--PAGE_BREAK--Україні забороняють використовувати стратегію економічного розвитку, яка поєднує ринкові механізми добросовісної конкуренції з протекціоністською політикою захисту конкурентноспроможних галузей економіки. Серед основних причин називається корупція у владних структурах. Це було закріплено в умовах надання Україні чергових траншів, які переважно спрямовувались на дерегуляцію, реструктуризацію та розвиток малого і середнього бізнесу. Хоча самі іноземні інвестори вважали корупцію ефективним інструментом прискореної лібералізації торгових режимів і забезпечення доступу своїх товарів на внутрішні ринки країн, які розвиваються.
На сьогодні для України дуже актуальним є питання вибору економічної моделі з огляду на національну безпеку держави. Черговий Меморандум економічного розвитку України, підготовлений експертами Світового Банку за участю ряду українських урядовців, пропонує Україні по суті назавжди відмовитись від застосування захисних механізмів, передбачених указами Президента України, законами України, угодами СОТ, обравши так звану модель відкритої економіки на ринкових засадах конкуренції. З точки зору національної безпеки держави потрібно було б проаналізувати згаданий Меморандум, інші рекомендації для Президента і Кабінету Міністрів України, що їх саме тепер часто публікують міжнародні фінансові організації та спонсоровані іноземними державами центри і розглянути їх на Раді національної безпеки і оборони [2].
1.2 Роль стандартизація та сертифікація у захисті економічних інтересів України Одним з ключових елементів забезпечення національної економічної безпеки є система технічного регулювання доступу продукції на внутрішній ринок. Розвиток цієї системи належить до компетенції Держстандарту України. Останнім часом у світі підвищується роль стандартизації і сертифікації у проведенні заходів, спрямованих на забезпечення національної безпеки, зокрема, якості експорту, захисту життя або здоров’я людини, тварин чи рослин, захисту навколишнього середовища, або запобігання шахрайським діям. Угода про технічні бар’єри в торгівлі СОТ визначає, що для досягнення згаданої вище мети, жодній країні не повинні створюватись перепони і вона може встановлювати такій рівень захисту, який вважає за потрібний. При цьому, слід враховувати, що інші захисні механізми національних економік, передбачені угодами СОТ, такі як тарифні та кількісні обмеження буде застосовувати все складніше, оскільки існує домовленість між країнами СОТ щодо зниження середньозваженого рівня тарифів до рівня 4-5% і заборони кількісних обмежень після 2005 року. Результати третьої міжміністерської конференції країн-членів СОТ у грудні 1999 року у м. Сієтл (США) підтвердили тенденцію зростання значення нетарифного регулювання, в першу чергу, технічного, у глобальній торгівлі. Було також відзначено, що лібералізація торгових режимів служить інтересам лише найбільш економічно розвинених країн і потужних національних корпорацій. Україна має врахувати досвід Сієтлу при визначенні умов приєднання до СОТ [11].
Існуюча система стандартизації та сертифікації, створена з метою реалізації права України як суверенної держави на національне технічне регулювання, відповідає меті та принципам ГАТТ/СОТ, міжнародних настанов ISO/IEC та європейських норм серії EN 45000. Українська система технічного регулювання (стандартизації та сертифікації) докладно аналізувалась в ході складних переговорів з Світовим Банком (СБ) щодо виконання умов кредитної угоди про позику на розвиток підприємств (EDAL). На основі всебічного аналізу експерти СБ прийшли до висновку, що українська система стандартизації та сертифікації створена з метою реалізації права України як суверенної держави на національне технічне регулювання, відповідає цілям та принципам ГАТТ/СОТ, положенням настанов міжнародних організацій з стандартизації та європейським нормам.
Законодавчою базою створення національної системи сертифікації є Декрет Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію та сертифікацію” від 10 травня 1993 року, підписаний прем’єр-міністром України Л.Д. Кучмою, яким Держстандарт визначений як національний орган з сертифікації, а також більше 30 законів і законодавчих актів України, в яких встановлені вимоги до сертифікації окремих видів продукції [11].
Національна система технічного регулювання визнана країнами — торговими партнерами України, які уклали з нею угоди у відповідності з положеннями статті 6 Угоди про технічні бар’єри в торгівлі, якими передбачена співпраця в галузі взаємного визнання результатів робіт з сертифікації [11].
Реформування національних систем стандартизації, сертифікації та акредитації спрямоване на підтримку вітчизняного виробництва та захист конституційних прав громадян на споживання безпечної та якісної продукції і базується на прагненні України до інтеграції у світову економіку, вступу у Світову організацію торгівлі, реалізацію Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу.
В Україні існують сили, які підтримують намагання із зовні добитися односторонніх поступок для доступу на український ринок імпортної продукції. Їм сприяють дії окремих інституцій, що створюються і діють в Україні і які фінансуються за кошти платників податків інших країн, щодо підтримки аматорських пропозицій стосовно “реформування” українських систем сертифікації та акредитації. Під прикриттям гасел невідповідності української системи технічного регулювання міжнародній та європейській практиці, пропонується розподіл єдиної системи технічного регулювання на окремі відомчі або галузеві системи сертифікації. При цьому ті, хто готує подібні пропозиції, посилаються на “прогресивність” і “європейськість” російського досвіду. Хоча, цей досвід чітко показує, що відомчий підхід до підтвердження відповідності призводить до створення штучних бар’єрів в міжнародній торгівлі через складність, непрозорість, дублювання функцій та збільшення часу і вартості робіт щодо підтвердження відповідності. В першу чергу, російські виробники висловлюють незадоволення подібною системою через необхідність отримувати декілька сертифікатів у різних відомчих системах на один вид продукції, а перелік продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Російській Федерації, на декілька порядків більше, ніж існуючий на сьогодні в Україні.
У разі впровадження в Україні системи технічного регулювання, основаної на відомчому принципі, у торгових партнерів України з’явитися реальні підстави вимагати від України ліквідувати її як таку, що дійсно не відповідає вимогам угоди ТВТ ГАТТ/СОТ, УПС та інших міжнародних зобов’язань України. Можливо тому, найбільші торгові партнери України такі, як США, ЄС, Японія, Канада поки що ухиляються від ведення переговорів з Україною про укладення двосторонніх угод про взаємне визнання оцінки відповідності, але в той же час, не можуть звинуватити Україну у невідповідності системи її технічного регулювання міжнародним та європейським засадам [8].
Нинішня ситуація вимагає скоординованої роботи і підвищення ефективності усіх структур, відповідальних за економічну безпеку держави.
2. Практичні аспекти політики протекціонізму в Україні 2.1 Проблеми узгодження інтересів при проведенні політики захисту вітчизняного товаровиробника У будь-якої країни у довільний проміжок часу існують інтереси різних регіональних, соціальних або об’єднаних за типом діяльності груп, які мають у деяких випадках протилежну направленість. Під впливом цих груп урядом і парламентом можуть прийматися ті чи інші рішення, які можуть призвести до важких наслідків для суспільства взагалі. Найбільш суперечливим питанням є захист інтересів вітчизняного виробника, з іншого боку – на законодавчому рівні надзвичайно рідко можна зустріти вирішення проблеми захисту вітчизняного споживача, хоча для деяких видів продукції більшість є споживачами, а виробники складають тільки незначну частину від споживачів. У простішому випадку захист вітчизняного виробника визначає, за винятком прямих заборон на імпорт тих чи інших товарів, підвищення цін імпортованих товарів за рахунок митних зборів до рівня цін вітчизняного виробника. Це дозволяє вітчизняному виробнику зберегти попит на свій продукт на внутрішньому ринку [7].
Споживач змушений сплачувати за цей продукт підвищену ціну. Це не єдиний шкідливий наслідок існування “захисту”. Якщо ціни вітчизняного виробника вищі від світових, то одним з пояснень цього є використання для виробництва застарілої технології і знос обладнання, що не дозволяє використовувати енергозберігаючі та інші заходи. Оплата праці на Україні менша, ніж у більшості торговельних партнерів, звідси випливає, що різниця в оплаті праці, як у деяких розвинених країнах, є головною причиною введення обмежень на імпорт. Введення митних зборів на імпортований товар закріплює становище, коли немає сенсу проводити модернізацію виробничого процесу. Неможливо придбати нове обладнання і скоротити адміністративний апарат, якщо прибуток можна отримати без цих заходів. Отже, існування митних бар’єрів можливе на деякому обмеженому проміжку часу, який можна вважати достатнім для виконання технічного переобладнання підприємства. Важко зробити оптимізаційну модель, яка б ураховувала інтереси як виробника, так і споживача [12].
2.2 Аналіз особливостей застосування політики протекціонізму на прикладі фармацевтичної галузі України Проведення державою протекціоністської політики у відношенні місцевих виробників саме по собі не є якимось особливим явищем — така практика реально існує в більшості індустріально розвитих країн світу. Проблема полягає в іншому: найчастіше в результаті застосування мір, основною метою яких є захист українського виробника, у програші залишається вітчизняний споживач.
Розглянемо на прикладі фармацевтичної галузі України практику застосування протекціоністських заходів для захисту вітчизняного виробника фармпродукції. В останні роки в державному регулюванні вітчизняного фармацевтичного ринку одним із пріоритетів став захист українського виробника медикаментів. Видано більш 40 постанов уряду, у яких так чи інакше враховані інтереси національної фарміндустрії.
При цьому засоби регулювання ринку можна умовно розділити на три категорії — тарифні міри, що безпосередньо приводять до підвищення вартості імпортованих лікарських препаратів, нетарифні обмеження на ввіз закордонних лікарських засобів і власне стимулювання вітчизняного виробництва медикаментів шляхом надання податкових і інших пільг, залучення інвестицій (останнє в нас практично не використовується) і ін.
Існуюча політика введення митних тарифів на імпортні медикаменти прямо корелює з високим ступенем концентрації української фарміндустрії. Держава як би супроводжує процеси розширення номенклатури великих національних виробників шляхом підвищення митних тарифів і зборів на імпортні аналоги препаратів, які випускаються ними, що автоматично знижує цінову конкурентноздатність медикаментів, що поставляються з-за кордону [3].
Уведення всіляких нетарифних обмежень на імпорт створює конкурентні переваги усім без винятку українським підприємствам. До таких обмежень, зокрема, можна віднести необхідність одержання листа-узгодження на імпорт медикаментів в Україну, обов'язкове страхування відповідальності фірм-імпортерів перед третіми особами (споживачами лікарських засобів), а також дискримінаційну у відношенні закордонних виробників вартість експертизи імпортних лікарських засобів у процесі їхньої реєстрації в нашій країні. Ці й інші міри створюють численні адміністративні і фінансові перешкоди для впровадження закордонних препаратів на фармацевтичний ринок України.
На обов'язковому страхуванні і вартості експертизи варто зупинитися більш докладно. Страхування відповідальності перед споживачами — це, безумовно, необхідна міра, однак поки в Україні немає даних ні про один випадок страхового відшкодування по цьому виді солідарної відповідальності. До того ж у відношенні препаратів вітчизняного виробництва такий механізм зовсім не передбачений.
Перевага серед інструментів державного регулювання мір, спрямованих на обмеження імпорту, привело до того, що в кінцевому рахунку постраждали саме українські споживачі медикаментів. Це обумовлено рядом причин, серед яких можна виділити наступні: змушене збільшення витрат населення на придбання медикаментів. У результаті введення тарифних і нетарифних обмежень витрати, що згодом закладаються в ціну лікарських препаратів закордонного виробництва, значно зростають. У той же час досить часто виникають ситуації, коли вітчизняний виробник нового лікарського засобу може лише частково задовольнити загальну потребу ринку в ньому, — а держава вже «поспішає» захистити український завод новим підвищенням митних тарифів. Такі протекціоністські міри сприяють тому, що високоякісні імпортні препарати середньої цінової групи переходять у категорію більш дорогих. Як наслідок, знижується економічна доступність лікарських препаратів для населення. А з урахуванням невисокого рівня доходів більшості жителів України це приводить до скорочення споживання лік.
Ситуація ускладнюється і внаслідок недостатнього фінансування витрат на придбання лік для населення з засобів бюджетів усіх рівнів. Так, за даними досліджень, проведених у рамках програми TACІS, у 2002 р. з державного бюджету на закупку медикаментів було виділено 0,40 долара США в розрахунку на одного жителя України. Відповідно всю іншу частину вартості (річний рівень витрат на душу населення в 2002 році склав за різними оцінками 6-8 доларів США) споживач повинний оплачувати самостійно [1].
Крім того, надмірний захист вітчизняного виробника може негативно позначитися на якості українських лікарських препаратів. Тверда конкуренція на фармацевтичному ринку є безсумнівним благом для споживача, оскільки в кінцевому рахунку сприяє підвищенню якості препаратів і зниженню цін на них. В умовах штучного обмеження державою конкуренції ці процеси на українських підприємствах можуть сповільнитися.
І це далеко не повний перелік негативних наслідків, до яких може привести протекціоністська політика, основний вектор якої спрямований убік захисту інтересів виробника, а не споживача.
Заходи для захисту вітчизняного ринку лікарських засобів Україні безумовно необхідні. Однак для того, щоб ці міри в підсумку виявилися вигідні саме покупцю, необхідно змістити акценти вітчизняного протекціонізму у фарміндустрії від твердого обмеження конкуренції в інтересах національної фармацевтичної промисловості до стимулювання виробництва недискримінаційним шляхом.
Насамперед, державі необхідний діючий аналітичний механізм оцінки реального ринкового потенціалу національних фармацевтичних виробників. Якщо кілька українських заводів здатні спільними зусиллями задовольнити 80-90% потреби ринку у визначеному препараті, то має сенс уводити розумні тарифні обмеження, у противному випадку подібні міри принесуть більше шкоди, чим користі, всім учасникам ринку, крім самого виробника.
Крім того, недискримінаційний протекціонізм припускає введення пільг у сфері оподатковування, експортних гарантій, зовнішньоекономічних валютно-фінансових операцій, інвестицій і т.д. Зокрема, у Росії фармацевтичні підприємства одержують пільги по податку на прибуток при виробництві життєво важливих лікарських засобів. Мова може йти також про звільнення від оподаткування прибутку, що реінвестується у виробництво, про дозвіл увозити без обкладання ПДВ устаткування, матеріалів які використовуються для впровадження інноваційних технологій і розвитку виробництва, пільговому оподаткуванні прибутку від експорту фармацевтичної продукції і т.д. Усі ці міри не нові, світова практика підтвердила їхню ефективність і вигоду як для виробника, так і для споживача [1].
3. Політика по захисту вітчизняного товаровиробника: сучасний та шляхи оптимізації 3.1 Загальна характеристика вітчизняної політики по захисту товаровиробника Першочерговим завданням і обов'язком держави є захист вітчизняного виробника у пріоритетних, в першу чергу експортоспроможних галузях економіки України. Зовнішньоекономічна політика держави має бути інструментом такого захисту. Вже зараз Україна належить до числа країн, надзвичайно залежних від зовнішнього ринку. Так, у 2002 році 40 % українського ВВП було реалізовано за кордоном. В Японії ця цифра становить 10 %, Польщі — 19 %, Франції — 20 %. Тобто, вже сьогодні Україна без формального членства в ГАТТ/СОТ набагато інтенсивніше бере участь у міжнародній торгівлі, ніж її торгові партнери [5].
продолжение
--PAGE_BREAK--Аналіз ситуації, яка складається в результаті інтеграції України у світову економічну систему, свідчить про домінування на внутрішньому ринку готової імпортної продукції при збереженні сировинного характеру українського експорту.
В Україні не існує політичного консенсусу з боку органів влади щодо питань зовнішньоекономічної політики. Досвід останніх років чітко показав, що торгові партнери України не поспішають відкривати свої ринки для українських товарів у відповідь на створення сприятливих умов для імпорту товарів з боку України. В умовах жорстокої конкуренції на світових ринках вони проводять цілеспрямовану політику, виходячи виключно з власних національних інтересів. Ця політика спрямована на розширення ринків збуту своєї продукції, вирішення питань національної безпеки цих держав.
Для подальшої лібералізації доступу на український ринок торгові партнери спираються на своїх представників в Україні і кола, які з ними тісно пов'язані, зокрема, комерційними інтересами. Зростання імпорту дозволяє отримувати значні кошти, які можуть спрямовуватися на формування відповідної ідеології так званого «вільного, цивілізованого» ринку через засоби масової інформації, а також прийняття органами влади відповідних рішень.
Розширення обсягів імпорту ініціює також і «тінізацію» економіки. Про це свідчать факти контрабандного ввезення імпортної продукції, заниження митної вартості товарів, несплати податків. Виробництво імпортної продукції по суті дотується з українського бюджету, коли продукція спільних підприємств звільняється від сплати податків, акцизів, не проходить сертифікацію. Тобто, створюються сприятливі умови для витіснення з власного ринку українського виробника за рахунок недобросовісної конкуренції [6].
Як наслідок, відбувається деіндустріалізація держави через поглиблення кризи високотехнологічних і переробних галузей, перетворення України на постачальника дешевої сировини. При цьому формується і відповідна структура товарообміну, в якій, наприклад, експортна продукція вітчизняного машинобудування складає менше 10 % і її доля постійно зменшується. І ця тенденція посилюється. Сьогодні існує реальна загроза повної деградації вітчизняного виробничого та інтелектуального потенціалу, ліквідація цілих галузей виробництва наукоємної та високотехнологічної продукції. А це, в свою чергу, призводить до ускладнення соціальної напруги у суспільстві через зростання безробіття, зниження рівня науки, освіти, кваліфікації, криміналізацію суспільства.
Вихід із кризи можливий за рахунок виваженої податкової політики, кредитної політики, субсидування пріоритетних галузей економіки, реструктуризації заборгованості, яка зараз не дає можливості розгорнути виробництво і збільшити його. Але ми хотіли би зупинитися детальніше на забезпеченні добросовісної конкуренції. Для розгляду цього питання, звичайно, потрібна політична воля і консолідація всіх верств населення в Україні, які дозволять розглянути всі можливості, які надають угоди Уругвайського раунду ГАТТ/СОТ для України. Це тим більш важливо, що зараз стоїть питання вступу України у Світову організацію торгівлі, і від того, якими будуть умови вступу, як при цьому почуватиметься вітчизняний виробник, залежить дуже багато для майбутнього України [8].
Хочемо наголосити, що зараз не існує жодного уряду в світі, який би не регулював свій внутрішній ринок засобами тарифного і нетарифного регулювання. Коли Україна вступила до переговорного процесу приєднання до ГАТТ/СОТ, вона взяла на себе зобов'язання не збільшувати тарифи. Тоді треба розривати цей мандат і знову починати новий раунд переговорів з новим мандатом? Тоді можна збільшити тариф, наприклад, до 70 %, а потім його знизити до 10 %. Проте, коли ми вже взяли в середньому 10 %, то вирішувати питання тарифними засобами дуже важко. У зв'язку з тим, що нетарифне регулювання в світі зараз набирає особливих переваг, важко засобами угод Уругвайського раунду протистояти нетарифному регулюванню з боку промислово розвинених держав, а саме індустріальні держави використовують дуже широко нетарифне регулювання.
Зовнішньоекономічна діяльність держави повинна бути спрямована на стимулювання експорту своєї продукції, а не на сприяння імпорту готової продукції, як це, на жаль, певною мірою відбувається сьогодні в Україні. Стимулювати експорт мають в першу чергу податкова і кредитна політика держави через відповідне субсидування експорту, реструктуризацію заборгованості, а також створення умов для добросовісної конкуренції. Натомість, в Україні податкова і кредитна політика фактично створюють перешкоди для експорту. Держава надає гарантії для товарних кредитів, стимулюючи імпорт і збільшуючи державний борг на 2,3 млрд доларів.
За перше півріччя 2004 року основу українського експорту складали чорні метали та продукція з них — 39,61 %. Це три чверті продукції української металургії. Впродовж останніх років розпочато ряд антидемпінгових розслідувань проти українських виробників металопрокату в США, ЄС, Індонезії, тощо. Водночас, в Україні відсутні закони, що захищають виробника від іноземного демпінгу. Відсутні також механізми захисту від субсидованих поставок. Наприклад, причиною успішного проникнення сільськогосподарської продукції з ЄС на ринок України є дотації Євросоюзу. Угоди ГАТТ/СОТ дають можливість захисту від демпінгу і субсидованих поставок. Проте, ці можливості в Україні не використовуються [12].
В межах ГАТТ/СОТ існують можливості кількісних обмежень імпорту. Проте, Указ Президента України «Про порядок застосування обмежень імпорту товару відповідно до норм і принципів системи ГАТТ/СОТ» від 27.07.96 № 478 жодного разу міністерствами і відомствами України реалізований не був. Цим указом передбачалося використання квот по експорту та імпорту залежно від потреб українського виробництва.
Квоти існують майже в усіх країнах світу, і квоти використовують і Сполучені Штати Америки, і Європейський Союз — всім відомі їхні квоти по сільськогосподарській продукції, по сталі, по текстилю тощо. Росія показала нам досвід дипломатичної роботи з приводу квот, коли встановила квоти для товарів Європейського Союзу по килимах на 200 млн екю, і Європейський Союз змушений був відмінити свої квоти по текстилю і трикотажу для російських виробників. Таким чином, Україна залишилася в дуже цікавій ситуації, тому що квоти колишнього Радянського Союзу по текстилю були поділені по всіх країнах, і Україна одержала деякі квоти по продукції, яку вона не виробляє. Плани щодо обміну ними з Росією закінчилися нічим, тому що вже мінятися нема чим — Росія не має квот по відношенню до Європи [12].
Прикладом занепаду цілої галузі внаслідок відсутності належного державного регулювання є переробка насіння соняшників і виробництво олії. Необмеження кількісних квот вивозу сировини, стратегічно важливої для переробних підприємств України, призвело до того, що вивозячи соняшник, допускаючи ерозію ґрунтів тощо, ми ввозимо готову олію, і не самого кращого гатунку. Змінити ситуацію ми не можемо, тому що в угоді з МВФ ми взяли на себе добровільні зобов'язання не вводити квоти на експорт.
Від 1-го січня 1999 року ми беремо на себе добровільне зобов'язання не вводити квоти на імпорт відповідно до угоди про партнерство і співробітництво з ЄС.
Забезпечити економічну безпеку держави, реальну підтримку вітчизняного виробника можна лише через проведення єдиної державної політики, спрямованої на вихід з кризи, стабілізацію економічної ситуації. Це може бути національна стратегія економічної безпеки, яка матиме короткострокові, середньострокові і довгострокові цілі і конкретні механізми їхнього досягнення. Крім того, необхідно забезпечити постійний моніторинг з боку відповідних державних структур за реалізацією цієї стратегії. Розвитком стратегії має стати створення відповідної нормативно-правової бази, яка встановлюватиме основні критерії економічної безпеки і регулюватиме діяльність суб'єктів економічної безпеки [16].
3.2 Аналіз підходів до проблеми захисту вітчизняного товаровиробника В цьому параграфі наведено думки з приводу вітчизняної політики щодо захисту виробника які були висловлені рядом українських практиків і науковців на „круглому столі” що було проведено Українським незалежним центром політичних досліджень у жовтні 2003 року у м. Києві [11]. Тут наведено найбільш цікаві на нашу думку фрагменти доповідей, які ілюструють загальний настрій конференції. Висловлювання наведено у відповідності до оригіналу щоб не порушувати цілісності матеріалу.
Тринєєв Геннадій Олексійович, заступник начальника відділу економіки міжгалузевих зв'язків Міністерства економіки України:
„Питання захисту вітчизняного виробника дуже болюче і комплексне. І вирішити ми його сьогодні ґрунтовно не можемо. Так, дійсно, йдеться про захист товаровиробника від кого? Термін такий з'явився в 1995 році і він має право на життя. Якщо тут розібратися, то кожна країна у світі захищає свого товаровиробника тим чи іншим чином. Тут мається на увазі і тарифне регулювання, і тому подібне. Чому це робиться?
Я переглянув список запрошених на цей «круглий стіл» — він дуже солідний, але тут немає промисловців, тих самих виробників… З чого почалася лібералізація, яка пройшла з 1991 року? З відкритих кордонів та з лібералізації цін. До чого це призвело? До відкритості, ми стали такими відкритими, що вивозь з нас і завозь до нас будь-що, кордони стали практично вільними. І що ж трапилося? Через просту товарну інтервенцію або завезення демпінгового товару не зовсім високої якості ми втратили свій внутрішній ринок.
Якщо йдеться про офіційний термін, то треба говорити про підтримку вітчизняного виробника, це буде точніше. Бо підтримка може включати в себе і захист, і інші заходи. Тут не мається на увазі, що держава повинна діяти за указкою підприємців — піднімати мито, землетруси робити на кордоні і тому подібне. Це повинно бути в рамках цивілізованого, як робиться у цивілізованому світі. Але ця лібералізація цін, яка почалася в 1992 році, призвела до того, що кожне підприємство, кожен наш виробник раптом відчув, що він монополіст. Ось з чого все почалося. А коли воно починалося, то здавалося — буде все добре. Що таке чарівне слово, як «вільний ринок», за півроку вирішить всі наші проблеми, автоматично все відсіє, й у нас буде все, як за кордоном. Цього не сталося.
Я не буду торкатися питання створення вільного і відкритого ринку, бо департамент не займається цими питаннями, хоча кожен з присутніх тут може засвідчити, що в будь-яких магазинах є досить широкий вибір товарів іноземного походження. І це свідчить про те, що наш ринок є вільним ще до вступу нашої України до системи ГАТТ/СОТ. Одночасно слід сказати, що товари, які надходять до нас, не зовсім високої якості, про що мають говорити фахівці із Держстандарту. Наші споживачі вже віддають перевагу товарам нашого вітчизняного виробництва. Тобто йде повільний процес пристосування населення України до тих умов, які створюються. Я хочу зупинитися на проблемах, які постають у кожній державі, а на Україні набули особливої гостроти. Отже, захист чи підтримка національного виробника? Підкреслюю, національного. Чому для України це питання є таким болючим? Ці проблеми існували ще за часів СРСР. Оскільки Україна складала якусь частку економіки СРСР, то вона була пристосована до його функціонування. Потім, та наша частка мала таку специфіку, що була пристосована для функціонування у складі економіки СРСР, але як самостійна економіка вона мала дуже специфічну структуру промисловості. Я можу навести такі офіційні дані. У 1990 році наша енергетика складала 3,2% структури, а в 1996 році — 12,7%, паливна промисловість — відповідно 5,7% і 12,1, чорна металургія — 11 і 21,9, а в 2002 році — ще більше. Машинобудування — 30,7 і 14,7, легка промисловість — 10,8 — 2,1. Тобто, як бачите, змінилася структура промисловості. Це пов'язано з падінням промислового виробництва взагалі. За ці роки ми вдвічі скоротили виробництво. До того ж треба до скорочення виробництва і до його зміни структури додати ще й специфіку нашої роботи. Директорат, який керує ще багатьма підприємствами незалежно від форми власності, має підготовку доісторичної давності. Йому важко пристосуватися до нових ринкових умов. Чому? Тому що, як багато хто знає, працювати на склад було дуже добре. Хтось планував, хтось давав план, а їхнє діло було, щоб воно крутилося і щоб склад заповнювався. А чи хто там купить і як купить, це підприємство не стосувалося… Хто працював на виробництві, той знає, що були ВТК, були рекламації і все таке інше. Але зараз нашим підприємствам надано згідно із законом про підприємницьку діяльність та законом про підприємство досить широкі права і можливості. Якщо ми всю вину покладемо на виробника, то від цього проблема не вирішиться. Держава мусить чітко усвідомити свою роль у цьому питанні і бути третейським суддею між ринком споживання і ринком виробництва, тобто створювати умови для його нормального функціонування. Але не захищати від іноземного виробника шляхом встановлення митних тарифів, введення заборон і т. ін. Ми вважаємо, що взагалі надходження іноземних товарів демонструє рівень зарубіжних розробок, рівень ставлення до безпеки, рівень комфортабельності тощо. Якщо порівняти, припустимо, той телевізор «Електрон» з його 8 кнопочками, з «Хітачі», в якому є 200 програм, то тут не треба займатися особливою арифметикою, аби зрозуміти, що людина, якщо має гроші, піде і купить «Хітачі». Отже, ціна наших товарів має бути значно нижчою, бо вони не мають тих функціональних можливостей, і того дизайну, і тої якості.
Тому нашим виробникам треба до себе підходити з відповідними вимогами і думати про те, як знизити витрати на виробництво і зменшити собівартість своєї продукції. Я розумію, що на виробництві існує багато питань, які і зараз не вирішено. Тягарем для підприємств є соціальна сфера, яку не так просто передати в комунальну, хоча є цілий ряд постанов і Президента України, і уряду щодо такої передачі. Але як бути, якщо є такі міста, де є один завод, одна соціальна сфера? Хто ж там тримає комунальну власність? Той самий завод. Так що ж він, себе передасть? Тобто питання про зниження собівартості і валових витрат на виробництво продукції — не таке просте, як здається.
Про це питання можна говорити й говорити. Виробники — це як діти, що зробиш… Один директор створив маркетингову службу, провів дослідження і тепер знає, що в нього є ринок, є споживачі продукції. І він працює спокійно. А другий наробив матеріальних запасів, а потім звертається: допоможіть продати. Треба вирішувати і це питання, бо за ним же стоять люди. Якщо б то був один директор, то питання було б простіше вирішувати: розірвав контракт і — йди собі. Але за ним стоїть цілий колектив, який має сім'ї, діти в школу ходять. Соціальне питання не таке просте. Ви живете в Києві і бачите по телебаченню, як до нас шахтарі приїздять. Треба, щоб ви з розумінням відносилися до проблем промисловості.”
Соскін Олег Ігоревич, директор Інституту трансформації суспільства:
„Тема, яку ми обговорюємо, є надзвичайно важливою і цікавою. Різні є думки і з приводу того, чи відбулася лібералізація торгівлі в Україні чи ні, чи потрібно підтримувати національного товаровиробника чи не треба. Передусім я хотів би зупинитися на такому базовому понятті, як торгівля. Торгівля — це перетікання вироблених продуктів праці із сфери виробництва в сферу реалізації. І кінцевою точкою торгівлі є знаходження саме того, хто споживає цей продукт праці. Тільки-но знайдеться той, хто споживає цей продукт праці, він в умовах ринку, а не соціалізму, перетворюється на товар.
Таким чином, говорити про те, що потрібно захищати національного товаровиробника, — це повний теоретичний і категоріальний нонсенс. Тому що як тільки виробник став товаровиробником, його вже не потрібно захищати, бо продукт праці тільки тоді стає товаром, коли він знайшов свого покупця. Якщо він не знайшов свого покупця і споживача, то немає і товаровиробника. Це — абсолютна істина. Існування терміна «захист і підтримка національного товаровиробника», введеного в період правління певних урядів з 1995 року, свідчить про те, що до влади в Україні прийшли абсолютно безграмотні у теоретичному плані люди.
Теза про захист національного товаровиробника мала свій розвиток в країнах третього світу, які обрали шлях соціалістичної орієнтації з 70-х років. Це була модель імпортозаміщення. Хто не знає цього, тому варто прочитати ці книжки. Ця модель вела до повної ізоляції будь-якої країни. Наприклад, вона застосовувалась у Танзанії, на Мадагаскарі й у Бірмі і сьогодні ці країни є найбільш стагнуючими і недорозвинутими. Вони не змогли вписатися в систему міжнародного розподілу праці. Проте якраз у 70-ті роки отримала розвиток інша концепція — вписування в міжнародний розподіл праці, тобто концепція дуже швидкого розвитку експортного сектора. До неї вдалися так звані нові індустріальні країни і звідси з'явилися тигри, звідси з'явилися ці латиноамериканські чудеса і т. ін. Але, на жаль, ми в Україні змушені розвиватися по спіралі, по тій само спіралі, яка була характерна для колишнього СРСР: саме ті, хто відповідає за теоретичне обґрунтування і розробку політики на макроекономічному рівні, на жаль, не знають законів світової економіки [11].
продолжение
--PAGE_BREAK--