Класифікація грошових реформ

Кожна грошова реформа є індивідуальною за своїми характеристиками і специфічною за змістом. Вони значно різняться за своїми цілями, глибиною реформування грошових систем, методами стабілізації валют тощо.

Залежно від мети проведення та глибини перебудови державою наявної грошової системи реформи можна класифікувати таким чином

1) становлення нової грошової системи. Реформи такого змісту передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й функціональну структурну перебудову усієї системи грошово-валютних і кредитних відносин. Вони були типовими при переході від біметалізму до монометалізму і далі до золотодевізного стандарту та обігу паперових грошей в умовах створення нових держав, як це мало місце в період розпаду колоніальних імперій чи виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР.

2) часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі її елементи назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії та характер забезпечення. Наприклад, грошова реформа в СРСР у 1922-1924 роках  це перехід від бюджетної до кредитної системи емісії, коли замінили в обігу казначейські білети “совзнаки” на банкноти “червінці”. Такий підхід прийнятий при зміні влади.

3) проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою гальмування інфляції чи подолання її наслідків.

Нерідко окремі грошові реформи мають всі три ознаки, як наприклад, грошова реформа в Україні 2-16 вересня 1996 року. Створення нової незалежної держави спричинило виникнення власної національної грошової системи. Глибока інфляція в країні вимагала також проведення ефективних заходів загальної санації економіки і фінансів.

Важливе значення для успіху реформи має правильний вибір методу стабілізації національної валюти. В процесі грошових реформ можуть застосовуватись такі методи стабілізації валют дефляція, деномінація, нуліфікація, девальвація, ревальвація.

Нерідко грошовій реформі передує дефляція  процес призупинення або стримування темпів зростання грошової маси в обігу. За своїм змістом і наслідками дефляція є складовою частоною антиінфляційної програми.

Дефляційна політика проводиться державою за допомогою фінансових та грошово-кредитних заходів; серед фінансових чільне місце займають підвищення податків, скорочення бюджетних витрат, “заморожування” цін та заробітної плати, пожвавлення продажу державних цінних паперів. Монетарні заходи включають скорочення грошової емісії і кредитних вкладень шляхом кредитної рестрикції, підвищення центральним банком дисконтного процента та норм обов’язкових резрвів комерційних банків.

За своїм змістом і наслідками дефляція  протилежність інфляції. Інфляція  це процес зростання рівня цін. Дефляція, навпаки, представляє собою процес зниження рівня цін. На перших порах дефляція може викликати негативні наслідки  скорочення ділової активності (виробництва), зниження темпів економічного росту, зростання безрбіття та ін. В результаті вся економіка може потрапити в глибоку депресію.

Деномінація  обмін усіх старих грошових знаків на нові в певній пропорції з одночасним перерахуванням у цій пропорції цін, тарифів, заробітної плати, пенсій, стипендій, балансової вартості фондів, платіжних зобов’язань тощо. Внаслідок деномінації відбувається укрупнення масштабу цін (стандарту вартості), що призводить до різкого зменшення грошової маси в обігу; спрощуються і здешевлюються всі розрахунки, зменшуються витрати на забезпечення грошового обігу тощо.

У колишньому СРСР деномінації проводились тричі дві в 1922-1923 роках і одна в 1961 році. В Україні деномінація була проведена в 1996 році у співвідношенні (100000 крб. за 1 гривню).

Необхідність деномінації пояснюється тим, що внаслідок інфляції занадто збільшується масштаб номіналів грошових знаків. А тому вводяться нові грошові знаки з новим антиінфляційним принципом емісії. Доцільність деномінації тобто “викреслювання зайвих нулів” очевидна, оскільки відпадає потреба в оперуванні надмірно великими числами як під час готівкових розрахунків, так і безготівкових, що потребує меншої кількості розрядів для проведення операцій і дає можливість економніше вводити інформацію. Крім того, в даному разі обмінні курси національної валюти щодо більшості світових валют мають той же порядок величини, що й більшість валют світу.

Певне значення має і психологічний фактор. Адже національна валюта, обмінний курс якої відносно основних світових валют виражається числами, далекими від одиниці, інтуїтивно сприймається як слабка, хоча насправді це не завжди так. Із цієї причини країни, національні валюти яких “накопичили” багато нулів, звичайно проводять деномінацію. Пригадаймо хоча б заміну старих франків на нові у Франції в післявоєнні роки. В 1958-60рр. у Франції була проведена деномінація франка у співвідношенні 1001. В 1960р. старий франк було вилучено з обігу. Відповідно до цього було перераховано ціни, заробітну плату та змінено співвідношення франка до долара (з 493,7 франка до 4,937 франка за долар). Проте сказане не є універсальною істиною, і деякі країни зі стабільними валютами подібні деномінації не проводять  наприклад, Японія та Італія.

Нуліфікація  оголошення державою знецінених грошових знаків недійсними.

У безнадійних випадках держава в змозі вдаватися до нуліфікації, тобто анулювання існуючих грошових знаків, щоб розпочати все з “чистого аркуша”. Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін їх на нові гроші. Такий захід прийнятий при зміні влади, при створенні власної національної грошової системи.

Нуліфікація в такій крайній формі зустрічається рідко. Зокрема, в кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними повністю знецінені асигнації і вилучені з обігу без всякого викупу. Частіше знецінені гроші вилучаються з обігу шляхом обміну на нові знаки в надзвичайно низькій пропорції, так що плата за них має суто символічне значення. Наприклад, у СРСР (1922-1923рр.) 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн. крб. старими; у Німеччині в 1924р. 1 нова рейхсмарка  на 1 трлн. старих марок; у Греції  50 млрд. старих драхм на 1 нову. У всіх цих випадках по суті проводилась нуліфікація знецінених грошей, хоч за формою вона нагадувала деномінацію.

Девальвація  знецінення національної грошової одиниці порівняно з іноземною валютою чи міжнародними валютно-розрахунковими одиницями. Проявляється вона у підвищенні валютних курсів іноземних валют по відношенню до національної валюти чи, однозначно, в зниженні курсу національної валюти.

В умовах золотого стандарту, коли державою законодавчо фіксувався золотий вміст валют і був прямий чи опосередкваний їх обмін на золото, девальвація проявлялась в зменшенні їх золотого вмісту та зростанні ціни на золото. Після відміни золотих паритетів девальвація зводиться тільки до зниження офіційного валютного курсу. Як наслідок, девальвація стимулює експорт, робить його дешевшим. Одночасно імпорт дорожчає, що призводить до зниження внутрішнього попиту. Для населення девальвація означає подорожчання імпортних товарів та зростання реального рівня цін.

Причиною девальвації є інфляція та хронічний дефіцит платіжного балансу. Наприклад, в зв’язку з інфляційним знеціненням радянського карбованця останній був декілька разів девальвований протягом 1990-1991рр., внаслідок чого ринковий курс його до американського долара на кінець 1991 року досяг майже 100 крб. за долар. Аналогічна ситуація відбувалась з українським купоно-карбованцем протягом 1992-1995 років.

В сучасних ринкових умовах девальвація може проводитись цілеспрямовано як метод валютної політики держави з метою впливу на розвиток зовнішньо-економічних відносин: посилення демпінгу, підвищення конкурентоспроможності продукції, врегулювання платіжного балансу тощо. Більше того, в умовах режиму плаваючих курсів валют девальвація може відбуватись стихійно у вигляді тривалого зниження ринкового курсу валют.

Ревальвація  підвищення курсу вартості національної валюти по відношенню до іноземних чи міжнародних валют. Головна причина ревальвації  коли у державі спостерігається тривалий час активне сальдо платіжного балансу, що одночасно означає наявність дефіцитів у її партнерів. Вона може бути викликана, коли внаслідок валютної спекуляції було обміняно надмірну суму іноземної валюти на національну тобто зверх інтервентної можливості центрального банку. Поштовхом до ревальвації може бути також значне фінансування у рамках допомоги з боку міжнародних валютно-кредитних організацій, оскільки збільшується пропозиція іноземної валюти на міжбанківській валютній біржі.

Вплив ревальвації на економіку протилежний впливу девальвації. Ревальвація вигідна для імпортерів і кредиторів. Після ревальвації дорожчає експорт, оскільки іноземні імпортери повинні більше давати своєї валюти за ревальвовану, проте це погіршить конкурентоспроможність експортера. Одночасно стає дешевшим імпорт, так як для оплати імпортних товарів національної валюти потрібно менше. Кредитори, що надали позики нерезидентам в національній валюті, після її ревальвації отримують погашення боргу в тій же сумі, і ринкова ціна її в іноземній валюті зросте в міру ревальвації. Для населення, з одного боку, ревальвація приваблива тим, що вона спонукає зниженню цін на імпортні товари і гальмує інфляцію, а з іншого  вона створює труднощі для експорту, що створює загрозу скорочення числа робочих місць. Тому оцінювати ревальвацію необхідно виходячи із макроекономічної ситуації.

В умовах золотого стандарту ревальвації підлягали відносно сталі валюти шляхом збільшення офіційного золотого вмісту грошової одиниці. Одночасно підвищувався їх курс по відношенню до знецінених валют. Так, у 1973р. німецька марка була двічі ревальвована  в березні її золотий вміст і офіційний курс були підвищені на 3%, а в червні  ще на 5,5%. Проте обмін марки на золото не поновлювався. Таким способом проводились ревальвації швейцарського франка, японскої ієни. Необхідність ревальвації відносно сталих валют визначалась тим, що їх офіційний валютний курс і золотий вміст виявився заниженим порівняно з паритетом купівельної спроможності. Така ситуація є невигідною для експортерів і боржників та, навпаки, приносить невиправдані доходи імпортерам і кредиторам. Щоб виправдати такі “перекоси” в зовнішньо-економічних відносинах, держава підвищувала офіційний валютний курс.

В сучасних умовах, коли золоті вмісти валют відмінені, ревальвація проявляється в підвищенні курсу націоальної валюти по відношенню до іноземних чи міжнародних валют. Зараз курси валют вирівнюються за паритетом купівельної спроможності валют, а тому відпала потреба у ревальвації і девальвації як елементі грошової реформи. В умовах плаваючих (ринкових) валютних курсів ревальвація проявляється у тривалому (поступовому) підвищенні курсу національної валюти по відношенню до інших валют чи міжнародних розрахункових одиниць.

Отже, ревальвація так само як і девальвація  явища однаково небажані. Політика регулювання валютного курсу повинна бути такою, щоб й інтересам експортерів не завадити, й утримувати стабільність національної валюти. Тобто валютний курс має бути певним компромісом між інтересами експортерів і стабільністю грошей. Для України нині прийнятним варіантом вирішення даної проблеми могло б бути встановлення досить вузького валютного коридору і проведення у його межах відповідної курсової (кон’юнктурної) політики.