Право власності на природні ресурси

Визнаними різновидами права природоко­ристування є: право землекористування, право водо­користування, право лісокористування, право корис­туватися надрами, право користуватися тваринним світом, право користування природно-заповідним фондом і т. ін„

Право природокористування — процес раціо­нального використання людиною природних ресур­сів для задоволення різних потреб та інтересів.

Найважливішими принципами природокористу­вання є його цільовий характер, плановість і трива­лість, ліцензування, врахування надзвичайного зна­чення в житті суспільства і т. д. При цьому виріз­няються такі групи природокористування, як право загального і спеціального використання землі, вод, лісів, надр, тваринного світу та інших природних ре­сурсів. Суб'єктами права загального користування природними ресурсами можуть бути, згідно з Зако­ном України "Про охорону навколишнього природ­ного середовища", всі громадяни для задоволення найрізноманітніших потреб та інтересів. Воно здій­снюється громадянами безкоштовно та безліцензій-но, тобто для цього не треба відповідного дозволу уповноважених органів та осіб. Загальним є, на­приклад, право використання парків, скверів, водо­ймищ, лісів, збирання дикорослих ягід, грибів, горі­хів тощо. До речі, якраз право загального природо­користування закріплене в Конституції України: "Кожний громадянин має право користуватися при­родними об'єктами права власності народу відповід­но до закону" (ст. 13).

Похідним від загального природокористування є спеціальне використання природних ресурсів. На відміну від першого, це використання конкретних природних ресурсів здійснюється громадянами, під­приємствами, установами та організаціями у випад­ках, коли відповідна, визначена в законодавстві, частина природних ресурсів передається їм для ви­користання. Зазвичай така передача є коштовною і такою, що визначена у часі. Надання природних ре­сурсів відбувається на основі спеціальних дозво­лів — державних актів на право постійного користу­вання, наприклад, землею, договорів оренди землі, лісорубських білетів та ордерів, ліцензій, мислив: ських карток і под. Цілі спеціального використання можуть бути різними, але вони завжди обумовлю­ються. Так, землі використовуються для потреб сіль­ськогосподарського виробництва, розвитку рослинництва і тваринництва та їхньої інфраструктури; надра — для видобутку корисних копалин; вода — для пиття води і побутових потреб населення та для виробництва.

Окрім того, Закон України "Про охорону навко­лишнього природного середовища" покладає на гро­мадян і підприємства, установи та організації, як на суб'єктів спеціального використання природних ре­сурсів, спеціальні обов'язки. Так, плата за спеціаль­не природокористування встановлюється на основі нормативів плати і лімітів використання природних ресурсів. Вказані нормативи визначаються з ураху­ванням кількості та якості природних ресурсів, можливості використання, місцезнаходження, мож­ливості переробки і зберігання відходів. До того ж суб'єкти спеціального природокористування зобов'я­зані вносити плату за забруднення навколишнього природного середовища, яка встановлюється за викиди в атмосферу забруднювальних речовин, скидання забруднювальних речовин на поверхню води, в територіальні та морські води, а також під землю і т. д.

Контроль у сфері природовикористання та охоро­ни навколишнього природного середовища здій­снюється через перевірку, нагляд, обстеження, інвентаризацію та експертизи. Він може здійснюва­тись як уповноваженими державними органами, так і громадськими формуваннями. Державний конт­роль покладається на ради народних депутатів, дер­жавні адміністрації, Міністерство охорони навко­лишнього природного середовища та його органи на місцях.

Громадський контроль здійснюється громадськи­ми інспекторами охорони навколишнього природно­го середовища, порядок діяльності яких визначений Положенням, що затверджене Міністерством охоро­ни навколишнього природного середовища.

Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" складається з преамбули і

16 розділів (72 статті). Він регулює відносини охоро­ни навколишнього середовища, раціонального вико­ристання природних ресурсів, забезпечення еколо­гічної безпеки життєдіяльності людини та спрямова­ний на утворення сприятливих умов економічного і соціального розвитку України у сфері здійснення екологічної політики, мета якої:

• збереження безпечного для існування живої та неживої природи навколишнього середовища;

• захист життя і здоров'я людей від негативного впливу, обумовленого забрудненням навколиш­нього середовища;

• досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи в процесі охорони, раціонального вико­ристання й поновлення природних ресурсів;

• створення постійних правових, економічних і соціальних основ організації навколишнього природного середовища в інтересах нинішніх і майбутніх поколінь.

       Виключне право власності на природні ресурси нафти і газу, які знаходяться на території України, в тому числі в акваторіях у межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, належить народові України.
       Право власності на вилучені з надр нафту і газ переходить до надрокористувача з моменту їх надходження у стовбур свердловини.
       Нафта і газ, видобуті надрокористувачем і повернуті в надра для зберігання, технологічних цілей або запобігання їх знищенню, належать надрокористувачу.
       Користувачами нафтогазоносних надр можуть бути будь-які юридичні та фізичні особи України, у тому числі спільні підприємства, а також іноземні юридичні та фізичні особи, які мають спеціальний дозвіл на користування нафтогазоносними надрами.
       Користування нафтогазоносними надрами здійснюється на основі спеціальних дозволів, які надаються органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів України, на умовах, визначених цим Законом та Кодексом України про надра.
       На користування нафтогазоносними надрами надаються такі види спеціальних дозволів:
       на пошуки і розвідку родовищ (геологічне вивчення надр);
       на видобування нафти і газу (промислова розробка родовищ);
       на пошуки і розвідку з подальшою промисловою розробкою виявлених родовищ нафти і газу (єдиний спеціальний дозвіл);
       на будівництво та експлуатацію підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі підземних сховищ нафти чи газу та споруд для захоронення відходів виробництва нафтогазової галузі і супутніх вод.
       Надрокористувач, який має спеціальний дозвіл на видобування нафти і газу, має право проводити в межах наданої йому ділянки надр пошуки і розвідку нових покладів нафти і газу.
       Надрокористувач, який має спеціальний дозвіл на створення і використання підземних сховищ газу, нафти та продуктів їх переробки, може здійснювати додаткове геологічне вивчення (дорозвідку) об'єктів, у яких планується створити підземні сховища.
       Видобування непридатних для побутового використання мінералізованих підземних вод для потреб нафтогазової галузі та захоронення супутніх і стічних вод у нафтогазоносних пластах та пластах, насичених мінералізованими водами, що не придатні для господарського і побутового використання, в межах цієї ділянки здійснюється надрокористувачами без спеціального дозволу на водокористування.
       Спеціальні дозволи на користування нафтогазоносними надрами надаються на конкурсних засадах у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
       Іноземним юридичним і фізичним особам нафтогазоносні надра надаються у користування на конкурсній основі на підставі угод (контрактів), порядок укладення яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.
       У разі відкриття покладу нафти і газу надрокористувач, який здійснював пошук і розвідку родовищ, має переважне право на одержання спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами цієї ділянки для видобування нафти і газу.
       Особливістю надання спеціальних дозволів на користування нафтогазоносними надрами континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України є спеціальний режим ведення робіт у нафтогазовій галузі, який погоджується з органами, що забезпечують охорону державного кордону України, органами, які регулюють судноплавство, здійснюють охорону, відтворення, раціональне використання водних живих ресурсів.
       Надання спеціальних дозволів на користування нафтогазоносними надрами здійснюється з додержанням таких принципів:
       надання державою необхідних гарантій надрокористувачам;
       пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та обмежень під час вивчення та використання нафтогазоносних надр;
       забезпечення максимально ефективного і раціонального використання нафтогазоносних надр;
       надання спеціального дозволу на конкурсних засадах;
       сприяння конкуренції, диверсифікації технічного і фінансового забезпечення робіт і недопущення монополізму під час вивчення та використання нафтогазоносних надр;
       платність за користування надрами;
       попереднє погодження надання спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами з органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, водного господарства, геології та використання надр, охорони навколишнього природного середовища.
       Спеціальний дозвіл на користування нафтогазоносними надрами надається на строк для:
       геологічного вивчення нафтогазоносних надр - не більш як 5 років;
       видобування нафти і газу (промислова розробка родовищ) - не більш як 20 років;
       геологічного вивчення надр з подальшою розробкою виявлених родовищ нафти і газу - на строк, що охоплює період дії спеціального дозволу на геологічне вивчення і видобування нафти і газу (промислова розробка родовищ);
       спорудження та експлуатації підземних сховищ нафти чи газу - не більш як 20 років.
       Надрокористувач, який належно виконував вимоги та умови, передбачені спеціальним дозволом, має переважне право на продовження строку дії спеціального дозволу. У разі продовження строку дії спеціального дозволу на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін.
       Строк дії спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами починається з дня його реєстрації.
       Надання земельних ділянок у користування для потреб нафтогазової галузі здійснюється у порядку, встановленому земельним законодавством України.
       Ділянки нафтогазоносних надр, на користування якими надаються спеціальні дозволи, повинні обмежуватися відповідною площею і глибиною. Повний або частковий збіг ділянок для однакових видів надрокористування (крім геологічного вивчення надр) не допускається.
       Взаємовідносини між надрокористувачами, що провадять свою діяльність у межах однієї і тієї ж території, визначаються в угодах, укладених між ними та погоджених із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в нафтогазовій галузі.
       Для видобування і зберігання нафти і газу ділянки надр повинні повністю охоплювати виявлене родовище нафти чи газу або створене підземне сховище.
       Площа ділянки надр, яка надається для видобування нафти і газу, повинна відповідати розміру родовища.
       Розміри і межі ділянок, що надаються у користування, встановлюються центральним органом виконавчої влади з питань геології та використання надр за погодженням з відповідними органами виконавчої влади згідно із законодавством. Максимальна площа ділянок, які надаються для геологічного вивчення нафтогазоносних надр, не може перевищувати 500 квадратних кілометрів. Ділянки більшої площі надаються надрокористувачам за рішенням Кабінету Міністрів України.
       Якщо виявлене родовище або створене підземне сховище виходить за межі ділянки надр, наданої у користування з метою геологічного вивчення, за заявкою надрокористувача площу цієї ділянки може бути збільшено для цієї ж мети без проведення конкурсу, якщо суміжна ділянка надр не надана в користування.
       Надання спеціальних дозволів на користування нафтогазоносними надрами для створення та використання підземних сховищ здійснюється на підставі техніко-економічого обгрунтування доцільності їх створення.
       Переважне право на одержання спеціального дозволу на створення підземного сховища газу у пористому пласті виснаженого родовища (покладу) газу має надрокористувач, який мав спеціальний дозвіл на видобування нафти і газу цього родовища.
       Якщо під час розвідувальних робіт зроблено обгрунтований висновок про знаходження родовища (родовищ) нафти і газу в межах ділянок двох або більше надрокористувачів, укладається угода про спільну розвідку та розробку родовища, яка погоджується спеціально упоноваженим органом виконачої влади в нафтогазовій галузі.
       У разі відсутності згоди між надрокористувачами щодо умов спільного користування надрами ці умови визначає спеціально уповноважений орган виконавчої влади в нафтогазовій галузі. У разі незгоди надрокористувачів із запропонованими умовами спільного надрокористування питання має вирішуватись у судовому порядку.
       Спеціальний дозвіл на користування нафтогазоносними надрами не надається у разі, коли:
       документи подано з порушенням вимог проведення конкурсу на надання спеціального дозволу;
       заявник подав органу, який видав спеціальний дозвіл, недостовірні відомості про себе;
       заявник відмовляється від сплати збору за використання надр або не сплатив його в установлений строк.
       Спори у разі відмови у наданні спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами вирішуються у судовому порядку.
       Дія спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами може бути тимчасово призупинена органом, який видав спеціальний дозвіл, безпосередньо або за поданням органів державного гірничо-технічного, екологічного і санітарного контролю та органом місцевого самоврядування у разі:
       порушення надрокористувачем умов спеціального дозволу;
       виникнення внаслідок виконання робіт, пов'язаних з використанням надр на ділянці, безпосередньої загрози життю чи здоров'ю працівників надрокористувача або населення;
       неодноразового порушення вимог і норм щодо охорони довкілля і раціонального використання надр;
       виконання робіт на наданій ділянці, не обумовлених спеціальним дозволом;
       Дія спеціального дозволу поновлюється після усунення надрокористувачем причин, що обумовили призупинення його дії.
       Призупинення дії спеціального дозволу не позбавляє надрокористувача права проводити роботи, пов'язані із запобіганням виникненню аварійної ситуації.
       Надрокористувач позбавляється спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами у разі:
       коли зникла потреба у користуванні надрами;
       закінчення встановленого строку його дії;
       відмови надрокористувача від користування нафтогазоносними надрами;
       призупинення дії спеціального дозволу і невжиття надрокористувачем заходів для усунення причин цього призупинення;
       визнання виданого спеціального дозволу недійсним;
       виникнення умови, передбаченої спеціальним дозволом, що виключає можливість подальшого використання надр;
       коли надрокористувач без поважних причин протягом двох років не приступив до користування надрами з мотивів суспільної потреби;
       використання нафтогазоносних надр не за призначенням;
       припинення діяльності надрокористувача;
       вилучення в установленому законодавством порядку наданої у користування ділянки надр.
       Позбавлення надрокористувача спеціального дозволу здійснюється органом, що його видав. Рішення про позбавлення спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами може бути оскаржене надрокористувачем у судовому порядку.
       Визнання виданого спеціального дозволу недійсним провадиться у судовому порядку.

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю "набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону". Головним (але не єдиним) з таких законів є Земельний кодекс України (надалі - ЗКУ). Крім ЗКУ питання власності на землю регулюються ще кількома нормативними актами, наприклад Лісовим кодексом, Конституцією Автономної Республіки Крим, законами "Про селянське (фермерське) господарство", "Про концесії" та іншими. Проте, відповідно до пункту 3 Прикінцевих положень ЗКУ "закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Кодексом, діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу". Тобто зараз, коли решта законодавства України не приведена у відповідність до нового ЗКУ, слід перш за все керуватися нормами саме цього кодексу.

Порівняно зі старим ЗКУ новий кодекс дає більш чіткі визначення основних термінів. Так, відповідно до пункту 1 статті 78 ЗКУ "право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками". Відповідно до пункту 2 цієї статті "земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності". Старий кодекс взагалі не містив визначення права власності. Стаття 3 старого ЗКУ передбачала, що "власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну". Але при цьому "розпоряджаються землею Ради народних депутатів".

Останнє речення призводило до певних проблем. По-перше, якщо читати статтю 3 буквально, то навіть землями приватної власності розпоряджалися ради, що зменшувало обсяг прав власників землі. По-друге, незрозуміло було, які саме ради якими саме землями розпоряджаються. Не вносила повної ясності в це питання і стаття 4 старого кодексу, яка фактично вводила ще один вид власності на землю - загальнодержавну (не зрозуміло - чим вона відрізняється від державної?). При цьому землями загальнодержавної власності (як землі до них відносяться також не зрозуміло) мала розпоряджатися Верховна Рада України, а землями "просто" державної власності - Верховна Рада Республіки Крим, обласні, районні, міські, селищні та сільські ради на землі в межах їх територій. Знову ж таки, незрозуміло було, хто може розпоряджатися землями в селі, яке одночасно є територією і району і області.

Дві основних зміни в формах власності на землю, введених новим ЗКУ - це ліквідація інституту колективної власності та введення комунальної власності на землю.

Після прийняття чинної Конституції України досить часто можна було чути міркування з приводу неконституційності колективної власності. Автори таких тверджень виходили з того, що колективна власність не згадується в Конституції. З такою аргументацією не можна погодитися хоча б тому, що тоді доведеться визнати неконституційним все, що не згадується в Конституції. Колективна власність була цілком законною (не будемо наводити довгий перелік законів та інших нормативних актів, які це підтверджують), але чи була вона доцільно? З точки зору права інститут колективної власності був (і частково залишається) спотвореною формою спільної (до паювання - сумісної, після нього - часткової) власності. Ця спотвореність полягала перш за все в штучності створення цього інституту та в застосуванні до нього іншого порядку регулювання відносин власності, ніж передбачено цивільним законодавством для спільної власності. Це, в решті решт, й призвело до численних конфліктів, пов'язаних з земельними частками, які вирішуються й досі.

Чи має право на існування колективна власність на землю після 1 січня 2002 року? Закон України "Про форми власності на землю", яким рівно десять років тому поряд з державною було введено рівноправні їй приватно та колективну, формально не скасовано. Проте, згідно з пунктом 3 Перехідних положень ЗКУ "закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Кодексом, діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу". Тому названий закон діє тільки в частині останньої фрази - "Всі форми власності є рівноправними".

Проте чинною залишається Постанова Верховної Ради України "Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею" від 13 березня 1992 року №2201-XII. Постановою затверджено три форми державних актів: на право колективної власності на землю, на право приватної власності на землю та на право постійного користування землею. В ЗКУ форми державних актів не визначені - стаття 126 кодексу говорить, що "форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України". Поки що ці форми не затверджені (відповідно до розпорядження КМУ від 10.01.02 р. №6-р проект відповідної постанови, який готують Держкомзем, Мінекономіки, Мінфін та Мінюст, повинен бути поданий в уряд вже в цьому місяці).

Таким чином, колективна власність на землю поки що залишається. Щонайменше до тих з колишніх колективних сільськогосподарських підприємств, які після реформування отримали держакти про право колективної власності на землю (інші підприємствам просто не видавали) чи користуються "успадкованими" держактами КСП, та для власників сертифікатів про право на земельну частку (пай), в яких прямо записано "в землях колективної власності".

Введення комунальної власності на землю мало ліквідувати ще одну ваду старого ЗКУ - недостатню визначеність суб'єкта права власності (ради), який мав право розпоряджатися землею. Тепер, відповідно до статті 13 ЗКУ землями державної власності розпоряджається Кабінет Міністрів України, а землями комунальної власності - відповідні ради (статті 9, 12 ЗКУ).

Але такий, більш раціональний, механізм запрацює ще не скоро, тому що не визначено які землі відносяться до державної, а які - до комунальної власності. Підпунктом "в" пункту 4 Прикінцевих положень ЗКУ Кабінету Міністрів України доручено у шестимісячний строк 1 розробити зокрема й законопроект про розмежування земель державної та комунальної власності. До того ж, як відповідний закон набере чинності, відповідно до пункту 12 Перехідних положень ЗКУ "повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади".

Стосовно ж власності приватної щось окремо говорити мабуть не варто. Хіба що ще раз повторити, що власність означає право власника володіти, користуватися та розпоряджатися об'єктом цієї власності.