Об єкти та цілі макроекономічного регулювання

--PAGE_BREAK--1.3. Ефективність національної економіки на макрорівні
Під ефективністю економіки розуміють відношення між її результатами й витратами. Вона характеризує зв'язок між обсягом ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів та послуг, одержаних у результаті використання цих ресурсів. Зростання кількості товарів та послуг, одержаних від даної величини витра­чених ресурсів, означає підвищення ефективності, змен­шення ж обсягу продукції, одержаної від даної величини спожитих ресурсів, свідчить про зниження ефективності. Є багато способів підвищення ефективності національ­ної економіки на макрорівні. Їх можна об'єднати за такими напрямами:
1. Забезпечення повної зайнятості ресурсів.Повна зай­нятість ресурсів означає залучення до економічного обо­роту всіх ресурсів, придатних для виробництва товарів та послуг. Йдеться про повну зайнятість працездатного насе­лення, відсутність вимушеного безробіття; максимальне залучення до сільськогосподарського виробництва орних земель; повне завантаження виробничих потужностей та ін. Неповна зайнятість ресурсів викликає певні втрати для економіки, знижує її ефективність.
2. Досягнення повного обсягу виробництва.Економічні ресурси мають використовуватись найраціональніше, відповідно до їхнього призначення. Під повним обсягом виробництва розуміють такий його обсяг, коли продук­тивні можливості ресурсів використовуються найповніше. Наприклад, орна земля не повинна використовуватися під несільськогосподарські потреби, фермери не повинні збирати врожай косою або серпом, якщо є зернозбиральні комбайни; кваліфікований інженер не повинен використовуватися не за фахом тощо.
3. Досягнення найраціональнішого розподілу наявних ресурсів між виробництвом окремих видів продукції, між виробництвом споживчих та інвестиційних товарів. У першому випадку найвища ефективність економіки забезпе­чуєтьсяза умови досягнення рівноваги між попитом і пропозицією за відсутності як надвиробництва, так і дефіциту. В другому випадку найвища ефективність економіки досягається тоді, коли забезпечено баланс між поточними й перспективними потребами, тобто правильно визначена альтернатива: «більше зараз і менше потім» або «менше зараз і більше потім». У цьому полягає гостра проблема вибору напрямів економічної політики держави.
4. Зростання технічного рівня виробництва.На пій осно­ві забезпечується підвищення ефективності економіки через поліпшення якості товарів й удосконалення техно­логії їх виробництва. Підвищення ефективності економіки забезпечує у даному випадку збільшення обсягу вироб­ництва продукції за незмінної кількості ресурсів, що рівнозначно їх збільшенню.
Таким чином, в умовах безмежності потреб й обмеже­ності ресурсів підвищення ефективності економіки й до­сягнення на цій основі вищого рівня споживання є голов­ною проблемою людського суспільства. З цього випливає практична функція макроекономіки, або її головне за­вдання. Воно полягає в тому, що дана наука повинна озброїти людей знанням тих форм і методів впливу на економіку, за допомогою яких вони можуть забезпечити її ефективне функціонування з метою досягнення найви­щого рівня задоволення матеріальних потреб.
Ефективність використання ресурсів характе­ризує зв'язок між кількістю ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів і по­слуг, отриманих у результаті використання цих ресурсів.
Збільшення кількості товарів і послуг, яку виробляє національна економіка з даного обсягу ресурсів, означає підвищення ефективно­сті використання ресурсів. І навпаки, зменшення обсягу продукції, який одержують із даної величини залучених ресурсів, свідчить про зниження ефективності використання ресурсів [10]. Ефективне використання ресурсів передбачає досягнення: а) пов­ної зайнятості ресурсів; б) повного обсягу виробництва.
Повна зайнятість означає використання усіх наявних для виробниц­тва ресурсів. У національній економіці не повинно бути підпри­ємств або капітального устаткування, що простоюють, землі, яка не обробляється, працівників, які вимушено залишаються без роботи. Зауважимо, що йдеться тільки про придатні для виробництва ресур­си. У кожному суспільстві усталена практика визначає, які ресурси є придатними для використання. Наприклад, законодавство та звичаї передбачають, що працю малолітніх дітей використовувати не слід; для збереження родючості частину орних земель потрібно залишати під паром тощо.
Однак використання усіх наявних ресурсів не гарантує ефектив­ного їх використання. Слід ще забезпечити повний обсяг виробниц­тва. Повний обсяг виробництва означає, що ресурси використовуються так, що вони найповніше задовольняють потреби суспільства. Якщо економіка країни не досягла повного обсягу виробництва, то ка­жуть, що ресурси недовикористовуються. Повний обсяг виробницт­ва продукується за наявності двох видів ефективності — розподільної та виробничої.
Перед кожним суспільством із його обмеженими ресурсами сто­їть проблема їх розподілу між виробництвом найрізноманітніших продуктів. Скільки землі відвести під пшеницю, а скільки під пасо­вища? Скільки кваліфікованої робочої сили варто залучити у вироб­ництво тракторів, телевізорів, а скільки у перукарні й т. п.?
Розподільна ефективність означає, що ресурси залучаються до ви­робництва саме тих товарів та послуг, які найбажаніші й найпотрібніші для суспільства.
Повний обсяг виробництва передбачає досягнення і виробничої ефективності, тобто використання найсучаснішої технології, яка за­безпечує максимальну віддачу від залучених ресурсів, виробництво то­варів і надання послуг із найнижчими витратами.Справді, пшеницю можна жати серпом, а землю копати лопатою, але чи можна при цьому досягти високої ефективності використання ресурсів?
Ресурси є рідкісними, тому економіка за повної зайнятості та повного обсягу виробництва не може забезпечити необмеженого випуску товарів і послуг. Саме тому суспільство має вибирати, які продукти виробляти, а від яких відмовитися [11].

2.                 ОБ’ЄКТИ ТА ЦІЛІ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
2.1.          Різні типи економічних систем як об’єкти макроекономічного регулювання
Щоб визначити об'єкт макроекономіки як науки, необхідно насамперед провести межу між нею і мікроекономікою. Мікроекономіка вивчає механізм функ­ціонування та взаємовідносини індивідуальних економіч­них суб'єктів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо). Макроекономіка досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів, тобто національну економіку в цілому. Отже, макроекономіка формулює наукові уявлення про функціонування еконо­мічної системи на національному рівні. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем.
Але в реальній дійсності немає економіки взагалі, а завжди є економіка з відповідним типом виробничих відносин, які формують адекватну їм економічну систему. Це означає, що об'єктом макроекономіки є не просто національна економіка взагалі, а її відповідний тип, тобто історично визначена економічна система [12].
Задоволення матеріальних потреб людей і саме існування людського суспільства неможливі без систематич­ного відновлення процесу виробництва, в результаті чого постійно відтворюються не тільки матеріальні блага, а й умови їх виробництва: економічні ресурси, виробничі відносини та відповідні їм регулюючі механізми. Загаль­ною рисою кожної економічної системи є її здатність до постійного відтворення виробництва за даних виробничих відносин. У будь-якій економічній системі процес цього відтворення включає в себе безпосередню виробництво, а також реалізацію його результатів та їх споживання.
Регулювання процесу відтворення здійснюється за вимог об'єктивних економічних законів та на основі відповідного економічного механізму, який реалізується в господарській практиці через систему ринкових інститутів ти органів державного управління економікою. Характер економічного механізму та інститутів, які його реалізують, залежить від характеру виробничих відносин і насамперед від форми власності на виробничі ресурси. Тому форма власності і є головною ознакою, яка відрізняє одну економіч­ну систему від іншої.
Виробництво товарів і послуг здійснюється у межах національної економіки. У широкому розумінні національна економіка — це сукуп­ність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території. У вузь­кому розумінні під національною економікою передовсім розуміють ділові підприємства та об'єкти інфраструктури.
Сукупність підприємств і виробництв, які виготовляють однакову або подібну продукцію, називають галуззю. Тому кажуть, що націо­нальна економіка складається з галузей. Співвідношення між обсяга­ми продукції, які створені в окремих галузях, називають галузевою структурою національної економіки. У галузевій структурі прийнято виокремлювати галузі матеріального і галузі нематеріального вироб­ництва.
У галузях матеріального виробництва виготовляються продукти у вигляді речей, у галузях нематеріального виробництва надаються послуги. Серед галузей матеріального виробництва провідними є промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт та ін. До нематеріального виробництва відносять культуру, освіту, охоро­ну здоров'я, науку, побутове обслуговування населення тощо [13].
Історично національна економіка формується з утворенням цен­тралізованих держав та витісненням натуральної форми виробницт­ва товарною. Товарна форма виробництва, як відомо, ґрунтується на поділі праці і передбачає виготовлення продуктів для обміну на ринку. За цієї форми виробництва люди задовольняють власні потреби, об­мінюючись продуктами своєї праці.
У національній економіці можна виділити дві сторони:
1) матеріально-речову, або фізичну, економіку;
2) монетарну, або грошову, економіку.
Фізична економіка охоплює ресурси — працівників, природні багат­ства, капітал (засоби виробництва) та виготовлені життєві блага. Розвиток фізичної економіки характеризують за допомогою різних показників обсягів виробництва й споживання конкретних товарів і послуг, зайнятості населення тощо.
Основними складовими монетарної економіки є гроші й ціни. Вони слугують своєрідним цементом, що пов'язує окремі частини товар­ної економіки. Через гроші й ціни розподіляються ресурси між під­приємствами та галузями, визначається обсяг споживання. Гроші — це питання життя й смерті кожної господарської одиниці в товарній економіці. Монетарна економіка обслуговує фізичну, але впливає на неї і має власні закономірності розвитку. Фізична й монетарна економіки утворюють складну єдність.
У національній економіці діють три основні економічні суб'єкти: домогосподарства, фірми (ділові підприємства) та держава.
Домогосподарство — економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, постачає ними економіку і вико­ристовує отримані за це доходи для купівлі товарів і послуг, які задоволь­няють матеріальні потреби його членів. Домогосподарство як понят­тя не завжди збігається з поняттям сім'ї, але для простоти аналізу вважають, що кількість домогосподарств у національній економіці дорівнює кількості сімей у країні.
Фірма — це ділова одиниця, яка використовує куплені у домогоспо­дарств ресурси для виробництва товарів і послуг і володіє та керує одним або багатьма підприємствами. У вітчизняній економіці — кілька сотень тисяч ділових підприємств, а в економіці США їх біль­ше 20 млн.
Держава виконує важливі економічні функції. Вона формує пра­вове середовище, що визначає «правила гри», яких зобов'язані до­тримуватися економічні суб'єкти. Через податки й трансфери дер­жава перерозподіляє доходи, забезпечує суспільство благами громадського вжитку. В умовах різних зовнішніх і внутрішніх збу­рень держава намагається стабілізувати національну економіку і ви­конує низку інших економічних функцій.
У національній економіці у зв'язку з виробництвом величезної кількості товарів і послуг та наявністю такої ж кількості економіч­них суб'єктів доводиться розв'язувати безліч господарських проб­лем. Наприклад, що виробляти, тобто які блага та в якій кількості виробляти? Як виробляти блага? Які ділові підприємства мають це робити — приватні чи державні? Для кого виробляти блага, тобто як розподіляти виготовлені блага між різними індивідами та домогосподарствами? І багато інших. Отже, в національній економіці мають існувати відповідні механізми розв'язання цих проблем, тобто спо­соби її організації. Спосіб організації національної економіки назива­ють економічною системою.
Якщо розглядати розвиток економічних систем в істо­ричному аспекті, то можна виділити три основні їх типи: ринкову, командно-адміністративну і змішану економіку. Без визначення головних особливостей окремих типів економічної системи неможливо зрозуміти суть об'єкта макроекономіки [8].
Ринкова економікахарактеризується приватною фор­мою власності на економічні ресурси й використанням ринкового механізму для регулювання економіки. У такій системі поведінка кожного учасника мотивується його Особистими інтересами, кожний економічний суб'єкт прагне досягти максимального доходу на основі індивідуального прийняття рішень. Але приватний інтерес —це одночасно й носій суспільного інтересу. Кожний еконо­мічний суб'єкт здатний реалізувати свій приватний інтерес лише в тому випадку, якщо він є носієм суспільного інтересу. Таке поєднання приватного інтересу із суспіль­ним здійснюється на ринку. На дану властивість ринку звернув увагу ще Адам Сміт, який проголосив принцип «невидимої руки» ринку. Це означає, що кожний індивід, який реалізує свій приватний інтерес через ринок, не усвідомлюючи його, одночасно працює на задоволення суспільного інтересу. «Невидима рука» ринку — це його закони та стимулятори. Насамперед це закон вартості, закон попиту та пропозиції, закони спадної ефективності та корисності. Згідно з цими законами встановлюються ціна, зарплата і прибуток. Останні є тими стимуляторами, що регулюють діяльність виробників товарів та дають відповідь на такі три запитання: що виробляти, скільки виробляти і з якими витратами?
Основним рушієм ринкової економіки е конкуренція. Конкурентна економіка — це економіка, в якій панує споживач.
Ринкова економіка — це економіка з вільним ціно­утворенням. Ціна, що склалася на основі вільного поро­зуміння сторін, забезпечує рівновагу між попитом і про­позицією, між виробництвом і споживанням. Ціни, за якими забезпечується рівновага в економіці, називають рівноважними. Рух ринкових цін до рівноважного рівня приводить виробництво у відповідність із купівельно-спроможними потребами суспільства і розподіляє ресурси відповідно до цих потреб.
Отже, ринкова економіка має такі властивості, що за­безпечують її здатність до автоматичного саморегулюван­ня. Цей тип економіки часто розглядають як найдоско­налішу економічну систему, коли стає непотрібним дер­жавне втручання в економічні процеси. Роль уряду при цьому повинна обмежуватися захистом приватної влас­ності та встановленням сприятливого правового поля для вільного функціонування ринку.
Командно-адміністративна (або планова) економікапрямо протилежна ринковій економіці. Вона заснована на суспільній (державній) власності, а регулювання еконо­мічних процесів здійснюється за допомогою централізо­ваного державного планування. Таке планування має обов'язковий, тобто директивний, характер стосовно всіх суб'єктів економічної діяльності. Воно регламентує обсяги виробництва продукції, розподіл і використання ресурсів, ціноутворення і витрати на виробництво, розподіл доходів на споживання і нагромадження.
Отже, командно-адміністративна (або планова) еконо­міка — це економіка з жорстким державним регулюван­ням. Його основним інструментом виступає державний план. Ринок у цій системі самостійних регулюючих функ­цій не виконує, а сам є предметом державного плануван­ня. Держава заздалегідь планує ціни, заробітну плату, банківські відсотки та інші ринкові інструменти. Тому ринок тут є допоміжним засобом стосовно плану.
Змішана економіка — це така економічна система, яка поєднує в собі різні форми власності (приватну, коопе­ративну, державну) і два механізми макроекономічного регулювання: ринковий і державний. Проте в кожній країні зі змішаною економікою співвідношення між ринковим і державним регулюванням, або розподіл регу­люючих функцій між ринком і державою, є неоднаковим. В одних країнах держава відіграє більшу, в інших — меншу роль у регулюванні економіки. Залежно від ступеня державного втручання в економіку змішана економіка кожної країни має особливу модель з переважанням елементів лібералізму або дирижизму.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Можна виділити три найтиповіші моделі змішаної економіки.
Американська модель.Основу американської моделі становить система всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, збагачення найактивнішої частини населення. Завдання соціальної рівноваги грома­дян при цьому гостро не ставиться, а пряме державне втручання в економіку є незначним і охоплює такі питання, як визначення правил гри на ринку, використан­ня бюджетної системи, перерозподіл доходів через подат­кові механізми та ін.
Японська модель. Для цієї моделі характерним є актив­не втручання держави в економіку. Розвиток економіки підпорядкований загальним національним завданням, велику роль відіграє економічне планування (індикатив­не). Розв'язанням соціальних завдань безпосередню за­ймаються корпорації та об'єднання.
Шведська модель. Характерною особливістю цієї мо­делі є її соціальна спрямованість на рівні державної політики. Скорочення майнової нерівності досягається за рахунок перерозподілу доходу через бюджет на користь менш забезпечених верств населення. У державному бюд­жеті акумулюється більш як 50 % валового внутрішнього продукту.
Модель змішаної економіки у кожній країні залежить насамперед від індивідуальних факторів (природні, демографічні, технічні, місце країни у світовому госпо­дарстві та ін.), цілей та пріоритетів державної політики. За зміни цих умов вносяться зміни й у модель змішаної економіки.
Суб'єктами змішаної економікиє домашні господарства, підприємства (фірми) й держава. Вступаючи в економічні відносини між собою, кожний з них виконує відповідні функції. Так, домашні господарства є власниками економічних ресурсів (робочої сили, матеріальних ресурсів, гро­шового капіталу). Проте самі вони не використовують економічні ресурси, а надають їх підприємствам через ринок ресурсів.
Функція підприємств (фірм) полягає у тому, що вони використовують економічні ресурси для вироблення продуктів та надання послуг і реалізують їх на товарному ринку з метою одержання доходу.
Держава виконує в економіці важливі функції. Насам­перед вона як власник державних підприємств здійснює підприємницьку діяльність, є виробником товарів, особливо послуг; як суб'єкт влади держава забезпечує регулювання відносин між виробниками і споживачами, впливає на динаміку і структуру валового внутрішнього продукту. Держава є також отримувачем і розпорядником доходів. Через оподаткування і державні витрати вона істотно впливає на економічні відносини, здійснюючи урядові закупки товарів і послуг, трансфертні виплати, а також надаючи домашнім господарствам колективні (суспільні) блага й послуги та ін.
Для країн, які здійснюють перехід від командно-адміністративної (або планової) економіки до змішаної, характерним є перехідний період. Він обумовлений як зміною економічної (внутрішньої і зовнішньої) політики держави, так і переходом від одного стану втручання дер­жави в економіку до іншого. Оскільки на ступінь втручан­ня держави в економіку суттєво впливає співвідношення форм власності, то в кожному випадку, коли це співвідно­шення змінюється, виникає перехідний період. Він зумов­люється також необхідністю створення відповідного ринкового механізму регулювання економіки і насамперед ринкової інфраструктури. Тому спільним для таких країн є те, що їхня економіка с перехідною.
Особливість перехідної економіки полягає в тому, що в цей період всі суперечності загострюються, зростає їх кількість і інтенсивність. Загальними рисами перехідної економіки, які формують специфіку її суперечностей, зок­рема в Україні, є такі: нестабільність умов господарюван­ня; деформованість економічної структури; дефіцит ресур­сів та соціальні обмеження структурної перебудови; відсутність механізму саморегуляції економіки; незавер­шеність процесу приватизації і роздержавлення власності; невизначеність рушійних сил розвитку; система цін, зде­формована монополіями та інфляцією; часткова втрата керованості макроекономічними процесами та ін.
До цих суперечностей потрібно додати деякі інші, притаманні перехідній економіці України, зокрема, зако­нодавство, яке не враховує специфіку перехідного періоду щодо визначення відповідних функцій державного регу­лювання економіки, захисту внутрішнього ринку і виробника на перехідному етапі; надмірна лібералізація зовнішньоекономічної діяльності; досить високий ступінь інтеграції банківської системи в світову ринкову еконо­міку, але водночас недостатньо ефективний її вплив на виробництво у межах власної країни та ін.
Усе це визначає певні вимоги до економічної теорії і практики перехідного періоду в Україні, основними з яких мають бути:
1) використання як базових таких економічних тео­рій, які б відповідали особливостям перехідної економі­ки та об'єктивним можливостям України і забезпечу­вали їй економічне відродження в найкоротший відрізок часу;
2) визначення раціонального співвідношення між дер­жавним регулюванням економіки та її ринковим саморе­гулюванням, яке в найбільшій мірі відповідає перехідному етапу розвитку країн зі змішаною економікою;
3) розробка стратегії з відродження конкурентного національного виробництва на основі власного науково-технічного потенціалу та з метою підвищення життєвого рівня населення [14].
2.2. Механізм функціонування економічної системи
Предмет макроекономіки обумовлений її об'єктом. І оскільки об'єктом є економічна система, що трансформує природні ресурси у придатні до споживання суспільством матеріальні блага за певних виробничих відносин, то це означає, що макроекономіка повинна насамперед відпо­вісти на запитання: як функціонує національна економіка, за допомогою яких механізмів вона набуває здатності вирішувати головну проблему суспільства. Все це означає, що предметом макроекономіки є механізм функціонування економічної системи. При цьому макроекономіка, з одного боку, покликана вивчати реальні факти, з'ясовувати причинно-наслідкові зв'язки в економічному механізмі, з іншого — давати рекомендації щодо його вдосконалення з метою ефективнішого використання наявних ресурсів і досягнення на цій основі вищого рівня задоволення сус­пільних потреб. Таким чином, макроекономіка виконує не тільки пізнавальну, а й прикладну функцію [6].
Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, тобто вивчає стійкі зв'язки й залежності, властиві національній економіці, називають позитивною, або макроекономічним аналізом. Водночас вона має справу із суб'єктивними думками рекомендаційного характеру в формі теорій, кон­цепцій, моделей, спрямованих на вирішення певних проб­лем розвитку національної економіки, на формування способів досягнення цілей і пріоритетів економічної політики. Макроекономіку, що виконує цю функцію, нази­вають нормативною, або макроекономічним регулюванням. Макроекономічний аналіз вивчає фактичний стан економіки; макроекономічне регулювання е інструментом економічної політики і визначає, що має бути в економіці і як цього можна досягти.
Наприклад, макроекономічний аналіз констатує, що рівень безробіття в країні становить 10 відсотків. Макро­економічне регулювання при цьому визначає, що безро­біття треба скоротити до природного рівня через збіль­шення державних витрат.
Ефективне функціонування національної економіки досягається як на базі саморегулюючих властивостей ринкового механізму, так і через державний механізм регу­лювання економіки [5].
Як же діє ринковий механізм? Його дія ґрунтується на досягненні рівноваги між попитом і пропозицією як на окремих ринках, так і в масштабах усього національного ринку. Ринковий механізм функціонує за допомогою своїх інститутів — фірм і компаній, банків і бірж, а також на базі законодавчих актів держави, які забезпечують юридичне оформлення об'єктивних економічних відносин між суб'єктами економічної системи. Ефективне функ­ціонування ринкового механізму досягається за дотри­мання ряду умов: свободи економічної діяльності госпо­дарських суб'єктів; їхньої відповідальності за результати своєї діяльності; вільного ціноутворення, яке гарантує зба­лансування попиту і пропозиції; конкуренції товаровироб­ників; обмеження монополізму тощо [1].
Якщо розглянути, наприклад, ринок ресурсів, то до­машні господарства тут, як зазначалося, виступають про­давцями виробничих ресурсів, тобто створюють їх про­позицію. Підприємства на цьому ринку є покупцями, тобто пред'являють попит на виробничі ресурси. Взаємо­дія попиту і пропозиції встановлює рівноважну ціну на кожний із ресурсів.
На ринку продуктів домашні господарства формують попит на товари та послуги. Підприємства, використову­ючи виробничі ресурси, виробляють продукти споживчого призначення і створюють пропозицію цих продуктів. Через ціну попит і пропозиція продуктів урівноважуються між собою. Держава на цих ринках виступає додатковим суб'єктом економічних відносин і здійснює контроль за потоками ресурсів і продуктів, а за допомогою відповідної економічної політики (фіскальної та грошово-кредитної) впливає на діяльність фірм і домашніх господарств.
Товарні та фондові біржі, що функціонують у ринковій економіці, здійснюючи посередницькі зв'язки, забезпечу­ють реалізацію економічних відносин між виробниками і споживачами ресурсів і продуктів, визначають співвідно­шення попиту й пропозиції та відповідні їм ціни, створю­ють передумови для розвитку виробництва відповідно до попиту.
Особливу роль у ринковому механізмі відіграє ринок капіталу (інвестиційний, кредитний, акціонерний), який перерозподіляє капітали із секторів економіки, де є їх надлишок, чуди, де є додаткова потреба в них. Кредитний ринок разом із ринком цінних паперів утворюють фінан­совий ринок. Вони тісно пов'язані між собою і доповню­ють один одного. Фондові біржі й банки продають і купу­ють один у одного цінні папери. Цей зв'язок, з одного боку, реалізує саморегулюючі функції, а з іншого — дає змогу державі через купівлю і продаж цінних паперів впливати на механізм ринку й економічні відносини, що виникають у суспільстві.
Ринок праці перебуває під впливом багатьох факторів, більшість з яких залежить від інших ринків. Попит на робочу силу визначається потребою підприємців й технічною оснащеністю виробництва, тобто станом ринків продуктів та послуг. Ціни на товари споживчого ринку безпосередньо впливають на рівень і оплату праці робочої сили. Все це зумовлює перелив капіталу, зміну в попиті й пропозиції робочої сили, появу безробіття та ін., що досить часто ускладнює економічне відтворення і пород­жує економічну нестабільність. Тому в налагодженні найраціональніших економічних відносин на ринку праці значна роль належить державі.
Особливим елементом механізму функціонування еко­номіки є її державне регулювання. В його основі лежить економічна політика держави. Проблеми, пов'язані з визна­ченням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно впливають на методи державного регулювання економіки [11].
2.3. Макроекономічна політика та її цілі
До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести такі:
1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво  більшої  кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті — вищий рівень життя населення.
2. Підвищення економічної ефективності вироб­ництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг.
3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.
4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожно­му індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затра­ченої праці.
5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти як невиправданої диференціації рівня життя різних груп населення, так і зрівняльності в оплаті праці.
6. Соціальний захист, що гарантує належне існуван­ня безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.
7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує до­сягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньо­економічних зв'язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.
8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і на­ступних поколінь людей [9].
Досягнення перелічених, а також інших цільових на­станов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів досягнення за­значених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різне тракту­вання їх, а відповідно й різні варіанти економічної політи­ки держави. Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їхньої реалізації. А це, в свою чергу, неможливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки [14].

3. МЕТОДОЛОГІЯ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ
3.1. Стабілізаційна політика в макроекономічному вимірі
Макроекономіка приділяє важливу увагу впли­вові стабілізаційної політики на поведінку еко­номічних суб'єктів, а відтак на ефективність функціонування національної економіки. Усі краї­ни з ринковою економікою намагаються досяг­ти макроекономічної стабільності, яка, по-перше, означає економічне зростання — виробництво більшої кількості й ліпшої якості товарів і послуг, що дає змогу підвищувати рівень життя населення. При цьо­му економічне зростання забезпечується головно через підвищення ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу (мак­симальна віддача за мінімальних витрат наявних обмежених ресур­сів). Водночас економічне зростання не повинно погіршувати стан довкілля. Це дасть змогу підтримувати належний рівень життя сучас­ного і наступних поколінь людей.
По-друге, це передбачає повну зайнятість — забезпечення робо­чими місцями усіх, хто бажає і здатний працювати. Кожен індивід повинен мати змогу реалізувати свої професійні здібності.
По-третє, стабільний рівень цін, що означає уникнення значного їх зростання. Зростання загального рівня цін ускладнює господар­ські зв'язки економічних суб'єктів, знижує реальні доходи населен­ня і знецінює заощадження.
По-четверте, досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв'язках — стабільний курс національної валюти, розумний баланс міжнарод­ної торгівлі та міжнародних фінансових операцій [2].
Унаслідок різних зовнішніх і внутрішніх збурень у національній економіці настають періоди макроекономічної нестабільності: тем­пи зростання виробництва уповільнюються, а то й стають від'єм­ними, зростають безробіття і ціни або різко коливається курс на­ціональної валюти. Відновлення макроекономічної стабільності є непростим завданням для суспільства. Річ у тім, що досягнення ста­більності в одних секторах економіки може суперечити її досягнен­ню в інших. Наприклад, повна зайнятість і стабільний рівень цін до певної міри виключають одне одного, бо стабільний рівень цін перед­бачає певний рівень безробіття. Це означає, що уряд має вирішити, яка складова стабільності в даний момент є важливішою для країни. Тут, зрозуміло, є широке поле для незгод і суперечок.
Вибір між складовими макроекономічної стабільності називають компромісним вибором.
Для подолання нестабільності уряд проводить відповідну ста­білізаційну політику, під якою розуміють заходи держави, спрямовані на зміну обсягу національного виробництва, доходів, рівня зайнятості, інфляції та інших параметрів національної економіки за допомогою різ­них макроекономічних інструментів, таких як податки, державні видатки, пропозиція (кількість) грошей, квоти та ін.
Макроекономіка аналізує чотири основні види стабілізаційної політики: 1) фіскальну; 2) монетарну; 3) політику доходів; 4) зов­нішньоекономічну політику.
Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика — це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох цих заходів. Подат­ки й державні видатки — це основні знаряддя фіскальної політики.
За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати струк­туру національної економіки, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, зменшувати економічні коливання, боротися з інфляційними спалахами, впорядковувати державні фінанси тощо. Особливого значення набуває фіскальна політика у перехід­ній економіці. Це пов'язано передовсім із тим, що уряд уже не може використовувати такі традиційні інструменти командної економіки, як державне планування та централізоване ціноутворення.
    продолжение
--PAGE_BREAK--