Держава – головний інститут політичної системи суспільства

Держава – головний інститут політичної системи суспільства НАВЧАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА 1. Конституція України. – К 1996. 2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1 - е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002. (С.101-129) 3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів

/ За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: "Академія", 2000. (С.156-167). 4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С.116-132). 5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: "Кондор", 2003. (С.135-151).

6. Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003. ДЕРЖАВА ЯК БАЗОВИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ Держава є одним із найважливіших інститутів будь-якого суспільства, який формувався і вдосконалювався разом із розвитком людської цивілізації.

Слово „держава” в буденному сучасному житті ми можемо вживати декілька разів на день. При чому кожен це слово осмислює по–різному. Для одного – це орган охорони порядку, для другого – орган соціального забезпечення, для третього – це суспільство, народ, четвертого – уряд, адміністрація і тому ін. Тому ми повинні детально, з сучасних наукових позицій розглянути цей інститут, його походження, види, функції, сутність правової та соціальної держави, взаємозв’язок з громадянським

суспільством. В політичної науці існує велика різноманітність думок з приводу походження і соціального призначення держави. Розпад родоплемінного устрою, поступове відособлення від суспільства верстви вождів і зосередження у них управлінських функцій і засобів влади приводить до виникнення держави. Держава – основний інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної

сфери, культури. Як свідчить історична наука, перші держави виникли в кінці IV–го на початку III–го тисячоліття до н. е. на берегах Нилу, та в долині Євфрату і Тигру, пізніше – в Індії і Китаї. У кінці II–го тисячоліття до н. е. вони досягли значного розвитку. У VIII–VI –му століттях до н. е. формуються древньогрецькі держави–поліси.

У той же час виникають і формуються ідеї, вчення, теорії про державу та її походження. Філософ Платон у своєї роботі „Держава” бачив причини виникнення держави в розподілі праці. Засновником патріархальної теорії виникнення держави став Аристотель. Він вважав, що „держава” – продукт природного розвитку родини, роду і племені, що виник в процесі механічного об’єднання родів в плем’я, племен – в більші спільності.

За його словами „людина за природою своєю істота політична…” Аристотель не просто визначив державу як природну і вищу в порівнянні з племінними поселеннями форму людського співжиття, але й описав існуючи форми правління і дав класифікацію різноманітних держав. В період абсолютизму, засилля церкви, розповсюджується теологічна концепція походження держави, в рамках якої виникнення держави санкціонувалося волею божою (Августин

Блаженний, Фома Аквінський). До XVI–XVII століть держава звичайно трактувалася широко і не відділялася від суспільства, яке організує і представляє. Одним з перших повне тлумачення держави дав Ніколо Макіавеллі, який ввів правове спеціальне поняття „Stato” для визначення держави як особливої політичної організації суспільства. Напередодні буржуазних революцій склався буржуазний юридичний світогляд.

Виникають і формуються вчення про природні права і суспільний договір (Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Жан–Жак Руссо та ін). Так договірна система княжіння існувала в Київської Русі, в Новгородському, Чернігівському, Галицькому князівствах, де із запрошеним для правління на певний термін укладали договір. В XIX ст. виникає насильницька теорія походження держави (Франц

Оппенгеймер – Австрія, Людвіг Гумплович – Німеччина) та ін. Суть її зводилась до того, що держава виникла в первісній формі як організація переможців над переможеними, тобто актом насильництва. Страх перед агресією з боку інших людей, побоювання за життя і свободу – домінуючий мотив, що спонукає людину до створення держави (Т. Гоббс, Англія). Г. Спенсер розвинув біологічну теорію виникнення держави.

В державі все організовано як у бджіл, або у мурашнику. Психологічна теорія виникнення держави (Петражицький, Фрейзер, Тард та ін) поясніє державу особливими властивостями психіки людей, психологічною потребою людей підкорятися. В противагу даним теоріям Еміль Дюркгейм бачив соціальне призначення держави в визволенні

індивіда, поверненні свободи особистості. Тоді ж формується і марксистська теорія походження держави. Розвиток матеріальної основи життя суспільства, пов’язаний з розподілом праці, виникненням виробництва, обміну, з необхідністю вів до змін соціальної структури суспільства, виникнення соціальної нерівності, груп людей, які відрізняються за становищем в системі суспільних відносин. Між класами і майновими верствами починається боротьба за владу з тим, щоб у рішеннях

влади знайшли відображення їх інтереси. Відбувається поступова зміна структури влади: з влади всього суспільства вона стає владою верстви, класу. Хоча марксизм і визнає за державою функцію управління, але все ж на передній план в діяльності держави ставить функцію класового придушення. Щоб тримати в покірності одному класу інші підлеглі класи створюється система карних органів, апарат стягнення податків тощо.

Звичайно ж держава виникла з цілого комплексу передумов, до яких належить і суспільний розподіл, і поява нерівності, приватної власності, укладення суспільного організму і суб’єктивні спрямованості людей. Сучасний термін „держава” вперше з’явився в Іспанії, пізніше – в Німеччині. Державу відрізняють специфічні ознаки; по–перше, наявність органів, що здійснюють верховну владу, яка поширюється на все населення; по–друге, наявність права – сукупності

загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою; по–третє, наявність певної території, на яку розповсюджується влада, юрисдикція держави; по-четверте, наявність суверенітету; по-п’яте, наявність своєї армії. Своїх цілей держава досягає адміністративно–правовими, економічними та ідеологічними засобами. Держава – це знаряддя панування та підлеглості, а також узгодження інтересів різних прошарків суспільства, поміж класами, соціальними групами, націями тощо.

Для цього використовуються закони та адміністративно–правові акти. Держава – це політична цілісність утворювана національною, чи полінаціональною спільнотою, закріплена на певної території, де підтримується юридичний порядок, встановлений політичною владою, створеній на основі волі народу відповідно до Конституції. Держави різних історичних епох і народів значно розрізняються між собою.

Проте всі вони мають схожі риси, загальні ознаки, які можна вважати незаперечними атрибутами будь–якої держави, що виділяють її серед інших політичних інститутів. По–перше, це загальний характер. Держава виступає універсальною, невід’ємною організацією, що розповсюджує свою чинність на всю територію країни і на усіх громадян, які живуть на ній. Держава діє на основі і в межах встановлених нею ж самою законів.

По–друге, суверенність держави. Держава володіє найвищою і необмеженою владою у ставленні до суб’єктів, діючих в межах її кордонів, інші держави повинні поважати принципи суверенітету і незалежності. По–третє, примус. Держава уособлює публічну владу і підпорядковує всіх, прояви інших суспільних влад.

Вона єдина в суспільстві застосовує владні засоби, аж до примусу. Держава володіє спеціалізованими органами примусу, що застосовуються в ситуаціях, що визначаються законом. Масштаби державного примушення розповсюджуються від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Можливість позбавити громадян вищих цінностей – життя і свободи, визначають особливу дієвість державної влади.

Для виконання функції примушення у держави є засоби: зброя та інші ресурси влади, та органи – армія, поліція (міліція), служба безпеки, суд і прокуратура. По-четверте, завдяки наявності спеціального професійного апарату, держава виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається людськими, матеріальними і природними ресурсами. Крім того, відмінні ознаки держави доповнюються такими атрибутами: податки,

територія, відділення публічної влади від суспільства, її незбігання з організацією всього населення, поява професіоналів–управлінців, політичної еліти, виняткове право на вироблення, прийняття і видання законів і норм, обов’язкових для всього населення. Ознакою держави є і обов’язкове громадянство. Людина від народження отримує громадянство. Зазначимо, що наявність цих і інших ознак має неабияке значення для визнання держави суб’єктом міжнародного

права. Держава виконує ряд внутрішніх та зовнішніх функцій. Функції держави можна класифікувати як основні напрямки її діяльності, що виступають атрибутами її суверенності. Функції складають міру свободи людини та суспільства. В них начебто дана вказівка громадянам, в чим і наскільки вони можуть сподіватися на допомогу держави,

а що залежить від їх зусиль. Функції держави, особливо соціальної, повинні принципово відкидати крайні точки зору: загальне утримання і байдужість до долі слабких та незахищених. Держава міцна добробутом своїх громадян. Серед внутрішніх функцій найважливішими є: Законотворча – зв’язана з підготовкою, розглядом і прийняттям законів. Економічна. Ця функція не зводиться до того, що держава керує економічним розвитком,

вирішує безпосередньо господарчі завдання, а впливає на економіку через закони, створює умови для нормального розвитку її; координує розвиток галузі і забезпечує науково–технічну політику, визначає загальні орієнтири та пріоритети; здійснює збір податків, організує підготовку кадрів та забезпечує інформацію. Соціальна – вимагає такої організації соціального життя, що створює рівновагу і стабільність соціальних сил. Захисна функція – диктує забезпечення правопорядку

і охорону існуючого суспільного ладу. Екологічна функція – захист зовнішнього середовища. Крім того, культурно–виховна, пропагандистська та ін. Зовнішні функції держави полягають у захисті кордонів, збереженості цілісності держави та її незалежності, забезпечення національної безпеки, захисту державних інтересів в міжнародних відносинах. Крім того, до них належать: розвиток добросусідських відносин з

іншими державами, співробітництво в економічній, науково–технічній, культурній сферах, участь в рішенні глобальних проблем. Захист території здійснюється перш за все Збройними Силами. Аналіз функцій показує, що держава має складну внутрішню структуру, що включає різноманітні державно–правові інститути, організації та установи, наділені власними і управлінськими повноваженнями і які утворюють в сукупності державний механізм.

Існуючи на протязі багатьох тисячоліть держава змінюється разом з розвитком всього суспільства. В розвитку держави, виходячи з особливостей взаємовідносин держави і особи, втілення в державному устрої раціональності, принципів свободи і прав людини можна виділити два етапи: традиційний і конституційний, а також проміжні стадії, що поєднують риси традиційних

і конституційних держав. Традиційні держави виникли і існували здебільшого стихійно, на основі звичаїв і норм, що сягають корінням в глибоку сиву давнину, вони мали необмежену владу над підданими, заперечували рівноправність всіх людей і не визнавали вільну особу як джерело державної влади. Конституційні держави виникли на вищому, в порівнянні з античністю

і середньовіччям рівні розвитку суспільства. Вони є об’єктом свідомого формування, управління і регулювання, визначаються крайньою мірою, юридично проголошеною їх підконтрольністю суспільству. Діяльність державних структур регулюється законами. Інакше кажучи, їх поява пов’язана із створенням конституції. В сучасному світі більшість держав формується і функціонує на основі конституції – основного закону

держави. Конституція зафіксує відносно стабільні норми і правила, що визначають устрій держави, принципи її організації, засоби політичного волевиявлення, прийняття рішень, становище особи в державі. Конституція – основний закон держави, визначає основи суспільного і державного ладу, систему державних органів, порядок їх утворення і діяльності, права і обов’язки громадян.

Конституція володіє вищою юридичною силою по відношенню до будь-якого правового акту. Є країни, де конституції існують не у вигляді сукупності законів, а окремих законодавчих актів (Англія, Ізраїль, Нова Зеландія). До речі, конституцію можна вважати, в певній мірі звичайно, своєрідним „суспільним договором” населення з державою, якщо вона прийнята всім народом на референдумі. До України це не відноситься. Наша нинішня Конституція прийнята

Верховною Радою, хоча і представницьким, але державним органом влади. В сучасних умовах у демократичних державах, звичайно, конституції складаються з двох найважливіших частин. В першій визначаються норми взаємовідносин громадян і держави, права, свободи, обов’язки особи, затверджується правова рівність всіх громадян і заборона дискримінації. Друга частина містить характеристику держави (республіка, федерація, монархія

та ін), статус різноманітних гілок влади, правила взаємовідносин парламенту, президента, уряду, суду, а також структуру і порядок функціонування органів управління. Устрій, лад держави характеризує його форми. В формах визначені організація і принципи функціонування верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, службових осіб

і громадян. Держава, з точки зору форми, розглядається у трьох аспектах: як форма правління, форма територіального (державного) устрою, форма державного режиму. В сучасних умовах розрізняють дві основні форми правління: монархія і республіка. Монархія – це така форма правління, за якою вища влада представлена однією особою (царем, королем, імператором та ін), яка одержує престол як спадкоємець і не залежить від волі виборців. Існує декілька різновидів монархічної форми правління: абсолютна монархія

(Саудівська Аравія, Катар, Оман) – всевладдя голови держави; конституційна монархія – держава, в якій повноваження монарха обмежені конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі – уряду, тобто монарх царює, але не управляє (Великобританія і Північна Ірландія, Королівство Швеція, Іспанія). Конституційна монархія поділяється на дуалістичну (тобто, подвійну) (Йорданія,

Кувейт, Марокко), в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково – законодавчою; і парламентську, в якій монарх хоча і вважається главою держави, але фактично володіє представницькими функціями і лише частково виконавчими. Існують також теократичні монархії (Катар, Оман та ін), які відрізняються високою політичною роллю церкви, частим суміщенням у монарха вищої державної

і церковної влад. В сучасних умовах в світі є близько 40 монархій, а формально понад 70, тобто, в специфічній формі монархія зберігається майже в третині всіх країн світу. Слід зазначити, що форма державного правління сама по собі мало впливає на процес соціально–економічного розвитку. Так, королівство Непал входить в число найменш розвинутих країн світу, а королівство Швеція або імператорська Японія стали індустріальними гігантами.

В сучасних умовах найбільш розповсюджена форма правління – республіканська, в якій джерело влади – народ. Республіка – форма правління, при якій глава держави (президент) – виборний і змінюваний, а його влада вважається похідною від представницького органу або виборців. Розрізняють три основні види республік: президентську, парламентську і змішану. Виникнення президентства припадає на середину

XVIII ст коли в США вперше конституційно введена посада президента – голови держави. Президент – глава держави, що концентрує свідому і творчу базу виконавчої влади, виступає символом єдності певної державної цілісності. Президентська влада поділяється на ряд форм: По–перше, форма президентства, що визначається безпосереднім обранням президента таємними загальними виборами. По–друге, форма президентства, що передбачає обрання президента в декілька етапів.

По–третє, форма президентства, що передбачає обрання президента шляхом опосередкованих виборів. Існують і інші форми президентства, які здебільшого встановлюються недемократичним шляхом. Система президентства в Україні введена на початок 90–х років.1 грудня 1991 р. відбулися перші всезагальні вибори президента України. Президентська республіка характеризується значною роллю президента в системі органів державної влади. Президент водночас і голова держави

і голова уряду (США, Австрія, Філіппіни, країни Латинської Америки). Однією з найбільш розповсюджених форм правління державою є парламентаризм. Парламентаризм – це реальна практика і певна ідеологія, що встановилася в конкретній державі. Парламентаризм водночас є і засіб контролю над адміністративними органами,

і авторитет, що визнають всі інститути управління суспільством. По своєї структурі парламенти діляться на двопалатні і однопалатні. Парламентська республіка – характеризується формуванням уряду на парламентської основі з пропорційним партійним представництвом за підсумками виборів. Цей уряд очолює прем’єр-міністр, обраний парламентом.

Уряд несе відповідальність перед парламентом. Це означає, що парламент в разі незгоди з діяльністю уряду може виразити йому вотум недовіри. В цьому випадку уряд повинен подати у відставку. В окремих випадках голова уряду може розпустити парламент, чого не може зробити в президентських республіках. В парламентських республіках роль президента (якщо він є), як правило номінальна. Він не чинить істотного впливу на хід політики.

Парламентська форма правління встановлена в країнах Західної Європи, Австралії, Індії, Канаді, Малайзії та ін. Всіх механізмів правління народу не вичерпують різноманітні республіканські та монархічні форми держави. Одним із механізмів правління народу є референдум. Референдум – всенародне голосування (опитування) з якогось важливого питання життя держави, суспільства.

Цінність референдумів полягає в тому, що народ з їх допомогою здатний безпосередньо висловити свою волю, стати творцем законів. Думка народу стає для державних владних структур не тільки орієнтиром, але й обов’язкова для виконання. При змішаній формі правління президент тільки глава держави. Главою виконавчої влади є прем’єр-міністр, якого рекомендує президент і затверджує парламент (Франція, Фінляндія). Форми державного устрою – це територіально–політична організація

держави, що включає політико–правовий статус його складових частин і принципи взаємовідносин центральних і регіональних державних органів. Основні форми державного устрою: унітарна і федеративна. Більшість країн світу унітарні держави. Унітарна держава – це єдина цілісна держава, що поділяється на адміністративно–територіальні одиниці, що не мають будь–якою

політичної самостійності. Основні ознаки унітарної держави: єдина держава, єдина конституція, єдина правова система, єдина система вищих органів влади і управління, єдина судова система та ін. Залежно від політичного режиму можуть існувати різні типи унітарних держав. При демократичних режимах в деяких державах місцеві органи влади обираються населенням, а контроль

з боку центральних органів влади зберігається тільки побічний (Великобританія та ін). Може існувати навіть автономія для окремих територій (Італія, Іспанія та Україна). При тоталітарних режимах виборні місцеві органи звичайно відсутні, а функції управління на місцях здійснюються призначеними представниками центру. Федеративна держава – це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, кожне з яких

володіє власною компетенцією та має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів. Федерацію складають державні утворення, що є її суб’єктами, і мають відповідно власне коло повноважень: штати в США, провінцій в Канаді, землі в Німеччині та ін. Поряд з загальнофедеральною конституцією і законами діють конституція і закони суб’єктів федерації, але забезпечується верховенство федеральної

конституції і законів. Між законодавчою, виконавчою і судовою владою федерації та суб’єктів федерації чітко розмежовуються повноваження. В деяких федераціях існує подвійне громадянство, а за суб’єктами федерації не визнається право виходу з неї. Більшість федерацій створюється не за національно–територіальною, а за адміністративно–територіальною ознакою. Як виняток колишні СРСР, Чехословаччина, Югославія

і деякі інші. Федеративні держави можна також умовно поділити на централізовані (Росія), та децентралізовані (США). Певне розповсюдження має і така форма устрою як конфедерація. В конфедерації кожний її член зберігає державну самостійність, об’єднується з іншими державами в союз, до компетенції якого передаються деякі важливі питання. В історії існували конфедерації в США (1776–1787 рр),

Німеччина (1815–1867 рр) та ін. В нинішніх умовах таких держав нема, хоча термін вживається відносно деяких країн, зокрема Швейцарії, що в дійсності представляє федеративну форму. Проте і в наш час йде процес складання конфедеративного союзу західно, та в деякій міри, центральноєвропейських країн. Він уже має не лише економічні (спільний ринок, спільна валюта), але й законодавчі (європарламент) спільні органи влади. Поступово складаються й елементи конфедеративного влаштування

і в співдружності незалежних держав. Форма державного режиму – сукупність засобів та методів здійснення влади державою. Державні режими можуть бути демократичними і антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські). Демократичні режими існують в правових державах, для них характерні наступні риси: • свобода особистості в економічній сфері; • гарантія прав і свобод громадян,

їх можливість виказувати свої думки про політику держави, активно брати участь у роботі суспільних організацій; • наявність ефективної системи прямого впливу населення на характер державної влади; • захист особистості від свавілля та беззаконня; • забезпечення владою інтересів і більшості і меншості в однаковій мірі; • наявність плюралізму; • законність. Найбільш поширений зараз режим парламентської демократії.

Антидемократичний режим характеризується: • контроль держави над усіма сферами життя; • підкорення державі всіх суспільних організацій; • відсутність фактичних прав особистості; • примат держави над правом; • мілітаризм суспільного життя; • ігнорування інтересів суспільного життя; • неврахування релігійних переконань населення. Антидемократичний режим може бути як при монархічній, так

і при республіканській формі правління. Висновки: держава – це така політична організація, без якої неможливо здійснити ні порядок, ні справедливість, ні зовнішню безпеку, ні внутрішню солідарність. Громадянське суспільство потребує і створює передумови для децентралізації державної влади через передачу значної частини її функцій органам самоврядування. Воно розкривається в умовах правової держави і само

є базою для неї. Історичний досвід та сучасна політична практика беззаперечно доводять, що армія на протязі тривалого часу залишатиметься необхідним атрибутом державності та важливим засобом захисту національних інтересів.