Контрольна робота з охорони праці

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ОХОРОНИ ПРАЦІ

ПЛАН

1.Відшкодування збитків працівникам у разі ушкодження їх здоров’я

2.Гігієнічне нормування забруднення повітря шкідливими речовинами. Методи контролю повітря робочої зони і вимоги до них

3.Надання першої допомоги при ураженні електричним струмом

4.Класифікація приміщень на виробництві за вибухопожежною небезпечністю

Вступ

Конституція України до числа соціальних прав включає право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), належні, безпечні й здорові умо­ви праці (ст. 43). Відповідно до ст.12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права кожна людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби. Серед основних трудових прав працівників ст. 2 Кодексу законів про працю України вказує на право на здо­рові та безпечні умови праці. Ст. 6 Основ законодавства Украї­ни про охорону здоров'я закріплює право на охорону здо­ров'я, що передбачає серед інших право на безпечні й здо­рові умови праці.

Державні, громадські або інші органи, підприємства, уста­нови, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяль­ності, не завдавати шкоди здоров'ю населення й окремих осіб (ст. 5 Основ законодавства України про охорону здоро­в'я). Зазначаючи необхідність створення безпечних і здоро­вих умов праці в процесі трудової діяльності працівників, наукова та навчальна література з трудового права завжди користувалася терміном «охорона праці». При цьому термін «охорона праці» вживається в двох значеннях: широкому й вузькому.

В широкому розумінні до поняття «охорона праці» відносяться «ті гарантії для пра­цівників, що передбачають усі норми трудового законодав­ства». У широкому зна­ченні під охороною праці розуміється сукупність правових норм, що охоплюють увесь комплекс питань застосування праці й приналежних до різних інститутів трудового права (трудового договору, робочого часу і часу відпочинку та ін.).

Терміном «охорона праці» у вузькому розумінні завжди визначалося створення для працівників здорових та безпеч­них умов праці.

Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. в ст. 1 так визначає охорону праці: «Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі роботи».

1.Відшкодування збитків працівникам у разі ушкодження їх здоров’я

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний від­шкодувати працівникові шкоду, заподіяну ушкодженням здо­ров'я, в порядку, передбаченому Правилами відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваже­ним ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1993 p. №472.

В даний Правилах зазначається, що:

Власник підприємства, установи і організації або уповноважений ним орган несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків (надалі — ушкодження здоров'я), а також за моральну шкоду, заподіяну потерпілому власником фізичного чи психічного впливу небезпечних або шкідливих умов праці.

Власник звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода заподіяна не з його вини, а умови праці не є причиною моральної шкоди.

Доказом вини власника можуть бути: акт про нещасний випадок на виробництві або акт про професійне захворювання; висновок службових осіб (органів), які здійснюють контроль і нагляд за охороною праці та дотриманням законодавства про працю, або профспілкового органу щодо причин ушкодження здоров'я; медичний висновок про професійне захворювання; вирок або рішення суду, постанова прокурора, висновок органів дізнання або попереднього слідства; рішення про притягнення винних осіб до адміністративної або дисциплінарної відповідальності; рішення органів соціального страхування про відшкодування власником витрат на допомогу працівникові в разі тимчасової непрацездатності у зв'язку з ушкодженням здоров'я; показання свідків та інші докази.

Розмір відшкодування втраченого потерпілим заробітку встановлюється відповідно до ступеня втрати професійної працездатності і середньомісячного заробітку, який він мав до ушкодження здоров'я.

Утрачений заробіток або його частина відповідно до ступеня втрати професійної працездатності виплачується власником у повному розмірі, тобто без урахування розміру пенсії по інвалідності, а також незалежно від одержуваних потерпілим інших видів пенсій, заробітку (доходу) і стипендії.

Визначений розмір втраченого заробітку або відповідна його частина залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності коригуванню у бік зменшення не підлягає.

Розмір одноразової допомоги потерпілому встановлюється колективним договором (угодою, трудовим договором). Якщо відповідно до медичного висновку потерпілому встановлена стійка втрата працездатності, одноразова допомога потерпілому має бути не менше суми, визначеної з розрахунку його середньомісячного заробітку за кожний процент втрати ним професійної працездатності.

Стійкою втратою працездатності вважається будь-яка втрата професійної працездатності, що визначається органами медико-соціальної експертизи (МСЕК).

У разі тимчасової втрати працездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві або профзахворювання, власник виплачує потерпілому одноразову допомогу на додаткові витрати на лікування в порядку і розмірах, передбачених колективним договором.

У разі смерті потерпілого розмір одноразової допомоги його сім'ї повинен бути не менше п'ятирічного заробітку і, крім того, не менше однорічного заробітку потерпілого на кожного утриманця, а також на його дитину, яка народилася після його смерті.

Якщо комісією з розслідування нещасного випадку встановлено факт невиконання потерпілим вимог нормативних актів з охорони праці, розмір одноразової допомоги може бути зменшено в порядку, що визначається трудовим колективом за поданням власника та профспілкового комітету підприємства, але не більш як на 50 відсотків.

Моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі: домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення комісії по трудових спорах; рішення суду.

Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян незалежно від інших будь-яких виплат. ( Абзац пункту 11 із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 1100 ( 1100-97-п ) від 03.10.97 )

Власник відшкодовує потерпілому витрати на медичну та соціальну допомогу (на додаткове харчування, придбання ліків, спеціальний медичний та звичайний догляд, побутове обслуговування, протезування, санаторно-курортне лікування, придбання спеціальних засобів пересування тощо). При визначенні розмірів витрат на медичну та соціальну допомогу ступінь вини потерпілого в ушкодженні його здоров'я не враховується. Ці витрати відшкодовуються, якщо потреба в них обумовлена висновками МСЕК.

Розмір компенсації витрат на додаткове харчування визначається на підставі раціону харчування, розробленого МОЗ, і довідки місцевих органів державної виконавчої влади або виконавчих комітетів міських, районних у містах Рад народних депутатів про середні ціни на продукти у відповідний період їх придбання, а за згодою власника — довідки організацій торговельної мережі чи управлінь ринками. Витрати на ліки, лікування, протезування (крім протезів з дорогоцінних металів), придбання санаторно-курортних путівок, речей догляду за потерпілим визначаються на підставі рецептів лікарів, довідок або рахунків про їх вартість.

Спори між потерпілим або іншими заінтересованими особами і власником щодо права на відшкодування шкоди, визначення або перерахування її розміру, а також наявності порушення правил охорони праці, визначення ступеня провини власника і потерпілого та інших умов, від яких залежить розмір відшкодування шкоди, вирішуються в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.
2.Гігієнічне нормування забруднення повітря шкідливими речовинами. Методи контролю повітря робочої зони і вимоги до них

Повітря має такий хімічний склад: азоту-78,08 %, кисню-20,94 %, інертних газів-0,94 %, діоксиду вуглецю-0,04 %. Ці показники у звичних умовах можуть коливатися в незначних ме­жах. Людині головним чином потрібен кисень, без якого вона не зможе жити, як і решта живих організмів. Але зараз вивчено і доведено, що інші складові частини повітря також мають велике значення. Якщо говорити про виробничі приміщення аптек, то там хімічний склад повітря може суттєво відрізнятися від загальноприйнятого (природного) хімічного складу повітря. У виробничих приміщеннях можуть спостерігатися підвищені норми таких сполук як: кисню, азоту, діоксид вуглецю та ін.

У видихуваному повітрі міститься близько 16 % кисню. Цього достатньо, наприклад, для забезпечення киснем організму потерпілого при проведенні йому штучного дихання методом «рот до рота». У легенях кисень приєднується до гемоглобіну й утворює нестійку сполуку — оксигемоглобін, який доставляється з течією крові до кожної клітини. Там кисень поглинається клітиною і гемогло­бін відновлюється. Від величини спожитого кисню залежить характер Інтенсивності окислювальних процесів у організмі. Подача збагачено­го киснем повітря усуває кисневе голодування тканин організму при ряді захворювань. Гіпербарична оксигенація (вдихання кисню хворим, якого поміщають у спеціальну камеру з підвищеним атмосферним тиском) дозволяє виконувати складні операції на серці й судинах. Цей метод застосовують також для лікування різноманітних захворювань.

Азот — газ без кольору і запаху, малоактивний, його концент­рація у видихуваному повітрі майже не змінюється. Він відіграє важливу фізіологічну роль у створенні атмосферного тиску, який є життєво необхідним, та сумісно з інертними газами розбавляє ки­сень. З рослинною їжею (особливо бобових) азот у зв'язаному виді надходить до організму тварин і бере участь в утверенні тваринних білків, а, відповідно, і білків людського організму.

Діоксад вуглецю (вуглекислий газ, його ще називають вугле­кислотою, двоокисом вуглецю) -газ без кольору, з кислуватим сма­ком і своєрідним запахом, добре розчинний у воді. У видихуваному з легень повітрі його міститься до 4,7 %. Фізіологічна роль діокси-ду вуглецю полягає в регуляції процесу дихання. При зростанні концентрації вуглекислого газу в тканинах дихання стає глибшим і навпаки. Гігієнічно допустимою нормою вмісту двоокису вуглецю в повітрі житлових приміщень вважається 0,1 %, в кіноконцертних та спортивних залах допускається короткочасне підвищення вмісту до 0,15 %. Діоксяд вуглецю є додатковим показником забруднення повітря антропогенними токсинами. Підвищення вмісту діоксиду вуглецю до 3 % у вдихуваному повітрі негативно впливає на стан організму, виникають відчуття стискання голови та головний біль, підвищується артеріальний тиск, сповільнюється пульс, з'являється шум у вухах, може спостерігатися психічне збудження. При зростанні концентрації двоокису вуглецю до 10 % у вдихуваному повітрі відбувається втрата свідомості, а потім може настати зупин­ка дихання. Більші концентрації швидко призводять до паралічу мозкових центрів і смерті.

У невеликій кількості в атмосфері містяться водень, метан, двоокис азоту, сірководень, а також водяна пара (до 0,42 % від об'єму атмосфери, або 0,2 % її маси).

Повітря має надзвичайно велике гігієнічне значення, тому що воно постачає необхідний для життя кисень, може бути резервуаром для накопичення речовин техногенного походження, які прямо або опосередковано негативно впливають на санітарно-побутові умови життя населення і його здоров'я; крім того, є один із важли­вих чинників кліматоутворення. У повітрі відбуваються процеси самоочищення від шкідливих хімічних речовин, газів та пари, завис­лих твердих речовин, хвороботворних мікроорганізмів тощо.

Робота вентиляційних систем в першу чергу допомагає запобігати алергізуючому впливу шкідливих речовин.

Ефективність роботи вентиляційних систем повинна регулярно перевірятися, як і повітряне середовище приміщень, на вміст у них пилу, газів, шкідливих речовин тощо.

Увімкнення загальнообмінних припливних та витяжних ус­тановок проводиться за 10-15 хв. до початку роботи, при цьо­му спочатку вмикають витяжні, а потім припливної вентиляцій­ні установки.

Вентиляційні системи після їх монтажу мають бути відре­гульовані до проектних параметрів. Експлуатувати дозволяєть­ся вентиляційні системи, які повністю пройшли усі передпус­кові випробування.

Усі вентиляційні системи повинні мати інструкції з екс­плуатації, де висвітлюються питання вибухо- та пожежної без­пеки. Планові огляди і перевірки вентсистем мають проводитися за графіком, затвердженим керівником.

Приміщення для вентиляційного обладнання повинні замика­тися, а на їх дверях — вивішуватися таблички з написами, що забороняють вхід стороннім особам. Зберігання в цих приміщен­нях матеріалів, інструментів тощо, а також використання їх не за призначенням забороняється.

Щоб забезпечити чистоту повітря і певні метеорологічні умови у виробничих приміщеннях, використовують вентиляцію. За допомогою вен­тиляції видаляється забруднене або нагріте повітря з приміщення та подається свіже. Залежно від способу переміщення повітря вентиляція може бути природною, механічною або змішаною.

Гранично допустима концентрація шкідливої речовини у повітрі робочої зони (ГДК р.з.) — концентрація речовини, яка за умов регламентованої тривалості її щоденної дії при 8-годинній роботі (але не більш ніж 40 годин протягом тижня) не повинна викликати в експонованих осіб захворювань або відхилень у стані здоров'я, які можуть бути діагностовані сучасними методами досліджень протягом трудового стажу або у віддалені періоди їх життя або життя наступних поколінь.

ГДК р.з. встановлюються для речовин, що здатні чинити шкідливий вплив на організм працюючих при інгаляційному надходженні.

Залежно від особливостей дії на організм шкідливих речовин для них встановлюються ГДК р.з. двох типів: максимальна разова ГДК р.з.м.р. та середньозмінна ГДК р.з.с.з.

ГДК р.з.м.р. — найвище регламентоване значення концентрації речовини у повітрі робочої зони для будь-якого 15-хвилинного (30-хвилинного для аерозолів речовин переважно фіброгенної дії) відрізку часу робочої зміни. Дія речовини на працюючих у концентрації, що дорівнює ГДК р.з.м.р., не повинна повторюватись протягом робочої зміни більш ніж 4 рази з інтервалами не менше 1 години.

ГДК р.з.с.з. — регламентоване значення концентрації шкідливої речовини у повітрі робочої зони для відрізку часу, що дорівнює 75 % робочої зміни, але не більш ніж 8 годин, за умов дотримання ГДК р.з.м.р.

ГДК р.з.с.з. встановлюється для речовин, для яких характерні кумулятивні властивості (речовини хроноконцентраційної дії).

3.Надання першої допомоги

при ураженні електричним струмом

Організм зазнає впливу від шкідливе електричної, або піддаючи впливу розрядів атмосферної електрики (удар блискавки), або при випадковому зіткненні з електричним струмом.

Явища, що виникають від зіткнення з електричним струмом, залежать від ряду умов, серед яких головну роль грають властивості електричного струму і функціональний стан самого організму. Властивості електричного струму визначаються характером струму (постійний чи перемінний), напругою і частотою його, напрямком, тривалістю дії. Постійний струм діє швидше, ніж пепременный, але перемінний небезпечніше постійного при відносно невеликій його напрузі і низкою частоті, тому що опір тканин перемінному струму слабкіше, ніж постійному. Збільшення частоти періодів зменшує шкідлива дія струму. Високочастотні струми не небезпечні і застосовуються в лікувальних цілях.

Сила струму виражається у відношенні напруги струму до тому, опору, що роблять при цьому тканини. При тому самому напрузі вона тим більше, чим менше опір тканин. Шкідливий вплив струму буде значно великим при впливі на вологу шкіру, тоді як суха шкіра чинить більший опір електричному струму. В опорі електричному струму істотну роль грає величина поверхні тканини, що стикається з електродами.

Істотне значення має те, через які органи проходить струм, що можна установити, з'єднуючи думкою місця входу і виходу струму. Особливо небезпечне проходження струму через серце, головний мозок, тому що це може викликати зупинку серця і подиху. Узагалі при будь-який электротравме мається поразка серця. У важких випадках розвивається картина, що нагадує кардиошок: частий м'який пульс, низьке ПЕКЛО, потерпілий блідий, наляканий, відзначається задишка, нерідко спостерігаються судороги, зупинка подиху.

Ступінь порушень, викликуваних електричним струмом, залежить від тривалості дії струму. Відомо, що струм навіть високої напруги і великої сили не є смертельним ести діє менш 0,1секунди. Чутливість до електричного струму різна в різних видів тварин і дажюе індивідів одного виду. Функціональний стан організму, його нервової системи грає в цьому відношенні значну роль: чим більше збудлива нервова система, тим різкіше її реакція при пропущенні струму. Електричний струм великої сили діє і безпосередньо на тканину. У місцях входу і виходу струму (найчастіше на руках і ногах) спостерігаються важкі электроожоги аж до обвуглювання. У більш легких випадках маються так називані мітки струму — округлі плями від 1 до 6 див у діаметрі, темні усередині і синюваті по периферії. На відміну від термічних опіків волосся не обпалені.

Загальна дія електричного струму на організм (у залежності від сили) виявляється головним болем, нудотою, нерідко частішанням серцевого ритму і подиху, підвищенням ПЕКЛО і наступним деяким його падінням, паралічем м'язів, набряком і водянкою

Дія сильного струму (100ма і вище) унаслідок порушення нервової системи спочатку викликає підвищення ПЕКЛО і задишку. Потім настає гальмування ЦНС, що супроводжується значним зниженням ПЕКЛО, ослабленням і навіть тимчасовою зупинкою подиху, потьмаренням свідомості, іноді його втратою. Такий стан може проявитися у виді «мнимої смерті». При наданні своєчасної допомоги нерідко удається відновити життєві функції. При електрошку можуть наступити судороги, параліч подиху і повна зупинка тривалості серця.

Насамперед потерпілого звільняють від контакту з електрострумом (якщо це не зроблено раніше). Виключають джерело електроживлення, а якщо це неможливо, те скидають обірваний провід дерев'яним сухим ціпком.

Якщо оказывающий допомогу одягнений у гумові чоботи і рукавички, то можна відтягнути потерпілого від електропроводу.

При зупинці подиху проводять искуственное подих, уводять серцеві і серцево-судинні засоби ( 0.1% розчин адреналіну — 1 мол, кординамин — 2 мол, 10% розчин кофеїну — 1 мол підшкірно), засоби, що стимулюють подих ( 1%розчин лобелина — 1 мол внутрівенно чи повільно внутремышечно).

Накладають стерильну пов'язку на электроожеговую рань.

Штучне дихання не припиняють протягом тривалого часу. При зупинці серця — непрямий масаж серця, внутрісерцеве введення розчину адреналіну і 10 мол 10% розчину хлориду кальцію.

Госпіталізація. Транспортування лежачи на носилках в опікове чи хірургічне відділення.
4. Класифікація приміщень на виробництві

за вибухопожежною небезпечністю
Категорія пожежної небезпеки приміщення (будівлі, споруди, пожежного відсіку) — це класифікаційна характеристика пожеж­ної небезпеки об'єкта, що визначається кількістю й пожежонебезпечними властивостями речовин і матеріалів, які знаходяться (обертаються) в них з урахуванням особливостей технологічних процесів розміщених в них виробництв.

Категорії приміщень визначаються шляхом послідовної пере­вірки належності приміщень до категорій, наведених у таблиці 1, від вищої А до нижчої Д згідно з НАПБ Б.07.005-86 ОНТП 24-86.
--PAGE_BREAK--Таблиця 1
Категорія приміщення

Характеристика речовин та матеріалів, які знаходяться (обертаються) у приміщенні

А

(вибухопожежо-небезпечна)

Горючі гази, легкозаймисті рідини з температу­рою спалаху не більше 28 °С у такій кількості, що можуть утворюватися вибухонебезпечні па-рогазоповітряні суміші, у разі спалахування яких розвивається розрахунковий надлишко­вий тиск вибуху в приміщенні, що перевищує 5 кПа. Речовини та матеріали, здатні вибухати і горіти при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним у такій кількості, що розра­хунковий надлишковий тиск у приміщенні пе­ревищує 5 кПа;

Б

(вибухопожежо-небезпечна)

Горючі пил або волокна, ЛЗР з температурою спалаху більше 28 °С, ГР у такій кількості, що можуть створювати вибухонебезпечні пилопо-вітряні або пароповітряні суміші, у разі спала­хування яких розвивається розрахунковий над­лишковий тиск вибуху в приміщенні, що пере­вищує 5 кПа;

В

(пожежонебез-печна)

Горючі і важкогорючі рідини, тверді горючі і важкогорючі речовини й матеріали (у тому числі пил та волокна), речовини й матеріали при взаємодії з водою, киснем повітря або од­не з одним здатні горіти тільки за умови, якщо приміщення, у яких вони є в наявності або обертаються, не належать до категорій А і Б;

Г

Горючі і важкогорючі рідини, тверді горючі і важкогорючі речовини й матеріали (у тому числі пил та волокна), речовини й матеріали при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним здатні горіти тільки за умови, якщо приміщення, у яких вони є в наявності або обертаються, не належать до категорій А і Б;

А

Негорючі речовини і матеріали в холодному стані. Дозволяється зараховувати до категорії Д приміщення, у яких розміщені ГР у системах змащування, охолодження і гідроприводу об­ладнання, в яких не більше 60 кг в одиниці об­ладнання за умов тиску не більше 0,2 МПа, ка­бельні електропроводки до обладнання, окремі предмети меблі на місцях.

Категорії вибухопожежної та пожежної небезпеки приміщень та будівель визначаються для найбільш несприятливого у відно­шенні можливості виникнення пожежі або вибуху періоду.

Визначення категорій на стадії проектування здійснюється проектувальниками (технологами). Для діючих підприємств кате­горії можуть визначатися технологами цих підприємств або орга­нізаціями, які мають відповідних фахівців.

Класифікація пожежонебезпечних зон виконується відповід­но до Правил улаштування електроустановок (ПУЕ).

Пожежонебезпечною зоною називається простір усередині і навколо приміщення (зовнішньої установки або навколо неї), в ме­жах якого постійно або періодично обертаються горючі речовини. У такому приміщенні вони можуть перебувати як при нормально­му технологічному процесі, так і в разі його порушення. Ці зони в разі використання в них електроустаткування поділяються на чотири класи: П-І, П-ІІ, П-Па, П-ІП.

П-І

зони, розташовані в приміщеннях, у яких перебувають в обі­гу горючі рідини (ГР) з температурою спалахування понад 61 °С;

П-ІІ

зони, розташовані в приміщеннях, у яких виділяються горю­чий пил або волокна з нижньою концентраційною межею спала­хування більше 65 г/мЗ до об'єму повітря;

П-Па

зонйі розташовані в приміщеннях, у яких перебувають в обІ* гу тверді горючі речовини;

П-ІП

зони, розташовані поза приміщень, у яких перебувають в обі­гу ГР з температурою спалаху більше 61 °С або тверді горючі ре­човини.

Класифікація вибухонебезпечних зон здійснюється у відповід­ності з ДНАОП 0.00-1.32-01 «Правила будови електроустановок».

Клас вибухонебезпечної зони, згідно з яким виконується ви­бір і розміщення електроустановок, визначається технологами ра­зом з електриками проектної або експлуатаційної організації.

Клас вибухонебезпечних зон характерних виробництв та ка­тегорія і група вибухонебезпечної суміші повинні відображатися в нормах технологічного проектування або в галузевих переліках виробництв з вибухопожежонебезпеки.

Газо- пароповітряні вибухонебезпечні середовища утворю­ють вибухонебезпечні зони класів 0, 1, 2, а пилоповітряні — вибу­хонебезпечні зони класів 20, 21, 22.

Вибухонебезпечна зона класу 0 — простір, у якому вибухо­небезпечне середовище присутнє постійно або протягом тривало­го часу.

Вибухонебезпечна зона класу 0 може мати місце тільки в ме­жах корпусів технологічного обладнання.

Вибухонебезпечна зона класу 1 — простір, у якому вибухоне­безпечне середовище може утворитися під час нормальної роботи.

Мається на увазі, що нормальна робота — це ситуація, коли установка працює відповідно до своїх розрахункових параметрів.

Вибухонебезпечна зона класу 2 — простір, у якому вибухо­небезпечне середовище за нормальних умов експлуатації відсутнє, а якщо воно виникає, то рідко і триває недовго.

Вибухонебезпечна зона класу 20 — простір, у якому під час нормальної експлуатації вибухонебезпечний пил у вигляді хмари присутній постійно або часто в кількості, достатній для утворення небезпечної концентрації суміші з повітрям, і (або) простір, де мо­жуть утворюватися пилові шари непередбаченої або надмірної товщини.

Вибухонебезпечна зона класу 21 — простір, у якому під час нормальної експлуатації ймовірна поява пилу у вигляді хмари в кількості, достатній для утворення суміші з повітрям вибухонебез­печної концентрації.

Вибухонебезпечна зона класу 22 — простір, у якому вибухо­небезпечний пил у завислому стані може з'являтися нечасто і іс­нувати недовго, або в якому шари вибухонебезпечного пилу мо­жуть існувати і утворювати вибухонебезпечні суміші в разі аварії.
Список використаної літератури
Кодекс Законів про працю України

Закон України “Про охорону праці”

Виникурпова Л.Е., Васильчук М.В., Гаман М.В. Основи охорони праці. – К., 2001.

Джигирей В.С., Жидецький В.Ц. Безпека життєдіяльності. Навчальний посібник. – Львів, 2000.

Жидецький В.Ц., Мельников О.В. Основи охорони праці. – Львів, 1999.

Лапін В.М. Безпека життєдіяльності людини. – Львів, 1999.

Пижик Г.М., Савицький В.Е. Управління безпекою праці на основі стандартизації. – К., 1981.

Трахтенберг І.М., Коршун М.М., Чебанова О.В. Гігієна праці та виробнича санітарія. – К., 1997.