Народовладдя - основа представницької демократії

Міністерство освіти України

Інститут економіки права та будівництва

кафедра

Теорії держави і права

Курсова робота з

теорії держави і права

студента 1 курсу

Кос

Мирона Васильовича

Науковий Керівник:

__________________

Дата захисту:

__________________

Оцінка:

____________

Івано-Франківськ, 1999 р.

Вступ

Розділ 1. Історичний розвиток ідеї народовладдя.

Розділ 2. Організація народовладдя та його основні інститути.

1. Способи здійснення народовладдя.

2. Представництво як правова форма народовладдя.

Висновки

Література

Керівним принципом розбудови української державності за умов сьогодення є ідея народовладдя. Вона характеризується цілою низкою безсумнівних достоїнств, що робить цю ідею вельми популярною в усьому цивілізованому світі. Демократія цілком справедливо вважається ефективним компромісом між економічно пануючими шарами суспільства і всім іншим населенням, своєрідною формою соціально-політичного консенсусу, який стосується керівництва суспільно-історичними процесами. Демократичний устрій суспільства давно і переконливо довів здатність забезпечити динамічний розвиток економіки, культури, науки, став важливою гарантією соціальної справедливості і неухильного підвищення добробуту людей. А тому, здавалося б, нам тепер досить запровадити в Україні світовий досвід народовладдя і не утруднювати себе подальшими теоретичними пошуками тих аспектів правової теорії, які стосуються демократії як державно-політичного ладу.

Уважний та неупереджений аналіз ідеї народовладдя засвідчує, що вона має складну внутрішню структуру і обтяжена внутрішніми суперечностями. Їх суть полягає у намаганні поєднати майже несумісне: з одного боку - максимально повне волевиявлення народу і пов’язане з ним широке народне представництво в органах державної влади, а з другого - вимога високого професіоналізму і компетентності керівництва суспільними процесами. Тому ще в часи античності проблема народовладдя починає активно розроблятися, створювалися державно-правові концеції основі яких закладався принцип народовладдя.

Метою даної роботи є розкриття питання народовладдя - основа представницької демократії. Актуальність цієї теми зумовлена реаліями сучасного політичного розвитку України, проблемами розбудови дійсно правової держави.

Досягнення поставленої мети передбачає розкриття слідуючих питань: Висвітлення історичного розвитку ідеї народовладдя; Організація народовладдя та його основні інститути, зокрема способи здійснення народовладдя та представництво як правова форма народовладдя.

Ідея народовладдя - одна із загальнолюдських цінностей.

Вона є вихідною точкою до розуміня того , що є демократія. Відповідно до неї у суспільстві й державі в уявленні людей проходить межа між демократією і реакцією. Ідейною основою народовладдя є концепція сувернітету, тобто верховенства влади народу, яка здійснюється в його інтересах. Саме ідея народного сувернітету відіграла стимулюючу роль у розвитку суспільства, формуванні демократичних цінностей політичного життя у різних країнах.

Найбільш повно ідея народного сувернітету була обґрунтована в працях Ж.-Ж. Руссо, Е.Сійєса, Т.Пейна, у Росіі - О.Радіщева та ін. прогресивних милителів. Ці ідеі знайшли свій відгук і в Украіні, зокрема різні форми іі відстоювали С. Подольський, М. Драгоманов, М. Павлик, І. Франко, М. Грушевський. Останій писав, що в "конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади,бо інтерес трудового народу - це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народові не добре це його право обраховуватися з нею".

Ідеї народовладдя свого часу знайшла вираз і у конституційних проектах, державних документах,н арешті у Конституції УНР 1918 р. Так, у проекті, запропонованому 1905 р. групою членів Українсьської Народної Партії під назвою Основний закон "Самостійної України" Спілки народу українського, утверджувалось, що "уся влада належить народові українському". Основний закон встановлює, як нею керуватись. У Четвертому Універсалі Центральної Ради зазначалось, що влада в Україні "буде належати тільки народу України, ім'ям якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будем правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу - селян, робітників і солдатів…". Що стосується Конституції УНР (1918), то друга її стаття проголошувала: "Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цебто громадянам УНР всім разом".

Однак, проголосити принцип народовладдя - це важлива, але тільки частина справи. Великого значення набуває питання про механізм його реалізації, щоб воля народу відображала його дійсні інтереси, не вступала в протиріччя із загальновизнаними принципами демократії, гуманізму, справедливості. Багато філософів, правознавців протягом усієї історії розвитку людства звертались до цього питання, намагаючись його вирішити. Не даремно Платон і Арістотель висловлювались у свій час про "урегульовану демократію", яка протистоїть "охлократії" - "владі натовпу". Ще виразніше висловлюється про це наш сучасник, відомий австрійський політолог К. Поппер: "Нам давно вже час зрозуміти, що питання "Хто повинен мати владу у державі?" і "Чи не багато влади зосереджено в руках тих, хто її має?" Ми повинні зрозуміти, що усі політичні проблеми мають інституційний характер, через те у політиці важливі не стільки особисті думки, скільки юридичне оформлення політичних проблем, і що прогрес на шляху до рівності млжна забезпечити тільки за допомогою інституційного контролю над владою".

Слід зазначити, що саме цьому питанню політичні інститути, які забезпечують здійснення влади, не достатньо приділяли уваги не лише за радянських часів, а ще й нині. Тому народовладдя часто-густо має спрямованість протилежну змістові, який в нього закладено. У зв'язку з цим постає і більш загальне питання, а чи вірно те, що матеріалістичний погляд на суспільство слід пов'язувати з визнанням лише економічних пріоритетів, обумовленістю політики економікою.

Наприклад, відомий французький соціолог Реймон Арон вважає, що політика щодо людини є важливішим, ніж економіка, тому, що політика безпосередньо торкається самого порядку його існування. Жити по-людськи - жити серед особистостей. Взаємовідносини людей - основний елемент бюудь-якого співтовариства. Відтак, форма і структура влади безпосередньо більш впливають на спосіб і життя, ніж будь-яка інша сфера суспільства.

Як би там не було, яку б конкретну політику не здійснювала будь-яка держава у той чи інший період своєї історії, нехай навіть тоталітаристський, вона була в певному розумінні об'єднанням великої кількості людей - її громадян. Народ, влада і територія завжди будуть основними ознаками держави. І не випадково, що дві з них складові становлять складові народовладдя, органічно поєднуючи народовладдя з державою. Це ще один аргумент на користь того, щоб іншими очима подивитися на державу, саме на демократичну правову соціальну державу на зразок якої постало питання розбудови української державності.

Що таке держава не з марксистсько-ленінської, а з дуже поширеної у світі загальногуманістичної позиції? Ось що пише з цього приводу один з видатних російських філософів і політичних мислителів ХХ століття І. Ільїн: "Сутність держави полягає у тому, що мають і визначають, - крім своїх різних і приватних інтересів і цілей, - ще єдиний інтерес і єдину ціль, а саме: спільний інтерес і спільну ціль, тому що держава є якась духовна община…

Дух народу, національна культура, батьківщина, державний устрій, державна влада, законодавство, суд, правовпорядок, громадянський мир і таке інше суть такі предмети (або, можна сказати, інтереси, цілі, благо), які належать усім синам батьківщини, усім громадянам сукупно і разом.

Ми - єдина духовна і правова громада, якою управляє єдина верховна влада, пов’язана єдністю життя, творчості та історичної долі. Ми - держава"1. Держава, продовжує Ільїн, це спільність, солідарність, корелятивність усіх громадян.

Цілком очевидно, що розуміння держави саме таким чином дає широкі можливості для конструювання народовладдя як істотної, найбільш глибокої основи держави. Народовладдя - це влада, що здійснюється народом задля своїх інтересів. Найістотніше питання цієї проблеми - наскільки реальна влада народу, наскільки народовлааддя є дійсним, які класи, нації, соціальні групи чи весь народ ним користуються.

Не випадково, починаючи з античних часів, ця проблема була у центрі уваги видатних мислителів. Саме її користь для народу закладав Аристотель в основу критерію, визначаючи найкращу форму держави. Про владу народу, як один з видів влади, писав Полібій, захищаючи як найкращу змішану форму правління. Цицерон як важливу її ознаку відзначав повноваження влади народу, яку практично здійснювали народні збори і народні трибуни.

Принцип народовладдя як органічна основа демократичного ладу проходить через усю історію політичної думки, сприяючи формуванню ідей гуманізму і прогресу. Народовладдя - це одна з найголовніших форм виразу соборності у суспільстві, а інтенсивність, дієвість цієї соборності прямо залежить від того, яким є народовладдя, його реальність. Природно виникає питання про найважливіші позитивні риси, які мають бути притаманні народовладдю. Ймовірно найсуттєвішою ознакою має бути співвідношення народовладдя із статусом особистостості, людини і громадянина. Справа в тому, що народ - це не якась безлика маса, а соціальна структура, в якій кожен індивід окремо визначений, є об’єктом відповідних соціальних взаємодій, у тому числі пов’язаних з державними функціями, які мають управлінський характер1.

Історія розвитку людства свідчить, що демократичне вирішення проблеми можливе тоді, коли у центр розвитку всієї суспільної системи ставиться людина, коли соціальна цінність народовладдя розглядається в органічному зв’язку з інтересами, потребами і волею членів суспільства, коли народовладдя є вираженням дійсно колективної волі, яка базується на урахуванні різних точок зору і позицій. За такого підходу народовладдя не тільки не ігнорує приватні інтереси особи, а навпаки, уможливлює їх максимальне задоволення. Зважаючи на висновок Гегеля, що у суспільстві увага до особистого інтересу набуває характеру загального інтересу суспільства2, ми маємо змогу стверджувати, що у справді демократичній державі народовладдя є виразом особистих інтересів членів суспільства. Тільки за цієї умови можна визнати народовладдя за політичний режим, державний устрій в цілому, як такий, що відповідає загальновизнаним стандартам соціальної справедливості і гуманізму.

Поняття справедливості різні мислителі тлумачили по різному. І це зрозуміло, оскільки воно дуже широке за обсягом. Його можна розглядати і у загальнофілософському аспекті, і в плані конкретних суспільних відносин, зокрема як підхід до організації і здійснення народовладдя.

Основними рисами, притаманними народовладдю саме у цьому конкретному розумінні, слід вважати:

рівне виконання усіма громадянами тих громадянських обов’язків, які пов’язані для них з самим фактом громадянства і які дійсно необхідні, виходячи з потреб життя у суспільстві і державі. Для розуміння цієї суті можна навести слова І. Канта, який, висловлюючись про справедливий державний устрій, зазначав, що цей "державний устрій заснований на найбільшій людській свободі відповідно до законів, завдяки яким свобода кожного поєднюється із свободою усіх інших"1;

рівність громадян перед законом;

діючі в державі закони не упереджені на користь або проти будь-яких громадян чи суспільних груп, класів;

у державі діє справедливий суд;

рівний розподіл між усіма громадянами благ, які пов’язані з їх життям у відповідній державі.

Поряд із справедливістю духовною основою народовладдя виступає і гуманізм. Це виключно важливе положення як з теоретичного, так і практичного боку. Справа в тому, що народовладдя є виразом у суспільстві колективного владного початку; гуманізм, навпаки, не ігноруючи колективізму, орієнтується на кожну конкретну особистість і за основне вихідне положення етики вважає свободу і добробут кожної людини. Завдання у тому, щоб поєднати ці два підходи. Це добре розуміли представники ліберального напряму. Так, І. Бентам вважав, що головне завдання у тому, щоб зробити щасливим найбільшу кількість людей. Але у подальшому розвитку принцип утилітаризму, який сповідував Бентам, все більше втрачав свою гуманістичну основу, переходячи на позиції безоособової доцільності.

У наш час склалися сприятливі умови для того, щоб принцип гуманізму насправді став ідейною основою народовладдя. Цей принцип пов’язаний із визнанням світовим співтовариством людини, її прав і свобод найбільшою загальнолюдською цінністю. Отже, беззаперечним є те, що ніякі державні чи громадські інститути, у тому числі і народовладдя, не можуть існувати, якщо вони у тому чи іншому прояві суперечать загальновизнаним інтересам, правам і свободам людини.

Суспільна діяльність, як зазначав Альберт Швейцер, руйнує моральні переконання, якщо при її здійсненні не докладено максимуму зусиль для додержання гуманності вчинків. Той, хто, посилаючись на зверхособисту відповідальність, не замислюючись, жертвує людьми й щастям людей, коли це здається йому необхідним, безумовно, чогось досягає. Але найвищі досягнення йому недосяжні. Він володіє тільки зовнішньою, а не внутрішньою силою. Вияв духовної сили ми відчуваємо лише тоді, коли люди помічають, що наші дії не автоматичні, усякий раз відповідні до одних і тих же принципів, що у кожному окремому випадку ми боремося перш за все за гуманність1.

Отже, реалізуючи народовладдя, здійснюючи ті чи інші управлінські дії, треба уважно слідкувати за тим, щоб гуманістичний підхід завжди брався до уваги, щоб не тільки загальна спрямованість народовладдя, але й конкретні методи його здійснення, зміст управлінських дій повністю відповідали принципам гуманізму.

Способи здійснення народовлання. Загальною базою організації дійсного народовладдя є громадянське суспільство. Саме у такому суспільсиві народовладдя, головним елементом якого є загальна воля усіх вільних особистостей - членів суспільства, одержує найповніший вираз, однак і шлях цього ідеалу повинен бути демократичним і гуманним. Саме шляхом, а не кінцевою метою повинно бути формування громадянського суспільства у його традиційному розумінні, де головним є ліквідація відчуження, яке робить людину хворою духовно і фізично. Розвиток громадянського суспільства приводить до сучасної стадії "західних демократій", яким притаманні різні найменування ("відкрите суспільство", "велике суспільство", "благодатне суспільство" тощо)1.

Щодо до здійснення народовладдя відкрите суспільство порівнюється з суспільством стародавніх Афін часів Перікла, найсуттєвішою ознокою якого буде те, що кожна людина у ньому є вільною у своїй поведінці, а тому має приймати самостійні рішення. Цьому суспільству притаманна віра у людину і її розум. Хоч ці суспільста ще далеко не досконалі (в них є злочинність, зловживання свободою ринку), проте вони найбільш вільні, значно справедливіші порівняно з тими. Що існували раніше. Все це схиляє до думки про необхідність використання досвіду західних демократій при формуванні дійсного народовладдя в Україні.

Доцільним, на думку автора, є характеристика складових народовладдя, - зокрема поняттям "народ" і "влада", без чого сутність питання не буде визначено. Необхідно підкреслити, що народ - це не будь-яке безформне об’єднання великої кількості людей. Натовп, юрба не є демократією. Демократія - це завжди перетворення хаотичної кількості у самодисципліновану якість, де людина і народ у цілому стають самі собі господарем. Демократія, якщо вона справжня, є нейпереконливішим свідченням здатності народу, членів суспільства до самоврядування і владування. У свою чергу, ці якості безпосередньо пов’язані з формуванням відповідного політичного характеру у народу загалом і особистостей зокрема, з дисципліною свідомостіїх і волі.

Народ слід розглядати як категорію, що відрізняється розумною мірою організованості і відповідальності, головною суттєвою ознакою якого є задоволення розумних інтересів і потреб. Народ - це сукупність індивідів, що мають певні, приорітетніші щодо державної влади, права1.

Таким чином, можна сказати, що загальний інтерес народу повинен бути особистим інтересом кожної людини, і навпаки, індивіди, які складають народ, стають громадянами держави і у своїй єдності є суб’єктами народовладдя, носіями суверенітету народу.

Суверенність є однією з ознак реальної влади, іншими її ознаками є воля і сила, які спроможні забезпечити здійснення цієї влади. Але не слід зводити все до фізичної сили, вияви останньої можуть бути різними і, можливо, саме у державній сфері сила влади проявляється у її здатності до компромісу, на якому базується "усяка організація і взагалі усяке суспільне життя"2.

Представництво, як правова форма народовладдя.

Народовладдя, його принципи і функції визначають діяльність усіх політичних інститутів, бо вони "…діють або не діють залежно від належності до влади, від того, як вона використовується у зв’язку з розподілом ресурсів, регулюванням взаємовідносин, а також від того, чи сприймається її функціонування законним і справедливим, насильницьки нав’язаним чи добровільно визначеним. А все це визначається характером політичної влади"1.

Подібно до того, що народ є джерелом державної влади, народний суверенітет повинен бути джерелом суверенітету держави. Останній обмежений виключно необхідністю додержання прав і свобод громадян. Народ має невід’мне право як встановлювати, так і змінювати форми державного правління2. Саме тому встановлена демократичним шляхом державна влада є найбільш легітимною, тобто такою, що відповідає ціннісним ідеалам, що клалися у суспільстві. Така легітимація держави та усіх напрямів її діяльності є основою суспільної єдності, запорукою успішного функціонування політичної системи країни3. Легітимізація влади у цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Як результат їх проведення є створення загальнонародного і разом з тим загальнодержавного представницького органу влади. Отже, легітимізація державної влади повина відбуватися шляхом її делегування від одного суб’єкта - народу, іншому суб’єкту - державі, до якої переходить влада народу.

Цей перехід не може бути стихійним, він має регулюватися демократичними конституційними принципами і нормами, передусім принципом поділу влади. Згідно з цим принципом, народ, обираючи своїх представників, делегує їм лише ті владні повноваження, які віднесені до компетенції законодавчої гілки влади. Наступний розподіл прав і повноважень між органами державної і судової влади здійснюється конституційним шляхом, як правило, за участю загальнонародного представницького органу. Цей орган є у державі первинним. Усі інші (за винятком президента, який обирається всенародно) є похідними від народного представництва. Саме воно, як і всенародно обраний президент має вищий ступінь легітимності.

Окреме питання - вибори Установчих Зборів. Їм народ делегує всю повноту установчої влади, що йому належить. Тому вони вирішують основні органічні питання, пов’язані з формуванням державних органів. Легітимізація влади може бути здійснена і шляхом прямого волевиявлення народу на референдумі. Історія знає приклади такого підходу. Це спостерігається і у творах деяких ідеологів та політичних діячів від Ж.-Ж. Руссо до Ш. де Голля, які надавали перевагу прямому народоправству як більш яскравому вияву демократії, тим більш, що суверенітет, згідно з поглядами Руссо, не може бути відчуженим1. Тому всі рішення парламенту, особливо у сфері державного устрою, мають набувати юридичної сили лише після їх утвердження суверенним народом.

Така концепція викликає ряд заперечень. Більше того, визнаючи корисним поєднання прямого народоправства з функціями народного представництва, більшість теоретиків-державознавців надають перевагу представницькій демократії, підкреслюючи ряд переваг перед народоправством. У зв’язку з чим вони звертають увагу на державну практику, де спроба здійснення прямого народоправства спостерігається головним чином у масштабах малих державних утворень (наприклад, деякі швейцарські кантони). Дж. Стюарт Мілль з цього приводу зазначав: "У суспільстві, якщо воно за розміром більше маленького міста, всі члени особисто можуть прийняти участь лише у дуже незначній частині громадських справ, ідеальним типом форми управління може бути лише представницька"1.

Перевага парламентського шляху прийняття законів полягає у тому, що вони можуть бути детально обговорені в комісіях і на сесії, що в підсумковому рахунку, як правило забезпечує більш якісний результат. Тому вважається, що представницьке управління дає більше шансів на одержання справедливого, корисного, раціонального законодавства, ніж пряме управління. Таких результатів не можна досягти шляхом референдуму, де вимагається тільки однозначна і коротка відповіль: "згоден" чи "не згоден" щодо цілого законопроекту.

Ось чому ще Монтеск’є зазначав, що народ має робити через своїх представників усе те, що він прагне зробити сам2. Він вбачав велику перевагу представників у тому, що тільки вони здатні детально обговорити і вирішити справи, до чого народ в цілому не підготовлений. Професійність народного представництва, його спроможність прийняти, коли це необхідно, компромісні рішення, які відображають точку зору різних політичних сил, дозволяє запобігти внутрішниім конфліктам.

Загальне уявлення про зміст роботи верховного представницького органу наводить перелік притаманних йому принципів, якими зокрема є:

виборність;

підзвітність перед виборцями;

поєднання роботи на сесіях, в комісіях і в окрузі;

рівноправність депутатів та їх об’єднань;

узгодження думок різних політичних сил і прагнення до консенсусу;

суворе додержання регламенту;

поєднання законодавчої, установчої і контрольної діяльностей;

вирішення питань більшістю голосів;

урахування прав меншості при формуванні структурних підрозділів і обговоренні питань.

Представництво як правовий інститут може бути засновано на різних засадах. Це і системи представництва, що ґрунтуються на визначених законом принципах виборності, спадкоємства або призначення. Можна виділити такі представницькі органи, як виборні, дорадчі, змішану форму представництва у конституційних монархіях, особливе представництво у складних державах.

Слід також розрізняти органи первинного і вторинного представництва. Перші утворюються безпосередньо шляхом народного голосування. Вони і обирають органи вторинного представництва, до яких можна віднести уряд держави, якщо весь його склад задверджує парламент. В Україні органами вторинного представництва є Верховний Суд, Конституційний суд, Вищий арбітражний суд тощо.

В історії відомі центральні і місцеві представницькі органи, органи станового, національного, корпоративного представництва. Окремо слід розкрити питання про колегіальні та одноособові представницькі органи. У системі центральних органів України органами первинного представництва є Верховна Рада і Президент.

Як парламент, так і Президент обираються всенародним голосуванням і у цьому плані вони є представниками народу. Але депутатський корпус, крім того, представляє ( особливо враховуючи діючу мажоритарну систему) ще й регіональні та групові інтереси населення виборчих округів, кожен з яких має в парламенті своє персональне представництво. Інакше кажучи, обраний народом Президент представляє загальнонаціональні інтереси, а Верховна рада поряд із загальнонародними (через весь депутатський корпус) представляє також місцеві, партійні, групові та інші інтереси (через кожного депутата як представника свої виборців).

Тому з точки зору широти представництва приорітет у системі державних органів прийнято надавати парламенту. При цьому не зважають на те, що Президента як окремого індивіда обирає весь народ, а кожного з депутатів - лише виборці окремого виборчого округу. Цілком можливо, що в інших виборчих округах багато хто з депутатів не одержали б відповідного мандата.

Важливим є положення про те, що всенародне представництво має відображати стан і характер розвитку суспільства. Воно повинно бути не зібранням суперечливих думок, яким є суспільство, а центром, в якому сконцентровані головні політичні напрями, що підтримуються народом, а тому мають значення і для держави. Щодо окремих депутатів, то кожен з них є представником усіх виборців, а не більшості яка його обрала. Його юридичним обов’язком, як в умовах загального, так і імперативного мандата, є захищати загальні інтереси своїх виборців, включаючи інтереси тієї меншості, яка голосувала проти нього, тобто захищати інтереси всього народу.

Розглядаючи проблеми, пов’язані з народовладдям, необхідно торкнутися і питання про співвідношення теорії народовладдя і теорії "поділу влад". Тим більше, що це питання після прийняття в 1996 році Конституції України, стало надзвичайно актуальним для нашої політичної практики.

У всіх цивілізованих країнах орган загальнонародного представництва є законодавчою гілкою у системі поділу влад. Саме через закони він повинен здійснювати народовладдя. Водночас поділ влад ґрунтується на рівновазі усіх гілок влади, що її представляють, на їх взаємоутримуванні. Виходячи з цього, слід вважати, що у межах своєї компетенції народовладдя чинить не тільки законодавча, а й виконавча, і судова влада. Тому замість принципу повновладдя верховного представницького органу, що проголошувався протягом тривалого часу, але був не більш ніж гасло, зараз у теорії і практиці керуються тим, що сфера дії законодавчої влади обмежена, вона не приймає рішень щодо питань, які входять до компетенції виконавчої або судової влади, або вирішуються шляхом референдуму.

І все ж таки абсолютної рівноваги влад у суспільному житті практично не існує. Законодавча влада, безумовно, зай­має провідне місце у системі поділу влад, і це пояснюється тим, що саме закони є основою функціонування інших гілок влади, саме на реалізацію останніх спрямована їх діяльність. Крім того, загальнонародне представництво характеризується багатофункціональністю, тобто воно здійснює як законодавчі так і інші важливі державні функції. Про це ще зазначав Дж. Локк, який виходив із взаємодії влад у державі, але визнавав їх взаємопідпорядкованість і вважав, що законодавча влада у разі необхідності повинна бути верховною, а всі інші влади в особі якихось членів суспільства виходять з неї і підлеглі їй1.

Виходячи з наведеного, стосовно парламенту більш правильно було б мовити про владу прямого загальнонародного представництва, головною функцією якого є видання законів, що визначають характер діяльності і компетенцію державних органів, належних до інших гілок влади.

Ідея народовладдя - одна із загальнолюдських цінностей. Вона є вихідною точкою до розуміня того, що є демократія. Відповідно до неї у суспільстві й державі в уявленні людей проходить межа між демократією і реакцією. Ідейною основою народовладдя є концепція сувернітету, тобто верховенства влади народу, яка здійснюється в його інтересах. Саме ідея народного сувернітету відіграла стимулюючу роль у розвитку суспільства, формуванні демократичних цінностей політичного життя у різних країнах.

Найбільш повно ідея народного сувернітету була обґрунтована в працях Ж.-Ж. Руссо, Е.Сійєса, Т.Пейна, у Росіі - О.Радіщева та ін. прогресивних мислителів. Ці ідеі знайшли свій відгук і в Украіні, зокрема різні форми іі відстоювали С. Подольський, М. Драгоманов, М. Павлик, І. Франко, М. Грушевський.

Принцип народовладдя як органічна основа демократичного ладу проходить через усю історію політичної думки, сприяючи формуванню ідей гуманізму і прогресу. Народовладдя - це одна з найголовніших форм виразу соборності у суспільстві, а інтенсивність, дієвість цієї соборності прямо залежить від того, яким є народовладдя, його реальність.

Основними рисами, притаманними народовладдю саме у цьому конкретному розумінні, слід вважати: рівне виконання усіма громадянами тих громадянських обов’язків, які пов’язані для них з самим фактом громадянства і які дійсно необхідні, виходячи з потреб життя у суспільстві і державі; рівність громадян перед законом; діючі в державі закони не упереджені на користь або проти будь-яких громадян чи суспільних груп, класів; у державі діє справедливий суд; рівний розподіл між усіма громадянами благ, які пов’язані з їх життям у відповідній державі.

Загальною базою організації дійсного народовладдя є громадянське суспільство. Саме у такому суспільсиві народовладдя, головним елементом якого є загальна воля усіх вільних особистостей - членів суспільства, одержує найповніший вираз.

Легітимація держави та усіх напрямів її діяльності є основою суспільної єдності, запорукою успішного функціонування політичної системи країни. Легітимізація влади у цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Як результат їх проведення є створення загальнонародного і разом з тим загальнодержавного представницького органу влади.

Отже, легітимізація державної влади повина відбуватися шляхом її делегування від одного суб’єкта - народу, іншому суб’єкту - державі, до якої переходить влада народу.

Представництво як правовий інститут може бути засновано на різних засадах. Це і системи представництва, що ґрунтуються на визначених законом принципах виборності, спадкоємства або призначення. Можна виділити такі представницькі органи, як виборні, дорадчі, змішану форму представництва у конституційних монархіях, особливе представництво у складних державах. Слід також розрізняти органи первинного і вторинного представництва. Перші утворюються безпосередньо шляхом народного голосування. Вони і обирають органи вторинного представництва, до яких можна віднести уряд держави, якщо весь його склад задверджує парламент. В Україні органами вторинного представництва є Верховний Суд, Конституційний суд, Вищий арбітражний суд тощо.

У системі центральних органів України органами первинного представництва є Верховна Рада і Президент.

Народовладдя, як основа представницької демократії, є на думку автора, найбільш ефективною парадигмою, під прапором якої буде розвиватись і удосконалюватися сучасна демократія.

Алексеев С.С. Теория права. - 2-е изд., перераб. и доб. - М.: БЕК, 1995.

Андрусяк Т. Теорія держави і права. Львів: Фонд "Право для України", 1997.

Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. - К., 1993.

Гегель Г. Философия права. - М., 1990.

Ильин И.А. Путь к очевидности. - М., 1993.

Кистяковский Б. В защиту права. - М., 1990.

Котюк В.О. Теорія права. Курс лекцій. Навчальний посібник для юридичних факультетів вузів. - К.: Вентурі, 1996.

Локк Дж. О государственном правлении. Избранные философские произведения. - М., 1960. - Т. 2.

Политологический энциклопедический словарь. - М., 1993.

Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави. - К., 1994.

Сурилов А.В. Теория государства и права. Учебное пособие. - К. Одесса: В. шк., 1989

Теорія держави і права. - К.: Юрінком, 1998.

Українська державність: перспективи розвитку народовладдя //Дзвін. - 1995. - № 10. - С. 84-89.

Четвертин В.А. Демократическое конституционное государство. Введение в теорию. - М., 1993.

Швейцер А. Благоговение перед жизнью. - М., 1992.

1 Ильин И.А. Путь к очевидности. - М., 1993. - С. 262-263.

1 Теорія держави і права. - К.: Юрінком, 1998. - С. 48.

2 Гегель Г. Философия права. - М., 1990. - С. 233.

1 Цит. за: Теорія держави і права. - К.: Юрінком, 1998. - С. 49.

1 Швейцер А. Благоговение перед жизнью. - М., 1992. - С. 228.

1 Теорія держави і права. - К.: Юрінком, 1998. - С. 51.

1 Теорія держави і права. - К.: Юрінком, 1998. - С. 52.

2 Кистяковский Б. В защиту права. - М., 1990. - С. 147.

1 Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. - К., 1993. - С. 11.

2 Четвертин В.А. Демократическое конституционное государство. Введение в теорию. - М., 1993. - С. 77-78.

3 Политологический энциклопедический словарь. - М., 1993. - С. 153.

1 Теорія держави і права. - К.: Юрінком, 1998. - С. 53.

1 Цит.за: Теорія держави і права. - К.: Юрінком, 1998. - С. 54.

2 Див.: Монтескье Ш. Дух законов. - М., 1968.

1 Локк Дж. О государственном правлении. Избранные философские произведения. - М., 1960. - Т. 2. - С.243-244.