Інфляція і попит

У сучасних умовах чинностях закону попиту зазнають впливу від сильної інформації

Інфляція – це знецінення грошей, падіння купівельної спроможності грошової одиниці. Якщо у силу ряду причин – на що незмінилося: кількіст товарів приходиться, наприклад, вдвічі більше, ніж колись, грошовий знак, то зрозуміло, що тепер на одиницю товару приходиться дві грошові одиниці. А це значить, що тепер кожна грошова одиниця володіє половинною, ніж колись, купівельною спроможністю. У підсумку за единицу товару приходиться платити дві грошові одиниці, що нами сприймається за подвоєні ціни.
Насправді ж відбувається подвоєння наших витрат (якщо доходи не змінилися), сама ж реальна ціна товару не змінилася, тому що тепер дві грошові одиниці коштують стільки ж, скільки раніше одна.

Розуміння того, що інфляція означає тільки ріст номінальної грошової ціни товару, пояснює нам порушення закону попиту, коли попит залишається незмінним при інфляційному росту цін. Справді, начебто б відбувся ріст ціни товару, а величина попиту не відреагувала на це зниженням. Так адже відбувся лжерост, так що попит не відреагував на нього не всупереч, а відповідно до закону попиту: величині ціни, що незмінилася, відповідає величина попиту, що незмінилася. Остання, звичайно, відображає і зміну величини доходів, але в рамках залежності між ціною і величиною попиту інфляція не впливає на закон попиту. Проте виникає ряд складних проблем, знання яких може пояснити специфіку чинності закону попиту в даній ситуації.

1. Інфляція — як падіння купівельної спроможності грошової одиниці — волоче ріст усіх грошових цін товарів. Але ринкова економіка і сама по собі, незалежно від інфляції, припускає постійний рух цін під впливом безлічі факторів (від «чисто» виробничих до моди). У цій ситуації і виникає проблема: як відрізнити, чи є ріст ціни на даний товар «інфляційним» чи тим «ринковим» ростом ціни, що повинний викликати зміну величини попиту? Переплетення цих двох видів росту ціни – «інфляційного» і «ринкового» — ускладнює чинність закону попиту. До того ж вони часто впливають у протилежних напрямках — інфляція змушує до підвищення грошової ціни товару, а технічний прогрес і ринкова кон'юнктура — до її зниження.

2. Не менш складна проблема виникає і перед покупцем (і предметів споживання, і засобів виробництва, і цінних паперів, і капіталу). Його виграш залежить від правильної оцінки співвідношення між вигодою і витратами на придбання товару. Але саме це співвідношення і спотворюється інфляцією: Облік її масштабів і темпів — обов'язкова умова для будь-якого покупця (і тим більше для інвестора), якщо він не хоче знайти, що понесені витрати багаторазово перевищили вигоду, що очікувалася.

3. Нарешті, справа остаточно заплутується тим, що, з одного боку, інфляція дійсно охоплює всю економіку і тим| «провокує» ріст цін на всі товари. Але, з іншої (і в цьому джерело проблем, породжуваних інфляцією), — той же інфляційний ріст цін відбувається нерівномірно, тому що на різні товары ціни ростуть не однаковими темпами. Те ж властиво й інфляційному зростанню грошових доходів споживачів, оскільки в різних груп споживачів він також відбувається нерівномірно.

Таким чином, варто розрізняти залежність величини попиту від ринкового руху цін (закон попиту) і вплив на динаміку величини попиту інфляційного росту цін. Цього домагаються, зокрема, перерахуванням інфляційних цін у «колишні», роблячи розрахунки по так називаним «незмінним» цінах.

Інфляція — це хвороба паперово-грошового звертання, коли гроші втратили зв'язок із золотом. У таких умовах обсяг паперових грошей, що знаходяться в, звертанні, здобуває виняткове значення: якщо він перевищує потреби товарного звертання, то виникає інфляція (лат. — «здуття») як результат зайвої грошової емісії. Дійсно, інфляція — своєрідний паперово-грошовий «флюс» ринкової економіки.

Інфляція руйнівна для ринкової економіки. Оскільки вона виражається в загальному підвищенні рівня всіх цін, все це має ряд негативних наслідків.

Насамперед знецінюються гроші. Порушуються сталі пропорції між цінами товарів. Продавцю і покупцю стає усе складніше прийняти оптимальне економічне рішення. Ще путужніше дати економічний прогноз і довгострокові розрахунки. Виникає ризик при великому інвестуванні. Захист від такого ризику вбачається в збільшенні розмірів прибутку і відсотків, що веде до ще більшого росту цін. Тому підприємці більше орієнтуються на короткострокові рішення (в основному спекулятивній спрямованості). Відбувається також перерозподіл доходів, тому що ті, хто має фіксовану зарплату, нічим не захищені від інфляційного росту цін. Знецінюються і грошові заощадження населення. Стає невигідним кредит.

Словом, інфляція, дезорганізуючи ринкові процеси, «підриває» і виробництво, і споживання, підсилюючи соціальну напруженість у суспільстві. Розрізняють «відкриту» і «подавлену» інфляцію.

Відкрита інфляція присущя країнам з ринковою економікою, де вільна взаємодія попиту та пропозиції сприяє відкритому, нічим не стиснутому росту цін у результаті падіння купівельної спроможності грошової одиниці.

Хоча відкрита інфляція і спотворює ринкові процеси. Проте вона зберігає за цінами роль сигналів, що показують виробникам і покупцям сфери вигідного додатка капіталів. Тим самим відкрита інфляція сама виступає свого роду антиінфляційним коштом.

Подавлена інфляція присущя економіці з адміністративним контролем над цінами і доходами. Вона тому-те і називається «подавленої», що твердий контроль над цінами і доходами не дозволяє відкрито проявитися інфляції в єдино доступній їй формі — у росту грошових цін. У такій ситуації інфляція приймає «підпільний» характер: зовні ціни стабільні, але оскільки маса грошей фактично зросла, надлишок грошей трансформується в товарний дефіцит і цим дезорієнтується регулювання економіці.
Надлишок грошей прикидається недоліком товарів, і тоді здається,. що рішення економічних проблем однозначно зв'язано зі зростанням виробництва, збільшенням пропозиції. Однак постійно надлишкова емісія не може бути компенсована не поспіває за нею зростанням виробництва.

Отже, в умовах подавленої інфляції (по яких би розуміннях вона ні придушувалася) товарний дефіцит є зовнішнє вираження і неминучий наслідок, приховуваного причини — звичайної інфляції, незвичайність якої укладена лише в одному — у тім, що їй забороняють бути.
Іншими словами, подавлена інфляція – це заборонена інфляція.

У результаті такого насильства над економікою товарний дефіцит стає видимою стороною невидимого інфляційного процесу, оскільки на те ж количество товарів приходиться більше кількості грошових знаків. У ринковій економіці диспропорція знайшла б природний вихід у виді росту грошових цін. Подавленої ж інфляції доступний тільки один «вихід» — отовареної може бути лиш частина грошових знаків, і саме їхній, строго говорячи, варто вважати «грошима».

Таким чином, при подавленій інфляції тільки частина грошових знаків є грошима, тоді як інша, неотоварена частина негайно перетворюється в лжегроші (цього не відбувається при відкритій інфляції, тому що ріст грошових цін враховує величину всієї грошової маси, у тому числі і «інфляційної»). Однак при подавленій інфляції ніхто не знає, чим же він розташовує — чи грошима лжегрошима? Така загадковість по-різному впливає на поводження
покупців і продавців. Покупці намагаються «піймати дефіцитний товар, перетворивши грошові знаки в справжні гроші. Але саме дефіцитність товару означає, що покупка стає випадком, удачею лотереєю. Виникають черги — постійні, сумовиті й озлоблені. Продавці ж починають спекулювати дефіцитним товаром. З'являється «чорний ринок» — нелегальна форма інфляції в умовах її придушення.

«Чорний ринок» якоюсь мірою показує справжні ціни товарів. При цьому виходить, що покупців грабують двічі: адміністративно-нерухомі ціни лицемірно свідчать свою «стабильность» (і виходить, відсутність причин для підвищення зарплати!), але людям, що одержують доходи за рівнем офіційних цінників порожніх магазинів, насправді приходиться купувати товари за цінами «чорного ринку». Більш того, ілюзія незмінності цін створює видимість економічного благополуччя, вводячи в оману покупців а продавців і уряд (дотепер частина нашого

суспільства зітхає по тим «низьким», «стабільним» цінам, що не відображали ніякої економічної реальності).

Одна. на безперечних заслуг уряду Е. Гайдара складалася в тому що тільки воно зважилося і здійснило перехід подавленої інфляції у відкриту (за допомогою лібералізації цін). Для економіки і населення країни, десятиліттями подавленої інфляції, що жила в умовах, таке не могло не виявитися потрясінням.. Але стратегічну значимість цього революційного кроку переоцінити неможливо.

Подавлена інфляція невиліковна – її можна тільки «знеболити», загнавши ще глибше, не дозволяючи проявитися, і тим «підриваючи» уже всю економіку. Та й домогтися цього можна лише адміністративними методами. У результаті економіку очікує справжня катастрофа. Справа в тім, що придушення інфляції протягом десятиліть настільки спотворює ціни, що реальні економічні процеси просто не усвідомлюються, суспільство живе самообманом і привчається до нього.

Відкрита ж інфляція виліковна — і лікується вона економічними методами. Більш того, стає зрозумілим, якою мірою варто піднімати доходи малозабезпечених шарів населення, а також працівників бюджетної сфери.

Перекладом подавленої інфляції у відкритий стан ми нарешті-те одержали можливість вперше оздоровити нашу економіку економічними методами.

Економічної теорії удалося розкрити механізм, що породжує інфляцію (яка практично присущя всім країнам світу).

Перша причина полягає в тому, що сучасний грошовий обіг здійснюється «паперовими» знаками, що перервали всякий зв'язок із золотом. В епоху «золотих грошей» їхній надлишок переборювався «відходом» золота зі сфери звертання в сферу нагромадження. А от паперові гроші, що є тільки коштом звертання; збирати, подібно золоту, безглуздо. Але, на відміну від золотих грошей, паперовим просто нікуди піти: сфера звертання — їхня єдина обитель.

Більш того, виникає «замкнутий інфляційний біг»: ріст цін вимагає для звертання ще більшої кількості грошових знаків ,а нова їхня порція веде до нового росту цін, знову вимагаючи росту грошової маси, і т; д.

Таким чином, перша причина інфляції — у «паперовій» природі сучасного грошового обігу, оскільки знятий обмежник емісії паперових грошей у виді визначеного законом розміру їхнього золотого забезпечення.

Але, може, тоді варто знову повернутися до «золотого» грошам? На жаль, це тепер неможливо: те, що раніш було достоїнством золота як грошей (його власна висока вартість), тепер обернулося недоліком. Саме звільнена від золотої «гирі» природа паперових грошей перетворює їх в ідеальний оперативний індикатор руху товарних цін.

Друга причина — це постійний ріст витрат цивілізованої держави на фінансування загальнонаціональних, економічних і соціальних програм (оборонна система, допомога безробітним, підтримка малозабезпечених, витрати на науку, утворення, екологію і т.д.).

Обидві названі вище причини інфляції поєднуються за назвою «інфляція попиту», тому що це — потреба в додаткових грошах з боку попиту, покупців.

Третя причина інфляції — попит на гроші з боку виробників (тому вона одержала назву «інфляція витрат»). Справа в тім, що в структурі витрат постіндустріального виробництва основне місце займає «зарплата», і чим цивілізованіше суспільство, тим вище її розмір. Ріст цін на товари починає розкручувати спіраль «ціни — зарплата»: чим вище ціни, тим вище повинна бути зарплата, а чим вище зарплата, тим вище витрати виробництва (і ціни виробничих товарів). У цьому змісті і говорять про «інфляцію витрат».

Оцінка інфляції: кейнсіанство і монетаризм

Як уже було відзначено, інфляція перетворилася у фактор, що постійно морозить економіку всіх країн. Цим порозумівається зростаюче увага, що приділяються інфляції економістами.

До 30-х рр. нашого століття інфляція однозначно вважалася негативним явищем. Однак у 30-х рр. ринкова економіка випробувала найсильніше потрясіння у виді «Великої депресії».

Стало, очевидним, що класичний підхід, що визнавав тільки саморегулювання ринкової. економіки, уже застарів. Було потрібно саме таки регулювання ринкової економіки за допомогою державного втручання. .При цьому воно повиннео бути непрямим.

Такий інструмент непрямого втручання держави в ринкової економіку і розроблений у теорії видатного англійського економіста Дж. М. Кейнса (саме тому 30-і рр. стали періодом тріумфального ходу кейнсіанства по усьому західному світі).

Кейнс і став основоположником «реабілітуючий»- інфляцію концепції. Її почали розглядати як таке негативне явище, що, при,у мело спрямованій фінансовій політиці, здатно все-таки дати позитивний імпульс всій економіці. Цим Кейнс зробив своєрідний переворот у поглядах економістів, створивши концепцію, відповідно до якої активна фінансова політика держави, що стимулює попит у період депресії, здатна забезпечити зростання виробництва і знизити масове безробіття.

Зміст міркувань Кейнса полягав у наступному. Додаткова грошова емісія означає ріст платоспроможного попиту населення. У свою чергу, такий ріст повинний з'явитися стимулом для збільшення пропозиції товарів. Відбудеться це тому, що в погоні за грошима покупців виробники розширять обсяг виробництва і тим забезпечать товарне покриття зрослого (у результаті додаткової грошової емісії) платоспроможного попиту.

Приведене теоретичне міркування трансформувалося в економічну політику, що одержала назву «контрольована інфляція».

Однак реальність виявилася сильніше теорії: перевищення платоспроможного попиту над товарними пропозиціями привело до звичайного росту цін. Виробник зволів направитися по більш легкому шляху: замість збільшення пропозиції він став «вибирати» інфляційний надлишок грошових знаків у покупця простим підвищенням ціни. Невдача спроби контролювати інфляцію була визначена ще і тим, що багато секторів ринкової економіки були фактично монополізовані, а кейнсіанский підхід припускав вільний конкурентний ринок.

Усім, хто займається економікою і жадає неї поліпшити.

Варто запам'ятати назавжди — у виробника є тільки два способи підвищення свого доходу:

за рахунок росту ціни (при незмінних витратах виробництва),

за рахунок скорочення витрат виробництва(при незмінній ціні).

З цих двох способів найпростіший і легкий — підвищення продажної ціни товару і спроба нав'язати її покупцю. І доти, поки доступний перший спосіб, немає такої сили, що змусила б виробника зайнятися скороченням витрат виробництва і збільшенням його обсягу. Лише тоді, коли виробник переконається, що подальший ріст ціни неможливий, він займеться виробництвом і його витратами (та й то, якщо не є монополістом).

У ринковій економіці єдиною силою, здатної переконати виробника зайнятися виробництвом, а не спекуляцією, є вільна конкуренція між виробниками.

Отже, теоретична спроба часткової реабілітації інфляції потерпіла поразку від тямущих у практичному відношенні виробників — аматорів монополізму і нееластичного попиту.

І тоді інфляція знову була визнана злом, з яким варто рішуче бороти. З 60-х рр. прийшла епоха монетаризму — концепції, що вважає, що стабільність ринкової економіки вирішальним образом залежить від регулювання грошової маси, що знаходиться в звертанні. Суть монетаристського підходу виражена в його знаменитому положенні: «Гроші мають значення!»

Практика монетаризму складається в проведенні мір, прямо протилежних кейнсіанским «рецептам»: обмеження державних витрат і росту грошової маси. Якщо кейнсіанский підхід означав стимулювання попиту (у надії тим самим викликати «ланцюгову реакцію» у виді росту пропозиції), то монетаризм, навпроти, стимулює пропозиція, наслідком якого повинний стати ріст попиту. Від «попиту» — до «пропозиції»: такий зміст переходу від кейнсіанської трактування інфляції до монетаристської.

Монетаристи пропонують наступні антиінфляційні міри:

— пряме стимулювання підприємництва, (зниженням податків на инвестируемую прибуток),

— скорочення державних витрат,

— стимулювання приросту: інвестиційних заощаджень (розміщення заселенням своїх заощаджень у чи банки цінні папери).

Монетаристска політика. — тверда політика, вона вимагає твердості і байдужа до демагогії й істерії. На відміну від кейнсіанства монетаризм на практиці довів, свою ефективність.

Інфляція у вітчизняній економіці

Отже, здавалося б, боротьба з інфляцією не представляє особливої складності; головне, що треба зробити, — це упорядкувати грошову емісію, тобто випускати стільки «паперових» грошових знаків скільки їхній дійсно потрібно для цілей грошового обігу (при даному обсязі і структурі товарообігу). І проте регулювання грошової маси, що знаходиться в звертанні, часто просто недосяжно, якщо думати що вся справа тільки у фінансових мірах. На жаль ситуація набагато складніше, тому що сама економіка багатьох країн об'єктивно змушує до додаткової грошової емісії, що приводить до інфляції. Розглянемо це на прикладі нашої країни, сама структура економіки якої дотепер свідомо «інфляціонна»:

— пріоритет галузей виробничого призначення,

— гігантський розмір оборонного виробництва,

— величезні обсяги незавершеного будівництва,

— безпрецедентно високий рівень монополізму,

— штучно завищений рівень зайнятості населення у виробництві.

Кожна з цих особливостей вітчизняної економіки буквально прирікає її на інфляціонність при спробі ринкової трансформації. Узяти, наприклад, оборонне виробництво. Останнє завжди є фактор інфляції для економіки будь-якої країни, оскільки зайняті в ньому споживчих благ не роблять. Видана ним зарплата завжди «інфляційна», тому що тут результат праці має вкрай специфічне призначення» Для нашої країни, де оборонні витрати десятиліттями мали патологічні розміри, конверсія (переклад військових заводів на випуск мирної продукції) є головний напрямок структурної перебудови вітчизняної економіки і головний спосіб подолання інфляції в Росії.

Могутнім інфляційним фактором виявляється також величезний обсяг незавершеного будування, тому що й у цьому випадку лунають «інфляційні» (порожні) гроші.

В інфляційному напрямку, діє і монополізм найбільших підприємств, що дозволяє встановлювати штучнаі завищені ціни.

Нарешті, «загальність праці» на практиці завжди обертається схованим безробіттям, а виходить, також видачею незароблених грошей.

Роздача «порожніх» грошей — головна причина інфляції, і без структурної перебудови економіки вгамувати російську інфляцію не удасться.

І тут багато чого залежить від соціальної витримки суспільства.

Справа в тім, що відкритої інфляції супроводжують «адаптивні інфляційні чекання» — особливий фактор посилення інфляції, зв'язаний із психологією масового покупця в інфляційній ситуації. Погоня за споживчою вигодою змушує покупця грати на різниці цін: припускаючи подальший ріст цін, він збільшує розміри поточних закупівель, сподіваючись вигадати на різниці сьогоднішніх і завтрашніх цін. Кожному покупцю здається, що він діє розумно і непомітно для продавця. Звичайно, ця омана, тому що в результаті підсилюється сукупний попит, що дозволяє продавцю підняти ціну; покупець знову діє «розумно і непомітно», провокуючи тим новий ріст цін, і т.д.

Сталість «розумного» поводження покупця вселяє інфляційні чекання й у продавця, з тією лише різницею, що діяти він буде в прямо протилежному напрямку: якщо споживачу вигідно купити сьогодні (поки ціни не піднялися ще вище), те виробнику вигідніше продати завтра (коли ціни дійсно піднімуться). У підсумку ті самі інфляційні чекання, змушуючи покупця вишукувати
товар, а продавців ховати його, здатні буквально підірвати економіку, протиставивши попит та пропозицію. І приборкати адаптивні інфляційні чекання покупців і продавців — як особливого джерела розширеного відтворення інфляції — часом сутужніше, ніж вирішити багато хто «чисто» економічні проблеми.