Ринок праці з неповною конкуренцією

ПЛАН 1. Граничні й середні витрати 1.2. Рішення про придбання фірмою факторів виробництва 3. Монопольна влада на ринках факторів виробництва 4. Двустороння монополія на ринку праці 5. Спад профспілкового руху 1. ГРАНИЧНІ Й СЕРЕДНІ ВИТРАТИ Коли фірма здобуває виробничий фактор на конкурентному ринку, криві граничних і середніх витрат збігаються. Але коли фірма є монопсонистом, криві граничних

і середніх витрат неоднакові, як показує мал. 1. Крива пропозиції фактора виробництва для монопсониста збігається з кривої ринкової пропозиції. (Вона показує, яку кількість фактора виробництва його постачальники готові продати по мірі того, як ціна на фактор підвищується.) Мал. 1. Зміна граничних і середніх витрат виробництва Тому що монопсонист платить однакову ціну за кожну одиницю продукції, крива пропозиції

є його крива середніх витрат. Крива середніх витрат має нахил нагору, тому що монопсонист повинен сплатити більш високу ціну, якщо він хоче купити більшу кількість фактора. Ми знаємо, що крива граничних витрат лежить вище кривої середніх витрат, тому що, коли фірма піднімає ціну на фактори виробництва, щоб придбати більше одиниць фактора, вона повинна сплатити більш високу ціну за всі одиниці, а не тільки за останню одиницю, що здобувається.

1.2. РІШЕННЯ ПРО ПРИДБАННЯ ФІРМОЮ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА Яка кількість фактора варто закуповувати фірмі? Їй варто збільшувати обсяг закупівель до крапки, де граничні витрати дорівнюють граничному доходу продукту. У цьому випадку прибуток від останньої придбаної одиниці (МRР) у точності дорівнює витратам на її придбання (МЕ). Мал. 1 ілюструє це положення для ринку праці.

Відзначимо, що монопсонист наймає L* одиниць праці. У цій крапці МЕ = МRРL. Ставка зарплати w*, виплачуваної робітникам, дається крапкою на кривій середніх витрат чи кривій пропозиції, зв'язаної з L* одиниць праці. Покупець, що володіє монопсоничною владою, максимізує чисту вигоду (корисність мінус витрати), купуючи аж до крапки, де гранична вартість (МV) дорівнює граничним витратам:

МV= МЕ. Для фірми, що купує фактор виробництва, МV являє собою просто граничний доход продукту від фактора МRР. Тому ми одержуємо: МRР = МЕ. Це умова аналогічна максимізуючому прибуток рішенню про випуск продукції, коли граничний доход дорівнює граничним витратам. Але при покупці фактора виробництва граничний доход розраховується на основі додаткового випуску продукції, що виходить від використання додаткової одиниці використовуваного фактора.

Відзначимо, що, як випливає з мал. 1, монопсонист наймає менше робочої сили, чим чи фірма група фірм, що не володіє монопсонической владою. На конкурентному ринку праці буде найняті Lс робітників, тому що на цьому рівні попит на працю (дається кривої граничного доходу продукту) дорівнює пропозиції праці (дається кривої середніх витрат). Відзначимо також, що фірма з монопсонической владою буде платити своїм робітником зарплату w*, що менше

зарплати wc, що виплачували б на конкурентному ринку. Джерела монопсонической влади можуть бути раз-особистими. Одним із них може бути особлива природа ділової активності фірми. Якщо фірма купує якийсь вид ресурсу, що не купують інші фірми, вона, імовірніше всього, є монопсонистом на ринку даного фактора виробництва.

Ще одним джерелом монопсонической влади на ринку робочої сили є розміщення фірми, що виявляє ділову активність, усередині регіону вона може виявитися єдиним великим наймачем. Крім того, джерелом монопсонической влади може стати угода між наймачами шляхом утворення картелю для обмеження споживання фактора виробництва й одержання можливості самим купувати фактор за ціною нижче конкурентної. Прикладом подібного положення служить ринок гравців основної бейсбольної

ліги. Кілька фірм у нашій економіці є чистими монопсонистами. Але фірми (чи окремі обличчя) часто володіють деякої монопсонической владою як тому, що вони купують товар у великому обсязі, так і тому, що вони мають визначені переваги перед іншими потенційними покупцями товару. Уряд також є монопсонистом, коли він наймає на військову службу солдатів коли купує ракети, літаки й інше військове устаткування й техніку для збройних сил.

Гірничо-видобувна чи фірма яка-небудь інша компанія, що є єдиним великим наймачем в окрузі, також володіє монопсонична влада на місцевому ринку праці. Однак навіть у цих випадках монопсоническая влада може бути обмежена, тому що уряд до відомого ступеня конкурує з іншими фірмами, що пропонують аналогічні робочі місця, а гірничо-видобувна фірма конкурує у визначеній мері з компаніями з найближчих округів.

Приклад МОНОПСОНИЧНА ВЛАДА НА РИНКУ БЕЙСБОЛЬНИХ ГРАВЦІВ У США на бейсбольну лігу не поширена дія антитрестовського законодавства, що з'явилося рішенням Верховного суду, прийнятим одночасно з постановою Конгресу про нерозповсюдження дії антитрестовського законодавства на ринок робочої сили. Дане виключення з антитрестовського законодавства дозволило власникам бейсбольних команд (до 1975 р.) діяти як монопсонической картель.

Подібно всім картелям, цей картель залежав від угоди між власниками. Угода була зв'язана з щорічним запрошенням гравців, а пункт про запасних гравців прив'язував кожного гравця до однієї команди на все життя, крім у такий спосіб конкуренцію між командами за гравців. Відповідно до цього пункту, як тільки гравець був включений у команду, він не міг виступати за іншу команду, поки права на нього не продані цій команді.

У підсумку власники бейсбольних команд володіли монопсоничною владою при веденні переговорів про нові контракти зі своїми гравцями; єдина альтернатива підписання контракту — чи кинути гру, чи грати за межами США. Протягом 60-х - початку 70-х років зарплата гравців у бейсбол була значно нижче ринкової вартості їхніх граничних продуктів (визначених частково підвищеною увагою до їх, індивідуальної майстерності) . Наприклад, гравці, що одержали в 1969 р. зарплату близько 42 000

дол могли б одержувати 300 000 дол будь ринок гравців ідеально конкурентен. На щастя для гравців і до засмучення власників команд, у 1972 р. слідом за судовим процесом у справі одного з гравців (Курта Флуда з команди “Кардинали із Сент-Луїса”) і арбітражним рішенням по робочій силі і її власниках відбувся страйк. Після цього в 1975 р. сторони прийшли до угоди, по якому гравці ставали

вільними, відігравши за команду п'ять років. Пункт про запасних гравців діяв, а жорстко монопсоничний ринок робочої сили став значно ближче до умов конкуренції. Наслідку цієї угоди з'явилися дуже цікавим експериментом для економіки ринку робочої сили. Між 1975 і 1980 р. ринок бейсбольних гравців “відрегулювався” на нову рівновагу. Якщо до 1975 р. витрати на контракти з гравцями складали 25 % усіх витрат команд, то до 1980 р. загальний

фонд зарплати гравців виріс на 40 %. Крім того, середня зарплата гравців подвоїлася в реальному вираженні. До 1987 р. бейсбольний гравець заробляв у середньому 410 732 дол неймовірний стрибок у порівнянні з монопсоничною зарплатою кінця 60-х років. (У 1969 р наприклад, середня зарплата бейсболіста складала 42 000 дол. З виправленням на інфляцію це приблизно дорівнює 130 000 дол. у 1987 р.) 1.3. МОНОПОЛЬНА ВЛАДА НА РИНКАХ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА У той час як покупці факторів виробництва володіють

монопсоничною владою, продавці цих факторів можуть мати монопольну владу. У крайньому випадку продавець фактора може бути монополістом, коли, наприклад, фірма має патент на виробництво унікальної інтегральної схеми комп'ютера. На ринках факторів виробництва є небагато монополістів у чистому виді, але в багатьох галузях промисловості фірми володіють деякою монопольною владою в збуті продукції, що

інші фірми використовують як фактори виробництва. Оскільки найбільш розповсюджений приклад монопольної влади на ринку факторів виробництва зв'язаний із профспілками, ми зосередимо на цьому особливу увагу. У наступних підрозділах ми постараємося показати, як профспілка, що є монополістом при збуті робочої сили, може підвищити добробут своїх членів і одночасно істотно вплинути на робітників, не охоплених союзом.

Мал. 2 показує криву попиту на робочу силу на ринку без монопсонической влади - крива зводить в”єдино граничні прибутковості продуктів фірм, що конкурують за придбання робочої сили. Крива пропозиції робочої сили показує, як члени профсоюза пропонували б свою працю, якби в союзі не було монопольної влади. Тоді ринок робочої сили був би конкурентним і було б найняте L* робітників за зарплату w* (точка

А). Мал.2. Графік монопольної пропозиції робочої сили. Однак через монопольну владу профспілка може вибрати будь-як тарифну ставку і відповідне кількість праці (точно так само, як продавець - монополіст продукції, що випускається, вибирає ціну і відповідний обсяг виробництва). Якби профспілка захотіла максимізувати кількість найманих робітників, вона вибрав би конкурентне рішення в крапці

А. Припустимо, що союз вирішив домогтися більш високої, чим конкурентна, ставки зарплати . Тоді він обмежить своє членство до L1 робітників. У підсумку фірма буде платити по тарифній ставці w1. У тих, хто працює, добробут буде більш високим, а в тих, хто не працює, — немає. Чи має зміст обмежувати членство в профспілці? Так, якщо союз хоче максимізувати вмененную прибуток,

що одержують його робітники. Обмежуючи членство, профспілку діє так само, як фірма, що обмежує випуск продукції, щоб максимізувати прибуток. Прибуток фірми являє собою одержуваний доход за винятком тимчасових витрат. Прибуток для профспілки являє собою зарплату, одержуваний його членами понад їх тимчасових витрати. Щоб максимізувати прибуток, профспілка повинна вибрати кількість найманих робітників таким чином, щоб граничний доход союзу (додаткова зарплата) дорівнював додатковим витратам по залученню

його членів до роботи. На мал. 2 це зв'язано з вибором кількості робочої сили, при якому крива граничного доходу МR перетинає криву пропозиції (тому що крива пропозиції являє собою тимчасові витрати найнятих робітників). Ми вибрали сполучення зарплати w1 і наймання L1, пам’ятая про це. Заштрихована площа нижчі кривої попиту на робочу силу, вище кривої пропозиції робочої сили і ліворуч від L1 являє собою тимчасовий прибуток, що одержують робітники.

Політика максимізації прибутку може принести зиск не входячим у союзі робітникам, якщо вони знайдуть робочі місця, не охоплені союзом. Однак якщо таких робочих місць ні, максимізація прибутку може створити занадто різке розходження між “переможцями” і “програвшими”. Альтернативною метою є максимізація сукупних зарплат, одержуваних усіма робітниками Щоб домогтися цього, на мал. 2 кількість найманих робітників зростає з

L1 доти, поки граничний доход союзу не стане рівним нулю. Тому що подальший найм знижує загальну зарплату, сукупні зарплати максимізуються, коли зарплата дорівнює w2, а кількість робітників — L2. Тому що ці чи робітники переміщаються в сектор, не охоплюваний союзом, чи споконвічно воліють не вступати в союз, важливо зрозуміти, що відбувається в неспілковому секторі економіки, Припустимо, що на ринку визначеного виду кваліфікованої праці загальне число союзних

і неспілкових робітників постійно. На мал.3 крива ринкової пропозиції праці в обох секторах позначена SL Попит на робочу силу в союзному секторі зображено кривою Du, а попит у неспілковому секторі - кривою DNU. Загальний ринковий попит є почленной сумою попитів в двох секторах і позначений DL. Припустимо, профспілка воліє підвищити зарплату своїх робітників вище конкурентної зарплати w* до

wu. При такій ставці кількість робітників, зайнятих у спілках, знижається на LU. Як тільки ці робітники знаходять роботу в неспілковому секторі, ставка зарплати в ньому знижується, поки ринок робочої сили не приходить у рівновагу. Нова ставка зарплати в неспілковому секторі wNU вибирається так, щоб додаткове число робочіх, прийнятих на роботу в цьому секторі, LNU дорівнювало кількості робітників, що залишили союзний сектор.

Мал.3 Графічне визначення зарплати в охопленому і не охопленому профспілкою секторах Мал. 3 показує зворотний бік стратегії профспілки, спрямованої на підвищення зарплати членам союзу, — зарплата неспілкових робітників знижується. Описані нами зворотні ефекти політики в області зарплати, проведеної монополістами-профспілками, випливають у кінцевому рахунку з нашого припущення, що ринок праці є монополістичним. Профспілка допомагає своїм членам за рахунок неспілкової частини робітників.

1.4. ДВУСТОРОННЯ МОНОПОЛІЯ НА РИНКУ ПРАЦІ Описані нами зворотні ефекти політики в області зарплати, проведеної монополістами-профспілками, випливають у кінцевому рахунку з нашого припущення, що ринок праці є монополістичним. На ринку праці двостороння монополія може виникнути, коли представники профспілки і компанії, що наймає робітників визначеної кваліфікації, зустрічаються для переговорів про зарплату. Мал.4 показує типову двосторонню модель торгів. Крива

SL являє собою пропозицію кваліфікованої праці, а крива попиту фірми на робочу силу представлена кривої граничного доходу продукту DL. Продавець робочої сили зіштовхується з кривої спроса DL, що дає опис рішень фірми по найманню в залежності від зміни тарифної ставки. Профспілка вибирає точку на кривій спроса, максимізує зарплату своїх членів. Так сплачуваємая зарплата знижується в міру росту зайнятості, крива граничних доходів

МR характеризує додаткову зарплату, що союз забезпечує своїм членам у міру росту. Мал. 4. Графічне зображення двосторонньої монополії Якщо б профспілка не мала монопольної влади, компанія-монополіст прийняла б рішення у відповідності зі своєю кривою граничних витрат МЕ: найняла 20 робітників із тарифною ставкою 10 дол. у годину. При найманні 20 робочих граничний дохід продукта праці дорівнює

граничним витратам фірми. Крива пропозиції SL розкриває союзу мінімальну плату, необхідну для стимулювання робітників, щоб вони продовжили свою працю на фірмі. Припустимо, союз хоче максимізувати вмененную прибуток своїх членів. Щоб зробити це, союз розглядає криву як граничні витрати на робочу силу. максимізувати прибуток, профспілка вибирає зарплату в 19 дол тому що 19 дол. — це зарплата, що вирівнює граничний доход (граничний ріст

у зарплаті) із граничними витратами (збільшенням мінімальної зарплати, необхідної для наймання робочої сили). При тарифній ставці в 19 дол. фірма найме 25 робітників. Фірма, готова платити зарплату 10 дол. і найняти, 20 робітників, але союз вимагає зарплати в 19 дол. і хоче, щоб фірма найняла 25 робітників. Що відбувається в цьому випадку? Результат залежить від стратегічних задач двох сторін.

Якщо профспілка може зробити серйозну заяву з погрозою страйку, він може забезпечити зарплату ближче до 19, а не до 10 дол. Якщо фірми можуть обоснованно пригрозити взяти на роботу не членів союзу, вони можуть забезпечити ставку ближче до 10 дол. Якщо погрози обох сторін обосновані, підсумкова угода може оказатися ближче до конкурентного результату (зарплаті wс) близько 15 дол. на мал. 1. 1.5. СПАД ПРОФСПІЛКОВОГО РУХУ Протягом декількох десятиліть для профспілкового руху неодноразово

наставали важкі періоди, зв'язані як із зниженням чисельності, так і з кризою політики у відношенні переговорів по зарплаті. Зниження монопольної влади профспілки може привести до різної реакції з боку профспілкових діячів, що ведуть переговори з підприємцями, а також мати різний вплив на ставку зарплати й рівень зайнятості серед членів профспілки. У 70-і роки криза монопольної влади профспілок особливо гостро відчувався в

ході переговорів про підвищення зарплати: рівень наймання майже не мінявся, але різниця між зарплатою членів профспілки і не членів скоротилася до мінімуму. Ми могли б очікувати, що дещо подібне відбудеться й у 80-і роки через широко розрекламоване “заморожування” рівня зарплати й поширення дворівневого забезпечення зарплатою, при якому новим членам профспілки платять менше, ніж їхній більш досвідченим колегам. Дивно, але процес переговорів між профспілками й керівництвом

фірм змінився. З 1979 по 1984 р. рівень зайнятості серед членів профспілки знизився з 27,8 до 19 %, однак різниця в зарплаті в членів і не членів профспілки залишилася не тільки відносно стабільною, але навіть зросла в ряді галузей промисловості. Наприклад, якщо зарплата членів профспілки в гірничо-видобувній, лісовій і рибоконсервній промисловості була в 1979 р. на 25 % вище, ніж зарплата не членів профспілки, то в 1984 р. цей показник склав 24 %. У той же час зарплата членів профспілки в обробляючих галузях

промисловості була в 1979 р. лише на 14 % вище, ніж зарплата не членів профспілки, а до 1984 р. ця різниця збільшилася до 16 %. Одне з пояснень такого процесу полягає в стратегії профспілки — його намірі максимізувати скоріше окрему тарифну ставку, чим загальну зарплату, виплачуваний усім членам профспілки. Однак попит на не охоплену союзом найману робочу силу став, вочевидь, значно еластичне в період, коли фірми вважали більш вигідну заміну у виробничому процесі капіталу кваліфікованою робочою силою.

Зштовхнувши з еластичним попитом на свої послуги, профспілкам приходиться підтримувати стабільний рівень. зарплати і погоджуватися на істотне зниження рівня зайнятості серед своїх членів. Звичайно, ж, заміна робітників — членів профспілки робітниками, не охопленими профспілкою, може викликати подальшу втрату профспілками влади при висновку трудових угод. Залишається тільки припускати, як це вплине на різницю в зарплаті членів профспілки й обличчя, що не

складаються в союзі. Коли покупець фактора виробництва володіє монопсоничною владою, крива граничних витрат лежить вище кривої середніх витрат. Це означає, що монопсонист повинен заплатити більш високу ціну, щоб залучити більша кількість фактора виробництва. Профспілки являють собою важливий приклад того випадку, коли продавці фактора виробництва володіють монопольною владою. Якщо продавець фактора — монополіст, він вибирає крапку на кривої граничного доходу

продукту, що щонайкраще реалізує його мету. Для профспілок максимізація зайнятості, сукупний умененной прибутку і сукупної зарплати являє собою три ймовірні цілі. Коли монополіст-профспілка веде переговори з монопсонистом-наймачем, ставка зарплати залежить від природи процесу переговорів. Немає основ, однак, думати, що дві сили будуть взаємодіяти таким чином, що буде досягнутий конкурентний випуск продукції. ЛІТЕРАТУРА:

1. Горілий А.Г. Економіка ринків праці. Тернопіль, 1998. 2. Р. Піндайк, Д.Рубінфелд Мікроекономіка. К.: Основи, 1996. 3. Петюх В.Н. Рыночная экономика. К.: Урожай, 1995. 4. Киреев А. Международная экономика ч.1. М.: Международные отношения, 1999. Р. Пиндайк, Д. Рубинфельд

Экономикс. М.: Дело,