„ТЕОРІЯ ПРИБУТКУ”
ПЛАН
Вступ – ст.3
1. Прибавочна вартість, основа створення прибутку – ст. 5
2. Витрати виробництва і прибуток – ст.7
3.Ціноутворення на промислову продукцію і послуги – ст. 10
4. Утворення середньої норми прибутку – ст.13
5. Погляди на природу прибутку видатних економістів – ст.15
Висновки – ст.20
Список використаної літератури – ст.22
Вступ
Прибуток виступає безпосередньою метою господарської діяльності і всіх суб'єктів ринкової економіки, зайнятих підприємництвом. Незважаючи на те, що ця категорія є об'єктом економічної теорії і займає основну роль у ринковій економіці, от уже протягом ряду сторіч не змовкають суперечки про її сутність і форми. У підручниках і наукових статтях категорія "прибуток" нерозривно зв'язується з категорією доходу, капіталу, відсотка, помірності, чекання і багатьма іншими. У практичному ж плані прибуток не представляє ніякого секрету і у всіх країнах з ринковою економікою його кількісна величина визначається як різниця між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг і сукупних витрат. У теоретичному плані ми знову змушені розглянути два підходи до оцінки економічної природи прибутку.
К. Маркс у визначив прибуток як перетворену форму прибавочної вартості [11]. Остання по Марксові являє собою неоплачену прибавочну праця найманого робітника, зайнятого в сфері матеріального виробництва. Робітник своєю працею створює вартість більшу, ніж коштує його робоча сила. Ця різниця залучає капіталіста і заради її він розвиває свою бурхливу діяльність. На поверхні буржуазного суспільства присвоєння чужої праці затушовується і прибуток виступає як породження руху всього авансованого капіталу, як результат витрат виробництва. Таким чином, у марксистському трактуванні прибуток є результат експлуатації найманої праці капіталом і відношення «капіталіст — найманий робітник» складає основне відношення капіталістичного суспільства.
З таким трактуванням прибутку погодитися неможливо з ряду причин. Якщо під експлуатацією розуміти присвоєння продукту неоплаченої праці й атрибут капіталізму, то капіталізм охоплює всю історію людської цивілізації. Важливо бачити не тільки сам факт відчуження продукту неоплаченої праці, але і те, у чиїх інтересах використовується відчужений продукт.
Сучасна економічна думка розглядає прибуток як доход від використання усіх факторів виробництва, тобто праці, землі і капіталу. Але й у такім розумінні немає єдності і чіткості. В одних випадках прибуток розглядається як плата за послуги підприємницької діяльності, в інші — як плата за новаторство і талант у керуванні фірмою, у третіх — як плата за ризик і т.д. Усі ці визначення розпливчасті і скоріше виражають винагороду підприємцю за його уміння з'єднувати фактори виробництва й ефективно їх використовувати. Однак доход у вигляді відсотка і ренти одержують і ті люди, що передають право розпорядження своїм капіталом у тій чи іншій формі іншим особам і самі в економічній діяльності не приймають участі. Мова йде про нетрудові доходи, одержувані законним шляхом.
За кожним фактором виробництва стоять конкретні люди і групи людей. За працею — наймані робітники, за капіталом — його власники, за землею — її власники. І якщо ми визнаємо, що всяке економічне благо є результат взаємодії факторів виробництва, то зобов'язані визнати і те, що всі групи населення, що стоять за цими факторами беруть участь своєю працею в створенні благ і нової вартості. Різниця лише в тім, що одні беруть участь сьогоднішньою живою працею, а інші минулим, втіленим у матеріальних елементах виробництва. Це їх накопичена упредметнена праця. Вона може бути результатом трудових зусиль цілого ряду поколінь. Всяке економічне благо є в кінцевому рахунку продукт праці всього суспільства. І ефект його зусиль приймає форму доходів (прибутку) на всіх рівнях господарської діяльності.
1. Прибавочна вартість, основа створення прибутку.
Виробництво прибавочной вартості К. Маркс визначив як основний економічний закон капіталізму і сформулював його слідуючим чином: «Движущим мотивом і певною метою капіталістичного процесу виробництва є можливо більше самозбільшення капіталу, тобто, можливо більше виробництво прибавочної вартості, отже, можливо більша експлуатація робітників капіталістом». Отриманню прибавочної вартості, по Марксу, підпорядковані в кінцевому рахунку всі економічні процеси капіталізму.[15]
Відчуження частини результатів праці робітника завжди мало місце. При рабовласництві і феодалізмі продукт праці теж ділився на необхідний і прибавочний. Рабовласник не залишав рабам додаткового продукту (понад необхідний для підтримання його власного життя) для створення родини і відтворення життя. Кінцевий підсумок порушення природного протікання процесів виявився сумним. Найбагатіші рабовласницькі цивілізації пішли в небуття, згаснули.
Феодал на перших порах привласнював безпосередньо працю кріпака. Але він виділяв для нього ділянку землі і декілька вільних днів в тиждень. Кріпак тепер вже наповнював своєю працею три кошики: для господаря, для відтворення своєї робітничої сили і третій кошик для родини, для своїх дітей. Відчуження продукту в докапіталістичних формациях було засноване на особистій залежності робітника від свого пана.
При капіталізмі прибавочний продукт прийняв форму прибавочної вартості, і її відчуження вже засновано на економічному примушенні, бо робітник при капіталізмі юридично вільний. Капіталізм вніс істотні зміни в майнові і особисті відношення людей. Тепер замість трьох кошиків робітник виявився змушеним наповнювати продуктами своєї праці чотири кошика: для себе і для родини (необхідний продукт); для особи або групи осіб, що надали йому роботу; і четвертий кошик для держави, що про ньому «піклується» (прибавочний продукт). Робочий день робітника поділений на дві частині: необхідний час, на протязі якого наповнюються перші два кошики, і прибавочний час, на протязі якого він працює на господаря -капіталіста і державу, «що відображає і що захищає інтереси цього капіталіста».[7]
Істотних розбіжностей між капіталізмом і соціалізмом тут немає. Виробництво і відчуження частини результатів праці робітника завжди мало місце і служило джерелом прогресу. По марксистській теорії, і при комунізмі буде відчужуватися частина продукту, що створюється робітниками. Але по цій же теорії вважається, що при соціалізмі експлуатації не існує, оскільки кошики з прибавочним продуктом ідуть підприємству, колективним власником якого він є, і державі, у якої немає іншої мети, окрім турботи про процвітання і благополуччя свого трудівника. Як бачимо, в цьому ствердженні є багато штучного, спірного. Пора б визнати явище, зв'язане з виробництвом прибавочного продукту як загальну закономірність.
В господарській практиці і при капіталізмі, і при соціалізмі термін «прибавочная вартість» не вживається. У вжитку в будь-якому суспільстві затвердилися такі поняття, як «прибуток», «відсоток», «рента». Насправді все це є зовнішній прояв базового початку — прибавочного продукту або прибавочної вартості. Але зовні всі форми прибутку виступають як результат руху авансованого капіталу, основних факторів виробництва, а не як відчужений продукт праці робітника.
2. Витрати виробництва і прибуток
Виробництво і рух товару в сфері підприємницької діяльності можна розглядати в двох аспектах: з точки зору затрат і з позиції результату. Створення продукції і надання послуг зв'язане з певними видатками.
Сучасні дослідники витрат виробництва розглядають їх під кутом зору господарника, підприємця. Для ведення господарства, будь то індивідуальний виробник або підприємство, здобуваються необхідні компоненти: машини, обладнання, сировинні і паливні ресурси, електроенергія і ін. Певна частина засобів іде на оплату праці. Сукупність затрат минулої і живої праці, що витрачається на створення продукту або вироблення послуги утворить витрати виробництва. Видатки, зв'язані з просуванням товару до споживачів, тобто пов’язані з їхньою реалізацією, називаються витратами обігу. Витрати виробництва можна висловити формулою:
C+V=K
ДеС— матеріальні затрати, аV— видатки на оплату праці.[7]
Як бачимо, величина витрат вимірюється спожитою в процесі виробництва частиною авансованого капіталу. Ми вже відзначали, що підприємець в повному обсязі витрачає кошти на придбання машин, обладнання, будівництво виробничих споруд і інших елементів, що утворять основний капітал. В вартість готової продукції вони включається поступово, по мірі зносу на протязі ряду років. Тому авансований і спожитий капітал величини нерівнозначні. Упрощая поняття, можна сказати, що під витратами підприємства розуміється те, в що обходиться йому виробництво продукції. В господарській практиці соціалістичних держав було прийнято ототожнювати витрати з собівартістю. В структурі затрат на виробництво промислової продукції в СРСР (1987 г. в % до підсумку) видатки по окремим статтям склали:[8]
Сировина, основні і допоміжні матеріали
67,4%
Паливо і енергія
6,7%
Амортизація
9,0%
Заробітна плата і відрахування соціальне страхування
13,9%
Інші витрати
3,0%
Відтоді багато чого змінилося: різко зросли затрати на паливні ресурси і електроенергію, підвищилася зарплата і т. д.
По іншому розглядається природа витрат виробництва в теорії і практиці господарювання в розвинених державах. Розкриваючи суть цього поняття з позицій окремої фірми, американські професора К. Р. Макконнеллі С. Л. Брюстверджують, що «економічні витрати — це ті виплати, що фірма зобов'язана зробити, або ті доходи, що фірма зобов'язана забезпечити постачальнику ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах»[12]. До зовнішніх витрат відноситься плата за ресурси постачальникам, не що належать до числа власників даної фірми. До внутрішніх витрат відносяться використовувані у виробництві власні неоплачені ресурси. З точки зору фірми вони дорівнюють грошовим платежам, що могли б бути отримані самостійно за ресурс що використається при найкращому з можливих способів його застосування. Йдеться про включення в витрати можливих доходів від використання своєї власності (внутрішньої ренти і внутрішньої заробітної плати) і НОРМАЛЬНОГО ПРИБУТКУ в якості винагороди за виконання підприємницьких функцій.
Будь-яка фірма, перш ніж почати виробництво, повинна чітко уявити, на який прибуток вона може розраховувати. Для цього вона вивчає попит і визначає, по якій (приблизно) ціні буде продаватися її продукція. Рішення приймається після порівняння передбачуваних доходів з витратами.
Сучасна економічна теорія зберігає вихідне положення про витрати виробництва: щоб отримати більшу кількість будь-якого товару, необхідно надати потенційним виробникам і постачальникам цього товару певний стимул, що зміг би вплинути на них з метою перевести ресурси з сфери їхнього поточного використання на виробництво того, чого ми хочемо. Необхідно, щоб вигоди від такої перекидки перевищили затрати на неї, тобто перевищили цінність тих можливостей, від яких прийдеться відмовлятися потенційним підприємцям.--PAGE_BREAK--
Все життя, стимули змушують нас вчиняти певні вчинки. Робітникі шукають найвищу зарплату. Бажання підвищити свій добробут спонукає їх працювати ефективніше і продуктивніше. Бізнесмен прагне до високих прибутків. Господарі власності хочуть встановити, по можливості більш високі ціни на свої ресурси.
В системі вільного підприємництва економічні стимули допомагають нам визначити, яке направлення діяльності буде найбільш вигідним. Рішення завжди приймаються на основі зіставлення додаткових затрат з додатковими вигодами. Додаткові затрати — це граничні затрати або граничні витрати, зв'язані з виробництвом додаткової одиниці продукту найбільш дешевим засобом. Слово «граничний» означає розташований на межі або краю.
В більшості виробництв економія, а, отже, і вигода, досягаються на масштабах. Якщо ділові люди не бачать способу виробити великий обсяг продукції, вони не стануть виробляти нічого. Їхні рішення спрямовуються очікуваними граничними затратами. Підприємство спрямовує обмежені ресурси на ту продукцію, що необхідна споживачу і по ціні, яку вони згодні платити. Прибуток сигналізує підприємству про те, наскільки воно правильно вирішує питання «Що виробляти?» і «Як виробляти?».
Затрати завжди є результатом попиту і пропозиції. Ви схвильованічерговим підвищенням цін на продукцію тваринництва. Вам відповідають, що зросли витрати, підвищилася закупівельна ціна. Її зростання є в свою чергу результат підвищення цін на паливні ресурси, на корми і зарплату. Сама зарплата росте в зв'язку з підвищенням цін на блага і послуги і т. д. Так що ж, в кінцевому рахунку, визначає зростання цін на продукцію тваринництва?
Зміна попиту впливає на ціни в залежності від величини граничних витрат виробництва. При системі вільного підприємництва виробляються тільки ті товар і послуги, що цінуються індивідуальними споживачами даного суспільства. Ми схильні так діяти, оскільки це вигідно нам самим. Очикування винагороди (для підприємства — це прибуток) стимулює робітників виробляти більше, а роботодавців витрачати ресурси раціонально.
На практиці прибуток є перевищенням виручки над затратами капіталу. Прибуток являє собою кінцеву мету, до якої прагне кожний підприємець, а витрати виробництва — затрати на досягнення цієї мети. Рівень доходності підприємства визначається відсотковим відношенням отриманої суми прибутку до затрат:
/>
Отриманий показник (Р) називаєтьсянормою прибутку. Це своєрідний барометр ефективності господарювання. Однак далеко не весь прибуток буде використано власником на його особисте споживання. Він слугує джерелом самофінансування і використовується на подальше розширення і вдосконалення виробництва. Значна його частина витрачається на охорону навколишнього середовища і екологічну безпеку, на підготовку і перепідготовку кадрів, на соціальні потреби робітників підприємства, загальнодержавні потреби, створення благодійних фондів і т. д.
В сучасних умовах, коли самою розповсюдженої стала акціонерна форма ведення господарювання, визначений якості доходу прибуток розподіляється між всіма пайовиками, що внесли свій вклад в спільний капітал. В одержанні якомога більшого прибутку зацікавлені, таким чином, власники ресурсів, підприємець і найманий персонал. Зі збільшенням розміру прибутку примножується і власність держави.
3.Ціноутворення на промислову продукцію і послуги
Підприємницький інтерес до виробництва тієї або іншої продукції залежить прямо пропорційному величині норми прибутку, що він зможе одержати. Англійський публіцист XIX ст. Т. Дж. Даннінг навів на цей рахунок наступні спостереження: «Капітал боїться відсутності прибутку або занадто маленького прибутку, як природа боїться порожнини. Але якщо є в наявності достатній прибуток, капітал ставає сміливим. Забезпечте 10 відсотків, і капітал згодний на застосування, при 20 відсотках він ставає жвавим, при 50 відсотках позитивно готовий зламати собі голову, при 100 відсотках він попирає всі людські закони...».[16] Приріст авансованого капіталу виявляється, коли виготовлені товар проданий на ринку і отриманий доход. Таким чином, ми змушені повернутися до питання про ціноутворення на товари і послуги.
Рішення фірм відносно ціни і виробництва будуть мінятися в залежності від характеру галузі, в якій вони діють. В підприємницькому секторі економіки виникає нескінченне число різноманітних ринкових ситуацій. На одному полюсі можна зустріти одного виробника — монополіста. На іншому — виявляємо тисячі і тисячі фірм, кожна з яких поставляє незначну частину ринкової продукції. Між цими крайностями знаходиться майже необмежена різноманітність ринкових структур.
Економісти розрізняють чотири досить несхожі ринкові ситуації:
чисту конкуренцію;
чисту монополію;
монополістичну конкуренцію;
олігополію.
Ці чотири моделі ринку відрізняються по кількості фірм в галузі незалежно від того, є продукція однакова чи диференційована (різноманітна) і наскільки легко або тяжко новим фірмам війти в галузь.
В умовах чистої (досконалої) конкуренції існує дуже велике число фірм, що виробляють стандартнийпродукт (наприклад, взуття). При цьому нові фірми можуть легко війти в галузь. До ринкового суперництва виробників взуття спонукають об'єктивні обставини. В кожній галузі конкуренція розгортається за більш вигідні умови випуску і збуту товару. У виробників взуття, як і у всякого іншого товару, різні стартові економічні позиції. Фірми істотно розрізняються між собою за якістю застосовуваних засобів виробництва, робочоїсили, рівню орагінізації виробництва, а, отже, по величині індивідуальної вартості виробів. Внутрішньогалузева конкуренція неминучо веде до встановлення єдиних цін на даний вид продукції. В тривалому періоді відхилення ринкових цін в ту або іншу сторону взаємопогашаються. Такі ціни відповідають суспільній або ринковій вартості продукту. Оскільки будь-який однорідний виріб продається по одній і тій же ринковій ціні, то в найгіршому положенні виявляються власники технічно відсталих підприємств, що випускають товар що дорого коштує. Застосовуючи однаковий по величині капітал, бізнесмени одержують різні норми прибутку. Багато з них починають зазнавати фінансових трудношів або банкрутіють. Навпроти, підприємства, що працюють в кращих умовах, одержують надприбуток, що дорівнює різниці між ринковою вартістю і індивідуальною вартістю їхніх товару. В боротьбі за ринок збуту це забезпечує перевагу над суперниками. Вони можуть продавати товар по більш низьким цінам, не залишаючи при цьому середньої для даної галузі прибутку. У підприємств, що відстають вихід один — знаходити і впроваджувати технічні і організаційні ноу-хау і домагатися на цій основі зниження затрат. Тепер вже і перші ініціативні підприємці примушені стежити, щоб їх не обігнали колишні аутсайдери і проявляти піклування про технічне переоснащення свого виробництва.
Ця історія повторюється знов і знов.
Завдяки цьому внутрішньогалузева конкуренція стимулює науково-технічний і економічний прогрес. Вона веде до переміщення надприбутку, що одержується від одніх товаровиробників до інших і в певній мірі вирівнює прибуток на рівновеликий капітал в виробництві стандартизованої продукції. Хоча рівність як така ніколи не досяжна.
Другою моделлю ринкової ситуації є чиста або абсолютна монополія, під як мається на увазі ринок, де одна фірма є єдиним продавцем продукту або послуг. На місцевому рівні ми часто зустрічаємось з таким монополістом: телефон, електрика, хімчистка тощо. В більшості міст держави підприємства, що належать суспільного користування: газові, електричні, водопостачання, телефон — всі є по своїй суті монополією. Проникнення в галузь додаткових фірм заблоковане. Покупець повинен купувати продукт монополіста або обходитися без нього. Даний продукт унікальний і близьких замінників немає. Тому чистий монополіст буде визначати обсяг виробництва, що забезпечує найвищий прибуток, виходячи з своїх витрат і попиту. По причині нееластичності попиту на свою продукцію (замінники відсутні, а потреба постійна) він водночас вибирає і ціну і обсяг виробництва.
До останнього часу в вітчизняній економічній теорії стверджувалося, що в розвинених країнах економіка контролюється монополією і сверхмонополіями, що використають свою ринкову владу для маніпулювання цінами в відповідності зі своїми вузькими економічними інтересами. Вони встановлюють монопольно високі ціни і в підсумку одержують монопольно високий прибуток. Такі ствердження не завжди правильні. Будь-який монополіст, як і всякий рядовий підприємець, прагне до максимального сукупного прибутку, а не до максимуму прибутку на одиницю продукції. Висока ціна дасть прибавку на одиницю продукції, але за відсутності ефекту масштабності і падінні кривої попиту відбудеться зменшення валового доходу.
Монополіст може збільшити свої прибутки, займаючись ціновою дискримінацією за умови, якщо його продукт або послуга не можуть легко бути переміщені між ізольованими ринком. Але треба враховувати, що більшість чисто монополістичних галузей є природними монополією і тому підлягають суспільному регулюванню. Ціни і тарифи на їхню продукцію і послуги регулюються державою або місцевими органами самоврядування.
Третьою моделлю ринкової ситуації є монополістична конкуренція. Чиста конкуренція і чиста монополія в сучасній економіці можуть розглядатися як виключення, а не правило. Більшість ринкових структур знаходяться десь між цими двома крайностями. Монополістична конкуренція включає в себе значний обсяг конкуренції, змішаної з невеликою часткою монополістичної влади.
В відзнаку від чистої конкуренції для монополістичної не вимагається присутності сотен або тисяч фірм. На ринку взаємодіє відносно велике число невеликих виробників різної продукції і кожний з них має обмежений контроль над ринковою ціною. Таких фірм може бути в галузі декілька десятків. По цій причині таємна змова між ними про погоджені дії по обмеженню обсягу виробництва і штучному підвищенню цін майже неможливе. В цих ринкових ситуаціях фірми можуть одержувати прибуток або зазнавати збитків в короткостроковому періоді. Відносно легкий вступ в галузь і вихід з неї викликають тенденцію до одержання нормального прибутку в довгостроковому плані.
В більшості галузей сучасного виробництва і в оптовій торгівлі затвердилося панування невеликого числа фірм. Світовий видобуток і переробка нафти, газу, міді, олова, нікелю, марганьцю, виробництво літаків, автомобілів і тощо. Контролюється декількома одиницями або в крайньому випадку десятками найбільших компаній. Така ринкова ситуація називається олігополією. Це щось середнє між чистою монополією, з одного боку, і монополістичною конкуренцією — з іншого
Історичні склалося так, що науково-технічний прогрес в багатьох галузях йшов по шляху досягнення ефекту масштабу. Щоб добитися низьких витрат на одиницю продукції фірма повинна стати крупним виробником. Дрібним підприємствам не доступні ані нова техніка, ані передова технологія. Вони надзвичайно дорогі. І це служить обмежувачем входу в галузь нових фірм. З метою досягнення ринкової влади, встановлення контролю над виробництвом і цінами крупні фірми ідуть на злиття. Утворяться потужні корпорації. Але при цьому виникає нове явище: загальна залежність. Кожна з трьох або чотирьох панівних на ринку фірм не може вільно маніпулювати цінами на свою продукцію, керуючись тільки витратами і попитом. Зниження або підвищення ціни однією фірмою викличе відповідну реакцію з боку інших фірм. Приймаючи рішення про ціни, фірма повинна попередно розрахувати найбільш імовірні відповідні дії своїх конкурентів. Ціни при олігополії (по цій причині) мають тенденцію бути негибкими, жорсткими. Вони рідше змінюються, ніж в умовах чистої конкуренції. А якщо змінюються, то, в основному, через погоджені дії конкурентів, або по ініціативі найбільш крупної і ефективної фірми. Інші, немов би слідують за ній в фарватері.
4. Утворення середньої норми прибутку.
Конкуренція — властивість товарного виробництва, засіб його розвитку. Конкурують між собою не тільки фірми, зайняті в одній і тієї же галузі за більш вигідні умови виробництва і збуту товару, але і підприємства, зайняті в різних галузях господарства і що випускають неоднорідну продукцію. Виникає питання, — що може бути об'єктом суперництва між фабрикою, що випускає взуття, і заводом, з конвейєра якого сходять автомобілі? Конкуренція на міжгалузевому рівні ведеться за вигідні сфери вкладання капіталу, за одержання найбільш високого прибутку. Конкуренція виникає тому, що в різних видах виробництва утворюється нерівний по величині прибуток на рівний капітал. Як і окремі підприємства, галузі розрізняються рівнем технічної оснащеності, структурою застосовуваного капіталу, швидкістю його обороту, стабільністю попиту на продукцію. По цим причинам відсоток прибутку на капітал в різних галузях буде неоднаковий. Умовно всі галузі і види зайнятості можна поділити на три групи: — з низькою, середньою і високою нормою прибутку. продолжение
--PAGE_BREAK--
Візьмемо три галузі: в одній відсоток прибутку на капітал складає 10, в другій — 20, в третій — 30. При такому співвідношенні підприємці, зайняті в першій, та в другий галузі, будуть намагатися перевести свої капітали в третю, як найбільш доходну галузь. Приплив капіталу і праці в більш вигідні сфери буде супроводжуватися розширенням виробництва, зміною співвідношення між пропозицією і попитом, а отже, зниженням цін. В малодоходній галузі в результаті відпливу капіталу виробництво скоротиться і при інших незмінних умовах ціна на її продукцію піде вверх. Ключем до ефективного розподілу ресурсів служить їхнє переміщення з сфер низько продуктивного в сфери високопродуктивного їхнього використання. Рух цін буде супроводжуватися змінами в нормі прибутки.
Перелив капіталу буде відбуватися до тих пір, доки різноманітні норми прибутку не вирівняються в якийсь загальний або середній прибуток. Повного вирівнювання ніколи не досягається і тому рух капіталів є характерною ознакою ринкової економіки.
Міжгалузева конкуренція об'єктивно створює певну динамічну рівновагу, що забезпечує одержання приблизно рівного прибутку на рівний капітал, незалежно від того, де він вкладений. В американській економіці відмінності в галузевих нормах прибутку складають усього лише 1-2 відсотка.
Якщо б умови для зростання капіталу в якійсь галузі були стало нижче, чим в іншій, то капітали покинули б її і суспільна потреба в товарах цієї галузі залишилася б незадоволеної. Якщо подібна ситуація і виникає в певній життєво важливій галузі, та держава субсидує дану галузь і створює необхідні умови для одержання фірмами нормального прибутку. Це, в основному, стосується сільського господарства.
Проблеми утворення середньої норми прибутку, приливів і відливів капіталу знов-таки необхідно розглядати стосовно до чотирьох ринкових ситуацій:
1) в умовах чистої конкуренції;
2) чистої монополії;
3) монополістичної конкуренції
4) олігополии.
Стихійне пересування капіталу з одніх галузей в інші, можливо лише тоді, коли вхід в високоприбуткову галузь не заблокований. Однак в сучасних умовах однієї з форм руху капіталу стала вільна купівля і продаж цінних паперів, акцій на фондових біржах.
Якщо в суспільстві виникають відношення, що обмежують конкуренцію, ставає неминучим підрив механізму утворення середньої норми прибутку. Планова система, що затвердилась в нашій країні, звела нанівець механізм конкуренції. До кожної галузі доводилися планові завдання по випуску продукції, нормативи затрат матеріальних ресурсів, чисельність зайнятих робітників, фонд заробітної плати, відпускні ціни на продукцію з включенням в них показників по прибутку. Вільний вхід і вихід підприємств в галузі був закритий. Це призвело до того, що одні галузі працювали з прибутком в 20-30, інші — в 70-100 відсотків, а інші були планово-збитковими і жили на дотації від держави. Економіка держави виявилася деформованою. Підприємства стали ділити продукцію на вигідну і невигідну, з ринкових відносин вимивався асортимент дешевих товару. Жителі Криму, починаючи з лютого місяця, могли вільно купити в державній торгівлі парникові огірки, але зате не могли придбати там же грунтового огірка. Секрет був простий: на тепличном огірку колгоспи і радгоспи мали до 200 відсотків прибутку, а на вирощеному на відкритому ґрунті — 12-15 відсотків.
Утворення середньої норми прибутку веде до того, що вартість виробленого товару виступає як сукупність витрат виробництва і середнього прибутку на капітал. Товар продаються не по їхній вартості, а по суспільній ціні виробництва. Прибуток, вироблений на всіх підприємствах, немов би надходить в «загальний котел» для подальшого перерозподілу і перетворення в середній прибуток. З аналізу витрат виробництва і утворення середнього прибутку К. Маркс зробив висновок, що робітники експлуатуються не тільки «своїм» капіталістом, а всіма капіталістами, оскільки вони ділять між собою створену ними прибавочну вартість. Тому вони повинні боротися за знищення всієї системи «Капіталістичного рабства».
Середня норма прибуткує норма прибутку на весь суспільний капітал. Тому середня норма прибутку дорівнює відношенню сукупної прибавочної вартості до сукупного суспільного капіталу, вкладеному в усі галузі виробництва.
Якщо позначити масу прибавочної вартості створену в першій галузі виробництва, через m1, у другій галузі — через m2, у третій галузі — через m3і т.д., а капітали, вкладені в ці галузі, — через К1, К2, К3і т.д., то середня норма прибутку
Р= (m1+ m2+ m3+ …+ mn) / (К1+ К2+ К3+… + Кn) = />
Таке визначення середньої норми прибутку можна пояснити конкретним прикладом, припустивши, що в економіці э три галузі — з високою, середньою і низькою органічною структурою капіталу:
перша галузь:
100з + 20v + 20m = 140 = 16.6%;
друга галузь:
300c + 100v + 100m = 500 = 25%;
третя галузь:
50c + 50v + 50m = 150 = 50%.
Середня норма прибутку складе:
Р = 200m: (450c + 170v) * 100 = 32.3%
Було б неправильно визначати середню норму прибутку шляхом обчислення простої середньої арифметичної з трьох галузевих норм прибутку. У цьому випадку вийшов би помилковий результат, начебто середня норма прибутку дорівнює 30,5%. Такий метод визначення середньої норми прибутку неправильний, тому що дає кожній з галузевих норм прибутку однакове значення для суспільства, але в ці галузі вкладені нерівновеликі капітали. Тому розрахунок середньої норми прибутку повинний вестися на основі зваженій середньої арифметичної.
На середню норму прибутку впливають наступні фактори:
середня норма прямо пропорційна ступеню експлуатації всього соціального прошарку найманих робітників;
вона прямо пропорційна швидкості обороту всього суспільного капіталу;
вона зворотно пропорційна рівню вартісної структури всього суспільного капіталу;
середня норма прибутку залежить від галузевих норм прибутку;
середня норма прибутку залежить від розподілу сукупного суспільного капіталу між різними галузями виробництва.
При незмінних галузевих нормах прибутку середня норма прибутку буде тим нижче, ніж велика частка суспільного капіталу буде вкладена в галузі з низькою нормою прибутку, і тем вище, ніж велика його частка буде вкладена в галузі з високою нормою прибутку.
5. Погляди на природу прибутку видатних економістів.
Адам Сміт писав: «Лише тільки в руках приватних осіб починають нагромаджуватися капітали, деякі з них, природно, прагнуть використовувати їх для того, щоб зайняти роботою працьовитих людей, яких вони постачають матеріалами і засобами для існування в розрахунку одержати вигоду на продажі продуктів їхньої праці чи на тім, що ці працівники додали до вартості оброблюваних матеріалів».[1]У цьому положенні чітко виражений історичний процес виникнення капіталізму.
Сміт говорив, що зі створеної працею й визначаємою кількістю цієї праці вартості товару робітник отримує у виді заробітної плати лише деяку частину. Інша частина доданої працею вартості являє собою прибуток капіталіста-підприємця. У деяких випадках частину його він повинний віддати у виді земельної ренти, частину — у вигляді позичкового відсотка, якщо використовував позиковий капітал.
Сміт називав прибутком усю різницю між доданою працею вартістю і заробітною платою й у цих випадках мав на увазі прибавочну вартість. В інших випадках Сміт розумів під прибутком залишок після сплати ренти, а також відсотка, і тоді прибутком називав, підприємницький доход капіталіста.
Він рішуче відкидав думку, що прибуток — це просто інший вид заробітної плати, що відшкодовує працю по нагляду і керуванню підприємством, і приводив в обґрунтування свого погляду переконливі аргументи. Розміри прибутку визначалися, на його думку, не кількістю, вагою чи складністю цеї передбачуваної праці по нагляду й управлінню, а розмірами вкладеного в справу капіталу. Крім того, на багатьох великих підприємствах функції нагляду і керування передаються найманому керуючому. Сміт вважав прибуток закономірним результатом продуктивності капіталу і винагородою капіталістів за їхню діяльність, працю і ризик.
Сміт відзначав тенденцію норми прибутку до зниження, вказував, що прибуток більш низький у розвитих капіталістичних країнах. Пряме обчислення норми прибутку він вважав практично неможливим, але пропонував замінити порівняння норми прибутку в часі і просторі порівнянням ставок позичкового відсотка. В Англії, писав він, звичайно вважається, що відсоток може складати біля половини прибутку. Сміт дає наступне пояснення тенденції зниження відсотка і норми прибутку: у багатих країнах з ходом економічного розвитку утвориться надлишок капіталу, що викликає ріст конкуренції капіталів і зниження прибутковості. Низький рівень відсотка і норми прибутку Сміт розглядав як прояв економічної розвиненості і здоров'я нації.
Карл Марксвідзначав, що норма прибутку повинна відрізнятися від норми прибавочної вартості [11].
Якщо взяти для прикладу капітал у 5000 марок, з яких 4100 складають постійний, 900 — перемінний капітал і 900 — прибавочну вартість. Норма прибавочної вартості складала, отже, 900/900, чи 100%. Норма ж прибутку в цьому випадку дорівнює 900/5000 чи 18%.
Але між нормою прибавочної вартості і нормою прибутку крім цього чисто формального розходження, заснованого на іншому способі розрахунку, існує ще інше розходження.
Очевидно, що та сама норма прибавочної вартості дасть різні норми прибутку, якщо міняється структура капіталу, тобто якщо на ту ж кількість заробітної плати приходяться різні кількості постійного капіталу. Але структура капіталу різна в різних областях виробництва в залежності від технічних умов і висоти розвитку техніки. продолжение
--PAGE_BREAK--
«Вартісна структура капіталу, оскільки вона визначається його технічною структурою і відбиває це останнє, ми називаємо органічною структурою капіталу… Капітали, що містять більший відсоток постійного і, отже, менший відсоток перемінного капіталу, чим середній суспільний капітал, ми називаємо капіталами вищої структури. Навпаки, капітали, у яких постійний капітал займає відносно менше, а перемінний відносно більше місце, чим у середньому суспільному капіталі, ми називаємо капіталами нижчої структури. Нарешті, капіталами середньої структури ми називаємо такі, структура яких збігається з структурою середнього суспільного капіталу»
Тепер подивимося, як складається норма прибутку в залежності від різної структури капіталу.
Візьмемо три підприємства в трьох різних галузях виробництва.
Перша галузьє, припустимо, технічно відсталою. У ній використовується мало машин порівняно c числом робітників, немає великих фабричних будинків і т.д. Це — виробництво з нижчою органічною структурою капіталу.
Друга галузьнехай буде із середньою структурою капіталу, а третя— настільки високорозвиненою, що на кожного робітника приходиться велика кількість вартості у виді матеріалів і споруджень. Отже, у цьому виробництві органічна структура капіталу буде високою.
Щоб можливо більш спростити приклад, допустимо, що у всіх трьох галузях виробництва норма прибавочної вартості однакова, що весь витрачений капітал робить один оборот у рік, тобто цілком споживається у виробництві протягом року, що продукт виходить наприкінці року і потім без залишку розпродається. Усе це — лише припущення, що навряд чи зустрічаються в дійсності, але доцільно до них удатися щоб уникнути непотрібного ускладнення і затемнення приклада.
У кожнім із трьох підприємств зайнято по 100 робітників, що одержують у рік заробітної плати по 1000 марок. Норма прибавочної вартості складає 100%. Загальна сума виданої заробітної плати дорівнює, отже, 100 000 марок, а прибавочна вартість також дорівнює 100 000 марок. Постійний капітал у підприємстві А складає 100 000 марок, у підприємстві В— 300 000 марок і, нарешті, у С — 500 000 марок.
Таким чином, ми маємо:
Підприємство
Капітал
Перемінний
Прибавочна вартість
Норма прибавочної вартості
Норма прибутку
Капітал
Постійний
Весь
A
100000
100000
200000
100000
100%
50%
B
100000
300000
400000
100000
100%
25%
C
100000
500000
600000
100000
100%
16,6%
Всього
300000
900000
1200000
100000
100%
25%
Отже, при однаковій нормі прибавочної вартості норми прибутку дуже різні, якщо товари продаються точно по їх вартості.
Але такі розходження в нормах прибутки являють собою явище, що не може протягом тривалого часу існувати при капіталістичному способі виробництва. Адже капіталіст робить заради прибутку, а не для задоволення якої-небудь суспільної потреби. Йому байдуже, чи робити голки чи локомотиви, ваксу чи одеколон. Йому усього важливіше одержати якнайбільше прибутку на свої гроші.
Що ж станеться, якщо в одній галузі виробництва підприємства будуть давати 50 % прибутку, а в іншій — тільки 17%? Капітал почне уникати галузь C, наскільки це можливо, і буде з всією енергією спрямовуватися в галузь А. Усередині А виникне сильна конкуренція, і виробництво товарів у цій галузі незабаром розшириться до того, що капітали знову почнуть переходити в C.
Ми вступаємо тут в область конкуренції, в область попиту та пропозиції. Ми вже бачили, що вартість і ціна — дві різні речі, хоча остання визначається першою. Ціни відхиляються від вартості і стоять то вище, то нижче останніх. У ряді причин, що викликають це явище, найважливішої є коливання в попиті з боку покупців і в пропозиції з боку продавців.
При пануванні вільної конкуренції попит та пропозиція є регуляторами сучасного способу виробництва. Попит та пропозицію обумовлюють такий розподіл існуючих робочих сил між різними галузями виробництва, при якому в загальному кожна з них робить стільки, скільки вимагає суспільство за даних умов.
Припустимо, якого-небудь товару зроблено більше, ніж можуть чи бажають купити платоспроможні члени суспільства за даною ціною. Тоді ціна товару падає. Завдяки цьому розширюється коло тих членів суспільства, що можуть чи хочуть його купити.
Але разом з ціною знижується і прибуток. Якщо вона падає нижче середнього рівня, то капітал відливає з відповідної галузі. Виробництво скорочується. Унаслідок цього ціна знову підвищується доти, доки не досягне висоти, що відповідає середньому рівню прибутку.
Польський економіст Михайло Калецькийзапропонував свою теорію прибутку [7].
Основні роботи М. Калецького вийшли в 1930-1950-х роках у виді розрізнених статей і були перевидані вже після Другої світової війни у виді двох трохи дублюючих один одного збірників: "Теорія економічної динаміки. Нарис про циклічні і довгострокові зміни в капіталістичній економіці". ["Theory of Economіc Dynamіcs. An Essay on Cyclіcal and Long-Run Changes іn Capіtalіst Economy"] (1956); "Обрані нариси з приводу динаміки капіталістичної економіки. 1933 — 1970". ["Selected Essays on the Dynamіcs of the Capіtalіst Economy. 1933 — 1970"] (1971).
У ряді своїх робіт, частина яких була опублікована ще в 1930-і роки, польський економіст М. Калецький незалежно від Дж. М. Кейнса прийшов багато в чому до аналогічних висновків, а в окремих аспектах його аналіз виявився значно глибше. Тому разом із Дж. М. Кейнсом М. Калецького можна розглядати як засновника макроекономіки в цілому і єретичній макроекономіці зокрема (і насамперед, посткейнсіанської макроекономічної теорії).
М. Калецький запропонував оригінальну теорію прибутку. Ця теорія описується в такий спосіб.
Y = Cп + Сw + І. (1)
Y = П + W. (2)
Формули (1) і (2) є відомими макроекономічними формулами визначення ВВП відповідно по витратах і по доходах. З одного боку, ВВП дорівнює сумі споживання (а воно, у свою чергу, підрозділяється на споживання підприємців (капіталістів), Cп, і робітників, Cw) і інвестицій. З іншого боку, він дорівнює сумі доходів — прибутку і заробітної плати.
Далі М. Калецький вводить спрощуєче (але не дуже нереалістичне) допущення, відповідно до якого робітники не зберігають. Це означає рівність заробітній платі і споживанню робітників:
W = Cw. (3)
Звідси випливає, що
П = Cп + І. (4)
М. Калецький дав крилатий опис двох останніх формул: "Робітники витрачають те, що одержують; капіталісти одержують те, що витрачають".
Споживання підприємців, у свою чергу, залежить від наступних факторів:
Cп = Ca + lп, (5)
де Ca — споживання капіталістів, що не залежить від їхнього прибутку, а l — константа (0
П = Ca + lп + І = (Ca + І/1 — l). (6)
З огляду на, що l — константа, а Ca навряд чи відрізняється сильною мінливістю, можна прийти до висновку, відповідно до якого прибуток капіталістів визначається насамперед їхньою інвестиційною активністю.
Таким чином, радикальна відмінність підходу М. Калецького до аналізу розподілу доходу від неокласичного підходу полягає в наступному: якщо ж у неокласиків розподіл доходів власників факторів виробництва зв'язано з граничною продуктивністю цих факторів, то в Калецкого — з макроекономічною обстановкою, і насамперед, з інвестиційною активністю (таким чином, на противагу точці зору представників магістрального напрямку сучасної економічної теорії про те, що необхідний пошук «мікрооснов макроекономіки», М. Калецький, навпроти, намагався шукати «макрооснови мікроекономіки»). продолжение
--PAGE_BREAK--
Висновки
Провівши дослідження природи прибутку можна зробити наступні висновки. Прибуток нерозривно зв'язується з категорією доходу, капіталу, відсотка, у практичному ж плані прибуток представляє собою різниця між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг і сукупними витратами.
Адам Сміт називав прибутком усю різницю між доданою працею вартістю і заробітною платою й у цих випадках мав на увазі прибавочну вартість. В інших випадках Сміт розумів під прибутком залишок після сплати ренти, а також відсотка, і тоді прибутком називав, підприємницький доход капіталіста.
Він рішуче відкидав думку, що прибуток — це просто інший вид заробітної плати, що відшкодовує працю по нагляду і керуванню підприємством, і приводив в обґрунтування свого погляду переконливі аргументи. Розміри прибутку визначалися, на його думку, не кількістю, вагою чи складністю цеї передбачуваної праці по нагляду й управлінню, а розмірами вкладеного в справу капіталу.
К. Маркс у «Капіталі» визначив прибуток як перетворену форму прибавочної вартості. Остання по Марксові являє собою неоплачену прибавочну праця найманого робітника, зайнятого в сфері матеріального виробництва. Робітник своєю працею створює вартість більшу, ніж коштує його робоча сила. Ця різниця залучає капіталіста і заради її він розвиває свою бурхливу діяльність.
К.Маркс зазначав, що в багатьох виробництвах, особливо в сільському господарстві, рік складає природний виробничий період, після закінчення якого виробництво починається заново. Тому установився звичай обчислювати норму прибутку у виді відносин всієї кількості річного прибутку до кількості капіталу, витраченого протягом того ж року на виробництво.
Норма прибутку повинна відрізнятися від норми прибавочної вартості. Очевидно, що та сама норма прибавочної вартості дасть різні норми прибутку, якщо міняється структура капіталу, тобто якщо на ту ж кількість заробітної плати приходяться різні кількості постійного капіталу.
Вартісну структуру капіталу, оскільки вона визначається його технічною структурою і відбиває це останнє, К.Маркс називав органічною структурою капіталу… Капітали, що містять більший відсоток постійного і, отже, менший відсоток перемінного капіталу, чим середній суспільний капітал, він називав капіталами вищої структури. Навпаки, капітали, у яких постійний капітал займає відносно менше, а перемінний відносно більше місце, чим у середньому суспільному капіталі, він називає капіталами нижчої структури. Нарешті, капіталами середньої структури він називає такі, структура яких збігається з структурою середнього суспільного капіталу
К.Маркс відзначав, що капіталіст робить заради прибутку, а не для задоволення якої-небудь суспільної потреби. Йому байдуже, чи робити голки чи локомотиви, ваксу чи одеколон. Йому усього важливіше одержати якнайбільше прибутку на свої гроші.
Що ж станеться, якщо в одній галузі виробництва підприємства будуть давати 50 % прибутку, а в іншій — тільки 17%? Капітал почне уникати галузь C, наскільки це можливо, і буде з всією енергією спрямовуватися в галузь А. Усередині А виникне сильна конкуренція, і виробництво товарів у цій галузі незабаром розшириться до того, що капітали знову почнуть переходити в C.
Теорія прибутку, за К.Марксом, є теорія розподілу видобутку — прибавочної вартості — між різними прошарками панівних класів. Саме промисловий чи сільськогосподарський капіталіст змушує робити прибавочну вартість, але він не в змозі удержати її цілком.
Йому приходиться не тільки уступати частину прибавочної вартості іншим капіталістам, що вклали свої капітали в галузі виробництва з більш високим органічним складом капіталу, у тому випадку, якщо він вкладає свій капітал у галузь виробництва з низьким органічним складом капіталу.
Оригінальну теорію прибутку запропонував польський вчений М.Калецький.
Радикальна відмінність підходу М. Калецького до аналізу розподілу доходу від неокласичного підходу полягає в наступному: у неокласиків розподіл доходів власників факторів виробництва зв'язано з граничною продуктивністю цих факторів, у Калецького — з макроекономічною обстановкою, і насамперед, з інвестиційною активністю.
Таким чином, на противагу точці зору представників магістрального напрямку сучасної економічної теорії про те, що необхідний пошук «мікрооснов макроекономіки», М. Калецький, навпроти, намагався шукати «макрооснови мікроекономіки».
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Адам Смит «Исследование о природе и причинах богатства народов». Книга 1. Глава IX «О прибыли на капитал». М.: Дело,1991.
Батурина И., Непринцева Е. Производство и предложение. Издержки и прибыль. // Ж. «Российский экономический журнал», №3, 1997, с.119-130.
Белобжецкий И.А. Прибыль предприятия. // Жур.«Финансы», №3, 1993, с.40.
Борисов Е. Ф. Економічна теорія. Курс лекцій для студентів вищих навчальних закладів. К.: Вища школа. 1996.
Борисов. Е. Ф. Економічна теорія. — К.: Вища школа, 2000.
Ильин, Васильева. Экономика. Справочник студента. М.: Изд-во АСТ, 1999.
Дешківський А.В. Економічна теорія: фінансово-кредитна система, грошовий обіг, інфляція. – К.: НОК ВО, 1991
Кодацкий В.П. Проблемы исчисления и планирования прибыли.// Жур.«Финансы»,№9,1992, с.28.
Кодацкий В.П. Проблемы формирования прибыли. // Жур.«Экономист»,№3,1993, с.49-60.
Кочетков В.Я Принципи економічної теорії. – К.: Либідь, 1998.;
Курс экономической теории. Под ред. Чепурина. Киров.: АСА, 1996.
Макконел К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. – К.: Хагар-Демос, 1993. – 785с.;
Самуэльсон П. Анализ издержек. // Экономикс. Гл.2,22,24. Жур. «Экономические науки»,№7,1999.
Самуэльсон П., Нордхаус В. Анализ издержек. // Экономикс. Гл.21. Жур. «Экономические науки»,№7,1990.
Экономическая теория. Учебник. / Под ред. И. П. Николаевой. – М.: «Проспект», 1999.
Экономическая теория: Учебник для вузов. / Под ред. Камаева. М.: Владос, 2000.