--PAGE_BREAK--― державні інвестиції. Хоча для забезпечення економічного зростання вони повинні стати пріоритетним напрямком бюджетних витрат, у даний час централізовані капітальні вкладення є незахищеною статтею Державного бюджету і здійснюються за залишковим методом. Теоретично це пояснюється тим, що фінансування дефіциту Держбюджету через внутрішні показники (державні цінні папери) витісняє державу як інвестора з ринку капіталу. Знижує обсяг державних інвестицій також приватизація державної власності, оскільки, поряд зі зменшенням державних централізованих бюджетних нагромаджень, скорочуються нагромадження у державних підприємствах за рахунок їх власних коштів. Звідси випливає, що держава – підтримка підприємств у сфері інвестування буде незначною, держава зможе здійснювати інвестиції лише в невиробничу сферу і конверсію. Тому в перспективі державні інвестиції одержать підприємства пріоритетного значення, котрі виробляють капітальні товари – засоби виробництва для виробництва засобів виробництва.
― приватно-кооперативне нагромадження – континентальна модель акціонерної власності, що складається в українській економіці, характеризується приналежністю 70–80% акціонерного капіталу постійним акціонерам (на стадії первинної приватизації – трудовим колективам), за своєю соціально-економічною природою вона є робочою акціонерною власністю. Ця модель, показує практика її використання в різних країнах, ускладнює інвестиційні процеси, оскільки іллірійські (мордовські) фірми схильні до недоінвестування, використання доходу через заробітну плату, а прибуток – через дивіденди на споживання. Але зниження конкурентоспроможності продукції, її старіння і зниження попиту можуть змусити постійних акціонерів інвестувати прибуток. Крім того, перехід до другого етапу приватизації (від чекового до грошового), а також розвиток фондового ринку забезпечують поступову концентрацію контрольного пакету акцій в аутсайдерів, що свідчить про перехід до ефективнішої підприємницької моделі акціонерної власність, до так званої реструктуризованої власності.
― партнерські нагромадження. Значні кошти нагромаджено в рамках партнерств, якими є більшість товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з невеликою кількістю засновників (2–4 особи), що функціонують у різних сферах економіки, але є, як правило, торгово-посередницькими структурами. Однак вкладаються вони в основному у товарно-матеріальні цінності. Разом з тим, у зв’язку зі зростанням банківських відсотків за депозитами, комерційні структури вкладають вільні кошти в банки або купують цінні папери, тобто підвищується їхня інвестиційна активність, а через діяльність різних фінансових інститутів. Це пояснюється тим, що для здійснення інвестиційних проектів комерційним структурам не вистачає власних коштів, а високі відсоткові ставки не дають їм змоги використовувати довготермінові кредити.
― приватні інвестиції. Заощадження населення вкладають у невиробничі основні фонди (житлове будівництво, дачі, машини, комп’ютери), у кращому випадку – в оборотний капітал і фінансові спекуляції з найвищим ступенем ризику. Над ризикованість дрібних приватних фірм, їхнє розорення в умовах найменшого порушення встановлених контрактів призвели до відмови банків страхувати кредити, і, як наслідок, до істотного скорочення економічної активності індивідуального підприємства. Відсутність у багатьох підприємців економічної культури, бухгалтерських знань зумовило їхню неуважність до цієї сфери діяльності, через що їхня заборгованість державі перевищує фінансові можливості [17, 32].
― «тіньове нагромадження». Специфічною структурою української економіки є «тіньовий» сектор. Якщо в здоровій ринковій економіці доходи «тіньового» бізнесу становлять 3–5% ВВП, то в Україні частка «тіньової» економіки виросла вдвічі й досягла 40% і зберігається на цьому рівні [2, 52].
― дрібнотоварне нагромадження. Джерелом ремісного капіталу в рамках дрібнотоварного укладу (вулична торгівля) найчастіше є кошти, запозичені у родичів або друзів.
Отже, капітал можна визначити як сукупність різнорідних і відтворюваних ресурсів, використання яких у виробничому процесі дозволяє збільшувати продуктивність людської праці. Капітал складається з майна, обладнання, проміжкових продуктів, грошей, цінних паперів тощо. Всі ці різнорідні ресурси набувають точного економічного смислу завдяки доходу, який отримує власник цих ресурсі.
Фактори нагромадження капіталу:
― ступінь експлуатації робочої сили;
― зростання продуктивності праці;
― кількість застосованого капіталу порівняно із спожитим;
― величину авансованого капіталу.
Нагромадження основного капіталу складається з таких елементів: придбання (за вирахуванням вибуття) основних фондів, витрат на поліпшення невироблених матеріальних активів, витрат у зв'язку з передачею прав власності на невироблені матеріальні активи. Особливе значення мають грошові нагромадження населення як сукупна величина коштів, що включають готівку, вклади в ощадних та інших банках, облігації, казначейські зобов'язання, страхові поліси, сертифікати, акції та інші цінні папери. Приватні кошти, за сучасними уявленнями, утворюють підґрунтя процесу нагромадження та розширеного відтворення ВВП. Саме тому визначальним фактором нагромадження та конкурентоспроможності економіки виступають національні заощадження.
Форми нагромадження капіталу:
― державні інвестиції;
― приватно-кооперативне нагромадження;
― партнерські нагромадження;
― приватні інвестиції;
― «тіньове нагромадження»;
― дрібнотоварне нагромадження.
2. Способи нагромадження капіталу
2.1 Методи нагромадження капіталу
Перетворення певної грошової суми в засоби виробництва і робочу силу є перший рух, що його робить вартість, яка повинна функціонувати як капітал. Відбувається він на ринку, в сфері обігу. Друга фаза цього руху, процес виробництва, закінчена, оскільки засоби виробництва перетворені на товари, вартість яких перевищує вартість частин, тобто містить у собі первісно авансовий капітал плюс додаткову вартість. Ці товари повинні бути потім знов кинуті в сферу обігу. Треба продавати їх, реалізувати їх вартість у грошах, ці гроші знов перетворити в капітал і так далі, знов з початку. Цей кругооборот, що завжди проходить одні й ті самі послідовні фази, становить обіг капіталу.
Перша умова нагромадження полягає в тому, щоб капіталістові вдалося продати свої товари і знов перетворити в капітал більшу частину одержаних за них грошей. Надалі припускається, що капітал проходить свій процес обігу нормально.
Капіталіст, що виробляє додаткову вартість, тобто висмоктує неоплачену працю безпосередньо з робітників і фіксує її в товарах, перший привласнює собі додаткову вартість, але аж ніяк не є її останнім власником. Він повинен потім поділитися нею з іншими капіталістами, які виконують інші функції в суспільному виробництві в його цілому, із земельним власником і т.д. Отже, додаткова вартість розпадається на різні частини. Різні її частини потрапляють в руки різних категорій осіб і набувають різних, незалежних одна від одної форм, як-от: прибуток, процент, торговий прибуток, земельна рента і т.д. Отже, з одного боку капіталіст, який виробляє товари, продає їх по вартості, причому не будемо розглядати його зворотного повернення на товарний ринок: ні тих нових форм, які приурочують до капіталу і сфері обігу, ні прихованих і них конкретних умов відтворення. З другого боку, приймаємо, що капіталістичний виробник є власником усієї додаткової вартості або представником усіх учасників у її діленні. Таким чином, спочатку розглянемо поняття «нагромадження» абстрактно – як момент безпосереднього процесу виробництва [10, 281].
Оскільки нагромадження відбувається, остільки очевидно, що капіталістові вдається продати вироблений товарі перетворити виручені від цього продажу гроші знов у капітал. Далі: розпад додаткової вартості на різні частини анітрохи не змінює її природи і тих необхідних умов, за яких вона стає елементом нагромадження. Хоч би в якій пропорції розпадалась додаткова вартість на частину, затримувану самим капіталістичним виробником, і частину, яку він віддає іншим, в усякому разі в першу чергу додаткова вартість привласнюється її капіталістичним виробником. Отже, те, що припускаємо при змалюванні процесу нагромадження, те відбувається і в дійсності. З другого боку, розпад додаткової вартості і опосереднюючий рух обігу затемнюють просту форму процесу нагромадження. Тому аналіз останнього і його чистому вигляді потребує попереднього абстрагування від усіх явищ, які приховують внутрішню гру його механізму.
Хоч би яка була суспільна форма процесу виробництва, він в усякому разі повинен бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті самі стадії. Так само, як суспільство не може перестати споживати, так не може воно перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, який розглядається в постійному зв’язку і в безперервному потоці свого відновлення, є в той же час процесом відтворення.
Просте відтворення – явище не типове для капіталізму, типовим є розширене відтворення, або нагромадження. К. Маркс починає дослідження з простого відтворення, тому що перш ніж приступити до вивчення перетворення додаткової вартості в новий капітал визначається процес відтворення попереднього капіталу, процес відтворення капіталістичних відносин узагалі, абстрагуючись від їхнього розширення. Маркс досліджує, як виробництво додаткової вартості безперервно відтворює свої власні передумови й умови, не ускладнюючи поки що аналізу тим, що ці умови і передумови відтворюються у масштабах, котрі постійно розширюються [3, 274].
Проблемою реального нагромадження капіталу набуває політико-економічного аспекту в тій мірі, в якій на неї можна подивитися крізь призму предмета політичної економії. В умовах науково-технічного прогресу, поряд зі збільшенням речових елементів основного капіталу, швидко зростають вкладення у розвиток духовних продуктивних сил. Інтелектуальний потенціал стає найактивнішим елементом виробництва. У формуванні матеріально-технічної бази виробництва підвищується роль наукових досліджень, кваліфікації, знань і досвіду працівників.
Нині самостійного значення набуває розширене відтворення людського капіталу. Роль цього елемента особливо зросла з другої половини ХХ ст. у зв’язку з прискореним розвитком нової техніки і технології виробництва. Специфіка цих вкладень – у тривалому, віддаленому в часі економічному ефекті. Формування перспективної якості праці потребує залучення значних ресурсів у сферу відтворення людського капіталу. Як показують розрахунки американських економістів, ще в середині століття на частку капіталу припадало більше 33% приросту національного доходу [17, 31].
Основними формами вкладень у відтворення людського капіталу є витрати на освіту, виробничу підготовку, охорону здоров’я тощо. Витрати, пов’язані з відтворенням «людського капіталу», корисні з позиції суспільства в цілому, тому що пом’якшують майнову нерівність і значно знижують соціальну напруженість. Ефективність цих витрат виявляється також і на макрорівні як умова розвитку науково-технічного прогресу. Витрати на освіту розглядаються як фактор підвищення норми нагромадження капіталу.
В поняття «нагромадження капіталу» включають поняття «робоча сила». Робоча сила – це сукупність фізичних та розумових здібностей, якими володіє людина і використовує щоразу, коли виробляє будь-які економічні блага [10, 105].
Робоча сила перетворюється на товар лише в умовах капіталістичної власності. Для перетворення робочої сили на товар власник робочої сили повинен бути вільною особою. По-перше, необхідно, щоб людина була особисто вільна і могла розпоряджатися своєю робочою силою. Ця умова виникає внаслідок ліквідації особистої кріпосної залежності. По-друге, необхідно, щоб така особиста вільна людина була «вільною» від засобів виробництва, тобто позбавленою останніх, а тому змушена продавати свою робочу силу. Ці умови виникають як наслідок обезземелювання колишніх кріпосних селян.
Проте для перетворення робочої сили на товар лише умов недостатньо: у суспільстві необхідно ще і наявність осіб, які володіють засобами виробництва і грошима, мають змогу купувати робочу силу та на основі її використання здійснювати виробництво.
Товар робоча сила – це сукупність розумових і фізичних здібностей людини до праці як об’єкт відносин купівлі-продажу між найманим працівником і власником засобів виробництва [10, 105].
Споживна вартість товару робоча сила полягає в здатності робітника своєю працею створювати нову вартість, причому більшу ніж вартість його робочої сили. Споживна вартість робочої сили як товару проявляється в процесі її використання, споживання. Таким чином, капіталіст на ринку праці купує товар робочу силу для того, щоб в процесі її споживання одержати додаткову вартість.
Особливістю капіталістичного виробництва є те, що воно ведеться на основі найманої праці, тобто на основі продажу і купівлі робочої сили.
Наймана праця – це праця, що включається у процес виробництва через продаж робочої сили найманим працівником власнику засобів виробництва [10, 106].
Купівля-продаж робочої сили, що перетворює її на товар, є економічним відношенням між власником робочої сили – найманим працівником та власником грошей – капіталістом. Отже, перетворення робочої сили на товар є першим ступенем переходу капіталістичної власності зі свого юридичного змісту (належності найманому робітнику робочої сили, а капіталісту – грошей та засобів виробництва) в економічний зміст, тобто в реальні економічні відносини.
Стаючи товаром, робоча сила, як і будь-який інший товар, має дві властивості: вартість і споживчу вартість. Якісне визначення вартості товару робоча сила утворюють відносини купівлі-продажу робочої сили між найманим робітником і капіталістом. Кількісне визначення вартості товару сила зводить до величини її вартості, яка виробництва життєвих засобів, що забезпечується відтворення робочої сили, і зводиться до вартості цих життєвих засобів – до вартості так званого «споживчого кошика». До його складу входять товари, споживання яких стало типовим, характерним для певної країни в певний час і забезпечує відтворення робочої сили певної якості (кваліфікації).
2.2 Роль нагромадження капіталу
В економічній теорії існує концепція, яка ототожнює робочу силу з працею (А. Смітт, Д. Рікардо та їх послідовники). Відповідно до цієї концепції найманий працівник продає, а капіталіст купує та оплачує не здатність працівника до праці, а саму працю. Проте продати працю неможливо, оскільки праця – це доцільне використання розумових і фізичних сил людини в процесі виробництва благ і послуг. Складовими частинами процесу виробництва є сама праця й предмет праці. Тому праця є процесом, що здійснюється за наявності засобів виробництва – знарядь і предметів праці. Але найманий працівник позбавлений засобів виробництва, вони є власністю капіталіста. Тому найманий працівник не може здійснити процес праці, а поки процесу праці немає, не існує і живої праці. Продати ж те, чого не існує, неможливо, тому концепція про продаж найманим працівником своєї праці ірраціональна. Свою працю, і лише в уречевленій формі може продати лише той, хто є власником засобів виробництва, хто з їх допомогою здійснює процес виробництва і в ньому уречевлює працю у виробленому товарі, який пропонується для продажу. Такої можливості найманий працівник не має, він може продати свою здатність до праці, а не саму працю [4, 165].
Як і будь-який інший товар, робоча сила має ціну. Ціною робочої сили є вартість робоча сила, що виражена в грошовій формі, тобто в грошах. В реальних відносинах між найманим працівником і капіталістом ціна робочої сили виступає у формі заробітної плати. Тому заробітна плата, з одного боку, є ціною, тобто перетвореною формою вартості товару робоча сила, а з іншого – економічним відношенням між найманим працівником і капіталістом у сфері обігу (купівлі-продажу) товару робоча сила. Згідно з концепцією, що ототожнює робочу силу з живою працею, заробітна плата є платою за працю.
продолжение
--PAGE_BREAK--