Геоекономічне позиціювання і Україна: національні інтереси в контексті сучасного класифікаційного аналізу

Геоекономічне позиціювання і Україна: національні інтереси в контексті сучасного класифікаційного аналізу” Проблема геоекономічного вибору, оптимального розв'язання ділеми “Схід-Захід” зумовлює потребу чіткого з'ясування характеру та цілей інтеграційних процесів, причому природу останніх визначають саме основні діючі особи, макросуб'єкти

глобального соціально-економічного життя, які, з точки зору природних національних інтересів певної країни виступають вже в якості об'єктів інтеграційних зусиль. Типовою тенденцією розвитку міжнародних економічних відносин на початку ХХІ століття є інтернаціоналізація, важливими виявами якої є як глобалізація, так і регіоналізм. «Від пошуку можливостей співробітництва – до взаємної адаптації;

від взаємовигідних контактів – до інтеграції зусиль; від обміну – до взаємопроникнення – від взаємопроникнення до формування єдиного ринкового та навіть соціального простору» – ось принципи, що містяться в основі його конкретних рис. В цьому контексті проблематика національного геоекономічного позиціювання має особливе значення для країн, що перебувають на етапі ринкової трансформації. Сказане не означає надто помітної “свободи вибору” для таких держав, як

Україна, – стихійні глобальні конкурентні процеси, рамки яких значною мірою визначаються інтересами провідних “гравців” (країн та угруповань), самі спрямовують національні човники переважної кількості учасників міжнародних економічних відносин до “належних їм ніш”. Отже не йдеться про те, що можна вирішальним чином “помилитися”, міркуючи лише в термінах геополітики, й таким чином обрати для себе “не той” шлях розвитку.

Але “помилковість”, втрата історичного шансу дійсно можуть мати місце, щоправда через інші причини – непроведення активної державної політики підтримки національного товаровиробника, відсутність дієвої стратегії в сферах інновацій, новітніх технологій, регіонального розвитку продуктивних сил та соціально-економічних систем. Саме в цьому контексті недостатньо чітке розуміння швидкоплинних тенденцій дійсно може відіграти фатальну роль. Тим більше, що дія кардинально значущих факторів, які визначають

розстановку сил у сучасному світі, інколи, в хронологічному вимірі, може трактуватися не тільки як довгострокова, але й середньотривала (в окремих випадках можна казати й про короткотермінові, вибухоподібні зміни структуровизначального плану). Отже, чітке, оперативне, але водночас і неухильне врахування своєрідних “викликів часу” в геоекономічній політиці держави є однією з домінант макроекономічної та міжнародної політики.

Відтак спроби теоретичного моделювання суперечливих та неоднозначних реальних подій та тенденцій набувають очевидної актуальності. Останнім часом такі спроби окреслити нову полярність цивілізаційного розвитку здійснювалися неодноразово. Причому їм надавалося “хронологічно-безпосереднього” змісту, що пов'язаний із констатацією: • поточного стратегічного співвідношення сил, • історико-культурологічної належності, • регіонально-географічної належності.

В першому відношенні (констатація стратегічного співвідношення сил) йшлося переважно про кількісний вимір означеної полярності, розподіл силового впливу та багатства. Так, констатувалася руйнація моделі біполярного світу (дезактуалізація конфлікту “Схід-Захід”), згадувалася традиційна “капіталістична тріада” – США, Західна Європа та Японія – але з урахуванням більш щільних зв'язків

її структурних елементів із супутниковими країнами, спільниками по інтеграційних проектах. Враховуючи поглиблення диспропорцій в розподілі світового багатства на користь найбагатших та майже на загибель найбідніших країн, згадувалися й протиріччя між “багатою Північчю” та “бідним Півднем”. Але головною вадою подібної методології, яка не має принципових заперечень, є її виключно постфактна та механістична природа.

В другому (історико-культурологічному) відношенні здійснювалися спроби узагальнення тенденцій розвитку та його домінантних факторів (етно-історичних, історико-релігійних). Застосовувалися методи формального протиставлення згідно релігійного критерія (іудео-християнського, ісламського, індуїстсько-буддистського “світів”), комплексних характеристик релігійно-географічної належності, яка, як це презюмувалося, відображала спільність “історичної долі” народів.

Втім, розв'язання задачі історико-культурологічної класифікації цивілізаційних підсистем взагалі не має органічно цілісного інструментарію. Причому виділення співставних за базовими рисами (хоча б, наприклад, за розмірами) етно-культурних елементів геополітики інколи, в структурному відношенні, є “притягнутим”, але неадекватним (так, наприклад, констатація афроісламської єдності вочевидь має, знов-таки, надто механістичний характер).

Відтак робота над даною проблематикою, хоча і становить безумовний науковий інтерес, потребує відомої коректності, а також комплексності підходів. В третьому (регіонально-географічному) відношенні логіка класифікації значною мірою тяжіє до оцінки стану та перспектив тенденцій регіоналізації. Дійсно, можна казати про своєрідне змагання за контроль над найбільшими територіями а ще більше – ринками, тобто покупцями з урахуванням

їхньої сукупної купівельної спроможності (зона вільної торгівлі для обох Америк, процес створення якої триває, а також розширюваний Євросоюз – ось приклади регіональної інтеграції, що тяжіє до природних географічних кордонів. Ось, як розподілено населення світу на зламі тисячоліть між окремими континентами: 57% – Азія; 21% – Європа; 14% – обидві Америки; 8% –

Африка. Безумовно, буквально не йдеться про “змагання континентів”, або навіть пряму конкуренцію між ними (так питання і не ставиться хоча б тому, що ринок США більший за весь африканський – місячні продажі у цій країні становлять гігантську суму в 260 – 280 млрд. доларів), але про загальний глобально-конкурентний потенціал (можливо ще не реалізований) дані цифри свідчать достатньо красномовно. Зокрема, можна помітити, що потенціал регіоналізації країн

Азії є дуже великим, навіть попри те, що за темпами цей процес значно поступається європейському та навіть трансамериканському. Взагалі, на наш погляд, не можна виділити певні чітко окреслені групи країн, хіба що можна казати про загострення проблеми покраїнового розшарування рівнів доходів – значно більш разючого зубожіння населення в найбідніших країнах на тлі культу споживацтва в ряді країн Північної Америки та Західної Європи. Тобто, відносно того або

іншого критерія, може віднайти застосування будь-який підхід, але слід дотримуватися органічної цілісності підходу, коректності застосування того або іншого критерія. Аналіз спільних та відмінних рис економічного розвитку держав, що належать до різних географічних регіонів та мають різні здобутки в результаті їхньої участі в глобальній конкуренції, надає можливість виділити такі класифікаційні критерії, згідно яких можна виділити групи країн: • принцип градації економічних

досягнень та геоконкурентних переваг, • принцип “природної” регіональної належності, а також • принцип культурно-цивілізаційної належності. Причому акцентовану увагу, на наш погляд, варто приділити саме першому варіанту класифікації, оскільки саме він висвітлює найбільш нагальні виклики для України (другий варіант є відносно механічним, в той час як третій дещо виходить за межі дії власне економічного інструментарія дослідження та має стосовно нього екзогенну природу).

Адже другий класифікаційний підхід більш тяжіє до описовості, тоді як третій, задля свого висвітлення, потребує окремої уваги та застосування не властивого для даної статті інструментарія. Отже, згідно критерія градації економічних досягнень та геоконкурентних переваг, можна запропонувати наступну геополітичну класифікацію. 1. Індустріально розвинуті країни; 2. Нові індустріальні країни;

3. Група динамічних, але все ще відносно бідних “важковаговиків” – передусім Китай та Індія; 4. Трансформаційні країни; 5. Ресурсозабезпечені країни, що розвиваються; 6. Світ аутсайдерів. Особливістю розміщення окремих країн у цій схемі є те, що практично усі вони настільки “органічно” належать до тієї або іншої групи, що перехід до іншої категорії країн для них

є неможливим за вийнятком таких ситуацій, коли успішний розвиток дозволяє тій або іншій з них вийти на якісно більш високий щабель або у невластиву цивілізаційну якість, в інший культурно-історичний простір. Так, група індустріально розвинутих країн виступає своєрідним замкненим клубом – адже стати його членом та, фактично, забезпечити для себе значний стрибок в рівні добробуту до рівня так званого “золотого мільярда” означає дещо змінити глобальну систему перерозподілу виробленого

в світі сукупного продукта, валютно-фінансових, капітальних ресурсів, інакше кажучи – обмеженого економічного об'єкта споживання. Природне прагнення найбільш успішних країн до замкненості, до виключного володіння ключовими стратегічними ресурсами (в сучасному світі це передусім високі технології та інформація), хоча і виступає своєрідним правилом при проведенні геополітики, припускає й вийнятки, які

диктуються геополітичними міркуваннями. Так, саме означений вийняток, який окреслює межі дії наведеного “правила”, характеризує важливий історичний момент, що його переживають Польща, Угорщина та інші трансформаційні країни, моделі ринкових реформ в яких виявилися найбільш ефективними. Ці країни реально можуть здобути собі місце під надійним “європейським дахом” і, як свого часу Іспанія та Португалія, прискорити свій соціально-економічний поступ, перебуваючи в

статусі підтягуваної до загального рівня провінції ЄС (щоправда, таке “підтягування” зовсім не означає уніфікації прав і позбавлення від “другорядності”). Згідно більшості експертних оцінок та прогнозів, зокрема Bank Austria – провідного банку, який надає фінансові послуги країнам регіону Центральної та Східної Європи, колишні країни Східного блоку, передусім

із західної частини даного субрегіону, в коротко- та навіть середньостроковій перспективі можуть мати вищі темпи економічного зростання, ніж держави Євросоюзу (особливо враховуючи незначний динамізм ЄС на початку нового століття), і це може відіграти роль інтеграційного прискорювача, певного уніфікатора рівнів економічного добробуту. Слід враховувати й швидкі темпи пристосування найбільш успішних перехідних економік до реалій світового

ринку. Втім, по-перше, сприятливі темпи росту властиві тим країнам, яким вже обіцяно місце в Євросоюзі, а по-друге, зростання може виявитися нетривалим, можливості розвитку експортної спеціалізації також обмежені, отже до помітних змін геополітичного пас'янсу воно не приведе. Такі країни, як Китай та Індія, дуже важко віднести до тієї або іншої групи країн, оскільки їх перебування у тому або

іншому формальному статусі змінить характеристики й самої групи, до якої їх теоретично можна віднести. Разом з тим, можна казати про наявність спільних рис у моделі розвитку Китаю, а також Індії одночасно і з новими індустріальними країнами, і з трансформаційними країнами Європи, і також із країнами-аутсайдерами. Разом з тим, є й специфіка, яка диктується розмірами

Китаю й Індії. Китай вже серйозно претендує на роль лідера в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, яку традиційно відігравала Японія. Причому йдеться не тільки про валові параметри такої міждержавної конкуренції: вдовольнившись спочатку статусом технологічно наздоганаючої країни, Китай дедалі більше завойовує й технологічні ніші на ринку регіону та світу.

Щодо України, Росії та ряду інших нових незалежних країн, то їхня належність до очевидно тимчасової класифікаційної групи держав ставить їх перед історичним викликом: вони мають або наслідувати успіху лідерів ринкової трансформації, або деградувати до стану ресурсозабезпечених напівринкових країн (5-а група, причому це актуально для Росії) або до стану аутсайдерів (6-а група, входження до якої поки що реально загрожує

Україні). Щодо останнього, то про реальність зміни українського статусу свідчить те, що вже в 2001 році Світовий Банк разом з Киргизією і Беніном відніс Україну до найбідніших країн світу, причому Україна витіснила зі списку найбідніших країн світу той самий Китай. (Україна ж виявилася в списку найбідніших країн після того, як річний доход на душу населення в країні уперше опустився нижче за відмітку $750.) [ ].

Виходячи зі сказаного, можна здійснити більш грунтовну оцінку можливих рішень щодо ділеми “Схід-Захід” для України. Європейський вектор відкритої економіки України Умовою розв`язання кардинальних проблем внутрішнього розвитку, необхідною складовою зовнішньої стратегії України постало питання про її ставлення до тих або інших міжнародно-економічних об`єднань та коопераційних,

інтеграційних процесів. Виходячи з цього, особливий інтерес становить оцінка окремих географічних векторів зовнішньоекономічної орієнтації України, з яких європейський є особливо важливим. Європейська інтеграція, яка із запровадженням на початку 2002 року євро перейшла у нову, більш високу якість (тільки запровадження нової грошової одиниці має принести

виграш від 40 до 50 млрд. дол. щорічно, не кажучи про зниження інфляції, процентних ставок, податків, зменшення потреб підприємств в обігових коштах, стабілізацію фінансого сектора, зниження валютних ризиків, скороченню накладних витрат з обслуговання операцій, прискорення та здешевлення міжвалютних переказів), є важливим фактором формування відкритої економіки України. Адже європейська інтеграція не тільки виступає фактором прискорення економічного розвитку країн

ЄС, але зумовлює зростання їх значення в міжнародній торгівлі, валютно-фінансових відносинах, перетворює їх на центр тяжіння геополітичних інтересів багатьох країн. Зважаючи на пострадянські умови – неконкурентність технологічно відсталої промисловості, успадковану штучну однобічність зовнішньої орієнтації та транспортної інфраструктури, здатність України налагодити ефективне співробітництво з

ЄС постала в 90-х роках та на початку нового століття індикатором її реального суверенітету. Дійсно, після здобуття Україною державної незалежності поступова інтеграція в загальноєвропейські структури і налагодження багатосторонньої кооперації з ЄС постали її головними геостратегічними пріоритетами. Отримання

Україною повноцінного членства в провідних континентальних економічних та політичних організаціях можна вважати необхідними передумовами найбільш органічної моделі реалізації її інтересів на світовій арені, перетворення на активного учасника життя світового співтовариства. Згідно урядових програм розвитку економіки України, в результаті значної диверсифікації міжнародної торгівлі, близько 65-70% її об'єму до 2010 року буде припадати на країни «далекого зарубіжжя».

І відносини з Євросоюзом в цьому контексті розглядаються як базовий вектор геостратегічної реорієнтації. Слід враховувати й стабільність моделі розвитку країн Європи. Так, за умов загострення фінансової кризи, від якої особливо постраждала Росія, не кажучи, навіть, про держави Азіатсько-Тихоокеанського регіону, відносна стабільність європейських країн може розглядатися як, до певної міри, стабілізуючий фактор через стабільність попиту

на український експорт. Відносини з ЄС та близькими до нього країнами набувають для України дедалі більшого геополітичного значення. Так, своєрідною “компенсацією” за експортні втрати машинобудівників та харчовиків України на ринках СНД постало збільшення експортних постачань продукції металургії до країн Заходу, перш за все Західної Європи. Збільшилися експортні постачання олійного насіння, головними

імпортерами якого з України є Нідерланди, Іспанія. Зросли обсяги експорту органічних хімічних сполук в такі країни, як Фінляндія, Німеччина. Головним споживачем шкіряної сировини українського походження (а її експортні обсяги значно зросли) є Італія. Збільшилися обсяги експортних постачань одягу та предметів одягу до Німеччини та інших країн. Головним торговельним партнером

України в торгівлі міддю та виробами з неї є та ж сама Німеччина. В більш загальному плані, можна констатувати, що взагалі сукупні обсяги торгово-економічної взаємодії України з ЄС останніми роками постійно зростають. Наприклад, в на початку нового століття щорічний товарообіг товарами та послугами між Україною та країнами Європи складає 10-15 млрд. дол.

Пріоритетні інтереси, які пов'язані з перспективами багатобічного розширення коопераційних, інтеграційних контактів з країнами ЄС, для Украни пов'язані з наступним: • країни-члени ЄС уявляють собою надзвичайно великий та потужний ринок, причому прив'язка до нього та скасування взаємних обмежень в процесі торгівлі з ним здатні допомогти вирішити основні проблеми збуту продукції, яка виготовляється в Україні; • присутність в європейському ринковому просторі, а також міждержавне, міжурядове та міжвідомче

співробітництво дозволять Україні приймати активну участь в програмах галузевого, технологічного, науково-технічного, освітньо-гуманітарного розвитку Євросоюзу; • лібералізація та взаємне відкриття економічних режимів є гарантією капіталовкладень, що зумовить притік іноземних інвестицій до країни; • офіційний європейський статус автоматично означав би поширення на Україну всіх вигідних для її економіки особливостей режиму діяльності в торговельно-

інвестиційній сфері, які поширюються і на інших членів Євросоюзу. Особливий інтерес для України становить створення зони вільної торгівлі з Європейським Союзом. Це було передбачено ще Угодою про партнерство та співробітництво від 16 червня 1994 р яка постала наріжним каменем та нормативною основою двостороннього співробітництва України. Але вже на частку ЄС та Туреччину, яка є членом митного

Союзу ЄС та є його асоційованим членом, припадає понад 20% зовнішньоторговельного обороту товарами, послугами та роботами України. Але, хоча ЄС і займає друге після СНД місце в переліку основних торговельних партнерів України, наявні здобутки у співробітництві зі Співтовариством є все ж замалими, особливо якщо замислитися над потенціальними можливостями співробітництва.

Крім лібералізації й взаємного наближення торговельних та інвестиційних режимів України та блоку ЄС предметом особливого інтересу для нашої країни можуть бути числені галузеві напрями співробітництва, особливо ті, які пов’язані з високотехнологічним виробництвом, запровадження передових досягнень науки і техніки. Серед науково-технічних пріоритетів найбільш важливими в сфері співробітництва з

ЄС ми вважаємо наступні: • розвиток мікроелектроніки та робототехніки; • взаємодія в галузі біотехнологій, зокрема генної та клітинної інженерії; • розвиток оптроніки та лазерної техніки; • розробка нових матеріалів та прогресивних технологій обробки матеріалів; • створення та запровадження в практику нових засобів комунікації та зв’язку; • спільні дії, спрямовані на покращення енергозаощадження, перехід на використання нових та поновлюваних джерел енергії. Важливим напрямом співробітництва з

європейськими структурами для України становить кредитно-фінансова взаємодія у банківській сфері. Основним партнером тут виступає Європейській банк реконструкції та розвитку (ЕБРР), рада директорів якого ще в 1997 р. затвердила стратегію дій стосовно України. Метою стратегії постало сприяння розвитку фінансової сфери, зокрема комерційного експортного кредиту, а також кредитування малого та середнього, а також корпоратизованого бізнесу, аграрного виробництва,

взагалі приватизованого сектору економіки, сприяння інвестиціям. Об’єкт особливої уваги ЄБРР – модернізація та будівництво транспортної інфраструктури, допомога Україні в справі якомога більшого самозабезпечення енергоресурсами, впровадження енергозаощаджувальних та екологічних технологій у виробництві, фінансування чорнобильських статей витрат. Втім, у відносинах України з ЄС існує й чимало проблем.

Одна з найбільш болючих та таких, які вимагають діяти, і негайно – антидемпінгові розслідування проти українських товарів. Від них серйозно страждають як окремі вітчизняні виробники так і зовнішньоторговельний і платіжний баланси країни. Причому, з мікроекономічної точки зору, ситуацію, в найгірших випадках, загострює те, що по деяких

видах виробництва на продукцію інколи навіть немає альтернативного експорту (тобто зовнішньому попиту) попиту всередині держави. Важливими передумовами розширення співробітництва між Україною та ЄС, можна вважати: • загальне покращення макроекономічної ситуації в Україні та більш динамічне просування ходою справжніх та радикальних, а не симулятивних економічних реформ, що не тільки створює базу для більш вигідної економічної взаємодії, а

інколи й постає прямою умовою реалізації тих або інших проектів; • розв'язання тих проблем, які були породжені практикою антидемпінгових розслідувань з боку ЄС, зокрема із більш широким та послідовним застосуванням самою ж України існуючих методів контрантидемпінгу (сказане не знімає з порядку денного завдання адміністративного попередження реального демпінгу з боку тих вітчизняних експортерів, які до нього вдаються); • проведення

роботи щодо розв'язання проблем, які виникають у України по лінії ГАТТ/СОТ, що є однією з політичних передумов налагодження відносин з Євросоюзом, які є членами цих світових торговельних структур та активно відстоюють їхні принципи на міжнародній арені; • проведення подальшої організаційної та переговорної роботи щодо розширення номенклатурного та кількісного представництва вітчизняного виробництва на західноєвропейських

ринках в тих випадках, коли ще існують відповідні обмеження; • участь в системі субрегіонального та прикордонного соціально-економічного співробітництва, зокрема на рівні Вишеградської групи та CEFTA, а також в системі єврорегіонів. Важливим напрямом договірної діяльності України є забезпечення режимів вільної торгівлі з державами, які є кандидатами на вступ до ЄС. Так, в 2000 році було проведено кілька раундів переговорів з підготовки

Угоди про вільну торгівлю з Македонією (Угода підписана 18 січня 2001р); велась робота по приведенню Угоди про вільну торгівлю з Литвою до стандартів ЄС. Було також укладено міжурядову торговельну Угоду з Кіпром, Конвенцію про уникнення подвійного оподаткування стосовно податків на доходи і на капітал та Угоду про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів

і вантажів з Швейцарією, міжурядову Угоду про транскордонне співробітництво з Словаччиною. Позитивних прикладів інвестиційного та технологічного співробітництва України з країнами ЄС поки що небагато. Одним з них є залучення капіталів шведської фірми AGA, відомої як другий в світі продуцент кріогенного обладнання, до дніпропетровського заводу “Дніпрокисень” через продаж 25 % акцій цього підприємства.

В результаті цього заходу очікується запровадження новітніх технологій, які будуть відзначатися не тільки продуктивністю, а працюватимуть в енергозаощаджувальному режимі. Було створено і ряд інститутів, що сприяють активізації партнерства. Це – Рада та Комітет Співробітництва, а також парламентський комітет з числа депутатів Верховної Ради України та Європарламенту. Головне економічне міністерство

України – Мінекономіки певний час навіть в своїй назві “виношує” ціль європейської інтеграції держави. В Україні функціонує Міжвідомчий комітет з розвитку відносин з ЄС, а з боку Союзу українськими “справами” займається Генеральний Директорат з відносин з країнами Центральної та Східної

Єсропи та Новими Незалежними Державами. Відкрито постійне представництво України при Союзі в Брюсселі, в той час як в Києві - посольство ЄС та місія Глави делегації Європейської Комісії. Таким чином, коли йдеться про відносини Україна – ЄС, варто враховувати, що насправді йдеться про процес, а не про оцінку дійсно несприятливої сучасної кон`юнктурної ситуації в Україні в застиглому

її варіанті. Крім того, як вважається в Україні, на кожному з послідовних кроків, які мають наближувати її до ЄС, будуть відкриватися додаткові можливості співробітництва - як у вигляді збільшення пільг та скасування кількісних, зменшення тарифних обмежень з боку ЄС, так і у формі залучення західноєвропейських інвестицій, участі нашої держави в спільних технологічних проектах. Отже, хоча очевидним є те, що мета широкої

інтеграції в європейський господарський простір не є реальною на найближчі роки, а обсяги необхідної підготовчої роботи, і перш за все в середині самої України, потребуватимуть надзвичайно великих зусиль, інтенсифікація роботи щодо зближення з євроструктурами є конче потрібною та є дійсно стратегічним геоекономічним напрямом для

України. Правові засади співробітництва України з ЄС Проблема “наближення до Європи” значною мірою полягає у правовій площині. Так, ще в 1995 році Єврокомісія опублікувала так звану “Білу книгу про підготовку асоційованих країн Центральної та Східної Європи до вступу у внутрішній ринок ЄС”. Після цього значно інтенсивнішим став процес узгоджень законодавчих систем зазначеної групи країн

у відповідності до загальноєвропейських стандартів. За оцінками фахівців, реалізація аналогічного завдання щодо узгодження законодавчої бази для України, у відповідності до 150 конвенцій Ради Європи, 60 міжнародних європейських угод, 1,5 тисяч інших актів ЄС та численними прецедентними рішеннями Євросуду, виглядає справою особливо непростою.

Адже належить внести зміни та доповнення не менш як до 4 тисяч національних законодавчих актів. На міжнародному рівні базовим правовим документом, який регулює процес європейської інтеграції України є Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, яка складається з 9 розділів та 100 статей. Угода встановлює як рамки широкого політичного діалогу між сторонами, так

і важливі економічні пріоритети. Важливою метою в цьому відношенні є погоджена перспектива створення між Україною та Європейським Союзом зони вільної торгівлі. Взагалі цей документ можна вважати одним з найважливіших міжнародних документів, які були коли-небудь підписані Україною. Фактично Угода встановила загальні принципи двосторонього співробітництва у сферах торгівлі, руху капіталів,

здійснення взаємних платежів, кооперування в області промисловості та агропромисловому секторі, науково-технічному співробітництву. В Угоді декларується підтримка Євросоюзом ринкового реформування української економіки. На нашу державу було поширено загальну систему преференцій для країн, що розвиваються. Угода визначила порядок застосування режиму найбільшого сприяння, а також національного режиму для

європейських компаній в Україні та вітчизняних у країнах ЄС. Україна отримала квоти на експорт по найбільш захищених від імпорту в ЄС товарних позиціях – текстилю, виробах з сталі та ін. У відносинах між Україною і ЄС, крім базової – Угода про партнерство та співробітництво – діє ряд угод, які регламентають різні аспекти двостороннього

співробітництва. Це, зокрема, наступні акти: Угода між Європейськими Співтовариствами та Україною про торгівлю текстильними виробами (підписана 5.05.93); Угода між Урядом України і Комісією Європейських Співтовариств про заснування представництва Комісії Європейських Співтовариств України та про його привілеї та імунітети (підписана 17.09.93); Угода між Урядом України

і Комісією Європейських Співтовариств про створення Контактної групи по вугіллю та сталі (підписана 08.06.94); Угода між Європейським Співтовариством по вугіллю та сталі та Урядом України про торгівлю сталеливарними виробами (підписана 15.07.97); Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів

України та Європейським Співтовариством з атомної енергії в галузі керованого термоядерного синтезу (підписана 23.07.99); Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським Співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (підписана 23.07.99), а також інші документи, які стосуються сфер науково-технічного співробітництва, мирного використанні ядерної енергії, включаючи торгівлю ядерними матеріалами, та

ін. Україна в системі єврорегіонів Наприкінці ХХ століття спостерігалося зростання значення міжнароднополітичних факторів прикордонного співробітництва. Саме в такому контексті можна розглядати підтримку Євросоюзом, зокрема організаційним та фінансовими засобами, процесів розвитку форм прикордонного співробітництва в центрально-східноєвропейському регіоні. При формуванні перспективної інтеграційної моделі України, для якої, згідно об'єктивної оцінки можливих вигід та переваг, а також

офіційних декларацій, ЄС становить найбільш бажаний вектор, слід враховувати роль та особливості прикордонного співробітництва на континенті. Передусім слід відзначити прийняття “Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між регіональними общинами або властями” 1980 року, Додатковий Протокол до конвенції 1995 та 1998 років, а також програми ІНТЕРРЕГ, які приймалися в рамках ЄС. Приймалися й міжнародні документи на рівні субрегіонів.

Такими були Угода країн Скандинавії щодо визнання компетенції місцевих органів влади в здійсненні та регулюванні прикордонного співробітництва, Конвеціїя Бенілюксу щодо формування правових засад прикордонного співробітництва, визначення прав та ролі місцевих владних інститутів, створення спільних органів сприяння взаємодії на регіональному рівні та інші документи. Згідно другої програми ІНТЕРРЕГ було визначено основні умови та характер надання країнами

Євросоюзу підтримки прикордонним регіонам постсоціалістичних країн континенту, які здійснюють ринкові реформи. Єврорегіони – це міждержавні регіональні асоціації, які включають в себе прикордонні області країн-учасниць та розвиваються у відповідності до погоджених комплексних програм соціально-економічної та культурно-гуманітарного характеру та загальноєвропейських критеріїв з метою спільного розв'язаннь соціально-економічних завдань. Прикладами інституційного будівництва з метою сприяння прикордонному

співробітництву є такі структури, як Асамблея європейських регіонів, Конгрес місцевих і регіональних влад Європи, Асоціація європейських прикордонних регіонів, Конференція периферійних приморських регіонів. Розвитку прикордонного та міжрегіонального співробітництва в Європі сприяє формування єдиного митного, тарифного та взагалі соціально-економічного простору.

Співробітництво України з іншими східно- та центральноєвропейськими країнами, які є прилеглими до її власної території по будівництву таких інтеграційних утворень, як єврорегіони, постало важливим завданням на порядку денного. Єврорегіони, які за своєю сутністю є зонами багатостороннього міжнародного співробітництва, включаючи режим прикордонної торгівлі, підпадають під національне регулювання процесу створення та функціонування

зон вільної торгівлі взагалі. Воно є додатковим фактором вирішення складних питань проведення реформи та виходу з кризи. Зокрема, за допомогою участі в системі єврорегіонів можливо досягти наступних практичних та тактико-стратегічних цілей: • надання імпульсу соціально-економічного розвитку окремих регіонів завдяки використанню широкого комплексу міжнародно-регіонального співробітництва; • кадрова, інфраструктурна підготовка як окремих регіонів, так

і країни в цілому до більш глибоких форм інтеграційної співпраці з Євросоюзом; прискорення самого процесу такої інтеграції; • краще реалізовувати потенціал виробничої спеціалізації західних регіонів держави, які поки що значно відстають при формуванні експортної бази зовнішньоторговельного балансу України; • створення кращих передумов для здійснення закордонних інвестицій, взагалі покращення режиму руху капіталу в субрегіональних межах; • спільний розвиток транспортної

та комунікаційної інфраструктури; • спільна розробка стратегії регіонального розвитку, обмін досвідом розвитку виробничої та побутової сфери; • співробітництво в галузі туризму, спортивного виховання та рекреації; • охорона навколишнього середовища та розв’язання широкого кола проблем екології, які хвилюють місцеве населення. Інтеграційно-дезінтеграційні контроверсії СНД: на шляху від “розлучення” до співіснування Значні ускладнення, які виявилися під час становлення

колишніх радянських республік як незалежних держав спонукали їх до розуміння значущості взаємних зв’язків як кардинальної передумови виходу їхніх економік з глибокої кризи, подальшого динамічного розвитку. Крім того розвіялися ілюзії щодо швидкої інтеграції відповідних господарських комплексів до світового та спільного європейського господарств, а це актуалізує

ідеї поновлення міжреспубліканських зв’язків, хоча і на принципово іншій основі. Варто згадати і суворі реалії ринкової конкуренції на міжнародних ринках, які об’єктивно актуалізують взаємне значення та тяжіння членів СНД як ринків збуту для вироблених в них товарів. В економіках країн СНД вже проявилися позитивні тенденції розвитку, вони адаптувалися до умов ринкових відносин.

Це постає фактором однопорядковості їх соціально-економічних систем, потенційного узгодження спільних проектів соціально-економічного розвитку. Основними рисами та акцентами співробітництва в рамках СНД могли б постати: • інтенсивний розвиток виробничо-технологічної кооперації підприємств і галузей, які пов'язані традиційними зв'язками, що склалися в рамках єдиної держави; • спільний вихід на ринки третіх країн з кооперованою продукцією, з великомасштабними

будівельно-монтажними послугами; • створення стратегічних трансєвропейських та євразійських транспортних коридорів, зокрема Євроазіатського транспортного коридору, з метою поєднаня ринків країн Азії і Європи, значного збільшення транзитних товаропотоків; • дослідження та освоєння космічного простору, проведення спільних досліджень у астрономії та астрофізиці; • створення спільних фінансово-промислових груп на базі функціонально споріднених виробництв та підприємств, які можеть забезпечити

роботи по різних технологічних циклах виробництва; • співробітництво в сфері екології та раціонального природокористування, розробка та поширення екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, використання нетрадиційних джерел енергії; • спільна розробка родовищ корисних копалин – сировинних паливно-енергетичних та ресурсів. На сьогодні домінуючим вектором з точки зору валової потужності зустрічних товаропотоков в українських міжнародних економічних зв'язках

є співпраця з Російською Федерацією, іншими країнами СНД. За цією констатацією стоїть все ще значна енергетична залежність України, порівняно інтенсивні виробничо-коопераційні зв'язки, ринково-збутові чинники. Двосторонні експортно-імпортні відносини України з Росією є найбільшими за обсягами та найбільш диверсифікованими за номенклатурою на усьому пострадянському

просторі. Вони ж найкращим чином ілюструють специфіку та суперечності торгових, взагалі економіко-політичних стосунків між новими незалежними державими. Значна товарно-технологічна залежність від Росії у перші місяці та роки незалежності України звузилася до залежності (щоправда дуже відчутної) по постачаннях енергоносіїв. Адже левова частка закупівлі товарів у Росії припадає саме на енергоносії – газ та нафту.

Безумовно, така залежність не зовсім відповідає сучасним уявленням про те, що варто вважати за державну залежність. Як правило, йдеться про залежність країни з традиційним господарством від держави-технологічного лідера, коли перша виступає сировинним придатком другої. Але Україна, хоча і експортує до Росії товари із значно більш високим рівнем обробки, ніж ввозить з неї, не виступає лідером двосторонніх відносин. Україна відмовилася від

ідей “інституційної інтеграції” із створенням органів наддержавного регулювання, а також митного та платіжного союзів. Натомість відстоювалась концеація зони вільної торгівлі. Про значення такого утворення в україно-російських відносинах свідчить хоча б така цифра: згідно експертних оцінок, через відсутність його у відносинах з РФ вітчизняні споживачі щорічно переплачують близько 1,5 млрд. дол. Відповідно до Договору про дружбу, співробітництво

і партнерство між Росією і Україною, Договору про економічне співробітництво на 1997-2007 рр а також ряду інших документів було підготовлено Програму економічного співробітництва України і Російської Федерації на 1998-2007 рр яка встановлює рамкові умови двостороннього співробітництва. Зокрема Програма передбачає зближення основних напрямів у проведенні економічних реформ і розвиток економічного співробітництва, координацію пріоритетних напрямів структурних змін в економіках,

координація заходів з вирішення соціальних проблем, всебічний розвиток торговельних відносин. Основу українського експорту до Росії складають продукція металургійної промисловості, (передусім вироби з чорних металів, феросплави, профілі, алюміній), продукція машинобудування (електрічні машини, вантажні автомобілі, двигуни), продовольство (м'ясо, молочні продукти, цукор, алкогольні напої, консервовані продукти), продукція хімічної промисловості (шини, пласмаси та вироби з них, фарби та фарбуючи сполуки,

органічні хімічні сполуки, миючі засоби). Особлива і головна стаття «експорту» України до Росії – це послуги, передусім ті, що пов'язані з транзитом енергоносіїв української територією. Безумовним «лідером» імпорту з Росії є енергоносії (природний газ та нафта), які складають 70% та більше від загального об'єму ввозу. Ввозиться також і багато видів продукції машинобудування механічного обладнання, легкові автомобілі,

передусім марки «Жигулі-Лада», а також «Газелі». Важливе значення має і ввезення ряду продуктів хімічної промисловості, зокрема синтетичного каучуку. Чинниками, що стримують нарощування експорту української продукції до РФ є жорсткі кількісні обмеження та високі митні тарифи на товари машинобудування, сільського господарства, зокрема цукру та інші протекціоністські заходи. Має місце певний прогрес у розвитку кооперування.

Так, 24 квітня 1998 р. було підписано Угоду про виробничу кооперацію між урядами двох країн. Розвивалося, щоправда низькими темпами, й інвестиційне співробітництво між двома країнами. Причини незначних обсягів взаємних інвестицій очевидні: вони пов'язані з фінансовими дефіцитами на пострадянському просторі. З-поміж галузей, які становили пріоритети інвестиційного співробітництва постали охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення,

паливна промисловість, фінанси, кредит, страхування, пенсійне забезпечення, транспорт і зв’язок, будівництво, машинобудування і металообробка, харчова, деревообробна і целюлозно-паперова промисловість. Складовою двостороннього співробітництва є прикордонна співпраця. В лютому 2000 р. з метою сприяння розвитку економіки прилеглих регіонів, розв'язанню багатьох прикордонних проблем було підписано програму міжрегіонального

і прикордонного співробітництва України та РФ до 2007 року. Розвитку економіки України і Росії повинно сприяти створення міждержавних і транснаціональних фінансово-промислових груп і об'єднань, які концентрували б фінансові, матеріально-технічні та інтелектуальні ресурси зпдля виробництва і реалізації конкурентоздатної на світових ринках продукції.

На параметрах торгівлі України з Білоруссю позначаються багато чинників: позитивно – наявність історично налагоджених товаропотоків та потенціалів спеціалізованого виробництва, новітні коопераційні тенденції, негативно – зобов'язання Білорусі перед Росією в рамках Митного союзу, практика спеціальних податкових, зокрема акцизних зборів з боку Білорусі. Основними секторами українського експорту до

Білорусі є товари металургійної промисловості (форні метали, труби, плоский прокат, профілі, феросплави, прутки та ін.) та машинобудування (механічне обладнання, електричні машини, вантажівки та обладнання для автомобілей та ін.). Також експортуються чималі обсяги продукції хімічної промисловості (шини, пластмаса, дубільні екстрати, фарби, полімери, органічні хімічні сполуки, продукти неорганічної хімії), а також продовольства (передусім зернові, цукор, кондитерські вироби, олія, жири та масла рослинного походження,

борошно, алкогольні напої). Імпортує Україна трактори, вантажівки, холодильники, побутові прилади, обладнання і устаткування, полімери, добрива, нафту й нафтопродукти, фармацевтику та інші хімічні продукти. Металургійний експорт представлений значною мірою тросами та канатами. Закуповуються в Білорусі і нафтопродукти. Формально спробу запровадити найбільш розгорнуту інтеграційну модель у відносинах з країнами СНД та взагалі для

України було здійснено у відносинах з Молдовою. Так, у березні 1997 року було підписано Декларацію про створення Митного союзу. Щоправда, і в цьому випадку можна казати про нереалізованість планів та непослідовність при впровадженні практичної міжнародної економічної політики. Основними предметами експорту з України до Молдови є енергоносії та нафтопродукти, продукція металургійної промисловості, продовольство, продукція хімічної

промисловості, лікарські засоби, продукція машинобудування, передусім механічне обладнання, електрічні машини та устаткування, вантажні автомобілі. Імпортуються з Молдови до України товари асиметричного щодо експорту асортименту, які належать до категорій машин та обладнання, металургійної промисловості, продовольства, зокрема свинина, вина. Азербайджан є одним з найважливіших торгових партнерів

України, що значною мірою пов'язано з розробкою цією країною великих покладів нафти у Каспійському шельфі. Згідно досягнутих домовленостей з цією країною, а також у відповідності до обопільних інтересів закупівля нафти може “погашатися” Україною зворотнім потоком продукції вітчизняних промисловості та сільського господарства. Протягом першого десятиліття торгівлі України та Азербайджану як незалежних держав основу вітчизняного експорту становило продовольство –

цукор, а також, дещо меншою мірою, етиловий спирт крупи та інші товари. Непогані перспективи відкриваються і для постачань труб, прутків та інших видів прокату. З хімічних товарів традиційно вагоме місце займають лікарські засоби, фармецівтика, а також шини. У значних обсягах постачаються гідротурбіни, вузли для локомотивів. Крім енергоносіїв та нафтопродуктів з Азербайджану

імпортуються крани, інша машинобудівна продукція, вироби легкої промисловості (бавовняне волокно, прядиво), а також пластмаси та пластмасові вироби, тютюнова сировина. Грузія перетворюється останніми роками на важливого партнера України, що пов'язано, щоправда, з іншим напрямом торгівлі – торгівлі послугами. Адже територією Грузії проходить стратегічного значення трубопровід, що тягнеться від нафтового басейну

Каспія до Чорного моря. Втім, і товарна торгівля між двома країнами має непогані перспективи, причому транзит може дещо збалансувати традиційно негативне для Грузії сальдо торгового балансу у відносинах з Україною. Україна експортує до Грузії продовольство (головні сттті – цукор та етиловий спирт), продукцію хімічної промисловості (ликарські препарати, шини), продукцію металургії (прутки та

ін.). Поки що далеко не повністю освоєно грузинський ринок вітчизняними машинобудівними підприємствами, що викриває один з найбільших резервів торлівлі. Основними предметами ввозу товарів з Грузії є продовольство, причому в його структурі за значенням виділяються передусім цитрусові. Невеликими є обсяги імпорту машинотехнічної та хімічної продукції. Обсяги експортно-імпортних операцій між Україною та

Вірменією є незначними. Україна продає Вірменії деякі види металоконструкцій, труби, алкогольні напої, етиловий спирт, електричні машини та деякі інші машинотехнічні вироби, а також незначні обсяги продукції хімічної промисловості. Купує ж вона асиметричні види продукції металургії, металообробки та машинобудування, синтетичний каучук, традтційні вірменські алкогольні напої. Торгівля України з Казахстаном значною мірою визначається статусом обох країн щодо енергозабезпеченості,

відповідно, експортної чи імпортної спрямованості основних потоків енергоносіїв. Казахстан, на відміну від України, є переважно експортером енергоносіїв, причому саме торгівля ними становить основну статтю обопільної торгівлі та забезпечує Казахстану загальне позитивне сальдо у торгівлі з Україною. Основні статті українського експорту до Казахстану – це ядерні реактори, електрічні машини, прокатні

стани, залізничні локомотіві та інші види продукції машинобудування, феросплави, труби, прокат, вироби з чорних металів, лікарські засоби, штучний графіт, шини та ін. Безумовна домінанта імпорту з Казахстану – це сира нафта. Закуповуються також деякі нафтопродукти, товари хімічної промисловості. Співробітництво України з Туркменістаном відповідає традиційним уявленням про торгівлю між

індустріальною, а точніше – індустріально-аграрною державою та країною з моноекспортною спеціалізацією. Найбільшою комплексною статтею товарної торгівлі у перше десятиліття незалежності для вітчизняного вивозу до цієї країни становили продовольчі товари, передусім борошно, цукор, а також яловичина. Разом з тим, дедалі більшого значення набуває експорт продукції машинобудування – жидкісні насоси, механічні пристрої, електричні машини та промислове обладнання.

Традиційний сегмент українського експорту – металургійні вироби – представлений здебільшого трубами різного діаметру. Зростають обсяги експорту продукції хімічної промисловості, лікарських засобів, шин. Імпорт з Туркменістану практично виключно проходить по статті «природний газ». Щоправда, його перспективна диверсифікація частково пов'язана з розвитком національної промисловості Туркменістану при використанні вітчизняних засобів виробництва,

із будівництвом на території цієї середньоазійської держави українськими господарськими структурами та за участю наших спеціалістів об'єктів промисловості. Узбекистан протягом останнього десятиліття став відігравати для України важливу роль альтернативного газпромівському вектора енерго передусім газопостачань. Втім, зворотний потік товарів з України до Узбекистану

є, як правило, не меншим, що значною мірою зумовлюється наявністю тих коштів, які ця середньоазійська країна заробляє вивозом природного газу. Предметами вітчизняного експорту до Узбекистану є продукція металургійної промисловості, передусім вироби з чорних металів, труби. Постачається з України і продукція машинобудування, зокрема електричні машини та ядерні реактори, вироби хімічної промисловості – каучук та вироби з нього, пластмаси, фармацевтика, лікувальні засоби, а також

продовольство, передусім цукор, олія, борошно та крупи. Імпорт з Узбекистану – це, як відзначалося, енергоносії (75 – 80% загального імпорту), передусім газ, а також продукція металургійної та легкої промисловості, меншою мірою – продовольство. З Киргизстаном – маленькою середньоазійською країною Україна має мінімальні торгові контакти. Україна продає

Киргизстану переважно етиловий спирт у невеликих обсягах, лікувальні, фармацевтичні препарати, механічне обладнання, а купує тютюнову сировину, деякі продовольчі товари, бавовняне волокно. Киргизстан тяжіє до блокових об'єднань з Росією, принаймні це має місце на зламі століть, і перспективи покращення торгових відносин з Україною пов'язані зі станом проблеми загальної оптимізації умов експортно-імпортної діяльності в СНД, тенденціями розвитку

Митного союзу. Незначні обсяги торгівлі України з Таджикістаном пояснюються не тільки географічною віддаленістю та слабким рівнем економічного розвитку цієї країни, але і військовими діями, міжетнічними конфліктами на її території. Основа експорту України до Таджикістану становить продукція хімічної промисловості, переважно корунд. Експортуються, також, продовольство (головні статті: цукор, етиловий спирт), продукція машинобудування,

меншою мірою енергоносії (кокс), та чорні метали. Імпорт з Таджикістану – це діякі види місцевої металургійної, легкої промисловості, продовольства. В цілому, можна сказати, що динамізація економічного співробітництва в рамках СНД за сучасних умов постає важливим фактором їх розвитку. Розв'язання цієї задачі може бути забезпеченим тільки за умов послідовного переговорного процесу, узгодження

правових систем та регулятивних механізмів, ефективного втручання в економічні відносини держав суто ринковими засобами через механізм формування промислової і аграрної політики. Процес інтеграції країн СНД відображає політичні суперечності між ними, відмінності в умовах та задачах економічного розвитку. Найбільш реальним та бажаним з точки зору України інтеграційним проектом в рамках СНД, а також у двосторонніх відносинах з окремими пострадянськими

країнами є запровадження зони вільної торгівлі. Інші, більш виражені варіанти інтеграції або є значно менш реальними, або суперечать цілям формування ефективної відкритої економіки України, її законам та більш широким інтеграційним перспективам. Перспективна геоекономічна модель повинна охоплювати цілий комплекс географічних векторів і економічних галузей. Найважливішим проектом є будівництво альтернативних потужностей

інфраструктури постачання нафти при зустрічному продажу продукції в Азербайджан країни по добре відомої і в принципі узгодженій товарній номенклатурі. При досягненні відповідних домовленостей з країнами транзиту (передусім з Туреччиною) аналогічні відносини можуть бути встановленими з Іран, рядом арабських країн. У співпраці з Заходом необхідно змістити акценти з однонацілених кредитно-

донорських заходів на партнерську промислово-технологічну взаємодію на базі взаємовигідних інвестиційних, коопераційних відносин. Тільки активна та узгоджена в усіх своїх геоекономічних компонентах позиція України як суверенного суб'єкта на міжнародній арені може сприяти розв'язанню актуальних проблем розвитку держави на непростому для неї перехідному етапі.