Кримінологічна політика у сфері боротьби з організованою злочинністю

Більшість економічно розвинених країн відчувають наслідки кримінального вибуху, пік якого у повоєнні роки прийшовся на 60 —70-ті роки. Проте саме останніми роками злочинність набула характеру глобальної проблеми, що пов’язано не стільки зі зростанням її рівня, скільки зі зміною якісних характеристик. Транснаціональна злочинність, тероризм у всіх його формах і проявах, організована злочинність, наркобізнес, вбивства на замовлення, масштабна корупція — ці та інші подібні злочини стали прикметою сучасного періоду розвитку цивілізації.

Відповідно до результатів численних опитувань населення однією з найгостріших соціальних проблем стала криза правопорядку. Значна частина опитаного населення відчуває незахищеність перед злочинністю. Безкарність кілерів, здирників, організаторів кримінальних “дахів” і фінансових “пірамід”, членів бандитських формувань викликає у громадян думку, що правоохоронні органи або безсилі перед злочинцями, або не виявляють належної волі у протидії їм.

Згідно з оглядами, що підготовлені у різні роки Комітетом ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками, у багатьох країнах органи кримінальної юстиції основні зусилля спрямовують на боротьбу зі злочинністю серед соціально незахищених верств населення. Особливо це стосується країн колишнього соціалістичного табору. Незважаючи на те, що практично щодня відбуваються акції по “відмиванню брудних” грошей, вбивства на замовлення, економічні злочини, у місцях позбавлення волі перебувають здебільшого особи, розмір доходів яких до засудження не перевищував прожиткового рівня. Як відзначають опитувані співробітники виправних установ і як свідчить пенітенціарна статистика, кількість ув’язнених у місцях позбавлення волі зростає не за рахунок учасників банд та інших організованих злочинних груп, а за рахунок злочинців, що вчинили злочини, що не представляють значної суспільної небезпеки. Таким чином, проблема підвищення ефективності діяльності органів кримінальної юстиції у боротьбі зі злочинністю, особливо з її організованими формами, як і раніше залишається однією з самих актуальних.

Вирішення даної проблеми пов’язане з визначенням кардинальних напрямів державної політики у сфері боротьби з організованою злочинністю, тобто з кримінологічною політикою. Відмінність кримінологічної політики від кримінальної політики держави полягає в тому, що зміст останньої визначається в основному процесами криміналізації і декриміналізації, пеналізації та депеналізації. За формою і спрямованістю кримінальна політика є концепцією боротьби зі злочинністю суто кримінально-правовими засобами. Зміст кримінологічної політики значно ширший і охоплює більший комплекс заходів політичного, правового, економічного, культурологічного характеру. Виникає закономірне питання: якими є зміст кримінологічної політики нашої держави у сфері боротьби з організованою злочинністю і наскільки вона ефективна?

Вирішальним фактором, на наш погляд, у визначенні основних напрямів боротьби зі злочинністю в цілому й організованою злочинністю зокрема є усвідомлення соціальної ролі кримінальних процесів і їх адекватна політична і правова оцінка.

Загальновизнано, що злочинність виконує в соціальному плані деструктивні функції. Організована злочинність, крім цього, несе в собі могутній руйнівний заряд, тому що не тільки дестабілізує різні інститути громадського життя, але й бере на себе функції державного управління або впливає на прийняття рішень органами державної влади у вигідному для себе напряму. Враховуючи властивість організованої злочинності до самовідтворення, можна прогнозувати підвищення політичної та економічної активності учасників організованих злочинних угруповань і залучення нових осіб до кримінальної діяльності. Зазначені тенденції вже відзначаються органами, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю, та аналітиками. Враховуючи це, держава повинна чітко визначити основні напрями протидії організованим формам злочинності. Це не означає, що дотепер держава не здійснює ніяких заходів у цьому напряму. Навпаки, не можна не помітити, що вживаються найрізноманітніші заходи організаційного, законодавчого, технічного характеру. Мова йде про інше. Створена державна машина з протидії організованій злочинності, образно кажучи, вона повинна не імітувати рух, а реально рухатися уперед, причому в цілковито визначеному напряму і з визначеною метою.

Реалізація цього завдання пов’язана з політичними процесами і, зокрема, з таким соціально значимим фактором, як політична воля. Її джерелом і провідниками є вищі посадові особи держави, у першу чергу, відповідальні за стан правопорядку в нашій країні. Як нам представляється, саме у сфері боротьби з організованою злочинністю як ніде потрібна сильна влада і політична воля. Як демонструє світовий досвід, найбільших успіхів у боротьбі з організованою злочинністю досягають ті державні діячі і керівники, які виявляють тверду волю не тільки у прийнятті необхідних законів і рішень, але і у забезпеченні їх виконання.

Ефективність боротьби з організованою злочинністю в Україні ми пов’язуємо з тим, якою мірою співробітники органів, на які покладено боротьбу з організованою злочинністю і здійснення правосуддя, проймуться цією політичною ідеєю, якою мірою на собі відчують вплив державної волі. Найбільш діючим проявом політичної волі у сфері боротьби зі злочинністю є безумовна реалізація принципу невідворотності кримінальної відповідальності. Будь-яка особа, незалежно від посади і майнового становища, у випадку вчинення злочину повинна постати перед правосуддям. Цього положення необхідно дотримуватися неухильно. До співробітників правоохоронних органів і судової системи у разі несумлінного чи непрофесійного виконання ними своїх обов’язків, або у разі виявлення фактів співробітництва з особами, причетними до вчинення злочинів, необхідно застосовувати жорсткі санкції, передбачені законодавством. Зазначене ніяк не протирічить основним демократичним принципами, навпаки, реалізація цього положення буде сприяти зміцненню демократичних принципів.

Кримінологічна політика у сфері боротьби з організованою злочинністю передбачає здійснення широкого комплексу заходів законодавчого та організаційно-технічного характеру. На сьогодні існує гостра необхідність у прийнятті нового закону, спрямованого на правове регулювання боротьби з організованою злочинністю, при розробці якого необхідно врахувати якісні зміни в організованій злочинній діяльності, нове кримінальне законодавство України, а також прийняті останнім часом міжнародно-правові акти, спрямовані на боротьбу з організованою злочинністю. Йдеться, у першу чергу, про Конвенцію ООН проти транснаціональної та організованої злочинності (Палермо, 2000), в якій відображено рекомендації світової спільноти щодо криміналізації дій учасників організованих злочинних груп, “відмивання” доходів, отриманих злочинним шляхом, корупції, принципів міжнародного співробітництва та інші важливі питання. Актуальним у зв’язку з цим стає прийняття закону про боротьбу з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом, для того щоб позбавити організовану злочинність матеріальних джерел існування.

Практика боротьби з організованою злочинністю свідчить, що організована злочинна діяльність переважно безпосередньо пов’язана з терористичною діяльністю. Невипадково ще VІІ Конгрес ООН з проблем попередження злочинності і поводження з правопорушниками у документі “Тероризм і організована злочинність” розглядав організовану злочинність і кримінальну терористичну діяльність як взаємозалежні явища. Так, у розділі — “Зв’язки між незаконним обігом наркотиків, організованою злочинністю і терористичною злочинною діяльністю” підкреслювалося, що злочинні організації все ширше захищають свій “ареал” за допомогою насильницьких засобів. Відзначалося, зокрема, що організації, що здійснюють незаконний обіг наркотиків, неодноразово використовують терор для залякування урядів та їх судових, поліцейських або військових властей з метою недопушення затримання, переслідування і ув’язнення або видачі своїх членів. Відповідно, у своїй Резолюції 44/72 від 8 грудня 1989 р. Генеральна Асамблея ООН просила, зокрема, VІІІ Конгрес приділити особливу увагу зв’язкам між незаконним обігом наркотиків, організованою злочинністю і терористичною злочинною діяльністю. У цьому ж документі зазначається зростаючий взаємозв’язок між незаконним обігом наркотиків і терористичною діяльністю, що посилюється через застосування зброї і вибухових речовин. Таким чином, терор стає іманентною властивістю організованої злочинності, що потрібно враховувати при розробці стратегії боротьби з нею. На світлі подій, що сталися 11 вересня 2001 р. в США, та вересневої резолюції Ради Безпеки ООН про протидію тероризму прийняття закону про боротьбу з тероризмом виявляється надзвичайно актуальним завданням.

Зміст кримінологічної політики держави у сфері боротьби з організованою злочинністю не вичерпується прийняттям цих та інших законів. Необхідними є також заходи для матеріального забезпечення боротьби зі злочинністю. Зростання рівня кримінальної активності у суспільстві передбачає збільшення коштів, що виділяються на утримання органів кримінальної юстиції. Як свідчить міжнародний досвід, більш ефективною, з точки зору віддачі вкладених коштів, є стратегія інтенсивного розвитку органів кримінальної юстиції, що передбачає зміцнення правоохоронних і судових органів, підвищення професіоналізму їх співробітників, поліпшення технічної оснащеності цих і допоміжних (наприклад експертних) служб, а також проведення організаційно-технічних заходів, спрямованих на збільшення пропускної здатності органів правопорядку і кримінальної юстиції. З цією метою у розвинених країнах більшого розповсюдження набувають стратегії, що не вимагають значних витрат, наприклад, введення спрощеного виробництва щодо малонебезпечних і очевидних правопорушень, примирлива юстиція, компенсаційна юстиція, юстиція причетних, що створює сприятливі умови для розслідування і судового розгляду злочинів підвищеної суспільної небезпеки.

Формування кримінологічної політики у сфері боротьби зі злочинністю, а тим більше — з її організованими формами, неможливе без інформаційно-аналітичного забезпечення. Ми впевнені, що відомчий порядок реєстрації злочинів і ведення статистики не може забезпечити одержання адекватного уявлення стосовно криміногенної ситуації в нашій країні. Загальновідомо, що відомчий характер кримінальної статистики призводить до таких негативних явищ, як порушення прав жертв злочинів, неможливість виділення пріоритетів у проведенні кримінальної політики і координації довгострокових профілактичних заходів різних суб’єктів і т. п. На І з’їзді кримінологів України вже висловлювалася пропозиція стосовно необхідності видання незалежного аналітичного збірника, де має акумулюватися інформація про кримінальну ситуацію в нашій країні. Важко уявити розвиток кримінологічної науки і практичне прогнозування злочинності без подібної інформаційної підтримки.

Формування генеральної і регіональної кримінологічної політики припускає здійснення кримінологічного моніторингу суспільних процесів і явищ, а також законодавства (кримінального, кримінально-виконавчого, господарського, фінансового і т. п.). Назріло питання щодо створення Інституту проблем кримінологічної безпеки, до науково-дослідної роботи якого мають бути залученими не тільки кримінологи, юристи, але й економісти, психологи, соціологи, медики. Монополізм відомчої науки у сфері отримання знання щодо такого багатофакторного об’єкту, як злочинність, здатний спричинити катастрофічні наслідки для суспільства. Сама природа відомчого підходу є такою, що його зосереджено на реалізації інтересів корпоративних груп, обслуговуванні миттєвих політичних інтересів, а не на постановці і рішенні реальних суспільних проблем, одержанні фундаментального, об’єктивного знання. Без незалежної науки неможливо сформувати соціально-значимі цілі, визначити механізми і межі діяльності для окремих державних структур, виробити ефективну кримінологічну політику.

При аналізі сформованої в Україні кримінологічної політики і виробленні нових стратегій необхідно враховувати соціокультурні традиції суспільства, що поширюються і на основні суб’єкти боротьби зі злочинністю, і ті структури влади, що тією чи іншою мірою до неї причетні. До таких соціокультурних особливостей варто віднести відсутність у владних і політичних структур потреби у кримінологічних знаннях. Слід враховувати сформований тип суспільства, що традиційно реагує на ситуацію не з точки зору знання цієї ситуації, а з боку забезпечення кращого виживання соціальних структур і людей, що до них входять. Таким чином, важливо не тільки отримати знання про кримінальну ситуацію в країні і регіоні, але й виявити адресатів — потенційних ефективних споживачів кримінологічної інформації, серед яких мають бути як центральні, так і регіональні суб’єкти боротьби зі злочинністю.

У межах розгляду окремої проблеми неможливо охопити увесь спектр проблем, що відносяться до змісту й основних напрямів кримінологічної політики у сфері боротьби з організованою злочинністю. За висновки варто визнати, що насамперед у країні не існує єдиної багаторівневої системи боротьби з організованою злочинністю. Створення такої системи передбачає розробку концептуальних основ кримінологічної політики держави, складовою частиною якої має стати стратегія боротьби з організованою злочинністю, основою якої є усвідомлення організованої злочинності як багатофакторного системного соціального явища, що має властивістю самодетермінації і відтворення. Кримінологічна політика повинна сприяти забезпеченню кримінологічної безпеки в країні. Однак очевидно, що досягнення зазначних цілей неможливе без прояву політичної волі у напряму зміни змісту діяльності правоохоронних органів, судів, органів державної влади і управління.