновацій таосвітніх модулів;
радикальна перебудова управління сферою освітишляхом її демократизації, децентралізації, створення регіональних системуправління навчально-виховними закладами;
органічна інтеграція освіти і науки, активневикористання наукового потенціалу вищих навчальних закладів і науково-досліднихустанов, новітніх теоретичних розроблень та здобутків педагогів-новаторів,громадських творчих об’єднань у навчально-виховномупроцесі;
створення нової правової та нормативної базиосвіти [17].
Всі вище перераховані заходи повиннібазуватись на основі таких принципів:
пріоритетність освіти, що означає випереджальний характер її розвитку, нове ставленнясуспільства до освіти, до знань та інтелекту, кардинально нові підходи доінвестиційної політики в освітній сфері;
демократизація освіти, що прередбачає децентралізацію та регіоналізаціо управління системоюосвіти з дотриманням найбільш визначальних принципів освітньої політикиУкраїнської держави, надання автономії навчально-виховним закладам у вирішенніосновних питань їхньої діяльності, подолання монополії держави на освіту,перехід до державно-громадської системи управління освітою, у якій особистість,суспільство й держава стануть рівноправними суб'єктами, утворення системипартнерства учнів, студентів і педагогів;
гуманізація освіти,що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішомурозкриті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх треб, забезпеченніпріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків людини інавколишнього середовища, суспільства і природи;
гуманітаризація освіти,що покликана формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистостіі планетарне мислення;
національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного ґрунту, їїорганічному поєднані з національною історією і народними традиціями, збереженніта збагаченні культури українського народу, визнанні освіти важливимінструментом національного розвитку і гармонізації національних відносин;
відкритість системи освіти, що пов'язана з її орієнтованістю на цілісний неподільний світ, йогоглобальні проблеми, усвідомленням пріоритетності загальнолюдських цінностей надгруповими і класовими, інтеграцією у світові освітні структури;
безперервність освіти, що відкриває можливість для постійного поглиблення загальноосвітньоїта фахової підготовки, досягнення цілісності і наступності у навчанні тавихованні; перетворення набуття освіти у процес, що триває упродовж всьогожиття людини;
нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змістунавчання і виховання формуванню цілісної та всебічно розвиненої особистості;
багатоукладність та варіантність освіти, що передбачає створення можливостей для широкого вибору форм освіти,навчально-виховних закладів, засобів навчання і виховання, які відповідали босвітнім запитам особистості; запровадження варіантного компоненту змістуосвіти, диференціацію та індивідуалізацію навчально-виховного процесу,створення мережі недержавних навчально-виховних закладів [16].
Визначальною складовою реформування освіти вУкраїні є оновлення змісту освіти, що передбачає приведення його увідповідність з сучасними потребами особи і суспільства.
Стратегічними завданнями реформування змістуосвіти є:
вироблення державних стандартів і відповіднеформування системи й обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, іншихякостей особистості на різних освітніх та кваліфікаційних рівнях.
відбір і структурування навчально-виховногоматеріалу на засадах диференціації та інтеграції, забезпечення альтернативнихможливостей для одержання освіти відповідно до індивідуальних потреб таздібностей;
органічне поєднання у змісті освіти йогозагальноосвітньої та фахової складової відповідно до освітніх рівнів таособливостей регіонів України;
вивчення української мови в усіхнавчально-виховних закладах, утвердження її як основної мови функціонуваннязагальноосвітньої, професійної та вищої школи;
орієнтація на інтегральні курси, пошук новихпідходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнаннясвіту;
оптимальне поєднання гуманітарної іприродничо-математичпої складових освіти, теоретичних і практичних компонентів,класичної спадщини та сучасних досягнень наукової думки, органічний зв'язок знаціональною історією, культурою, традиціями;
створення передумов для розвитку здібностеймолоді, формування готовності і здатності до самоосвіти, широке застосуваннянових педагогічних, інформаційних технологій;
сприяння фізичному, психічному здоров'юмолоді, врахування потреб індивідуальної корекційно-компенсаційноїспрямованості навчання і виховання дітей з вадами психофізичного розвитку.
Що стосується саме вищої освіти, то вонаспрямована на забезпечення фундаментальної наукової, загальнокультурної,практичної підготовки фахівців, які мають визначати темпи і рівеньнауково-технічного, економічного та соціально-культурного прогресу, наформування інтелектуального потенціалу нації та всебічний розвиток особистостіяк найвищої цінності суспільства. Вона має стати могутнім фактором розвиткудуховної культури українського народу, відтворення продуктивних сил України.
Тому до стратегічних завдань реформуваннявищої освіти належать:
перехід до гнучкої, динамічної ступеневоїсистеми підготовки фахівців, яка дасть змогу задовольняти погреби і можливостіособистості у здобутті певного освітньою та кваліфікаційного рівнів за бажанимнапрямом відповідно до її здібностей;
формування мережі вищих навчальних закладів,яка за освітніми та кваліфікаційними рівнями, типами навчальних закладів,формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б інтересиособи та потреби кожного регіону і держави в цілому;
підвищення освітнього і культурного рівнясуспільства;
піднесення вищої освіти України на рівеньдосягнень розвинутих країн світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнєспівтовариство.
До пріоритетних напрямів реформування вищоїосвіти можна віднести:
прогнозування потреб держави, регіонів,галузей економіки та культури у спеціалістах з різними рівнями кваліфікації;
створення державної системи добору і навчанняталановитої молоді, розроблення і запровадження механізмів й державноїпідтримки;
оптимізація мережі вищих навчальних закладівта їх структури, проведення організаційно-структурних змін у системі вищоїосвіти, спрямованих їй розвиток навчальних закладів різних тинів, підвищенняролі і значущості університетської освіти у реалізації стратегічних цілейосвіти;
створення умов для розширення можливостейгромадян здобувати вищу освіту певного рівня за бажаним напрямом;
розроблення нових моделей різних рівнів вищоїосвіти, визначення її державного компонента; широке інтегрування в міжнароднусистему освіти;
оновлення змісту вищої освіти, запровадженняефективних педагогічних технологій, створення нової системи методичного таінформаційного забезпечення вищої школи; входження України утрансконтинентальну систему комп’ютерної інформації;
демократизація, гуманізація та гуманітаризаціянавчально-виховного процесу, органічне поєднання в ньому національного тазагальнолюдського начал;
організація навчання як безперервноїнауково-виробничої діяльності з найповнішим використанням наукового потенціалувищої школи;
ефективне використання кадрового потенціалувищої школи у навчально-виховному процесі та науковій роботі, залучення допедагогічної діяльності у вищих навчальних закладах талановитих ученихакадемічних та галузевих науково-дослідних інститутів, провідних фахівціврізних галузей виробництва і культури.
Відповідно до стратегічних завдань, основнимишляхами реформування вищої освіти є:
розроблення та впровадженнянауково-обґрунтованої методики визначення перспективної потреби держави уфахівцях з різним рівнем кваліфікації, визначення обсягів їх підготовки у вищихнавчальних закладах;
розроблення та впровадження аналітичних, статистичних,імітаційних, ситуаційних моделей прогнозування обсягів підготовки фахівців зурахуванням розвитку галузей господарства та особливостей регіонів України;
поєднання можливостей державної і недержавноїсистеми вищої освіти для підготовки фахівців різних спеціальностей зурахуванням запитів окремих регіонів;
удосконалення системи комплектуванняконтингенту студентів вищих навчальних закладів;
визначення напрямів базової вищої освіти тавідповідних спеціальностей за кваліфікаційними рівнями, розробленнякваліфікаційних характеристик фахівців з урахуванням вітчизняного і зарубіжногодосвіду та за участю замовників;
оптимізація мережі вищих навчальних закладівна основі наукового аналізу схеми їх розміщення;
визначення місця і змісту університетської освіти,перетворення університетів у провідні національні освітні, наукові, культурні іметодичні центри;
створення навчально-наукових комплексів (університет,інститут, коледж, технікум, професійне училище тощо), міжнародних університетіву їхньому складі; регіональних і галузевих університетів;
створення в Україні спільних з іншимидержавами вищих навчальних закладів; розширення практики обміну педагогічнимипрацівниками з провідними зарубіжними вищими навчальними закладами,використання вищих навчальних закладів інших країн для здобуття вищої освітигромадянами України;
організація комплексних наукових досліджень зпроблем вищої освіти;
забезпечення міжнародного визнання дипломіввищих навчальних закладів України;
розроблення системи діагностики якості освітита системи тестів для визначенім відповідності рівня освіти державнимстандартам;
акредитація вищих навчальних закладів усіхрівнів та форм власності [10].
Становлення української державності,фундаментальне оновлення законодавства, проведення судової реформи, посиленнясудового захисту прав і свобод громадян, створення соціально-орієнтованоїринкової економіки та необхідність захисту українського підприємництва,боротьба зі злочинністю — все це потребує кваліфікованого юридичногозабезпечення
Це зумовлює необхідність постійної у ваги доякості підготовки та перепідготовки юридичних кадрів, приведення змістуюридичної освіти у відповідність із сучасними вимогамиюридичної практики.
Сучасний стан вищої юридичної освіти характеризуєтьсятим, що насиченість юристами залишається в цілому по країні диспропорційною. Підготовкуфахівців-правознавців здійснюють понад 170 вищих навчальних закладів (до 1991року їх було 6), з яких 50 — приватні. Загальний ліцензований обсяг підготовкифахівців за напрямом «Право» становить майже 30 тис осіб на рік,тобто 4 місця на 10 тис. населення, з них 3,5 припадає на вищі навчальнізаклади державної форми власності. Ліцензований обсяг з розрахунку на 10 тис. населенняза регіонами становить: у північному — 10,2 місця, східному — 4,7, Південному — 3, західному і центральному — 2 місця. Підготовку юристів в основномуздійснюють вищі навчальні заклади системи МВС, Національна юридична академіяімені Ярослава Мудрого, Київський національний університет імені ТарасаШевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Одеськанаціональна юридична академія, Державна академія податкової служби.
Нерівномірне територіальне розміщення вищих навчальнихзакладів, що здійснюють підготовку юристів, створює певні соціальні проблеми,пов'язані з нерівними можливостями у здобутті освіти та працевлаштуванні молодів різних регіонах.
Значне збільшення обсягів підготовки юристівістотно не позначилося на забезпеченні різних сфер суспільного життякваліфікованими юридичними кадрами. На сьогодні не визначено, скільки фахівцівпотрібно для різних сфер юридичної практики, не зроблено науково обґрунтованогопрогнозу щодо обсягів підготовки юристів, не реформується мережа вищихнавчальних закладів відповідно до регіональних потреб. Не відповідають сучаснимпотребам суспільства зміст юридичної освіти та якість організації навчальногопроцесу.
Значні недоліки мають місце у забезпеченнісистеми юридичної освіти педагогічними і науково-педагогічними працівниками. Обсягипідготовки таких працівників не задовольняють потреб сьогодення. Не налагодженоперіодичне підвищення кваліфікації викладачів вищих навчальних закладів тафахівців правової служби підприємств, установ, організацій, органів державноївлади.
Незадовільним є стан оснащення системиюридичної освіти комп'ютерною, організаційною технікою та пішими технічнимизасобами навчання
Усе це зумовлює необхідність розробленняпринципово нових теоретичних, методологічних та організаційних засадудосконалення системи юридичної освіти [18].
Тому метою реформування є вдосконаленнясистеми юридичної освіти, приведення її у відповідність із світовими вимогами,створення умов для задоволення потреб громадян у сучасній юридичній освіті тареалізація права на працю за здобутою спеціальністю, повне забезпечення потреборганів державної влади, правоохоронних органів, інших сфер юридичної практикиу фахівцях-юристах.
Ця мета досягається шляхом вирішення такихосновних завдань:
розроблення і вдосконалення відповідно доКонституції та законів України нормативно-правової бази з питань функціонуваннясистеми юридичної освіти та професійної діяльності юристів;
розроблення науково обґрунтованого прогнозудержавної потреби у юридичних кадрах різних освітньо-кваліфікаційних рівнів імеханізму визначення на основі регіонального підходу обсягу відповідногодержавного замовлення;
визначення оптимальної мережі вищих навчальнихзакладів, що здійснюють підготовку юристів, виходячи з потреб регіонів;
запровадження нових спеціалізацій відповіднодо потреб різних сфер юридичної практики;
розроблення і запровадження державних стандартіввищої юридичної освіти для різних освітньо-кваліфікаційних рівнів;
розроблення нового змісту правових дисциплін, яківикладаються у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальнихзакладах, шляхом створення нового покоління підручників, навчально-методичних посібників,дидактичних та інформаційних засобів навчання;
об'єднання зусиль наукових працівниківНаціональної академії наук, галузевих академій і вищих навчальних закладів, атакож громадських організацій, юристів-практиків для розв'язання актуальнихпроблем підготовки юристів та їх професійної діяльності;
вироблення механізму забезпечення місцями дляпроходження студентами, які навчаються за юридичними спеціальностями, практикита працевлаштування випускників в органах державної влади, на підприємствах, вустановах та організаціях:
створення ефективної системи післядипломної підготовки,перепідготовки та підвищення кваліфікації юридичних кадрів і забезпечення їхпрофесійної мобільності.
Розділ ІІ. Нормативне регулювання танапрями розвитку освіти в системі МВС України2.1 Тенденції та перспективи розвиткусвітової та європейської поліцейської вищої школи
Початок ХХІ століття характеризуєтьсяприскореною глобалізацією, яка обумовлена вільним переміщенням інформації,товарів, послуг і капіталів в загальносвітовому значенні. На жаль цимпородженням цивілізації в першу чергу скористалися злочинні співтовариства, тимсамим знижуючи той позитивний потенціал, який несе в собі міжнародна інтеграція.
Очевидно, що всім загрозам кримінального ісоціального характеру світ повинен протиставити, якщо можна так сказати,глобалізацію правоохоронної діяльності, і в тому числі її освітнього елемента.
В останній час національні системи професійноїполіцейської освіти мають тенденцію до зближення та інтеграції.
До основних особливостей розвитку європейськихсистем професійної освіти поліцейських кадрів можна віднести:
демократизація процесу відбору кадрів вполіцію;
приведення відомчої вищої освіти увідповідність з стандартами загально цивільної і університетської освіти;
відхід від воєнних традиції і створеннявідомчих;
формування нових спеціальностей і комплексіввідповідних їм спеціальних дисциплін, які дозволяють більш глибоко вивчатиполіцейську діяльність як професію [34,15].
Які ж перспективи розвитку поліцейськоївузівської освіти?
Перш за все повинна йти мова про подальшугуманізацію поліцейської освіти, формування багатосторонньої особистостіспеціаліста в області поліцейської діяльності як сфери соціальногообслуговування населення.
Слід сказати, що ідея ця не нова. Ще в ХХ ст. вчені- кримінологи відмічали, що справжній успіх в поліцейській роботі може бути досягнутийтільки при умові всебічної підготовки співробітника поліції з акцентом насоціальний зміст і людські аспекти його діяльності.
Саме зараз настав час прийняти певні міри пореалізації даного постулату. Особливе місце тут необхідно відвести виховній роботі,активно використовуючи комплексний підхід і принцип безперервності. При цьомуважливо орієнтуватися не тільки на підготовку спеціаліста, який відповідаєпевним вимогам, а на виховання особистості, яка здатна до самоудосконалення ісаморозвитку.
Далі, одним із стратегічних напрямівпідготовки поліцейських кадрів є все більш глибока диференціація змістунавчання різних категорій поліцейських з урахуванням предметного змісту їхбезпосередньої діяльності, посадової специфіки і статусу в системі правоохороннихорганів, умов навчання в регіонах і на національному рівні і послідуючогофункціонування.
Також актуальною є проблема якості освіти. Процесрозширення навчання, збільшення кількості поліцейських шкіл, училищ і академійхарактерний для багатьох розвинутих країн світу. Однак в сучасних умовах поразайматись якісною стороною відомчої освіти.
В демократичному суспільстві громадяни повиннібути впевнені, що ті, хто покликаний захищати закон, мають належну підготовку,являються носіями етичних норм, які прийняті в даному суспільстві, і готові доїх дотримання. Як сказав в свій час американський дослідник А. Вольмер: „Громадянивважають, що поліцейські повинні володіти мудрістю Соломона, хоробрістю Давида,терпінням Іакова, вмінням керувати, яке притаманне Мойсею, добротоюсамаритянки, стратегічним генієм Олександра Македонського і, насамкінець,знанням фізичних, біологічних та суспільних наук. Якщо б людина людина володілавсіми цими якостями, вона могла б стати хорошим поліцейським” [34,17].
Можна виділити такі основні напрями розвиткуполіцейських вищих шкіл з точки зору міжнародного співробітництва поліцейськихвузів.
1. Створення європейського простору освіти.
При розробці своїх довгострокових програм істратегії поліцейським вузам слід було б сприймати не тільки „поліцейськезамовлення", але й загальний рух, який проходить в Європі в сферівузівської освіти.
Створення європейського простору вузівськоїосвіти являється логічним продовженням інтеграційних процесів в Європі і якодин з елементів сприяє її об’єднанню.
2. Стратегічний менеджмент поліцейськихвузів.
В даний час менеджмент являє собою спеціалізованусферу людської діяльності, без якої не обійдеться не одне організаційне ціле. Цестосується і управління вузами. На стратегічне управління вузами на відомчомурівні принципово впливають:
відношення держави до вузу, визначенезаконодавством;
власна організаційна структура школи, їїпідрозділів і співвідношення управління і самоуправління на окремих рівнях.
Планування стратегії поліцейського вузуздійснюється здійснюється шляхом складання довгострокових планів, якірозробляються з специфічними завданнями по трьох основних напрямах:
навчання відповідного типу (бакалаврське,магістерське, докторське) і організація навчальних курсів по підвищеннюкваліфікації;
розвиток наукових досліджень та інших видівдіяльності, пов’язаних з навчанням, тобто в першу чергу використаннярезультатів творчої праці в діяльності Міністерства внутрішніх справ та іншихвідомств;
діяльність, яка сприяє розвитку суспільства усфері комплексної безпеки (відповідна орієнтація навчальних програм, їх частинабо інших курсів).
3. Наукова орієнтація поліцейських вищихшкіл.
Наукові дослідження — одна із складових частиносновної діяльності вузу. Нові вимоги до динамічно змінюючихся умов поліцейськоїдіяльності і діяльності по забезпеченню безпеки роблять необхідним підвищеннякваліфікації працівників і посилення вимог до системи освіти перш за все зточки зору набуття теоретичних знань, які основані на сучасному стані науковогопізнання і досліджень.
Включити вивчення таких нових небезпек, яктероризм, організована злочинність у всіх її проявах, в структуру науковихдисциплін нереально. Сучасний світ сам потребує створення міждисциплінарноїнаукової сфери, яка комплексно займається безпекою сучасної цивілізації,починаючи із соціологічних і політологічних досліджень, які аналізують основніпроблеми сучасності, пошуку причин і джерел національного і глобальноготероризму.
Таким чином, більш глибоке співробітництво вгалузі поліцейської вищої освіти і досягнення більшого зближення вузівськихсистем вимагають перш за все слідуючи дій:
ранжувати існуючі навчальні заклади, якіпредставляють вищу поліцейську освіту (університети, академії, інститути), заступенем здійснення навчальних програм (бакалаврська, магістерська, докторська);
перейти до структурно організованого навчання;
вирішити питання про правовий характер дипломавипускника. Поступово прагнути до європейськи визнаних звань.
підтримувати мобільність студентів, викладачіві наукових працівників. Дати можливість здійснювати частину навчання в рамкахстудентського обміну в зарубіжних поліцейських вузах, для чого розробитисистему кредитної оцінки навчання;
спробувати визначити міжнародні стандартиполіцейської вищої освіти, які б реагували на підвищення вимог до виконанняполіцейських функцій, інтернаціоналізацію злочинності.
забезпечення високої якості освіти іпроведення наукової роботи необхідно оцінювати в рамках системи внутрішніх,національних і міжнародних оцінок і акредитацій;
життєвою необхідністю є постійна (безперервнаосвіта). Співробітництво і активна участь у міжнародних формах поліцейськоїпідготовки в рамках асоціацій Середньоєвропейської поліцейської академії (МЕРА)і Європейської поліцейської академії (СЕРОЕ) повинні стати складовою частиноюосновної діяльності національних поліцейських вузів;
навчання і наукова діяльність повинні бутивзаємопов’язані. Спільними силами необхідно шукати підтримку при конструюваннінаук по безпеці для застосування отриманих знань на практиці [29,42].
В новому тисячолітті поліцейські повинніпереступити рамки вузькопрофесійної підготовки, яка здійснюється за відомчимпринципи (цілі, зміст навчання, форми, методи, дипломи, свідоцтва), ізапропонувати більш широкий, універсальний профіль випускника і гарантіїсумісності з розвитком загальної вищої освіти в національному, європейському іміжнародному масштабах.2.2 Правова база та майбутній станвищої освіти в системі МВС України
Сучасний етап реформування Міністерства внутрішніхсправ вимагає подальшого удосконалення системи підготовки фахівців для відомчихпотреб. Тому розвиток системи відомчої освіти в Україні, яка є складовоючастиною державної системи совіти, це один з пріоритетних напрямів у діяльностіМіністерства внутрішніх справ України.
Система відомчої освіти розглядається яксукупність суб'єктів освітянської діяльності, в якій задіяні на рівноправнихзасадах заклади освіти, органи державного управління освітою, територіальніоргани Міністерства внутрішніх справ, органи громадського самоврядування восвіті.
Система відомчої освіти як складова частинадержавної системи освіти України призначена для підготовки фахівців усіхосвітньо кваліфікаційних рівнів для органів внутрішніх справ.
Зважаючи на те, що Міністерство внутрішніхсправ України є системою воєнізованого типу, тому система відомчої освіти маєпевні особливості, до яких можна віднести:
Режимність і закритість вищих навчальнихзакладів.
Наявність озброєння, спеціальних засобів татехніки.
Знаходження основної частини курсантів наказарменому становищі.
Перебування особового складу на дійсній службів органах внутрішніх справ.
Наявність спеціального звання.
Підвищені вимоги до дисципліни.
Нерегулярний розклад, що зумовлено великоюкількістю предметів.
Професійна деформація у особового складу.
Великий відсоток осіб, які вже служили в армії.
Фізична та спеціальна підготовка, яканеобхідна для подальшого проходження служби.
Функціонування системи відомчої освіти повиннозабезпечувати:
підготовку у вищих навчальних закладахфахівців з певних напрямів та спеціальностей з урахуванням специфіки їхпрофесійної діяльності;
координацію дій у відомчій освітній діяльностіз відповідними органами управління в межах установлених повноважень;
єдиний підхід до комплектування вищихнавчальних закладів постійним та перемінним складом;
внесення відповідних структурних змін в штатнірозписи вищих навчальних закладів, які продиктовані змінами в суспільно — економічномужитті держави та потребами практичної діяльності органів внутрішніх справ;
оперативне корегування навчальних програм,усунення дублювання в організації навчально — виховного процесу;
розбудову і пошук нових професійноорієнтованих типів спеціалізованих загальноосвітніх закладів, які б формувалисталу базу контингенту абітурієнтів для вищих навчальних закладів;
впровадження новітніх технологій в організаціюнавчання;
орієнтацію відомчої освіти на задоволенняпрактичної потреби конкретних УМВС, служб і підрозділів МВС України в кадрахвідповідною рівня підготовки і спеціалізації;
пріоритетність відомчої освіти при формуванніпрофесійного ядра кадрів органів внутрішніх справ [23].
На мою думку розвиток системи відомчої освітиповинен здійснюватись за такими напрямками:
підвищення ефективності управлінняосвітянською діяльністю на основі раціонального розмежування функційцентрального апарату та керівництва ВНЗ;
створення повноцінної нормативно — правовоїбази функціонування системи відомчої освіти;
врегулювання на принципово нових засадахвзаємної відповідальності керівників комплектуючих органів та відомчихнавчальних закладів за якість підготовки фахівців для органів внутрішніх справ;
максимальне використання і впровадження внавчальний процес позитивно зарекомендувавших себе на практиці форм і методівоперативно — службової діяльності, забезпечення впровадження науковихрекомендацій, зарубіжного досвіду, адаптованих до умов які склалися в Україні;
розширення ділового співробітництва з іншимиправоохоронними органами в питаннях підготовки кадрів, розбудова та координаціяна нових принципах і засадах взаємовідносин з населенням та громадськимиінституціями;
усунення існуючих паралельних структур дляпідготовки фахівців за спорідненими спеціальностями для ОВС та інших формувань;
загальної інформатизації навчального процесута системи управління, визначення ефективності роботи системи відомчої освіти,якості підготовки фахівців за рахунок впровадження системи зворотного зв'язкуна підставі аналізу відгуків про випускників вищих навчальних закладів [36,139].
Саме для реалізації цих завдань необхідне успішнефункціонування вищих навчальних закладів системи МВС України.
Сучасний вищий навчальний заклад МВС України єскладною за своєю структурою і функціями системою, котра потребує належногорівня організації управління нею. Завдання відомчої вищої освіти вимагаютьрозв'язання комплексу різноманітних і різнобічних завдань щодо підготовкифахівців різних напрямів оперативно-службової діяльності в органах внутрішніхсправ, організації навчально-методичної і виховної роботи, проведення науковихі науково-дослідних робіт, організації перепідготовки і підвищення кваліфікаціїпрактичних працівників ОВС, матеріально-технічного забезпечення навчального процесуі наукових досліджень. Система вищих закладів освіти МВС охоплює підготовкуфахівців найвищої кваліфікації щодо всіх галузей діяльності: органів внутрішніхсправ, внутрішньої служби, пожежної охорони.
Організація діяльності складного іпобудованого за системним принципом організму, яким є вищий заклад освіти всистемі МВС, а також управління нею здійснюється у відповідності знапрацьованою на сьогоднішній день нормативною базою, основи котрої закладені вКонституції України, Законах України „Про міліцію”, „Про освіту", іншихчинних актах законодавства.
Особливості здійснення управлінської діяльностіу відомчих вищих закладах освіти МВС України визначається їх специфікою,особливими, притаманними лише їм рисами.
По-перше, відомчі ВНЗ є винятково державними,а відтак на них покладено особливу відповідальність в організації та проведеннінавчального процесу, наукових досліджень, підвищення кваліфікаціїнауково-педагогічних кадрів згідно з цим високим статусом і вимогами, що зцього витікають.
По-друге, професорсько-викладацький склад,співробітники, курсанти і слухачі проходять службу в органах внутрішніх справМВС України, належать до постійного та перемінного атестованого особовогоскладу. Отже, управлінська, навчально-методична, наукова, виховна діяльністьздійснюються на підставі не лише норм, викладених у документах, що регламентуютьфункціонування вищої школи (зокрема її найпотужнішого, державного сектора) вмежах усієї України, а й, передусім, розвиненої відомчої нормативної бази.
Управління вищим закладом освіти МВС за своїмзмістом повинно враховувати різнорідність і специфічність поставлених передорганами внутрішніх справ завдань, зокрема, ту обставину, що вони з-поміж усіхінших силових структур держави найбільш тісно взаємодіють з населенням, маютьздатність розв'язувати складні правоохоронні завдання лише враховуючи усісуспільні чинники, корелюючи свою роботу відповідно до найбільш важливих ізначущих соціальних процесів [28, 43].
Здійснення управлінських функцій у вищомузакладі освіти МВС України поділяється на дві основні складові: зовнішнійуправлінський вплив, джерелом котрого виступають як правові акти, так і актиуправління суб'єктів, до відома яких віднесено ці завдання: Міністерствавнутрішніх справ України в цілому, його керівництва, Департаменту по роботі зперсоналом (котрий безпосередньо керує роботою ВНЗ МВС), інших галузевихГоловних управлінь, інших керуючих елементів МВС як єдиної функціональноїсистеми. Іншою складовою виступає управління вищим закладом освіти, щовідбувається всередині тієї відносно замкненої системи, котрою він є. Суб'єктамиуправління тут виступають органи, на котрі покладено за посадовими обов'язкамиздійснення управлінських функцій власне у ВНЗ, а саме на ректорат і Вчену раду.
Специфіка управління вищим закладом освіти МВСУкраїни полягає також у тому, до якого з існуючих в Україні видів державних вищихзакладів освіти належить об'єкт управлінського впливу.
Існуюча на сьогодні розгалужена і доситьрозвинена система відомчої освіти сформувалась буквально за лічені роки, вже вдобу державної незалежності України. До неї входять ВНЗ таких основних видів:
університет — багатопрофільний вищий закладосвіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою, широкого спектранапрямів науки, техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіхрівнів, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провіднимнауково-методичним центром, сприяє поширенню наукових знань і здійснюєкультурно-просвітницьку діяльність серед населення, має розвинення інфраструктуру,високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення своєї діяльності.
З 1994 р. МВС України має такий навчальнийзаклад — Національний університет внутрішніх справ в м. Харкові. Він здійснюєбагатопрофільну діяльність у галузі, віднесеній до сфери діяльності органіввнутрішніх справ і на сьогоднішній день цілком відповідає вимогам, висунутим додержавних університетів.
Управління університетом пов'язане зрозв'язанням завдань підвищеної складності, великою кількістю різнопланових ірізнорівневих елементів, котрі складають систему ВНЗ в цьому конкретномувипадку. На сьогодні в Університеті внутрішніх справ створена і ефективнофункціонує система багатоступеневої підготовки висококваліфікованих кадрів дляорганів внутрішніх справ України, здійснюються комплексні наукові дослідження. Своєосновне призначення — всебічну підготовку майбутніх фахівців університетздійснює на 8 денних факультетах: юридичному, економічної безпеки, управліннята інформатики, соціально-психологічному, громадської безпеки, кримінальноїміліції, Кримському (м. Сімферополь), права та підприємництва (для цивільноїмолоді) з одинадцяти спеціальностей. Без відриву від практичної роботи працівникиорганів внутрішніх справ здобувають вищу фахову освіту на заочному факультеті (відділеннязаочного навчання у м. Полтава, м. Суми та м. Євпаторія). Університет також готуєфахівців з кількох спеціальностей сумісно з Кримським інститутом економіки тауправління (м. Сімферополь), Макіївський економіко-гуманітарний інститут. Продовжуєтьсяуспішна діяльність створеного спільно з Харківським державним політехнічнимуніверситетом Економіко-правового університету. Університет внутрішніх справ маєв своєму складі також Інститут перепідготовки та підвищення кваліфікаціїпрацівників ОВС, юридичний ліцей.
академія — вищий заклад освіти, який здійснюєпідготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіхрівнів в окремо визначеній галузі знань, проводить фундаментальні та прикладнінаукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності,мас високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
До цього типу вищого закладу освіти в системіМВС України відноситься Національна академія внутрішніх справ України. Профільпідготовки фахівців порівняно з університетом тут помітно звужений, однаксистема, котра виступає як об'єкт управління, також відзначається високимрівнем складності.
До складу Національної академії внутрішніхсправ України входять три навчально — наукових інститути, один з яких виконуєособливе завдання — підготовку керівних кадрів для органів внутрішніх справ, атакож заочний факультет. Як структурні підрозділи академії виступають Київськийінститут внутрішніх справ (три факультети денної і один заочної форми навчання)та Львівський інститут внутрішніх справ (два факультети денної форми навчання)[27]. Сюди також відноситься Дніпропетровська юридична академія МВС України.
Інститут — вищий заклад освіти або структурнийпідрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищоюосвітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки,освіти, провадить наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровийта матеріально-технічний потенціал.
На сьогоднішній день в системі МВС Україниуспішно функціонують 8 інститутів. Вони є або структурними підрозділами Національногоуніверситету внутрішніх справ (Інститут перепідготовки та підвищеннякваліфікації працівників ОВС), Національної академії внутрішніх справ України (Київськийта Львівський інститути внутрішніх справ), або самостійними закладами освіти (Донецькийінститут внутрішніх справ, Луганський інститут внутрішніх справ, Одеськийінститут внутрішніх справ, Запорізький юридичний інститут МВС України,,Харківський інститут пожежної безпеки МВС України, Черкаський інститут пожежноїбезпеки МВС України ім. Героїв Чорнобиля). Наслідком продуманоїорганізаційно-структурної політики МВС України є спеціалізація інститутів запевними конкретними напрямами підготовки кадрів для ОВС. Прикладом можутьслугувати Харківський, Черкаський інститути пожежної безпеки, котрі готуютьфахівців для підрозділів пожежної охорони усієї України.
Завдання управління інститутами в системі МВСУкраїни мають об'єктивно менш складний характер саме в силу більш простоїструктури керованих систем, однак також вимагають високого рівня організаціїуправлінської діяльності. До складу відомчих інститутів входять, як правило,2-3 факультети.
Училище — вищий заклад освіти або структурнийпідрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівцівз вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, маєнеобхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу.
В системі МВС України діють 3 училища: Донецькеучилище міліції МВС України, Чернігівське училище внутрішніх справ МВС України,Львівське пожежно-технічне училище МВС України. Управління ними вимагаєдостатнього рівня кваліфікації, здійснення оптимальних організаційних заходів. Вартозауважити, що внаслідок виваженої і цілеспрямованої управлінської діяльностіучилище може стати фундаментом для організації навчального процесу на більшвисокому освітньо-кваліфікаційному рівні. Прикладом може слугувати училищепідготовки молодших спеціалістів Університету внутрішніх справ, котре внаслідокпроведення низки чітко спланованих організаційно-управлінських заходівреорганізовано у факультет кримінальної міліції.
Управління вищим закладом освіти здійснюєтьсяна засадах поєднання єдиноначальності та колегіальності.
Керівництво вищим закладом освіти здійснюєректор, який призначається наказом міністра внутрішніх справ України. Повноваженняректора широкі й обумовлені необхідністю оптимального керівництва роботою щодорозв'язання широкого спектру завдань, котрі постають перед ВНЗ МВС України.
Посада ректора вимагає особливих якостей: обізнаностіне лише в питаннях організації та здійснення навчального процесу, а й усіхосновних напрямах оперативно-службової діяльності, боротьби зі злочинністю таіншими правопорушеннями, захисту громадського порядку, наявності власногодосвіду практичної правоохоронної діяльності, широкого наукового кругозору івисокого рівня наукової кваліфікації. Та особливого значення набуваютьорганізаційні якості, управлінські навички, вміння працювати з людиною. Аджеуправління в суспільстві — це управління людьми за допомогою людей. Томуврахування потреб, інтересів, ідеалів — найважливіший критерій управління. Зіншого боку, невід'ємною складовою змісту управління є свідомий вплив на групулюдей, котрі складають персонал ВНЗ для координації, узгодження, організації їхдіяльності, оптимізації розв'язання управлінських завдань. Як наслідок цілкомзакономірного визнання ролі ВНЗ в системі МВС України, складності й важливостівиконуваних ректором управлінських функцій є віднесення цієї посади до вищогоначальницького складу.
Ректор діє у відповідності із чинним законодавствомта розробленим і затвердженим міністром внутрішніх справ України Статутомвищого навчального закладу, погодженим з Міністерством освіти України.
До його компетенції віднесено самостійне (вмежах чинної нормативно-правової бази) вирішення усіх питань діяльності ВНЗ МВСУкраїни. Ректор розпоряджається усім майном закладу освіти та коштами, укладаєдоговори, видає доручення, відкриває банківські рахунки ВНЗ та здійснює відйого імені будь-які інші дії без особливого на це доручення.
Важливою функцією ректора є представництво: вінрепрезентує вищий заклад освіти у всіх органах, установах, підприємствах,організаціях, відповідає за результати діяльності підпорядкованого йому ВНЗперед Міністерством внутрішніх справ України.
Ректор за погодженням з МВС приймає рішеннящодо кооперації вищого закладу освіти в області освітянської, наукової та іншоїдіяльності з іншими закладами та установами.
Великими є повноваження ректора в кадровихпитаннях, а саме:
представлення до Міністерства внутрішніх справУкраїни подання про призначення і звільнення від посади проректорів ВНЗ;
призначення і звільнення з посад усьогоособового складу закладу освіти, окрім тих осіб, що заміщують посади зноменклатури МВС України;
вживання заходів морального та матеріальногозаохочення, притягнення до дисциплінарної відповідальності згідно з КЗпПУкраїни та Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ;
формування на основі штатного розкладуконтингенту курсантів, слухачів, студентів, вихованців, ад'юнктів, докторантів,магістрантів вищого закладу освіти, відраховування їх з ВНЗ та поновлення нанавчання;
представлення працівників, курсантів таслухачів для зарахування їх в кадри Міністерства внутрішніх справ, присвоєння спеціальнихзвань відповідно до „Положення про проходження служби рядовим і начальницькимскладом ОВС".
Важливим напрямом діяльності ректора євизначення функціональних обов'язків працівників ВЗО, затвердження положень проструктурні підрозділи.
Ректор вищого закладу освіти МВС Українипостійно тримає під своїм контролем виконання навчальних планів і програм,планів науково-дослідних робіт та планів впровадження їх результатів упрактичну діяльність та навчальний процес.
До його завдань належить контроль за якістюроботи викладачів, організацією навчально-виховної та культурно-масової роботи,станом фізичного виховання і здоров'я курсантів, слухачів, студентів,вихованців, працівників.
Ректор здійснює організаційно-управлінськізаходи щодо побутового обслуговування курсантів, слухачів, студентів,працівників, їх оздоровлення. Розробляє і спільно з профспілковим комітетом (дляурахування інтересів вільнонайманого персоналу) подає на затвердженняконференції трудового колективу вищого закладу освіти Правила внутрішньогорозпорядку.
Окремим завданням, покладеним на ректора ВНЗ,пов'язаним зі специфікою підготовки кадрів до майбутньої оперативно-службовоїдіяльності в лавах органів внутрішніх справ МВС України, є забезпечення захистувідомостей, що складають державну та службову таємницю.
До компетенції ректора належать також іншіпитання, пов'язані з життєдіяльністю вищого закладу освіти.
Варто відзначити, що таке широке колорозв'язуваних завдань тягне за собою й велику відповідальність. Керівник несеїї за невиконання усіх покладених на вищий заклад освіти завдань, а також за результатифінансово-господарської діяльності.
Здійснюючи свої повноваження, ректор видаєнакази, розпорядження, виконання яких є обов'язковим для всіх співробітників,курсантів, слухачів, а також студентів, вихованців, робітників і службовців ВЗО.
Під безпосереднім керівництвом ректора діютьпроректори, котрі разом складають ректорат як орган колективного оперативногоуправління діяльністю вищого закладу освіти МВС.
Визначення функціональних обов'язківпроректорів здійснює ректор. Проректори в межах наданої їм компетенції діютьбез особливого на це доручення. Один з них за відсутності ректора виконує йогообов'язки за відповідним дорученням ректора. Ректор може делегувати (у разіпотреби, визначеної їм самим) частину своїх прав та обов'язків проректорам та начальникамфакультетів.
Проректори призначаються Міністерствомвнутрішніх справ України за поданням ректора і є прямими начальниками длявсього особового складу. Вони видають накази та розпорядження в межах прав,наданих їм Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ і ректором вищогозакладу освіти МВС.
Кількість проректорів визначається у відповідностіз масштабністю ВНЗ, його багатопрофільністю та завданнями оптимізаціїнавчально-виховного та науково-дослідницького процесів у кожному конкретному випадкуі закріплюється у штатному розкладі, затвердженому Міністерством внутрішніхсправ. Разом з тим, є проректорські посади, котрі існують у всіх відомчих ВНЗ. Цепосади першого проректора, проректора з навчально-методичної роботи, проректораз наукової роботи, проректора по роботі з особовим складом, проректора зістройової частини та режиму, проректора з господарської частини. Увідповідності з цим ректор і розподіляє між проректорами функціональніобов'язки.
Разом з тим, у ВНЗ МВС IV рівня акредитації (Національна академіявнутрішніх справ України, Національний університет внутрішніх справ), ректоратяких розв'язує особливо складні управлінські завдання, утворюються й іншіпосади проректорів. Так, ректор Київського інституту внутрішніх справ є одночаснопроректором НАВСУ, а в Університеті внутрішніх справ існують дві посади першогопроректора (з навчально-методичної та наукової роботи), а також посадапроректора — начальника Інституту перепідготовки і підвищення кваліфікаціїслідчих та дізнавачів.
Належну організацію управління вищим закладомосвіти МВС, оптимальне поєднання єдиноначальності з колегіальністю забезпечуєробота конференції трудового колективу, Вченої ради ВНЗ, оперативної наради приректорові.
Конференція трудового колективу виступає яквищий орган самоврядування ВНЗ МВС. До її відання належить:
обговорення Статуту вищого закладу освіти,внесення до нього змін, прийняття погоджених з профспілковим комітетом Правилвнутрішнього розпорядку;
розгляд і запропонування до реалізаціїконцептуальних питань розвитку навчальної та наукової діяльності ВНЗ;
обговорення і внесення пропозицій з основнихпитань соціально-економічного розвитку вищого закладу освіти, виконання наказіві вказівок МВС України.
Особливий вплив на діяльність вищого закладуосвіти МВС України має його Вчена рада. Вчена рада формується з числапредставників професорсько-викладацького складу та керівництва вищого закладуосвіти на визначений термін (5 років). До її складу входять: ректор ВНЗ, першіпроректори, проректори, начальник фінансово-економічного відділу, начальникифакультетів та інших самостійних структурних підрозділів (інститутів чи училищ),начальники окремих кафедр, найбільш визначні та авторитетні члени. До складуВченої ради також можуть входити і представники громадських організацій, їїперсональний склад затверджується відповідним наказом ректора вищогонавчального закладу.
Вчена рада збирається на свої засідання нерідше, ніж раз на місяць. Головує ректор, або у його відсутності — заступникиголови, призначені ним з числа проректорів. У період між засіданнямиповноваження Вченої ради реалізує її голова. Обов'язки щодо організаційногозабезпечення роботи Вченої ради виконує вчений секретар, призначений з числаосіб, котрі мають наукові ступені та вчені звання. Вчена рада:
розглядає і виносить рішення з усіх основнихпитань організації навчально-виховного процесу;
затверджує річні та перспективні планинаукових досліджень;
вирішує питання присвоєння вчених звань;
розглядає питання створення і ліквідаціїструктурних підрозділів, а саме кафедр, факультетів, лабораторій,науково-дослідних центрів, інститутів при ВЗО із дотриманням встановленогопорядку;
періодично заслуховує звіти начальниківфакультетів, кафедр і інших структурних підрозділів;
заслуховує наукові доповіді, приймає рішенняпро роботу наукових конференцій, симпозіумів тощо;
розв'язує питання про надання науковцямтворчих відпусток для завершення найбільш актуальних і ґрунтовних науковихдосліджень;
затверджує теми кандидатських і докторськихдисертацій;
вирішує питання про зарахування додокторантури, заслуховує звіти докторантів;
розглядає і затверджує плани видавничоїдіяльності ВНЗ.
Рішення Вченої ради набувають чинності післязатвердження їх ректором вищого закладу освіти. Роль Вченої ради в житті вищогозакладу освіти традиційно велика. Окрім іншого, вона полягає також у тому, щоВчена рада має незаперечний моральний авторитет, до її складу входять, якправило, найбільш знані й шановані у педагогічному, науковому, професійномусвіті особистості.
Повсякденні питання життєдіяльності вищогозакладу освіти МВС розглядаються на оперативній нараді при ректорові Воназбирається під головуванням ректора (а у його відсутності — особи, призначеноїним з числа проректорів), як правило, щотижнево. До складу оперативної нарадивходять: проректори, начальники окремих структурних підрозділів: (факультетів,кафедр, відділів тощо). На оперативних нарадах розв'язуються поточні питання,відбувається обмін думками, доводяться розпорядження ректора, а також змісткерівних документів МВС України.
Управління вищим закладом освіти системи МВС єскладовою частиною управління в органах внутрішніх справ України. Самеорганічне поєднання різних форм і методів управління, збалансоване ігармонізоване функціонування керуючих структур — ректорату, Вченої ради тощодають можливість успішного виконання покладених завдань, забезпечення сталої іефективної життєдіяльності вищого навчального закладу як системи в цілому, такі кожного її елемента.
Важливим напрямом розвитку системи відомчоїосвіти є налагодження міжнародного співробітництва у даній галузі, а саме:
забезпечення направлення для вдосконаленняфахової підготовки слухачів і викладачів системи підготовки, перепідготовки та підвищеннякваліфікації працівників органів внутрішніх справ до зарубіжних країн;
продовження практики участі ректорів вищих навчальнихзакладів у Конференціях ректорів поліцейських навчальних закладів Центральноїта Східної Європи;
запровадження системи обміну педагогічними танауковими кадрами вищих навчальних закладів;
створення спільних з іноземними державамицентрів навчання працівників органів внутрішніх справ та підвищення їхкваліфікації;
запровадження системи обміну необхіднимивиданнями, створення відповідного банку даних та інформаційної мережі зіноземними державами;
вивчення міжнародного досвіду професійноговідбору та підготовки кадрів для правоохоронних органів;
участь представників вищих навчальних закладіву міжнародних семінарах, конференціях, нарадах, присвячених питанням підготовкиспеціалістів для правоохоронних органів;
ширше впроваджувати підготовку спеціалістів (втому числі через ад'юнктуру та докторантуру) для іноземних держав на договірнійоснові;
використання можливостей спеціалізованихвчених рад, що діють при вищих навчальних закладах, для захисту кандидатських ідокторських дисертацій представниками правоохоронних органів іноземних держав;
проведення на договірній основі спільнихнаукових досліджень, проблем розвитку педагогіки, професійної орієнтації,відбору кандидатів на навчання, удосконалення навчального процесу тощо;
використання відповідно до законодавстварізноманітних форм міжнародної допомоги.
Висновки
Як бачимо освіта є дуже важливою сфероюжиттєдіяльності суспільства, і зокрема вища. В результаті аналізу нормативноїбази вищої освіти в Україні можна зробити висновок, що завершується формуванняправового поля як функціонування вищої школи взагалі так і перспектив їїреформування.
Але теоретичне закріплення — це одна сторона,потрібно здійснювати практичні заходи спрямовані на реалізацію положень,закріплених в нормативно — правових актах.
Сьогодні немає підстав стверджувати, щореформа вищої школи йде по країні тріумфальним маршем. Безхмарного переможногошляху під фанфари в освіті ніколи не було і не буде. Проблеми тут виникаютьскоріше ніж вирішуються. Така специфіка галузі. Серед найбільш болючих проблем сьогодні- фінансування. Його відсутність веде не тільки до занепаду наукових шкіл іматеріально — технічної бази, а й до втрати кадрового потенціалу. Низькийрівень заробітної плати, яка ще й виплачується нерегулярно, навчальнеперевантаження для одних і робочі простої для інших, зниження можливостей дляпридбання необхідної наукової і методичної літератури, психологічнанеготовність до кардинальної перебудови форм і методів — все це на наших очахзнищує інтелектуальну еліту країни, понижує її інтелектуальний ценз, здавнавизнаний в світі авторитет її системи освіти.
Аналіз ходу реформи освіти в Україні маєбагато аспектів: політичний, економічний, соціокультурний та ін.
В політичному плані є всі підстави говоритипро непослідовність, декларативність, відсутність чітко сформованих конкретнихзаходів для подальшого розвитку системи освіти. Політична лінія на інтегруванняв європейський освітній простір приречена на провал: вона направлена назнищення того, що досягнуто, і не здатна забезпечити достатнього рівня длядосягнення світових стандартів, хоча без цього реформування є безперспективним.
В економічному плані визначальним виступаєруйнівний, катастрофічний залишковий принцип фінансування освіти. Серйозниминаслідками для вищої школи може повернутись впровадження системисамофінансування державних вищих навчальних закладів, які змушені при такомупідході приймати на навчання не тих, хто показав найкращі результати наконкурсних випробуваннях, а тих хто може оплатити подальше навчання.
В соціальному плані можна говорити про суттєвізміни якісних характеристик студентів і викладачів (соціально — демографічнийсклад студентів, їх політичне спрямування і ціннісні орієнтації), прорегіональні особливості вищої школи та ін.
Але, незважаючи на гострі проблеми оновлення,морального і фізичного оздоровлення системи, процес цей іде і приноситьвідчутні суспільні результати, які вселяють оптимізм і надію. Невирішених проблемнаболівши питань дійсно набагато більше ніж хотілось би. Але придає впевненостіте, що ці проблеми не приховуються, вони зрозумілі, над їх вирішенням йдепостійна і достатньо результативна робота як зверху, так і знизу. І можна зповною впевненістю стверджувати, що українським працівникам сфери освіти,дякуючи якраз такій цілеспрямованій роботі, вдалося не тільки зберегтижиттєздатність всієї освітньої системи, але й значно про двинути її вперед нашляху до досягнення загально цивілізаційних цілей, до реального входження всвітовий освітній простір.
Я вважаю, що для пошуку шляхів розв'язанняокреслених вище проблем, які стоять перед вищою школою, необхідне об'єднаннязусиль учених. Потрібен координуючий центр, спроможний керувати процесомтеоретичного обґрунтування і практичного розв'язання завдань удосконаленняосвітньої системи в суспільстві. Таким центром може бути Інститут вищої освітиАПН України. Дослідження регіональних вищих навчальних закладів необхіднооб'єднати спільною програмою, результатом якої має стати концепція якісноїсучасної вищої освіти, теоретичне обґрунтування вищої школи як багатовимірноїмоделі, орієнтованої на підготовку конкурентоспроможних спеціалістів.
Успішне розв'язання проблем вищої освітинеможливе без дослідження науково-педагогічних питань, підвищення кваліфікаціїпедагогічних кадрів. Сьогодні необхідні чіткі методичні рекомендації щодоздійснення єдності духовного і технологічного, інформаційного і процесуальногоаспектів навчального процесу, моніторингу якості освіти, методики тестуваннярезультатів професійної підготовки спеціалістів. Практики давно чекаютьдержавних стандартів вищої освіти, грамотних методичних вказівок щододотримання етапів їх впровадження.
Список використаних джерел
1. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року.
2. Конституція України. — К., — 1996.
3. Закон України „Про освіту” від 20 грудня 2001 року.
4. Закон України „Про вищу освіту” від 17 січня 2003 року.
5. Закон України „Про професійно — технічну освіту” від 13.05.99 року.
6. Закон України „Про наукову і науково — технічну діяльність” від 7лютого 2002 року.
7. Закон України „Про міліцію" від 20 грудня 1990 року.
8. Указ Президента України „Про надання Українській академії внутрішніхсправ статусу національної” від 20 грудня 1996 року.
9. Указ Президента України „Про Національну доктрину розвитку освіти” від17 квітня 2002 року.
10. Указ Президента України „Про основні напрямкиреформування вищої освіти в Україні" від 12 вересня 1995 року.
11. Указ Президента України „Про Міністерство освіти інауки України" від 7 червня 200 року.
12. Постанова Кабінету Міністрів України „Пророзроблення державних стандартів вищої освіти” від 7 серпня 1998 року.
13. Постанова Кабінету Міністрів України „Про порядокстворення, реорганізації і ліквідації навчально — виховних закладів” від 12лютого 1996 року.
14. Постанова Кабінету Міністрів України „Прозатвердження Положення про освітньо — кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту) від20 січня 1999 року.
15. Постанова Кабінету Міністрів України „Прозатвердження Положення про підготовку науково — педагогічних і наукових кадрів”від 1 березня 1999 року.
16. Постанова Кабінету Міністрів України „Прозатвердження Державної національної програми „Освіта" („Україна ХХІ століття”)” від 3 листопада 1993 року.
17. Постанова Кабінету Міністрів України „Прозатвердження Заходів щодо реалізації Державної національної програми „Освіта"(„Україна ХХІ століття”) ” від 3 листопада 1993 року.
18. Постанова Кабінету Міністрів України „Прозатвердження Програми розвитку юридичної освіти на період до 2005 року” від 10квітня 2001 року.
19. Постанова Кабінету Міністрів України „Прозатвердження Положення про державний вищий навчальний заклад” від 5 вересня1996 року.
20. Постанова Кабінету Міністрів України „Прозатвердження Державної програми „Вчитель” від 28 березня 2002 року.
21. Наказ Міністерства освіти і науки України „Прозатвердження Умов прийому до вищих навчальних закладів України" від 7квітня 2003 року.
22. Наказ Міністерства освіти і науки України „Прозатвердження Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальнихзакладах” від 23 листопада 1993 року.
23. Концепція розвитку системи відомчої освіти тавузівської науки на період 2001-2005 рр. Додаток №4 до рішення КолегіїМіністерства внутрішніх справ України від 18 грудня 2000 року.
24. Наказ Міністерства внутрішніх справ України № 356від 11.05.2001 року „Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освітита вузівської науки на період 2001-2005 рр."
25. Наказ Міністерства внутрішніх справ України № 660від 30 серпня 1999 року „Про затвердження Порядку підготовки фахівців у вищомунавчальному закладі МВС України за державним замовленням із числа осібцивільної молоді, осіб рядового і молодшого начальницького складу органіввнутрішніх справ України та їх працевлаштування”.
26. Наказ Міністерства внутрішніх справ України № 231від 1 квітня 1998 року „Про затвердження Положення про вищий навчальний закладМіністерства внутрішніх справ України".
27. Наказ Міністерства внутрішніх справ України № 555від 17 липня 2001 року „Про затвердження статуту Національної академіївнутрішніх справ України".
28. Ануфрієв М.І., Бандурка О.М., Ярмиш О.Н. „Вищийнавчальний заклад МВС України": Науково — практичний посібник. — Харків: УВС,1999. — 369с.
29. Бартошова Г. „Перспективыразвития полицейской высшей школы" // Полиция (милиция) ХХІ века. Роль учебных заведенийв ее формировании: Сборник материалов Х международной конференции руководителейВУЗ полиции (милиции) стран Центральной и Восточной Европы/ МВД РФ. АкадемияУправления. — М., 2003. — с.38-43.
30. Герасіна Л.М. „Оновлення сучасної вищої школи вконтексті глобальних проблем освіти”/ Автореф. дис. доктора. соц. наук: ХДУ.: Х.- 1994. — 20с.
31. ДудкаМ.І. Вища школа України: стратегія управління і проблеми реформування:Монографія. — Харків: Основа, 2002. — 272 с.
32. Жук П.Ф., Слюсар М.А. „Відомча освіта та службовапідготовка у системі МВС України: шляхи вдосконалення" // Вісник ЛІВС. — Львів,2002. — Вип. №2/1/. — с.136-142
33. Закон України „Про вищу освіту”. Науково — практичний коментар. За загальною редакцією Кременя В.Г. — К., — 2002.
34. Коваленко А. „Тенденции профессиональной подготовкиполицейских (милицейских) кадров в ХХІ веке”” // Полиция (милиция) ХХІ века. Роль учебныхзаведений в ее формировании: Сборник материалов Х международной конференциируководителей ВУЗ полиции (милиции) стран Центральной и Восточной Европы/ МВДРФ. Академия Управления. — М., 2003. — с.15-17.
35. Кондрашова Л. „Проблеми вищої школи у світлінаціональної доктрини розвитку освіти України". // Вища освіта України. — 2003.- №1. — с.39-43.
36. Корсак К. „Приватний сектор світової вищої освіти увирі суперечливих тенденцій" // Вища освіта України. — 2003. — №1. — с.111-117.
37. Кузь О.М. „Вища школа України напередодні ХХІстоліття: стан та перспективи розвитку” ”/ Автореф. дис. канд. соц. наук: ХДУ.:Х. — 1995. — 21с.
38. Лігоцький А.О. „Освіта і суспільство": Монографія.- К.: НВТ Правник, 1998. — 310с.
39. „Правила добору та прийняття до ВНЗ МВС України"// Організація роботи з персоналом в ОВС: Метод. Посіб. / МВС України. Департаментпо роботі з персоналом. — К., 2002. — с.53-72.
40. Приватная высшая школа в объективе времени: украинский вариант: Монография/Под общ. ред.В.И. Астаховой. — Х.: ХГИ „НУА", 2000. — 461с.
41. Руданський Ю.К. „Досвід підготовки фахівців освітньо- кваліфікаційних рівнів „спеціаліст" і „магістр” // Інновації у вищійосвіті (за матеріалами регіональних нарад): Збірник доповідей. — Київ,Національно — методичний центр вищої освіти, 2003. — 68с.
42. Становлення національної системи вищої освіти вУкраїні в контексті загальної тенденції цивілізаційного розвитку // Доповідьміністра освіти і науки України Кременя В. Г.: Всеукраїнська науково — методична конференція „Сучасний стан вищої освіти в Україні: проблеми та перспективи"/. — К., — 2000.
43. Червякова О.В. „Організаційно — правові аспектиуправління вищим навчальним закладом МВС України". ”/ Автореф. дис. канд. юр.наук: НУВС.: Х. — 2002. — 17с.