Виникнення та еволюція світової політичної думки

РЕФЕРАТ Виникнення та еволюція світової політичної думки План 1. Суспільно-політичні уявлення давнього світу 2. Політична думка Нового часу 3. Політичні вчення Заходу ХХ ст. 1. Суспільно-політичні уявлення давнього світу Появі політології як науки передував тривалий процес накопичення знань про людину,

її взаємовідносини із соціумом. Спостереження над організованою діяльністю людей, об'єднаних загальними цілями, завданнями та інтересами, відображали реальну боротьбу різних суспільних сил в конкретних соціокультурних, історичних національних, географічних умовах тієї чи іншої країни, що і зумовило строкатість політичної думки у світовому контексті. Зародження та розвиток політичних ідей є складним, багатовіковим процесом злетів

і падінь, набуття і поглиблення політичних знань, їх витоки сягають сивої давнини і пов'язані з процесами соціально-класової диференціації ранніх суспільств, виникненням перших державних утворень. Адже соціально-політичні ідеї віддзеркалюють реальні процеси суспільного розвитку. Характерною особливістю політичної думки цього періоду є те, що вона зазнавала впливу міфологічних та релігійних уявлень.

Звідси і твердження про божественне походження влади і держави. Це стосується як єгипетської, шумерської, так і давньоіндійської (закони ману) політичної думки. Наприклад, єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. З часом зявляється розуміння природно-божественного

походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Суспільство уявлялося єгиптянам як піраміда, верхівка якої - боги і фараони, підніжжя - народ. Між ними - жерці, знать, чиновники. Певний відхід від міфологічних уявлень характерний для давньокитайських мислителів. Вони чи не найперші в історії політичних учень ставили політичні доктрини на земну основу.

Давньокитайська політична думка представлена такими основними течіями, як конфуціанство, моїзм, легізм, даосизм. Так, визначний мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551-479 pp. до н.е.) розглядав державу як велику сім'ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька. Благо народу було основною метою державної адміністрації. Конфуцій усі недоліки у житті суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної

політики проголошував виховання добрих звичок. Вагомий внесок у розвиток політичної теорії зробили представники політичної думки Стародавньої Греції. Вони вивели людський розум на якісно новий рівень осмислення політичного життя, виявлення певних закономірностей його розвитку, поклали початок майже всім пізнішим політичним теоріям. Величезна роль у розвитку політичних ідей античності належить Платону (427-347 pp. до н.е.) і Аристотелю (384- 322 pp. до н.е.), які сформулювали низку універсальних

принципів, дали класифікацію типів державного устрою, обгрунтували політичну сутність людини, право народу на законодавчу владу, місце і роль держави в суспільстві, заклали концептуальні засади теорій правової держави та розподілу влад, розробили концепцію ідеальної справедливої держави тощо. Зокрема Аристотель розглядав державу як сукупність громадян, а найкращими формами державного управління вважав ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія,

аристократія, політія). Ідеальна форма держави - це політія, де панує закон, всі громадяни дотримуються рівності. Аристотель - прихильник приватної власності. Досить плідним виявився античний погляд на політику як сферу здійснення загальних справ, спосіб управління ними, спосіб захисту спільних інтересів. Розкриваючи роль політики в суспільному житті Аристотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення

справедливості. Інструментом політики, за Аристотелем, є держава, а державним благом - справедливість. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечивши панування розуму над нею. Багато спільного з політичними вченнями Стародавньої Греції мали політичні вчення Стародавнього Риму, оскільки вони сформувалися на основі філософських шкіл попереднього періоду.

Важливе місце в історії суспільно-політичної думки Стародавнього Риму належить Тулію Цицерону (106-43 pp. до н. е.), Луцію Антею Сенеці (4 р. до. н. е.). На думку Т. Цицерона, якби люди жили за Н заповітами і звичаями батьків, то держава могла би стати вічною. Він твердить, що держава є штучним утворенням, "народним встановленням", а також визнає рівність

всіх людей від природи і можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить освіту. Що стосується соціальних відмінностей між людьми, то вони існують через наявність приватної власності, яка виникає не від природи, а на базі давнього володіння нею, або ж володіння за законом і згодою. Л. Сенека був представником римського стоїцизму. Він розробляє переважно морально-етичні проблеми, правильне розв'язання яких забезпечує спокій

і непорушність суспільства. Його ідеї мали великий вплив на формування християнської ідеології. Падіння Римської імперії (476 р.) поклало початок історії середніх віків. Йде процес становлення і розвитку феодальних відносин, різкого розшарування суспільства на феодалів і феодально залежних землеробів, скотарів, виноградарів. Політична думка цього періоду спрямована на пошук основ стійкого порядку, поміркованих форм правління,

законослухняності. Покірність державній владі - одна з основних вимог християнської моралі. Починаючи з XIV ст в соціально-політичному житті Західної Європи стався цілий ряд змін, які пов'язані з розкладом феодалізму і появою нових капіталістичних виробничих відносин. Це не могло не вплинути на розвиток політичної думки цього періоду, центральне місце в якій займає

ідеологія централізованої держави. Тоді одним з видатних представників політичної думки виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Його політичні погляди викладені в працях "Роздуми про першу декаду Тита Лівія" та "Володар". Заслугою Макіавеллі є те, що він чи не одним із перших зробив значний крок у визначенні предмету політології та

її методу. Він уважав, що основним предметом політичної науки є держава і влада. Ідеалом державного устрою, згідно з Макіавеллі є сильно централізована республіка, де владарюють представники народу та виборний глава держави, який повинен бути "лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків". Правитель з метою об'єднання суспільства може використовувати будь-які засоби, навіть аморальність,

нечесність, жорстокість, хитрість, віроломство. Разом з тим Макіавеллі висловлював і деякі гуманістичні думки, пов'язані з побудовою справедливого і досконалого державного устрою, який забезпечить свободу людині. Політична доктрина Макіавеллі зробила величезний вплив на розвиток політичної теорії Нового часу. Його по праву називають основоположником сучасної політичної науки.

2. Політична думка Нового часу Розпад феодального і формування буржуазного ладу, що супроводжувалися кризою абсолютизму та буржуазними революціями, створили нові потреби, сприяли виникненню буржуазної ідеології, яка намагалася звільнитись від теології, реально пояснити природу політичних явищ. Політична думка Нового часу найвищого злету сягнула творчості Т. Гоббса (1588-1679), Дж. Локка (1632-1764). Ш. Монтеск'є (1685-1755),

Ж Ж. Руссо (1712-1778). Зокрема Дж. Локк у праці "Два трактати про державне правління" першим серед мислителів чітко розмежував такі поняття, як "особа", "суспільство" і "держава", причому на перше місце він поставив особу, справедливо вважаючи, що вона від народження має природні, невідчужувані права. Ці його погляди згодом лягли в основу концепції класичного лібералізму.

Т. Гоббс був прихильником теорії суспільного договору, згідно з яким люди як розумні істоти погодилися передати свої природні права монархові і підкоритися законові, щоб не було "війни всіх проти всіх". Значним досягненням Ш. Монтеск'є є розробка концепції поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову, а також створення механізму їх стримування

і противаг. Тільки при цій умові держава може забезпечити людині політичні та громадські свободи, не допустити деспотизму та зловживань з боку посадових осіб. Свідченням нових підходів у розвитку політичної думки цього періоду є вчення Ж Ж. Руссо. Вихідним елементом держави у нього виступає не індивід, а соціальна група, асоціація, що виникає шляхом укладення суспільного договору.

Головне завдання законодавства, на думку Ж Ж. Руссо, полягає у забезпеченні щастя, добробуту, свободи і рівності усіх громадян. Політичні доктрини І.Канта (1724-1804) та Г Ф.Гегеля (1770-1830) зумовлені якісними змінами в суспільному житті Європи під впливом Великої Французької революції. На думку Канта, лібералізм - це єдина розумна платформа суспільного устрою, адже кожна людина

є завершеною абсолютною цінністю. І. Канту належить пальма першості і в обґрунтуванні ідеї правової держави, в якій панує право, а основним джерелом влади є народ. Досліджував Кант і проблеми міжнародної політики, зокрема обґрунтував принцип |дотримання договорів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи тощо. Політичні погляди Г Ф. Гегеля викладені у працях "

Філософія”, "Філософія історії", "Філософія духу" та ін. Заслугою Гегеля є те, що чітко розмежовував поняття "громадське суспільство" і "держава". Громадське суспільство - це суспільство власників. Щодо держави, то вона, на думку Гегеля, є засобом панування і не може бути засобом служіння громадянам і суспільству.

Ґегель був потивником кантівської ідеї "вічного миру", бо він "розбещує націю", а війни охороняють нації від застою і загнивання. Противагою ліберальним концепціям була марксистська концепція політики, в якій знайшов логічне завершення конфронтаційний, класовий підхід до її вивчення і здійснення. Вона розглядала державу як інструмент влади панівного класу

і передбачала її відмирання в демократичному суспільстві. Марксистські погляди на політику обґрунтовували необхідність ліквідації приватної власності на засоби виробництва та їх усуспільнення і побудову на цій основі суспільства соціальної справедливості. Основоположники марксизму - Карл Маркс і Фрідріх Енгельс - виходили із беззастережної переконаності в історичній місії пролетаріату, якому належить очолити революційну

зміну суспільного устрою в соціалістичному напрямі. Перехід від капіталізму до соціалізму можливий, на їх думку, лише через соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату. Авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої завоювання політичної влади. Пролетаріат, за марксизмом - це могильник капіталізму

і творець нового суспільного ладу. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства. Отже, політична думка Нового часу, підсумувавши попередні досягнення у цій сфері, заклала надійну основу для формування сучасних політичних теорій. 3. Політичні вчення Заходу XX cт. Вагомий внесок у розвиток світової політичної думки кінця XIX - початку XX ст. зробив видатний німецький соціолог

Макс Вебер (1864-1920). Серед його політичних творів особливе місце посідають "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905) та "Політика як покликання і професія" (1919). На думку М.Вебера, політика - це насамперед участь у здійсненні влади або хоча би прагнення впливати на її розподіл як усередині держави, так і між державами.

Досить цікавими; є і його міркування стосовно демократії, особливо щодо механізму соціального контролю над бюрократичним апаратом. Демократизацію М.Вебер розглядав як дієвий засіб протидії тотальній бюрократизації. Поява ще одного важливого напрямку в історії політичної думки зазначеного періоду пов'язана з іменами видатних італійських соціологів Гаетано Моски (1858-1941) і Вільфредо Парето (1848-1923), а також німецького соціолога

Роберта Міхельса (1876-1936). Суть її полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість - еліта, яка здійснює управління нездатною до активної і творчої діяльності масою. Г. Моска виділив два типи політичної еліти: аристократичну або закриту, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократичну або відкриту еліту, яка допускає поповнення своїх рядів за рахунок вихідців із інших верств суспільства. Заслугою

Р.Міхельса є сформульований ним "залізний закон олігархії", згідно з яким правляча меншість існує в будь-якій організації і намагається зберегти владу над більшістю, посилити свої позиції. Цей процес, на його думку, є незворотним. Для сучасної політичної думки Заходу характерна неоднорідність сфери предмету досліджень, суперечливість теорії та ідей про політику, політичну владу, політичні відносини, про

їх місце і роль у політичному процесі. З початку XX століття в науці про політику утверджуються різні напрямки і школи, визначилися " важливі теоретичні орієнтації і концепції. Своєму утвердженню і розвитку сучасна політична наука зобов'язана багатьом вченим, але передусім таким авторитетам у політології, як Гарольду Лассуеллу, Гансу Моргентау, Раймонду Арону та Морісу

Дюверже. Г. Лассуелл (1902-1979) є найбільш відомим спеціалістом в американській політичній науці. Заслуга його полягає в тому, що він велику увагу звернув на методологічні проблеми дослідження політики. Використовуючи фрейдистський підхід, Лассуелл сформулював на його основі теорію політичного психоаналізу. Суть цієї теорії полягає в тому, що важливим чинником, який зумовлює ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

Важливе місце в цій теорії належить типології політичних особистостей. Значна увага в роботах Лассуелла приділена також проблемі політичної влади і її розподілу в суспільстві. Зокрема, він розглядає владу як центральну категорію політичної науки. Крупним представником американської політичної науки був також Г. Моргентау (1904-1980) - провідний теоретик США із зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи головну роль національних інтересів у зовнішній політиці, він дав їм відповідну класифікацію. У забезпеченні національних інтересів першочергове значення, на думку Моргентау, належить силі. Складною і надзвичайно колоритною фігурою у політичному світі Франції є Р.Арон (1905-1983). Він - автор багатьох робіт, присвячених різним питанням політології, зокрема

проблемам влади, її дифузії, персоналізації влади, розробці міжнародно-політичної теорії і соціології міжнародних відносин та ін. Плідною у політології є творчість іншого французького соціолога і політолога - М. Дюверже (1917 р.н.). Серед важливих політологічних проблем, розроблених ним, слід назвати проблеми теоретико-методологічного характеру, що пов'язані з розмежуванням різних сфер політологічного знання

(політичної соціології, політичної психології, політичної філософії, державознавства), визначенням самого предмету політичної науки. Заслуговує на увагу і його дослідження проблем демократії (плутодемократії - тобто такого правління, коли владою одночасно володіють і народ - demos, і багатство - plutos), проблем політичних партій, їх місця і ролі у суспільному житті. Дюверже приходить до висновку, що при всіх своїх недоліках, партійний

режим все-таки залишається кращим, ніж безпартійний, оскільки останній забезпечує увічнення керівних еліт, відкидає можливість пошуку народними масами тих організаційних форм впливу на політичне життя, які б активно протистояли державі. Важливим аспектом у розвитку політичної думки на сучасному етапі є процес гуманізації політичної науки, обгрунтування ролі і значення людської особистості як головного суб'єкта політичного процесу.

Завдання полягає в тому, щоб повернути людину і її основні потреби в центр уваги при вивченні політичних явищ. Як бачимо, взята в єдності світова суспільно-політична думка складає цілісну багатоманітну за своєю палітрою картину того, чим є політика. Але, як і будь-яке знання про світ, вона не є вичерпною, беззастережно правдивою. Ідеологічна свідомість і визначені нею знання відверто культивують таку неповноту, тобто залежно від

ціннісних орієнтацій перекручено спрощують сутнісну багатоманітність політичного буття. Література 4. Аристотель. Политика. Т. 4 М 1997. 5. Гошовський М. Політична доктрина марксизму: ілюзії і реальність // Віче. -1994 №5. 6. Енциклопедія політичної думки. Переклад з англ К 2000. История политических и правових учений.

Учебник для вузов / Под обш. ред. B.C. Нерсесанца М 1995. 7. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера / За ред. Є. Причепія. Переклад з нім К 2002. 8. Макиавелли Н. Государь К 1990. 9. Муляр В.І. Політологія. Курс лекцій К 2003. 10. Основи політичної науки.

З історії політичної думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти Львів 1997. 11. Політологія / За ред. О.В. Бабкіної. В.П. Горбатенка К 2001. 12. Політологія. Кінець XIX - початок XX ст.: Хрестоматія / За ред. О.І. Семківа. -Львів, 1996. 13. Себайн Д.Г, Торсон

Т.Л. Історія політичної думки. Переклад з англ К - 1997. 14. Платон. Держава К. 2000. 15. Політологічний енциклопедичний словник К 1997. 16. Скиба В Горбатенко В Туренко В. Вступ до політології: екскурс в історію правничо-політичної думки К 1998.